Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Ганна Криволап народилася у Києві у сім’ї знаних художників. Її картини захоплюють кольором та мотивами. Переважно створює роботи в жанрі сучасного пейзажу. Її виставки збирають аудиторію далеко за межами країни. Мисткиня розповіла «Сестрам», як перекласти традиції мовою сучасного мистецтва, про значення кольору та важливість культури сьогодні, а також про життя на Балканах та чому Київ займає центральне місце у її творчості.
На останній серії робіт художниці — Київ, Харків, Львів та Дніпро. Ці картини Ганна створила взимку. Тоді російські бомбардування залишили міста без світла. Вулиці тонули у темряві. Мисткиня навіть називала їх «трохи романтичним». Так було в її дитинстві, коли українська столиця не була засліплена вогнями. Ідея для нової серії робіт прийшла під час прогулянки Києвом. Першою картиною став «Андріївський узвіз».
Ця пітьма зникне
Наступна робота — панорама зануреного у темряву київського Подолу. Темні будинки й вулиці, лише світло фар підсвічує дорогу. Київ зустрічається у багатьох роботах художниці. Для неї це рідне та сакральне місто, джерело натхнення та ідей.
Ще один витвір — Лавра на тлі чорного неба. Спочатку художниця хотіла, щоб все було темне, без яскравих вкраплень. Але в процесі роботи приходять інші ідеї, які ведуть за собою, — так з’явився яскравий контур.
— У цих яскравих акцентах я бачу якусь надію. Окей, зараз темно, зараз трошки страшно і холодно. Але це закінчиться. Ось воно там — трошки далі вже є світло, — розповідає Ганна.
Прогулюючись темними вулицями, намагалась зафіксувати свої відчуття, сподіваючись, що українцям більше не доведеться переживати такі моменти. Зараз це лише спогад, фіксація факту. Але навіть у темні й важкі часи художниця залишала місце для надії:
— Я намагаюсь завжди проєктувати щось позитивне. Світло — це про надію, про те, що відбуватиметься після всього темного, після руїн.
Люди потребують мистецтва. Особливо під час війни
Після початку повномасштабного вторгнення Росії Ганна не одразу змогла взяти пензлик до рук. Був ступор. Лише за кілька місяців художниця почала писати портрети людей:
— Подруга розповіла про одного командира батальйону. Про його відданість. Він загинув. Ця історія мене дуже вразила, і я написала картину.
Потім були портрети друзів. На війні опинилося багато митців з оточення Ганни Криволап. З’явилося відчуття, що ці портрети потрібні. Як вдячність за те, що вони роблять.
Під час повномасштабного вторгнення у людей зросла потреба в мистецтві, дуже багато українців ходять на виставки.
— Мистецтво — це дуже сильний ресурс, — наголошує Ганна.
Вона певна, зараз хороший час для молодих митців проявити себе. Музеї перемістили до сховищ свої основні колекції, тож є вільне місце для виставок сучасних художників.
Зріс інтерес до українського мистецтва і за кордоном. Хоча, зауважує мисткиня, відчувається сильне перенасичення. І пов’язано це з іноді досить сумнівною якістю виставок українських авторів. Можливо, на державному рівні цей інтерес можна було конвертувати у презентацію України на найвищому рівні. Однак державі зараз не до мистецтва. Триває війна. Але й раніше, зауважує Криволап, державна підтримка сучасного мистецтва бажала кращого. В Україні, зокрема, немає державного музею сучасного мистецтва.
— Уряд повинен про це дбати, тому що навіть такі маленькі країни як Чорногорія та Словенія їх мають. І це надважливо для країни, — мовить Ганна.
Всі проходять однакові випробування
Свого часу через роботу колишнього чоловіка Ганна опинилась на Балканах. Тож вона чудово розуміє жінок, які через війну залишили країну та намагаються адаптуватися за кордоном:
— Це було дуже складно, чесно кажучи, ти не можеш знайти собі місце. В Україні якраз відбувався Майдан. Я була не там, мені від того було ще гірше. Усі складні події, на мій погляд, легше проживаються всередині країни, ніж за її межами. За кордоном на все це ще накладається почуття провини, що ти не в своїй країні й не переживаєш все на собі.
Населення Боснії та Герцеговини чудово розуміє, що таке війна.
— Я жила в Сараєво. Це місто найбільше постраждало під час війни у 90-х роках. Люди, які це пережили, навіть діти, яким тоді було років 12, досі постійно про це говорять. У них величезна травма на все життя, — розповідає Ганна.
Босняки завжди казали, що люблять українців, бо ті були миротворцями. А в Чорногорії — інша ситуація: місцеві казали, що Україна і Росія — це те саме:
— Для мене це було незрозумілим. Я тоді достатньо іронічно відповідала, мовляв, ви теж всі однакові — ви й албанці. У них це викликало страшенну реакцію.
Напруга в суспільстві й далі зберігається: поки серби дивляться у бік Росії, інші країни Балкан — на Захід.
Як стрічки на мосту
Для Ганни Криволап важливо шукати ідеї, пов'язані з національною ідентичністю. Цим темам присвячені серії «Стрічки», «Криниці», «Мозаїки», триває робота над великою серією «Динаміка галицького бароко».
Ганна переосмислює та передає мовою сучасного мистецтва українські традиції. Наприклад, стрічки, які зустрічаються у багатьох українських обрядах.
— Стрічки я бачила на мосту біля місця, де жила моя бабуся. Їх завжди там підв’язували на щастя. Я дуже довго на них дивилася. Вони приваблювали мене не лише візуально — кольорами. Але й через драматургію: стрічки рухались — одних вітер зривав, інші залишалися. І це все відбувалося на тлі такого стабільного пейзажу — вічного. Зовсім як людське життя. І саме це я намагаюся передати. Шукаю драматичні моменти, радісні моменти. Шукаю драматургію в кожному полотні окремо, — ділиться мисткиня.
Але всього цього не було б без людини, яка сьогодні підтримує і допомагає Ганні пережити важкі часи. Це її чоловік Максим Вітик. Більше 20 років він прожив у США, але повернувся до України, займається пошуком та розробкою газових родовищ. Однак справжнє покликання чоловіка — малювати. Творчий симбіоз двох митців втілюється у полотнах Ганни і Максима.
Художниця працює в техніці полотно/олія. Були й експерименти — навіть сітка з металом. Однак головним засобом вираження завжди залишається колір:
— Я можу все передавати через колір. Для мене це засіб вираження психологічного стану, передачі емоцій, образів.
У роботах Ганни колір не має сталих асоціацій. Чорний — це не завжди сум, а червоний — любов. Важливу роль грають відтінки, комбінація кольорів та зіставлення масштабу. Запитую, яким одним кольором Ганна зобразила би війну? Це був би певний відтінок червоного. Водночас перемогу художниця бачить у блакитному.
Редакторка та журналістка. Вивчала політологію у КНУ імені Тараса Шевченка, тележурналістику у Київському національному університеті культури та мистецтв, а також рекламу та зв’язки з громадськістю у КПІ імені Ігоря Сікорського. Досліджувала жіноче політичне лідерство в Україні, а також аспекти дотримання стандартів журналістики в умовах війни в Україні. Була заступницею головного редактора на телеканалі «Еспресо». Нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Британським режисерам «Zelensky Story» Луїс Лі Рей та Майклу Волдмену розходилося саме в приверненні погляді до позитивних сторін українського президента, тому негативні, скандальні чи злочинні факти його правління в серіалі умисно режисерами не зачеплені. І такий пропагандистський підхід — педалювання одного і приховування іншого — цілком вкладається в систему створення політичних серіалів.
Наприклад, найвідоміших з цієї когорти серіал, «Картковий будинок», на перше місце уваги ставить жах пришестя до влади людини, повної жаги помсти і з вмінням маніпулювати сенаторами та громадською думкою, при цьому досягнення цілей антигероєм була зумисно зроблена легкою, що змусило тогочасного президента Барака Обаму, глядача серіалу, сказати з відчуттям суму «якби ж я міг так просто ухвалювати угоди з конгресменами та сенаторами». Так само цьогорічний фільм «Повстання штатів» ставив на перше місце жах від наслідків дій певного президента, проти яких повстав народ, очевидно маючи на увазі саме Дональда Трампа. Подібні серіали та фільми не тільки бажані політично-заангажованим глядачам, а й важливі для амбівалетних політтехнологів, що використовують кіно за методами, колись так влучно і так гучно промовлених генієм зла Володимиром Леніним. Втім, разом з цим, політичні серіали мають і протилежний, конструктивний бік — вони є превентивним методом обговорення ситуацій — або які відбуваються, або які можуть відбутися в політикумі чи у владі. Тому деякі стають пророчими, і на них прямо зараз можна опиратися у висновку: владні структури були недалекоглядними, бо ж не зважили на прогнози і побоювання, візуалізовані кінематографістами. Все ж кіно насправді корисне і на нього іноді варто зважати.
Окуповані (Okkupert), Норвегія, 2015-2020
Саме пророчим виглядає цей норвезький серіал від Viapley. Гібридне вторгнення до Норвегії з боку рф було задумане письменником Ю Несбьо ще 2008 року, і 2014-го, коли рф таким самим чином вторглася до України, анексувавши Крим, зробило серіал в момент виходу його 1-го сезону (2015-го року), ледь не найбільшою кінематографічною бомбою. Жах викликала аналогія з роботою 5-ї колони в Норвегії, з брехливими завіряннями посла рф, з наївністю самих норвежців і з загальним, дуже нам відомим і сумним закликом «не стріляти». Переглядаючи «Окупованих» українцям, полякам та й усім європейцям чітко (тепер вже!) видна стратегія і вплив, з якими росіяни почали терористичну операцію 2014-го року, і яка переросла в найбільшу війну другої половини ХХ-го і початку ХХІ-го сторічь, починаючи з лютого 2022-го року. Пророчість і сміливість авторів — ось що зробило серіал епохальним.
Правила Комі (The Comey Rule), США, 2020
Як і «Окуповані», «Правила Комі» не мають порівнянь. Серіал від каналу ShowTime — це пропаганда, небачена для Голлівуду, подібна до радянського кіно в розпал Холодної війни. Дико неполіткоректний і агресивний, він показує персонажа, в усьому схожого на Трампа — як гидкого, тупого, злого і малокультурного (а в одному епізоді як самого сатану), при цьому голова ФБР, винесений в назву, Джеймс Комі, — чесний і правильний — стає його апологетом, відповідно так само злом. Злом, бо тоді, 2016-го року, в президентських перегонах між Дональдом Трампом і Гілларі Клінтон, виграв Трамп. Але серіал вийшов 2020-го, і, будучи найчорнішим кінопіаром в історії, ймовірно, зіграв свою проплачену і змодельовану роль — вдруге Трамп вже програв. Дивовижно прямолінійні, тому драматургійно провальні, «Правила Комі» зараз згадуються чимдуж живо, адже Америка так само поляризована, а на носі нові вибори.
Корона (The Crown), Велика Британія, 2016-2023
Величний серіал Netflix’у, вартий усіх можливих рекомендацій. Говорячи про британську королеву, серіал охоплює майже сторіччя, від початку ХХ-го до початку ХХІ-го, і його гравітаційні сили притягують на екран десятки країн, сотні подій і незліченну кількість персонажів людської історії, рахуючи не тільки Європу. Маємо вервечку сварок, скандалів, протистоянь, війн, смертей і народжень. Мало хто цей серіал не дивився. А хто таки не дивився, але зібрався, мусить бути повідомлений — «Корона» так само «небезгрішна», причому як на думку фанатів, так і його критиків. Від сезону до сезону, цікаво неоднорідних, його творці або більш прискіпливо і гостро ставилися до висвітлення королівської історії, або більш поблажливо — наприклад, після 5-го сезону, де уподобання творців очевидно були на боці принцеси Діани, 6-й віддав шану королеві Єлизаветі ІІ. Але назагал — це вищий пілотаж політичного дискурсу.
Вихор (Dolpung), Південна Корея, 2024
Несподіване, але сміливе звернення корейців до привладних кіл власної країни (рідкісне явище серед дорам) призвела не тільки до порівняння з «Картковим будинком», а й до паралелей з грою в покер — коли ставки від кола до кола зростають, і на кону вже опиняються людські життя. Скориставшись пунктом конституції, де віцепрезидент стає президентом у разі смерті або непрацездатністю останнього, віцепрезидент отруює президента, маючи за ціль самому стати президентом, але задля очистки влади від отрути корупції, причому навіть ціною власного ув’язнення чи навіть смерті. Далі, від серії до серії, він бориться з міністрами, депутатами і прокурорами, як лобістами і ставлениками олігархів. Прикметний нюанс: переслідувач час від часу стає переслідуваним, а потім знову повертає собі ініціативу, щоб позбутися її в наступній серії. І так без упину і з шоком у фіналі.
Дипломатка (The Diplomat), Велика Британія-США, 2023
2-сезон «Дипломатки» виходить в акурат перед листопадовими виборами в США, 31 жовтня, і, оскільки мова в серіалі йде про пані посла Сполучених Штатів у Великій Британії, яку сватають у віцепрезидентки, це перетворює 6-серійне телешоу на ідеальну яскраво виражену частину агітації за кандидата від демократичної партії, а кандидат як раз і є — жінкою і віцепрезиденткою. Те, що серіал саме так і позиціонують, нема сумнівів, зважаючи на ідеологічну заангажованість виробника, стрімінга Netflix, неодноразово ним проголошену. Попри це, «Дипломатка» суттєво відрізняється від реальності, оперуючи такими привабливими ситуація, коли серед чужих є свої, а свої мають інтелект, не присутній серед членів чинного в дійсності уряду. Тут політична гра за лаштунками зважена, жанрове поєднання багате, а сюжет дотримується майже неможливої зараз в кіно коректності у втіленні стосунків між статями та країнами.
Світлана Олешко розмовляла з письменником, поетом, драматургом, Олександром Ірванцем та перекладачем, Андрієм Савенцем, у Любліні на фестивалі «Східний Експрес» з нагоди виходу польського перекладу роману «Харків 1938» у видавничій серії фестивалю.
Світлана Олешко: Що було б, якби Україна виграла війну проти більшовицької росії в 1920 році?
Олександр Ірванець: «Харків 1938» - це роман про Україну, якій вдалося. І це антиутопія. Дивлячись на цей карнавал, який відбувається в книзі, є передчуття катастрофи безпосередньо перед великою подією, цим великим спалахом війни в 1939 році. Герої книги знають, що їм весело на «Титаніку». Бенкет під час чуми - це так називається. І так було в ті часи, і в Радянському Союзі, і в Німеччині.
С.О. Запитання до перекладача. На мій погляд, це найгірша книга для перекладу. Це найгірший вибір. Як ти взагалі це придумав?
Андрій Савенець: Я просто ставився до цього як до виклику. Це текст складний, амбівалентний, багатогранний, він тримає перекладача в напрузі.
С.О. Розкажеш про конкретні складнощі перекладу?
А.С. На карнавал до Харкова приїжджають представники української нації з різних куточків України і не тільки, в тому числі зі східного та західного порубіжжя. І тут згадується дует виконавців кабаре, Юрко та Стефко, які насправді існували, і ми говоримо про відомих персонажів. Юрій Винничук, відомий сьогодні передусім як письменник, і Стефко Оробець. Вони були дуже популярні в 1990-х. У Харкові з'являються ті львів'яни, які дуже багато говорять галицьким діалектом, який дуже відрізняється від східноукраїнського літературного стандарту. А люди просто стоять десь на вулиці і вони обмінюються своїми жартами, а люди стоять і сміються, вони не все розуміють, але вони сміються, тому що ця мова така дивна і смішна для них. І тут ви можете в оригіналі, звичайно, грати в це з використанням деяких елементів західного діалекту, тобто львівська говірка в українській мові. Але питання в тому, як це перекласти польською мовою. І тут для мене це було перше і очевидне рішення, що я не знайшов іншої альтернативи. Бо перш за все я виловив із закутків пам'яті ще однин відомий у міжвоєнний період львівський кабаре-дует, Щепка і Тонька, тобто Казімєжа Вайду та Генрика Фалькхангера. Я вперше про це публічно говорю і не знаю, чи це колись хтось помітить, але ти це вже знатимеш. Я просто знайшов розшифровку цих радіодіалогів, взяв там один фрагмент, який функціонально схожий, тобто запитання, відповідь і потім інше запитання, щоб він точно вписувався в цю матрицю. Я просто завантажив автентичний фрагмент - діалог відомих артистів кабаре. Я вирішив, що, переклавши постмодерністський твір, маю на це право.
О.І. Я згоден.
С.О.: Ти пишеш: «Присвячую Україні та Українцям, яких люблю». Як це розуміти? Ця книжка тільки для українців? Коли ти писав цю книжку, чи ти думав, що вона не буде перекладена жодною іноземною мовою?
О.І.: Ну, по-перше, я згоден з твоєю думкою. Коли я думав про цей текст, то думав, що він ніколи не буде перекладений. А якби був перекладений, то Польща була б останньою країною, де б з’явився цей переклад. Не через текст, а через ідейно - філософську частину.
С.О. У твоїй сильній уявній Україні у Харкові зустрічаються Президент України Євген Коновалець з канцлером Німеччини, комуністичним лідером Тельманом. Німець питає в українця у 1938 році: «Як будемо ділити Польщу?». Український Президент відповідає німецькою: «Маю з цього приводу кілька думок».
О.І.: І я ще більше вдячний Андрію Савенцю і фундації «Східний Експрес» за те, що цей переклад з’явився. Так, справді, я писав про Україну, і там стільки алюзій, що я знову просто вклоняюся Андрію за те, що він усе це переклав.
А. С. Я додам більше, тому що тут потрібно розрізняти кілька різних шарів. Одна річ — суто лінгвістичний шар. Другий шар – культурний, і це горизонт знання читача. Імена, більш-менш приховані цитати, факти з біографій українських письменників, але не тільки, можуть знайти вдячний прийом у підготовленого читача. Однак ці попередні знання не обов’язково будуть доступні читачеві з-за меж країни. Для цього я також підготував короткий набір коментарів від перекладача, який пояснює не все, але дає деякі підказки, щоб побачити, наскільки глибоким може бути цей текст. І ще, чому б це не видати в іншій країні і, перш за все, в Польщі, це вже пласт, який можна назвати ідеологічним, але насправді все в цьому тексті взято в лапки. І це дуже широкий, іронічний і самоіронічний жест письменника, який говорить про стан суспільства, культури, літератури та суспільної свідомості. Цей образ українського суспільства, представлений у цьому романі, може бути не дуже привабливим для самих українців і для наших сусідів. Це залежить від цінностей, які ми сповідуємо, та від ієрархії цих цінностей. І ці відносини інтернаціональні, ті домовленості, що малюються в цьому уявному світі, для якого точкою сходження є більшовицька війна і перемога в цій війні Армії УНР. Все це призводить до формування певного утопічного, так би мовити, українського суспільства. І тут дуже особисте питання, хто як сприйматиме цей образ. Чи з посмішкою, чи з жахом, чи з несхваленням, чи можна придумати якісь інші, цілий спектр інших емоцій. І це також було ризиковане рішення. Це трохи внутрішня гра, якщо говорити про неперекладність чи ризики перекладу цієї книги.
С.О. Чому Харків?
О.І. Я письменник міста, а якщо говорити про Харків, то в мене мама з-під Богодухова, це Харківська область.
С.О. Як Хвильовий.
О.І. Так, і для мене Харків був першим великим містом, таким мегаполісом, який я побачив. Мені тоді було, може, чотири роки, ми вже жили на заході Україні, але мене якось мама привезла до Харкова. Це було місто, де я побачив білого ведмедя в зоопарку, це було таке відкриття. Харків - місто білого ведмедя.
Друге – це місто, яке було столицею, скажімо так, соціалістичної України, але столичний шарм залишився, не знаю як. Принаймні я це відчуваю, я завжди це відчував.
Роман писався близько двох років, а думав я про нього, може, років 15. Наш друг, письменник Юрко Позаяк, якось років 15-20 тому сказав: «Уявіть собі, якби УНР вижила». І я почав це уявляти. Але одна справа уявити щось узагальнено, а інша справа написати весь світ, який міг бути, коли Україна стала такою могутньою, сильною державою, авторитарною, як більшість країн Східної Європи на той час. В Україні мене питали, чому «Харків 1938», я відповідав, що тому, що це був останній рік перед 1939 роком. І всі розуміють, що сталося у 1939 році.
С.О. Але це був рік після 1937-го, і кілька років після 1933-го. Ми знаємо, що сталося насправді. І я якраз думала, коли читала цю книжку, чи хотіла б я народитися в тому Харкові, який ти описав. І чи буде в цьому Харкові місце для нас із тобою в цій авторитарній країні?
О.І. Я б писав для них патріотичні п’єси, Андрій би перекладав, а ти б їх ставила на сцені театру. Чому ні? Це, звісно, іронія.
С.О. Ти даєш Харкову другий шанс і робиш його столицею України. Харків дійсно був столицею, і це був найгірший час, як на мене. Це був антиукраїнський більшовицький жест.
Я з Харкова, я дуже люблю своє місто, свою сім'ю, але я думаю, що поки є Київ, іншої столиці України бути не може.
О.І. Я повністю згоден, але ви також повинні пам'ятати, що Харків, столиця він чи ні, але це друге місто України. Перед війною тут проживало понад 2 мільйони осіб. Це реальний мегаполіс. Звичайно це мав бути Харків. Для мене вся УРСР, яку я описав, це Рим часів занепаду. Це ще не було справжнє падіння, це був час розквіту Риму. Занепад і розквіт в одному місті, в одній країні. Наближається 1939 рік, Україна має контакти з Німеччиною, яка також є авторитарною країною, тільки в уряді немає Гітлера, а є Тельман, тобто комуністичний тоталітарний лідер. Мені подобається змішувати реальні факти з вигаданими. Тельман прилітає до Харкова на дирижаблі «Гіндебург», який є на обкладинці польського видання. Справжній «Гіндебург» був збудований в Німеччині і зазнав катастрофи в США. Але в моєму випадку вони летять не на захід, а на схід. І таких деталей багато. Наприклад, до Харкова прибувають двоє американців, Ернст Гемінгвей і Генрі Міллер, які фактично були на той час у Європі, у Парижі. Теоретично вони могли дістатися до Харкова. Там дуже багато таких «справжніх» персонажів. Там є дівчинка Ліна, їй 8 років.
Українці розуміють про кого я кажу, полякам може й не треба цього розуміти.
С.О. У польському виданні є коментарі від перекладача. Це лише кілька сторінок. На мою думку, їх могло б бути значно більше.
А.С. Я вважаю за краще припустити, що читач розумний. Коли пишу коментарі, то намагаюся робити це делікатно, звертати увагу на деякі дрібні деталі, ніби припускаючи, що читач вловить. Я дав лише кілька підказок. Наприклад, я вирішив, що для наших читачів немає потреби пояснювати, хто стоїть за персонажем Алессандро Бойческу з Чернівців, який у романі є Секретарем лауреата Нобелівської премії Ольги Кобилянської. Це один з коментарів, який не потрапив у книжку, тому що він був надто очевидним.
