Тетяна Літвінова-Михальонок

Через повномасштабну війну на 60% зросла кількість тварин у притулках і на утриманні зооволонтерів. За даними центру вивчення громадської думки «Соціоінформ», йдеться про 25799 собак та 19473 коти. Більшість тварин  — домашні, усіх їх покинули господарі при евакуації. Ірена Скакун — одна з тих, хто рятує хвостиків. Ми зустрілися в Ірпені — у притулку, який побудувала організація «ЗооПатруль», до якої входить дівчина. Сотні очей там дивляться на тебе — і так хочеться вірити, що всі вони знайдуть новий дім і нову родину. Мою кішку Сахару теж з вулиці врятували волонтери — люди, яким болить за кожну тварину, яка опинилась без дому та близьких у страшні дні російської війни. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Скільки зараз тварин у притулку?

Ірена Скакун: У притулку 189 собак і 197 котів. Ще є тварини на перетримці. Тільки у мене 8 котів. У нашого директора Дмитра Ревнюка є також. Він бере до себе тварин із інвалідністю — сліпих котиків, без лап, є котик із ДЦП. 

ТЛМ: Чому і коли виникла необхідність побудувати притулок?

‍ІС: Наша організація «ЗооПатруль» виникла у березні 2022 року — одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії. Ми почали рятували тварин, які опинились у пастці — у зачинених власниками квартирах. Від багатьох, на жаль, відмовились їхні господарі. Також ми евакуйовували тварин із Київської області, коли вона була вже окупована. Ми зрозуміли, що нам потрібно якесь місце, де тваринки перебуватимуть, поки не знайдуть нових власників. Різні люди нас дуже підтримали донатами. Ми мали кошти, які змогли вкласти у будівництво нового притулку за європейськими стандартами. Чому Ірпінь? На той момент саме там була найбільша потреба для евакуації та розміщення тварин. 

‍ТЛМ: Розкажіть детальніше про рятувальні операції тварин із зачинених квартир та будинків. Коли ви зрозуміли, що є ця проблема?

ІС: Почалось з того, що друг Дмитра Ревнюка, засновника «ЗооПатруля», виїхав до родичів напередодні вторгнення і не зміг швидко повернутись після початку великої війни. І цей хлопець попросив забрати його собаку із зачиненої квартири. Тоді Дмитро подумав, що така ситуація може бути у багатьох людей і зробив пост у Фейсбуці. За  2 години було 7 тисяч репостів. За кілька днів отримали близько 600 заявок на порятунок тварин. Тоді ми почали шукати волонтерів. У Києві та на Київщині у нас було 22 патрулі. Це люди на власних автівках, які приїздили за адресами. Були випадки, коли треба було зрізати петлі з дверей. Звичайно, з дозволу власників помешкання. Іноді робили дірку в стіні поряд із вхідними дверима, щоб нагодувати чи напоїти тварин. Багато було виснажених, вони тривалий час були без їжі та води. Хтось їв уже землю із вазонів. Де була відкрита кришка унітазу, тварини хоча б могли пити воду. 

Ми не могли все охопити, тому давали інструкції сусідам, що можна зробити, — як підтримувати звірят до моменту повернення власників. Наприклад, можна було вибити вічко в дверях, просунути трубочку і через неї задувати воду та закидати корм по крупинці. Коли вдавалось відкрити двері, брали на руки кота, його шлунок був абсолютно пустий, на дотик відчувались ці крупинки сухого корму, які він з’їв. Це було дуже важко. 

Але були й хороші історії. Одна з моїх улюблених — про порятунок кота Патрика на Київщині. Його власники виїжджали з Ірпеня вночі, коли почалися сильні обстріли. Вони дуже поспішали і ніяк не могли знайти свого улюбленця. У будинку вибило вікно вибуховою хвилею, власники подумали, що кіт злякався та втік крізь розбиту шибку. Через деякий час сусіди, які залишилися, почали помічати кота на балконі. Вони викликали нас, ми ледве знайшли тварину. Його вираз мордочки на кшталт «я ненавиджу весь світ» був незабутнім. Ми опублікували фото кота в наших соціальних мережах, цей пост побачили власники тварини. Того ж дня вони приїхали з Хмельниччини за своїм улюбленцем. Вони були неймовірно щасливі, бо думали що вже його ніколи не побачать. 

Також була дивовижна історія порятунку кота у Бородянці. Ця кішка стала одним із символів стійкості українців. Майже 60 днів вона пробула у будинку, зруйнованому ракетою. Кішка залишилась на 6-7 поверхах вцілілої частини будинку, її помітили журналісти, коли робили фото руйнувань. Була проведена спецоперація разом з ДСНС, щоб її звідти дістати. Це був просто комочок шерсті — брудний та смердючий. Ми взагалі не були впевнені, чи виживе вона. Спочатку тваринка була у барокамері, бо одна з легень була зліплена. У народі кішку прозвали Шафою — за аналогією із шафкою у Бородянці, яка витримала авіаудар. Насправді тварину звати Глорія, їй вже 12 років. Її власники вийшли з будинку до родичів буквально перед влучанням ракети — дивом не постраждали. Ми повернули котика після лікування. 

‍ТЛМ: Ви здійснювали евакуаційні  виїзди на Харківщину та Донеччину. В якому стані там тварини, скільком з них потрібна допомога? 

ІС: Одразу після деокупації Ізюма на Харківщині наші хлопці поїхали туди, повезли корм, забрали тварин, які найбільше потребували допомоги. Люди, яких зустрічали там одразу після деокупації, були впевнені, що Київ захоплений, і вони ніколи не повернуться в Україну — настільки потужною була дезінформаційна кампанія. До нас за кормом приходили бабусі та дідусі зі своїми тваринами, бо всі магазини були розграбовані. 

Напередодні Різдва ми поїхали на Донеччину у село Богородичне. Воно 14 разів переходило від росіян до наших. Там не залишилося жодного вцілілого будинку. Коли я вийшла з машини, звідусіль бігли голодні котики й песики. Було помітно, що в багатьох почалися різні хвороби. Ми забрали тоді котів, але мій величезний біль — це великі собаки, їх дуже тяжко забирати та транспортувати, тому що в нас маленький автомобіль, немає багато можливостей. 

Пізніше з цього села наша знайома французька журналістка передала нам ще тварин. Вона має невеличкий благодійний фонд, і змогла забрати котиків, які ховалися у підвалі старої школи. Там росіяни облаштували катівню та тримали місцевих. А коти там ховалися від собак, які були настільки голодні, що хотіли їх з’їсти. 

Також ми їздили у Костянтинівку на Донеччині. Були сильні обстріли, а ми мали запит на евакуацію. Місцеві не хотіли виїжджати без своїх тварин. Ми тоді забрали кількох псів. Вони зараз у нас, чекають на своїх власників, які шукають будинок, щоб жити разом із своїми улюбленцями. Коли ми вже від’їжджали з Костянтинівки під сильним обстрілом, мене набрала бабуся. Просила забрати собачку. А ми не могли повернутися, у нас не було місця [Ірена розповідає цю історію зі сльозами на очах. — Ред.]. Тій жінці потім допомогли інші волонтери. 

‍ТЛМ: На світанку 6 червня росіяни підірвали дамбу Каховської ГЕС. У мережі відразу з’явилися фотографії безпорадних тварин у водяній пастці. Як проходили ці рятувальні операції?

‍ІС: Ми одразу вирішили туди їхати. Написали про це пост у соцмережах із закликом приносити корм та все необхідне для тварин. Це була надзвичайна консолідація суспільства. Ми повезли на Херсонщину десь дві тонни корму. 

Коли ми приїхали у Херсон, почались провокації. Волонтерам дзвонили, запитували місце збору для нібито евакуації, а потім це місце обстрілювали російські військові. Треба було бути дуже обережними, постійно прислухатися. У Херсоні повітряної тривоги немає, а якщо і є  — це значить вже летить щось дуже серйозне [російська армія обстрілює Херсонщину з артилерії, дронів, мінометів та РСЗВ, через це повітряна тривога не встигає спрацювати, а в людей майже немає часу, щоб сховатися в укриття при обстрілах. — Ред.]

Частина нашої команди разом із співробітниками ДСНС поїхали на Корабельну площу, я з іншою частиною — в область. Ми об’єдналися із волонтерами з Білої церкви з організації «Безпритульний світ», вони їздять у найгарячіші точки та беруть дуже важких тварин. Вони попросили допомогти їм у селі Кізомис. Коли ми туди їхали, не зовсім розуміли, що це «сіра» зона. Від села до російських позицій метрів двісті. Там був затоплений острів, а на ньому дуже багато собак. Ми чули, як вони виють. Нам вдалось їх забрати. 

Пізніше одна жінка розповіла про собаку, яка вже третій день сидить у затопленому місці. Це було між нашими та російськими позиціями. Ми поспілкувалися з поліцією. Нам сказали, що маємо встигнути до 18-ї години і бути максимально обережними. Зараз собака у нашому притулку, ми назвали його Рибка. Виявилося, що пес сидів на даху будинку. Там була сітка рабиця, вона не давала йому змоги підплисти ближче.

Ми тричі їздили на Херсонщину. Загалом забрали тоді більше 200 тварин. 

‍ТЛМ: Хто ваші основні донори сьогодні? Чи є підтримка з-за кордону?

‍ІС: 60% на 40%. 60% — це українці. 40% — іноземці. Щоправда, серед останніх є також наші за кордоном. Багато врятованих тварин живуть за кордоном, ми самі їх відвозимо у нові сім'ї. Дуже радіємо, коли бачимо, наприклад, фото нашого котика біля Ейфелевої вежі. 

На початку вторгнення ми мали дуже багато рентгенів тварин, на яких видно кулі, переломи після побиття. У нас є пес Лис, якого замінували російські військові. Перед тим сильно побили, собака лежав із травмою хребта.

Я ці знімки зібрала та хотіла організувати виставку. Моя колега викладає у Бразилії, запропонувала там зробити. Для бразильців це лише чергова війна, яка відбувається десь далеко. Там дуже потужне російське лобі. На історії, пов’язані з війною, вони не дуже реагують, але там дуже люблять тварин, зокрема, собак. Тож ми влаштували виставку «Війна зсередини». Коли бразильці побачили ці рентгени, почули історії цих тварин, це дуже відгукнулося. Найбільше реагували діти, студенти, вони відразу почали запитувати у старших, як Бразилія допомагає Україні.  

‍ТЛМ: Чому вирішили стати зооволонтером? Як вдається поєднувати з основною роботою, особистим життям?

‍ІС: Усі люди в «ЗооПатрулі» — з креативних сфер. Я працювала над документальним кіно а, взагалі, є проєктною менеджеркою для культурних, соціальних та освітніх проєктів. Зараз ще викладаю у Київській Малій академії наук українську літературу. Волонтерством, мабуть, почала займатися зі школи. Я виросла у місті Сквира на Київщині у приватному будинку. Мій покійний дідусь він був ветеринаром. Свого часу у нас було дуже багато тварин — коні, корови, кози, багато котів та собак. 

