Історії

Вперше на високому рівні — у Відні в офісі ОБСЄ говорили про зниклих безвісти українців. Громадська організація «Медійна ініціатива за права людини» (МІПЛ) закликала світову спільноту тиснути на Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ), аби той виконував покладені на нього гуманітарні функції. А саме — відвідував місця утримання бранців, перевіряв їхній фізичний стан, умови утримання. А ще  — був гарантом збереження життя і здоров’я полонених. Адже часто з неволі росіяни повертають українців хворими, кволими, а іноді й закатованими. Та й не про всіх, кого утримують вони говорять. Правозахисники і рідні зниклих безвісти сподіваються, що зустріч у Відні — це був лише перший крок на шляху до взаємного пошуку зниклих безвісти українців. 

Людмила Самборська: «Сподіваємося, що мій брат живий. Саме тому й шукаємо його 10-й рік поспіль»

Мій брат, Олександр Яремчук, є кадровим військовим із 2010-го року. Служив у 3-му окремому полку ССО. Зник на Савур-Могилі під час вивезення поранених військовослужбовців іншого підрозділу. Це сталося ще у 2014-му під час перших місяців російсько-української війни. Їхній автомобіль потрапив під артобстріл і перекинувся. Мій брат, фактично, єдиний, хто мав на той момент зброю, почав відстрілюватися, аби решта групи могли спокійно відступити. На той момент ми не знали, ані куди звертатися, ані що робити. Пошукову бригаду на місце зникнення брата не відправляли. 

Нам казали, що територія окупована — і туди ніхто не піде. Моя мама вирішила, що єдине правильне рішення, щоб не втрачати час, — поїхати туди самостійно

Звісно, що це був неабиякий ризик. Та їй вдалося поспілкуватися з очевидцями. Місцеві розповіли, що бачили колони з ворожою технікою і чули від росіян, що військових, яких брали у полон, відправляли у Чечню або Дагестан. Росія жодним чином не коментує цієї інформації. Що вони робили з цими хлопцями? Ми можемо тільки уявити, це була торгівля органами чи рабство. По поверненню мама здала ДНК-тест. Прийшла відповідь: «Збіг одразу із двома тілами». 

Коли почали задавати питання: «А чому два тіла, син же один?». Нам сказали: «Оберіть будь-яке»

Згодом документація про друге тіло зникла. Однак копії документів у мами лишилися. Не збігалася і зубна карта тієї людини, котру нам видавали за нашого Сашка. Звісно, що тіло без жодних доказів ми не забирали. Нас звинувачували у тому, що ми просто не хочемо визнавати факт загибелі. Ми розуміємо, що це війна. Проте, хочемо мати стовідсоткове підтвердження того, що то є наша близька людина, а не просто місцевий житель чи взагалі загарбник. Це тіло, яке нам нав’язують, підіймали на ексгумацію тричі, але дослідження робила одна й та сама лабораторія. Про яку об'єктивну думку може йти мова? Вони просто розкопували, закопували, а заключення давали те ж саме. 

Тому тут важливо, аби до ДНК-тестів були залучені абсолютно незалежні міжнародні фахівці, з якісним обладнанням, без зацікавленості у отриманні швидкого і будь-якого результату

Ми сподіваємося, що наш Сашко живий. Саме тому й шукаємо його. 

Олеся Ауліна: «Тіл не виявили. Є ймовірність, що мій чоловік та інші моряки живі»

Мій чоловік, капітан-лейтенант Військово-морських сил, командир патрульного катера «Слов'янськ», Дамир Аулін. Щойно почалась повномасштабна війна, вони одними із перших боронили Україну на Чорному морі.  

Третього березня 2022-го о 2-й годині ночі їхній катер вийшов у район Кінбурнської коси на розвідку і охорону портів Одеса, Чорноморськ і Південний. Під час чергування у нього влучила протикорабельна ракета класу «повітря-земля», випущена російським літаком. В результаті удару катер затонув. Із 19 членів екіпажу врятувалося лише 8. 

11-ро людей, серед яких мій чоловік, зникли безвісти. Офіційної інформації про їхнє місцезнаходження немає

Вже понад два роки ми боремося за те, щоб у нас була можливість хоча б з'ясувати — живі вони чи ні. Можливо, їх підібрали російські військові. Чи, на жаль, вони загинули. Але щоб це з’ясувати, потрібно підняти катери, зробити ретельний огляд, відеофіксацію, допустити на місце затоплення пошуково-рятувальні групи. Для цього потрібна техніка і, звісно, період «тиші». Тому що Чорне море по сьогоднішній день є дуже небезпечною зоною, яку Росія контролює із повітря. Нам потрібна підтримка міжнародних країн щодо цього. 

Було б добре, аби вони виступили гарантами проведення цієї гуманітарної місії з підняття та знаходження тіл

Невідомість і невизначеність — найтяжче. Тому що на сьогодні тіл не виявлено, є ймовірність, що мій чоловік, як і інші моряки, живі. 

Олена Бєлячкова, координаторка МІПЛ: «80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно»

Те, що Росія приховує інформацію про людей, яких тримає у полоні, свідчить той факт, що при кожному обміні полонених обов'язково є відсоток тих, хто значиться у нас як зниклий безвісті або мав статус загиблих. 

Наприклад, 3 січня 2024 року був обмін 230 чоловік. Із них 48 — були ті, хто значилися зниклими безвісти 

Чому Росія приховує дані? Бо вони звикли до безкарності і, не підтверджуючи наявність військовополоненого, тим самим уникають вимог щодо виконання Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Коли Росія повертає тіла загиблих з полону, то більшість із них у жахливому стані. Не можливо чітко встановити причинно-наслідковий зв'язок смерті. 

Є випадок, коли у 18-му році вони повернули тіло полоненого без внутрішніх органів. Тобто Росія вчиняє все, щоб приховати свої злочини

Той же приклад теракту в Оленівці. Росія вчинила цілеспрямовану страту, масове вбивство азовців. Тоді загинуло майже 50 людей. І навіть за тих умов Росія не надала правдиві списки — скільки загиблих, хто ті люди, що з пораненими? З часом декого вдалося обміняти, але доля багатьох досі невідома. 

Вони стали, так би мовити, зниклими полоненими. При тому, що факт виходу у полон був зафіксований Міжнародним Комітетом Червоного Хреста

Дехто бачив своїх рідних у лікарнях із російських репортажів. Треба розуміти, що в Україні 80% інформації рідні зниклих безвісти знаходять самостійно. Через телеграм-канали, фото, відео і звісно зі свідчення звільнених полонених.

Тому ми продовжуємо свою роботу далі. Зокрема, вимагаємо від Міжнародного Комітету Червоного Хреста результативності і ефективності, щоб вони виконували свої гуманітарні функції. Ми очікуємо, що Росія надасть інформацію про кількість утримуваних як цивільних так і військовослужбовців. Це б зменшило чисельність людей із статусом зниклий безвісті.  

Є проблема із ДНК-експертизою. Україна й тут потребує міжнародної допомоги, зокрема, у навчанні наших спеціалістів та створенні сучасних лабораторій. Ще однією проблемою у пошуку зниклих безвісти є те, що Росія не гарантує безпечних умов для роботи пошукових груп. Йдеться як про деокуповані території, так і «сірі зони». Вони під постійними обстрілами з боку окупантів.

<add-frame>Що робити, якщо близька вам людина зникла безвісти? Алгоритм дій<add-frame>:

1. <add-frame>Подавати заяву до поліції про зникнення рідної людини; 
2. Здати ДНК-зразки. Якщо у зниклого є живі батьки, то це роблять батько і мати;
3. Подати заяву у Національне інформаційне бюро. Його дані використовують перемовні групи для процесу обміну, який організовує і проводить Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Це можливо зробити в електронному режимі або ж за телефоном «1648»; 
4. Подати заяву про зниклого військовослужбовця до Об’єднаного центру Служби безпеки України з координації пошуку та звільнення незаконно позбавлених волі осіб внаслідок збройної агресії РФ;
5. Подати заяву до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Це єдина міжнародна організація, яка має мандат на відвідування військовополонених у місцях утримання. <add-frame>  

А ось чого не бажано робити — так це публікувати оголошення про пошук рідних, вказуючи посаду і звання військового. А ще — лишати особисті номери телефонів у соцмережах. Цим часто користуються шахраї. 

Анастасія Кузьмінська з позивним «Гайка» — колишня працівниця виконкому, яка з 2022 року на війні. Колишня бойова медикиня взводу, Анастасія зараз вчиться на операторку БПЛА.

«Смерть мого батька не може бути даремною»

— Я війну романтизувала, — розповідає Настя Sestry. — Ще раніше намагалася потрапити в АТО. Але дівчина з освітою юриста тоді не була потрібна. Подивилися на мене, покрутили пальцем біля скроні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що тепер мені вже просто необхідно йти воювати.

Справа в тому, що мій батько загинув на фронті у березні 2022 року. На Миколаївському напрямку. На гвинтокрилах прилетіли росіяни, у них зав’язалася перестрілка. Йому було 60 років, він воював з 2014 року. У мене не було думок про помсту. Але я думала, що якщо все на цьому закінчиться, тоді все це дарма. А смерть батька не може бути даремною.

Я не готувалася до армії, бо не знала до чого готуватися. Не знала, куди мене візьмуть. Спочатку мене брали поваром. Я погодилася. Не вдалося. Потім була інша спроба — стрілком. Теж не вийшло. Вийшло стати бойовим медиком. Коли сказали, що мене беруть, я почала підготовку. Дивилася багато відео, читала літературу. Але до чого конкретно готуватися, ніколи не знаєш.

Виживання — це справа випадку. Але на війні не можна бути ідіотом і «понторізом». Мовляв, «я не буду спускатися в окоп, коли обстріли, бо там вода». Або «не буду падати на землю кожного разу, коли міна летить». Так робити не можна. Має бути баланс комфорту та безпеки.

Хаос війни

— Що найстрашніше на війні? Хаос. З тобою може трапитися усе, що завгодно і коли завгодно. Ніколи не бувало такого, щоб все працювало за попередньо узгодженим планом.

Страшно, коли загинув не при виконанні наказу — як герой, а якщо потрапив під обстріл, коли вийшов до туалету. Або недбалий командир переплутав напрямки. Отакий хаос лякає.

Я потрапляла під обстріли. Була ситуація, коли ми їхали в автівці, і в нас влетів FPV-дрон. Це було не стільки страшно, скільки неочікувано.

Але найстрашніше — коли здається, що це ніколи не закінчиться. Ти сидиш у льосі, вас кожен день обстрілюють, і нічого не змінюється. Вас знову і знову обстрілюють, а ви сидите. В якийсь момент здавалося, що хтось не витримає. Не ти. А хтось, хто поруч з тобою. 17 днів я просиділа на одному місці. Нас довго не міняли. З їжею погано, з водою — ще гірше.

Херсонський, Запорізький, Донецький, Сумський напрямки або 17 днів без миття

— Ідеш — бац, щось поруч прилетіло. Їдеш в авто — бац, знову прилетіло. Лякаєшся, але страх швидко відступає. Вижила і добре.

Не завжди є умови. Вірніше так — майже завжди умов немає. Помитися — це досить велика проблема. Було таке, що місяць милися виключно чайником води, яку розігрівали на пічці. Ховаєшся десь від чоловіків, щоб помитися. Мій рекорд — 17 днів без миття взагалі. У туалет доводилося ходити в пляшечку. Взагалі купання — раз на тиждень. Не мала б совісті, могла б і частіше просити командира. Але тоді хтось інший не поїде.

Більшість поранень — дрібні осколкові. Купа маленьких цяток, з яких тече кров. Дивишся і здається, що в дитячому садочку коліна більше розбивала і крові більше текло. Але такі поранення дуже небезпечні.

Я вивозила людей, які потім помирали в лікарні. Вивозила трупи. Але на руках у мене ніхто не помирав.

Нагорода за врятоване життя

— У мене нагород — цілий іконостас (сміється). Залізний хрест, грамота від Верховної ради, Нагрудний знак за заслуги перед містом III ступеня. Я не знаю, за що саме мені дали ці нагороди.

Якось було так — прийшов наказ, що Кузьмінська завтра виїжджає. Я здивувалася, адже моя черга їхати купатися ще не настала. Вже подумала, що мене вивозять на якусь важливу розмову. А виявилось, це було нагородження. Думаю, це за перший серйозний виїзд. Тоді ми жили в окопах, по нас стріляли з мінометів з касетами, гатили з танків, гвинтокрилів. Був поранений, я йому допомогла. Він вижив. Мабуть, за це і дали.

Фемінітивів на війні немає

— Медикиня, гранатометниця — звучить, звичайно, гарно, але жодних фемінітивів в армії немає. Це велика казка, яка існує тільки для телевізора. В армії на словах всі рівні. Насправді — ні. Зазвичай жінкам дають паперову роботу. Я з цим боролася, намагалася це змінити.

Я прийшла в армію воювати. На рівні з хлопцями. Нічим моє життя не дорожче за життя моїх побратимів-чоловіків. Тому не розумію, чому має бути якесь особливе ставлення. Як бойовий медик я маю виконувати свої обов’язки, зокрема на полі бою. Спочатку мені не давали цього робити. Але після довгих скандалів я все-таки цього досягла.

У своїй службі я мала справу з усім батальйоном. Ставилися до мене там по-різному. Хтось по-доброму, хтось — як до способу відлинювати від служби. Бо бойовий медик може відправити бійця лікуватися, тобто відпочити. Були ті, хто оберігав. Були і джентельмени, які першою в окоп пускали, коли нас обстрілювали.

«Зараз вчуся літати на БПЛА»

— Бойовий медик — важлива та потрібна справа. Але хочеться зайнятися чимось більш складним і корисним. Тому вчуся на оператора БПЛА.

Зараз можливість навчитися управляти дронами обмежена. Завдяки волонтерам маємо певні програми. Але цих програм замало, вимог багато. Завдяки тому, що я служила, мені вдалося туди потрапити. Якщо ж людина «з вулиці» захоче цьому вчитися, це складно.

Навчитися літати на безпілотних апаратах дуже непросто. Багато теорії, практики. Це ніби керувати авто, але в усіх вимірах.

На навчаннях трапляються цікаві ситуації. Там одні чоловіки, але вони не військові, не служили. А я служила. Інструктори взагалі — всі цивільні. Я ж за плечима маю певний військовий досвід. Вони не знають, як їм поводитися зі мною. Бо я ж наче «салага», але кажу їм, що і як відбувається на війні насправді. Ще й дівчина. Але нічого, поки що проблем не було.

Після того, як закінчу навчання, повернуся на фронт.

Я вважаю, що перемога настане тоді, коли Росія зникне. Це здається неймовірним. Кожну годину зараз хтось гине на війні. Спати спокійно з цим я не можу. Насолоджуватися життям не виходить. Тому і йду на війну. Знову.

Фотографії з приватного архіву героїні

Їй лише 28 років, але сім із них вона бореться за Україну. Юлія Микитенко — старша лейтенантка ЗСУ та командирка взводу БПЛА. Філолог за фахом, дівчина долучилась до лав військових у 2016 році разом із чоловіком. Після його загибелі перейшла на роботу до Київського військового ліцею. Однак у перший день повномасштабного вторгнення Росії була у військкоматі.

Я не прагнула бути військовою

У моїй родині військових не було. Лише дід служив на підводному човні,  батько проходив строкову службу у радянській армії, а з 2014 як доброволець служив у батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Моя мама — психотерапевтка, зараз допомагає як військовослужбовцям, так і цивільним. Я не прагнула бути військовою. Як громадянка своєї країни просто захотіла стати на її захист, коли в цьому з’явилася потреба. За освітою я — філолог, закінчила Києва-Могилянську академію. Коли почалася війна у 2014-му, я закінчувала 2-й курс. Дуже хотіла бути синхронним перекладачем або літературознавцем. Утім бойові дії на сході дещо змінили мої плани. У 2015-му році я познайомилась зі своїм чоловіком, який вже на той момент служив у розвідувальному батальйоні. Ми одружилися, він демобілізувався. Та я бачила, як йому важко було повертатися до цивільного життя, допоки в країні триває війна. Ми вирішили, щойно я закінчу бакалаврат — разом підпишемо контракт.

Мої рідні мене не відмовляли, бо батько, який на той момент вже майже два роки воював, повністю довіряв моєму чоловікові, який посилено готував мене до війни

Переважно це була фізична підготовка і  поводження зі зброєю. Без його підтримки і допомоги мені було б значно важче інтегруватися у військову систему. У 2016-му ми пішли до військкомату як добровольці. Служили у 54-й окремій механізованій бригаді. На той момент вони дислокувалися у Бахмуті. Чоловіка одразу визначили у бойовий підрозділ,  а мені дали посаду діловода. Це була робота у штабі на другій лінії фронту. Згодом мене призначили бухгалтером. На цих штабних посадах я прослужила рік. Згодом пройшла тримісячні офіцерські курси і після повернення мене одразу призначили командиркою мотопіхотного взводу.  А з часом запропонували стати командиркою окремого розвідувального взводу. І саме тоді я відчула на собі, що таке сексизм в армії. 

Не хотіли бути під командуванням «баби»

Це був, напевно, один із найскладніших періодів моєї служби. Я зустріла шалений спротив з боку чоловіків. І це при тому, що ці люди знали мене, ми з ними служили в одному батальйоні. Але єдиний нюанс — на той момент я була бухгалтером. А от щойно мене призначили командиром взводу був навіть скандал. Мене не сприймали, бо я була доволі молодою. Мені був лише 21 рік. Бойового досвіду не мала.

Мені казали: «Ти — жінка, ти не можеш обіймати керівну посаду у війську»

Постійно вказували на неправильність моїх дій, намагались підірвати мій авторитет. Казали, що не хочуть бути під командуванням «баби». Перша фраза, яку я почула, коли ми вийшли з полігону на бойові: «А ти не боїшся? Там же стріляють». Це насправді було дуже образливо. Окрім всього, часом на мою адресу були непристойні жарти, недоречні коментарі. Через такий спротив у моєму підрозділі з 10 чоловік лишилося 4. Інші — пішли. Ті, хто лишилися, були друзями мого коханого. Мене дуже сильно підтримав мій чоловік. Він захищав мене навіть невидимо. Але, на жаль, так сталося що мій чоловік загинув. Під час обстрілу отримав осколкове поранення. Цей день назавжди у моїй пам’яті. Я повністю усе чула по радіостанції  —  весь процес евакуації, який через постійні обстріли тривав дуже довго. Його намагались реанімувати,  прооперувати, але, на жаль, він помер на операційному столі. Після загибелі чоловіка мені було емоційно важко перебувати у підрозділі. У червні 2018-го я перевелась у Київський військовий ліцей імені І. Богуна. Там теж працювала командиром взводу.