С.О. Якою була б сучасна Україна в твоєму романі?
О.І. Важко сказати. 24 лютого все змінило в моєму житті. І я думаю, що для більшості українців все змінилося. Якби я зараз писав щось подібне, це був би зовсім інший текст. І сьогодні ця книга була б зовсім іншою. Я писав цей роман близько 2 років. Я думав про це, я малював якісь схеми. Я так іноді роблю: що це буде, що за чим, хто присутній, в якому місці. Загальний сюжет придумати неважко, а ось написати весь світ — це неабияка робота. Це справа всього життя, можна сказати, я витратив на це 15 років. У книжці є два шари.
Універсальніший, глобальніший, бо є й такі персонажі, як Ернест Гемінгвей чи Єва Браун, тобто алюзії, які будуть впізнавані в усьому світі. З іншого боку, українські постаті, які фігурують, — це імена першокласних письменників, більшості з яких у 1938 році, на жаль, уже не було серед живих
І це можна сприймати як яскраву казку про те, як красиво могла розвиватися українська література. Проте читач все одно може сприймати її як універсальне повідомлення, оскільки вона порушує питання буття митця в країні з авторитарним режимом. А також питання української, польської ідентичності. Це питання універсальні та важливі для всіх нас.
С.О. Звідки ти приїхав до Любліна?
О.І. Я приїхав з Рівного.
С.О. Але 24 лютого ти ще мешкав в Ірпені.
О.І. Так. Два тижні ми були, можна сказати, в окупації. Хоча боїв не було. Я бачив тільки тероборону з автоматами Калашникова. Але коли ми виїжджали 8 березня, на нашій вулиці вже був бій. Перед мостом стояли сотні машин. З розбитими вікнами. Деякі побиті. Деякі навіть зі слідами крові. Це було не весело. Ми були з дружиною та її мамою, якій було 92 роки. Швидка допомога чекала на другому мосту. Моїй мамі та дружині одразу запропонували швидку допомогу. Зателефонувала актриса Римма Зюбіна. І вона сказала, що в неї в Києві на Подолі є квартира. І ми були там ще місяць на Подолі. З балкону відкривався вид на Дніпро.
Взагалі Київ фронтових часів - це було цікаве місто. Кілька днів не було продуктів. А потім і хліб, і все з'явилося. Я купив сигарети, пішов і віддав половину хлопцям на блок-постах
С.О. А потім була Німеччина. Скільки ти там пробув?
О.І. Ну майже 2 роки. Я був у Берліні п'ять місяців. І останні 5 місяців я був у такому місті Бамберг. Це Баварія. Це на північ від Нюрнберга. Потім я повернувся до Рівного. А через тиждень подзвонили з Варшави. І мені запропонували ще місяць проживання в Красногруді. І це було дуже добре. Красногруда навіть не село. Це хатинка в лісі. Я там прожив місяць і закінчив роман. Я дуже це ціную і пам'ятаю. Я буду вдячний усе життя. Багато чув про Красногруду, але я чомусь ніколи не думав, що потраплю туди. Це справді дуже гарне місце. І в контексті Чеслава Мілоша, і в іншому контексті. Коли по один бік Білорусь з російськими танками, а з іншого боку польсько-литовський кордон. Я люблю такі екстремальні місця. Це завжди цікаво. І цього разу теж було цікаво. А з Красногруди я вже повернувся до Рівного. До війни тут проживало приблизно 220 тис. жителів. А зараз близько 300 тис. Багато людей приїхало зі сходу України. Люди з Херсона, з Маріуполя, з Харкова.
С.О. Ти міг собі уявити, що повернешся з Ірпеня до Рівного?
О.І. Міг. Але те, що я повернуся цим шляхом - через Берлін, Бамберг і Красногруду. Я не міг собі уявити такого. Ніхто не міг уявити.
Марія Гурська: Росія щоденно атакує людей, інфраструктуру та енергетику в Україні. Як українці тримаються в постійній небезпеці, в режимі тривог і жахливих новин?
Євген Головаха: Соціологи бачать, як у людей зростають сум, почуття, яке супроводжує втрати, і тривога, пов'язана з постійним очікуванням нападу, — це ті негативні емоції, які постійно супроводжують війну. На початку повномасштабного вторгнення їх відчували 20% українців, зараз під 30%. Але також скажу вам несподівану річ. Ця соціологія — пряме свідчення високого потенціалу емоційної стійкості українців. Враховуючи всі труднощі і втрати, переважають все ж таки позитивні думки.
За ці три роки українці продемонстрували здатність зберігати впевненість у перемозі, незважаючи на проблеми і негаразди, втрати населених пунктів, обстріли міст
Коли ми питаємо про те, які емоції люди відчувають, коли думають про майбутнє України, на першому місці — надія, на другому — оптимізм. Лише на третьому місці — тривога. Віра в перемогу — це риса, яка супроводжує громадську думку всі останні роки. І це свідчить про дуже високий потенціал продовження боротьби за свободу і незалежність України.
Стійкість українців, яка сьогодні вражає світ, — це національна риса чи радше загальнолюдська здатність виживати, мобілізуватися під час воєн і криз?
З одного боку, опір перед обличчям смертельної небезпеки — це загальнолюдська риса. Але є і суто українські особливості, які мають під собою історичне підґрунтя. Чому українці вистояли в перші тижні навали? Суто завдяки самоорганізації. Пам’ятаєте цей дивовижний приклад, коли біля селища Баштанка кілька десятків фермерів, вчителів — жителів цього населеного пункту — зупинили величезну російську колону, яка прямувала на Запоріжжя і Дніпро? Люди, не чекаючи армію, стримували російську навалу. Те ж саме можна було спостерігати і на півночі України.
Як не дивно, така єдність і сила людей пояснюється тим, що в українців історично були великі проблеми зі створенням власної держави. Багато наших спроб державотворення, на жаль, закінчилися невдачами. Компенсаторним механізмом цього стала здатність до самоорганізації. Сьогодні ті українці, які не на фронті, волонтерять, а також активно донатять — і ті, хто вдома, і ті, хто виїхав в ЄС.
Українцям на відміну від росіян не потрібна сильна влада, яка б могла їх організувати, — вони самотужки демонструють високий рівень спротиву, який захоплює і дивує світ
А ось чому така різниця? Існує метафора, що українці інші, бо мають ген свободи. Як ви як соціолог розумієте цей ген свободи?
Звісно, це художній образ — ніякого гена свободи немає. Українська територія протягом тривалого часу була територією, на якій не було власної державності. Вона завжди комусь належала, при тому, що тут жив достатньо чітко оформлений етнос, зі своєю культурою, мовою, уявленнями про світ, віруваннями. Метафоричний ген свободи — це, по суті, ген організації свого життя поза сильною державою або в межах тих держав, які сприймалися, як чужі. І оскільки для українців ті держави, в які вони входили, як правило, були чужими, то вони взагалі до будь-якої влади скептично ставилися.
Чудовий приклад — Запорізька Січ. Українці самоорганізувалися, виробили свої правила поведінки, започаткували систему управління, яку можна назвати військовою демократією. Вони обирали кошового, старшину, які ними керували. І так само вони скидали їх, якщо ті не задовольняли їхніх інтересів та потреб.
У Росії все завжди будувалося на вищій владі. Спочатку було князівство, яке підкорилося Орді. Потрібно було отримувати ярлики на правління. І той, хто отримував ярлик, ставав жорстким правителем цих територій. У той час, як Україна підпала під вплив Великого Литовського Князівства, Росія стала реальною наступницею Орди після завоювання Казані. Сучасна війна — це багато в чому повторення навали, яку Київська Русь пережила в ХІІІ сторіччі.
Під час війни українці часто проявляють небувале почуття гумору. Звідки це береться?
Гумор — це така форма протистояння жаху. Люди не можуть постійно жити в горі і траурі. Сьогодні Охматдит у Києві, завтра Полтава, потім Львів — знову ракетні удари, похорони і жах. Якщо ми будемо постійно жити у цьому жаху, це призведе до швидкого руйнування психіки — депресії, апатії, нездатності до конструктивної діяльності.
Гумор — це історично сформований механізм, абсолютно необхідний елемент підтримання психічної рівноваги людей і їхньої можливості чинити спротив. І в нас він родом з тієї ж козацької доби
Козацький гумор був специфічним, ми ж знаємо, які листи вони писали своїм ворогам та як насміхалися з них. Наші польські друзі це пам'ятають з чудового фільму Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем». Не кажу, що цей гумор високого польоту, але які часи, такий і гумор (сміється. — Ред.).
У країні під час війни все частіше бачимо жінок в армії, у традиційно чоловічих професіях, у вихованні дітей — самотужки за двох партнерів. Що можемо сказати про цей феномен та який його вплив на майбутнє суспільства?
Для нашої культури це не новина. Жінка в Україні завжди була дуже впливовою. Це пов'язано з тими ж традиціями самоорганізації і також простежується в нашій історії. Скажімо, в козацьких родинах головою сім'ї була жінка. Вона брала на себе все, починаючи з господарства і закінчуючи підготовкою дітей до дорослого життя. Чоловіки ж приходили тільки на певний час, а в основному були на війні. На цьому побудований український фольклор і гумористичні пісні — в нас чоловік боїться жінки, а не жінка чоловіка, чого, до речі, в культурі багатьох інших країн немає.
Тому те, що жінки зараз на себе переймають дуже багато функцій, не дивно. Це традиційний культурний феномен, для якого в сучасності знову виникли передумови
Перервою була радянська доба з її дивними і чужими нам традиціями і чоловіками на ключових ролях у житті суспільства. Ця традиція зберігалася у перші десятиліття існування незалежної України. Зараз це змінюється — і через наші власні традиції жіночого лідерства, і тому, що це відповідає тенденціям західного сучасного життя. У нас все більше жінок при владі. Віцепрем’єрки, міністерки, лідерки фракцій, парламентських груп. Я впевнений, що після війни жінки займуть визначальне, чільне місце в соціально-політичному житті України.
Після війни країна потребуватиме нових еліт і лідерів. Чи маємо розуміння, з яких середовищ будуть ці люди?
У моніторингу Інституті соціології ще з дев'яностих років було запитання: які соціальні групи виконують провідну роль в житті суспільства? До 2014 року найбільш впливовими називали дві групи: мафію (злочинний світ) і політичних лідерів, управлінців. Цього року несподівано виявилося, що тепер на перших двох місцях військові і підприємці. На третьому — з невеликим відставанням — ідуть робітники. Ось вам і лідери сьогоднішньої України — підприємці, військові і робітники — ті, хто захищають країну, і ті, хто підтримують той базис, на підставі якого можна цей спротив здійснювати.
Яку роль у відсічі українців російському вторгненню відіграють соцмережі?
Я думаю, що сьогодні сучасну українську політичну націю багато в чому формують соціальні мережі. Це гідне того, щоб це серйозно вивчати. Ті, хто в країні, допомагають людям тут. А ті, хто за кордоном, завдяки соцмережам інтегруються в життя України звідти, де вони є. Люди можуть не тільки отримувати інформацію, а й включатися в соціальне життя незалежно від свого географічного розташування. Це не абстракція, це реальна інтеграція на рівні підтримки, участі у серйозних проєктах і так далі.
Чи є в соціологів дані про те, наскільки великий розрив між тими українцями, які постійно живуть в Україні, і тими, хто поїхав за кордон під час війни? Як це вплине на наше суспільство після перемоги?
Інститут соціології цьогоріч у червні проводив опитування з відповідним блоком питань. Ми запитали: «Чи є в вас хтось із близьких людей, хто виїхав за кордон внаслідок вторгнення Росії?». Ствердно відповів 31%. Уявіть собі — серед українців, які перебувають зараз в Україні, майже в третини виїхали близькі. Далі ми запитували: «Яким, на вашу думку, є рівень конфлікту, напруженості між тими, хто під час війни виїхав за кордон, і тими, хто залишився в Україні?». Те, що конфлікту немає або він не дуже гострий, відповіли 54% населення. Гострий і дуже гострий конфлікт побачили лише 23%. Переважна більшість українців вважають, що конфлікт не є гострим або його взагалі немає. І лише менше чверті населення фіксують в цьому напрямку певні проблеми.
Ще в нас було питання: «З якими групами людей ви готові співпрацювати, взаємодіяти?». З українцями, які під час війни виїхали за кордон, готові співпрацювати 30,5%. Не готові — 29%. Ще цікаве питання: «На вашу думку, який виклик для українського суспільства є найбільш актуальним на сьогоднішній день?». На першому місці — збереження державності, 36%. Друге місце — корупція, 29%. Третє — висока вартість життя та низькі доходи.
Проблему повернення українців з-за кордону вважають актуальною на сьогоднішній день тільки два відсотки громадян. Українці не вважають, що треба щось робити, щоб повертати тих, хто зараз перебуває за кордоном
Зараз, з їхньої точки зору, є більш актуальні проблеми. Біженці, серед яких значна кількість наших близьких, жінок з дітьми, знаходять собі місце там, де вони є, і звідти підтримують Україну.
Соціологи стурбовані питанням демографічної кризи внаслідок війни. Що прогнозуєте ви? Чи повернуться українці з-за кордону додому?
Дійсно, головним чинником втрати наявного населення України є міграція. Майже чверть українців виїхали за кордон. З Донбасу, Криму і регіонів, де були активні бойові дії, в Росію виїхало або було вивезено близько двох мільйонів людей — точні цифри невідомі. На Захід, за різними підрахунками, виїхало близько шести мільйонів. Якщо українці повернуться, ми зможемо компенсувати втрати. Історичний досвід свідчить, що люди повертаються. Скажімо, досвід балканських країн свідчить, що після війни, яка в різних частинах балканських країн точилася 5-6 років, повернулася третина тих, хто виїхав як біженці. В українців інша ситуація. Я прогнозую, що до половини тих, хто виїхав, повернеться в Україну. Це наша національна особливість. У нас є не лише політико-державний патріотизм, а й локальний патріотизм, тобто прив'язаність до місця, де ти народився і живеш. Українці на тлі інших європейців, а ми це порівнювали, найбільш прив'язані до рідних місць. Ви ж бачите, як важко українців переселяти з місць, де йдуть бойові дії. Люди не хочуть їхати, 68% заперечують навіть таку можливість.
За моїми прогнозами, якщо війна триватиме ще кілька років, повернеться десь половина. А якщо чотири мільйони повернуться і в Україні буде вище 30 мільйонів наявного населення на період відбудови, я не бачу в цьому катастрофи
А народжуваність?
Професійні демографи не прогнозують в Україні сплеску народжуваності. Та я б ставився до цього більш обережно. Вважаю, що такого катастрофічного показника, який нам пророкують, на рівні менше однієї дитини на сім'ю, не буде. Оцей природний фактор відновлення людей на місці їхнього життя повинен спрацювати. Це дозволить, щоб 28-30 мільйонів наявного населення в Україні зберігалося. А при такому населенні Україна здатна буде реалізувати завдання відновлення — і це головне.
Які шанси відкриває нам, як суспільству, повернення з-за кордону мільйонів українців з досвідом кількох років життя та роботи на Заході?
Якщо ці люди повернуться, вони стануть потужним чинником прискорення економічного розвитку України. Завдяки досвіду життя і роботи в ЄС і світі, вони принесуть з собою нові професійні та комунікаційні вміння, культуру діалогу, розуміння, як будувати нормальне життя, перспективну економіку і потужну соціальну політику. Все те, що потрібно для ефективної відбудови.
У період відбудови суспільство увійде з глибокими травмами, спричиненими війною. У чому полягають головні виклики відновлення?
Людей, травмованих війною — фізично й психологічно — вже дуже багато. Люди втрачають близьких, отримують жахливі поранення. Вирішити всі ці питання швидко ми не зможемо — тобто позбавити всіх травм і зробити так, щоб люди, які постраждали у період війни, швидко увійшли в нове життя. Це довгий і складний процес. Він вимагає державних програм. Давайте звернемося до досвіду Ізраїлю. Для людей з інвалідністю внаслідок війни розроблені спеціальні програми реабілітації, побудовані центри з потужною медичною та фізіотерапевтичною підтримкою. На додачу, після війни нам потрібно буде дуже багато кваліфікованих психологів для того, щоб підтримувати людей з травматичними розладами, тривожними синдромами і депресивними проявами. Тут в мене є гарні новини — рекордна кількість українських абітурієнтів в цьому році обрали психологію. Скажімо, на соціологію було дві тисячі абітурієнтів, а на психологію — 50 тисяч. Це навіть більше, ніж на комп'ютерні науки, які відкривають перспективу високих заробітків. Суспільству потрібні психологи, які його підніматимуть.
Україна розпочала перемовини про вступ в ЄС. Та, за словами польського прем'єра Дональда Туска, проблеми в діалозі з Польщею можуть загальмувати наш шлях в Європу. Що ви думаєте про цю дискусію і про те, як нашим суспільствам зберігати здоровий глузд в темні часи?
Переважна більшість українців позитивно оцінює роль Польщі і ту підтримку, яку вона надала Україні. Та я хотів би сказати про інше. У чому проблема тієї частини людства, яку ми вважаємо цивілізованою і демократичною і на яку українці зараз рівняються? Ми бачимо, що між країнами іншого табору, там, де правлять диктатори, немає проблем. Вони обійнялися й обмінялися ракетами. Росіяни поїхали, попросили і їм все дали. Диктаторські режими в своїх інтересах вирішують проблеми оперативно і просто. А в демократичних країнах все складно.
Я б закликав демократичні країни — якщо й не брати прикладу з диктаторів, то принаймні винести «проблемні» питання за рамки на повоєнний час
Бо проблеми, які є між цивілізованими людьми, нічого не варті у порівнянні з загрозою, яка однаково небезпечна для всіх нас. Зараз саме Україна приймає удар. Та якщо Україна програє і стане частиною цього страшного монстра — імперської Росії — оце буде справжній жах! Тоді будь-які інші проблеми вже ні для кого не матимуть значення.
А що далі з Росією та її суспільством?
Чим є перемога України? Я вважаю, перемога України — це, з одного боку, остаточне утвердження її європейського вибору, а, з іншого боку, це знищення глибокого імперського комплексу Росії, який призводить до неймовірних проблем для самої ж їхньої країни. Їхнє населення — абсолютно інфантильне, безвідповідальне, пасивне, повністю залежне від пропаганди. Це не зміниться. Ви ж бачите, як це виглядає в Курській області: прийшли українці — ну, і добре. І так було добре, і так добре. Та якщо постпутінська політична еліта візьметься побудувати Росію без цього жахливого імперського комплексу і на це спрямує нові засоби пропаганди, населення піде за ними, і їм не потрібна вже буде Україна. У світі залишилась остання недозруйнована імперія, і її треба остаточно поховати.
У чому ви бачите головні ознаки трансформації українського суспільства на третій рік війни? Що саме змінилося?
В Україні відбулося прискорене формування сучасної політичної нації. Коли ми побачили, що можемо чинити спротив такій страшній, агресивній машині, як Російська імперія, це викликає захват в найбільш розвинених демократичних країн світу, ми й самі відчули гордість і повагу до своєї країни, яку українці розглядають сьогодні як цінність, на якій варто зосередити своє життя, та вірять в її перспективи.
Українське суспільство консолідоване, як ніколи. Переважна більшість людей в усіх регіонах України обрали як політичний вектор шлях до ЄС і НАТО
У нас немає іншого шляху — тільки перемога може нам дати можливість нормально жити. Ми обираємо між свободою і неволею, між незалежністю і розчиненням в Росії і боремося за одне — вільну, незалежну Україну, з власним вибором. Все інше буде просто новим рабством. Розуміння цього надає сили, як і факт того, що наш спротив підтримує найкраща, передова частина людства.
Ганна Яровенко — українська журналістка та кінорежисерка. Від початку повномасштабної війни разом з матір'ю і дітьми знайшли прихисток у польському містечку Млава. Попри все, Ганна і там намагається реалізувати свої кінопроєкти. Наразі працює над документальним фільмом «Голос мами» — про досвід неймовірної дружби польської і української мам на тлі війни і психологічних криз їхніх родин.
Прокинулася у Києві — заснула у Варшаві
Повномасштабну війну я зустріла у Києві. Причому жодних тривожних валіз ми не збирали. Лише підготували документи. О 5-й ранку я прокинулася від виття машин. Мої вікна виходять на Батиєву гору. Там було багато вороння, яке кричало немов у середньовіччі. Я одразу зрозуміла — щось відбувається. Включивши телевізор все стало ясно. З екрану виступав Путін і виголошував про початок так званої спецоперації. Подзвонив кум, який розповів про падіння ракети біля його дому. Після цього я зібрала дітей, маму та документи і ми поїхали у село біля Ірпеня до батька.
Ще у 90-х роках, коли я робила програму про війну у Боснії і Герцеговині, запам’ятала один з ключових моментів — коли починаються бойові дії, треба виїжджати у село. Нібито там більше шансів вижити
Є дрова, вода з колодязя, город. Щоправда, один з постулатів звучав так — якщо у вас є діти, то ви — мертвець, бо вони в усьому вас сповільнюватимуть. Майже одразу по приїзду ми почули як йшов бій і працювала артилерія у Гостомелі — неподалік від нас. Над хатою літали винищувачі.
Розуміла, що залишатися там не можна. Тієї ночі ми спали одягнені, але заснути я не могла. Три доби не спала від моменту початку великої війни. О першій ночі почула потужний вибух. Закричала: «Вставайте! У вас є 10 хвилин, аби зібратися. Ми їдемо звідси». Дорогою у бік Києва, Варшавською трасою, їхали великі колони техніки. Спочатку подумала, що це наші, українські танки, але то були ворожі. Вже згодом дізналася, що о 6-й ранку, у Бучі, вони розстрілювали цивільні автівки. Якихось три години врятували нам життя. Мама поїхала зі мною, а батько лишився. На ранок він потрапив в окупацію.
Просто доля
У довжелезній черзі на українсько-польському кордоні ми простояли 25 годин. Я згадала про журналістку, яка колись брала у мене інтерв’ю під час показу мого фільму «Вільні люди» у Любліні на Ягелонському фестивалі. Написала їй: «Мар'яно, дуже перепрошую, але наразі разом з мамою і двома дітьми стоїмо на кордоні. Що б ви порадили мені робити у цій ситуації?». І вона через соцмережі майже одразу знайшла польську родину, котра зголосилася нас прийняти у себе вдома.
Адаптація у чужій країні видалася не простою. По-перше, ти нічого не знаєш. Таке враження, що тебе, як котеня, кинули у воду. Ти одразу спускаєшся на рівень п'ятирічної дитини
Однак найбільшим моїм здивуванням було те, до якої польської родини ми потрапили. Це були Кая і Януш Прусіновські. Коли вони показували нам свій дім, на стіні я побачила диск, який називався «Серце». І саме його я привезла зі Львова у 15-му році. Ми заслуховували цей диск з колишнім чоловіком буквально до дір. І, уявіть, минає 5 років, і я зустрічаюся з автором тих творів вживу. Я все своє життя займалася етнографією, робила фільми про етно-музикантів — і ось зараз за таких обставин потрапляю саме до цієї родини, найвідоміших етно-музикантів Польші.
У поляків є дуже гарне слово «los». Відповідник нашому — доля, те що невідворотнє. І оце був той «los», який стався у нашому житті. Вже наступного дня після приїзду ми разом з Каєю пішли до місцевої школи. Оресту на той момент було 13, а Мальві — 5. Сина одразу прийняли у 7-ий клас, а доньку — до дитячого садочку. У будинку Прусіновських ми прожили впродовж трьох місяців. І саме там народилася ідея зробити черговий документальний фільм. Цього разу автобіографічний. До реалізації задуму підштовхнула сестра Лариса. Вона ж допомогла і фінансами.
«Голос мами»
Відзнятий фільм — історія від мого імені про життя у польській сім'ї. Це про жіночу силу, взаємодопомогу. Про те, як донька Мальва сумує за своїм батьком, як син Орест змушений дорослішати. У фільмі — декілька ліній. Є про жіночу силу, взаємовідносини батька з донькою, сум за одне одним і неможливість зустрітися. Є також сцени з моїми батьками. Насправді маю багато матеріалу, який пішов наразі у кошик. З відзнятих сцен можна робити серіал з 4-х частин. Кожна сцена щось промовляє глядачеві.
Найфілософська, коли ми сидимо з Каєю біля озера рано вранці. Після операції на горлі мій голос став грубуватим, ніби я все життя палю. Хотілося біля озера поговорити саме про голос. Чи можна якось його відродити? Кая давала мені поради. Робила зі мною голосову гімнастику, ми співали. Це був дивний стан. Галявина, озеро залите сонцем і ми, тримаючись за руки, співаємо пісню про сонце. Режисури не було, ми не домовлялися ні про що. А потім Кая насвистіла якусь пісеньку і каже: «Ти чуєш, як кумкають жаби?». Кажу: «Так. Все живе має свій голос, але я відчуваю себе напівживою». Саме з цієї сцени я взяла назву фільму «Голос мами». Також цікавою є сцена з лялькою-мотанкою. Я навчала Каю, як її робити. Під час процесу ми говорили про життя, дітей, хто як виходив заміж і плавно перейшли на тему війни і постаті Путіна. Я кажу: «Давай зробимо ляльку-мотанку Путіна, заговоримо і спалимо». Це був своєрідний наш протест. Я замовляла ляльку, щоб вона забрала з собою Путіна. Це все було спонтанно. Із жодними відьмами чи ворожками я не консультувалася. Все йшло імпульсивно, але від щирого серця. Найважче, мабуть, було дивитися на себе з екрану.
Це чисто психологічний момент, бо ти не бачиш себе об'єктивно, помічаєш лише всі свої недоліки. З цим довелось поборотися. Знаєте, двічі я мала онкологію. До хвороби була зовсім іншою жінкою. Захворювання дуже сильно погіршило фізичний стан
Загалом концепція фільму була показати вдячність Польщі за те, що вона прийняла мою сім'ю і чотири мільйони інших як братів і сестер.
Цей фільм не про те, які ми бідні і нещасні. Він досліджує жіночу дружбу, базові людські цінності. Сам фільм ми почали знімати у квітні 22-го року. Останній знімальний день був 2-го січня 24-го року, коли у Києві розбомбили сусідній із нашим будинок. Тоді вибуховою хвилею вибило всі вікна й двері у моїй та батьківській квартирах. На жаль, я не знаю, що буде завтра. Тому фільм закінчую саме цією сценою і тим, що війна триває.
Найцінніше — свобода
Та не лише одним кіно я живу сьогодні. Наразі у містечку Млава, де продовжуємо проживати, завдяки Фундації Святого Миколая організували світлицю, де займаємося із українськими дітьми. На жаль, дуже багато з них досі російськомовні і саме на моїх заняттях вони чують українську. А ще — діляться проблемами. Серед іншого я організувала історичний напрямок у світлиці. Час від часу проводжу екскурсії по музеях, аби діти вивчали історію країни. Бо для мене було відкриттям, що вони не знали що таке Річ Посполита, особливо старша група. За однією із їхніх версій це був вид сосисок. За іншою — назва ліків. Окрім того, є заняття з хендмейду. Ми ліпимо, малюємо, шиємо. Нас у світлиці наразі лишилося троє — я, українка, яка викладає англійську, і психологиня. Вона допомагає дітям після 8-го класу пройти тестування і визначитися з професією у майбутньому.
До України, звісно, хочемо повернутися, але лише коли закінчиться війна
Окрім всього іншого, я ж маю проблеми зі здоров’ям. Є залежною від ліків на все життя. Боюся, що в Україні необхідних медикаментів може не бути. Зараз я під наглядом у варшавській онколікарні. Час від часу проходжу обстеження. Знаєте, перші пів року, перебуваючи у Польщі, я не переживала жодних емоцій. Я не могла ані плакати, ані сміятися. Я була немов мій улюблений герой із фільму про Джека Горобця. Не знаю, чому, але часом почуваюсь саме ним. Адже він із кожної важкої ситуації завжди знаходив вихід.
Так і я. Іноді задумуюся над тим, якою буде післявоєнна Україна? Мені хотілося щоб наші сусіди стали окремими князівствами. Щоб Росія розпалася. Хочу, аби Україна стала членом НАТО і Євросоюзу і щоб всі перестали брехати. Не знаю, наскільки це реально. Я сильно злюся, що ця війна і росіяни забрали можливість спілкування з батьком, а внуків із дідом. Це ті миті, яких вже не буде. Мене бісить, що руйнуються вікна моєї квартири, знищуються міста, села, гинуть люди. Страшно в якому світі живуть наші діти. Мене завжди дід, який пройшов концтабір, вчив, шо найцінніше у житті — свобода. Мрію і вірю, що вона в українського народу буде завжди.
Те, що фільм «Russians at war» буде у програмі Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF), стало відомо що в середині серпня. Але виглядало логічним, що на третій рік повномасштабного вторгнення з'явиться фільм, який правдиво проілюструє, що відбувається на Московії. Бо всім цікаво, як живе найбільша країна під санкціями і що самі росіяни думають про своє теперішнє і майбутнє.
Але в кінці серпня в Італії пройшов гламурний і пафосний Венеційський міжнародний кінофестиваль, і на ньому показали «Russians At War». Фільм міг би розчинитись серед пафосу червоних східників, якби не декілька пильних людей, який цей фільм подивились і все про нього зрозуміли. Українська продюсерка Даша Бассель забила тривогу, почавши невідворотну кампанію проти показів пропагандистської стрічки про російських солдатів.
«Захоплюючий документальний фільм від російсько-канадської режисерки Анастасії Трофімової переносить глядачів за межі новинних заголовків, занурюючи у реалії російських солдатів в Україні. Вони ведуть бої, причини яких стають дедалі незрозумілішими з кожним виснажливим днем».
Так починається опис фільму «Russians at war» на сайті міжнародного кінофестивалю в Торонто. Рецензія у її першому варіанті (адже з тих пір вона вже декілька разів редагувалася) повідомляла, що це story of brother against brother — тобто повторювала риторику Кремля, який говорить про українців і росіян як про братські народи. Конгрес українців в Канаді відреагував — направив лист до керівництва фестивалю із закликом прибрати фільм з програми.
У Торонто фільм показали для професійної аудиторії. Перед показом розгорнувся протест україно-канадської спільноти, яка вигукувала гасла «Shame on TIFF» і «Russia Lies, Ukrainians Die» («Ганьба TIFF!» і «Росія бреше, українці гинуть»). Я взяла роздруковані на звичайному принтері листівки і пішла роздавати їх першим глядачам фільму, а також приготувалась пояснювати, чому саме цей фільм має всі маркери пропаганди.
Від колишньої кореспондентки Кремля
Почнемо з самої режисерки фільму Анастасії Трофімової. Вона — колишня документалістка телеканалу RT (Russia Today), відомого своїм проросійським пропагандистським наративом у висвітленні світових подій. Її кар'єра включає контент, що відповідає політиці каналу, який активно підтримує офіційні позиції російської влади. Назви її фільмів легко гуглятся в Канаді на сайті RT, не дивлячись на те, що він знаходиться під санкціями.
У самому фільмі Анастасії видають російську військову форму, і вона стає на забезпечення армії агресора — тобто переходить на сторону російської сторони. Чи можна в такому випадку розраховувати на об'єктивний контент? Уявіть будь-якого журналіста BBC чи The Guardian, який одягає військову форму однієї зі сторін і так веде свої репортажі... Та його звільнять без права працювати в професії, адже він порушив журналістські стандарти й етику.
Як стверджує сама режисерка Трофіменко, вона таємно пробралась до російського підрозділу, який воює в Україні, і 7 місяців прожила разом із солдатами без воєнної акредитації. А що, так можна було?
Вона вільно виїжджає з Росії, їде до Канади, громадянкою якої тепер є. Під час зйомок прибуває на окуповану територію без дозволу України і ділить побут з тими, хто напав на іншу країну.
Ці аргументи я наводжу своїм іноземним колегам. Вони слухають і дивуються, адже «документальний фільм на фестивалі такого рівня точно не може бути проросійським, мати пропагандиську риторику і працювати на Росію». Звучить абсурдно, але, на жаль, так воно і є.
Разом з тим я отримала численні повідомлення від колег, які пишуть, що фестиваль ніколи не відмінить покази. У такій атмосфері починається сеанс.
Штампи, які працюють
На екрані — новорічна Москва. Сіре й бліде місто з розвішаною рекламою війни. Головного героя режисерка зустрічає у вагоні потяга, він їде у костюмі Діда Мороза і з військовим рюкзаком, на якому — георгіївська стрічка. Каже, що сам укрАінец, з Донбасу, що коли почалась громадянська війна, він все втратив. Глядач бачить, як він прощається з красивою дружиною і дітьми, повертаючись на війну.
Закадровий голос режисерки коментує, що вона взагалі не очікувала війну і думала, що війна залишилась у підручниках історії. У паузі, яка слідує далі, я подумки питаю її про Чечню, Грузію, Сирію, анексію Криму…
Трофімова у фільмі предстає наївною і світлою, а солдати показані загубленими, але «справжніми». Вже на десятій хвилині фільму починаєш їх навіть жаліти. І кожен з них, як під копірку, повторює відомі кремлівські наративи — «фашисти в Україні», «я пішов через друга», «щоб моїм дітям не довелось воювати».
Режисерка не згадує у фільмі про злочини росіян в Україні. Натомість заявляє, що «не помітила жодних слідів військових злочинів російських солдатів». Ось ще кілька цитат з фільму: «Я не знала, чого мені чекати від російських військових. І мене найбільше вразило, що вони звичайні люди. Абсолютно звичайні люди у якійсь абсолютно незвичайній ситуації»; «Я досі моніторю абсолютно різні канали і з українського, і з російського боку. І мене вражає, як усе схоже. Часто це ті самі обличчя, той самий гумор, та сама незламність, ті ж страждання, ті ж похорони».
Фільм зроблений професійно й небезталанно, тому викликає потрібні його авторам емоції. Аудиторія, далека від війни, починає співчувати персонажам. Уявляю, скільки пляшок просекко випила колишня шефиня режисерки Маргарита Симоньян, коли фільм без жодних перешкод і протестів показали у Венеції
Але Маргарита й автори фільму забули про потужні голоси української діаспори в Торонто...
Удар по репутації кінофестивалів
«Вибач, я була на мітингу сьогодні, — пише мені сусідка, мама трьох дітей, далека від тонкощів кіноіндустрії. — Пішла туди висловити свій протест».
Такий він — образ українського протестувальника в Канаді. Це прості люди, які об'єднались і перетворились на потужну силу. Вони — у численних соцмережевих групах, де готувались до мітингу, обговорювали написи на плакатах, кричалки, ділились змістом своїх мейлів, які розсилали тисячам людей у різних світових організаціях. З кожним днем кількість людей, яка відклала звичні життєві турботи і сфокусувалася на боротьбі, ставала дедалі більшою.
У групі навіть з'явилися мейли топменеджмента фестивалю, каналу, який виділив гроші, а також спонсорів.
Першим зробив заяву місцевий онтарійський телеканал TVO, який опублікував позицію, що не буде дистрибувати фільм. Здавалось, це вже перемога, але обурену діаспору не так легко зупинити. Заклики про розслідування схеми фінансування та пошук причетних до виробництва фільму перетворив деяких діаспорян на справжніх детективів.
Тут не тільки у Маргарити Симоньян, а й у канадських продюсерів почалась чорна смуга. Адже на відміну від головної пропагандистки РФ, канадські продюсери — люди з чистою репутацією. Чимало моїх колег до скандалу були впевнені, що канадці ніколи б не стали виробляти пропагандиський контент.
Тепер це питання репутації, тож думаю, що наступні новини будуть вже про розслідування, чи витрачали продюсери фільму гроші канадських податкових резидентів у країні, на яку Канадою накладені санкції.
Протест проти показу фільму перетворився на розкриття схеми, як працюють агенти Кремля, і що вони — такі-от «милі і наївні» Анастасії, — живуть і працюють поруч і є частиною канадського суспільства.
Мрію про той час, коли західне суспільство навчиться ідентифікувати тих, хто говорить мовою нашого спільного ворога. Тільки от скільки ще кейсів про «хороших рускіх мальчиков» для цього треба?
... але розслаблятись зарано
Остання новина — кінофестиваль опублікував заяву, що відтермінував покази фільму «Росіяни на війні». Основною причиною заявлена «загроза безпеці роботі фестивалю та громадській безпеці». Так, обурені українці вислали тисячі мейлів і написали тисячі коментарів у соцмережах, але фестиваль недоговорює.
Приміром, колишній посол Канади в Афганістані Крис Александер у своєму матеріалі для National Post закликав фестиваль не показувати фільм і розписав всі наявні маркери маніпуляцій, що є у фільмі. Він також нагадав минуле режисерки і поставив логічне питання: «Чи може людина, яка багато років працювала на пропагандиський канал, робити незалежний контент?»
Думаю, подібні заяви від фахових людей (серед яких українські політики й дипломати — Ред.) стали остаточною краплею в рішенні кінофестивалю. А оскільки написати «Ми відміняємо» не можна, формулювання було замінене на «Ми переносимо». І це — заслуга всіх, хто вийшов на протест, писав листи й коментарі та не боявся робити заяви.
Сила згуртованих людей вражає. Але не можна розслаблятись, треба виносити розслідування у публічну площину. Можна організувати показ цього фільму з великим обговоренням — як саме працює пропаганда, щоб допомогти людям у західних країнах зрозуміти різницю.
Українська громада та українські дипломати в Канаді точно не розслаблятимуться. Протест, запланований на п'ятницю, не відмінили. Люди вийдуть на вулиці Торонто, аби такі випадки на світових фестивалях не повторювались. І сподіваюсь, канадський уряд введе вакансію спеціаліста з ідентифікації дезінформації — де українцям точно не буде рівних.
P.S. від редакції: 16 вересня стало відомо, що кінофестиваль у Торонто вирішив таки показати стрічку Russians at war, але поза програмою, після офіційного закінчення фестивалю. Пані-посол України в Канаді Юлія Ковалів висловила жаль щодо того, що TIFF невизнав своєї помилки.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.