Ексклюзив
20
хв

Польська волонтерка Аґнєшка Зах: «Допомагаючи українським військовим, я охороняю своїх дітей»

«Я хочу, щоб мої діти жили безтурботним життям якомога довше, без ракет, повітряної тривоги та без того, що було в Ірпені та Бучі», — волонтерка Аґнєшка Зах про свій вклад у перемогу України

Наталія Жуковська

Польська волонтерка Аґнєшка Зах. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

До повномасштабної війни в Україні Аґнєшка Зах жила звичним життям. Працювала гідом у найбільшому польському заповіднику — Бєбжанському національному парку. Виховувала чотирьох дітей та будувала будинок. Та 24 лютого 2022-го її життя змінилося докорінно. Жінка вирішила присвятити себе допомозі українцям. Спочатку у себе вдома прихистила жінок з дітьми, які втікали від війни. Згодом почала їздити у гарячі точки фронту як волонтерка. 

Наталія Жуковська: Аґнєшко, від початку повномасштабної війни ви як волонтерка їздите по всій лінії фронту. Як змінилися потреби і запити від військових впродовж останніх двох років?

Аґнєшка Зах: За весь цей час не змінилася одна річ — військові постійно потребують зброї, автівок і дронів. Звісно, що зброєю ми не можемо їх забезпечити. А ось автівки та дрони за можливості дістаємо. Майже постійно є потреба у медичних тактичних аптечках. А ще останнім часом привозимо протигази, бо росіяни активно використовують на фронті якусь хімічну зброю. Коли повертаюся з фронту додому, то помічаю, як мені важко дихати, а згодом впродовж тижня починається кашель. Потім це минає, але щойно їду на якісь гарячі ділянки фронту, то знову починаю кашляти. 

Наскільки важко зараз дістати машини і дрони? Де їх берете? 

Так, зараз дуже складно діставати автівки. Часом самі поляки віддають свої власні машини на фронт. Звісно, йдеться не про нові «колеса», але для фронту вони підходять. На початку повномасштабної війни були автівки, які хочеш, — позашляховики, пікапи, а зараз їх все менше і менше. Нам, волонтерам, доводиться постійно їх шукати — і не лише у Польщі. Є проблеми із дронами. Безпілотники — розхідний матеріал. Вони як боєприпаси — потрібні у будь-якій кількості.

Цю війну можливо виграти лише за допомогою дронів. І ми маємо допомогти військовим це зробити

Хто вам  допомагає з фінансуванням?  

У нас є дві найбільші потреби — пальне і ремонт машин. З пальним нам допомагає  Фонд Яна Замойського. Іноді самі люди привозять каністри з пальним або просто дають гроші на це. Часом доводиться «кричати» десь в інтернеті, що у нас зламалася машина і потрібні гроші на ремонт. І люди — як в Україні так і в Польщі — завжди допомагають. Щоправда, з кожним місяцем це робити все складніше. Ціни зростають, а доходи у людей — ні. А ще, прикро, але іноді я бачу, як в Україні дехто заробляє на військових. Наприклад, купують тактичні рукавички за  300 гривень, а військовим на фронті продають за 800-1200. Це дуже сумно. Тут хочеться сказати відому фразу: «Кому війна, а кому мати рідна». Поки хтось на війні вмирає, інші заробляють.

Аґнєшка Зах: військові постійно потребують зброї, автівок і дронів. Фото: приватний архів

Аґнєшко, яким було ваше життя до війни в Україні?

Я жила спокійним життям, проводила культурні та етнографічні заходи. Це були прекрасні моменти. Абсолютна ідилія у всьому. Грошей не бракувало, тому що я була досить популярним гідом. Ну, а потім прийшла повномасштабна війна до України і потрібно було допомогти людям. Всі свої ресурси та сили спрямувала на фронт в Україні. Моя донька зараз мені шепоче: «На даний момент у нас є всього 30 злотих». У мене вдома 7-ро людей. З них четверо — мої  діти, їх всіх потрібно годувати. Отак і живемо.

До речі, мої діти постійно намагаються мені допомагати. Зокрема, моя старша донька сортує гуманітарку. І це її бажання

З чого почався шлях до волонтерства? Що стало переломним моментом в ухваленні такого рішення? 

Коли розпочалася повномасштабна війна в Україні, я одразу дала оголошення, що у мене є будинок, де я можу прихистити людей. Перші дівчата приїхали із Маріуполя і Харкова. Вийшовши із машини, вони все знімали на відео і питали: «Де це ми?». Звичайно, що я представилася, показала документи і запропонувала відправити повідомлення рідним, щоб ті знали про їхнє місцеперебування. Дівчата були налякані, бо приїхали звідти, де вирували жахіття війни. За годину їх почало відпускати і вони просто розплакалися. Серед них була дитина, яка ховалася під стіл, і кричала: «Окупант». Були жінки із шизофренією, зі старечим маразмом. Цих жінок привіз до мене мій товариш Павло. Одного дня я помітила, наскільки він змучений, бо без зупинок їхав в Україну, а потім назад. Я запропонувала йому допомогу — поїхати в Україну разом. Ми з Павлом досі їздимо у парі. Ми вдячні військовим, які нам довірилися. Допомогу намагаємося передавати з рук у руки, бо не раз чули про розкрадання гуманітарки недобросовісними людьми. Спочатку я їхала допомагати Україні, згодом — армії. А сьогодні —  просто їду  до друзів.

Аґнєшко, а чому українські військові називають вас «босонога» та «відьма»?

Босонога, бо я ходжу босоніж, а відьмою, бо я заглядаю в їхні серця. Я полюбляю ходити босоніж, мені так зручно. Крім того, саме цим показую іншим: «Гей, люди, ви не повинні бути як усі, і я не мушу бути з натовпом».  

Військові називають Аґнєшку «босонога» та «відьма». Фото: приватний архів

Як рідні відреагували на ваше рішення їхати туди, де небезпечно? Відмовляли чи підтримували?

Реакція була характерною для типової травми. Було несприйняття, страх, хвилювання. І нарешті одного дня моя донька подивилася на мене і сказала: «Добре, мамо, давай закінчимо цю війну». І почала сама активно допомагати. 

З ким  діти поки вас немає і чи не просять  лишитися нарешті вдома?

У мене четверо дітей. Старшій доньці 26, а найменшому сину 5 років. Мої діти дають собі раду, поки мене немає. Єдине, звісно, що всі сумуємо одне за одним. Тож коли я маю невеличкий перепочинок, намагаюся проводити з ними якомога більше часу. Коли я вдома — це свято для рідних.  

Що вас мотивує займатися волонтерством, їздити у  найгарячіші точки фронту?

Мотивація проста — люди потребують допомоги. А ще, як не дивно, це відчуття спокою. Я — мати. Допоки ваші хлопці воюють і тримають цей фронт, у нас, у Польщі, буде мир. Я у це свято вірю. І мій обов'язок — допомагати українцям. Я хочу щоб мої діти жили цим безтурботним дитячим життям якомога довше, щоб були у мирі, без ракет, повітряної тривоги, без того, що було в Ірпені та Бучі. Допомагаючи українським військовим я охороняю своїх дітей. Щодо страху, то він був, але на початку. Я багато чого навчилася у військових. Що має статися, те станеться.

Якщо я маю померти, то так має бути — мені на голову будь-якої миті може впасти цеглина будь-де. А поки я живу, то їздитиму і допомагатиму. Я не хочу, щоб росіяни прийшли у мій дім

Ви майже весь час у дорозі і у постійному русі. Як витримуєте такий шалений ритм життя?

Мені допомагають усмішки військових і моїх дітей. А ще — доброта людей, яких я зустрічаю на своєму шляху. 

А чи були ви в Україні до повномасштабної війни?

Так, один раз із туристичною групою, в якій я була гідом. З того, що запам’яталося тоді, — ями на дорогах та багато машин. Я зовсім не знала України. До повномасштабної війни не могла сказати українською навіть пів слова. А тепер хлопці на фронті думають, що я зі Львова. Жартують, що я добре знаю лайливі  слова. А насправді, аби порозумітися, то іноді мушу спілкуватися всіма можливими мовами, зокрема й англійською. Часом допомогає мова жестів. На війні дуже швидко знаходиш друзів, тому що немає часу на розмови «ні про що». Ти просто дивишся людині в очі і знаєш, що це брат чи посестра. 

Чи відчуваєте втому від війни? 

