Ексклюзив
20
хв

Мама «Джуса»: F-16 в Україні — це, зокрема, заслуга і мого сина

Замість сина вона піднялась на борт винищувача F-16 в Україні. Це сталось на річницю загибелі «Джуса». Лілія Авер’янова у такий спосіб здійснила мрію свого сина

Наталія Жуковська

Пілот Андрій Пільщиков, якого називали «привидом Києва». Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.

Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?

Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.

Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Мама «Джуса» на борту F-16. Фото: Повітряні сили

Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?

Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.

У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?

З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.

Маленький Андрій завжди цікавився літаками. Фото: приватний архів

Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?

Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.

Як мама ви його відмовляли чи підтримували?

На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.

Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Андрій на службі. Фото: приватний архів

Яким був перший його політ?

Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.  

Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас? 

Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а  у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя. 

За рік до повномасштабного вторгнення Андрій звільнився в запас. Фото: приватний архів

24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?

Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.

Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів

З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?

Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.

Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе

Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони  не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.  

Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?

Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.

У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог? 

Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.

Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?

Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.

«Джус» та «Мунфіш» у США. Фото: приватний архів

Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.

Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти

Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року.  Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли. 

Звідкіля з’явився позивний «Джус»?

Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».

Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться 

А яким за характером був Андрій?

Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.

Андрій, за словами мами, був бунтівником. Фото: приватний архів

Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?

У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.

Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?

Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.

Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16

Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.

Петиція про присвоєння почесного звання «Герой України» Андрію Пільщикову набрала необхідні голоси. Фото: приватний архів

Що вам надає сил сьогодні?

Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей. 

Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?

Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.

 30 вересня 2024 року льотчику Повітряних сил ЗСУ, майору Андрію Пільщикову (Джусу) присвоєно звання Героя України (посмертно).

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress