.avif)
У перші тижні повномасштабного вторгнення українці за кордоном впізнавали один одного по очах — наповнених сумом і незбагненним ще до кінця горем — які ніби дивились крізь тебе. Кожен день тоді тягнувся, ніби ґума, занадто довго. Втім більшість навчилась швидко, часом беземоційно, трохи абстрагуючись, ділитись пережитим, стоячи у безкінечних чергах за гуманітаркою чи оформленням документів. Розказували про дні у підвалах з десятками інших людей під авіанальотами, про тих, хто вийшов за їжею чи водою і не повернувся, про дім, якого вже немає, про ризиковані спроби втечі з немовлятами на Захід та відсутній зв’язок з рідними в окупації. Свідкинею тих нескінченних історій українців у чергах у польському Вроцлаві стала українська письменниця Катерина Бабкіна.
— Я відчувала страшне почуття провини за те, що у мене все не так, як у цих людей. Особливо, коли бачила жінок з такими ж маленькими дітьми, як у мене, які стояли в черзі, щоб отримати безкоштовні памперси чи кашки, — згадує під час нашої зустрічі півтора роки потому письменниця.
На третій день повномасштабного вторгнення Росії вона разом з мамою та однорічною донькою Мішею виїхала з Києва і подалася до Вроцлава. Там незабаром мала розпочатись літературна резиденція, контракт до якої Катерина отримала разом із престижною польською премією Angelus за чотири місяці до цього:
— Я приїхала на готове робоче місце, маючи де жити. Поза чергою нам зробили необхідні документи. Я знала польську і англійську мови. У мене був досвід життя і роботи за кордоном. Тому не мала проблем більшості людей, особливо тих, які виїхали з окупованих територій.
Тривогу Катерина топила у волонтерстві, допомагаючи тим, хто в емоційному ступорі після пережитого, з дітьми на руках, часто без знання мов і навіть без документів, мав вирішувати безліч нагальних питань, серед яких і оформлення статусу захиста Польщі.
— Я просто приходила під міські установи, де люди з нескінченної черги подавали документи, і запитувала, кому потрібна поміч, — згадує Катерина. — Я перекладала їм інформацію, заповнювала бланки за них, і звісно багато спілкувалась.
Серед усіх болючих історій, якими люди ділились, письменницю особливо вразила підлітка з Бучі. Дівчинка сама виїхала за кордон разом з молодшим братом від другого шлюбу мами, яка була змушена залишитися під Києвом доглядати своїх батьків. У Вроцлаві дітей зустрів біологічний батько дівчинки, який жив там уже тривалий час і тепер мав опікуватися рідною донькою і чужою для себе дитиною. Їхня історія лягла в основу нової книжки Катерини, ідея якої з’явилась там, в одній із черг:
— Мені хотілося показати, наскільки по-різному ця війна нас ламає. У книжці є герої, які вже давно живуть за кордоном, і мало в чому себе асоціюють з Україною, але навіть їх війна переламала і зібрала заново. Хочеться вірити, що у кращих людей. Але в реальному житті так, на жаль, станеться не з усіма.
Працювати над книгою Катерина Бабкіна почала у березні 2022 року. Оскільки робота тривала дев’ять місяців, а повне звільнення Київщини із виявленням там звірств російської армії відбулось 2 квітня, сюжет трішки змінився, хоча залишився в рамках, окреслених письменницею на початку. Історія написана у формі листів 15-річної Діани до мами, яка зникла за нез’ясованих обставин в Ірпені. Сама дівчинка перебуває у Відні, куди евакуювалася до свого біологічного тата разом із двомісячною сестрою від іншого батька. Звертатися до мами листами Діані порадила психотерапевтка, яка не знає, як допомогти підлітці.
— Я знала, що основний фокус усієї літератури і мистецтва буде на фронті. А мені дуже хотілося написати історію іншого досвіду, — каже письменниця. — Про тих, хто був змушений покинути все і докорінно змінити життя, хто досі залишається в невідомості про те, що сталося з їхніми близькими.
У вересні книжка під назвою «Мам, пам’ятаєш?» вийшла у Польщі, українська версія доступна в електронному варіанті з квітня. Доки за кордоном історія 15-річної Діани збирає позитивні відгуки і має доволі високий рейтинг у Goodreads — 4,22 зірки (на момент написання тексту), в Україні реліз викликав обурення в частини аудиторії. За лічені години після анонсу на сторінці Катерини у фейсбуці зчинилась сварка довкола анотації, де згадується головна героїня, яка виїхала з окупації. Письменниці закидали те, що вона у перші дні повномасштабного вторгнення подалася за кордон, тож не має права писати про війну.
— Я не була готова до того, як книга буде знецінюватись через те, що у мене ніхто не помер і я не маю чоловіка на фронті, — зізнається Катерина, додаючи, що батько її доньки, з яким вони не разом, на передовій з квітня 2022 року. — Мені хотілося дати тим людям, хто виїхав за кордон, відчуття, що їхній біль теж важливий. Те, що з ними відбулося, — справді страшно і жахливо, але їхнє життя продовжується.
«Мам, пам’ятаєш?» — одна з небагатьох сьогодні книжок, яка звертається до досвіду кількох мільйонів українців, хто вимушено залишив країну. Вона може сподобатись, або ні. Та для цього її потрібно прочитати. До того ж, евакуація з окупованого Ірпеня — це лише кілька флешбеків довжиною, можливо, у п’ять абзаців, майже уся дія історії розгортається у Відні. Тож, очевидно, що критики перших трьох годин релізу, які звинувачують Бабкіну у «танцях на кістках», зробили висновки, ознайомившись лише з анотацією. Хоча навіть, якби життю в окупації було присвячено усю книгу, чи справді про це мають право писати тільки ті, хто пережив подібне особисто? До цієї дискусії ми ще не раз повертатимемося і під час війни, і тоді, коли вона закінчиться. Про це вдало написала у своєму психологічному ескізі «Душа» Наталія Кобринська понад 100 років тому. Щоб не спойлерити, винесу тут для роздумів лише одне запитання, яким пронизаний твір письменниці: а хто тоді має право писати про муки смерті, наприклад?
Насправді у часи, коли руйнуються світи стількох людей, дні наповнені втратами, болем і все тим же нерозумінням, як жити далі, здається, набагато важливіше те, що для когось книга стала терапевтичною.
— Хейт мав цікавий ефект, — каже Катерина. — Люди ніби побачили, що якщо можна прийти до людини у коментарі і залишити повідомлення з гнівом, значить, можна прийти і з подякою. Я не мала стільки її за жодну книжку. Багато людей відмічали щирість тексту, писали, що плакали, поки читали, що, попри біль всередині, зрозуміли — з ним можна жити і навіть бути щасливими. Я дуже хотіла, щоб ця книжка була цілющою. Здається, я з цим впоралася.
Якщо для когось з українців книга терапевтична, для іноземців, зокрема для поляків, які вже можуть прочитати повість Бабкіної, вона дає більше внутрішнього контексту про те, що насправді переживають люди з досвідом війни, які ходять з ними одними вулицями та магазинами. З якими викликами та проблемами вони зіштовхуються, що відчувають, чому деякі не вчать мову або повертаються додому під ракети і що відбувається в душі мільйонів дітей, які були змушені подорослішати одним днем, коли їхній світ зруйнувала Росія.
— На Заході мають змогу не лише бачити цифри про те, скільки загиблих в Україні, але й спостерігати в реальному часі на фото і відео, що конкретно роблять люди великої російської культури, які читали в школі Достоєвського і Толстого, — коментує Катерина заклики до дискусій з «хорошою російською інтелігенцією», які досі лунають на другому році війни. — При чому тут письменники? Це бекграунд, на якому тримається вся ця убивча хрінь.
У світі, в якому російські автори з їхніми книжками більш впізнавані за українських, де російський культурний продукт все ще суттєво превалює над нашим, поява на міжнародному майданчику українського твору, який розповідає нашу історію з-під будь-якого кута — на вагу золота. Література стає ще одним інструментом культурної дипломатії, якої ніколи не буває вдосталь.
— Я дуже давно визначила свою письменницьку місію, — каже письменниця. — Вона полягає в тому, щоб чесно говорити про складні речі і не транслювати шкідливих, токсичних сенсів.
Такою і вийшла її «Мам, пам’ятаєш?», яка ніби огортає тебе турботою. За неї можна триматись, коли нікого і нічого рідного немає поруч.
Журналістка і дослідниця. Авторка проєкту про видатних постатей української культури Back to the Roots — телевізійної програми на телеканалі TVP World у Польщі та в соцмережах. Працювала шефредакторкою онлайн-версії журналу ELLE-Україна, випусковою редакторкою проєкту «Донбас.Реалії» на Радіо Свобода, редакторкою новин і журналісткою на 5 каналі.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