Іноді я відчуваю втому від людської дурості, із якою мені доводиться стикатися, від людської ненависті. Ось це мене страшенно втомлює. Звісно, що буває втомлююся фізично, бо останнім часом були такі маршрути, де я їхала майже дві доби за кермом, нон-стоп. Також намагаюся працювати, щоб мати хоча б копійку для дітей або на пальне. Буває така собі дорожня виснаженість. Коли приїзджаю до хлопців, то вони вже знають про це, можуть дати спальник, щоб я поспала хоча б 4 години, а на столі завжди чекає кава або вечеря. Вони знають, що я практично не їм у дорозі і рідко зупиняюся в готелях, бо дуже поспішаю.

Але, як би не було складно — ми не маємо права втомлюватися

Що вразило вас найбільше під час поїздок на фронт та в деокуповані регіони?

Мені просто «знесло» дах, коли я побачила, як люди вклоняються до землі, коли отримували гуманітарну допомогу. Неможливо забути очі дітей, в яких завмер страх, які по вісім місяців не виходили із підвалу. Страшно, коли людина хоче вкоротити собі віку через втому. Неодноразово були ситуації, що я забирала у хлопців зброю від голови. Не забути також моменти, коли привозять поранених військових до стабілізаційного пункту. Вражає не кров, а їхні обличчя, страждання, дезорієнтація. Не сама жорстокість війни, не вибухи, не ворожі винищувачі. Вражають людські долі на фронті, коли розгортаються цілі драми. Іноді хлопці дізнаються про зради дружин, розлучення. Бо поки він довго відсутній на війні, його дівчина чи дружина когось знайшла. І це сумно. 

Чого вас навчила війна?

Війна навчила мене бути щасливою. Дивно, але вона показала мені, як багато у нас є, в якій щасливій країні я живу. Коли тобі посміхається дитина — це найбільше щастя. Як і те, що у неї є ручки, ніжки, що вона жива, що зараз літо, що ти маєш час це бачити, жити у мирній країні, що, вибачте, волосся на моїх ногах — це класно, тому що я маю ці ноги. Це те, чого мене навчила війна. Вона змінила мої пріоритети. Коли приїжджаю до Польщі я трішки сміюся над різними сварками, які ми маємо всередині країни. Я також навчилася дарувати багато тепла людям, яких зустрічаю на своєму шляху. Ця війна забрала багатьох моїх друзів військових, фантастичних людей, яких я зустріла на фронті. Війна навчила мене жити швидко. Світ і життя прекрасні. А ще – треба поважати всіх, незалежно від того, як вони виглядають або що ти про них думаєш, тому що завтра їх може вже не бути. Ось те, чому навчила мене ця війна. 

Що є найважчим для вас як волонтерки?

Найскладніше — їхати з вантажем до когось і більше із ним не  зустрітися. Це важко. А ще, не простою є боротьба із різними правилами, іноді дуже безглуздими, яких ти повинен дотримуватися. Боротьба з легковажністю чи вимогами людей. Іноді я мушу зробити фото військових з отриманою гуманітаркою чи іншою допомогою, але часом  половина бійців не повертається із завдання і хлопці перебувають у жахливому психічному стані. У мене не вистачає духу фотографувати їх. А ще деякі люди, які донатять, скаржаться на мене, бо я фотографую військових без обличчя. Просто не всі розуміють, що у цих солдатів родини можуть бути в окупації або просто йому не можна показуватися у соцмережах. Треба розуміти, що іноді показати будинок, в якому вони живуть, або їхню машину — це означає наразити їх на небезпеку. Потрібно це завжди враховувати. У волонтерів працює правило лікарів — не нашкодь.   

Від самого початку війни Аґнєшка допомагає українським військовим. Фото: приватний архів

Аґнєшко, чи не шкодували про свій вибір?

Тричі думала, що повернуся додому — і все, більше не поїду на фронт. Це були ті моменти, коли бачила людей, які намагалися заробити гроші на армії, або коли зустрічалася із проросійськи налаштованими людьми. Але телефонували військові і казали: «Відьмушко, сестро, допоможи нам, маємо потребу». І я знову їхала. Я думаю, що третя світова війна вже почалася. І це вже не війна, а геноцид. Скажу одне — якщо Україна не вистоїть, то тут буде важко.

Мені ніколи не спадало навіть на думку, що у 21-му столітті може бути така кривава війна. І ми маємо зараз об’єднатися аби допомогти Україні в ній перемогти

Що зробите першим чином після перемоги?