‍ТЛМ: Це ви були тією дитиною, яка з прогулянки приносить додому котика або песика?

‍ІС: Так (сміється). Кожного разу, коли після школи йшли гуляти з друзями, чула щось нявкає. Потім приносила додому: «Ну, подивись на нього, як ми його не залишимо?». Кожного разу одна й та сама історія. 

Коли вже переїхала зі Сквири до Броварів, якось поверталась додому з університету, почула, як цуценя скулить під машиною. Розпитала у бабусь — малого збила машина. Я думала, що з ним робити, шукати місцевих волонтерів. Після того випадку сама почала регулярно допомагати тваринам. 

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я мусила вивезти із Броварів бабусю, їй на той момент було 90 років, вона не зовсім здорова та важко переживала ці події. Але на той момент я була не сама, мала пса, якого привезла із Воловця, що на Закарпатті. Він до мене прибився там на вокзалі та 4 дні ходив за нами. Так у мене з’явився Пиріжок. Також, у мене було п'ять котів, колись підібраних на вулиці, 2 хом'яки, врятованих від сусіда, та два щура. Я всіх вивезла. Зараз всі вони у моїх батьків. Коли я вирішила повертати їх додому, у мене вже нова перетримка. Зараз маю 8 котів. 

‍ТЛМ: Щоб впоратися з проблемою безпритульних тварин, потрібен комплексний підхід, державна підтримка. Що потрібно робити в першу чергу, щоб зменшити масштаби проблеми?

‍ІС: Маю таку мрію, щоб люди не купували тварин, а прихистили. Щоб люди розуміли, що породна та безпородна тварини — абсолютно однакові. Вони однаково реагують на людину, вони однаково класні. Також важлива стерилізація домашніх тварин. Це важливо для контролю популяції. Також, звісно, мають бути свідомі власники, які мають розуміти, що тварина — не іграшка, не подарунок на день народження. І це стосується усіх тварин — не лише котиків та собачок, а й, зокрема, гризунів. 

‍ТЛМ: Які плани у «ЗооПатруля»? Я звернула увагу на будівництво на території притулку. 

‍ІС: Ми дуже хочемо побудувати великий центр адопції та реабілітації. Спочатку ми хотіли, щоб це було місце для реабілітації тварин із інвалідністю, бо в нас було їх дуже багато, зокрема, з травмами опорно-рухового апарату. Це була наша велика мрія, яка трансформувалася у центр реабілітації і адопції. Ми бачимо у цьому потенціал, це наша амбітна мрія, ми шукаємо можливості для її реалізації.

Акторка театру та кіно, заслужена артистка України Марина Кошкіна народилася у Кремінній на Луганщині. Її героїні у фільмах завжди мають сильний характер та загострене почуття справедливості. Саме такою є акторка й у житті. Сьогодні Марина служить у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, двічі отримала «Золоту дзиґу» як найкраща акторка. Після початку повномасштабного вторгнення заснувала благодійний фонд «Мистецький український рух», який допомагає творчим дітям. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: У вересні ти вдруге отримала кінопремію «Золота дзиґа» за найкращу жіночу роль. Цього разу — за зйомки у фільмі «Із зав'язаними очима» (українська прем’єра фільму відбулась у 2021 році на Одеському міжнародному кінофестивалі, де стрічка отримала нагороду міжнародної федерації кінопреси FIPRESCI як найкращий повнометражний фільм. — Авт.). Твоя героїня втратила на війні нареченого. Як готувалася до цієї ролі?

‍Марина Кошкіна: Я граю спортсменку. Її звати Юлія. Її хлопець Денис теж був спортсменом, він вирішив піти захищати країну. Рік про нього немає ніяких новин. Юлія розуміє, що він помер. Моя героїня вирішує почати життя з самого початку. У неї з'являються нові стосунки. Але її за це засуджують люди навколо. Згодом приходить повідомлення, що, ніби, Денис живий і потрібні гроші, але, виявляється, що це були шахраї. Я сама стикалася з людьми, які просто хотіли нажитися. Мене обманювали на початку повномасштабної війни, я знайшла шоломи для хлопців, ми мали вже зустрітися, я кинула завдаток, а це виявилися шахраї. У цьому фільмі моя героїня зіштовхується з подібною ситуацією. 

Денис не повернувся, але залишив щоденник. Він написав, що хоче, аби ми були всі щасливі і продовжували жити. Фізично до цієї ролі я готувалася півроку, займалася з тренерами в залі, бо всі каскадерські трюки я виконувала сама.

‍ТЛМ: У тебе багато ролей у фільмах, які так чи інакше переплітаються із подіями на Сході. Це і безпосередньо стрічка «Із зав'язаними очима», знята ще до повномасштабного вторгнення, картини «Снайпер. Білий ворон» та «Забуті», події якого розгортаються у тимчасово окупованому Луганську. Як так склалося, що в тебе багато таких ролей?

‍МК: Я і сама така людина, яка може піти проти певної системи. Я за справедливість, за чесність. У мене є інтуїція, я відчуваю людей. Коли я бачу, що люди хочуть мати якусь певну користь, у мене всередині все бурлить, я хочу про це говорити. У житті все одно це складніше, тому що ти стаєш дорослішим, ти стаєш більш толерантним, думаєш, може, краще промовчати. Але завдяки своїм ролям, я можу це говорити. Я можу сказати, що ти — нечесна  людина. Наприклад, у «Забутих» піднята не лише тема політики, але й стосунків у родині. Чоловік моєї героїні міг пристосуватися до суспільства, а вона не хотіла. Вона конфліктувала з оточенням, казала: ви зараз прийняли ось оцей режим, а потім прийде інший — і ви знову будете це приймати. Тобто є люди, яким аби отримувати зарплату — неважливо, хто її дає. А для мене це важливо. Є люди, які хочуть сидіти на двох стільцях. Ні, це не про мене. Тому, напевно, режисер щось у цьому бачить — і тому я отримала ці ролі. 

Доля дає мені такі можливості, такі ролі, де я можу говорити про свою позицію, про Україну, про любов до неї. Я з Луганщини. До вступу в університет, я говорила російською мовою. Усе моє оточення було російськомовним. Моя бабуся та мама їздили до Москви на заробітки, бо це поруч. І тоді для нас російська столиця була чимось вражаючим. Коли я їздили на канікули до Москви, потім у школі про це розповідала, пишалась цим. Хоча вже тоді мене дуже чіпляло, коли вони казали: «Ты — хохлушка»,  «Хохлы приехали». Зараз я аналізую все і розумію, що ми для них завжди були хохлами та рабами.

Я загалом мало що розуміла про мою країну — що таке «Україна», «українець». Яка різниця, що дивитися: українське чи російське телебачення? Ми ж наче разом, чи не так? Я була несвідомою громадянкою своєї країни, бо я була неосвічена, а це велика наша проблема. 

‍ТЛМ: А коли в тебе сформувалось розуміння того, що ти — українка?

‍МК: Це сталось тоді, коли  я вступила до університету на курс до Богдана Бенюка. Саме він почав прививати мені любов до мови, своєї культури. Студентами ми поїхали до Карпат, я послухала українські пісні, я почала читати, цікавитись нашою історією, нашими людьми, які творили до мене. І саме завдяки їм є український театр, є українські книжки.  Зараз сприймається як даність. Люди боролися за те, щоб ми могли зараз читати українську книгу. 

‍ТЛМ: Ти була студенткою, коли почалася Революція Гідності. Як переживала ті події?

‍МК: Я лише приїхала до Києва, почало з’являтися моє бачення світу. Цікавий момент — всі були проти Януковича, проти тієї влади. Я собі думала: «А  у нас на Донбасі всі голосували за Януковича, а що він поганий?». Майдан, звичайно, дуже сильно вплинув. З одного боку, це було страшно. З іншого боку, я бачила наскільки українці сміливі. Вони готові йти до кінця, тому що не хочуть жити в такому режимі, не хочуть жити в рабстві, не хочуть бути під Росією. Я перейшла на українську мову. Тоді ще мала такий діалог зі знайомим із Луганської області:

— Можешь по-нашему разговаривать?

— Я розмовляю українською мовою!

— Ну, можешь, пожалуйста? 

— Ні, не можу.

‍ТЛМ: Чому захотіла стати акторкою? Чи підтримала родина твій вибір професії?

‍МК: Коли була маленькою, робила вуличні концерти на вулиці, розносила запрошення по сусідам, ходила у будинок культури. Після дев'ятого класу пропонували піти навчатись у театральний коледж у Луганськ, але я хотіла тільки у Києві. У відповідь бачила лише насмішки, мовляв, неможливо без грошей та знайомств вступити на бюджет у столиці. Але мій батько дуже сильно в мене вірив та казав, що я маю бути акторкою. Я завжди була творчою, але через те, що ми жили бідно, у нас не було можливості навчатись у музичній школі, я не могла піти на танці, тому що не вистачало грошей. Це моя драма дитинства. 

З першого разу, у 18 років, я не вступила до університету. 3 роки я просто виживала, працювала на різних роботах: прибиральницею, продавцем. Якраз у цей період помер батько. У мене був стрес, я забула про своє бажання бути акторкою, просто працювала і паралельно вчилася в Академії кадрів. А потім одна викладачка каже, що мені треба йти у театральний. Я спробувала ще раз — мені дали шанс. 

‍ТЛМ: Чи пішли на користь тобі ті роки, коли ти не вступила одразу після школи до вишу?

‍МК: Акторська професія — це про душу, про серце, про твій досвід. Я не кажу, що треба бути наркоманом, щоб зіграти наркоманку. Але треба бути дуже чуйним до життя, до людей, до себе. Коли проходиш такі складні етапи, нескладно буде заплакати на сцені, бо ти говориш про життя — і в цьому є чесність.  

‍ТЛМ: Коли вперше ти побачила війну? 

‍МК: Моє місто — Кремінна — не було під окупацією до 2022-го року. У 2015-му році померла моя бабуся, я поїхала туди. Наш автобус зупиняли та перевіряли військові. Це моє було перше  зіткнення з війною. Я бачила людей, які дуже бояться. Зараз, я не знаю коли знову туди потраплю. Інша бабуся не захотіла виїжджати. У моєму будинку, де жила татова мама, оселились росіяни. Багато чого повиносили звідти. А я ж просто хочу прийти туди, в той дім, там, де  багато спогадів.

‍ТЛМ: Як ти зустріла повномасштабне вторгнення?

МК: Потягом я їхала із Закарпаття до Києва. Це було дуже страшно. У мене була панічна атака. Зв'язку не було, нікому не дозвонишся. Моя найголовніша задача була подзвонити всім своїм рідним та зібрати їх усіх докупи, щоб ми були всі разом.  

Нам вдалось забрати сім'ю і вивезти у Закарпатську область. Постійно читали і дивились новини. А потім ми з чоловіком ухвалили рішення поїхати у Львів. Я просто ходила по місту, шукала гуманітарні штаби, пішла на вокзал і працювала там волонтером. Люди приїжджали з різних куточків країни . Хтось залишався, хтось їхав далі. Люди довго чекали, добу чи більше сиділи на тому вокзалі, ми просто з ними спілкувались.  

Потім я зайнялась гуманітарною допомогою. Якось я використала свої зв'язки. Набрала одного з депутатів, кажу: «Я Заслужена артистка України, чи не могли б ви нас підтримати, у мене є люди із Запоріжжя, дуже потребують допомоги». Два рази проканало, а на третій раз відмовився (сміється). 

‍ТЛМ: Як виникла ідея заснувати власний фонд «Мистецький український рух»?

‍МК: Про це я мріяла ще два роки до великої війни. Потім почала думати, а кому він зараз треба? Однак був дуже важливий момент: у перші місяці повномасштабного вторгнення я обдзвонила своїх творчих колег та запитала, чи треба допомога. Бо роботи немає, зйомок немає — за що жити, що їсти? А творчим людям дуже складно сказати, що чогось не вистачає. Тоді ми відправили їм посилки. Вони були безмежно щасливі. Коли ти думаєш за весь світ — це круто, але допоможи спочатку тому, хто поруч. Так само діти. До війни у них були мрії, були надії, вони займалися творчістю. І їм треба інструмент чи форма. Це про майбутнє, це про життя. Коли вони будуть згадувати про війну, вони будуть пам’ятати, що мали цей інструмент, хтось його подарував. Я зрозуміла, що це потрібно робити. Зараз складно збирати кошти військовим. Ти  просто навіть не уявляєш, як непросто зібрати кошти на музичні інструменти чи на форму.  Але ми це робимо. Хоч і не в таких масштабах, як би хотілося.

‍ТЛМ: Чи був у тебе переломний момент за цей час повномасштабного вторгнення? Наприклад, коли ти зрозуміла, що війна не закінчиться швидко, що треба щось змінювати?

‍МК: Я розумію, що війна не закінчиться швидко. З одного боку, мене це лякає, мені 30 років. Ми з чоловіком хочемо дітей. Ще до війни я думала: от зараз «Безталанну» (вистава Театру ім. Івана Франка. — Ред.) поставимо і піду в декрет. Почалася війна і мені стало страшно — раптом щось трапиться. Їхати з України я не хочу. Лякає страх невідомості. Ми хотіли купити будинок, а потім думаємо, а раптом завтра не буде цього будинку. Зараз я займаюся з психологом, все проговорюю, мені стає трохи легше. Я хочу бути здоровою ментально. Те, що ми втомлюємося, — це нормально. 

‍ТЛМ: А найстрашніший момент? Коли тобі буває страшно?

‍МК: Найстрашніше — якщо щось трапиться з родиною, а ти нічим не зможеш допомогти. Страшно, коли я  думаю, про  свого партнера Захара із «Безталанної» (актор Театру ім. Івана Франка Захар Нечипор зник на фронті. — Ред.), про якого не маємо інформацію вже півроку. Страшно думати про тих жінок, які в полоні. Коли я про це думаю, ще більше розумію, що найголовніше —  це свобода. 

‍ТЛМ: Якою ти бачиш Україну в майбутньому?

‍МК: Вільною. Сильна вона і зараз. Найголовніше — це воля.

Аліса Коваленко — українська режисерка та колишня військова Української добровольчої армії. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну вона зустріла у потязі. Їхала на Донбас, щоб продовжити роботу над своїм документальним фільмом «Ми не згаснемо». Його героями стали 5-ро підлітків. Двоє з них досі залишаються на окупованих Росією територіях. 

Тетяна Літвінова-Михальонок: Тайванський міжнародний кінофестиваль, присвячений правам людини, відкрився вашим фільмом «Ми не згаснемо». Як публіка зустріла цей фільм? Наскільки там стежать за подіями в Україні?

Аліса Коваленко: Усі переймаються новинами з України. Хоча у жителів Тайваню мало бекґраунду, але після повномасштабної війни вони активно почали стежити. У них поруч Китай, тому вони теж відчувають загрозу від  тоталітарної держави. З нашого боку — Росія, з їхнього — Китай. У них багато розмов, що, можливо, наступним буде Тайвань. Зокрема, я від журналістів чула таку фразу: «Сьогодні Україна — завтра Тайвань». 

До слова, у листопаді аж два українських фільми будуть в прокаті у Тайвані. Наш фільм «Ми не згаснемо» та «20 днів у Маріуполі». Це дуже круто, що українське кіно будуть показувати у тамтешніх кінотеатрах.

Т. Л-М.: «Ми не згаснемо» брав участь більше ніж у 30-ти фестивалях. Був визнаний найкращим документальним фільмом VII Кінопремії «Золота Дзиґа», на 14-му Одеському міжнародному кінофестивалі, отримав нагороди на кінофестивалях goEast у Німеччині, CROSSING EUROPE Filmfestival Linz в Австрії. Крім того, стрічку відзначили на фестивалі у канадському Ванкувері. Чим цей фільм, на вашу думку, так чіпляє душі журі?

А.К.: Фільм настільки емоційний та ніжний, що люди не сприймають його як політичний фільм про війну в Україні. Він про історії дітей-підлітків, в життя яких ти входиш і яке проживаєш разом із ними. Цей емоційний рівень історії дає людям відчуття емпатії. На тлі їхніх історій, світла, яке було в їхньому житті, входить війна, яка руйнує їхні мрії. Але це досить світлий фільм. Думаю, що це теж грає певну роль. Це нестереотипний Донбас — депресивний, де все погано.

Т. Л-М.: Цей фільм про п'ятьох підлітків, які живуть на Донбасі і вирушають у подорож у Гімалаї. З одного боку, ваша стрічка — віддзеркалення реальності, в якій живуть ці діти, а з іншого — це фільм про життя та мрії. Що саме ви хотіли розказати свої фільмом?

А.К.: Незважаючи на обставини, в яких ти зростав, зі світлом усередині ти можеш освітлювати темряву навколо, ти  можеш боротися за свої мрії та реалізовувати їх. Про це передусім мій фільм. Життя моїх героїв співзвучне з моїм дитинством. Я пам'ятаю, як мені хотілося втекти від сірої реальності дев'яностих, коли всі були бідні, ми нічого не мали, але були мрії. Цей інший світ, який ми собі намагалися вигадати, допомагав створити уявний щит проти тієї депресивності.

Мені запам’ятався вислів Тоніно Гуерра, сценариста Фелліні, який сказав, що  в дитинстві ми вічні. Мені хотілося вхопити цю вічність. Відчуття, що перед тобою ще ціле життя, хоч і на тлі темряви, дає нам це відчуття вічності.

Т. Л-М.: Свій фільм ви почали знімати ще до повномасштабного вторгнення — у 2018 році. Яким ви побачили Донбас у цей період? Що було найцікавішим? 

А.К.: Передусім мене цікавило молоде покоління. Я була вражена, наскільки у них зовсім інше мислення. Ми знаємо, що на Донбасі у людей 50+ ностальгія за Радянським Союзом. А ці діти зовсім інші. Я побачила, що оце покоління буде кістяком нового Донбасу. Також я побачила багато проблем та наших помилок. Було дуже мало комунікації після 2014 року. У Станиці Луганській, де я знімала, взагалі не працювали канали українського телебачення та радіо. Це повний абсурд, там були тільки «ЛНР»-кі та російські телеканали. Звичайно, молодь не дивиться телевізор, але старше покоління? Там суцільна проросійська шизофренія. Це абсолютно наша помилка, ми це допустили. Але з 2014 року Донбас теж дуже змінився. Покоління 30-40 років теж вже інші. Я відчувала, що Донбас став більш проукраїнським, більш свідомим.

Т. Л-М.: Чому ви обрали творити саме документальне кіно, а не художнє?

А.К.: Мені здається, що життя — найкращий сценарист. Мені дуже цікава реальність. Ти не знаєш, що вона тобі може подарувати. Це як річка, в яку ти входиш, і ця реальність тебе несе. Тут є небезпека непередбачуваності, водночас є щось цікаве, що ти відкриваєш для себе. Ти не приходиш з готовими відповідями, з готовими месседжами, які ти хочеш донести. Ти досліджуєш. Це цікаво, бо в ігровому кіно ти знаєш, що хочеш сказати, шукаєш лише форму, у тебе вже написаний сценарій. А документальне кіно — це подорож, дуже цікава подорож.

Т. Л-М.: Ви є членкинею SEMA Ukraine — організації українських жінок, які були в полоні, у в’язницях, на окупованих територіях, де зазнали тортур і сексуального насильства. Зараз у вас зйомки нового фільму. Про що фільм? І чому на початку ви хотіли відмовитися від роботи над цим фільмом?

А.К.: У нашій організації були розмови про те, що варто створити  документальний фільм про жінок, які пройшли тортури, сексуальне насилля. Однак я відчувала, що не готова до цієї теми. Не готова, бо маю особисту історію, до якої я теж буду повертатися. Однаково ти не можеш відсторонитися. Утім коли після повномасштабної війни почало з'являтися все більше жінок у нашій організації, знову піднялася розмова про зйомки документального кіно. Я відчувала, що зараз важливо залишити документ про ці злочини, залишити ці історії в історії.

Т. Л-М.: На якому етапі зйомки? 

А.К.: Робота над фільмом ще триває. Для мене це зовсім інше кіно. Я ще не працювала так багато з минулим. Я ще шукаю візуальну форму для цих історій. У кожної жінки своя історія, але є спільні моменти, які їх всіх об'єднують. Це такий психологічний мультипортрет про посттравматичний синдром, посттравму, як вона може стати посттравматичним зростанням, як можна пройти оцей шлях до певного зцілення.

Т. Л-М.: Чи є для вас у цій роботі терапевтичний ефект?

А.К.: Є і травматичний, і терапевтичний ефект. Коли ми їздили в Херсон, я за один день послухала чотири історії, зустрілася із чотирма жінками. Коли я повернулася у готель, у мене всередині була ніби величезна рана після цих сповідей. Разом з тим ти бачиш, що в цих жінках залишилось стільки світла. Вони не потонули у своїй травмі. Вони продовжують щось робити. Це теж дає мені надію, дає це світло. Я взагалі, мабуть, людина, яка любить шукати світло в темряві. 

Т. Л-М.: Ви були у полоні, де пережили сексуальне насилля. Чи стало це поштовхом до зйомок нового фільму? Чому ви взагалі вирішили поділитися своєю історією?

А.К.: Багато років тому я прийшла в «Театр переселенця». Мені була цікава робота з документальним театром. З режисером Георгом Жено ми говорили про різні історії, які можуть стати основою документального театру, я розповідала про полон, думала робити щось про полонених. В якусь мить він спитав: «Чому ти хочеш говорити про когось, а не про свій досвід?». Ми з ним говорили про це дуже довго, він став першою людиною, з якою я поділилася повністю своєю історією. Георг сказав, якщо я відкриюсь, можливо, це матиме терапевтичний ефект. Так ми почали працювати над п'єсою «Полон». Я прописала абсолютно все, що зі мною сталося. Спочатку спектакль показали у Німеччині, а потім у театрі «Золоті ворота».  

Ми подаємо певний приклад, що не треба боятися про це говорити, не треба закриватися. Це не означає, що обов'язково потрібно про це говорити публічно, якщо хтось не готовий. Але, принаймні, треба ділитися з близькими людьми, звертатися до психологів, до правозахисних організацій, документувати ці злочини. Дуже важливо, аби кожен злочин був задокументований.

Т. Л-М.: Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви вступили до лав Української добровольчої армії. Чому?

А.К.: Ще коли я знімала на Майдані, було відчуття, що ти ніби учасник, але знімаєш протестуючих. Це дві різні ролі, але мені постійно хотілося брати безпосередню участь у подіях. Це відчуття поглибилось, коли після полону я знімала добровольців ДУКу (Добровольчого Українського корпусу). Тоді я дала собі обіцянку, що якщо ця війна не припиниться, я відкладу камеру та буду захищати свою країну. Чомусь ніколи не думала, що бойові дії можуть охопити всю країну. Однак не було сумнівів, що Росія претендуватиме на східну частину — і там буде ескалація. І якщо це буде розповзатися далі, я відкладу камеру. Тобто це рішення прийшло само собою. Єдине питання було — куди? У Дніпрі у воєнкомат мене навіть не пустили без воєнного квитка. Потім побачила, що командир, якого я знала і поважала, зібрав підрозділ в Києві. Якраз вони виїхали на фронт. Я просто до них приєдналася. Так все почалося.

Т. Л-М.: Доводилось брати участь у активних бойових діях,  наступальних операціях?

А.К.: Так, був контрнаступ у Харківській області. Не було окопів, було відчуття, ти нічого не контролюєш, це тебе лякає, дезорієнтує. Коли знову починаєш контролювати, розуміти ситуацію, повертаєшся у нормальний стан.

Т. Л-М.: Які саме функції були у вас у добровольчому формуванні? 

А.К.: У мене в картці було написано «стрілець». Але це так, формальність. По суті, ми виконували функції піхоти: тримали сектори, позиції. Ми діяли як піхота,  хоча наш підрозділ був штурмовий. Але штурмували ми не так багато чого — «зеленку» штурмували (сміється). Це була наступальна операція, майже на кордоні з Росією. Там залишилися населені пункти, які треба було звільнити. Ми ходили в цю операцію, але вона не була успішною, на жаль. Багато хлопців з лівого та центрального флангів загинуло — ми були у правому. Вони дзвонили, писали батькам та рідним, ніхто не знав, чи виживе — розповідав ротний з 92-ї бригади. Це лотерея, коли ти йдеш у контрнаступ. Ми виїжджали на позиції, навколо усе вибухало, все було, як в якомусь голлівудському воєнному фільмі. Ми не змогли звільнити ці населені пункти, але змогли «вибити» російських військових із «зеленки» під ними. 

Т. Л-М.: Як на ваше рішення піти на війну відреагували рідні? Як ви їм про це сказали?

А.К.: Стефан (чоловік Аліси. — Авт.) насправді очікував, що так станеться. Він досить спокійно відреагував. Більше він панікував, коли на початку повномасштабного вторгнення я застрягла у Золотому-4, де знімала свій фільм. Це була лінія фронту. Тоді російська армія досить швидко просувалася. Чоловік боявся, що я потраплю у полон.

Моє рішення йти воювати було дуже важким для мами. Вона не могла його прийняти. На два дня я приїхала в Ужгород  попрощатися з рідними. Мій син був там разом із мамою. Вона дуже переживала, плакала. У сина була істерика перед моїм від'їздом. Він плакав, хапав мене за руки і за ноги. Це було страшно. Йому було лише п'ять, коли я опинилась на фронті була. Було важко. Але я розуміла, що інакше я не можу. Я не могла поїхати кудись у Францію (чоловік Аліси з Франції. — Авт.) Я просто не змогла б там жити. Мене б розірвало відчуття провини

Т. Л-М.: На війні ви знімали блоги для свого сина. Для чого? І чи стане це основою нового документального фільму?

А.К.: Я записувала ці відео, бо хотілося зберегти для нього пам'ять, якщо я загину. Я розуміла, що говорити з дитиною п'яти років про серйозні глибокі речі дуже складно, тому думала, що це ніби лист в майбутнє. Потім я передивилася ці відео і відчула, що це міг би бути фільм про екзистенційний досвід. Не про війну, де екшн та все вибухає, а про якісь моменти очікування, про те, як ми можемо з нашими дітьми говорити про цей досвід. Тому скоріше цей фільм буде як документальне поетичне есе.

Т. Л-М.: Як часто ви говорите із сином про війну?  

А.К.: Від самого початку ми говорили про це. Звичайно, не про якісь страшні речі. Але дуже простими словами, спокійно, без паніки пояснювали, що відбувається, чому це відбувається, чому щось може бути небезпечним. Звичайно, дитина копіює поведінку батьків — оскільки ми зі Стефаном дуже спокійно сприймаємо все,Тео також досить спокійно реагує. Ми говоримо про геополітику, про демократію, тоталітаризм. Якось за сніданком він запитав, де сильніша диктатура — в Китаї чи в Росії? 

А з фронту мені треба було розказувати йому, що я у лісі гуляю, гриби збираю? Звісно, я намагалась навіть з фронту знімати котиків, собачок, які до нас прибігали ховатись. Але важливо розказувати дитині про своє життя, тримати цей емоційний контакт. Тому у моїх відеощоденниках інколи я казала, що ми будемо йти в наступ, що це може бути небезпечно, що ми маємо звільняти наші території.

У мирному житті вона «Доктор Наташа», як її називають пацієнти, — відома лікарка-гінекологиня, блогерка, ведуча «Жіночого клубу», авторка книги про жіноче здоров’я Наталія Лелюх. У воєнний час — медик-волонтер, яка їздить на деокуповані території України та надає медичну допомогу місцевим мешканцям. Одразу після звільнення Київщини і Чернігівщини шукала і знаходила людей навіть у селах на десять хат, привозила їм ліки, проводила медичні огляди. Для Sestry Наталія Лелюх розповіла, якою побачила війну на власні очі, про роботу із жертвами сексуального насильства та про життя на відстані зі своєю донькою.

Жінки в маленьких селах не говорять про зґвалтування 

— Перші дні на Київщині — суцільна рана. Під час окупації люди там перебували у гострому шоковому стані. Коли ми приїхали, вони багато плакали, багато мовчали, злились і питали: «Де ви були раніше, де були лікарі, коли моя мама помирала?». Вражаюче моторошним був й день виїзду на Харківщину —  в села Довгеньке і Долина. Там нікому було надавати допомогу — населені пункти були пусті, заміновані і розбиті. У мене була повна машина ліків, але не було кому допомагати, — розповідає Наталія Лелюх. 

На деокупованих територіях жінки потребували лікаря. Наталія Лелюх оглядала породіль з маленькими дітьми, проводила стандартні гінекологічні процедури, а також працювала з жінками, які зазнали сексуального насильства. За час війни, розповідає, найбільше зґвалтованих бачила на Київщині:

— Коли ми потім виїжджали в інші регіони, це був «тихий проєкт» прокуратури. Нам давали інформацію, куди потрібно зайти та запитати, чи потрібна допомога. Ми  їздили адресно. І, звичайно, в інших деокупованих регіонах було набагато менше випадків, ніж на Київщині. Однак не тому, що їх загалом було менше, а тому що вже пройшов певний час, і люди або вже звернулися за допомогою, або  вже не хотіли заявляти про зґвалтування. Особливо у маленьких містечках та селах. Якщо жінки якось це пережили, не завагітніли, не мають важких проблем зі здоров'ям — вони про це не будуть говорити. Траплялися і випадки вагітності. Більшість дівчат хотіли зробити аборт, але були ті, хто вирішив народжувати. Для жінки складно вибрати між собою та дитиною, яким би чином дитина не з’явилася в її житті. 

Наталія не лише надавала меддопомогу, але й була для багатьох особистим психологом. Для тих жертв сексуального насилля, які наважувались розповісти про пережите. Бо найголовніше, наголошує лікарка, вибудувати довірливі стосунки та не зашкодити.

До Євромайдану не цікавилась політикою

Наталія Лелюх була далекою від політики. Попри те, що росла у відповідній атмосфері:

— Мій батько був антикомуністичною людиною, у нас завжди дома була заборонена література і, скажемо так, мене не виховували в традиціях Радянського Союзу. Все життя батько дуже любив читати, вчив мене критично  мислити, задавати питання, не думати як всі і не бути як всі.

Коли Україна здобула незалежність, Наталія Лелюх переймалась своїм вступом до університету:

— Усе пройшло повз мене. Ми виживали у цей період — я вижила лише завдяки бабусі у селі, була змога отримувати якісь продукти. Завод, де працював батько, все менше і менше працював.

Помаранчева революція теж не стала тим етапом, коли політика стрімко увірвалась у життя лікарки: 

— Я завагітніла вдруге, ми більше турбувалися про холодильник та отримання професії, ніж про якесь політичне життя. 

Для Наталії усе змінилось 2013-го року:

— Коли почався Майдан, я не пішла туди, я думала, що мені нема чого там робити. Я робила свою роботу як медик і була певна, що таким чином несу щось хороше у цей світ. Але потім була ніч побиття на Майдані, в цю ніч побили мого колегу, йому зламали ногу. Вже наступного дня я була із тисячами інших українців, які вийшли на головну площу Києва, і залишилася там.

Це стало дуже близьким мені, це була боротьба з несправедливістю,  протистояння проти відкритого непокараного зла. Я бачила, як хлопців обливали з брансбойту холодною водою при мінус 16, вони замерзли. Їх до  нас приносили, ми роздягали, гріли, робили крапельниці. А потім почались розстріли на Майдані, це було за межею розуміння. Тоді з'явилося усвідомлення, що інакше не можна було. Ця революція стала моєю. З 2014 року, коли на Донбасі почалась війна, я почала активно волонтерити. 

Лікарка, яка ніколи не мріяла бути медиком

У дитинстві Наталія Лелюх займалась музикою та спортом, писала вірші. І точно не планувала опановувати медицину. І бути фельдшером, як, наприклад, її матір. Усе вирішив випадок.

— Щоб не залишатися у школі, після 8-го класу потайки від батьків вступила до медичного училища у Ніжині. Коли батько дізнався, він два тижні зі мною не розмовляв, дуже образився, бо хотів, щоб я закінчила школу. Тато у дитинстві змінив 16 шкіл, бо мій дідусь був керівником колони екскаваторників — будував дороги та магістралі на далекому Сході, доводилось постійно переїжджати. Тому він дуже переймався, щоб я мала спокійне дитинство та закінчила школу — одну.

Вже на першій практиці в училищі майбутня «Доктор Наташа» відчула, що не помилилася зі своїм несвідомим вибором. Екстерном закінчила школу та поїхала вступати до медичного університету імені Богомольця у Києві: 

— У мене було три спроби, але неочікувано для себе я вступила з першої. Думала стати хірургом, проте отримала місце за розподілом в акушерстві. І жодного дня про це не пошкодувала, адже це виявилася дуже моя сфера.

Якби донька була поруч, було б важче їздити у небезпечні зони

Війна розділила родину Наталія Лелюх. Після початку повномасштабного вторгнення її 17-ти річна донька виїхала до Німеччини. У Берліні отримує  художню освіту. «Доктор Наташа» не приховує, як їй важко переживати розлуку:

— Нещодавно у Соні відкрилася перша персональна виставка у Берліні. Вона ретельно готувалася до цього, переживала. Ми зідзвонювалися по 3-4 рази на день. Я розуміла, що вона дуже хоче, щоб я була на відкритті. А я не змогла. Я зможу приїхати пізніше. Зіншого боку, я розумію, що мої діти вже дорослі, у них власне життя. Мені важко сепаруватися. Війна це зробила болісно — в один день. 

Водночас війна, розповідає Наталія, у жодному випадку не зламала ані її, ані її доньку:

— Соня дуже хоче закінчити навчання та повернутися до України. Мої діти (Наталія має ще сина. — Ред.) знають більше за мене українську історію, дуже цікавляться нею. Соня багато читає про Розстріляне Відродження, про Шістдесятників, доносить це до інших людей в Європі.

Лікарка розповідає, що жити на відстані із дитиною важко. Однак зізнається, якби Соня була поруч, складніше було наважитись їздити на деокуповані території і рятувати там людей:

— Якби вона була поруч, я однаково продовжувала б це робити. Але це було б значно важче. 

Такого досвіду в інших країнах немає, українки — перші

Вже 10 років Наталія веде «Жіночий клуб» — просвітницький проєкт доказової медицини, що розвінчує міфи про здоров’я, вагітність, пологи і ліки з недоведеною ефективністю. Зі своїми лекціями для жінок «Доктор Наташа» об’їздила десятки міст України та Європи. Найбільше мріє провести жіночий клуб українською мовою в Сімферополі, Донецьку, Луганську й інших тимчасово окупованих містах. 

Наталія Лелюх завжди підкреслює силу української жінки, яка створює атмосферу життя, попри жах війни:

— Напевно, це в наших генах. Українська жінка нагадує мені ляльку-мотанку [символ добробуту, надії та оберіг людської долі. — Ред.]. Вона тримає крила над своєю родиною та одночасно витирає сльози і кров. Українська жінка — це шалена сила. Я не знаю, звідки вона. Можливо, ця сила народжується, коли людина захищає своє. Бо в росіян цього нема. І не може бути, адже вони не захищають, а нападають. 

За кордоном лікарка проводить багато зустрічей з українськими жінками, які потребують психологічної підтримки:  

— Ті, хто перебувають в інших країнах, також можуть мати ПТСР. Посттравматичний синдром розвивається також у тих, хто не є безпосередніми свідком травмуючих подій, а і в тих, хто має родичів в Україні. Наприклад, якщо жінка живе за кордоном, а в будинок її батьків прилетіла ракета — це дія агресивного фактору, яка потім може викликати ПТСР. Навіть у людей, які лише уявляють, що в будинок їхніх батьків може прилетіти ракета, можуть пережити цей травмуючий досвід. Це важливо знати. Якщо є симптоми, які турбують: поганий сон, постійна тривожність, депресивні настрої — необхідна допомога психолога.

Попри те, що майбутнє України Наталія Лелюх бачить дуже непростим, країна переродиться — і буде лише сильнішою:

— Скажу як гінеколог: процес народження — це прекрасно, але завжди важко як для матері, так і для дитини. На цьому шляху трапляються втрати та інші складнощі. Та головне — не втратити пам’ять. Той біль, який є, треба прожити, усвідомити, зробити з нього висновки і, ґрунтуючись на них, будувати нову країну. Сильнішу. Іншу.

Цього року ім’я Марини Вроди з’явилося на головних шпальтах сотень українських та світових ЗМІ. Її фільм «Степне» отримав нагороду за найкращу режисуру на Міжнародному кінофестивалі в Локарно. Це друга така престижна відзнака творчості Марини Вроди — 12 років тому, у 2011-му, вона здобула «Золоту пальмову гілку» на Каннському кінофестивалі за фільм «Крос». 

Марині 41 рік. Вона народилася та виросла у Києві. Її дитинство припало на останні роки існування Радянського Союзу та перші роки незалежної України, а становлення як професіонала — на революцію та війну. 

Про зламаних радянською системою людей, про свою відмову працювати у Росії, про свою протестність та життя за кордоном — про все це Марина Врода розповіла Sestry.

Зламані пострадянські люди очима режисерки

Фільм Марини Вроди «Степне» розповідає історію літнього чоловіка, який на кілька днів приїжджає в українське село Степне на Сумщині до своє мами, яка при смерті. Це історія творчої людини, яка має талант до малювання, але не змогла його реалізувати. Герой фільму — нічим непримітна людина, буття якої сформоване радянською та пострадянською системами, де потрібно бути «як всі». Але ця подорож змушує чоловіка озирнутися і побачити своє життя з іншого боку. Стрічка «Степне» — про сенс буття та призначення людини, розповідає режисерка:

— Я хотіла про це так елегійно розказати, начебто це взагалі документалка. Наші батьки — пострадянські, серед них дуже багато поламаних. Їм не  дали зробити кар'єру. Конкретно мій персонаж — художник Анатолій, який, власне, ніколи художником не був. Але він має певний зв'язок із мистецтвом, тож я не можу назвати його нещасливою людиною.

Крім тем творчої реалізації та взаємодії поколінь, режисерка демонструє вади суспільного устрою. «Степне» це також споглядання за трансформацією українського суспільства із пострадянського в європейське. Режисерка розмірковує у своїй кінооповіді про майбутнє та минуле не лише конкретної людини, а й нашої країни в цілому .

—  Цей фільм про спадок — і в прямому, і переносному сенсі. Про людський спадок — що я як людина залишаю? Про культурний спадок. Про спадок країни — яке суспільство ми будуємо?

Врода вважає, що позбутися радянської спадщини допоможе вивчення власної історії: 

—  Мають бути відкриті усі архіви, ми маємо знати, що з нами було за часів радянської влади, тому що ми дуже пов’язані з цим. 

Народжена із протестом у серці

Бажання виходити за рамки та не плисти за течією — це своєрідний стиль життя режисерки. Бунтувала з самого дитинства, яке припало на кінець 80-х і початку 90-х років. Тоді усе творче і незвичне призводило до соціального відторгнення: 

— У київській школі у 90-х роках не дозволяли ходити з розпущеним волоссям. Я мала ходити завжди з косичками. У мене тоді був протест — я  ходила в гетрах та намальованими коричневими губами. Треба було миритися з цією системою. Її не можна було побороти. Підлаштовуватися не хотілося. І доводилося жити. Я це порівнюю з тим, як людина ходить у тісному взутті, — пальці згинаються, боляче, але якось ходиш. 

Марина мріяла про кіно, але пішла на юридичний факультет. Батьки режисерки вважали кіно чимось недосяжним: 

— Люди, які виросли в радянській системі, не вміють тебе підтримати. Тому все було дуже скептично. Сусідка тоді ще говорила: «Твій тато ж не Міхалков (відомий радянський і російський режисер. — Ред.), куди тобі, ми ж злидні». І ось ця звичка бідувати — це реально звичка. Мріяти про мистецтво і ним займатися це — розкіш… Тому кіно виникло вже як відповідь. Мене  могли взяти на акторський факультет, але мені не сподобалося. Я не готова була присвятити цьому життя. І не готова була підкоритись режисеру, який мені не сподобається, — не такий у мене характер. Зараз я вже розумію, що в режисурі те саме, — скрізь суцільні компроміси. 

«Боже, за що їй дали нагороду?»

Про Марину Вроду заговорили у 2011 році, коли вона перемогла на Каннському кінофестивалі. Її стрічка «Крос» отримала «Золоту пальмову гілку». Це був перший серйозний проєкт після випуску з університету імені Карпенка-Карого, реалізований на голому ентузіазмі без будь-якої державної підтримки. Цей короткометражний фільм, як і «Степне», — про сенс життя та трансформацію пострадянського суспільства. На перший погляд на екрані 15 хвилин уроку фізкультури, але це лише форма, а не зміст. 

— Фільм метафорично ставить питання, куди ми біжимо з цього пострадянського минулого, — зазначає Марина. — Поки усі біжать, бо так роблять усі, лише одна людина зупиняється, щоб подумати: «А куди ми біжимо?». 

Режисерка називає це кіно викликом та авантюрою: 

— Коли мені було 28-29 років, мені хотілося щось довести цим фільмом. Я думала, що зніму його за три з половиною тисячі євро і всім покажу. Насправді можливості і гроші тоді були, вони просто не були мені доступні. Я і під час студентства знімала за свій рахунок, бюджетні гроші розкрадалися скрізь на всіх рівнях. Мене дратувала ця суцільна пасивність — ніхто нічого не хотів змінювати. Я подумала, може в мене і не вийде змінити систему, але я зроблю такий артхаусний фільм, а потім піду у комерцію. Заробляти гроші, а не залишатися артхаусним митцем.

Однак несподіваний успіх короткометражного фільму не дав втілитися планам режисерки. «Золота пальмова гілка» принесла не лише міжнародне визнання, а й шалений потік критики вдома:

— Я хотіла знімати якісний продукт, якісь пристойні серіали, хотіла заробляти хороші гроші почуватися впевнено в професії, а тут ця перемога на Каннському фестивалі. З одного боку, в нашому суспільстві було море критики, адже деякі колеги, вважали, що фільм не заслуговував на нагороду: «Боже, за що їй дали нагороду?». А коли я хотіла влаштуватись на роботу, мені відповідали: «Тобі треба тепер знімати авторське кіно». Я казала, що окей, а ви дасте мені на це гроші? Половину обіцяли, а іншу пропонували шукати в Європі. Пояснювали це тим, що у мене складний характер, що я дуже складна, а це все ризики. 

