Тетяна Трофименко

Одні кажуть, що справжні письменники мають писати саме про війну, адже ця тема найбільше турбує читача. Інші стверджують навпаки, що варто дочекатися перемоги й лише тоді можна рефлексувати й надавати подіям художньої форми. Хай там як, а тексти, які з'явилися в Україні після 24 лютого 2022 року, різноманітні: і про російсько-українську війну, і про інші важливі проблеми сьогодення, і на теми, нібито не пов’язані з сучасним життям. Пропонуємо десятку кращих творів української художньої літератури 2022-2023 років.

1. Євген Шишацький, «Мандрівка до потойбіччя. Маріуполь» («Фоліо»)

Одним із перших текстів, що вийшов друком на початку повномасштабного вторгнення, став роман журналіста Євгена Шишацького про подорож до Маріуполя. Це сповідь людини, яка збирається вивезти з окупованого міста свою родину. Незважаючи на спокійний тон розповіді, автор тримає читача в постійній напрузі: ми ніби проїжджаємо разом з ним блокпости деенерівців, опиняємося на допиті, а згодом — у камері для затриманих. Оскільки «Мандрівка до потойбіччя» є твором автобіографічним, його головний персонаж не наділений рисами супергероя. Це історія про звичайну людину в екстремальних обставинах.

2. Світлана Ткаченко, «Ніч була» (видавництво «21»)

Світлана Ткаченко в повісті «Ніч була» змальовує шлях переселенки до Нідерландів, побут в іншій країні, враження від спілкування з людьми в Європі. Текст містить багато життєвих подробиць, не завжди компліментарних як для наших земляків, так і для іноземців. Водночас письменниця показує й велику підтримку, яку отримують українці в світі, й кохання, й рішучість та силу волі своїх персонажів у хаосі війни.

3. Владислав Івченко, «Імені Сковороди» (Tempora)

Владислав Івченко, який нині служить в ЗСУ, відомий текстами як реалістичними, так і фантастичними. Його роман «Імені Сковороди» належить до фантастики й описує пригоди бійця тероборони Олександра Одіссейовича Вишні. Він потрапляє до Окремого мобільного загону ментального захисту й стає бійцем, шукачем і знищувачем чудовиськ, яких русня намагається використати у своїх недобрих цілях. Загін носить ім’я Григорія Савича Сковороди, адже саме він був духовним попередником мисливців за монстрами (уявіть, якою потужною зброєю може бути 250-річна палиця, з якою ходив видатний філософ).

4. Євгенія Кузнєцова, «Драбина» («Видавництво Старого Лева»)

Цей текст не має жіночої оптики: головний персонаж — айтішник Толік, який перед початком повномасштабного вторгнення купує в Іспанії будинок своєї мрії і збирається врешті пожити так, як давно хотів. Але мріям не судилося здійснитись, адже починається війна, від якої до Толіка тікає його люба українська родина — з котами, песиком і купою божевільних ідей (ті, хто читав роман Кузнєцової «Спитайте Мієчку», знають, що в іронічному зображенні токсичної сімʼї цій авторці немає рівних). Зрештою, Толік приставляє драбину до вікна своєї кімнати, аби знов і знов не натикатися на цінні поради й дурні питання родичів. Такими суперечливими часто й бувають реалії життя біженців, які зупиняються не в чужих, а в рідних людей. Поза тим, в тексті описані не лише серйозні, але й кумедні ситуації, а яких читачі можуть впізнати себе.

5. Андрій Кокотюха, «Таймер війни. Довга комендантська година» («Фабула»)

У сегменті літератури про війну разом з автобіографічними книгами є й такі, де романтизовані герої легко долають усі перешкоди й неймовірні ситуації, щоі в реальному житті важко навіть уявити. Андрій Кокотюха в першій книжці з циклу воєнно-пригодницьких трилерів «Таймер війни» створює образ українського офіцера військової розвідки Влада Хмари, який маскується під охоронця житлового комплексу. Він фактично сам знешкоджує міжнародного російського диверсанта, який планує вчинити теракт у Києві в перші тижні великої війни. Хтось з читачів може зауважити, що говорити про війну в розважальній формі неприпустимо. Але ж людська психіка не може постійно перебувати в стані напруги та потребує розвантаження.

6. Марія Матіос, «Мами» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)

У своїй новій книзі Марія Матіос дозволяє висловитись жінкам, які втратили синів. Пʼять окремих розповідей написані в характерному для авторки щемливому стилі і стосуються різних історичних періодів (наприклад, боротьби радянських каральних органів з воїнами УПА вже після завершення Другої світової війни — традиційний вже сюжет у творчості Марії). Найбільшу увагу привертає історія «Мама Сидонія», повʼязана з сучасною російсько-українською війною. Героїня оповідання, медсестра Сидонія, після загибелі сина під Іловайськом їде з заходу України в місто Дніпро працювати до реабілітаційного центру для воїнів АТО зі складними випадками ПТСР. Допомога хлопцям дозволяє жінці пережити втрату дитини й стає для неї сенсом життя. Крім того, вустами своєї героїні авторка озвучує багато питань, на які хотіли б отримати відповіді тисячі матерів України. Вони стосуються держави й війська, пошуку зниклих безвісти, неідентифікованих тіл, проблеми добровольців, психологічної реабілітації та соціального забезпечення тощо.

7. Катерина Бабкіна, «Мам, памʼятаєш» (Warstwy)

І знову тема українців за кордоном. Оповідачкою в новому романі Катерини Бабкіної є дівчина-підліток, що врятувалася з Ірпеня з сестрою-немовлям, виїхала до батька до Відня та пише листи до своєї зниклої за невідомих обставин мами. Історія Катерини Бабкіної дуже зворушлива й терапевтична, обережна щодо тригерів і наповнена легким гумором і великою любовʼю.

Попри те, частина читацької аудиторії, навіть не прочитавши, захейтила цей текст, мотивуючи це тим, що Катерина Бабкіна, яка від початку повномасштабного вторгнення виїхала з дитиною за кордон, не має права писати про окупацію (насправді, безпосередньо про окупацію в книжці майже не йдеться — лише на рівні флешбеків юної оповідачки). Про подібну ситуацію з книжкою «Плахта» Ірини Говорухи ми згадували, оглядаючи український non-fiction. А в царині художньої літератури попереднім кейсом став скандал із романом Дарини Гнатко «Буча», що був знятий з друку «Клубом сімейного дозвілля» із вибаченнями перед читачами за те, що вони «зачепили ті незагоєні рани та шрами, які сьогодні завдають усім нам нестерпного болю».

Очевидно, що питання, хто може, а хто не має права писати про війну, ще неодноразово вийде на порядок денний українського літпроцесу. Що ж до теми вимушеного біженства, то, здається, вона теж має великий дискусійний потенціал, повʼязаний із проблемою повернення або неповернення українців (здебільшого українок з дітьми) на Батьківщину. Відчуваю, про це ми ще прочитаємо в сучасній українській літературі в найближчі роки.

8. Анастасія Левкова, «За Перекопом є земля» («Лабораторія»)

Окрім текстів, повʼязаних з війною, хочеться згадати такий, в якому центральною проблемою є національна самоідентифікація українців, які виросли в Радянському Союзі й одразу після його розпаду. Анастасія Левкова розкриває тему пошуку себе в контексті історії кримськотатарського народу. В її книжці любов до Батьківщини та наполегливість у збереженні мови й традицій кримськими татарами багато в чому протиставляються індиферентності українців, які не мають нічого проти ототожнення з росіянами та їхньою «великою культурою». Героїня Левкової, дівчина з Криму, розповідає історію свого життя від самого дитинства. Зокрема, як вона свідомо обирає українську ідентичність і пориває (звичайно, не без болю) з минулим.

9. Світлана Тараторіна, «Дім солі» (Vivat)

В іншому жанрі кримську тематику опрацьовує Світлана Тараторіна, яскрава представниця сучасної української фантастики. Її понад 500-сторінковий роман «Дім солі» змальовує розлогу постапокаліптичну картину співіснування давніх цивілізацій і сучасних технологій, магічних обрядів і жорстоких ініціацій. Крим Тараторіної, назву якого вона не називає прямо, — це колись квітучий півострів Кіммерик, що перетворився на засолений Дешт унаслідок війни та страшних катастроф під загадковою назвою Спалахи. Попри всю умовність вигаданого простору, у романі вгадується як реальна топоніміка Криму, так і факти його історії. Загублені пазли української ідентичності складаються за допомогою химерного світу фантастичного роману.

10. Макс Кідрук, «Колонія. Нові темні віки», книга перша («Бородатий Тамарин»)

«Колонія» Макса Кідрука написана в жанрі фантастики й переносить читача в майбутнє. Дія роману відбувається 2141 року на Землі й на Марсі, а сюжетних ліній одразу декілька, тож слідкувати за ними може бути непросто (цей найбільший на сьогодні роман автора має 900 сторінок). Утім, Кідрук як завжди вміло вибудовує конфлікти та створює психологічно достовірні характери персонажів. Він зосереджується на цивілізаційних проблемах майбутнього: екологія та війна (триває протистояння України з Росією); епідемія клодису, від якої щойно оговталось людство й вже отримало нову проблему — патоген, що масово інфікує вагітних жінок; винайдення на Марсі препарату, який продовжує життя, що відразу стає приводом для оборудок; прагнення самостійності марсіанських колоній (народжені на цій планеті виступають проти поневолювачів-землян, використовуючи нелегальну зброю). І не видно цим неприємностям кінця-краю, адже продовження роману Макс Кідрук обіцяє лише за кілька років.

Після 24 лютого 2022 року українська література, як і культура загалом, не стала на паузу. Більшість видавництв реалізувала попередні плани і видала друком тексти, не присвячені спеціально темі війни, у тому числі суто жанрові. Однак у цьому огляді хочеться більше сказати про тексти, написані під час «великої» війни саме про війну або інші важливі для нас нині теми. 

Оксана Забужко «Найдовша подорож» (Комора, 2022)

Уже в перші місяці повномасштабного вторгнення зʼявляється цілий корпус текстів non-fiction, серед яких на особливу увагу заслуговує «великий есей» Оксани Забужко.

Нещодавно письменниця, разом із режисером колишнім політвʼязнем РФ Олегом Сенцовим, отримала найвищу нагороду Французької Республіки — Орден Почесного Леґіону, що присуджується за громадянські та військові заслуги. 

«Найдовша подорож» власне і є тією громадянською публіцистикою, завданням якої є проговорення важливих суспільних проблем. Від початку ця книжка була орієнтована «на експорт» (переклади побачили світ раніше за український текст), отож промовляє вона передовсім до міжнародної спільноти та розповідає у сконденсованій формі історію не десятилітньої, а тридцяти- і трьохсотлітньої російсько-української війни, про неуникність якої Оксана Забужко говорила задовго до початку гарячої фази. Аналізуючи в історичній ретроспективі послідовні плани Москви щодо знищення українців, письменниця акцентує на тому, що попри непрогнозований фінал війни, яка триває, українці вже довели як усьому світові, так і насамперед самим собі, що слова з національного гімну «душу й тіло ми положим за нашу свободу» є не просто словами, а втіленою дією. «Три століття підновлюваний-перемальовуваний «фасад» [Російської держави. — Т. Т.] 24 лютого 2022 р. — впав, виявившись блефом. Росія скінчилася», — резюмує Оксана Забужко.

Остап Сливинський «Словник війни» (Vivat, 2023)

Найуніверсальнішим видається невеликий за обсягом «Словник війни» (вже зʼявився й переклад польською), укладений поетом і перекладачем Остапом Сливинським. У цій книжці розповіді очевидців (їхні прізвища не називаються, тільки імʼя та місто, з якого приїхали) розташовані за алфавітом і становлять собою максимально короткі, прості життєві історії, часом страшні, а часом зворушливі. Крейда і куля, труп і радість, лампа і кров — такими є словникові статті цього видання, що відображає воєнну дійсність, а також зміну мови, значення основних слів. 

Серед анонімних оповідачів «Словника війни» є відомі письменники та діячі культури (їхній перелік можна знайти в анотації). 

«Війна 2022» (Центр Діалогу імені Юліуша Мєрошевського, ПЕН-Україна, ВСЛ, 2022)

Суто «зірковий склад» українських авторів має антологія «Війна 2022» (видана Видавництвом Старого Лева в колаборації з ПЕН-Україна за ініціативи і фінансової підтримки польського Центру Діалогу імені Юліуша Мєрошевського; упорядкував письменник Володимир Рафєєнко). У книжці маємо щоденникові записи, есеї, вірші таких авторів, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Юрій Винничук, Любко Дереш, Лариса Денисенко, Ірина Цілик, Андрій Любка, Катерина Бабкіна та багатьох інших. Порівняно зі «Словником війни» ця антологія більша за обсягом, а читати її може бути складніше через різнорідність поданого матеріалу. Тут уміщено, наприклад, фейсбукові записи Сергія Жадана, обʼєднані під назвою «Над містом майорять наші прапори»; волонтерський «Щоденник надії» літературознавиці і критикині Богдани Романцової, що волонтерила на Львівському вокзалі в перші місяці повномасштабного вторгнення; уривки зі щоденника військовослужбовця-новобранця письменника Артема Чапая та Артема Чеха, який проходить через випробування війною вже вдруге (його книжка «Точка нуль», видана 2017 року, здобула низку українських літературних нагород, а 2019 року автор став лауреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського, заснованої Польським Інститутом у Києві). 

«Воєнний стан» (Meridian Czernowitz, 2022)

Подібною за складом авторів і наповненням є антологія «Воєнний стан» із передмовою головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного. Вона включає есеї 50 авторів — відомих письменників, літературознавців, громадських діячів (твори, що увійшли до книжки, а також інші, у рамках проєкту були опубліковані на сайті Tyktor.media). Тексти обох антологій містять переважно особисті досвіди авторів, які орієнтуються і на закордонну аудиторію. 

Ольга Карі «Життя посеред життя» (Yakaboo Publishing, 2022)

Книжка журналістки Ольги Карі — невеликий за обсягом текст про перші місяці 2022 року, які авторка проводить у Києві. Її батьки в цей час перебувають у Чернігові, отож залучено і цей контекст. «Життя посеред життя» — доволі інтимний і емоційний текст, написаний із позиції жінки, яка не переживає трагічних утрат, але глибоко аналізує та відчуває все, що відбувається довкола. 

Олександр Михед «Позивний для Йова. Хроніки вторгнення» (Видавництво Старого Лева, 2023)

Ця книжка для читачів може стати більш тригерною: вона містить не лише розповіді автора про родину (Олександр із дружиною на момент 24 лютого мешкали в Гостомелі, а його батьки — у Бучі), а й інтервʼю з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко, літературознавицею Тетяною Михед (матір’ю автора) та «уламки хроніки» воєнних злочинів, які коїли росіяни на окупованих територіях. «Позивний для Йова» досить великий за обсягом, містить багато авторських рефлексій на історичні чи культурологічні теми, і написаний доволі жорстко й безкомпромісно. 

Володимир Вакуленко-К. «Я перетворююсь…» (Vivat, 2023)

Осібно в групі персональної документалістики стоїть щоденник дитячого письменника Володимира Вакуленка-К., убитого росіянами в селі Капітолівка під Ізюмом 2022 року. Передчуваючи неминучу смерть від рук рашистів, він нотував події на окремих аркушах паперу, а потім закопав у саду, заповівши батькові віддати нашим, коли прийдуть. Розшукала цей документ письменниця Вікторія Амеліна, яка після повномасштабного вторгнення займалася фіксацією воєнних злочинів у складі команди Truth Hounds і загинула після травм, отриманих під час ракетного удару росіян у Краматорську 1 липня 2023 року, саме в день народження Володимира Вакуленка-К. 

Думка про те, що Росія систематично нищить українську культуру та здійснює геноцид українців, є провідною для всіх згаданих текстів. У передмові Вікторії Амеліної до щоденника Володимира Вакуленка-К. бачимо промовисті паралелі з попередніми історичними епохами: «…Я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається. …Часи справді змішалися: раніше шістдесятники Алла Горська, Лесь Танюк та Василь Симоненко розслідували вбивства митців доби Розстріляного Відродження, вчинені за кілька десятиліть до розквіту їхнього покоління. Тепер українські письменники розслідують злочини, скоєні лише пів року тому».

Богдан Логвиненко «Деокупація. Історії опору українців. 2022» (Ukraїner, 2023)

Протягом 2022–2023 зʼявилися також видання, що спираються на досвід не відомих інтелектуалів, а звичайних людей, що пережили окупацію чи воєнні дії. Однією з останніх книжок такого плану є збірка репортажів Богдана Логвиненка, де вміщено репортажі зі звільнених міст Слобожанщини, Київщини, Півночі та Півдня України. Це історії українських військових, співробітників поліції, волонтерів, партизанів і простих мешканців, які попри смертельну небезпеку не просто пережили окупацію, але й чинили опір. Команда Ukraїner’а однією з перших виїжджала на деокуповані території — матеріали, що ввійшли до книги, також можна переглянути на ютуб-сторінці проєкту.

Ірина Говоруха «Плахта» (Самміт-книга, 2022, 2023)

Вихід деяких книжок супроводжувався активними обговореннями в соцмережах і спробами окреслити коло авторів, які можуть писати про події російсько-української війни. Так було, наприклад, із першою книжкою «Плахта» Ірини Говорухи (вже маємо другу частину). Перша книжка написана на матеріалі інтервʼю з мешканцями Чернігова, Бучі, Гостомеля, Ірпеня, Бородянки, сіл Київської та Чернігівської областей, друга розповідає про події на півдні та сході України (Донецька та Луганська області, Херсон, Миколаїв, Мелітополь, Очаків, Харків, Ізюм). Зібрана інформація подана в белетризованій формі з розрахунком на широке коло читачів. Суспільні дебати викликав, власне, не зміст книжки, а постать письменниці: до початку повномасштабного вторгнення Ірина Говоруха була відома як авторка російськомовних любовних романів; вона не пережила окупації, а отже, багато хто з читацької спільноти відмовляв їй у праві писати про трагедії війни.

Євгенія Подобна «Місто живих, місто мертвих. Історії з війни» (Фоліо, 2022) 

Прикметно, що щодо документальної книжки Євгенії Подобної, журналістки й воєнної кореспондентки, яка 2020 року отримала Шевченківську премію за збірку інтервʼю з українськими жінками-військовими «Дівчата зрізають коси», таких закидів не було. 

Очевидно, що в умовах війни читацька спільнота висуває більш прискіпливі моральні вимоги до авторів і авторок, оцінюючи насамперед суспільну репутацію (подібні приклади були також у царині художньої літератури, однак це тема окремої розмови).

Світ повинен знати

Український non-fiction після 24 лютого 2024 року активно опрацьовує досвід доби повномасштабного вторгнення, звертаючись до різних жанрів, як-от документальна фіксація злочинів російських окупантів, репортажистика та інтервʼю, щоденниковий жанр і традиційна есеїстика більш чи менш приватного характеру. Автори піднімають багато важливих і актуальних питань, повʼязаних з самоусвідомленням українців у кризовий період: поряд із однозначно негативним ставленням до держави Росії як агресора, робиться акцент на потребі кенселингу «велікой руской культури», відмові від контактів із «хорошими росіянами»; аналізується проблема особистої провини та комплексу того, хто вижив; байдужості на тлі загальної згуртованості суспільства перед лицем війни; репутації публічного інтелектуала та його ролі в соціумі тощо. Багато важать теж спроби експортувати в позаукраїнський простір інформацію про причини й передумови цієї війни, рефлексії й аналітику, а також документальні видання, реальні життєві історії українців з різних регіонів. Видається, що в умовах, коли західна аудиторія не надто орієнтується в реаліях російсько-української війни, саме non-fiction варто активно перекладати іноземними мовами, аби світ памʼятав про небезпеку, яку постійно становить для нього держава-терорист.