Я не п'ю, але пообіцяла, що перше, що я зроблю, це вип'ю за перемогу. Але насправді, думаю, що буду плакати, а потім піду з дітьми на прогулянку. Знаєте, це буде важка, болюча перемога. На фронті гинуть люди, які люблять Україну. Моєю мрією є побачити туристичну Україну, ті неймовірно красиві міста і села. Я знаю Україну побиту і зранену, бо наразі, я не їду туди, де гарно. Я їду туди, де Україні болить. Моя мрія — побачити те, що є найкращим у цій неймовірній країні.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
юрій андрухович інтерв'ю

«Ми не маємо права втрачати оптимізму, інакше це буде крах»

Ольга Пакош: Три роки тому, в травні, ви давали інтерв’ю газеті «Виборча», і воно було досить оптимістичне. Як змінився настрій за ці три роки?

Юрій Андрухович: Звичайно, вже немає такого драйвового стану. Зовнішні обставини настільки складні, що все вже не виглядає таким досяжним, як тоді здавалося. Але водночас мені здається, ми не маємо права втрачати оптимістичної, позитивної візії. Можливо, комусь вона здається нічим не виправданою, але треба знаходити аргументи — інакше це буде крах.

Я думаю, що багатьом із нас — і мені зокрема — доведеться переглянути критерії того, що таке перемога. Але я скажу: я був переконаний у тому, що на певному етапі якісь західні армії будуть поруч з нами воювати. І ось я ніяк не можу відпустити цю ідею й попрощатися з нею безболісно.

— Тобто Європа розчарувала?

 — Абсолютно. Хоча крім Європи, є ще кому розчаровувати. У нас ще є великий заокеанський брат, який збожеволів. Пригадую, як мені телефонував польський журналіст Міхал Ноґась напередодні вторгнення. Він питав мене про різні речі, всі пов’язані з можливою війною, і про те, що я особисто робитиму. І ще він запитав: що взагалі може зупинити Путіна? А я доволі спересердя відповів йому, що санкції самі по собі — жодним чином, бо він має їх у дупі. Але я знаю, що може зупинити — це Збройні Сили України, які налаштовані захищати свою країну й боротися. Тільки от їхні можливості не є невичерпними. Тобто обов’язково настане момент, коли вони виснажаться, а росіяни й далі тиснутимуть. І от тоді, мені здається, до нас прийдуть на допомогу західні партнери.

— Тобто ви вірите, що вони прийдуть?

— Ну, тепер уже ні. Але я мав право у 2022 році в це вірити. І після наших успіхів… Коли я повторював цю думку серед українців, то мене вже критикували за якийсь такий опортунізм, мовляв, я не вірю в ЗСУ. Казали: ми й без них молодці, дивися, як наші всюди лупашать. А я казав, що все одно нам не завадило б мати когось. Це елементарна логіка — у будь-якій війні краще мати союзників, ніж не мати зовсім. А ми їх не маємо.

У нас офіційні особи намагаються називати союзниками, скажімо, країни НАТО, але це партнери, а не союзники


Розрізняти ці поняття просто. Партнер — це добре, було б значно складніше, якби в нас їх не було. Але партнерство — це тимчасовість, ненадійність. Партнер може собі передумати — і вже перестає бути партнером. І ми нині стаємо свідками цього. У випадку із США це просто скандально, жорстоко й цинічно. А союзники — це вже певна пов’язаність, з якої неможливо просто так вийти.

— Хто сьогодні може бути союзником?

— Із тих країн, які є поруч? Їхня допомога не така суттєва кількісно, бо вони маленькі, але це, звичайно, всі балтійські країни — Литва, Латвія, Естонія. У співвідношенні до своїх можливостей вони, мабуть, найбільше вкладають у допомогу Україні. Ну і я думаю, що ті країни, які йдуть далі за ними — північна Європа, Скандинавія — можна сказати, що вони в будь-якому разі не кинуть. Оця протестантська етична складова в них все ж присутня.

— У Фінляндії, яка озброюється і яка також готується до війни?

 — У мене є такі фантазії геополітичні і воєнні щодо Фінляндії. Коли наші минулого літа пішли вперед по Курщині, і стало зрозуміло, що Росія там фактично нікого не має — на цілих ділянках, — я подумав: тепер для Фінляндії добрий момент повернути свої землі в Карелії. Але вони цього не зробили.

— А Польща? Я мушу про Польщу запитати.