Вибір бути собою

У 2014 році Марина Врода поїхала до Німеччини. Там отримала грант на навчання, а також часткове фінансування фільму «Степне». Зйомки розпочинаються аж у 2017 — з перервами та змінами команди — і тривають кілька років. Зізнається, це був складний період в її житті. Зокрема, через шалену критику:

— Кажуть, це ти зробила такий вибір — поїхала за кордон. А який у мене був вибір? Дуже складний вибір — або зникнути, або спитися в якийсь момент. Це був дуже хороший варіант від того приниження, коли стаєш відомою, але без грошей і роботи. І тобі ніхто нічого не пропонує. 

На той період припадає й її остання поїздка до Росії. Це був 2015 рік. Тоді Врода   відмовилась від нагороди на фестивалі «Кіношок» — протестуючи проти незаконного засудження українського режисера Олега Сенцова. На церемонію закриття вона принесла плакат на підтримку колеги, але його відібрали охоронці: 

—  Я поїхала тоді до Росії, бо думала про певну якусь солідарність з моїми колегами там. Тоді я ще вірила, що вона можлива.

Мені здавалося, що мої колеги щось не розуміють. Потім до мене дійшло, що все вони розуміють. Тоді ж мені здавалося, зараз це звучить дуже наївно, що я своїм жестом можу підбурити російських колег протестувати. 

Режисерка згадує, як свого часу Росія переманювала до себе талановитих українців із різних сфер — і її теж. Однак Марина Врода бачила своє призначення іншим:

— Мені пропонували знімати фільм в Росії 12 років тому. Я могла би бути там, але я б стала вже російським режисером. Але в мене була ідея, що Україна — це Європа. Я є частиною цього і будую це своїми руками.

Фільм, який не давав опустити руки

Поствиробництво стрічки «Степне» припадає вже на повномасштабне вторгнення Росії. І як у 2014 році, Марині Вроді знову довелось залишати рідну країну. 

— Коли я поїхала вперше, у 2014 році, в кишені було 500 євро і нічого більше. Це безумство, я нікому не раджу так робити. Вдруге я не хотіла нікуди їхати, але я чула ці вибухи у Києві, бачила, як моя собака просто не вилазить  з-під ліжка, у мами діабет — і я думала, що зараз закриються аптеки. 

Тато режисерки не піддавався вмовляннями виїхати з Києва. Казав, що через кілька днів усе закінчиться. 

— Мені було дуже неприємно і боляче залишати батька. Найстрашніше було думати, що я його не побачу, що щось трапиться. І було відчуття, що я його кинула. Було страшне відчуття провини, — ділиться режисерка. 

Єдине, що не дало опустити руки, — фільм, який потрібно закінчити:

— Я казала собі, подумай про команду, треба закривати борги, треба закінчити стрічку. Це певною мірою рятувало. 

Марина Врода не лише зняла стрічку «Степне», але й освоїла фах кінопродюсерки. Зрештою, вихід фільму підтримали чотири країни — Україна, Німеччина, Польща та Словаччина. 

Бути частиною трансформації суспільства 

Сьогодні Марина Врода має багато планів. Життя за кордоном, міжнародні зв’язки, знання мов та продюсерський досвід – те, що допоможе розвивати українське кіно, впевнена режисерка:

Я можу поєднувати  людей, продюсувати, можу підтримати ініціативи нашої держави.

Власний життя за кордоном, досвід українських жінок, які були вимушені через війну виїхати за кордон, залишити країну, взяти на себе відповідальність за дітей, батьків, вчитися жити по-новому ляже в основу майбутнього проєкту режисерки: 

— Є ідея. Робоча назва зараз звучить так: «Можна я в тебе переночую?». Це проєкт про цей досвід наших жінок і європейців, які нас всіх зустріли. Я не можу поки багато розповідати про цей фільм. Лише кілька деталей: це історія жінки, яка одного дня йде з дому з однією валізкою, а повертається туди вже через багато років. Ця стрічка про втрату дому і повернення назад, про боротьбу покоління, яке вийшло на Майдан у 2014 році і пішло на війну.

Марині Вроді важливо бути частиною трансформації нашого суспільства із пострадянського в європейське. Вона наголошує, що сьогодні закладаються ті стовпчики, на яких буде триматися «місток» нашого європейського майбутнього — і важливо встигнути закласти їх міцно та правильно. Із тими європейськими цінностями свободи особистості, поваги до творчості та різноманітності та збереження культурного різноманіття.

У тата «не працює» телефон 

Батько Марічки Іванюк пішов на війну у перший день — вранці 24 лютого 2022 року. Раніше він служив в АТО [антитерористична операція на сході України розпочалась у квітні 2014 року. — Ред.]. Зв’язок із чоловіком був втрачений відразу ж. Боєць 30-ої бригади зник безвісти в районі населеного пункту Роти на Донеччині. Нині ця територія окупована Росією.

— У 30-й бригаді дуже багато військових зникли безвісти саме того дня, — мовить Марічка. — У нашій родині четверо дітей. Найменшому братикові 8 років. Він досі не знає, що тато зник безвісти. Ми говоримо, що в нього зараз не працює телефон, тож він не може виходити на зв’язок. Це важко, бо це невідомість. Що сказати малому брату про зниклого батька? Ти нічого не знаєш про нього — чи він  в полоні, чи його катують, чи він загинув. Невідомість найбільше лякає і вбиває кожну сім’ю. Для когось це триває понад рік, для когось — кілька днів. Але все одно це вічність.

Поверніть наших героїв 

Понад 7 тисяч військовослужбовців вважаються зниклими безвісти. Такі офіційні дані станом на травень 2023 року. 30 серпня у Міжнародний день зниклих безвісти рідні таких військових вийшли на мирну акцію у Києві. До них приєднались також сім’ї цивільних бранців. Мітингувальники вимагали повернути додому зниклих та полонених із 30-ї, 58-ї, 53-ї, 25-ї, 56-ї, 28-ї та інших бригад. Досі залишаються у полоні 130 нацгвардійців, які охороняли Чорнобильську атомну електростанцію.

Пошук зниклих безвісти — це складний процес. Потрібно буквально по крихтах збирати інформацію про обставини зникнення військових. Росія всіляко гальмує процес пошуку зниклих безвісти. За даними Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубінця, російська сторона відповіла лише на 5-7 відсотків українських запитів про зниклих безвісти військових. Їхні рідні та родичі полонених закликають міжнародні організації у будь-який можливий спосіб допомогти. 

— Ми дуже просимо, щоб наших героїв знайшли і повернули. Це XXI століття. Як світ — Червоний Хрест та інші організації — може просто спостерігати?  Ми дуже хочемо залучити світову спільноту, яка поїде і пройдеться в’язницями — і чітко скаже, хто у полоні. Наших героїв там катують, їх знищують — морально і фізично, — каже Марічка.

Викрали під будинком

Росія не допускає міжнародні організації до місць утримання полонених. І це унеможливлює складання їхнього списку. Особливо гостра проблема із цивільними бранцями. Серед них іспанський волонтер Маріо Гарсіа Калатаюд, викрадений російськими військовими у Херсоні.

— Він йшов після «мітингу спротиву» (з 1 березня 2022 року, як російська армія увійшла до міста, місцеві жителі майже два місяці виходили на вулиці з гаслами «Херсон — це Україна!». — Ред.), його забрали буквально на порозі будинку, — розповідає цивільна дружина Маріо Тетяна Маріна. — Подзвонив у двері, я пішла відкривати, а його вже не було. Одразу зрозуміла, що трапилася біда. Почала його набирати, а телефон уже був поза доступом. 

Востаннє свого коханого Тетяна бачила 19 березня 2022 року. Останню розмову пам’ятає до хвилини: 

— Його голос востаннє чула 19 березня 2022  року о 13:51. Бачила того ж дня о дев’ятій ранку у Херсоні. Місто було окуповане, я нічого не могла вдіяти. Російські військові глушили зв’язок, глушили інтернет — я не знала, кому про це повідомити.

Тетяна збирала інформацію про Маріо через російські пабліки, аби дізнатися бодай якісь деталі. Від полонених, яких повернули на територію України, жінка дізналась, що її цивільний чоловік перебуває у сімферопольському СІЗО №2. 

Чоловік, який три місяці був із Маріо в одній камері, розповів Тетяні про жахи, пережиті іспанським волонтером:

— У Херсоні його катували струмом, бо побачили, що той має карту європейського банку. На той момент вона була вже заблокована, але російські військові не знали цього, намагалися вибити у Маріо пін-код.

Вже у СІЗО у мого чоловіка на тілі з’явилися укуси від собаки, також йому вибили зуби, зламали протез зубної щелепи. Він дуже схуд.

У полоні 75-річний чоловік пережив серцевий напад.

Не хотів стояти осторонь 

Маріо Гарсіа Калатаюд приїхав до України у 2014 році. Був волонтером у Києві, а потім переїхав до Херсона. Там і познайомився із Тетяною. Волонтерська діяльність і стала причиною затримання і катувань, певна жінка: 

— Він — волонтер, він мав дуже багато інформації зі своїх поїздок до «сірої зони» [це поняття з’явилося у 2014 році після підписання Мінських угод. «Сіра зона» — це нейтральна територія по обидва боки від лінії фронту. — Ред.]. Він мав контакти військових. Бо якщо займаєшся волонтерською діяльністю, возиш гуманітарну допомогу, то маєш знати реальну ситуацію на фронті, щоб випадково тебе не вбили. Росіяни думали, що взяли когось важливого, коли побачили вміст телефону Маріо.

Кримські медіа писали про нього як про бойовика. Однак в Україні він ніколи не тримав зброю. Він приїхав допомагати як волонтер. 

В Іспанії Маріо мав власний будинок, автомобіль та роботу. Достроково вийшов на пенсію та приїхав до України — без знання мови та особистих контактів. Його родина в Іспанії свого часу постраждала від громадянської війни. Чоловік усе життя жив із цим болем, тож не схотів залишатися осторонь. 

Росія довгий час не підтверджувала, що утримує іспанського громадянина. Досі його нема у списку полонених. Тетяна живе надією та намагається надати розголосу історії Маріо. 

— Росія має знати, що за нього тут борються, — наголошує жінка.

27 тисяч цивільних бранців

Олександр Зарівний — голова спілки ветеранів АТО Херсонщини. Нині він також у СІЗО №2 Сімферополя. Чоловіка викрали 17 березня 2022 року з його будинку в Олешках. Близько чотирьох тижнів росіяни тримали Зарівного в ізоляторі у Херсоні. Після того перевезли до тимчасово анексованого Криму. Чоловіка звинувачують у шпигунстві.

Олександр Зарівний — один із 27 тисяч цивільних заручників, яких утримує Росія. Про це повідомив Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець. Керівник Головного управління розвідки Міноборони Кирило Буданов зауважив, що Україна має значно менший обмінний фонд, ніж Росія. У перші дні великої війни росіяни взяли у полон багато заручників, у тому числі військових, цивільних — жінок та дітей.

Рідні у полоні: покрокова інструкція

Якщо військовослужбовець зник безвісти або потрапив у полон, треба:

1) Звернутися до військової частини або Територіального центру комплектування, від якого була мобілізована ваша близька людина. Там повинні підтвердити або спростувати її статус військового (полоненого чи зниклого безвісти).

2) Звернутися із заявою до Нацполіції або надіслати лист на електронну пошту: rozshuk_znyklyh@police.gov.ua. Контакти гарячої лінії: (0894) 200-18-67 або 0 800 212 151.

3) Подати заяву на розшук до Офісу уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. Номери телефону: 0-800-339-247 або +38(095)-896-04-21 (для дзвінків з-за кордону через месенджери Viber, WhatsApp, Signal), електронна пошта для звернень: war2022people@gmail.com.

4) Потрібно звернутися до Об’єднаного центру з пошуку та звільнення полонених при СБУ. Телефони: +38 (067) 650-83-32; +38 (098) 087-36-01; e-mail: united.centre.ssu@gmail.com

5) Залишити дані про зниклу або полонену людину Міжнародному Комітету Червоного Хреста. Номери телефону: +41 22 730 3600 або +380 800 300 155. Електронна пошта: ctabureau@icrc.org. 

6) Звернутися до Національного інформаційного бюро, яке збирає інформацію про громадян України, які постраждали внаслідок збройної агресії (військовополонених, утримуваних цивільних осіб, заручників, що перебувають під контролем РФ, зниклих безвісти осіб). Цілодобова «гаряча лінія»: 1648 або +38 (044) 287-81-65, сайт: https://nib.gov.ua

У разі зникнення чи потрапляння у полон цивільної особи, варто звернутися до всіх згаданих організацій, крім військової частини.

Ганна Криволап народилася у Києві у сім’ї знаних художників. Її картини захоплюють кольором та мотивами. Переважно створює роботи в жанрі сучасного пейзажу. Її виставки збирають аудиторію далеко за межами країни. Мисткиня розповіла «Сестрам», як перекласти традиції мовою сучасного мистецтва, про значення кольору та важливість культури сьогодні, а також про життя на Балканах та чому Київ займає центральне місце у її творчості.

На останній серії робіт художниці — Київ, Харків, Львів та Дніпро. Ці картини Ганна створила взимку. Тоді російські бомбардування залишили міста без світла. Вулиці тонули у темряві. Мисткиня  навіть називала їх «трохи романтичним». Так було в її дитинстві, коли українська столиця не була засліплена вогнями. Ідея для нової серії робіт прийшла під час прогулянки Києвом. Першою картиною став «Андріївський узвіз».

Ця пітьма зникне

Наступна робота — панорама зануреного у темряву київського Подолу. Темні будинки й вулиці, лише світло фар підсвічує дорогу. Київ зустрічається у багатьох роботах художниці. Для неї це рідне та сакральне місто, джерело натхнення та ідей.

Ще один витвір — Лавра на тлі чорного неба. Спочатку художниця хотіла, щоб все було темне, без яскравих вкраплень. Але в процесі роботи приходять інші ідеї, які ведуть за собою, — так з’явився яскравий контур.

— У цих яскравих акцентах я бачу якусь надію. Окей, зараз темно, зараз трошки страшно і холодно. Але це закінчиться. Ось воно там — трошки далі вже є світло, — розповідає Ганна.

Прогулюючись темними вулицями, намагалась зафіксувати свої відчуття, сподіваючись, що українцям більше не доведеться переживати такі моменти. Зараз це лише спогад, фіксація факту. Але навіть у темні й важкі часи художниця залишала місце для надії:

— Я намагаюсь завжди проєктувати щось позитивне. Світло — це про надію, про те, що відбуватиметься після всього темного, після руїн.

Люди потребують мистецтва. Особливо під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Росії Ганна не одразу змогла взяти пензлик до рук. Був ступор. Лише за кілька місяців художниця почала писати портрети людей:

— Подруга розповіла про одного командира батальйону. Про його відданість. Він загинув. Ця історія мене дуже вразила, і я написала картину.

Потім були портрети друзів. На війні опинилося багато митців з оточення Ганни Криволап. З’явилося відчуття, що ці портрети потрібні. Як вдячність за те, що вони роблять.

Під час повномасштабного вторгнення у людей зросла потреба в мистецтві, дуже багато українців ходять на виставки.

— Мистецтво — це дуже сильний ресурс, — наголошує Ганна.

Вона певна, зараз хороший час для молодих митців проявити себе. Музеї перемістили до сховищ свої основні колекції, тож є вільне місце для виставок сучасних художників.

Зріс інтерес до українського мистецтва і за кордоном. Хоча, зауважує мисткиня, відчувається сильне перенасичення. І пов’язано це з іноді досить сумнівною якістю виставок українських авторів. Можливо, на державному рівні цей інтерес можна було конвертувати у презентацію України на найвищому рівні. Однак державі зараз не до мистецтва. Триває війна. Але й раніше, зауважує Криволап,  державна підтримка сучасного мистецтва бажала кращого. В Україні, зокрема, немає державного музею сучасного мистецтва.

— Уряд повинен про це дбати, тому що навіть такі маленькі країни як Чорногорія та Словенія їх мають. І це надважливо для країни, — мовить Ганна.

Всі проходять однакові випробування

Свого часу через роботу колишнього чоловіка Ганна опинилась на Балканах. Тож вона чудово розуміє жінок, які через війну залишили країну та намагаються адаптуватися за кордоном:

— Це було дуже складно, чесно кажучи, ти не можеш знайти собі місце. В Україні якраз відбувався Майдан. Я була не там, мені від того було ще гірше. Усі складні події, на мій погляд, легше проживаються всередині країни, ніж за її межами. За кордоном на все це ще накладається почуття провини, що ти не в своїй країні й не переживаєш все на собі.

Населення Боснії та Герцеговини чудово розуміє, що таке війна.

— Я жила в Сараєво. Це місто найбільше постраждало під час війни у 90-х роках. Люди, які це пережили, навіть діти, яким тоді було років 12, досі постійно про це говорять. У них величезна травма на все життя, — розповідає Ганна.

Босняки завжди казали, що люблять українців, бо ті були миротворцями. А в Чорногорії — інша ситуація: місцеві казали, що Україна і Росія — це те саме:

— Для мене це було незрозумілим. Я тоді достатньо іронічно відповідала, мовляв, ви теж всі однакові — ви й албанці. У них це викликало страшенну реакцію.

Напруга в суспільстві й далі зберігається: поки серби дивляться у бік Росії, інші країни Балкан — на Захід.

Як стрічки на мосту

Для Ганни Криволап важливо шукати ідеї, пов'язані з національною ідентичністю. Цим темам присвячені серії «Стрічки», «Криниці», «Мозаїки», триває робота над великою серією «Динаміка галицького бароко».

Ганна переосмислює та передає мовою сучасного мистецтва українські традиції. Наприклад, стрічки, які зустрічаються у багатьох українських обрядах.

— Стрічки я бачила на мосту біля місця, де жила моя бабуся. Їх завжди там підв’язували на щастя. Я дуже довго на них дивилася. Вони приваблювали мене не лише візуально — кольорами. Але й через драматургію: стрічки рухались — одних вітер зривав, інші залишалися. І це все відбувалося на тлі такого стабільного пейзажу — вічного. Зовсім як людське життя. І саме це я намагаюся передати. Шукаю драматичні моменти, радісні моменти. Шукаю драматургію в кожному полотні окремо, — ділиться мисткиня.

Але всього цього не було б без людини, яка сьогодні підтримує і допомагає Ганні пережити важкі часи. Це її чоловік Максим Вітик. Більше 20 років він прожив у США, але повернувся до України, займається пошуком та розробкою газових родовищ. Однак справжнє покликання чоловіка — малювати. Творчий симбіоз двох митців втілюється у полотнах Ганни і Максима.

Художниця працює в техніці полотно/олія. Були й експерименти — навіть сітка з металом. Однак головним засобом вираження завжди залишається колір:

— Я можу все передавати через колір. Для мене це засіб вираження  психологічного стану, передачі емоцій, образів.

У роботах Ганни колір не має сталих асоціацій. Чорний — це не завжди сум, а червоний — любов. Важливу роль грають відтінки, комбінація кольорів та зіставлення масштабу. Запитую, яким одним кольором Ганна зобразила би війну? Це був би певний відтінок червоного. Водночас перемогу художниця бачить у блакитному.

Фото з архіву Ганни Криволап

Цьогоріч молодша донька голови Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу Іванни Климпуш-Цинцадзе закінчила школу та вступила до університету за кордоном. Як колись її мати. В ексклюзивному інтерв’ю «Сестрам» народна депутатка VIII та IX скликань, віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (2016-2019 рр) розповіла, де саме її молодша донька бачить своє майбутнє, як Україна має боротися за повернення українців додому з Європи та який шлях українці повинні подолати для повноцінного членства в Європейському союзі і НАТО.

Тетяна Літвінова-Михальонок: Як ви взагалі почуваєтесь? Повномасштабна війна триває, втома накопичується.

Іванна Климпуш-Цинцадзе: Так і є.

У всіх, хто працює в Україні, хто тут живе, намагається боротися, — є втома і виснаження. Певно, спрацьовує такий внутрішній самозахист від тієї кількості болю, який накопичується. 

ТЛМ: У простого українця, все ж таки, більше варіантів якось переключитися. Наприклад, менше споживати новин. До народних депутатів вимоги інші. І навіть елементарна відпустка, яка також потрібна людям в умовах війни, може викликати осуд. Як ви відпочиваєте?

ІКЦ: Намагаюся проводити час з родиною. Все марю тим, аби на кілька днів поїхати на Закарпаття, але якось у мене все не виходить. У мене там місця сили, там дідівська хата, там є поріг дерев'яний, на якому можна посидіти і подивитися на гори, набратися сили... У кожного, напевно, є якісь свої місця, які дають додаткове натхнення, той стрижень, ту можливість випрямити спину і рухатись далі впевненіше. 

[Дід Іванни Климпуш-Цинцадзе із села Ясіня на Закарпатті. Дмитро Климпуш був головнокомандувачем Карпатської Січі — військових формувань незалежної української держави Карпатської України протягом 1938-1939 років. В СРСР його кілька разів заарештовували, і він провів багаторічний термін у сталінських таборах за «антирадянську діяльність». — Ред.]

ТЛМ: Ваша молодша донька цьогоріч закінчила школу у Києві і вступила до університету за кордоном. Як обирали навчальний заклад — це було її рішення чи все ж спільне родинне? 

ІКЦ: Так, вона навчатиметься за кордоном. Це дозволить мені трішки спокійніше їздити у відрядження. Бо найскладнішим у робочих поїздках є те, що коли в Україні тривога, а ти за її межами, існує таке міфічне уявлення, не знаю, чи ви з ним знайомі, що якщо ти тут, то не так страшно і ніби ти щось…

ТЛМ: Контролюєш…

ІКЦ: Так, контролюєш. Принаймні телефонуєш донькам і дізнаєшся, чи вони зайшли в метро, чи пішли в укриття. Тобто навчання за кордоном дозволить більше фокусуватися на роботі. Але я не можу сказати, що молодша донька хоче їхати за кордон. Тому це таке спільне рішення. Вона налаштована на те, щоб багато чому навчитись для майбутньої розбудови України.

ТЛМ: Зрештою, у вас був схожий досвід — ви вчилися за кордоном, але повернулися до України.

ІКЦ: Я багато жила за кордоном і вчилася. Завжди жартувала, що я як бумеранг: обов’язково повертаюся до України. Так склалося, що мій чоловік не є етнічним українцем, що видно з мого прізвища. Він, до речі, не є навіть громадянином України. Свого часу він пішов добровольцем воювати за Грузію, закінчив війну командиром батальйону. Для нього важливо мати громадянство тієї країни, за яку він воював. Вже 17 років, як ми повернулися після життя за кордоном — в Америці та Грузії. Тому я дуже вдячна, що він сказав: «Це наша домівка, ми її будемо захищати. У нас немає варіанту куди-небудь їхати».

Я сподіваюся, що мої дівчата навчаться та приїдуть будувати ту Україну, яку ми зможемо захистити. Мені дуже хочеться, щоб на їхню долю не випало необхідності й надалі боронити нашу країну.

До речі, молодша донька буде вивчати конфліктологію та міжнародні відносини. Те, що відбувається в Україні, повністю продиктувало її вибір для того, щоб бути корисною у майбутньому.

ТЛМ: Мільйони українців виїхали з України через війну. Багато з них інтегрувалися в інше суспільство — і їхнє повернення додому навіть після закінчення бойових дій уже під питанням. Коли треба думати про повернення українців додому — зараз чи після перемоги? Якою має бути державна політика в цьому питанні?

ІКЦ: Це одне з найважливіших завдань, які мають стояти перед державою: створити привабливі умови для повернення українців додому. Це надзвичайно болюча історія. Ми з вами розуміємо, що чим довше родини з дітьми перебувають за кордоном (а діти вже другий навчальний рік будуть навчатися у закордонних школах), тим більше вони адаптуються під інші суспільства. У них з’являтимуться нові перспективи, які можуть видаватися набагато привабливішими, ніж повернення додому й відбудова зраненої, напів знищеної України. Створення економічних, правових, освітніх умов для повернення українців додому — є важливим завданням. Коли ми говоримо про відбудову країни, мені б хотілося, щоб в її центр ставилася людина. 

ТЛМ: Але відтік людей за кордон — це проблема не лише України, це й проблема країн, які вже є у складі ЄС. Наприклад, Румунія та Болгарія втратили мільйони кваліфікованих кадрів.

ІКЦ: Йде боротьба за трудовий людський ресурс. Ми просто маємо мати такі умови, які дозволили б нам бути конкурентними в цій боротьбі, а не просто сказати: «Це ж проблема всіх країн, які вступали до Європейського Союзу». Справді була величезна міграційна хвиля, потім вона вирівнювалася, частина людей поверталася. Маємо розуміти, що є цілеспрямована політика інших країн, які керуються своїми національними інтересами, інтересами своєї економіки. Коли вони бачать професійних людей, спроможних адаптуватися, то стимулюватимуть їх залишитись в їхній країні.

Це дуже болюче питання.

Може, варто думати про те, на яку кількість громадян України має бути розрахована наша економіка, як її змінити через те, що кількість населення в нас суттєво зміниться? 

Думаю, на даний момент суспільство просто не готове до дискусії, чи готові ми до прийняття мігрантів. Та нас чекає дуже складна розмова і непрості рішення. 

ТЛМ: Розкажіть про поточну роботу у комітеті з інтеграції України до Європейського Союзу: що є сьогодні пріоритетним?

ІКЦ: Після отримання кандидатського статусу [у червні 2022 року лідери 27 країн-членів ЄС ухвалили рішення про надання Україні статусу кандидата на членство в Європейському Союзі. — Ред.] є два пріоритетні напрямки роботи. Перший — це внутрішня робота: аналіз українського законодавства на предмет відповідності до права Євросоюзу. Другий основний компонент нашої роботи — міжнародні відносини й наша адвокаційна діяльність як із представниками європейських інституцій, європейського парламенту, так і з представниками національних парламентів, аналітичних центрів, урядів країн-членів Європейського Союзу та країн-членів Північноатлантичного альянсу. Я пишаюся тим, що ми зробили за цей час, аби максимально просувати українські інтереси на міжнародній арені.

ТЛМ: Наскільки наші міжнародні партнери стежать за нашою внутрішньою політикою і як це може впливати на підтримку України?

ІКЦ: Нам дуже допомагає те, що країни-партнери бачать Україну як єдиний кулак, що протидіє зовнішній агресії. Усередині Верховної Ради немає розбіжностей щодо необхідності надання додаткової воєнної допомоги Україні чи стимулювання санкційної політики проти Росії, чи бачення того, що нам потрібно перемогти ворога, щоби мати майбутнє і просуватися далі до Європейського Союзу.

Але у тих, хто уважно спостерігає за Україною, дедалі більше виникає питань, наскільки влада під прикриттям воєнного стану обмежує демократичні права, деколи необґрунтовано.

Йдеться про непрозорість, закритість процедур, відсутність реального парламентського контролю, відсутність реального балансу влади, відсутність підзвітності. До парламенту навіть представники Кабінету Міністрів не приходять — у нас немає годин запитань до уряду. І це все помічають наші партнери. 

ТЛМ: Ми вже згадували Угоду про асоціацію України з ЄС. Виконання семи «домашніх завдань» — це те, за чим стежать наші партнери. За яке з них ми отримаємо найгіршу оцінку? [Торік Євросоюз визначив сім рекомендацій, виконання яких необхідне для початку перемовин щодо членства України в ЄС: реформа Конституційного Cуду; продовження судової реформи; антикорупція; боротьба з відмиванням коштів; деолігархізація, узгодження аудіовізуального законодавства з європейським; зміна законодавства про нацменшини. — Ред.]

ІКЦ: Ми очікували від Європейської Комісії проміжного звіту щодо виконання нами цих умов. І ми, народні депутати, ухвалювали законопроєкти в першому читанні для того, щоб нам поставили кращі оцінки. Після оприлюднення цього звіту ми бачимо, що є певна мобілізація і на рівні Верховної Ради, і на рівні уряду, щоб підтягнути, скажімо так, ті хвости щодо п'яти умов, які залишилися невиконаними. [Україна виконала дві із семи умов, необхідних для початку переговорів про членство в Євросоюзі. Вони пов’язані із судовою реформою і законодавством про медіа. — Ред.] Деякі речі просуваються. Ми ухвалили-таки з другої спроби закон про інший підхід до відбору суддів Конституційного Суду. 

Є кілька законопроєктів, критично важливих з точки зору антикорупційної боротьби. У першому читанні Верховна Рада ухвалила закон про відновлення декларування, зараз іде його напрацювання до другого читання. Поза тим нам треба посилити незалежність Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та НАБУ, а це ті всі речі, які стосуються антикорупційного компоненту.

У кінці жовтня буде оприлюднений загальний аналіз країн, які або мають кандидатський статус, або ведуть перемовини. Критично важливо отримати позитивну оцінку, щоб уже цього року Європейська Рада ухвалила рішення про відкриття перемовин про членство України.

Далі все буде залежати від позиції кожної з 27 країн-членів. Якби ми виконали наше завдання на 120%, то в жодного члена Європейського Союзу не було б жодного приводу перешкоджати цьому політичному рішенню в кінці року. 

ТЛМ: Корупція дуже болить нашому суспільству на оцій шаленій хвилі запиту на справедливість. Корупційні скандали є й у військовій сфері. Чого не вистачило, щоб імплементувати якісь запобіжники? 

ІКЦ: Я тішуся з того, що завдяки процедурам та правилам наших партнерів нам вдалося забезпечити реальний контроль за всією тією зброєю, яка надходить з боку наших партнерів. Ми спромоглися забезпечити некорупційність цих надходжень. Для нас це критично важливо, бо будь-який скандал у цій сфері…

ТЛМ: Похитнув би віру?

ІКЦ: Похитнув віру — це дуже м’яко сказано. Він дав би аргументи всім тим, хто й так уже виступає проти продовження чи збільшення допомоги Україні. Тобто це позитив. З негативів: те, що ми робимо зі своїми коштами. А кошти нашого бюджету на 40 відсотків складаються з податкових надходжень, на 60 — з кредитного фінансування з боку наших партнерів. Оці 40 відсотків ми можемо витрачати на безпеку й оборону. І тут у сфері воєнних закупівель у нас скандал за скандалом. 

ТЛМ: Все впирається у реформи.

ІКЦ: Все впирається у справжність реформ. Тому що на гаслах далеко не зайдеш. Гасла допомагають на певному етапі, а потім починається марудна, не така комунікаційно приваблива робота. Ми як громадяни усвідомлюємо, наскільки важкою, наскільки виснажливою, наскільки кривавою є наша боротьба з зовнішнім ворогом. Але так само маємо розуміти, що це потрібна внутрішня трансформація, чесне бачення, чесний погляд на себе в дзеркало, щоб нам не доводилося опускати очі. Все має працювати так, щоб ми самі собі подобалися — як країна і як нація.

ТЛМ: Попри ці всі проблеми та виклики, про які ми говорили, вступ України до ЄС та до НАТО — це питання часу?

ІКЦ: Я не бачу нашого майбутнього поза цими інституціями. Вважаю, що тривалий та стабільний мир на європейському континенті можливий тільки за умови, що Україна стане членом Північноатлантичного Альянсу. Тому ми маємо зробити все від нас залежне, щоб вступити до НАТО і ЄС. Для нас це можливість поділяти з нашими колегами ті принципи, які дадуть можливість кожній людині себе реалізувати, почуватися захищеним, жити у справедливому суспільстві. Українці на це заслуговують. Тому я переконана, що це тільки питання часу, але хотілося б, щоб не надто довгого. Коли ми собі намагаємося дати відповідь на те «коли?», треба уникати самозадурювання у вигляді «за два роки станемо повноцінним членом Європейського Союзу».