Коли звільнялася зі служби, я дала собі обіцянку, що повернусь у військо лише у випадку повномасштабної війни. Так і сталося

Хаос у військкоматі

Свій військовий наплічник я зібрала ще 23 лютого. Власне, всі ветерани АТО (антитерористична операція — Авт.) розуміли, що буде російський наступ. Тільки ми не уявляли його масштаби. Я думала, що все відбуватиметься на Донеччині та Луганщині. Було неочікувано, що ворогу вдалося дійти аж до Житомирської траси і так близько підійти до столиці. Я живу у Вишневому під Києвом. Перші вибухи я проспала. І лише коли почали трястися вікна у будинку, то стало дуже незвично. У голові було питання: «Як це може бути у Київській області? Можливо, це якісь промислові вибухи?». І лише коли подивилася новини, все зрозуміла. Попри те, що я була у другій черзі резерву, я одразу поїхала у військкомат. Це була 10-та ранку. Там був страшенний хаос. Дуже багато людей чекали своєї черги.

За ці два роки повномасштабної війни ставлення до жінок в армії дуже змінилося. Навіть тоді у військкоматі були здивовані погляди у мій бік, але без жодної зневаги

Я потрапила у роту охорони при військкоматі. Згодом подала рапорт на переведення у бойову частину. І вже у червні повернулася до своїх,  у 54 -ту бригаду. Наразі я в аеророзвідці, командирка взводу БПЛА.  У моєму підрозділі «Пекельні шершні» у підпорядкуванні понад два десятка чоловіків. 

Дрони — очі війни

Ще у 2017-му я говорила, що ми маємо воювати технологіями, а не людьми. Моя задача як командира взводу — організовувати постійне відеоспостереження з дронів за лінією фронту, коригувати вогонь артилерії, проводити детальну розвідку, виявляти противника і передавати дані у штаб. Найтяжче  спостерігати за тим, як гинуть побратими. Часто ми це бачимо з дронів.

Найгірше бачити, як противник в окопах розстрілює людей, які готові здатися в полон або не встигли відступити

Нам бракує дронів. У тому числі і FPV. Якщо порівняти: у противника за добу може бути понад 50 вильотів, у нас — до 10. Основна маса безпілотників втрачається під час штурмів. Тому що тоді ми літаємо за будь-якої погоди. Сніг, дощ, туман — це все  немає значення. Оскільки дрони цивільні, вони не дуже пристосовані до таких екстремальних погодних умов. Ще одна проблема — бюрократія у вигляді списання та доведення доцільності використання дронів. Ми маємо надати сертифікати операторів, погодні умови, довести, що ми літали без порушень. Ми рахували — орієнтовно 15 документів потрібно надати для того, щоб списати один безпілотник. Паперова робота нікуди не ділася. Хоча Міністерство оборони нещодавно анонсувало перехід на електронний документообіг, але проблема в тому, що кількість документів не зменшилася. А ще, прикро, що ми досі залежимо від китайських дронів. Усі ці мавіки — це  все їхнього виробництва. І якщо Китай введе ембарго на експорт безпілотників, то буде дуже не весело. Так само ми зараз дуже залежні від західної зброї. Треба самим будувати заводи з виробництва зброї і снарядів.

Історії з війни

Ніколи не забуду, як ми евакуйовували «200-х» із сірої зони. Я переконана, що кожен захисник України має бути повернутий додому. І часто через  постійні обстріли забирати тіла дуже важко. Іноді до противника може бути 100 метрів. Однак, попри небезпеку, разом зі своїм підрозділом ми ходили і забирали тіла. Потрібно провести розвідку. Виявити, де лежать тіла, вибрати час і погоду. Зокрема, й коли не будуть літати ворожі дрони, які можуть нас помітити. Тобто це має бути дощ, сніг чи туман. Евакуаційна група складається з шести людей. Щонайменше четверо для евакуації, двоє — для прикриття. Часто доводилося йти пішки 5-6 кілометрів. Та й свої дії потрібно скоординувати з  іншими підрозділами, поблизу яких ми будемо проходити під час евакуації. Це також забирає багато часу, сил і ресурсів, але воно однозначно того вартує.

А ще, пам’ятаю, як торік, у лютому, на нашому напрямку було дуже багато «вагнерівців». Вони штурмували Соледар і забирали тіла загиблих — і наших і своїх. Лише згодом полонений «вагнерівець» нам розповів, чому вони так роблять. Виявляється, їм видають нових бійців відповідно до кількості зданих тіл. Якщо у наших військових є проукраїнські татуювання або видно, що це український боєць, то «вагнерівці» тіла обпалювали і видавали за своїх.

Воювати будуть всі

Йти воювати мене мотивувало прагнення захистити свою сім'ю. У мене є молодший брат та мама. Не хочу, щоб на Київщині було те, що я зараз спостерігаю на Донбасі. Не хочу, щоб моїй мамі довелося залишати свій дім і кудись емігрувати. Ну, і мені було б соромно зганьбити пам'ять батька і чоловіка, які однозначно вчинили б точно так само, як і я, — боронили свою державу. І так мають зробити усі свідомі здорові чоловіки.

Сховатися не вийде. Воюватимуть усі. У нас немає ресурсу гратися у демократію

Зізнаюся, що у перший рік  повномасштабки я була проти примусової мобілізації. А зараз мої думки дещо змінилися. Військові на фронті закінчуються, до того ж вони виснажені. Всім страшно. Найбільший мій страх  був  під час повномасштабного наступу  —  це бути без зброї, коли у мене по вулиці їздитимуть російські танки.

І зараз, коли я тут, на фронті, мій страх — потрапити у полон. Краще вмерти, ніж бути у неволі у росіян

Люди мають розуміти, що ця війна швидко не закінчиться. І потрібно було починати готуватися ще з перших її днів. У нас є своя країна, із свободою слова, демократією, цінностями — і ми маємо за неї боротися. Мені дуже подобається вислів американського президента Джона Кеннеді, який сказав: «Не питай, що твоя країна може зробити для тебе, запитай, що ти можеш зробити для своєї країни!». 

Росія не зупиниться

Що для нас є перемогою?  Якщо ми вийдемо на кордони 91-го року, але страшною ціною життів наших людей, то я не вважаю це перемогою. Для мене перемога — виторгувати якомога вигідніші для нас умови перемир'я і готуватися далі до війни. На жаль, готувати до цього своїх дітей. Росіяни не зупиняться. Історія дуже циклічна. Путін постійно говорить, що Росія не може існувати без України. Як Русь може бути без Києва? Та ніяк. Але всі ми знаємо, що Київ за три дні їм не вдалося взяти. Чи можуть вони знову це повторити? Звичайно. Але ми вже набагато сильніші. Мене дивує позиція світу. Європейці дуже розслаблені. Вони поняття жодного не мають, з чим зіштовхнуться, коли Путін вторгнеться до Європи. Я не розраховую на допомогу Заходу, бо у світової спільноти свої інтереси. Я розраховую лише на себе та своїх побратимів. Українці стільки всього українці пережили за останні навіть 100 років — Радянський союз,  революції, голодомори, Друга світова війна.

І, попри все, ми вистояли. Тому Україна в любому випадку виживе 

Мені 28 років, з них майже 7 — я на війні. Про своє рішення зовсім не шкодую. До того ж я вважаю, що у військових значно більші шанси на виживання у цій кривавій війні. Після її закінчення бачу Україну справедливою і чесною з собою. З війська точно піду і, мабуть, працюватиму в структурах, пов'язаних з реформою армії. Вже сьогодні потрібно робити соціальні проєкти з інтеграції та підтримки ветеранів. А ще я мрію стати міністром оборони, бо це цивільна посада. Найперше я б створила потужну команду з людей, яких я особисто знаю, які 100% будуть ефективні на своїх посадах і які точно робитимуть все для війська, а не для себе. Та поки що це лише мрії. Ми маємо  прогнати ворога з нашої землі. І тут я бачу лише два сценарії — або ми переможемо, або нас. Третього не дано.

Якщо ми програємо цю війну, на нас очікує окупація на століття. Тож вихід один — перемагати

«Питання виїзду зі своєї країни для мене в принципі не стояло. Тимчасово до іншого регіону? Одного разу таке вже було, з мене досить. Я розуміла, що єдиний вихід — йти і виганяти окупантів зі своєї землі. Вісім років я чекала на можливість дати їм по руках».

Так 32-річна Ольга Бігар описує свої відчуття у перші дні повномасштабного російського вторгнення, коли вона разом з мамою та двома молодшими братами вирушила до військкомату. Ольга — артилеристка, офіцер ЗСУ, заступниця командира батальйону, начальниця групи об’єднаної вогневої підтримки. Позивний — «Відьма», бо, як каже сама Ольга, вона «вміє запалювати небо».

Як правильно запалити небо

— Якось ви сказали, що початок повномасштабної війни з Росією у певному сенсі став для вас полегшенням. Що ви мали на увазі?

— Я розуміла неминучість цієї війни. А очікування смерті, як відомо, гірше за саму смерть. Коли все почалося, це стало своєрідним полегшенням ще й тому, що цього разу Росія вторглася відкрито, і ми могли дати ворогові належну відповідь. До лютого 2022 року російські військові, які захопили території Донбасу, були без шевронів — формально «их там не было». В очах міжнародної спільноти це був, швидше, внутрішній конфлікт, і ми не мали можливості гідно дати відсіч.

Все, що відбувалося на Донбасі у 2014 році, я бачила на власні очі, бо сама родом з Краматорська. Я брала участь у спротиві окупантам. Вивезла рідних до Києва, вступила на юрфак, тому що зрозуміла, що треба знати, як захищати свої права. На той момент вже мала вищу освіту в галузі нейробіології. Здобуваючи другу вищу, працювала в юридичних фірмах, а потім відкрила власну компанію. У 2016-му році ще й народила сина.

Мені подобалася моя робота, але я також знала, що коли почнеться велика війна, я піду служити.

— Ваші брати та мама теж мобілізувалися?

— 25 лютого ми всією родиною пішли у військкомат. Зараз служимо у різних підрозділах сил оборони. Один брат — бойовий медик, другий — розвідник. Мама теж служить у ЗСУ.

Щодо мене, то я не обирала рід військ — на початку великої війни більшість з тих, хто приходив у військкомат, потрапляли до територіальної оборони. Я стала заступником командира піхотної роти. Пізніше керувала взводом, і після київської кампанії ми мали першу серйозну військову операцію на околицях Бахмута.

Я багато вчилася — і на практиці, і в теорії. Стала мінометницею. До мого взводу було відряджено 4 мінометники — і я побачила, як ситуацію на полі бою може змінити грамотно побудована система управління вогнем. Тому зосередила свої зусилля на вогневій підтримці. Комусь це може здатися складним, але мені було відносно легко і дуже цікаво.

— Робота артилериста пов'язана з цифрами і розрахунками?

— Необхідні знання математики (дякувати біофаку), топографії, топогеодезії. Тут немає вищої математики, але  є тригонометрія: ти прораховуєш балістику, дистанції.

Це ті самі синуси, косинуси та котангенси, які вивчаєш у школі і думаєш, що в житті це ніколи не знадобиться. Але артилеристу ці знання життєво необхідні.

Відбувається розрив снаряда — і тобі треба цей снаряд скоригувати, порахувати, на який кут він відхилився, перевести це в міру тисячних, перенести на карту та вирахувати, як змінити установки стрільби. Ми вже маємо унікальні автоматизовані системи, але первинні розрахунки все одно робимо самі. Одночасно коригуємо не один вогневий засіб, а декілька.

Одного разу у мене було одразу десять вогневих позицій. Іде штурм з боку ворога. Я планую вогонь, коригую його, розподіляю цілі, даю команди стріляти, фіксую розриви установок і веду всю статистику. Картинка з дрона часто залишає бажати кращого, але ти маєш визначити координати вибуху, запам'ятати, хто стріляв, дати швидко коректури і оперативно зафіксувати все це в журналі. Переді мною кілька моніторів, рація, навушник — і я паралельно веду розрахунки, записую координати, відповідаю по рації…

Навички відточуються поступово. Спочатку у мене було три міномети, потім шість, потім з'явилися гармати. Оскільки ми не маємо ані вихідних, ані свят, процес навчання та роботи фактично безперервний. Мій відпочинок — це поїхати на перевірку позицій. Постріляти самій, перевірити стан озброєння, облаштування бліндажів. Це теж входить до моїх обов'язків.

— Мінометні установки дуже важкі. Доводиться самій їх піднімати?

— Звичайно. Але тут треба розуміти, що сама я мінометну установку не пересуваю. Її зазвичай підвозять до місця, куди можна доїхати, після чого тягнуть квадроциклом або ми з побратимами дружно тягнемо її ременями.

У цій роботі багато нюансів, але в мене виходить. Восени 2023 року стала тимчасово виконуючим обов'язків офіцера вогневої підтримки, а в грудні — заступником командира батальйону з артилерії.

— Ви говорили, що іноді мінометнику доводиться виконувати ювелірну роботу, щоб не потрапити у своїх же. Про які ситуації йдеться?

— Зараз війна змінилася: вона не маневрена, а позиційна. Ми знаходимося в обороні, і відстань між нашими окопами та окопами противника може бути до 25 метрів. Згідно з доктриною, артилерії заборонено працювати великим калібром на відстані менше 400 метрів. Але якщо противник займає позицію максимально близько до нашої, я під свою відповідальність проводжу заходи щодо укриття нашої піхоти, а далі ми працюємо як хірурги. Прораховуємо 10 тисяч разів, робимо кілька влучних пострілів, і зберігаємо позицію за нами. З боку бій може здаватися некерованим, але насправді це складний і ретельно спланований процес.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Коли немає зв'язку з позицією, і ти усвідомлюєш, що можеш втратити людей. Як командир розумієш, що якщо це сталося, значить, робота була проведена неправильно, і це твоя помилка. А навіть якщо не твоя, все одно важко сказати собі, що це нормально — втрачати особовий склад.

Найважче, коли йдеться про хлопців 20-25 років — вони у мене асоціюються з молодшими братами. Нещодавно один із наших найкращих командирів-гранатометників потрапив під обстріл, і я відреагувала надто емоційно, у мене тремтіли руки. Підлеглі не повинні бачити мене у такому стані.

Від настрою та поведінки командира залежить дуже багато. Особливо якщо для когось із підлеглих це перший бій.

Десь у 70 відсотків людей стрес від першого бою проявляється однаково: людина наче йде в мушлю. Вона не здатна сприймати інформацію, виконувати накази. Інстинкт підказує, що треба бігти — і байдуже куди.

У такій ситуації вирішальну роль може відіграти спокійний командир, який усміхнеться, заспокоїть, навіть пожартує. Ось стоїть у мене на позиції боєць, ми вивіряємо міномет. І тут починаються «прильоти». Я розумію, що якщо перший снаряд впав за сто метрів від нас, другий ще теж пройде повз. А ось третій вже може влучити. Тож маємо три хвилини, щоб відійти в позиції.

Кажу бійцю знімати трубу, а він не може цього зробити — руки ходуном, паніка. Я, спокійно сидячи на землі і всім своїм виглядом показуючи, що не відбувається нічого надзвичайного, починаю його заспокоювати. Хай навіть противник влупив по нашій позиції або дах горить, ми не панікуємо: одягли маски, на обличчя ганчірочки і чекаємо, коли закінчиться обстріл, щоб спокійно вийти.

— А вам взагалі буває страшно?

— Так. Пам'ятаю, коли одна позиція доповіла, що на іншу летять три ворожі КАБи (коригована авіаційна бомба. – Авт.), у мене всередині все замерзло, перехопило подих… Я швидко підняла евакуаційні групи і сказала їм брати з собою ломи та кирки. Щоб якщо завалить, ми змогли когось відкопати.

«Ставлення до жінки у війську змінилося»

— Вам як жінці-командиру доводилося стикатися з упередженнями, сексизмом?

— До 2016 року в українській армії в принципі не було бойових посад для жінок. З початком повномасштабної війни з'явилося чимало молодих НАТО-орієнтованих командирів, і ставлення до жінки у війську змінилося.

Але, безперечно, іноді можу почути щось із серії: «Жінка-командир? Ну-ну». Але я не сприймаю це як особисту образу. Не всі люди освічені і виховані. А якщо ти занадто чутлива і не здатна перетворити ситуацію на жарт, значить, армія не для тебе.

— У соцмережах є відео, як ви, перебуваючи у зоні бойових дій, робите собі манікюр під лампою для гель-лаку.

— Насправді я ненавиджу це робити. Але потрібно. Манікюр на війні — це питання не краси, а насамперед зручності. Покриття гель-лаком краще захищає нігтьову пластину від холоду та травм, від агресивних речовин, якими чистиш зброю. На адреналіні ти можеш і не помітити, як отримав травму. Можеш вдаритися рукою, впасти, вибачте за деталі, на труп. Потім звідти вишкребаєшся, руки в землі, помити їх ніде… Коли нігті захищені гель-лаком, вища ймовірність того, що шкіра під ними вціліє.

Довгі нігті виконують чимало практичних функцій. Наприклад, з ними легко розрізати упаковку з порохом. Нещодавно я за допомогою довгого нігтя дістала зі своєї ноги уламок… А гель-лак і лампа необхідні ще й для того, щоб заклеювати пластик чи паяти деякі деталі.

— Кажете, адреналін блокує відчуття болю. Як це відбувається?

— На адреналіні підвищене серцебиття, тобі здається, що ти можеш усе. Сам по собі стан кайфовий, ейфорія. Але згодом настає те, що ми називаємо відкатом.

Коли крайній раз я потрапила під «гради» у Часовому Ярі, на адреналіні змогла після цього пробігти 10 кілометрів. Натомість потім мене повністю вирубило — я проспала три години і не чула, як по нам били КАБами. Це і є відкат — організм забирає своє.

Після цього у тебе тижні два жахливий настрій, не можеш їсти, спати, відчуваєш нудоту і головний біль. У такі моменти краще залишатися у розташуванні роти й завантажити себе рутинною роботою. А якщо дають відпустку, то їхати до родини вже згодом — коли відновишся психологічно.

— У вас є семирічний син. Ви говорили, що іноді відчуваєте необхідність відмежуватись від найближчих і навіть від дитини. Що це означає?

— Можливо, це звучить дико, але я розумію, що можу загинути. Моє життя зараз присвячене державі, а не сім'ї. І мої зусилля спрямовані на те, щоб зробити сина максимально самостійним. Щоб якщо зі мною щось станеться, він зміг відносно нормально це пережити.

Ще один момент у тому, що не завжди свій настрій та стан правильно ділити з поки що психологічно незрілою дитиною. Перед тим, як їхати до сина, я намагаюся максимально вивітрити з голови мілітарну тематику.

— З початком повномасштабної війни ви поставили інтереси держави вище за власні. Чому? Що для вас Україна?

— Для мене Україна — це не лише певні межі на топографічних та географічних картах. Це культурний код. Це традиції, мова, винаходи. Нам є чим пишатися.

Разом з тим коли українці приїжджають до Польщі, Німеччини чи Британії, вони приємно дивуються ідеальним дорогам, рівню життя. Коли ми приїжджаємо на навчання на бази НАТО, захоплюємося тим, як у них побудовані всі процеси. Так от я зараз воюю за те, щоб ми змогли побудувати такий самий комфорт, мир і демократію у своїй країні.

Але для цього спочатку треба подолати ворога. Ми зможемо нормально жити і розвиватися лише якщо відгородимося від Росії та Білорусі колючим дротом та 10-кілометровою замінованою зоною. Потрібно вигнати окупантів з нашої землі. І ми з побратимами активно над цим працюємо.

Фотографії з приватного архіву Ольги Бігар

Чи є сенс у проукраїнських мітингах у провінційному містечку? Ольга Філіпова сумнівалася: чи варто взагалі починати якусь громадську діяльність поза столицею Португалії. Сьогодні кожен мітинг українців у Коїмбрі — помітна та вагома подія. Й саме завдяки активістам невеличкого містечка про російських пропагандистів в Португалії заговорили на перших шпальтах національних медіа.

«Я завжди відчувала, що не можу не робити»

Ольга приїхала в Португалію у 2001 першому році. Тоді країна гостро потребувала робочої сили — й десятки тисяч українців вирушили на південь Європи будувати житло та дороги. Серед них був й тодішній партнер українки. Й одного разу, вирушивши до нього на канікули, зворотним квитком вона вже не скористалася. 

Навчалася в місцевому університеті, працювала, виховувала доньку й не вирізнялася особливо активною діяльністю. Все змінилося під час Революції Гідності. Без жодних навичок та досвіду громадської роботи Ольга збирала перші акції інтуїтивно, бо відчувала — мовчати неможливо:

— Я почала щось робити у 2013 році. Коли почався Майдан, ми робили такі своєрідні майдани в Коїмбрі. Але в мене тоді було нуль досвіду взагалі, як це робити. Тому ми просто виходили по п’ять-шість друзів. Ми провели також мітинг, коли «русня» окупувала Крим. Тоді я це зробила вже більш якось організовано. І навіть прийшли медіа про нас писати та знімати сюжети. Але однаково нас тоді було людей з 20.

Потім деякий час Ольга жила в Берліні й там боролася за закриття «Російського дому культури і науки» (Russisches Haus der Wissenschaft und Kultur) — також суто інтуїтивно — разом з друзями у вільний від роботи час. Саме Ольга дала поштовх тривалій боротьбі з цим центром пропаганди, який підхопили більші організації — й сьогодні питання про його закриття обговорюється в Бундестазі, а на початку минулого року саму установу перевіряла німецька прокуратура.

Вже після початку повномасштабного вторгнення Ольга повернулася до Коїмбри. Їй бракувало масштабних мітингів, як ті, які вона відвідувала в Берліні. Та той факт, що в Коїмбрі таких не було, вона сприйняла не як привід для розчарування, а як мотивацію влаштувати їх:

— Я почала все з того, що мені було важливо зрозуміти нашу цільову аудиторію. А це португальці, яким ми щось хочемо донести. Мені було важливо зрозуміти, де вони перебувають у плані розуміння цієї війни, що вони очікують і взагалі що треба для них. Тому перший івент, який ми зробили, це був Free Hugs from Ukraine. Я просто покликала друзів, і ми стояли посеред Коїмбрівської туристичної вулиці з плакатом «Free Hugs from Ukraine». Люди підходили, обіймали нас. І я в них питала, що вони думають, чим закінчиться війна, як вони бачать перемогу України, чому для них це важливо чи навпаки, Що вони знають, що не знають.

Гучний голос меншості

Коїмбра — місто студентів. Тут висока концентрація навчальних закладів та різноманітних молодіжних організацій. У містечку, що зручно розташоване між Лісабоном і Порту, живе трохи менше за 150 тисяч людей. Українців з них, принаймні за офіційними даними, усього близько 600 осіб. Вирішальну роль у тому, як такій маленькій громаді, вдається вже понад два роки утримувати увагу на собі, відіграють регулярність та інтеграція в місцевий контекст. 

Регулярність акцій, говорить Ольга, не лише нагадує португальцям про війну. Наполегливість, з якою українці виходять на вулиці, також демонструє — цей народ здаватися не збирається:

— Найголовніше — це показувати португальцям, що ми не втомилися, що ми впевнені у перемозі України. Тому що як тільки ми зникаємо з їхніх очей, вони думають: «Слухай, ну, напевне, вони втомилися, напевно, вони може не проти, щоб "рашка" їх окупувала, бо так вже краще, ніж лишитись життя». Я бачу, що є вже багато людей, які так думають, мовляв, я би вже віддала свою хату, аби бути живою.

Їм не зрозуміти, що бути окупованою руснею — це тотожно бути зґвалтованою, загубити все своє «я», все, що у тебе було і є. Тому треба виходити й показувати, що ми не хочемо цього

Друга складова ефективності коїмбрських заходів — розуміння того, яку інформацію португальці готові і не готові сприймати, з якого боку до них найлегше достукатися. Попри те, що Ольга тривалий час жила в Португалії, щоб зібрати до купи це розуміння, знадобилося чимало часу та сил. 

Так активістка зрозуміла, що здебільшого португальці щиро вірять в те, що росіяни — жертви режиму Путіна. Також Ольга звернула увагу на те, що громадяни Португалії дуже цінують культуру. І, з одного боку, це ускладнює можливість пояснити пересічному жителю Коїмбри, чому ходити на виставу російського балету — означає підтримувати війну проти України. З іншого боку, це також тема, яку можна використовувати для того, щоб достукатися до людей: 

— Я взяла на себе місію доносити цю ідею та проводити українські культурні заходи. Щоб не виглядало так, що наче купка українців тут хоче прибрати культуру, а, навпаки, ми хочемо нести культуру. Тобто ми показуємо, що це не про культурний кенселінг, це про те, що є речі, які не на часі. А якщо ви хочете культуру, ми вам можемо показати красиву, хорошу, добру культуру. Ось, наприклад, Юля Голуб, фолк-джаз співачка з Лісабону, ми з нею робили концерт минулого року. Це була культурна програма — й португальці, які люблять культуру, прийшли подивитися. Але після кожної пісні вона розповідала невеличку історію війни.

Це було дуже важливо, ми достукалися через пісні. Для них це не було, що їм там щось намагаються втокмачити без їхнього дозволу

Крім того, Ольга чимало часу витрачає на пошук свіжої перевіреної інформації, фактів та досліджень, які необхідні в спілкуванні з іноземцями. Португальці, для яких наша війна — чужа, здебільшого не готові сприймати сказане на віру, можуть списати радикальність тез співрозмовника на надемоційність через пережитий досвід. Довелося в діалозі з португальцями вчитись припускати існування хороших росіян та точкову цінність російської культури:

— Тут треба бути дуже обережним, щоб не виглядати, наче ти дискримінуєш. Тобто можна сказати: «Так, ви знаєте, дійсно є хороші руські» (сміється). Але треба обійтись без того, що ми знаємо про хороших руських, що їх не видно в тепловізор. Пересічним людям треба так казати: «Так, дійсно є, але ти знаєш, ось є статистика — 77% росіян підтримують війну».  Про культуру я навчилася казати: «Так, звісно, там є якісь культурні історії. Так, не можна кенселити. Але є те, що не на часі. Ось подумай, чи було б окей, якби у часи фашистського загарбництва ми б почали пропагувати німецькі балети на сценах Європи, яка перебуває під атакою. Ну, мабуть, ні. Але вже через якийсь час, після війни, після денацифікації, після оцього всього, вже окей». І тут вони розуміють. 

Чао, професоре 

Одне з найрезонансніших досягнень Ольги — звільнення російського пропагандиста з університету Коїмбри. 

Ще з 2012 року професор Владімір Плясов співпрацював із фондом «Русский мир» (в перекладі з російської «російський світ». — Авт.). Українець В’ячеслав Медведєв, який навчається у цьому університеті, вже після початку повномасштабного вторгнення помітив, що прапори російської організації все ще висять у приміщенні навчального закладу. Ба більше — просто навпроти синьо-жовтих стягів і плакатів на знак солідарності з Україною. Після звернення в ректорат ворожу символіку все-таки зняли, але виявилося що це лише початок. За деякий час на стіні факультету з’явився стенд із підписом «найвизначніші російські письменники», твори яких студентом було запропоновано прочитати. Поміж колективного Толстоєвського та узурпованого Гоголя були також Едуард Лімонов і Захар Прилєпін. 

Едуард Лімонов — це російський політик з українським корінням, який заперечував суверенність України та й загалом самобутність українського народу. Захар Прилєпін — російський пропагандист, який з 2016 по 2018 роки воював проти України у складі терористичної організації «ДНР» й потім в інтерв’ю російським журналістам вихвалявся, що його підрозділ «убивав велику кількість людей». 

Разом зі студентом університету Коїмбри В’ячеславом активістка написала великий матеріал, що містив цілу низку аргументів, які беззаперечно підтверджували що проросійський професор веде пропагандистську діяльність. Хоча самого факту згадки Прилєпіна було б достатньо для того, щоб здійняти галас, Ольга з В’ячеславом мусили довести — це не похибка і не випадковість: 

— Ми різні факти приводили. Показували, що він роздавав георгіївські стрічки. Є відеоматеріали, де в інтерв'ю він відповідає про анексований Крим: «Ви не розумієте історичний контекст і що там... Хто такі українці взагалі?». Була купа його статей на сайті, де чорним по білому він писав, що українська мова — це діалект.

Викривальну статтю Ольги опублікували в невеличкому виданні, після чого на цю історію звернув увагу відомий в Португалії історик та журналіст Жозе Мільязеш, за ним — національні медіа.

Професора швидко звільнили — й це спричинило неабиякий галас серед спільноти росіян в Португалії

Російська діаспора, активність якої зазвичай обмежується коментарями у Фейсбуці, навіть спромоглася організуватися для збору підписів під петицією про відновлення професора на посаді. Та це не допомогло. 

«Треба робити, показувати, розказувати де б ми не були»

Ольга переконана: у столиці, невеликому місті чи взагалі в селі — українським активістам завжди знайдеться діло. Хоча спочатку й сама сумнівалася, чи є сенс розгортати діяльність в Коїмбрі:

— Таке питання у мене було щодо Коїмбри. Мовляв, навіщо щось робити у невеликому містечку, якщо парламент в Лісабоні, всі посольства — у португальській столиці. Потім я зрозуміла, що в маленьких містах іноді такі події, вони мають більший імпакт. Торік на річницю повномасштабного вторгнення у нас був невеликий захід — людей 300. Але для Коїмбри це виглядало дуже великим заходом. І про нього писали дуже багато.

Тому я думаю, що якщо серце і душа хочуть щось робити, треба робити незалежно від того, де ти перебуваєш

Крім того, слід пам’ятати, що виборці, від яких залежатиме, чи не потрапить до влади проросійський популіст, живуть не тільки в столиці. Від їхнього суспільного запиту також буде залежати курс влади. Тож навіть якщо існує можливість розповісти про Україну хоча б десяти людям — вона того вартує. 

Для тих, хто також прагне очолити український рух у своєму місті чи селі, але ніяк не може наважитися, Ольга має три прості поради: 

1. Не соромитися звертатися до більш досвідчених колег (зокрема і до неї самої); 

2. Добре вивчити звички та настрої цільової авдиторії. Якщо вже є місцеві друзі — слід запитати їхньої поради про те, що найкраще працює в їхній країні для тих чи інших задач;

3. Дізнатися про правові норми проведення публічних заходів, збору коштів та інших активностей й сумлінно їм слідувати.

А якщо немає бажання чи можливості повноцінно присвятити себе активізму, кожен може просто продовжувати розповідати про Україну усім знайомим у новій країні. Але важливо не просто знайомити людей із будь-якими новинами, а вибирати перевірену інформацію, стежити за тим, в якому світлі ми публічно говоримо про Україну, чи створює це позитивний імідж держави. Будь-яка комунікація із місцевим населенням за кордоном має проходити контрольне запитання: «Чи хотітиме ця людина, дізнавшись нову інформацію, підтримати Україну на шляху до перемоги?». 

— На кожному українцеві лежить ця місія щось доносити. Ми не можемо зараз перетворитися на росіян і казати, що ми люди маленькі, ми нічого не можемо зробити. Ми маємо доносити, що Європі потрібна Україна, можливо, навіть більше, ніж в Україні Європа. Але це треба пояснювати за допомогою фактів. Бо іноді люди не думають, що говорять. 

Мітинги, концерти, марші, поодинокі пікети чи флешмоби  — усі форми привернення уваги світової спільноти критично необхідні Україні, адже з кожним днем рівень уваги західних медіа до України зменшується. Згідно з даними дослідження ГО Brand Ukraine, у 2023 році кількість статей про Україну лише в іноземних онлайн-виданнях була на 20% менше ніж попереднього року. А регулярні дослідження громадської думки Eurobarometer в кожному кварталі стабільно фіксують зниження підтримки України серед громадян країн ЄС. Наприклад, в останньому звіті, зокрема, йдеться про те, що бачити українських біженців у своїй країні готові на шість відсотків менше людей ніж влітку 2022 року, а із наданням збройної підтримки нині згодні на вісім відсотків менше людей. 

Усі фото у статті з приватного архіву героїні

«Не хочу дивитись списки загиблих. Там будуть знайомі імена»

Валерія Бурлакова із позивним «Лєра» була серед перших добровольців російсько-української війни. Активна учасниця подій на Майдані, із грудня 2014-го вона три роки воювала на фронті, увесь час — «на нулі». Спочатку була у Пісках, потім — на шахті «Бутівка», згодом на Світлодарській дузі, далі — «під Маріком». Лєра каже, що в Маріуполі тоді якраз було найспокійніше, тож побратимам там не сиділося.  

— Ми як дурні, варто було опинитися на полігоні, починали бурхливу діяльність, щоб перевестися в іншу бригаду, назад на передову, — пригадує Валерія Бурлакова. — У 54-ій бригаді, наприклад, для цього довелося оголосити голодування — щоб зберегти цілісність своєї роти і повернути її «на нуль». Зрештою, приїхав і забрав нас до себе тодішній командир батальйону «Донбас-Україна» з позивним «Філін», якось домовився.

Валерія – ветеранка, гранатометниця, журналістка, письменниця, мама. Десять років тому вона не мала жодного стосунку до військової справи. Ще трохи раніше – за редакційним завданням «Українського тижня» вирушила на Майдан, аби висвітлювати хроніку протестів. Майдан її уже не відпустив. 

«Мене поранено. Нє, не сильно, але репортаж сьогодні не здам», — пізніше пригадував дзвінок від Лєри головний редактор видання. Фото перемотаної бинтами скривавленої ноги на її сторінці у соцмережах — як нагадування про закидування «Беркутом» демонстрантів світло-шумовими гранатами. 

«22 години поспіль на вулицях столиці. […] Зараз поп'ю кави, напишу репортажик, посплю три-чотири години і повернусь. У пекло, якщо чесно. Я розплакалась, коли вдесяте почула «...шановні жінки і діти, просимо залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція», — напише Лєра у Facebook 19 лютого 2014 року. Тієї ночі відбувся штурм Майдану, палав прихисток мітингарів — Будинок профспілок, Небесня Сотня невпинно поповнювалася героями.   

«Не хочу дивитись списки загиблих, якщо ті списки десь є взагалі. Знаю, що там будуть знайомі імена» 

На фото із Майдану — Валерія Бурлакова у шоломі із намальованим тризубом упритул до міліційних кордонів. Хтось із колег-журналістів зауважив тоді, що герб держави на шоломі — то прикре самогубство. «Самогубство — це ваш страх, панове», — парирувала Лєра. Це фото зробила Ірина Цвіла — майбутня товаришка по зброї. Учителька і фотохудожниця із позивним «Лінза» загинула на другий день повномасштабного вторгнення під час оборони Києва.

«…Стиснені до болю кулаки. Темрява насувається. Ми зустрінемо її разом. Плечем до плеча», — читаємо на шоломі дівчини з Майдану на фото. А темрява невпинно насувалася.

«Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий...»

— Про базові штуки — типу, що я ніколи не стріляла з «калаша», — казати було соромно, тож я по-тихому розбиралася сама, — пригадує свої перші військові чергування у добровольчій чоті «Карпатська січ» Валерія Бурлакова. 

У грудні 2014-го журналістка разом із друзями з Майдану поїхала у чергове робоче відрядження на фронт. Початкові ази військової справи — як правильно пересуватися, як розбирати зброю — Лєра почерпнула напередодні з тижневого тренувального табору батальйону «Айдар» у Черкасах. Але, зізнається, що вони тоді навіть не стріляли.

У Пісках на позиціях дуже бракувало людей, тож прибулі почали заступати на чергування разом з усіма. Військовим премудрощам вчилися на місці.

«Там не було рембо. У новорічну ніч разом розбиралися, як працює АГС, це для всіх було вперше, не було кому вчити», — пригадує Лєра

Вона офіційно оформилася лише восени 2015-го — на «жіночу» спеціальність «стрілець-санітар» у 93-тю окрему механізовану бригаду ЗСУ. На фактичну на той момент посаду її оформили ще за рік, перелік саме розширили — і жінки на війні отримали офіційні записи про свої фактичні посади. Так Валерія Бурлакова нарешті стала командиром 120-мм міномета у 54-ій бригаді.  

«Насправді війна — найгірше місце для початку романтичних стосунків», — якось написала Лєра у Facebook

А зовсім скоро зустріла свого нареченого — Анатолія Гаркавенка із позивним «Морячок», воїна, сапера. Вони були разом недовго — «Морячок» загинув 30 січня 2015 року, підірвавшись на розтяжці на шахті «Бутівка». А Лєра почала писати йому листи — для того, аби не зійти з розуму від суцільного болю. І так — сорок днів поспіль.

Ми разом п'ятий місяць. Я люблю його так, як ніколи і нікого не любила. А він каже, що якою б не була ця війна — добре, що почалася. Бо інакше б не зустрілися. «Де ти була раніше?»

Ми хотіли поїхати у відпустку й розписатися. Вперше по-справжньому, не здуру як і він, і я минулого разу. Назавжди. Попередньо домовлялися звалити після 20 січня. Але відклалося. Трохи.

...Ти сидиш на колінах біля нього. 200. Ноги відірвані. Цілуєш у плече. Грієш скривавлені пальці диханням. Цілуєш ті пальці. Тільки б не відпускати. Диктуєш щось медикам. Так, позивний Морячок. Так. Так. Анатолій Гаркавенко. Сліз немає. 

…Кохаю тебе, зайченя. І зовсім не знаю, що далі. Я просто сиджу і курю. У твоїй куртці. Вона в крові. Але пахне тобою... 

Листи, що увійшли до книги «Життя P.S.», б’ють у саме серце. Чимало читачів — і тих, хто був «на нулі», й тих, хто ні — казатимуть, що потужніше і щиріше про цю війну не напише вже ніхто. 

— Тоді мені здавалося, що це щось дуже особисте, — пізніше зізнається Валерія Бурлакова. — Зараз я знаю, що це не так. Бо це не тільки про мене і не тільки про нього. Чомусь це про всіх, хто втратив близьких на війні, — так по-різному і так однаково. Я знаю це тому, що з того часу мені написали десятки людей.

Чомусь для них дуже важливо було зрозуміти, що хтось відчуває те саме, що і вони

На основі Лєриного щоденника на сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької у Львові повстала документальна драма «Життя P.S.». Ролі в ній виконують актори Мар’яна Кучма і Олесь Федорченко. 

— Побачила нарешті цю афішу і подумала — навіть не уявляю, як їй зрадів би Морячок. Якби, звичайно, книга і вистава була про інше. Теж про нас. Але не про його загибель, — відреагує Лєра.

— Яке б це було щастя, якби ти залишився без ніг, але живий... — промовляє акторка зі сцени словами Валерії Бурлакової. І глядачі у залі не стримують сліз.

«Добре, що в нього були ці дев’ять років: він встиг повоювати, народився син»

У 2020-му, за два роки до повномасштабного вторгнення, Лєра вдруге побувала біля Стіни пам’яті у Києві. На стіні Михайлівського Златоверхого монастиря вздовж вулиці Трьохсвятительська розміщені фото тисяч українських добровольців, військовослужбовців, силовиків, які загинули, захищаючи Україну. Вона тоді написала у Facebook:

«Скільки б у мене не було загиблих побратимів, дорогою туди я чомусь згадувала насамперед чотирьох — тих, хто залишається у моїх думках завжди. […] Так у всіх — хтось тобі ближчий, і чиясь смерть зачіпає сильніше. […] Тому мені здавалося, що їх четверо. «Морячок». «Міф». «Розписний». «Відьма». І так було, аж поки я не пішла вздовж стіни — шукати їх, чотирьох, загиблих у різні роки, у різних місцях. […] Погляд раптом вихоплює з сотень очей на стіні знайомі очі, які ти не шукала. І ти просто завмираєш: «Телефончик». «Піонер». «Гайдамака». «Механ». «Ронін». «Латиш»... «Четверо, — думаєш ти собі. — Лише четверо». Аж поки не підходиш до стіни і не зустрічаєшся очима з усіма іншими».

— У мене зараз, як і у багатьох, якась просто дика кількість загиблих близьких людей, — каже Валерія Бурлакова зараз. — «Мирний» — «правосек», з яким ми разом оформлювалися у 93-тю, потім разом перевелися у 54-ту на Світлодарську дугу, потім вивчився на офіцера. Коли ми на фронті гризли якусь суху «Мівіну» чи вкладалися спати у брудній калюжці, не мали змоги помитися тижнями, він любив жартувати, що це в нас «дух бомжа», що саме він тримає нас у ЗСУ. «Кабан», який колись дивом вижив, коли йшов на чергування з першим у нашому підрозділі загиблим з позивним «Піонер» у 2014-му, а потім ридав на цвинтарі і крутив у руках розірваний уламком свій магазин...

Коли я дізналася, що він загинув у 2023-му, я подумала — як добре, що в нього ще були ці дев’ять років, що він встиг ще стільки повоювати, одружитися, у нього народився син... Дуже багато хлопців цього не встигли

Спогади про загиблих побратимів вона намагається зберегти у численних текстах, які, ймовірно, складуть основу наступної книги. Особливе місце у ній точно буде відведено й Герою України, українському оперному співакові, солісту Паризької опери, добровольцю «Правого сектора» Василю Сліпаку із позивним «Міф». Він загинув 29 червня 2016 року в бою від кулі ворожого снайпера біля селища Луганське на Донеччині.

— Це дуже цікава категорія спогадів — про час, проведений з людьми, яких уже немає, у місцях та містах, яких уже немає, — каже Валерія Бурлакова. — Як от колись ми гуляли з «Бізоном», «Гріфом» та «Міфом» у Маріуполі. Сонечко сідало, море було поруч. «Міф» тоді спробував жахливий алкогольний енергетик «Рево» — на противагу вишуканим французьким винам. Йому потім навіть у Париж передавали той хімічний жах. І це так дивно — усвідомлювати, що багато щасливих моментів існують лише у твоїй пам’яті. «Бізон» воював з 2014-го, загинув на Харківщині. «Гріф» зник безвісти, але, знаючи його біографію, я думаю, що в полоні його не тримали б живим і дня.

Нікого з дійових осіб ти вже не можеш штовхнути і сказати «а пам'ятаєш, коли...». І навіть просто поїхати і посидіти на тій самій лавці, де ви тоді сиділи, ти теж вже ніколи не зможеш. Навіть після звільнення Маріуполя

«Міф» був для Лєри уособленням надійності. Вона пригадує, що поки він співав у Парижі, йому можна було подзвонити і сказати: «Братику, ми тут на блокпосту посеред ночі, не маємо, чим доїхати назад на позиції». І він за 15 хвилин, «користуючись якоюсь волонтерсько-військовою суперсилою» і своєю комунікабельністю, міг організувати допомогу. Тієї ночі, завдяки дзвінкам і допомозі із Франції, їх до позицій доправив Дмитро Коцюбайло із позивним «Да Вінчі». Перший доброволець, якому присвоєно звання «Герой України» прижиттєво. «Да Вінчі» загинув 7 березня 2023 року. 

«Інколи таке враження, що нікого вже не залишилося. А потім ще хтось гине і ти така — а нє, ще були», — каже Лєра

«Я думала, що не буде нічого, буде Буча , але розміром із пів країни»

Тривожність, песимізм та здатність малювати максимально похмурі сценарії — досвід, винесений ветеранкою Валерією Бурлаковою за роки російсько-української війни:

— Змінилася насамперед моя оцінка будь-якої ситуації. Я почала дуже добре розуміти, що таке смерть.

Звісно ж, у тому, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну зрештою відбудеться, вона не сумнівалася ані на мить. Питання було лише — коли? Тривожним дзвінком стало скасування вечірніх рейсів до України — наприклад, із Франкфурту, де Лєра була на вихідних. Компанія Lufthansa раптом вирішила, що екіпажам більше не варто залишатися в українських містах на ніч.

— Я думала, чи буде взагалі той рейс вранці? Чи будуть насправді ще рейси в Україну? Чи не почнеться все просто-зараз-під-ранок — як воно, зрештою, і почалося? — пригадує вона. Валерія зрозуміла, що чекати цього у своїй новій ролі — мами — не зможе. У Києві на неї очікував тоді 3-річний син Тимур, залишений на бабусю. 

— Я виїхала і вивезла дитину до вторгнення. З одного боку, все було очевидно. З іншого боку — моя уява малювала мені набагато гірші картини: я думала, що не буде зв'язку, не буде нічого.

Буде Буча, але розміром із півкраїни. Утім, звичайно, вже за декілька місяців стало зрозуміло, що ні. Поки не буде

Ранковим рейсом вона прилетіла у Київ, спакувала трохи речей, і наступного ранку удвох із сином вирушили у бік західного кордону. «Я дуже рада, що пізніше ми мали змогу повернутися. Я не очікувала, що буде куди. Бо багатьом людям насправді немає».

Валерія Бурлакова виховує сина у патріотичному ключі. П’ятирічний Тимур знає про загиблих героїв України, хоча донедавна був переконаний, що їх здолав страшний дракон. Із трьох років він відрізняє АГС від СПГ, будує САУшки із Lego Duplo, штрафує бабусю за русизми у мові, й задає відверті дитячі питання: чому наших ворогів-сусідів можна вбивати на війні, але не можна на вулицях у Вашингтоні?

— Зазвичай мамам радять самореалізовуватися, не зациклюватися на дитині, робити те, що хочеться, — всміхається Лєра. — Звісно, я себе багато в чому обмежую.

Бо я дуже хотіла б бути в тому єдиному місці, де мені зараз не соромно було б бути — на фронті. Але не бачу можливостей це поєднувати, самотужки виховуючи сина

Із Великої Британії, де Лєра із дитиною знайшла тимчасовий прихисток, вони повернулися досить швидко:

— У мене якось склалося в голові остаточно, що ніякого «ми тут посидимо до кінця війни, а потім повернемося» я не бачу. Бо ця війна не на рік, не на два, не на три. І або я прийму те, що моя дитина піде до школи у Британії й асимілюється, або я прийму життя в Україні, як воно зараз є.

За час повномасштабного вторгнення вона подалася на вакансію у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні й рік посилювала українські голоси під час міжнародних дискусій за океаном. Цей час поза Україною сприймався легше, оскільки то була робота для рідної держави. Нині Валерія із сином у Києві.

— Я не знаю, якою буде і якою має бути країна, за яку було віддано стільки життів протягом усієї її історії, — каже вона. — Я можу думати хіба що про її географічні межі, які буде змога відстояти. Але це будуть межі якогось чергового етапу, напевно. Бо ж ця х**ня ніколи не закінчувалася, якщо замислитися. І я не знаю, що має статися, щоб вона закінчилася назавжди, і ми мали змогу — без окупації або часткової окупації, без очевидних та не дуже януковичів, без заморожених чи активних бойових дій, — вже повністю зосередитися на чомусь, крім виживання нації.

Вероніка Марчук ― польсько-українська діячка, президентка Міжнародної Амбасади жінок-підприємниць, віце-голова Ради Польсько-Української Господарчої палати, юристка, підприємниця та медійна особистість. Відома в Польщі як лідерка польсько-української співпраці, кінопродюсерка, акторка, телеведуча та авторка книг. Народжена в Україні, формально вже 27 років громадянка Польщі, де побудувала успішну кар’єру. 20 років зі своїм Фондом підтримує все, що українське, а з перших днів повномасштабного вторгнення Росії є представницею Міжнародного Штабу Допомоги Українцям у Польщі та активно займається забезпеченням потреб в Україні, та Польщі, де допомагає українським біженкам та дітям (про це ми писали в інтерв’ю для Sestry раніше: Вероніка Марчук: «Я поставила собі за мету стати у Польщі кимось, кого поважають» (sestry.eu) Але попри визнання та славу, Вероніці прийшлося пройти нелегкий шлях до того, щоб стати мамою. В 48 років Вероніка Марчук народила свою першу дитину ― донечку Аню. Sestry вдруге поспілкувалися з Веронікою Марчук. У відвертій розмові жінка поділилася своїми переживаннями та шляхом до щасливого материнства. 

‍Вас часто в житті запитували: як Ви пройшли через всі випробування, де взяли стільки сил, щоб не здатися? Чи важко, пані Вероніко, на шляху до гармонії: і в роботі, і в особистому житті? 

Якщо подивитися на життя кожного з нас, то остаточно як кажуть «всім дається порівну». В декого дуже скромне життя і невеликі проблеми, в іншого велике горе, але і багатий, насичений життєвий шлях. Принаймні так це зараз бачу, якщо мова йде про баланс. Звісно, багато залежить від долі, сміливості, характеру та інших важливих факторів. Але, якщо ти в день маєш десятки активностей, тоді навіть статистично частіше маєш як позитивні так і негативні пригоди. Тому рідко коли буває, щоб на долю звалювалися один за одним лише нещастя, випробування, проблеми. Ми просто частіше на це звертаємо увагу. Зауважте:  коли в тебе багато успіху,  хороших моментів, радості, чудових проєктів ― про це менше говорять, рідко пишуть. Як тільки якась життєва травма чи дійсно прокол ― про це мають знати всі. Я пам'ятаю, коли я працювала на телебаченні, з'явилися  негативні «сенсації» про мене. Це було вперше  в моєму житті, та ще публічно.  Тоді я дуже важко переживала через ці плітки.  

Я пішла до дирекції і сказала, що треба щось з цим робити, бо це неправда. З мене посміялись і повідомили, що навіть якби цього не написали, то вони би самі створили такий матеріал. «Ніхто не хоче святих зірок, вони не існують. Якщо ти будеш далі свята, ти не будеш нікому цікава», ― сказали  мені. Я цього довго не могла сприйняти. Бо ніколи не хотіла штучно створювати зірку, робити велику людину, яка буде арифметично завойовувати серця всіх. Але підтвердили мені цю закономірність і мої українські друзі, потужні продюсери. От і прийшлось змиритися з тим чого не зміниш.  Тому з таким я зараз не воюю і просто обираю життя. 

Ви помітили, коли читаєш інтерв'ю успішних людей, їх часто запитують: «У вас так все чудово. Це правда? І будинки, і мільярди… Як ви це зробили? Як можливе таке чудове життя?» Зазвичай тоді дізнаємося, що так було не завжди

Вони пройшли вогонь, воду і мідні труби. Кожен хто багато викладається, не затримується на досягнутому,  піклується про світ, ділиться своїм досвідом ― мусить пережити не одне! Бо розвиток, прогрес ― це не пляж. Це нерідко біль, тяжка праця та усвідомлення. Але без цього ніяк…

Кожна душа приходить в цей світ, щоб розвинутися та пройти різні випробування. І чим більше ми зуміємо подолати перешкод, вирішити завдань, тим ми сильнішими і мудрішими станемо. Я не кажу, що ми маємо себе краще почувати після випробувань. Вони завжди болять. Ми це пам’ятаємо. Але ми стаємо кращими для розвитку, оточення, для того, скільки ми можемо принести в життя інших. Ти допоможеш сотням людей, а може, тисячам чи навіть мільйонам щось зрозуміти, допоможеш їм не потрапити в ту саму пастку. Я вірю в те, що випробування змінюють нас в кращу сторону, «коригують наш шлях». Досвід ― це не те, що з нами трапляється, це те, що ми робимо з тим, що нам трапляється. І він завжди унікальний, він завжди тоді, коли треба. Просто нам важко з цим погодитися. 

Ми є там, де є. Беремо те, що маємо і йдемо найкращою дорогою. Ми настільки різні, нас весь час щось турбує, цікавить життя інших. Ми всі сплетені в  чудовий, незвичайний кошик життя. Якщо це зрозумієш, тоді легше жити. Якщо усвідомлюємо, що це наш шлях, то ми його неодмінно пройдемо і буде краще. Коли мені дуже погано, я завжди пригадую свою бабуню, взагалі своїх предків, котрі прожили дуже важке життя, і за це ми маємо дякувати їм кожного дня.

Я взагалі не уявляю, що би я сказала нинішній людині, і як би вона себе почувала, коли би мала пережити дві революції, війну, голодомори, чистки, ІІ Світову війну, Радянський Союз, важку роботу, прокидання щодня о 4 ранку, дев'ятеро дітей, яких треба нагодувати і по дорозі четверо поховати, бути в окупації, втратити чоловіків, пережити, як мої дід і баба, концтабори

Я не уявляю, як вони через все це пройшли. Тому, коли я згадую своїх предків, швидко приходжу до норми і усвідомлюю, що нам набагато краще. Моя бабуня неодноразово казала мені: «Треба цінувати все, донечко. Все добре. Подивися, ми всі є, всі разом, а це найважливіше». Ці слова мене дуже втішали, а ще я дуже люблю таку фразу: «Люди не будуть памʼятати, що ти сказав, що ти зробив, але завжди будуть памʼятати те як  себе почували поруч із тобою». 

Тому я найбільше ціную людські відносини, щоб бути поруч з дитиною, друзями, родиною,  проживати добрі емоції, люблю інтеракцію, будування разом і для справи, а не для видуманих цілей та результату. 

Чи доводилося звертатися за допомогою до психотерапевта? 

Так, я ходила до психолога і до психіатра також в свій час. 

Якщо хтось відчуває, що не може впоратися самотужки, обов'язково  потрібно звернутися до фахівця. Я мала довгий епізод в своєму житті. Почався він кілька років після того я залишилася жити в Польщі і вийшла заміж,  в мене почалися нервові зриви.

З чим це було пов’язано?

Тоді я забагато на себе взяла, а нас не вчили дбати про себе. «Я ― остання літера в абетці», ― цей код я носила в собі ще зі школи. На жаль, я цього не розуміла. В один момент я вже не могла спати, у мене були панічні атаки. Цього ніхто не міг бачити. Пригадую, як ті хто щось помічав,  запитували: «Що з тобою? Чому ти плачеш? Візьми себе в руки, не плач, все буде добре». Насправді я стільки років мучилася і думала, що зі мною щось не так. Поки я не поговорила з однією акторкою, яка сказала мені, що це нормально при великому перевантаженні і просто потрібно звернутися за допомогою до психотерапевта. Тоді декілька років я ходила на терапію.

Вона мене врятувала і поставила на ноги, змусила займатися спортом, цінити сон, робити перерви в роботі та правильно зміцнювати організм.  Ця психотерапія змінила моє життя на стабільніше, збалансоване. Мені пояснили, що наше тіло відповідає не тільки за фізичне навантаження, а також відповідає за стан психічного здоровʼя

І якщо я весь час виснажуюся і не даю відпочинку та відновлення, то організм власне повідомляє, що ти скоро помреш. А мені здавалось, що я вічна, що я все можу. Але це ж не так.

Дуже шкода що тоді в нас не було такої свідомості, програм, літератури як зараз, прийшло воно до мене все пізніше, коли шукала порятунку. 

Колишній чоловік Цезарій Пазура Вам ніколи не казав: Вероніко, зупинися, подбай про себе, відпочинь?

Власне такого розуміння не було. Думаю що кожному з нас бракувало тих знань, які сьогодні досить поширені. Він дуже любив свою працю і це було для мене надзвичайно важливим: дати можливість йому розвиватися, допомагати рости, виховувати дитину, займатися домашніми справами, а до того ще я вчилася, працювала і як завжди допомагала усьому світу. Всім здавалося тоді, що це є норма і, що я завжди була така, якій все вдавалося. І коли я почала щось змінювати, то оточення  дивувалося: «Як це? Тепер ти  не будеш займатися дитиною чи що? Ти хочеш покинути на день-два дім і десь сама відпочивати?»

Це не сприймалося добре. Можливо й тому що я, на жаль, прийняла на себе не свою роль. І це я виявила вже після психотерапії, після вивчення багатьох книжок. В свої 23 роки я стала справжньою мамою не своєї дитини. День і ніч, весь час, на кожен запит, це була моя відповідальність. А виявилось, що приймаючи на себе на 100 відсотків роль мами з дня на день, робиш якби насилля над своїм організмом, бо ти не родила, не носила, не маєш відповідних гормонів, не знаєш дитини. Тобто, очевидно, можна присвятити багато часу дитині, але усвідомлювати, що це донька твого чоловіка, а ти його жінка, котра цю дитину любить, а не матір, котра несе повну відповідальність і віддає весь свій час. В таких випадках  потрібний баланс і багато важливих знань, як про психологію так і наприклад школу Хеллінгера, котрий говорить про звʼязки і відповідальність в сім’ї та загалом цілого роду. 

Ви не думали тоді, щоб найняти людей, які би допомагали справлятися по дому?

Довгий час не було на це грошей. Все відкладали ― кожну копійку. Цілі були більш матеріальні. Треба було щось побудувати, купити. Ніхто тоді не розумів, що ресурс людський ― це найважливіше. Важливо зрозуміти, я не висуваю комусь претензії. Мої подруги з Польщі вміли ж інакше дбати про себе, навіть мені радили, щоб я так тяжко не працювала. Але мене так не навчили… Навпаки: треба все вміти самій, ніхто тобі нічого не дасть і т.д. Я була переконана, що треба було від початку вміти самій все робити. Тепер вже все бачу інакше. Я дуже багато змінила як в собі, так і своєму розумінні речей. І тепер свою доньку і всіх своїх похресників (їх у мене дев'ять) вчу з малого. Багато їм приділяю часу і уваги, дуже уважно слухаю і чую. Всі мої діти називають мене хресною мамою, ми дуже близькі і з ними, і з їхніми батьками. Це місія. Ми разом допомагаємо нашій молоді розквітнути, ми є для них завжди, ми як треба намагаємося їх чомусь навчити. І я вже бачу результати зі щирої і відвертої науки. Уявіть собі, коли в мене зʼявилися  життєві проблеми, одинадцятирічна похресниця  сказала мені: «Хресна, я тебе прошу, подумай про себе. Ти знову забагато на себе береш. Невже не бачиш цього? Тому ти втомлена, тому в тебе щось не вийшло. Ця людина не для тебе. Ти ж мені сама казала, що треба дивитися, як на тебе впливають люди. А я бачу, що ця людина має на тебе недобрий вплив. Дивися, як ти страждаєш». І я дивлюся на неї і думаю:  «Боже, в одинадцять років така спостережливість та вміння аналізувати». Якщо діти вміють спостерігати, то вони будуть більше чути себе і, очевидно, будуть рухатися в правильному руслі. Я дуже багато разів відмовила своїй душі через те, що я відчувала, що я маю робити так, як очікує від мене оточення. 

І тільки правильна література та психотерапія допомогли мені зрозуміти, як правильно себе трактувати. А розуміння того, що я сама себе можу завести на той світ, змусило мене подбати про себе. 

Вам довелося пройти довготривалий шлях до материнства. У Вас було кілька викиднів. Неодноразово з Вашого оточення Вам закидали: Чи стільки можна? Зупинися! Але Ви не зупинялися… І в сорок вісім років народили донечку. Хто Вас підтримував в цей час?

Так, це правда. Я вам скажу чесно,  мене дуже підтримували близькі люди, подруги та просто хороші люди.  А ще я мала батька Михайла,  який мене дуже любив. У нас з ним був незвичайний зв'язок. Він  був суворим,  завжди  казав: «Доцю, я за тебе піду і на смерть». Мій тато точно би пішов за мене на смерть, я це відчувала і це величезна перевага. Він завжди відстоював справедливість до кінця ― ця риса характеру передалася і мені. Тато багато разів  підтримував мене в житті, допоміг силою та відвагою боротися з труднощами. Це мене врятувало. Коли він бачив, як я проходжу все важко, скільки мені коштують ці емоції, всі операції, очікування, процедури, ліки, страждання, щоб стати мамою, то дивився на мене і казав: «Доця, я твій батько. Я хочу, щоб ти жила довше і щоб ти була щаслива. Я бачу, скільки тобі це коштує. Я тебе прошу, може, не роби вже більше цього. Скільки ж можна? Воно ж не може бути без наслідків. Я по тобі бачу, як це впливає на тебе. Повір мені, я без внуків дам раду. Мені вистачить контакту з тобою. Якщо це має бути такою ціною, то прошу тебе зупинитися, щоб тільки ти була здорова». Це було дуже зворушливе: я знала як сильно мій тато завжди хотів онуків, але він через це перейшов, щоб мене не втратити. 

Скільки процедур ЕКО Ви зробили?

Повних процедур було дев'ять. 

Я знаю що це багато, але цього ж не плануєш! Кожен раз це окрема історія, процедури, лікарі, нова надія. Мені вдалося не опустити руки і віднайти в собі сили. Зараз  я підтримую дівчат, які проходять через це. Мені кажуть деякі: «Зробили ЕКО раз, другий. Якщо третій раз не вийде ― більше не будемо пробувати». У мене не було  такого плану. Була позиція: роблю стільки ― скільки дозволить мені здоров'я, фінанси, життя. А не виходить ― є інші шляхи, наприклад сурогатне материнство, усиновлення, системна родина. Якщо ти мрієш і дуже хочеш, то ти до цього йдеш. Коли мене питають  і сьогодні ― підказую, що важливо бачити інші варіанти, не закривати собі двері,  з покорою сприймати те, що не виходить, йти далі і обов'язково буде результат.

‍Знаю дуже багато сімей, які мріяли про дитину, з тих чи інших причин не виходило, і на певному моменті вони просто розлучалися. Як Ваш чоловік ставився до боротьби за батьківство? Чи підтримував Вас?

Я вже згодом зрозуміла, що тих партнерів, які в моєму житті не дуже  мріяли про наших спільних дітей, не можеш кохати назавжди. Не витримаєш довго, коли інші діти ― треба, а твої ― може колись. Так, непогано було побачити маленьку Вероніку, але не зараз. Зараз не можна.

Коли я почала справді думати про себе, я вирішила, що тільки той, хто дуже хоче мати дітей, зуміє бути моїм чоловіком 

Насправді ми не маємо впливу на інших людей ― на звички, характер. Тому треба над собою працювати, щоб із розумінням сприйняти ту чи іншу ситуацію, або радикально змінювати підхід і будувати все заново. Але тільки від нас змінюється  наше оточення. І тільки ми самі можемо себе вести за руку через життя ― працею нон-стоп. 

Хто Ваш другий чоловік?

Не буду тут говорити про свого партнера, тому що він не дає на це згоди. Він зовсім не публічна особа. Мені це дуже імпонує. Я сама пройшла шлях, коли всі розповідали про моє приватне життя. І це потім тягнеться постійно. Тому дотримуємося принципу, що щастя любить тишу.

Якщо люди не розуміють, що можна сьогодні кохати, а завтра розлучитися, то краще їм про це не говорити. Тобто  я можу говорити про щастя. Це треба робити. Треба, щоб люди бачили, що воно є. Але, коли ти розумієш, що завтра до тебе прийдуть і знову  будуть  говорити, що в тебе щось не вийшло, а кожен день має шанс не вийти, то ти волієш мовчати. Чи знаю я, що завтра мій чоловік не помітить когось кращого від мене і не змінить наше життя? Чи знаю я, що завтра буде зі мною, чи не отримаю я пропозицію виїхати за кордон, і наша сім'я не витримає цю відстань? Чи знаю я, що буде завтра з нашими проблемами, які ми не можемо іноді вирішити? Чи ми витримаємо довго, чи ні, ― я не знаю. Це колись я вірила що любов тільки одна і назавжди, що витримаю все і нічого не може змінити моєї волі. Тому я можу говорити про сьогодні, про вчора, а про завтра ― не дуже. А люди  хочуть чути про завтра. Тому ми вирішили про це не говорити. Говорити можу про себе, про якісь явища та речі, які й так вже явні.

Чи не надокучив інтерес медіа до Вас та Вашого життя?

Я мала чотири роки перерви. Власне, коли ми познайомились з майбутнім батьком Ані, то папараці стежили за нами. Я подала до суду, хотіла  вирішити цю ситуацію так, щоб це більше не повторювалося. Мене покликали важливі гравці, шефи двох головних видавців жовтої преси на приватну зустріч і запропонували, що дадуть охорону на два роки за умови, що я даватиму їм шанс іноді фотографувати мене з чоловіком і диктуватиму сама, що писати.  На що я відповіла «Ні! Не хочу, аби про нас писали ― цього не хочу ні я, ні мій партнер.» На це мені сказали: «Це неможливо. Тоді покидай шоу-бізнес, бо тут це так не працює. Якщо ти хочеш бути в ньому надалі, треба, ми будемо про тебе писати. Чи ти готова піти з шоу-бізнесу заради цих стосунків?» Я сказала, що так, готова.

Тоді я прийняла для себе рішення: не пішла на жодну прем'єру, не взяла жодного проєкту, нічого не зробила в шоу-бізнесі протягом шести років. Це було моє рішення. Потім ще я виїхала до України. А повернулася знову до Варшави, будучи вагітною Анею. І хтось про це доніс інформацію. Одного ранку  в усіх газетах, журналах, на всіх порталах було написано: «Сенсація! Марчук вагітна і в неї буде дитина в сорок вісім років!» Тоді я знову хотіла подати до суду. Я зібрала довірених людей, з якими працювала. Мені сказали, що це не має сенсу. Що вже не затримаю такої сенсації і треба брати інформаційний простір у свої руки. Дійсно, за цей час життя змінилося і кожен може сам за себе говорити ― в першу чергу в соціальних мережах. Мені порадили не воювати з папараці, а показати людям своє щастя. Мене переконали, що краще ділитися добрими новинами. ніж потім шкодувати, що пишуть неправду, бо як пишуть без нашої участі ― мало коли це є правда. І я таки це зробила. Я вже не уявляла як втікати. 

Я показала своє життя на Інстаграмі. З тих пір я сама показую те, що  хочу. 

Ви знаєте, що таке пережити втрату новонароджених дітей…

На жаль, ми пережили цю трагедію. Тяжко було втрачати вагітності, це також трапилося кілька разів, але вже народити з такою радістю виношуваних двох діточок під серцем… це велике горе. До сих пір не можу повірити в те як лікарі допустили до таких помилок, чому так трапилося, що мене привезли до лікарні, де не змогли врятувати таких вчасних діток. Бо таких дітей зараз рятують у Польщі без проблем. Це був кінець шостого місяця, початок сьомого. Я не знаю як я тоді пережила це лихо.

Це була  лікарська помилка?

На жаль, так. Хоча дітки народилися живі, здорові. Це трапилося в Україні. Причому відомі лікарі. Тому я написала книгу, де міститься дуже багато вказівок для всіх, хто проходить такий шлях, хто шукає правильних лікарів. 

Якщо ми серйозно підходимо до сім'ї, до народження дитини, це настільки величезна наука, що потрібно готуватися до всього цього. До слова, Анею я завагітніла в Україні (там мені робили ЕКО), а народжувала я вже тут, в Польщі. На сьомому місяці приїхала. Так що руки так би мовити з української землі.

Лікарі Вам не казали, що в 48 років пізно народжувати і що це загроза для здоров'я та життя породілля?

Було й таке, що мені відмовляли. Тому я  одразу виходила з кабінету. Якщо лікарі  не бачать можливості, то про що з ними далі говорити? Якщо лікар сам не вірить, то не треба приступати до ЕКО. Однозначно потрібно знайти такого, який скаже: «Слухайте, вам вже стільки років, це може не вийти, це буде важко. Чи ви на це погоджуєтесь?» З такими лікарями можна працювати.

Чому Ви обрали саме українських лікарів, якщо мали доступ до європейської медицини?

Це був той час, коли  я вирішила піти з шоу-бізнесу і працювала в Україні. Якби  я робила ЕКО в Польщі, то всі би цю новину одразу донесли в медіа. Зберегти в таємниці це було неможливо. Це перша причина. А по-друге, я все-таки довіряю українським лікарям, якщо мова йде про репродуктивну медицину. В Україні дуже кваліфіковані фахівці. Крім  того, в Польщі інші закони. Тут, наприклад, максимально можна заморозити шість зародків. У мене їх було одинадцять, наприклад. То що мені робити з іншими? Отакі речі тут  прописані.

На скільки змінилося Ваше життя з народженням доньки?

Все змінилося. Тільки зараз все повертається до нормального життя, бо їй  4 роки, вона має свої зацікавлення і  мама вже не так потрібна їй, як перші три роки. У мене була мрія стати мамою, переключитися  на материнство і повністю зануритися в нього. Правда, повністю мені це вдалося лише на два місяці до початку пандемії, бо пізніше вже  почала  працювати з дому. Хоча мала дуже рішучий план рік чи два не працювати, а лише займатися материнством. Адже пандемія не тільки нам внесла корективи. А після неї ― війна… До сих пір не можу собі дозволити залишити обовʼязки та мрію віднайти цей рік, щоб власне призупинити всі активності й присвятити час собі як жінці, як матері. Треба признати, що з народженням доньки кардинально змінився ритм життя. Всі мої працівники, колеги знають, що вранці до 10 години мене не можна відволікати, бо я займаюся Анею. Коли Аня прокидається, я повністю присвячую час їй. Хоча сама можу прокинутися о 6 чи  7 годині ранку і поробити свої справи, поки донька спить. 

Звісно в мене Аня номер один. Вона ― моє щастя, і я радію, бо вона мені дає найбільше  втіхи в житті. Скажіть мені, хто нас так любить і кому ми так потрібні, як не нашим дітям?

Не всі можуть і не всі бажають мати діток. Я це також розумію і підтримую кожного на його шляху. Це також  серйозна справа ― вміти жити без продовження себе, свого роду. Це не є звичайним способом життя. Але я дуже щаслива, що мені вдалося отримати той життєвий сценарій, про який я завжди мріяла ― стати мамою. 

‍Які інтереси у доньки і чи є схожість з Вашим характером?

Анулька як і я, дуже любить навчатися. Вона знала вже літери у півтора роки.  Виявилося, що це ненормально. А я  цього не знала,  бо  не дотримуюся типових норм, не відстежую, щоб було як у всіх. Я звикла, що кожен ― це індивідуальність. Я також читала у 3 роки, тому для мене це було нормально. Але коли ми були в яслях, то мені іноді робили зауваження, що це зарано. Але хіба це заважає? Якщо дитина любить вчитися ― це добре. Я люблю вчитися. Я нині би роботу проміняла на можливість вчитися. Я весь час пізнаю щось нове. Бачу, що Аня також. Вона любить виконувати якісь завдання. Вона малює ― в якомусь конкурсі виграла 2 місце. Аня проявляє себе як танцівниця. Якби ви бачили, що вона витворяє. Може, це трохи від мене. Тому що я танцювала, коли була вагітною нею. Вона цікавиться виконавцями, піснями. Коли я  запитала, на які заняття ти хочеш піти: з танців, зі співу, чи грати? Донька відповіла: «Нехай краще мені грають і співають, а  я буду танцювати». Тому будемо записувати її на танці. Також вона робить зі мною гімнастику, йогу. У неї є пластиковий український айпад, по якому вона вивчає українські слова. Те, що вона цікавиться мовами, мене дуже тішить. Аня також дуже любить діток. Цим вона вдалася в мене, бо я без дітей не могла. Дуже комунікабельна дівчинка, і звісно, з характером.

Ви сувора мама? Які цінності прищеплюєте донечці?

Перша цінність, яку вона вже має, ― це шанувати всіх людей, бо в нас є багато друзів і є біженці з України, Америки, Грузії, Ташкенту. Аня завжди перебуває з нами під час поїздок і всіх любить. Друге ― вести здоровий спосіб життя. Ми не їмо солодощів. Їх немає вдома. Коли йдемо в гості, то донька запитує, чи це тістечко не шкідливе, чи можна з’їсти. Вона вже сама знає, що краще їсти, а що ― ні. Ми вчимо її також допомагати іншим. Є, звісно, свої особливості. Вона ще не завжди вміє ділитися. Може запросити дитину додому, але  не дасть свою іграшку погратися. Я не сувора мама, я  принципова. Я слухаю її, завжди відгукуюся. Мій принцип ― бути послідовною. Найкраще ― показувати приклад на собі. І ще ми прищеплюємо багато любові до всього світу: до кожної квіточки, мурашечки, людини. Мене мама так вчила, що я кидаюся до кожної квітки, і Аня так само. Інші діти не звертають уваги, а донька фотографію просить зробити. Чесно кажучи, я навіть не очікувала, що так швидко зʼявляються результати і можемо бачити свої дзеркальні відбиття. 

‍Що би Ви  порадили жінкам, які не можуть народити дитину, але хочуть?

Якщо дуже хочете ― концентруйтеся на цьому. Фокусуватися на своїй мрії дуже важливо. Повірте мені: на чому  сконцентрована наша увага ― туди йде вся наша енергія

Я колись думала, що можна думати про дитину, а робити інші речі. А навіть, що треба не «звертати увагу, тоді вийде». Але це не так. Якщо ти дуже сильна людина, як я, і вся твоя енергія віддається, то на дитину просто забракне, тому треба все залишити, і сконцентруватися. Можливо, прочитати книгу, яку я написала, де розповідаю крок за кроком, як зняти блокади, як правильно трактувати чоловіка і весь світ, і не боятися звертатися туди, що вам допомагає. Головне ― правильно думати, дбати про себе, вірити і давати собі альтернативу,  наприклад: варіант А ― народжую сама дитину, варіант В ― іду до лікарів і роблю інсемінацію чи ЕКО, варіант С ―  усиновлюю дитину, D ―  опіка на дитиною. Коли у вас буде альтернатива, тоді не буде тиску. Важливо вірити і ніколи не здаватися. Мене завжди запитують: як ми могли стільки разів пережити ЕКО, це ж ненормально? А я тоді запитую: а коли і хто визначає момент де треба сказати «СТОП», як не ви самі? Я хотіла сказати собі «стоп». Поки тіло дає собі раду, поки лікарі дають шанс, то йти  до своєї мети. У кожного з нас є шанс і для нього потрібно діяти. Вірити і робити щось для реалізації власної мрії. Нехай так буде завжди! 

‍

Олександра Самсонова родом із Росії. У дитинстві часто бувала в Україні. Коли у 2014 році РФ розпочала війну, дівчині було лише 15. Та вже тоді вона для себе вирішили, що не житиме у країні-агресорці. Ставши повнолітньою, з однією валізою поїхала до України. А згодом вирішила стати на захист нової батьківщини.  

Шлях з Росії до України

Я із звичайної середньостатистичної російської родини. Народилася у Москві. Коли виповнилося 11 років, уперше побувала в Україні. Мама поїхала туди працювати, я разом з нею, пішла там до школи. Однак за кілька років під тиском деяких членів нашої родини я повернулася жити і вчитися до Росії. Займалася моделінгом та акторською майстерністю. І лише коли мені виповнилося 19 років, моє життя кардинально змінилося. На той момент вже чотири роки тривала війна на сході України. 

Я усвідомлювала, що Росія чинить несправедливо по відношенню до України. Почала досліджувати питання війни й одного дня вирішила приєднатися до боротьби проти тієї несправедливості

Рідним і друзям сказала, що повернуся через три дні. Поїхала з однією сумкою. Взяла лише найнеобхідніше: одяг, засоби гігієни, телефон і документи. Про рішення йти на війну рідні дізналися згодом. Відреагували іронічно, навіть сміялися з мене. Я одразу припинила будь-який зв'язок з Росією. Мій найбільший страх — потрапити додому. Там все просякнуте російською пропагандою, якій я ніколи не вірила. Чого не скажеш про більшість росіян. Вони сліпо довіряють тому що їм говорять із телевізора. Це система, яка розроблялася десятки років, поступово і продумано. Люди народжуються, зростають разом з нею і відповідно сліпо довіряють. Вони не аналізують  та не перевіряють інформацію. До того ж вони повністю відірвані від зовнішнього світу. У них немає бажання дізнаватися, що відбувається поза їхнім життям. Це можна було відстежити по війнах, які Росія розв'язувала ще до України. Та ж Грузія, Чечня. Росіяни не цікавилися усім цим. Вони були впевнені, що держава чинить абсолютно правильно. В усьому підтримують те, що робить Путін. 

У мене ж завжди була своя думка. Тож, щойно виникла можливість, я вирішила стати на захист саме України

Добровольчий батальйон

Через російське громадянство я не могла піти на службу до лав ЗСУ. Тому приєдналася до одного з добровольчих батальйонів. Інформацію про нього я знайшла в інтернеті, просто лежачи на дивані. Зателефонувала їм і вже за кілька днів приїхала подавати документи. Впродовж місяця тривав відбір і підготовка. Навчали вогневій, саперній, інженерній справі та  медицині.  Під час навчань у мене найкраще виходило стріляти. Тому я й обрала для себе шлях стрільчині. 

Через наявність у мене російського паспорта, звісно, на початку була недовіра серед військових

У них чимало версій було. І про те, що я російська агентура, засланий «козачок». Були розмови і щодо моєї зовнішності. Мене всерйоз не сприймали.  Говорили, що моє місце у модельному агентстві, а не на війні, що насправді я — акторка, готуюся до якихось зйомок і тому проходжу навчання. Моментами хотілося все кинути і зійти з обраного шляху. Через цей моральний тиск було складно психологічно. А ще — важко давалося завоювати довіру. Я щоденно доводила, що гідна були у підрозділі.   

Всі завдання виконувала на рівних з чоловіками. І згодом спілкування перейшло на інший рівень

Щонайменше пів року знадобилося, аби я відчула себе своєю серед своїх. На початку 2021-го доєдналася до «Госпітальєрів» (добровольчий медичний батальйон. — Авт.). Пройшла курс бойового медика. До речі, на той момент відбір у них був найскладнішим. З «Госпітальєрами» я їздила на ротації. Але я була не медиком, а вогневиком. 

Вже у армії отримала позивний — «Катана». Так називається азіатська зброя — меч. Його макет висів на стіні однієї з наших баз, і я постійно брала  його до рук, розглядала. Через таку цікавість побратими і назвали мене «Катаною». 

Війна — здебільшого про біль 

Повномасштабне вторгнення Росії для нас неочікуваним сюрпризом не стало. Командування добровольчого формування нас збирало і активно тренувало ще за два місяці до початку великої війни. Нам  розповідали, звідки будуть прориви, як це все може відбуватися. Так і сталося. Вранці 24 лютого я одразу зрозуміла, що відбувається. На той момент я була у Києві. 

Найбільше хвилювалася за своїх підопічних тварин, які перебували у мене вдома. На той момент їх було п’ятеро

До слова, я ще ж зооволонтерством займаюся. Впродовж 10 років підбираю, лікую, приводжу до ладу і прилаштовую у нові родини тварин. Тож, почувши вибухи, я почала трішки панікувати, тому що не розуміла, що мені з ними робити, куди їх подіти для того, щоб поїхати до свого підрозділу. Аби вирішити це питання, мені знадобилося два дні. І вже 26 лютого я була у частині.

Спочатку був Ірпінь, Буча. Далі — південь та схід. Війна — це здебільшого про біль. На жаль, більшість того, що залишається у пам’яті, пов’язане з горем. Наприклад, коли люди, з якими ти ось-ось розмовляв, помирають поруч і ти  нічого не можеш зробити. 

Такі моторошні ситуації залишають відбиток на все життя. Видалити їх із свідомості неможливо

Тому доводиться із цим жити. Із хорошого — ми завжди намагаємося підтримувати один одного. Це безцінно. Щодо страху то, звісно, що він присутній. Але як би це дивно не звучало, я його відчуваю у спокійні моменти, найчастіше — у Києві. Під час виконання бойових завдань у мене страх майже відсутній. На нього немає часу. Організм автоматично переключається в інший режим. Навіть психологи кажуть, що коли у мозку є час і можливість дуже багато думати й аналізувати, то і страхи можуть з’являтися. І навпаки. 

Найскладнішим для мене на війні є розуміння того, що мене вдома чекає мама і що якоїсь миті можу не повернутися

І ось думки про те, як вона буде це переживати — найтяжчі. Моя мама зі мною — в Україні. Вона теж залишила Росію. Звичайно, щоразу мене відмовляє, просить зупинитися. І це не тому, що вважає, що я роблю щось неправильно. Вона просто дуже хвилюється за мене. Щоразу проводжання через сльози. Для мене це дуже важко. Знаєте, на початку повномасштабного вторгнення Росії мене вразила згуртованість і єднання людей. Це дуже мотивувало та підбадьорювало. Шкода, що наразі це дещо змінилося.  

Побут і сексизм на фронті

У мене часто запитують про побутові умови на фронті. Я загартована. Можу жити як і в гарних умовах, так і в окопах. Звісно, що це не просто. Туалет на вулиці. Душу немає. Аби помитися, ми набирали у відра воду, гріли на вогні і поливали ковшиками на себе. І то це могло бути  раз на чотири дні, тому що води  не вистачало. Нам її привозили у  вантажівках  в обмеженій кількості. Тож ми її дуже сильно економили. Загалом на війні немає поділу на чоловіка й жінку. 

Ми робимо все на рівних, хоча я маю доволі антифеміністичну позицію. Я вважаю, що жінки — це сильні створіння, але водночас дуже ніжні — і завдання у них абсолютно інше 

Тобто, не воювати. Однак, якщо жінка хоче це робити, то їй не повинні заважати. От у мене в один момент з’явилося  чітке усвідомлення і бажання, що я повинна це зробити. Я не можу пояснити як виникло це внутрішнє покликання. Для себе своє рішення я пов'язую, напевно, зі своїм темпераментом. Я з дитинства борюся за права тварин, завжди намагаюся втрутитися і  допомогти. І так абсолютно в усьому. У даній ситуації — несправедливість щодо України з боку Росії.

Щодо сексизму в армії та дискримінації за статтю, то так, такі випадки трапляються. Але я маю їм виправдання 

Уявіть собі військові навчання. Ми у величезному лісі. Завдання — пройти його впродовж дня і  не зіткнутися одне з одним. Це так відпрацьовувалася розвідка. І приїжджають жінки, які пахнуть парфумами настільки, що їх чути далеко. Ви розумієте, це ліс, там є певні запахи, властиві тільки природі. Там немає різких ароматів. Тим паче, коли перебуваєш кілька годин у тому середовищі, ти всі сторонні запахи відчуваєш блискавично. Тож їх швидко знаходили у лісі. Є жінки, які несерйозно до цього ставилися. Приїжджали на навчання нафарбовані, запізнювалися на шикування на 20 хвилин, тому що «наводили красу». Також є інші брудні моменти, про які я не хочу розповідати. На мою думку багато чого залежить від жінки. 

Вона заслуговує на рівноправність. Якщо вона хоче щось довести, бути в армії то вона це зробить. Як зробила це я, незважаючи на жарти і несприйняття 

Українське громадянство — поки місія нездійсненна

Наразі я зламалася, насамперед морально. Можливо, просто втомилася і мені потрібний відпочинок. Та виїхати за межі країни, наприклад, кудись до моря, через російські документи я не можу. За паспортом я — росіянка, але в душі — українка. Я люблю Україну, це найулюбленіша моя держава. Дуже деморалізує те, що я досі не можу отримати громадянство. Я подавала документи, але жодних зрушень немає. Дуже складна система і принцип набуття громадянства. Насправді — він відсутній. На сьогодні зупинена видача українських паспортів для громадян країни-агресора. Навіть для тих, хто воює на боці України. До того ж досі немає чіткого алгоритму, як отримати українське громадянство. За повномасштабну війну його дали лише чотирьом росіянам. Ці люди отримали його абсолютно різними способами. Це справа везіння. На всі наші запитання, єдина відповідь: «Зараз не можна і все. Те, що ви воюєте, — не доказ і не аргумент». Скоро буде чотири роки, як я не виїжджала з України нікуди. І це, звісно, теж гнітить. Все накопилося, немов снігова куля. 

Робота з психологом, антидепресанти — допомога тимчасова. Єдине, що рятує, — жорстка робота над собою

Щодня змушувати себе щось робити. Через силу вставати з ліжка, займатися якимись справами. До того ж у мене є певна відповідальність за тварин, серед яких є хворі, які потрібно лікувати. Наразі їх дев’ятеро. Це коти і собаки. Був ще щур, але ми його прилаштували у хороші руки. Це затратна справа. 80% фінансів йде на тварини. Мені у цьому допомагає  мама. Багато тварин я привезла з війни. Собі залишила кота, який  прожив із нами всю ротацію.

Перемога — розвал Росії

У цій війні, на жаль, багато у чому Росія виграє. За рахунок чого? За рахунок зброї та кількості людей. У них з цим не рахуються. Те, що я бачу в Україні щодо примусової мобілізації, то я це не підтримую. Так, людей в армії не вистачає, має бути ротація для тих військових, які вже давно на фронті. Але це все має відбуватися не так. Звісно, що має бути фінансова мотивація, але насамперед людина має розуміти, чому вона йде воювати, кого захищати і що здобувати. Моральна складова тут надзвичайно важлива. Має бути  ідея та бажання. Знаєте, я приїхала воювати за Україну. 

За вільну, демократичну країну, в якій немає жорстокої системи, яка є у Росії. За країну, у якій поважають інтереси і життя людей

У будь-якому разі я вірю у перемогу України і мрію, аби ця війна закінчилася. Особисто для мене перемога — це повний розвал Росії і абсолютне їхнє зникнення. Вони ніколи не житимуть, як цивілізоване суспільство, бо  для цього нічого не роблять. Щодо майбутнього України то я вже бачу потужні зміни всередині країни. Хотілося би мирного майбутнього, де було б націоналістично-ідейне виховання молоді, де шануватимуть і пам’ятатимуть всіх, хто загинув за вільну Україну. Мене війна змінила досить сильно. Я дуже швидко подорослішала. І те, що я знаю напевно, — після війни більше житиму для себе. Адже мені зараз лише 24.

Спочатку Ярослав воював у складі 241-ої бригади тероборони Києва, зараз — у батальйоні БПЛА. Про те, як йому вдається поєднувати фронт та фермерство, про моменти між життям та смертю та справжню дружбу на війні військовий розповів Sestry.

Лохина для ЗСУ

— Розмови з мамою з фронту про добрива для кущів вже стали для мене звичною справою, — каже Ярослав. — Коли 25 лютого 2022 року я пішов на війну, то залишив свою ягідну ферму «Озеряна» у Житомирській області на батьків. Наприкінці 2022 року помер батько, і мамі довелося дуже непросто. Ось я і намагаюся брати участь у всіх процесах на відстані. Попри все ферма жива.

Ми навіть проводили акцію «Підвісити» ящик ягід для ЗСУ» (підвісити — оплатити послугу, щоб нею міг скористатися хтось інший). Пропонували покупцям сплатити кілограм лохини або більше, додавали таку саму суму від себе — і передавали військовим. До акції приєдналося чимало людей, навіть клієнти, які виїхали з країни. Потім ми ще почали возити нашу лохину у військовий шпиталь.

На власному прикладі переконуюсь, що цілком можливо одночасно стояти і на економічному фронті (як багато хто любить говорити) і водночас бути на фронті справжньому, де зараз потрібні люди.

До 24 лютого я зовсім нічого не знав про військову справу. Війна заскочила мене у Києві, на Новобіличах — неподалік Гостомелю, де намагався висадитися ворожий десант. Вже наступного дня записався до тероборони Шевченківського району.

— Якось ви зізналися, що думали про те, кому дістанеться ферма у випадку вашої загибелі.

—  Це було, коли ми були в селі Горенка біля Гостомелю, і противник крив нас «Градами». Небезпека «Града» в тому, що на відміну від міномета, ти не чуєш його роботу. Тобто почути можна лише за півтори секунди до «прильоту». Тоді справді заявлялися різні думки…

Найстрашніше було під час першого бойового виходу у Горенці. На вулиці вибухи, ми з хлопцями стоїмо у напівзруйнованому темному підвалі, а нам треба виходити на позиції. Тих, хто вийшов раніше, вже заносять назад «двохсотими». Я дивлюся на цю апокаліптичну картину і розумію, що наступний вихід — мій. Побратим із позивним Доля хлопає мене по плечу: «Ну що, погнали?» У мене від страху навіть скрутило шлунок. Зараз трохи смішно згадувати, але ж тоді це було вперше, без жодної підготовки.

Страх на війні і потрібен, і ні. З одного боку, він заважає працювати. З іншого — може втримати від зайвого героїзму. Такий героїзм зазвичай буває лише до певного моменту. Коли на власні очі побачиш, як медики буквально збирають внутрішні органи когось із таких «героїв», то сам уже таким героєм бути не захочеш і як мінімум не будеш ігнорувати накази командира. На війні важливим є холодний розум і чіткий план дій.

«Що б не сталося, вони будуть поруч»

Хоча іноді невиправданий відповідно до інструкцій ризик може і врятувати життя. Так сталося зі мною. Взимку на десятиградусному морозі висидіти день в окопі неможливо. І ми з хлопцями по черзі грілися у невеликому кіоску поруч. Одного разу я був настільки втомленим, що там і заснув — мене просто вирубило. Аж тут почався обстріл.

Всі попадали на підлогу. Всі, крім мене — я чув вибухи, але через перевтому наче спрацювало внутрішнє гальмо, і я продовжив лежати на відключеній морозильній камері біля ролети. Дивний стан напівсну, коли здається, що все навколо відбувається не з тобою — і ти не можеш зреагувати. У цей момент побратим, який згідно з правилами, не мав права вставати під час обстрілу, підскочив та повалив мене на підлогу.

Коли закінчився обстріл, ми побачили, що місце, де я лежав, було прошите уламками. Якби побратим не порушив інструкцію, я б зараз з вами не розмовляв. Коли вставали, він зі своєю фірмовою посмішкою запитав: «Тебе наступного разу будити?» Він, до речі, відомий продюсер, має власну продакшн-студію.

У нас цікавий колектив: фермер, кінопродюсер, електрик, штукатур, безробітний та топ-менеджер компанії Glovo. Люди, які, напевно, ніколи не зійшлися б у цивільному житті.

— А зараз, припускаю, вже більше, ніж друзі…

— Ці люди мені рідніші і ближчі, ніж деякі з родичів. Що б не сталося, вони будуть поруч. У листопаді 2022 року в мене раптово помер батько. Пам'ятаю, сидимо з мамою після похорону і розуміємо, що дехто з родичів навіть не зателефонував. І тут дзвінок від побратима Долі: «Я біля твоєї хати». Привіз гроші, наша банда зібрала, щоб допомогти. Лис, Алекс, Вісімка й інші теж тут». Це безцінно.

Кава в турці як медитація

— Наші військові будні, жарти, рутина з ранковою кавою в турці на морозі — це те, що вже ніколи не забудеться. Кава в турці та трубка з тютюном — наша своєрідна медитація. Шматочок нормального життя в абсолютно ненормальних умовах.

Побут на війні — це вже випробування. Сидиш на холоді, по тобі стріляє ворог, немає ані електрики, ані гарячої їжі. Але пристосовуєшся. Наприклад, треба ночувати в лісі у посадці. Надворі мінус три, але так сиро, що холод пробирає наскрізь. Я збираю очерет, роблю імпровізоване ліжко, кладу на нього каремат, зверху спальник. Берці під голову, а на ноги та боки наклеюю хімічні грілки. І засинаю. Прокидаюся весь покритий інеєм. Але ота кава в турці і жарти побратимів повертають до життя, допомагають переживати дуже складні моменти.

— Можете розповісти, які саме моменти?

— Дуже важко, коли не можеш когось врятувати. Згадую, як наш парамедик із позивним Вжик, весь у крові побратимів, рятував цілий підрозділ після обстрілу. І як ми його у прямому сенсі тримали за руки, коли він хотів бігти ще до постраждалих цивільних після обстрілу. Він не мав права залишати пост. Деякі інструкції можуть виглядати деспотичними, але якщо у вас один медик, і він побіжить до цивільних, а в цей момент трапиться «приліт», то просто не буде кому рятувати поранених військових. А якщо допомога знадобиться єдиному саперу, без якого ми просто не вийдемо з цієї позиції? Загине сапер — загинуть усі.

І тут прибігає цивільний, який просить врятувати його маму. Аптечкою користуватися не вміє. І ми з хлопцями, роблячи вогневе прикриття, переводимо під обстрілом нашого медика, щоб він зміг надати допомогу. Повертаючись, отримуємо справедливу догану від командира.

Неможливо врятувати всіх, але ти все одно робитимеш усе, аби хоча б спробувати.

— Правда, що ви зіткнулися зі зрадою з боку командира?

— Це було ще на Київщині. Він просто втік. До цього довго розповідав, який він офіцер та професіонал. Привіз новобранців-добровольців до Гостомелю, а сам після першого ж «прильоту» сів у машину і поїхав. Наступного дня з'явився у штабі з документами про те, що у нього нібито двостороння пневмонія. Більше його ніхто не бачив. Після цього випадку командування нашою ротою взяв на себе полковник, справжній професіонал, якого ми дуже поважаємо. Армія — це зріз суспільства, тут є різні люди. І ти намагаєшся триматися тих, хто ближчий за духом тобі.

— У вас є світлина, де видно, як ви вирощуєте ягоди навіть у зоні бойових дій. Ви підписали фото: «Мене можна забрати з ферми, але ферму з мене — ніколи»…

— Це було один раз, і хлопці із задоволенням з'їли цю полуницю. Насправді, я зробив це з принципу. Мене обурила історія одного фермера зі Львівської області, який, користуючись тим, що колись воював у зоні АТО, регулярно просить донати «на підтримку свого бізнесу». Ми навіть дали йому прізвисько «Донателло».

І ось у 2022-му, коли до нього на Львівщину переїхала більша частина моїх київських клієнтів, він знову попросив у людей пів мільйона гривень, розповідаючи, що заморозки вбили його врожай. У фермерів, які подбали про те, щоб накрити поля агроволокном, цього не сталося — і лише нашому Донателло знову знадобилися гроші. Тож я вирішив довести, що навіть за несприятливих умов зможу виростити полуницю, бо вмію її доглядати. У ящиках з-під патронів кущі чудово розрослися, і ми з хлопцями зібрали врожай.

Фермерство — справа мого життя. Коли є можливість приїхати на вихідні чи ротацію, я багато часу проводжу на фермі, намагаюся контролювати усі процеси. І я дуже вдячний мамі, яка допомагає все це тягнути.

Зв’язок поколінь

— У вас є донька-школярка. Розмовляєте з нею про війну?

— Сашульці вісім років. На початку повномасштабної війни моя колишня дружина вивезла її з Києва, але пізніше вони повернулися. Нещодавно у школі їй сказали написати твір на тему «Моя мрія». Саша написала, що її мрія — «щоб на Червоній площі стався вибух, там нікого не залишилося, і тоді ми не матимемо повітряних тривог». Так мислить дитина, яка живе в реаліях війни. На день добровольця Саша подарувала мені набір пряників зі словами: «Я люблю тебе не тільки тому, що ти мій тато, а ще й тому, що ти доброволець». Вона — моя мотивація.

— А що ще мотивує вас продовжувати боротьбу?

— Я навчався у київській школі, яка зараз носить ім'я Василя Стуса. Мені було три роки, коли поета закатували у в'язниці. Я думаю про нього та інших людей, яких убили тільки за те, що вони — українці. А ще про свого прадіда-фермера, якого більшовики розкуркулили і відправили до Сибіру. Його життя зруйнували, а на місці його великого господарства зробили колгосп.

Я сам фермер, Україна — це моя земля, і я її захищатиму. Якби в такій ситуації опинився мій прадід, він точно пішов би на фронт. Як і тато. Коли почалося повномасштабне вторгнення, тато сказав, що якби не здоров'я, він би сам став до зброї.

І знаєте, в деякі моменти я впевнений, що вони — і батько, і прадід, і ті люди, котрі в різні часи загинули за свої переконання, — нам допомагають. Стільки було випадків, коли нас з хлопцями рятувало виключно везіння.

Наприклад, у даху будівлі, де ми знаходилися, застрягла міна і не розірвалася. Або на завданні, коли ситуація здається безвихідною, раптово все вирішується якнайкраще. Після смерті батько ще жодного разу не приходив до мене уві сні. А ось мамі нещодавно наснився — і був він у військовій формі. Я одразу згадав його слова, що буде війна і треба готуватись. І подумав, що, напевно, зараз він десь поруч зі мною…

Фотографії з приватного архіву Ярослава Мовчуна

‍

Оксані 32, і вона — чемпіонка світу та Європи з пауерліфтингу. До повномасштабної війни її життя було наповнене спортом, подорожами, походами в гори і коханням. Чоловік Оксани — Павло Ведмідь — був її тренером та наставником. Він загинув на війні у листопаді 2022 року. А вже за кілька місяців на фронт пішла сама Оксана.

Я досі чекаю тебе, хоча знаю правду
Просто не можу все наше лишити позаду
Моє життя давно не моє, воно лиш наше
І щоб не сталося, я не зможу жити інакше

Це уривок вірша, який Оксана написала після загибелі чоловіка. Вона складала вірші й до цього, і всі вони були присвячені Павлові.

— У мене їх ціла книжка, — розповідає Sestry Оксана Ведмідь. — Ми були разом п'ять років. Павло був спортсменом, займався бодібілдингом. Коли ми познайомилися (а це сталося задовго до того, як ми почали зустрічатися), і я, і він мали інші стосунки. Коли ми вже були вільними, я прийшла до його зали оновити знання з кросфіту. Далі він запросив мене в кіно, куди ми довго не могли потрапити через нашу зайнятість. Спілкування швидко переросло у сильні почуття.

«Павло навчив мене жити на повну»

До нього я була сконцентрована виключно на спорті, тренуваннях. Він показав мені, що нічого страшного не станеться, якщо трохи більше відпочивати. Разом ми почали мандрувати, ходити в походи, гори. Коли почалася повномасштабна війна, ми були на вершині Говерли. Одразу ж спустилися до найближчого села, купили квитки на потяг і поїхали додому до Дніпра.

— Хоча більшість людей тоді навпаки евакуювалися зі східних та центральних регіонів до західних…

— Я була готова їхати на війну, але Павло був проти. Сам натомість пішов до місцевої тероборони. Та його не взяли — у перші місяці повномасштабного вторгнення було надто багато охочих. Він зайнявся волонтерством, а я продовжила підготовку до чемпіонату світу з пауерліфтингу.

— Ви тоді стали чемпіонкою світу. У соцмережах є відео, як ви на нагородженні піднімаєте український прапор і плачете…

— Для мене ця подія була знаковою насамперед тому, що хотілося, щоб світ почув наш крик про допомогу. Попри те, що я стала чемпіонкою, на той момент це були геть не сльози радості.

Влітку чоловік отримав повістку. Я пішла у військкомат разом з ним — сподіваючись, що візьмуть і мене. Не взяли. А Павлу навіть дали відстрочку, аби він допоміг мені підготуватися до чемпіонату Європи. Допомагаючи, він не гаяв часу: повністю змінив свої тренування, зробив акцент на витривалість — готувався до служби. І після того, як я стала чемпіонкою Європи, він таки поїхав на війну.

— Він брав участь у визволенні Харківщини?

— А саме Ізюма. Чоловік щодня виходив на зв'язок, а в ті дні (як я потім дізналася перед контрнаступом) попередив: «З'явлюся, коли з'явлюся. Такі обставини». Згодом я побачила відео, як вони з хлопцями підіймають в Ізюмі український прапор.

Павло загинув у листопаді. Це сталося на Харківщині, на самому кордоні з Росією. Він був на завданні як розвідник. Ворог завдав удару по їхній машині, не вижив ніхто... Уявіть, у ті дні Павлу саме хотіли дати відпустку, але він відмовився. Сказав, що зовсім нещодавно був удома і не хоче часто їздити туди й назад. Тільки тепер я його повністю зрозуміла: перемикатися з обстановки війни на обстановку миру справді складно.

Ще зранку ми з чоловіком розмовляли. А потім — дзвінок від його побратима. Я була на вулиці. Почувши, що Павло загинув, ледь не знепритомніла…

«Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі»

Ми не одразу змогли його поховати — процедура ДНК-експертизи зайняла чотири місяці. Пам'ятаю цей дивний стан, коли ти і віриш у те, що сталося, і не віриш. Намагаєшся відгородитись невидимою стіною, вмовляєш себе, що нічого не змінилося, що він поряд.

Після початку повномасштабної війни ми з чоловіком часто розмовляли про смерть. Він переконував: «Якщо зі мною щось трапиться, ти зможеш іти далі». Заспокоював мене, що душа перероджується, і що від того, наскільки хороша була людина, залежить, ким вона буде в наступному житті. Якщо це правда, то за нього я спокійна.

— Як ви пішли на фронт?

— Спочатку захотіла опанувати першу медичну допомогу та навчитися хоча б тримати автомат. Мені потрібно було чимось себе зайняти, поки ми чекали на результати ДНК-тестів. Я пішла на одні курси, потім на інші. Пройшла чотири курси молодого бійця, заслужила шеврон. Це відволікало, приносило полегшення.

Рішення йти на війну я ухвалила не тому, що хотіла помсти. Я збиралася на фронт і раніше.

Павло сказав мені: «Можеш іти воювати лише якщо я помру». Виходить, тепер я маю його дозвіл

Збираючись на війну, я одночасно готувалася до чергових змагань, виступила. Встигла навіть сходити у гори. Сама, нашим із Павлом маршрутом. Думала, що мені там стане легше. Аж де там — стало тільки гірше, і я швидко повернулася назад. Через знайомих потрапила на співбесіду до батальйону «Айдар», і вони мене взяли. Свій позивний — «Бантік» — я запропонувала командиру сама. Мене в університеті називали «Ксюша Бантік», бо заколювала чубчик бантом.

«Тут, на фронті, мені легше»

Опановуючи спеціальність оператора БПЛА, я пройшла відповідні курси, але спочатку мені доручили прослуховування радіостанцій. Це робота не «на нулі» і зовсім не те, чого я хотіла. Я робила це три місяці, постійно нагадуючи командиру, що хочу на передову. І зрештою мене почули.

— Як це — стати оператором БПЛА, не маючи жодного досвіду у цій сфері? Що входить до ваших обов'язків?

— Це непросто, особливо якщо раніше нічим таким не цікавився. Я, наприклад, нічого не знала про радіоантени та інше обладнання. Перші курси з дронів стали для мене справжнім випробуванням, я заучувала напам'ять інформацію, сотні разів переглядала необхідні відео.

Але найкраще це вивчається на практиці. На передовій є нюанси, про які не розкажуть інструктори. РПВ, «мавіки», «літачки», «кажани» — у моїй роботі бажано знати специфіку кожного з цих апаратів.

Мої обов'язки — це і перевірка обладнання перед виїздом, і виїзд на позиції, де ми працюємо в парах: один за пультом, інший виносить дрон, разом з яким відправляємо окупантам подарунки. Через 4-6 годин нас змінює інша пара. Далі — три дні відпочинку, але там своя рутина. І тренування, без яких не можеш добре літати та потрапляти в ціль.

Витримувати все це мені допомагає спортивне минуле і самодисципліна. Швидко звикнути до побуту на війні допоміг досвід наших із чоловіком походів. На фронті довго може не бути можливості помитися, але й до цього звикаєш.

Я не з тих, хто робить мільйон масок для обличчя — маю один шампунь на всі випадки життя

Пам'ятаю свій розпач, коли в критичній ситуації бігла по багнюці з рюкзаком з обладнанням, і мені ніяк не виходило застрибнути на машину. Зі своїми метр п'ятдесят чотири рази падала в багнюку, поки нарешті не застрибнула. Потім довго через це переживала, бо від швидкості моїх дій залежали життя побратимів.

— Які моменти ніколи не забудуться?

— Один із них трапився нещодавно — ми втратили побратима. Бігли з ношами, щоб урятувати пораненого водія, почався обстріл — ворог постійно веде обстріли по евакуаціям. Загинув хлопець, який сам захотів з нами поїхати. Сказав, що хоче бути корисним. Таке не забувається. Як і моменти, коли тебе будять зі словами, що на нас їде колона російських танків. Ще завжди пам'ятатиму день, коли ми підбили ворожий танк.

— Відчуваєте страх?

— Мені вдається зберігати спокій. Одного разу стало дуже страшно, коли дізналася, що до сусіднього лісу зайшла ворожа ДРГ і вирізала нашу точку. Після цього цілий день тримала біля себе автомат. Коли йшла у військо, намагалася уявити, що відчував мій чоловік у свої останні секунди. Що відчуватиму я, якщо зі мною станеться те саме? Я працюю з дронами, і тому зараз найбільше боюся саме ворожих дронів. Знаю, наскільки це точна штука, і коли чую характерний звук, стає не по собі.

— А коли чуєте цей звук у Дніпрі, у відпустці чи на ротації?

— Під час повітряних тривог я і вдома досить обережна. Якщо знаю, що літають дрони чи ракети, беру кота та йду з ним за дві стіни. Проте відсутність повітряних тривог хвилює мене ще більше.

Коли звучить сигнал тривоги, це вже якось звично. Затишшя ж здається чимось дійсно небезпечним

Коли приїжджаю додому, перший день не розумію, що робити. Допомагають прийти до тями нормальний душ і чистий одяг. Я дуже люблю Дніпро, це моє рідне місто, мій дім. Ми з чоловіком об'їздили багато країн і щоразу переконувалися в тому, що ніде не може бути так добре, як вдома. Тут усе своє, ти «у своїй тарілці». Це одна з причин, чому я зараз на фронті — я захищаю дім, де мені добре.

— Що ще серед причин?

— Я прагну продовжити те, що почав мій чоловік. Здобути перемогу, якої він так хотів. А ще мені як жінці, яка втратила кохану людину, хочеться, щоб якнайменше людей через це проходили.

Я йду вулицею і бачу в очах інших жінок біль, страждання. Хтось втратив чоловіка, хтось сина, брата. Я хочу, щоби це припинилося. Ще одна причина, чому я воюю — тут на фронті мені легше. Вдома мене з'їдали б власні думки. А тут я просто не маю на них часу.

— Ви якось сказали, що вже ніколи не зможете відчути перемогу, бо втратили найдорожче.

— Для мене саме слово «перемога» — це коли все вдалося. А тут вже не вдалося, бо надто багато горя, надто багато втрат. Тут не буде ейфорії. Буде лише полегшення, що все це нарешті закінчилось...

Фотографії з приватного архіву Оксани Ведмідь

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660fa25260eed30ffd7b8966_hrystyna%20kudryava%20ukraine%20.jpg">«Читайте також: «Воюю за те, щоб ми більше ніколи не відчували меншовартості», — офіцерка Христина «Кудрява»</span>

«Я — не військовий. Я ніколи не прагнув бути військовим. Я — кандидат історичних наук, дослідник, музейний працівник. І трохи письменник. Я повинен присвячувати час дослідженню історії, написанню наукових праць і художніх книг. Бо мені це подобається і навіть виходить.

Але останнім часом я військовий. Бо в моїй країні війна. Ми щодня вступаємо в артилерійські дуелі, в яких один вдалий приліт ворожого снаряда перетворить нас на фарш. Ми спимо в кузовах на ящиках в неймовірній тісноті, а миємося в теплій воді раз на місяць. Коли дощ — ми мокрі, коли болото — ми брудні, як чорти (а миємося раз на місяць, нагадую, і то не факт, що наступного місяця випаде така нагода). А, коли був мороз, мої побратими відморожували собі пальці. Їмо ми, коли є вільна хвилина, а не коли час їсти чи є апетит. Спимо настільки нерегулярно, що я не знаю, чи зможу коли-небудь вернутися у свій стандартний графік з 23-х до 7-и. При цьому ми є пріоритетною ціллю для ворога. І нас можуть спробувати знищити різними способами, до того ж у кожен момент», — такими словами почав свій допис на сторінці Facebook Нараз Розлуцький, і його слова поширили сотні людей, переклали різними мовами…

«Тобі страшно і… хочеться ще»

Назар ніколи не збирався воювати. Все змінила окупація Росією Криму у 2014 році — тоді, не маючи жодного військового досвіду, він сам прийшов у військкомат, а за рік був мобілізований.

Зараз Назар — артилерист. Який навіть на передовій знаходить час на читання, а про набутий у 2015–2016 роках військовий досвід написав книгу «Нотатник мобілізованого».

— Я робив для себе у зоні бойових дій так звані польові нотатки, а потім після демобілізації (це було у 2016 році) за три тижні написав книгу, — розповідає Sestry Назар Розлуцький. — Причому у свої нотатки майже не заглядав — писав переважно по пам'яті. Описував побут на війні, емоції, які відчуваєш, коли вперше потрапляєш на фронт.

— Одна з цих емоцій — страх?

— Страх теж був. Він є й досі, і в певні моменти на війні він дуже доречний. Головне, аби він не заважав виконувати роботу. Я добре пам'ятаю свій страх у 2015 році, коли тільки отримав повістку та усвідомив, що йду на війну. Хоча за рік до цього, у 2014-му, сам прийшов до військкомату.

— Не взяли?

— Не взяли. Це було в березні, коли Росія розпочала анексію Криму. Коли Держдума дала Путіну формальний дозвіл на введення військ в Україну з метою відновити конституційний порядок (тобто повернути Януковича), у мене з'явилося відчуття, що ось-ось може початися повномасштабна війна. Я розумів, що в такому випадку армії будуть потрібні люди, насамперед здорові чоловіки. Як тут можна було сидіти і нічого не робити? Тож став на військовий облік, пройшов медкомісію. Але оскільки військового досвіду не мав, мені сказали чекати своєї черги. Вона прийшла лише через рік, коли й отримав повістку.

Я тоді дійсно нічого не знав про військову справу. Працював у музеї в Івано-Франківську, займався науковою діяльністю. Ніколи не тримав у руках зброю. Після півтора місяця на полігоні та ще тижня бойового злагодження у частині потрапив на фронт.

Спочатку був звичайним номером розрахунку (розрахунок — це група військовослужбовців, які обслуговують артилерійську систему), заряджаючим. Потім був радіотелефоністом, пізніше командиром відділення управління вогнем. Якийсь час виконував функції розвідника. Під час повномасштабної війни знову пішов до артилерії, де є і зараз.

Мені спочатку було непросто насамперед через побутові моменти. Літо, спека. Декілька днів намагаєшся облаштувати свій побут. Потім тобі змінюють напрямок — і на новому місці починаєш все наново…

Так зване бойове хрещення було 4 серпня 2015 року. Ми виїхали на бойове чергування, надійшла команда вразити ціль. Пам'ятаю, їдемо з «гіацинтами», кожна гармата випускає по два снаряди. І раптом ти розумієш, що це вже не полігон, що зараз від ворога може прилетіти відповідь. Тобі страшно і… хочеться ще.

Тоді я відслужив майже рік. За цей час у нас було лише три втрати — і ті не бойові, а пов'язані із вживанням солдатами алкоголю. У ті роки в армії такого, на жаль, вистачало. Зараз все зовсім інакше. Тепер наші втрати — бойові. А побратимів втрачати дуже важко. Особливо тим, кого знав особисто.

Один із моїх приятелів, які загинули — Юра Джус, теж історик, ми з ним разом навчалися в університеті. Він загинув у квітні 2023 року на Луганщині… Спочатку мене накрило щось, схоже на депресію. Потім охопила злість. Але поки ти сам живий — збираєшся і продовжуєш виконувати свою роботу.

Я не одноразово думав про власну смерть, але так і не знайшов відповіді, чи боюсь. Жоден страх не повинен брати наді мною гору. Було кілька моментів, коли мені б, напевно, знадобилася допомога психолога, але я так ні до кого не звернувся і зрештою впорався сам.

Допомогти собі самому вийшло і після повернення до цивільного життя 2016-го року.

Я дуже чекав на демобілізацію, хотів додому. А коли нарешті повернувся, думки мої були лише про те, чи правильно я вчинив. Чи треба було залишитись на війні? Ходив містом, розглядав обличчя людей, будинки і намагався зрозуміти, чи це мій світ.

Але поступово адаптувався. Переїхав до Києва, де почав працювати у Музеї української діаспори.

— Що відчуваєте до цивільних, які стільки років воліли не помічати війну?

— До 2022 року на фронті не було потреби у дуже великій кількості людей, тому тоді ставився нормально. Зараз, коли ситуація сильно змінилася, вже інші думки... Але, приїжджаючи у відпустку, намагаюся абстрагуватися, переключатися, адже для того й приїхав.

Але якщо думки поки що вдається контролювати, то деякі реакції — ні. Наприклад, якщо чую різкий звук, миттєво повертаю голову у його напрямку. На підсвідомому рівні знаю, що різкий звук є джерелом небезпеки.

— У перші місяці повномасштабного вторгнення мільйони людей виїжджали за кордон, а ви, навпаки, з-за кордону повернулися…

— Я був в Ізраїлі. Як історик я давно розумів неминучість великої війни з Росією, це було лише питання часу. Але, щиро кажучи, не думав, що це станеться у лютому 2022 — на той момент дії Путіна більше нагадували демонстрацію. Мені здавалося, що коли супротивник дійсно хоче атакувати, він свої наміри приховує, щоб потім раптово завдати нищівного удару. Але я був неправий.

Ворог сподівався, що ця демонстрація нас деморалізує, а вийшло з точністю до навпаки. Я заздалегідь зв'язався з хлопцями, з якими служив раніше, і для мене знайшлося місце у моїй старій бригаді. Тому вже за два тижні після повернення в Україну я був на фронті.

«Це тривало два тижні без перерви»

— Можете розповісти про знаковий для вас момент на полі бою?

— Напевно, це бої за населений пункт Павлівка на Вугледарському напрямку у жовтні 2022 року. До того кілька днів на наших позиціях нічого не відбувалося, йшов дощ, усі були навіть трохи розслаблені. Вранці 29 жовтня прийшла команда відкрити вогонь — і це тривало два тижні, практично без перерви. Ти стріляєш, перезавантажуєш боєприпаси, знову стріляєш — і так, здається, безкінечно. З боку противника були дві бригади морської піхоти, які мали намір йти до Курахового і мали окупувати всю південно-західну частину Донецької області. Але нам вдалося зробити так, що далі Павлівки вони не дійшли.

Мені більше запам'ятовуються не бої, а те, що я бачу довкола. Ландшафти, зміна пір року. Навіть перебуваючи на фронті, можна помічати красу навколо. Це заспокоює, допомагає не вигорати. Допомагають і дрібні радощі — наприклад, коли вдається відіспатися чи з'їсти щось смачне. Коли поговорив з близькими, коли просто видався погожий день.

— Зараз продовжуєте робити польові нотатки?

– Ні. Пишу лише пости у Facebook. Не впевнений, що цього разу захочу писати книгу. Але мені хочеться читати — знаходжу на цей час, де б не був. Електронна книга, куди постійно завантажую нові книги, завжди зі мною. Твори різні, але більшість з них — з історії.

Ще під час служби у 2015 році я організував на фронті польову бібліотеку. Книги, які на моє прохання мені надсилали на фронт друзі, склав у ящик з-під артилерійського заряду, написав на ньому «Бібліотека», і побратими часто щось звідти брали почитати.

— Побратими ставлять вам питання з історії?

— Так, регулярно. Найчастіше просять розповісти про відносини України та Росії у різні періоди. Багато питань ставлять хлопці зі східних областей, яким протягом усього їхнього життя подавали ці події у спотвореному і викривленому вигляді. Вони розпитують про це в деталях, і кажуть, що до повномасштабної війни їхня картина світу була зовсім іншою. Говоримо ми і про нинішню ситуацію.

— Ваш пост у Facebook, у якому ви пояснюєте, чому від західних партнерів Україні потрібні не заклики до перемир'я, а допомога зброєю та грошима, зібрав сотні тисяч перепостів та був перекладений різними мовами. Ви неодноразово наголошували, що мирні переговори, до яких Україну й досі закликають певні політики, не вирішать, а лише погіршать ситуацію.

— Тому що Росія готова до переговорів лише на умовах повної капітуляції України. Навіть якщо це буде не повна окупація, це буде відмова від західного вектору розвитку, повернення проросійських сил до політики. Відмова від тих частин областей, які ми ще утримуємо і які Росія вже вважає своїми.

У нашому випадку неможливий так званий корейський сценарій, за якого Росія залишить собі частину вже захоплених українських земель, а вільна частина України буде собі розвиватися у напрямку, в якому їй хочеться. Цього не буде тому, що поряд залишається Росія, яка на це ніколи не погодиться.

Якщо хтось з європейських політиків досі не зрозумів, що в Україні Путін не зупиниться, він погано вчив історію. Гітлер теж свого часу обіцяв, що задовольниться Судетською областю і не окупуватиме всю Чехословаччину. Він порушив цю угоду через п'ять місяців після того, як її підписав, а після окупації Чехословаччини пішов на Польщу. Історія повторюється, і якщо Україна впаде, нашим партнерам вже доведеться воювати за одну з країн НАТО. Інвестувавши зараз відносно невелику частину свого бюджету в допомогу Україні, наші партнери мають можливість уникнути такого сценарію, виснаживши військовий потенціал Росії. Те, що ми просимо — це невелика частка того, що мають західні країни. Але для нас ця допомога може відіграти вирішальну роль.

Наразі ситуація на фронті складна: багато зразків зброї не постачається, до інших немає боєприпасів чи запасних частин. Але ми продовжуємо боротьбу, бо іншого виходу не маємо.

— Що допомагає вам справлятися і продовжувати?

—  Розуміння, що я роблю те, що повинен. Підтримка близьких: моєї нареченої, мами. У складні моменти завжди говорю собі, що могло б бути і гірше — і це допомагає. А ще допомагають думки про те, що колись я повернуся до цивільного життя, своєї роботи, наукової діяльності. Буду займатися тим, що люблю, і це буде в незалежній Україні, а не в російській колонії.

Ось чому я на фронті. В якомусь сенсі я зараз як солдат захищаю своє право науковця об'єктивно писати про історію України. Я не хочу, щоб хтось прийшов і наказував мені, що писати та як жити. І зроблю все для того, щоб цього не допустити.

За рік існування простір «Я.Є.» об’єднав сотні жінок. Для організаторів проєкту важливо, аби військові на фронті розуміли, що про їхні родини хтось піклується.   А найголовніше — аби жінки знали, що вони не одні. 

«Тут ніхто і нічого не скаже зайвого»

Чоловік Дар’ї служив за контрактом ще до початку повномасштабного вторгнення. Коли жінка завагітніла, просила його піти з армії. Та 24 лютого 2022-го року той знову кинувся захищати країну, а Дар’я з 11-місячним сином виїхали в Італію, де перебувала її мама. Та на чужині жінці було не просто. Інший ритм життя, інший клімат. А ще постійний стрес, бо не знала, що х її чоловіком. Поговорити та виговоритися було ні з ким. І вже у травні 22-го вони повернулися додому:  

— Я хотіла, щоб чоловік хоч іноді бачив, як росте син. Його раз на три місяці ненадовго відпускали з служби. Коли вони вперше зустрілися після нашого повернення, через півроку, син його не впізнав, не йшов на руки. Лише через 10 днів почав до нього звикати. І це було тяжко.

До того ж потрібно було вчитися вирішувати справи, якими раніше займався чоловік, а ще взяти відповідальність за побут та виховання сина. Важко було фізично і морально. Не було підтримки серед знайомих. Навпаки, жінка зустрічала певне нерозуміння:  

— Люди часто можуть, не соромлячись, запитати: «Скільки людей вбив твій чоловік? А скільки грошей він отримує? А якщо так багато отримує, то чого ви збираєте гроші на допомогу військовим? А чого ти його відпустила на війну? От я  не відпущу свого. А чого він не звільниться?  Ти його відпустила, щоб він більше заробляв? А чого ви не закордоном? Він, напевне, не боїться за вас раз не відправив у безпечне місце?»

На той момент Дар’ї допомагало волонтерство у благодійному фонді «Рій». Жінка працювала над запуском соціальних мереж. І саме там дізналася про новий проєкт фонду  — «Я. Є.». Простір жінок, де всі свої. З цілодобовим чатом підтримки.

— Саме там мені допомогли. Насамперед надали психологічну допомогу та медичні поради. У сина якось була температура, не хотілося викликати швидку, до свого сімейного лікаря посеред ночі ти не подзвониш, а в чаті цілодобово є лікар. Нещодавно мені запропонували вести соціальні мережі вже цього проєкту. Я погодилася 

Більшість звернень жінок, розповідає Дар’я, — психологічні. Дружини військових не знають, що робити, як діяти, коли їхні кохані не виходять на зв’язок: 

— Мене вражає стійкість дівчат, чоловіки яких або зникли безвісти, або загинули. Для мене це страшно, я цього дуже боюся. Ця підтримка є неоціненою. Ти знаєш, що тут ніхто і нічого не скаже зайвого.

Серед цієї спільноти ти можеш просто бути собою, ділитися своїми болем, настроєм, тривогами, не боятися, що твої проблеми будуть знецінені 

«Шукала тих, хто разом зі мною проживати те, що й я»

Щойно почалася повномасштабна війна, чоловік Анни відвіз родину до її батьків на Київщину. А сам 26 лютого пішов добровольцем. У перше відпустку приїхав лише через півроку. Весь цей час його жінка шукала однодумців. Спілкуватися із цивільними, в яких чоловіки перебували не на фронті, було не просто:

— Мене ніхто не розумів, коли я казала, що мені важко самій принести воду, виживати під час частого відключення світла. Не було з ким залишити дитину, випити кави, поговорити з кимось. Ти постійно у стресі, хвилюєшся, нервуєш. Мені постійно ставили питання: «Та чого ти хвилюєшся? Він же заробляє 100 тисяч». І я постійно шукала тих, хто мене зрозуміє, буде зі мною проживати те, що відчуваю я.

Про проєкт «Я.Є.» жінка дізналася із соцмереж. І майже  одразу, доєднавшись,  почала працювати з психологом. Крім того, постійно має, з ким поговорити. У закритому чаті жінки постійно діляться порадами та підтримують одна одну:

— Мені цей проєкт дав розуміння того, що я не одна така, нас тисячі, можливо навіть мільйони. Ми можемо написати у будь-який момент — і це дуже потужна підтримка. А ще – розуміння і допомога. Нещодавно чоловік однієї дівчини не виходив на зв'язок 8 днів, хоча казав що буде відсутній лише три доби. Ми всі хвилювалися, підтримували її. І він з’явився, з ним все добре.

Знаєте, у нас немає такого, що хтось каже, що мені гірше. Все горе чи біль ділиться між усіма. Всі співчувають і хвилюються

На момент публікації цього матеріалу стало відомо, що чоловік Анни загинув 6 квітня 2024-го року під час виконання бойового завдання. 

«Ми об’єднуємо жінок. Тут всі, як одне єдине ціле», — Марина Шимкова, керівниця проєкту «Я.Є.»  

Коли ми провели перше опитування — до запуску проєкту — я плакала пів ночі. Жінки писали: «Я хочу, щоб закінчилася війна», «Я хочу, щоб мені повернули чоловіка», «Я не уявляю, як ходитиму вагітна і народжуватиму без нього», «Я боюся за нього». Там було багато болю. З анкет ми зрозуміли, що немає простору в Україні, де жінка могла б прийти, розповісти про це і її ніхто не знецінить. Тут всі, як одне єдине ціле.    

Наш простір працює онлайн, бо чимало жінок розкидані не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Об’єднати їх, аби ті не почувалися самотніми, — одне із завдань проєкту. У нас навіть були дівчата, які на той момент перебували в окупації.

І це була єдина ниточка, яка зв’язувала їх з цим світом. Вони писали, що намагаються виїхати, що видаляють все із телефонів. Однак обіцяли знову до нас повернутися

У рамках простору є допомога й вагітним. Організатори проєкту підписали  меморандум з асоціацією фахівців природнього батьківства, яка має  сертифікованих доул (навчена компаньйонка, що підтримує іншу людину під час   вагітності, пологів і післяпологовий період. — Авт.). Вони, за можливості,  забезпечують жінкам супровід під час пологів — замість партнера, який на війні.  

Там, де дітки щойно народилися, ми забезпечуємо спеціаліста, який за потреби є онлайн на зв’язку з мамою. Питання можуть бути різні, починаючи від грудного вигодовування до купання немовляти. Навіть якщо жінки за кордоном, вони теж отримують допомогу. У чат-бот скидають запит. Наприклад, дитина не спить. У нас є консультанти по сну. Або ж жінка народила в іншій країні. У нас є проєкт у проєкті — «В обіймах». Це означає, що мама пише у чаті, що у неї народилася маленька дитинка, ми одразу даємо їй «фею» — консультанта по новонародженим діткам, який  розуміється на догляді, грудному вигодовуванні. І ця людина впродовж місяця весь час з мамою на зв’язку. І це дуже допомагає. Зрозуміло, ми не швидка допомога. Але підтримати і надати консультацію педіатра, психолога чи іншого спеціаліста — все це ми можемо. 

Ми щомісяця проводимо опитування про те, що змінилося, чим допомогли чи навпаки — не допомогли. Я добре пам’ятаю той контраст, коли ми робили перше опитування для проєкту і через два місяці. Ми почули від жінок, що вони почали доглядати за собою, що треба бути сильною і дочекатись чоловіка тощо. У нас було три місяці, коли майже всі жінки простору сіли за кермо автівок. У багатьох були права, але вони ніколи не їздили. І в нас був бум, коли ми впродовж місяця отримували повідомлення: «Дівчата, я сіла, я їзджу, я тепер вільна». Так була вирішена проблема їхньої не мобільності.   

Ми також проводимо освітні лекції, марафони. Ми продовжуємо об’єднувати жінок. У нашому просторі вони тут серед своїх. Ніхто так дорого не платить за цю війну, як родини військовослужбовців — дружина, діти, батьки. 

У нашому просторі тисячі історій, які вражають. Для мене кожна — неймовірна. У нас є родина, де чоловік пішов служити, а його дружина була вагітна.

У день, коли вона народжувала хлопчика, її коханий був під обстрілами, куля пролетіла скрізь його куртку і застрягла у блокноті. Це сталось у той момент, коли народжувався син

Багато історій про те, що не виходить чоловік на зв'язок, дівчата у просторі починають тримати кулачки, будувати так званий «купол» і за годину він пише чи телефонує. Тобто сила сестринства працює. 

Доєднатися до нас просто. Проєкт має сторінки у соціальних мережах — Instagram та Facebook. Всюди є посилання на чат-бот. Написавши повідомлення, отримаєте відповідь від координаторів. Перед тим, як надати доступ до чат-боту, треба буде відповісти на кілька питань, пройти ідентифікацію. Ми маємо робити перевірки, щоб у цьому просторі не з’являлися люди, які не просто не підтримують, а й не мають ніякого відношення до українців. Ми намагаємося підтримати жінок, дружин військових. Їм достатньо викликів, які вони й так на сьогодні мають.