— Звичайно. Я вже до неї якраз підходив. На жаль, Польща не виглядає для мене тією країною, яку варто називати першою серед потенційних союзників. Але я все ще не втрачаю надії. Хоча... тут складна діалектика: що значить — «не втрачаю надії»? Активна участь Польщі у цій війні все ще можлива, але настане вона тоді, коли ситуація в нас буде дуже поганою. А цього я зовсім не хочу. Уявімо, що Київ захоплено, але ще тримаються Львів, Хмельницький, Тернопіль — я б дуже не хотів, щоб усе дійшло до цього. 

Тож чи справді я хочу втручання західних армій? Лише в тому сенсі, щоби вони допомогли нам перемогти, а не щоби вступали в бій тоді, коли ми вже програємо. Бо програти ми й без них зможемо

«Стає очевидним: відбувається примітивізація людини»

— У вашому романі «Рекреації» — а для мого покоління це був світобудівний, наративний текст — ви описуєте зміни як карнавал. Не пригадую, щоб хтось ще в українській літературі використав такий прийом. Скажіть, ті зміни, які ми переживаємо зараз — це час і місце для карнавалу?

— Річ у тім, що карнавал завжди має початок і кінець. Це тимчасове явище. У справжньому карнавалі йдеться про ціннісне оновлення. А те, що ми бачимо зараз, — це радше антиціннісне оновлення. Світ руйнується, знецінюються домовленості, авторитети втрачають силу. У сучасному світі дурість виявилась справжнім злом. Я довго вважав, що це просто вада, яку людям слід пробачати. Але тепер видно, що це активний елемент зла.

Візьмемо, наприклад, американську адміністрацію сьогодні: один дурень на другому. Це люди, які в житті нічого не читали, ні про що не дізнавалися — хіба що в межах своїх бізнес-інтересів. І от маємо.

А карнавал — він, зрештою, трохи свято дурнів. Але ж у тому й штука, що дурнів на карнавалі грають не обов’язково дурні. Часто це якраз розумні люди, які вдають дурнів.

Франсіско Гоя «Похорон сардини» (карнавал)

І таким чином перевертаються, оновлюються зашкарублі, закостенілі системи, ієрархії. Встановлюється альтернативна ієрархія — але вона лише до певної дати, з якої вся та гульня закінчується: починається піст, усі мають мовчати й сидіти тихо.

Карнавал історично, наприклад, у Венеційській республіці, був способом випустити пару. У суспільстві з репресивною владою двічі на рік дозволяли всім пригніченим трохи повимахуватись, видихнути. Це мало терапевтичний ефект.

Як це зіставити з теперішнім світом?

Сьогоднішньому світу також потрібен очисний карнавал. Бо і ці ультраправі, і диктатори, що вперто тримаються переконання: «Ми таки мали рацію», — усе це рано чи пізно призведе до нового масового пригнічення людей

На Заході виросло вже кілька поколінь, які навіть не усвідомлюють, що свобода — це цінність. Вони народилися в ній, вона для них щось безкоштовне, як повітря. Не обговорюють її — бо вона є. І тільки коли їм перекриють це повітря — вони відчують його відсутність. І тоді почнуть шукати вихід. Можливо, якраз у якихось формах нового карнавалу. Не обов’язково у вигляді класичної ходи з масками.

— Тобто зараз не час карнавалу?

— Можливо, й так.

— А що ж робити з дурнями?

— У мене є, може, трохи спрощене пояснення. Але воно лежить на поверхні. Дивіться: ті класичні політики, які стали основою ліберального світу після Другої світової, не тільки заклали фундамент, вони збудували цю будівлю. І в чому була їхня сила? Чим вони відрізнялися? Тоді просто не існувало практики соціологічних опитувань. Вони не дивились у рейтинги.

Я припускаю, що Черчилль не перевіряв щотижня, що там думають виборці. І Де Голль, і Аденауер — теж. Вони мали ідеї. І реалізовували їх

А як можна сьогодні мати ідеї й триматися їх, коли ти кілька разів на тиждень отримуєш відсотковий прогноз втратити владу, якщо підеш цим шляхом? І все це в реальному часі. Це вже не стратегія — це менеджмент вподобань.

Це, звісно, і є демократія — в її найсучаснішому, технологізованому вигляді. Ти отримуєш зворотний зв'язок за кілька кліків.

Але, можливо, варто знову серйозно поставитися до ролі лідерства.

Бо можна все звалити на маси — мовляв, народ захотів, ось і має. Але справжній лідер — це той, хто бере на себе відповідальність. І реалізовує те, що вважає правильним. Якщо стикається з опором — говорить з людьми, переконує, а не пристосовується до їхніх бажань. А ми сьогодні бачимо саме це друге. Лідери не ведуть — вони наздоганяють суспільні тренди

І цей процес тільки поглиблюється: навіть ті політики, яких ми знали притомними, перетворюються на рейтингових клоунів.

Якщо подивитися на це все з іншої планети, стає очевидним: відбувається примітивізація людини. Вона вже налаштована лише на швидке отримання бажаного. Думаю, значною мірою це наслідок впливу соціальних медіа. Вони девальвували і роль експерта, і роль редактора.

— Тобто тепер усі можуть усе?

— Кожен може написати пост — і це сприймається як щось набагато крутіше, ніж фахова стаття. Вона може бути дуже влучною й правильною, але на неї ніхто не зверне уваги. Бо нудно. Бо довго. Бо написано експертною мовою. А з іншого боку, соціальні мережі — хіба це не ще один прояв демократії? Мовляв, «а що ви собі думали, панове редактори й журналісти — ви завжди будете формувати нашу думку?» Ні, ми самі можемо формувати свою думку. Це, безумовно, виклик. І контрвиклик. Чи завершиться він гепіендом — невідомо.

Захист від хтоні

— А де в цьому всьому українці? Я коли розмовляю з поляками чи американцями — вони захоплюються нашою сміливістю й героїзмом. Це слово тепер не бутафорне, а об’ємне, справжнє. Що ще, крім героїзму, світ відкрив в українцях — завдяки і через цю війну?

— Мені здається, світ і досі нас недооцінює. Є емпатія з боку тих, хто… ну, не можна сказати, що вони на нашому боці — але принаймні співчувають. І таких — більшість. А хотілося б, щоб більшість була саме на нашому боці. Це питання й до інформаційної диспропорції. Іноземні медіа зосереджені на чорнусі — руйнуванні, втечах, стражданні. Про успіхи ЗСУ їм іноді все ж доводиться писати, бо їх не можна оминути. А от про позитивне, що відбувається в цивільному житті — не бачать, не помічають. А там скільки всього важливого, нового.

Щодо нас утвердився образ такої втомленої, зламаної, нещасної жертви. І значною мірою, думаю, цей образ підсилюють наші ж біженці

Багато хто з них справді не може не бачити все у найтрагічніших фарбах. Якщо людина покинула свою країну, бо її дому більше не існує, важко очікувати, що в ній буде переможний дух. Але й таких сильних духом, на щастя, багато. 

Один приклад. Звернувся до мене Йосиф Зісельс — він очолює одне з єврейських товариств в Україні. Вони підготували збірку свідчень єврейських біженців цієї війни. З різних регіонів, здебільшого з Київщини та Маріуполя, але й Харків там є, й Чернігів… Люди розповідають, що з ними сталося після 24 лютого 2022 року. Так, ці свідчення трошки застрягли в часі — більшість датуються весною-літом 2022. Відтоді багато що змінилося. Прикметно, що це люди з додатковою ідентичністю. Вони — свідомі свого єврейства, часто активісти громад або синагог. І водночас їхні тексти — переважно українські за духом. Думаю, тут спрацював певний відбір. Але в багатьох історіях — однаковий сюжет: немає дому. Був і немає. Тепер багато хто з них в Ізраїлі. Вони стали репатріантами, вивчають іврит, отримують підтримку. Але як українці — вони всі свідчать про цю війну. Їхні оцінки, їхні акценти — українські.

— Це перегукується з Другою світовою?

— Так. Там є передмова упорядника — і мене попросили написати ще одну. В кожній наголошується: у Другу світову вони втікали від нацистів. Був ексодус, евакуація на схід Радянського Союзу. А нині — втікають від Росії. Часто це ті самі люди — тоді діти, сьогодні старі й безпорадні. Вони знову тікають від війни — від іншої війни, іншого загарбника, іншого агресора. Але це знову опис жорстокостей, знущань над людьми в окупованих містах і селах. І ніби все вже відомо, але коли читаєш — мурахи по шкірі…

— До слова, про жорстокість росіян. Коли я запитувала Анджея Стасюка про Росію, він часто цитував вас. Ви багато речей про росіян і їхню країну передбачили і описали в «Московіаді». Чи сподівалися такої агресивної поведінки?

— Я помилявся, коли на початку війни я припускав, що після першої тисячі загиблих солдатів у Росії почнуться протестні рухи. Але це дуже швидко розвіялося, бо ця тисяча настала дуже швидко. І я подумав: ну добре, може це для них не критично, може після десяти тисяч… і так далі. Потім хтось із західних співрозмовників мені сказав: ну, вони ж живуть у диктатурі, і просто не знають масштабів цих втрат. А я кажу: це неможливо. Немає вже такої інформаційної диктатури, немає таких можливостей, щоб у сучасному світі ви не дізналися чогось, що ви хочете дізнатися.

Але проблема їхня в тому, що вони дізнаватися нічого й не хочуть. І я розумію — вони, напевно, завжди такими були. Бо коли зараз, перебуваючи всередині цієї ситуації, читаєш якісь історичні дослідження — як це було триста-чотириста років тому, як вони поводилися, скажімо, за Петра І — то все це вкладається в одну картину. Тобто які були, такі й залишилися. Я думаю, якщо в цьому світі щось і є постійне, то це вони.

— Ми не хотіли цього бачити? Чи ми думали, що вони змінюються?

— А що ми знали? Особисто в мене була пам’ять про Радянський Союз. Почнемо з того, що якщо в радянський час ти виростаєш у західноукраїнському місті, то критерієм відмінності між українцями й росіянами була мова. У нашому місті ті, хто говорив російською, були «рускі».

І моя бабуся казала: як так може бути, що ви в дитячому садочку всі говорите російською між собою, а прізвища в усіх українські? З такими прізвищами вони не можуть бути росіянами. І це завжди була трохи незрозуміла річ — хто тут, в Україні, є росіянином

Після 91-го року це стало зрозуміліше, хоча нас це мало турбувало. Всі люди з українськими паспортами стали українцями. Ми підійшли до цього політично, а не етнічно.

Але в мене виник такий момент — наприкінці існування Союзу два роки, з перервами, я жив у Москві, де вже не уникнеш того, що це росіяни. Там уже ти спілкуєшся з росіянами, а не з якимись «російськими українцями». І тоді я дещо для себе відкрив. На мене мали великий вплив книжки, які ще пів року тому були заборонені, а тепер — будь ласка, друкують, видають. Зокрема, книга французького мандрівника Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». І я порівнював це з тим, що бачив за вікном, у світі, в якому щодня перебував, — і воно дуже одне одному відповідало.

Навіть той самий дуже нам неприємний Солженіцин, але його «Архіпелаг ГУЛАГ» — я вважаю, це корисна праця. Вона теж розкриває ці механізми терору, це їхнє улюблене: масовий терор, репресії, придушення будь-якого прояву свободи. Власне, у «Московіаді» я вважав, що маю право як письменник перебільшувати. Тому, звичайно, перебільшував. А тепер я думаю — та яке там перебільшення?..

— Тобто росіяни нічим не здивували?

— Здивували тим, що, виявляється, у них виробилася під впливом пропаганди, соціальних мереж і, звичайно ж, урядових репресій така… товстошкірість.

Вони настільки товстошкірі, що нездатність, по-перше, співчувати іншому, зрозуміти чужий біль, а по-друге, щось зробити, аби це змінити — досягла якогось феноменального рівня

У 2022 році почали досить часто вживати на означення всього російського коротке слово — «хтонь». І я думаю, ця хтонь просто заволоділа всім. Бо хтонь — це те, що десь глибоко під сподом, щось підсвідоме, щось темне, страшне. А в них воно виринуло, вийшло назовні. Їх захопила хтонь.

Ієронім Босх «Несення хреста»

— Але нам все одно жити поряд з ними. Не буває так, щоб зникли цілі народи, правда? Має бути якийсь імунітет, захист.

— Одним з таких рівнів самозахисту є українська мова. У нас по-різному було з цим протягом нашої історії, але я тепер почав розуміти, що мова стає стратегічною цінністю для виживання поруч з Росією. Навіть на такому простому прикладі — дедалі більше шириться оця хвиля завербованих через телеграм-канали підлітків. Якби був мовний бар'єр, якби наші підлітки не читали російською, бо слабо розуміли б її, то масштаби цього вербування були б у десятки разів менші. Але до українізації треба ставитися не як до революційного процесу, а як до еволюційного. Не може жоден чарівник зробити так, щоб завтра в Україні всі забули російську, навіть при бажанні.

— Чи не здається вам, що питання мови має різні фази: то захоплює — і всі починають говорити українською, а то йде на спад — і повертається російська?

— Так, це стрибкоподібно. Я теж маю таке спостереження щодо Києва, бо Київ як столиця вбирає всю Україну — це люди з різних регіонів. У Києві таку бурхливу, стрибкоподібну українізацію я пережив вже вдруге — на останньому Майдані, а вперше — під час Помаранчевої революції. І ще певний час після революції українська тримається, а потім починає повертатися російська.

Це такий лакмус — чи в нас як у держави справи йдуть добре, чи взагалі зле. Як тільки все погано — стає багато російської. Тобто люди перестають інвестувати в Україну свої душевні зусилля. Бо так, перейти на мову — це зусилля. Відповідно в багатьох настає момент розчарування, коли здається, що це зусилля нічого не дає, нічого не змінить...

Тепер у час агресії це передусім залежить від успіхів і неуспіхів ЗСУ. Ось такі начебто не пов’язані речі, але поки ЗСУ перемагають, йдуть у наступ — паралельно відбувається наступ української мови. Крім усього іншого, людям властиво примазуватись до переможців, хотіти бути в їхній команді, в останню хвилину забігти в лави переможної армії. Але коли армія відступає, то з мовою залишаються тільки найтвердіші, яких меншість.

— Тобто мова. А ще?

— Мова — один з необхідних кроків, але недостатній. Звучить цинічно, але найкращою гарантією для подальшого існування України, причому успішного, з розвитком, а не просто для виживання, на світовому рівні є ворожнеча. Між Заходом і Росією. Що тепліші і кращі в них стосунки — то більше загрози для України. І те, що Трамп так хоче цього зближення, аж пищить — це для нас загроза неймовірна.

Ми взагалі з таким не стикалися — ненавидіти Америку. Це для нас так дико. Ми ж усі надії лише з нею пов’язували. Є хтось великий, справедливий, сильний — і він захистить. А тут цей великий і сильний стає на бік того, хто у нас Крим вкрав. Як у дитинстві: той, хто мав тебе захистити від нападок дворового розбійника, сам обіймається з цим розбійником. Це не вкладається в жодну логіку — ні дитячу, ні дорослу. Але це формує характер. Поки що Європа тримає більш-менш належну дистанцію від Росії. Хоча там уже багато кому свербить, щоб повертатися до нормального бізнесу. Але, об’єктивно дивлячись, Росія все одно поводитиметься так, що ця ворожнеча неминуча.

— Європейські країни почали активно озброюватись, готуватись до війни. Якщо вони готуються до війни, значить нас вже немає? Чи до якої війни вони готуються?

— Передусім варто бути свідомим: мир в Європі буде доти, доки Україна чинить опір. І що це означає? Хай замисляться трохи, — у Польщі зокрема, бо у нас спільний кордон: чи посилати свої війська зараз в Україну. В сто разів раціональніше тримати оборону на Донбасі сьогодні, поруч з українцями, ніж на території Польщі. Я не знаю, які ще аргументи навести?

Просто сучасній людині не властиво уявляти собі світ поза зоною комфорту. Всі так у цій зоні заматеріли, що людей паралізує навіть думка про перспективу виходу з цієї зони

Як сьогодні в українців з оптимізмом?

— Українцям властивий прихований оптимізм. Вони рідко показують його назовні, натомість звикли нарікати, говорити, що все погано. Мовляв, аби не дати приводів сусідам для заздрощів. Це така захисна стратегія — ховати правду, стримувати емоції. Але в нинішніх умовах це навіть допомагає. Є в цьому щось цілюще: здоровий рівень самокритики, самоіронії, чорного гумору, що дозволяє психологічно оговтатися, побачити себе збоку, повернути внутрішню рівновагу.

З кожною новою хвилею загрози відбувається нове згуртування. Тобто цей ресурс ще далеко не вичерпано

І я певен: якщо ситуація погіршиться, єдність стане ще глибшою. Як це було в перші дні вторгнення — тоді всі робили щось добре, допомагали одне одному. Але згодом цей порив відійшов — бо війна, даруйте на слові, стабілізувалася. Люди побачили, що завтра тут не буде російських танків. І післязавтра — теж. І стало можливо знову якось розійтися у своїх справах і жити своє життя.

20
хв

Юрій Андрухович: «Я вважав, що дурість — це вада, яку слід пробачати людям. Але тепер видно, що це активний елемент зла»

Ольга Пакош
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Ексклюзив
20
хв

Тарифна війна Трампа: що означає нова політика США для світу та України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress