Андрій Пільщиков більше відомий за своїм позивним «Джус» літав на винищувачі МіГ-29, служив у складі 40-ї бригади тактичної авіації. Мав понад 100 бойових вильотів. Прагнув розвивати українську військову авіацію. Активно виступав у західних медіа та лобіював надання Україні сучасних винищувачів F-16. 25 серпня 2023 року під час зіткнення навчально-бойових літаків L-39 Андрій разом з двома іншими колегами загинули. Мама відомого пілота Лілія Авер’янова в інтерв’ю Sestry розповіла, яким був її син, як захищав українське небо та переконував американських конгресменів, що Україні потрібні F-16.
Наталія Жуковська: Пані Ліліє, F-16 вже в Україні. І ви змогли здійснити одну з мрій сина — посиділи у кабіні винищувача. Які були думки і відчуття у той момент?
Лілія Авер’янова: Відчуття були неймовірні, тому що нарешті я змогла доторкнутися до цього великого бойового птаха. Одягнувши шолом і маску, я зрозуміла, наскільки непросто так дихати звичайній людині. Треба бути дуже натренованим. Всередині літака розрахований кожен клаптик об'єму. Самі хлопці кажуть, коли сідаєш у F-16, то немов стаєш з літаком одним цілим. І, звісно, було відчуття, що одна з мрій мого Андрія нарешті збулася, і це додає сил. І хоча цих літаків наразі не так багато, як би того хотілося, — не біда.
Головне не кількість, а якість. Це вже перелом у розвитку нашої авіації. Бо ми маємо натівське озброєння і навчених своїх пілотів. Не кожній країні це дають. Тим більше посеред війни
Від моменту загибелі Андрія минуло трохи більше року. Що сталось того дня? Які висновки слідства?
Того дня, 25 серпня 2023 року, на Житомирщині вони летіли у парі на навчально-бойових літаках L-39 і робили поворот. Між літаками має бути певна відстань, але з якихось причин не було дотримано дистанції. Був втрачений зоровий контакт. І так сталося, що коли два літаки почали маневр з поворотом, у повітрі виникла якась неузгодженість. При виконанні цього польоту літаком керували двоє офіцерів старшого віку. Андрій сидів для контролю на другому місці. Все сталося дуже швидко. Від моменту зльоту до катастрофи пройшли лічені секунди. Слідство ще триває. Я не знаю, чи скажуть мені, що там було насправді. Я була на місці аварії, лише дивом літаки не впали на будинки, перелетіли школу і шкільний стадіон, де були діти. Я думаю, що все ж таки вони з останніх сил намагалися вирівняти літаки і знайти місце, де приземлитися чи принаймні не наробити біди людям. Вони діяли за інструкцією — вистрибнули, але було недостатньо висоти для розкриття парашутів. Всі троє вдарилися об землю. Як мені сказали, Андрій на той момент ще був живий, але травми виявилися несумісними із життям. Його колеги загинули одразу.
У скільки років Андрій захопився небом? Що вплинуло на його зацікавленість?
З дитинства він збирав різні моделі літаків, багато читав. А ще мав приклад — троюрідний брат був штурманом-льотчиком на авіазаводі. Літав на транспортному літаку по всіх континентах і багато цікавого розказував йому. Андрій хотів бути схожим на нього. Багато хто пророкував синові майбутнє відомого авіаконструктора. У нього була здатність до технічних наук. Його завжди цікавили всі авіаційні події і новини.
Як так сталося, що Андрій став саме військовим пілотом?
Після школи Андрій вступив до Національного аерокосмічного університету «ХАІ» на спеціальність «Обслуговування повітряних суден». Лише згодом я зрозуміла, чому він так зробив. Він вчився, але ж фактично пересиджував перший курс, тому що йому не було 18 років. Саме з такого віку можна робити лазерну корекцію зору. В Андрія була короткозорість, з таким діагнозом він точно не пройшов би медкомісію у військовий заклад. Він просто вчився і не говорив про свої плани. Згодом я побачила, що в нього згасав інтерес до навчання. Запитала: «Що ти хочеш?». А він відповів: «Мамо, ти що, не розумієш? Я хочу вчитися на військового льотчика». Я кажу: «А чого ти мовчав? Давай щось робити». І ми знайшли гроші на лазерну корекцію зору. Це було у травні 2011 року.
Як мама ви його відмовляли чи підтримували?
На той момент мені й на гадку не спадало забороняти. Зрештою, це нічого б і не дало. Я би просто втратила з ним контакт. Я не «стелила» йому доріжку, але й не заважала. Не відмовляла, а підтримувала. Він пройшов відбір на військового льотчика. Цивільним пілотом він ніколи не хотів бути. Говорив: «Мамо, я спробував. Сів у АН-26 і трішки покерував у польоті. Я не можу витримувати цю маленьку швидкість. Це як повітряний автобус. Не моє». Він звик літати на швидкісному літаку. Від самого початку навчання Андрій готувався бути воїном.
Під час тренувань на авіасимуляторі вигадував різні бойові завдання. Вже тоді уявляв, що виконує якусь важливу місію. До справжнього сучасного бою з застосуванням літаків він пройшов величезний шлях
Яким був перший його політ?
Його самостійний перший політ як курсанта був на другому курсі на легких літаках. У 2014-му році, коли почалася війна в Україні, Андрій був на третьому курсі і вже тоді літав у небезпечній зоні неподалік лінії фронту. Курсанти не брали участі в АТО, просто їхній аеродром розташовувався у Чугуєві на Харківщині. Їм скоротили зону польоту, але однаково це було дуже близько до зони АТО та російського кордону.
Чому за рік до повномасштабної війни Андрій звільнився в запас?
Коли Андрій закінчував університет, обов’язковим було підписання першого контракту на п’ять років. Більшість людей після закінчення цього терміну звільнялися. Почалася плинність кадрів. Велику «дірку» у штаті закривали тими, хто лишився. Наприклад, у них мало по бути по шість нічних чергувань щомісяця, а у Андрія були місяці, коли він чергував до 20 разів. Тобто майже без відпочинку. Нічне чергування плавно перетікало у денне. При цьому старші офіцери майже не чергували. Та й зарплати у пілотів були смішні. У них, наприклад, було 23-25 тисяч, а у льотчиків ДСНС — 50 тисяч гривень. Ось так по-різному їх оцінювали. До того ж якщо щось траплялось, то винним робили загиблого льотчика. Їхні сім'ї лишалися без соціального захисту. Все списували на пілота. Колеги самі скидалися зі своєї зарплати на ту родину, аби підтримати їх. Жодних гарантій захисту льотчика не було. Однак керівництво вирішило не створювати умови, аби утримувати людей, а просто збільшили термін контракту до 10 років. В Андрія був вибір — підписувати цей контракт або йти на цивільну службу. Умови контракту його, як і колег, не задовольняли. Їхні побажання і зауваження ніхто не врахував. Для командування було простіше відпустити підготовлених льотчиків, на яких витрачено десятки мільйонів державних грошей, і взяти наступних, без такої підготовки. Тому Андрій та щонайменше четверо його побратимів звільнилися та повернулись до цивільного життя.
24 лютого 2022-го року — яким цей день був для нього і для вас? Коли Андрій знову сів за штурвал?
Про те, що буде велика війна, Андрій говорив мені постійно. На той момент я була вдома, у Харкові. Зранку 24 лютого він подзвонив і сказав швидко їхати з міста. Разом з сусідами ми поїхали у бік Західної України. Сам Андрій буквально з перших хвилин, як розпочалася повномасштабна війна, організовував наземну оборону свого аеродрому у Василькові. Частина літаків піднялася у небо ще о третій ночі. Військові знали, що будуть летіти ракети. Але не всі літаки вдалося підняти. Деякі стояли на ремонті. Завданням було не допустити висадку російських десантників. Васильків, як і Гостомель — стратегічно важливий аеродром. Росіяни його навіть не бомбили, бо розраховували скористатися злітною смугою. Але хлопці цього не допустили. Вони не раз відловлювали там диверсантів. Оскільки на момент повномасштабної війни Андрій був цивільною людиною, йому знадобився час для відновлення льотних навичок. У березні 2022 року саме для цього Андрія відправили на Захід України.
Буквально за один день він виконав всі вправи, необхідні для поновлення допусків на різні типи польотів. І з 7 березня повернувся у стрій з допуском до бойових польотів
З чим українські пілоти зіткнулися під час повномасштабної війни? Які нові виклики стояли перед ними?
Андрій розповідав, що на початку росіяни по-дурному себе поводили. Через те, що вони не очікували на спротив, абсолютно безглуздо лізли на рожен. І наші пілоти їх на цьому ловили. Вже згодом росіяни зрозуміли, з ким вони воюють. Проте у ворога були радари, які здатні «бачити» наших з великої відстані. Українські літаки «бачили» їх з втричі меншої відстані. Тобто ворог їх помічав раніше і, звичайно, мав перевагу у повітряних боях. Те ж саме стосувалося ракет. У них більш далекобійні ракети, які мали ще й активне самонаведення на цілі. А у нас старі ракети, які супроводжував льотчик.
Тобто він летів назустріч цілі, тій ракеті, яку мав збити своєю ракетою, але сам ставав мішенню. Тобто це була така собі місія камікадзе
Однак хлопці, отримуючи інформацію від розвідки, протиповітряної оборони, знали, куди летіти. Якщо ж по них вже було випущено ракету, то пілот хитрим маневром мав змінити траєкторію польоту й уникнути ураження. Потрібно було швидко ухвалювати неординарні рішення, яких льотчиків ніхто не вчив. Можна було викинути всі ті застарілі підручники з бойового застосування, тому що вони не мали абсолютно нічого спільного з реальністю. Можна сказати, що наші льотчики здобували досвід по ходу війни.
Андрій ділився з вами подробицями бойових вильотів? Чи все ж намагався вберігати від такої інформації, аби менше нервували?
Знаю, що йому доводилося приземлятися на несправному літаку, були ушкодження літака осколками, не вистачало палива. Різні траплялися ситуації. Більшість інформації про його бойові вильоти я дізнавалася з інтерв’ю, які він роздавав журналістам, а мені кидав посилання для перегляду. Звичайно, що я могла багато чого зрозуміти з тих розповідей, як то кажуть «поміж рядків». Дещо дізнавалася з фотографій, на яких було видно його і пошкоджене сопло літака. Але найбільше мені розповідали його друзі вже потім.
У ті дні було багато розмов про «привида Києва». Чи говорив про це Андрій? Хто був тим «привидом», якого так боявся ворог?
Це вони придумали легенди про тих привидів. Багатьох льотчиків, які в той час літали над Києвом і областю, можна було так назвати. Якось серед пілотів пронеслася думка: «Всі кажуть, що у нас нема авіації. А якщо ми літаємо, то хто ми такі? Значить, ми привиди». А потім ця легенда почала набирати обертів, і вони вже цілеспрямовано почали писати — «привид зробив те, привид зробив це». Вони підживлювали цю легенду новими фото і повідомленнями. На рахунку цих льотчиків насправді було багато героїчних місій. Зрештою дійшло до того, що зараз їхня 40 бригада офіційно названа «Привид Києва». Це те, чого теж хотів Андрій.
Андрій активно боровся ще й в інформаційному полі, аби Україна швидше отримала літаки F-16. Він їздив навіть до США на зустріч із конгресменами. Про що розповідав їм?
Перед повномасштабною війною Андрій працював у Державному концерні «Укрспецекспорт». Він повернувся на війну як доброволець і мав досвід укладання контрактів на продаж зброї. До США він їхав не просто як льотчик, а ще й як фахівець Міністерства оборони. Він міг говорити про контракти і паралельно розказувати про повітряні бої. Американці слухали його із захватом. Він їх покорив відкритістю і правдою про те, як насправді воюють українці. Андрій та його побратим Олексій «Мунфіш» Месь зустрілися з кількома конгресменами і сенаторами, які були відставними льотчиками і добре розуміли, про що йшлося. Настільки їм було цікаво знати будь-які подробиці про новітню війну, яка триває в Україні, що розмови з нашими хлопцями тривали годинами.
Американці навіть не уявляли, як воюють наші хлопці на тому старому барахлі із обмеженим озброєнням. Не розуміли, як вони примудрилися взагалі уціліти. Тому на них дивилися як на величезних героїв — молодих, красивих, грамотних.
Американці визнавали, що в їхніх пілотів є велика кількість годин бойового нальоту, бойові місії в Іраку, але ні в кого з них не було таких екстремальних умов і завдань, які виконували наші пілоти
Основною метою поїздки було інформування політичних та суспільних кіл США про перебіг війни в Україні. Проте Андрій вийшов далеко за межі цього завдання, фактично досягнувши переведення цих розмов в площину практичних рішень щодо надання нових літаків. Проте йшлося не тільки про літаки. Наші хлопці просили протиповітряну оборону для України. Восени 2022-го вона вже почала надходити до нас, і ми пережили зиму. До того ж саме під час їхньої поїздки був ухвалений акт на підтримку українських пілотів, написаний за один вечір. Наскільки я пам'ятаю, це було 17 червня 2022 року. Там описано всі кроки нашого співробітництва аж до того, щоб виділити 100 мільйонів доларів на підготовку льотчиків. Де ви бачили, щоб хоча б одна фахова державна делегація за один вечір зрушила таку здоровенну задачу з місця? А вони змогли.
Звідкіля з’явився позивний «Джус»?
Цей позивний йому дали американці у 2019 році, коли Андрій, Олексій Месь та ще кілька наших пілотів поїхали до Каліфорнії з робочим візитом. Під час цієї поїздки Андрій захотів випробувати себе ще й у цій спеціальній традиції, яка називається «неймінг» — присвоєння позивного. Його треба ще заслужити. В американських пілотів була якась довга легенда про птахів, про їхніх пташенят. Зрештою випробуванням для того, кому давали позивний, було з'їсти сире яйце зі шкаралупою. При цьому вони все робили для того, аби він не пройшов це випробування. А він взяв і з посмішкою це зробив. Далі вже без нього почалося обговорення. Американські колеги згадували та обговорювали його звички, риси характеру, поведінку Андрія. Потрібно було знайти щось характерне для нього аби дати позивний. Вони згадали, що, коли ходили по барах, то Андрій замовляв собі лише сік і більше нічого. Тому і назвали його «Джус».
Цікаво, що навіть у побуті льотчики не називають одне одного на ім'я, а тільки за позивним. Якщо ти не знаєш, хто є хто, ти взагалі не зрозумієш про кого йдеться
А яким за характером був Андрій?
Він був ініціативним і прогресивним, таким собі бунтівником, але дуже конструктивним. Він дуже хотів змін в нашій авіації. Йому навіть погрожували тим, що якщо ти багато виступатимеш, ми тебе не допустимо до польотів. Таке було дуже багато разів. Звичайно, він слухав, але робив свою справу. І зрештою якось мені сказав: «Мамо, а що вони зі мною зроблять? Виженуть мене? А хто літати буде?» У льотчиків просте запитання: «Ти сядеш в літак замість мене? Ні? Тоді мовчи». Він про це говорив інтелігентно, але розумів, що у них є велика перевага — вони бойові льотчики.
Чи були Андрія якісь традиції, заборони перед вильотом?
У льотчиків є цілий список авіаційних забобонів з давніх часів. Наприклад, під час першого польоту на новому типі літака пілот одягає білу футболку. В американців, коли льотчики йдуть на пенсію, то літак обливають водою з пожежних машин, а пілота — шампанським. У наших є своя традиція. Після першого вильоту пілота дістають з кабіни. Качають на руках, тричі підкидають. А далі складають до купи цифри бортового номеру на літаку, підхоплюють пілота і п’ятою точкою стукають по фюзеляжу літака стільки разів, яка вийшла сума. Потім роздають шоколадки і цигарки людям, які обслуговували політ. Ще одна з традицій — після польоту наїхати переднім колесом літака на пачку цигарок, розчавити її і написати на ній дату польоту, тип літака і свій позивний. У мене є три такі пачки Андрія. Також є традиція — не фотографуватися і не робити відео перед зльотом. Лише після приземлення. Не можна рвати квіти на аеродромі. Кажуть, що це очі загиблих льотчиків. А ще — всі льотчики знають, що перед польотом треба погладити літак. Вони спілкуються з ним, як з живою істотою. Навіть коли я сідала в новий F-16, дотрималася спеціальної традиції. Потерла взуття об щіточку, яка закріплена на першій сходинці. Це означає повагу до літака. Навіть якщо ти маєш чисте взуття, однаково маєш це зробити.
Пані Ліліє, торік восени з’явилась петиція про надання вашому сину почесного звання Героя України. Збір підписів завершено. Яка її сьогодні доля?
Петиція досі на розгляді. Але самі по собі петиції нічого не вирішують. Подання на отримання Героя України мають робити військові. Зараз, наскільки я знаю, командування Повітряними силами підписало це подання. Рішення перебуває в комісії з нагородження, після чого, мабуть, надійде до Президента. Щоправда, не знаю, коли подання буде підписане. Утім, це було б навряд чи можливим якби я мовчала і мовчало б суспільство. Андрія Героєм України визнав український народ, якому відомо, що він воював як герой, але понад це ще й зробив для України багато речей, які мали б робити люди інших рівнів.
Саме Андрій затіяв справжню революцію в українській авіації. Навіть його побратими мали сумнів, що в Україні будуть F-16
Андрій до того часу змушував їх вивчати англійську мову, організовував їм навчання з освоєння нового літака. І коли програма з підготовки українських льотчиків розпочалася, то лише тоді хлопці сказали, «таки недаремно нас «Джус» ганяв». І сьогодні, коли йдеться про українську авіацію, то посли іноземних країн, міністр оборони Нідерландів посилаються саме на «Джуса» — як носія реформ нової української авіації.
Що вам надає сил сьогодні?
Мені треба бачити реалізацію того, що робив Андрій. Я не можу собі дозволити щоб те, що робив мій син, звернуло у зворотний бік. А ще — я маю показувати приклад решті матерям. Щоб вони не сиділи десь по кутках, а теж розповідали про своїх героїчних дітей.
Якби у вас була змога звернутися до світових лідерів, що б ви їм сказали?
Я б сказала, аби вони орієнтувалися на нашу справжню молоду військову еліту. Щоб не вельми покладалися на старих командирів. Бо вони, на жаль, відстали від сучасних реалій і не налаштовані на конструктив і зміни. І звісно, треба не дозволити згаснути тому, що робили наші молоді героїчні хлопці. Тому що вони започаткували справжній прорив в українській авіації, і ми маємо усіма силами утримати їхні здобутки. Маємо жорстко і безповоротно закріпити це на майбутнє.
Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я. У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)