Юлія Богуславська: «Відбудова України лежить на жіночих плечах. І я запевняю: польки нам допоможуть»

«Допомагаючи іншим, рятуємось від власної травми»: як Львів став прихистком для тисяч біженців

Одна з найкрасивіших вулиць Львова — Коперніка. Тут від початку повномасштабного вторгнення працює гуманітарний штаб міжнародної організації Спільнота Святого Егідія. З перших днів війни сюди стікаються потоки людей, які рятуються від бомбардувань. 

Щодня евакуаційні потяги прибувають на Львівський залізничний вокзал з прифронтових міст і привозять людей похилого віку, хворих на кріслах колісних, важкопоранених і тих, хто втратив своїх рідних. До відносно безпечного Львова вдається добратися не всім: когось на етапі евакуації накривають російські ракети. 

Переселенці, офіційно — внутрішньо переміщені особи, які приїжджають до Львова — не такі ж біженці, які виїжджають до Європи. Львів приймає важкопоранених, старих і нетранспортабельних. Загалом понад 220 тисяч українців з прифронтових міст приїхали до Львова у пошуках порятунку.

Іванна Синицька, координаторка міжнародної організації Спільнота Святого Егідія у Львові, від початку повномасштабного вторгнення прийняла сотні покалічених війною українців. 

До війни організація займалася допомогою бідним і безпритульним у Львові. Під час війни не припинила цієї роботи, але багато людей, які приїхали у Львів як біженці, стали волонтерами і зараз допомагають тим, хто живе на вулиці. Переселенці кажуть: «Допомагаючи іншим, рятуємося від власної травми».

— На початку повномасштабної війни до Львова приїхало дуже багато людей зі східних, південних та центральних областей України, — розповідає Sestry Іванна Синицька. — І вперше ми познайомилися з цими людьми у школі в мікрорайоні Сихів, де діяв перший притулок для біженців. Ми приїжджали до них щодня, готували їм їжу. Оскільки ми є спільнотою, яка багато років у Львові годує бідних, то вирішили готувати їжу також для наших переселенців.

Люди спали на підлозі у спортзалах і шкільних класах. Мене вразила така кількість людей. Щодня з лютого до липня ми відвідували переселенців: привозили одяг, засоби гігієни — і так знайомилися. 

Коли в місті вже було понад 200 тисяч біженців, ми вирішили робити для них більше. Запровадили процес реєстрації і стали видавати гуманітарну допомогу в нашому центрі на Коперніка. Люди приходили, ми спілкувалися, і наші розмови переростали в близькі стосунки. 

Нам довелося першими вислуховувати страшні історії пережитого на війні. Разом плакали, обіймалися. ‍

Жоден з наших волонтерів не був психологом: ми не були готові чути такі жахливі людські драми, кожен з нас пропускав ці історії через серце

— Які розповіді вразили найбільше?

— Не можу забути, коли до нас за допомогою прийшла старша жінка з Краматорська, вона весь час плакала і розповіла, що її внука вбила ракета на Краматорському вокзалі, коли вони сідали на евакуаційний рейс до Львова. Росія запустила балістичні ракети по людях, які були на платформі та перед залом очікувань. Внук цієї жінки загинув, син — батько дитини — збожеволів, бо це сталося на його очах. Ця жінка постійно плакала, це було дуже важко. 

Ще одна сім'я — з Донецької області: батьки з двома малими дітьми евакуйовувалися власною машиною. Їхнє авто попало під ракетний удар: старша донечка померла в лікарні, син Михайлик вижив і переніс безліч операцій, жінка з чоловіком вижили. Вони досі живуть у Львові в модульному містечку. Хлопчика постійно треба возити на реабілітацію. 

Від жертв до рятівників: як пережите горе перетворюється на силу

— Є чимало історій про наших друзів. Я їх називаю друзями, бо це люди з біженців, які приходили до нас за гуманітаркою, а потім захотіли допомагати нам і самі стали волонтерити, — продовжує Іванна. — Вони вже три роки з нами: вислуховують таких самих переселенців, як вони. 

Наталя з Оріхова з Запорізької області, яка прийшла до нас і зі сльозами на очах розповіла, що побачила в чаті місцевих пабліків, що її будинок розбомблено. Тепер вона як волонтерка допомагає тим, у кого немає домівки. Адже розуміє, що таке втратити дім. 

До нашого центру приходило й чимало чоловіків. Пан Володимир із сином евакуювалися з Маріуполя. Володимир пережив катування російського полону: йому вибили всі зуби. В Маріуполі, у дворі будинку, загинула його матір, яку не вдалося поховати. ‍

До війни він мав у Маріуполі успішний бізнес, а у Львові став бездомним. Попри це він приходив до нас і допомагав роздавати їжу іншим потребуючим

Під час війни волонтерство у Львові допомагає переселенцям жити і рухатись далі. Вони розуміють, що роблять щось корисне. Не сидять і не замикаються у своєму горі. Вони постійно нам говорять, що їм важливо відчувати себе потрібними, що їм це допомагає відновитися. 

От приходила до нас пані Наталя із Сіверськодонецька. Це окуповане росіянами місто. Наталя розповіла про сина, який повернувся з фронту: «Він у мене кожну ніч воює». Тобто не спить, мучиться безсонням, неспокійний.  Я їх запросила приходити до нас. Через якийсь час вона зізналась, що завдяки допомозі іншим почала усміхатися:‍

«Ми приїхали до Львова, бо в нас вже нічого не було, і тут знайшли новий сенс життя»

На жаль, не всі історії мають щасливий кінець. Ми стежимо за долями наших біженців. Немало людей, які евакуювалися до Львова в перші дні війни, потім повернулись у свої міста і загинули від російських ракет. 

До нас приходив хлопець Влад. Він евакуювався до Львова зі своєю старенькою бабусею з Харкова. Пізніше бабуся поїхала до доньки в Німеччину, а Влад залишився у Львові, знайшов тут роботу. Одного дня Влад поїхав на три дні у Харків — чимало харків'ян, які евакуювалися до Львова, їдуть час від часу в рідне місто, щоб подивитися, як виглядають їхні будинки чи квартири. І в той момент, коли Влад перебував у Харкові у своїй квартирі, стався приліт...

— Тобто драма внутрішніх переселенців ще й у тому, що вони прагнуть повернутися до своїх будинків у прифронтові міста... і там гинуть.

— Вони всі хочуть додому, їм дуже болить. Хочуть, навіть якщо їхні міста вже окуповані, але їхні будинки стоять. Кажуть: «Ви собі не уявляєте, як ми хочемо повернутися». 

Микола з Бердянська зізнається: 

— Сьогодні рівно три роки, як я зачинив фіртку свого дому. Не покидаю думки, що повернуся, відчиню цю фіртку і зрештою зайду в свій будинок

У нас було тоді 20 людей, і кожен плакав, бо відчув його слова, як власні. Люди хочуть повернутися бодай тому, що мали все, а тепер не мають. Кажуть: «Ми — безхатченки».

Кругообіг доброти

— Де зараз живуть у Львові внутрішні переселенці, яких селили у школах на початку війни? Яке житло вони знайшли за три роки? 

— Майже всі винаймають квартири. Але живуть у цих квартирах кілька сімей або кілька поколінь однієї родини, бо їм бракує грошей, щоб оплатити оренду й комунальні. Люди об'єднуються: наприклад, літні батьки, донька із зятем, сестри, брати і їхні діти. І часто чую, що вони сплять на підлозі в цих квартирах, бо в них немає грошей орендувати більше помешкання. 

Хоча вони здебільшого працюють, заробляють, а пенсіонери мають пенсії. Багатьом молодими людям вдається знайти роботу. Звичайно, це часто не та робота, яку вони виконували в своїх містах, робота не за фахом. Так, інженер чи вчитель можуть працювати прибиральником чи сторожем, або продавцем у супермаркеті. 

— Чим саме переселенці займаються у вашому центрі? Отримують допомогу і самі волонтерять?

— Люди приходили до нас, щоб отримати гуманітарну допомогу, пройти реєстрацію — і залишалися на чай і щирі розмови. Зараз ми їх запрошуємо допомагати нам в роботі з новими переселенцями, а також роздавати їжу для бідних і бездомних людей у Львові (це та робота, якою спільнота займалася до війни впродовж 20 років). Раз на тиждень ми готуємо гарячу їжу, фасуємо її в посуд і йдемо до парку роздавати безхатченкам. 

Ми дружимо з цими людьми вже десятки років, їх приходить кілька сотень, а тепер серед них також — чимало внутрішніх переселенців, які стають в одну чергу з львівськими бездомними, щоб поїсти. 

Люди без власних помешкань допомагають безхатькам. А ті переселенці, які мають роботу і якось влаштували своє життя, допомагають тим, кому пощастило менше

Особливо потребують помочі переселенці пенсійного віку, які мають проблеми зі здоров'ям і не можуть влаштуватися на роботу. 

А ще разом з нашими волонтерами з-поміж внутрішньо переміщених осіб ми їздимо відвідувати людей, які живуть у будинку для людей похилого віку. Там також заселили переселенців — з інвалідністю з прифронтових міст. 

— Як безхатченки переживають війну в Україні? 

— Гостро. Двоє з наших волонтерів, які працювали з бездомними, загинули на фронті. Юрій і Володимир пішли захищати Україну з перших днів повномасштабної війни. Коли загинув Юра, якому було лише 25, одна бездомна підійшла до мене і сказала: «Я сьогодні у взутті, яке мені Юра подарував». Юрій купував безхатченкам ліки й одяг. А коли на фронті загинув наш волонтер Володя, плакали старі з будинку для людей похилого віку. Він був для них, як онук, відвідував тих самотніх людей, допомагав їм. «Він був нашим сонцем», — казали вони.

Безхатченки живуть своєю спільнотою вулиці, вони дружні й солідарні. Коли один з них був мобілізований (а безхатченків також мобілізують), інші приїхали до нього на військовий полігон, щоб передати смачного, підтримати. Зараз цей чоловік захищає Україну на Харківському напрямку.  

— Як бездомні реагують на те, що їм приносять допомогу люди, які самі втратили домівки і рятувались від бомбардувань?

— Вони чекають на зустріч з переселенцями, щоб розпитати їх про пережите. Львівські бездомні товаришують з нашою волонтеркою — переселенкою Людмилою з Попасної. Людмила — лікарка-кардіолог і допомагає їм професійною консультацією, а також готує для них. Зокрема, смачну випічку. 

Наші внутрішні переселенці не тільки приходять до центру, а також залучені у волонтерську роботу для фронту. Щотижня плетуть маскувальні сітки для нашої армії. 

Отакий кругообіг допомоги.

<frame>Спільнота Святого Егідія, мирянська міжнародна організація християн - католиків, яка працює у понад 80 країнах світу. Створена в Італії у 1968 році групою римських студентів. Засновником є професор Андреа Рікарді. Спільнота відома своїми миротворчими та гуманітарними місіями в Африці, на Балканах, в Україні. Головне волонтерське спрямування: допомога бездомним, біженцям, людям похилого віку та з інвалідністю.<frame>

Фотографії: спільнота Святого Егідія у Львові

Захід мав усі інструменти, щоб передбачити війну Росії проти України, — і проігнорував їх. Ще до 2014 року аналітика надходила до найвищих кабінетів НАТО: анексія Криму, загроза Маріуполю, домінування РФ у Чорному морі. Прогнози були точними, але більшість країн-членів обрали ілюзію партнерства з Кремлем.

Чи ще можливі зміни? Що для цього потрібно? І чи зможе НАТО залишитися ефективним безпековим союзом у нову епоху загроз? На ці та інші питання в інтерв’ю Sestry відповіла докторка Штефані Бабст — одна з найвпливовіших стратегів у сфері безпеки в Європі, яка понад 20 років працювала в апараті НАТО, зокрема очолюючи команду стратегічного прогнозування. Сьогодні вона — незалежна аналітикиня, авторка книжки про «сліпі зони» Заходу у стратегії щодо Росії та активна учасниця міжнародних дискусій про війну, мир і безпеку.

Україна, Росія, і стратегічні прорахунки Заходу

‍Марина Степаненко: Ви очолювали команду стратегічного прогнозування в НАТО. Як ви оцінюєте здатність Заходу передбачити повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Чи були сигнали, які просто не почули чи, можливо, не захотіли почути?

Штефані Бабст: Було багато попереджень, до яких не прислухалися. Дозвольте мені пояснити. У міжнародних відносинах дуже важливо точно оцінити мислення, можливості і наміри іншого актора. НАТО не змогла цього зробити з Росією. Як керівниця відділу стратегічного передбачення Альянсу, я зробила перше серйозне попередження в 2013 році — за кілька місяців до анексії Криму. Я представила аналіз, в якому виклала злісні наміри Росії і її військові підготовчі заходи проти України.

Він був розглянутий генеральним секретарем і обговорений з державами-членами, але жодних дій не було вжито

Деякі країни — країни Балтії і Польща — сприйняли цей аналіз серйозно. Інші — зокрема Німеччина, США і Велика Британія — вважали за краще зберегти партнерство між НАТО і Росією. Починаючи з 2014 року, ми посилили наш аналіз, передбачаючи такі дії, як захоплення Маріуполя, домінування в Чорному морі і використання Донбасу як плацдарму. Ці прогнози були оприлюднені на найвищому рівні, в тому числі в Раді НАТО, але зрештою були відкинуті.

У 2015 і 2016 роках ми розширили наш фокус, включивши Китай і його зв'язки з Росією, пропонуючи сценарії майбутнього і передбачення та званих «чорних лебедів» — події з високим рівнем впливу, які важко передбачити, здаються малоймовірними, але можуть мати серйозні наслідки, якщо вони стануться. Знову ж таки, багато хто сприйняв це лише як «інтелектуальні вправи». Так, НАТО мала інструменти передбачення і проігнорувала їх. І це має дуже високу ціну.

‍У своїх роботах ви закликаєте до перегляду західної стратегії щодо Росії. На вашу думку, які «сліпі зони» досі залишаються у підходах Заходу — особливо в контексті підтримки України?

Три роки тому я закликала до потужної, багатогранної стратегії стримування, щоб допомогти Україні не просто заморозити війну, але й перемогти в ній. Я покликалась на підхід Джорджа Кеннана часів холодної війни, закликаючи використовувати весь інструментарій — економічний, дипломатичний, військовий, щоб витіснити Росію з України. Але, за винятком деяких країн Балтії та Північної Європи, ніхто не сприйняв це всерйоз.

НАТО і ЄС досі не мають визначеної кінцевої мети. Якби метою була перемога України, була б розроблена відповідна стратегія

Натомість західні лідери недооцінили стійкість України і не змогли діяти рішуче навіть після того, як Росія перетнула незліченну кількість червоних ліній. Президент Байден, будучи відданим Україні, сформулював свій підхід навколо того, чого США не робитимуть: ми не будемо провокувати Росію, ми не будемо давати українцям далекобійну зброю, ми не будемо робити те і се. Це не стратегія. І зараз, з поверненням Трампа, багато європейських урядів пасивно сподіваються на американо-російську угоду, яка просто заморозить війну, — те, що я вважаю небезпечним як для України, так і для Європи.

Моя основна критика — це брак політичної волі Заходу. Занадто багато хто все ще вважає, що це війна Росії проти українців. Але це і наша війна також

‍Штефані, як ви вважаєте, чому Європа не змогла ефективно підготуватися до президентства Трампа?

Планування в НАТО і європейських урядах часто є складним завданням, оскільки політики, як правило, зосереджуються на короткострокових цілях — зазвичай лише на місяць вперед. В умовах надзвичайної ситуації, особливо через непередбачуваність з боку Вашингтона, Європа повинна відійти від режиму кризового управління і припинити реагувати на кожну подію — таку як новий твіт. 

Європа повинна бути твердою зі США, чітко повідомляючи, що їхні дії, включаючи погрози таким країнам, як Канада і Данія, приховування розвідданих від України і припинення кібероперацій проти Росії, є неприйнятними. Ці рішення мали смертельні наслідки, і держави-члени не повинні боятися притягнути США до відповідальності за порушення базових принципів Вашингтонського договору.

Марк Рютте, генеральний секретар НАТО, нещодавно відвідав Флориду, щоб зустрітися з президентом Трампом, сподіваючись вразити його цифрами оборонних витрат. Він похвалив лідерство Трампа і навіть заявив, що той «вийшов з глухого кута» у відносинах з Росією. Однак це відірвано від реальності безперервних російських атак. 

Якщо генеральний секретар НАТО не має чіткого меседжу, найкращим підходом є мовчання — зосередження на підтримці країн-членів і захисті їх від будь-якої загрози. У нас немає часу на порожні слова і політичні ігри.

Європейці повинні залишатися поза впливом американського політичного театру, зосередившись на зміцненні обороноздатності і підтримці оборонної промисловості України, щоб вона могла протистояти російській агресії

Міграція і війна 

Німеччина більше не є лідером ЄС за кількістю клопотань про надання притулку, якщо говорити про біженців з Південної Америки та Близького Сходу. Водночас у першому кварталі 2025 року кількість звернень від українців зросла на 84%. Про що це свідчить? 

Цілком зрозуміло, що багато українців з особистих та професійних причин вирішили покинути свою країну — це природно, і нікого не можна в цьому звинувачувати. Але ця міграція має політичні наслідки в Німеччині, особливо коли ультраправі партії використовують її, зображуючи українських біженців як тягар для соціальної системи, незалежно від їхніх навичок чи мотивації. Ці настрої особливо сильні на сході Німеччини, де такі партії, як AfD та деякі ліві популістські рухи отримали підтримку.

Що мене турбує, так це відсутність сильної протидії з боку федерального уряду в Берліні — мають бути більш чіткі меседжі та політичне лідерство

Якщо приїде більше українців, я сподіваюся, що наступний уряд позитивно поставиться до цього, визнавши, що багато хто з них може зробити значний внесок у німецьку робочу силу. Це означатиме скорочення бюрократії, прискорення інтеграції та полегшення їхньої роботи. Чи станеться це, ще належить з'ясувати.

‍Продовжуючи цю тему, в останні тижні деякі округи в Німеччині публічно заявили, що більше не можуть приймати українських біженців через перенавантаження соціальних систем. Як ви оцінюєте ці настрої?

Це правда, що місцеві громади по всій Німеччині все ще стикаються з труднощами у прийнятті біженців — проблема, яка виникла після рішення канцлерки Меркель відкрити кордони, що призвело до появи великої кількості біженців з Сирії, Афганістану та інших країн. Багато муніципалітетів залишаються перевантаженими питаннями надання житла, мовної та інтеграційної підтримки. Але українські біженці не створюють таких проблем. 

Українці, як правило, добре інтегруються, приносять з собою сильні навички та освіту і не сприяють соціальній напруженості

На відміну від них, деякі біженці з Близького Сходу важко адаптуються до ліберально-демократичних норм, що підживлює ультраправі наративи — особливо на сході Німеччини. Партії на кшталт AfD і такі діячі, як Сара Вагенкнехт, використовують це, просуваючи антиукраїнську, проконцесійну риторику, яка ігнорує реальність російської окупації. 

На жаль, основні демократичні партії не роблять достатньо для того, щоб дати відсіч. Зі зростанням підтримки з боку американських правих популістів, як-от тих, що пов'язані з Трампом чи Маском, ця поляризація може ще більше поглибитися, створюючи серйозну загрозу для демократичної згуртованості в Європі.

Європа на порозі війни

‍На тлі повномасштабної війни в Україні, у Польщі та Німеччині звучать ініціативи щодо підготовки школярів до надзвичайних ситуацій. Чи свідчить це про глибший злам у безпековій культурі Європи — коли оборона вже не лише справа армії, а всього суспільства?

Хоча в Німеччині розпочалися деякі курси, пов'язані з обороною, їх все ще не вистачає, і широка громадськість залишається в основному непідготовленою — як ментально, так і фізично — до виконання оборонної ролі. 

Зараз розгортаються серйозні дебати навколо відновлення призову до армії, але опитування показують, що дві третини 20-30-річних відмовляються служити, а багато хто каже, що радше емігрує, аніж захищатиме країну.

Це відображає глибшу проблему: десятиліттями політичної пропаганди німців привчали до того, що вони живуть у мирі, в оточенні союзників, і їм не потрібно готуватися до конфлікту

Як наслідок, у Німеччині також бракує бункерів на випадок кризових ситуацій, тренінгів з цивільної оборони, а базові заходи з підвищення стійкості населення практично відсутні. Зміна такого мислення вимагатиме сильного політичного лідерства. Без цього Бундесвер залишатиметься недоукомплектованим і не зможе зробити значний внесок у зусилля, подібні до потенційної коаліції в Україні.

Ми бачимо, як цивільна оборона стає частиною публічної політики — від навчання дітей до перевірки систем тривоги. Чи не запізно Європа починає серйозно думати про власну стійкість у разі ескалації за межами України?

Безумовно. Деякі країни, такі як Фінляндія, Швеція, Польща та країни Балтії, в останні роки надавали пріоритет як військовому потенціалу, так і стійкості суспільства. У таких містах, як Рига і Варшава, добре розуміють російську загрозу. Однак такі країни, як Німеччина, Бельгія, Португалія, Франція та інші, все ще розглядають війну Росії проти України як регіональну проблему. 

На щастя, такі лідери як Кайя Калас наполягають на довгостроковій стратегії проти Росії. З самого початку повномасштабного вторгнення Росії я стверджувала, що нам потрібно готуватися до тривалого конфлікту, адже поки режим Путіна залишається при владі, Росія продовжуватиме становити загрозу для України і всієї Європи.

Стратегічне бачення

‍Враховуючи ваші погляди на еволюцію НАТО та необхідність нової коаліції, якою може стати так звана «коаліція охочих», як ви уявляєте собі її структуру? Які стратегічні або інституційні рамки будуть важливими для ефективної протидії російській агресії, враховуючи виклики всередині НАТО, зокрема через вплив популістських лідерів, зокрема Трампа?

Під час моєї роботи в НАТО я пишалася здатністю моєї команди передбачати виклики ще до того, як вони виникали, особливо коли йшлося про розширення НАТО. Я брала активну участь у прийнятті нових членів, зокрема, країн Балтії, Словенії та Словаччини. 

Одним з моментів, на який я сподівалася, було побачити прапор України в штаб-квартирі НАТО, але я більше не вірю, що це реалістична мета 

Натомість я вважаю, що Україна повинна зосередитися на створенні нової коаліції з країнами-однодумцями, а не на прагненні до членства в НАТО. Альянс, особливо під впливом деструктивних політик, дедалі більше розділяється. 

Якби я консультувала президента Зеленського, я б рекомендувала не витрачати енергію на вступ до НАТО, а натомість зосередитися на зміцненні ширшого, гнучкішого альянсу для протидії російській агресії. Це дозволило б нам вийти за рамки статус-кво і підготуватися до майбутнього.

‍Зважаючи на нинішню динаміку в НАТО, як довго, на вашу думку, Альянс зможе зберігати свою нинішню структуру, перш ніж серйозні зміни стануть неминучими? Чи є у вас на прикметі часові рамки?

Коли був обраний президент Трамп, я передбачала, що він підірве порядок, заснований на правилах, і ми вже бачимо значну шкоду, завдану НАТО, особливо в плані зобов'язань США. Європейські країни почали обговорювати посилення європейської складової в НАТО, плануючи підготуватись до можливого виведення американських сил і засобів протягом п'яти-десяти років. Проте я вважаю, що ці терміни є надто оптимістичними — у нас може бути лише п'ять-десять місяців до того, як ми побачимо нові зриви.

Озираючись назад, можна сказати, що НАТО втратила можливість підготуватись до цих викликів. У 2016 році я підготувала документ для генерального секретаря Альянсу з описом потенційної шкоди, яку може завдати Трамп, але тоді він був відхилений. Зараз підняті мною питання все ще актуальні, а бюрократія НАТО надто не схильна до ризику, щоб планувати сценарії на випадок непередбачуваних ситуацій.

Якщо Альянс не діятиме, то ризикує залишитися реактивною організацією, яка постійно реагуватиме на твіти Трампа замість того, щоб проактивно працювати на перспективу

Я сподіваюсь, що такі країни, як Франція, Велика Британія і країни Північної Європи, співпрацюватимуть з Україною для створення нового спільного об'єднання, яке зможе краще протистояти майбутнім викликам.

Титульне фото: MANDEL NGAN/AFP/East News

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

У Варшаві розпочинає роботу новий напрям — психологічна і психіатрична допомога спеціально для українців. З українськими мігрантами працюватимуть не польські фахівці, а висококваліфіковані українські спеціалісти. Про специфіку роботи з іноземцями, недовіру українців до місцевих спеціалістів, а також психологічні травми переселенців, зокрема, дітей — в інтерв’ю з доктором медицини, психіатром і психотерапевтом Варшавського центру Psychokrates Кшиштофом Станішевським.

«Біженці найчастіше потребують особливого підходу психологів»

Оксана Щирба: Як виникла ідея відкриття напряму допомоги саме для українців? І чому саме зараз?

Кшиштоф Станішевський: У межах щоденної клінічної практики вже кілька років я консультую людей з України — як тих, хто тимчасово проживає в Польщі, так і тих, хто переїхав сюди назавжди. І саме біженці найчастіше потребують особливого спеціалізованого підходу. Це пов’язано як з реакціями на безпосередні наслідки війни в Україні, так і з труднощами швидкої адаптації до нового життя в Польщі. Додатковим викликом є обмежені можливості швидко опанувати польську мову на високому рівні. 

Однією з наших відмінностей від інших центрів є готовність відповідати на потреби в діагностиці, психологічній підтримці та лікуванні українською мовою. 

До того ж я неодноразово чув скарги від українців на неякісну психологічну допомогу, зокрема ту, що надається безкоштовно — часто особами без відповідної освіти, досвіду чи супервізійної підтримки. А така допомога, як ми розуміємо, уразливій людині може не лише не допомогти, а й нашкодити. Саме тому для нас дуже важливим є кваліфікація українських фахівців, їхній клінічний досвід, здатність надати професійну, безпечну і мовно комфортну підтримку.

— Які основні психоемоційні виклики стоять перед українцями після еміграції до Польщі? Чим травма вимушеної еміграції відрізняється від еміграції добровільної?

— За моїми спостереженнями, є кілька найчастіших викликів. Існує група емігрантів, які безпосередньо пережили воєнні дії у вигляді бомбардувань, ракетних атак, — особливо мешканці прикордонних регіонів. У таких людей я спостерігав типові симптоми ПТСР. 

Найчастіше ми маємо справу з двома головними групами стресогенних чинників. По-перше — травма переїзду. Люди вимушено, через війну, залишили свої домівки, роботу, родичів і переїхали в безпечнішу країну, як-от Польща. По-друге, виклики і труднощі швидкої організації життя в еміграції. Обидва ці зовнішні контексти сприяють виникненню депресивних реакцій, тривожних станів, адаптаційних розладів, неврозів.

— Чимало українців за кордоном, зокрема в Польщі, не довіряють місцевим психологам, психіатрам і соціальним працівникам у державних установах. Це доводять не офіційні опитування, а приватні розмови. Це пов’язано з випадками порушення професійної етики, розголошенням лікарської таємниці, передачею даних соціальним службам або поліції. Також існує бар’єр досвіду — людина, яка не пережила війну і втрат, не завжди здатна зрозуміти того, хто це пережив. Як польські психологи можуть достукатися до українців у таких ситуаціях?

‍— Недовіра — природна реакція вразливої людини, яка вже зазнала втрат, травм і змушена адаптуватися до нових умов

Ми це чудово розуміємо, тому у нас з українцями працюють українські фахівці — психотерапевти, психіатри, психологи, які не лише володіють мовою, а й глибоко розуміють культурний і емоційний контекст війни, еміграції, втрат.

Ми дуже відповідально ставимося до підбору персоналу. До роботи залучаємо лише справжніх спеціалістів, які мають відповідну освіту, практику, етичну стійкість і високий рівень емпатії. Це дозволяє забезпечити безпеку, на якій будується довіра. 

Якщо в будь-якому закладі, що надає психологічну або психіатричну допомогу, порушуються професійна етика або лікарська таємниця, — це окрема проблема, патологія, яка потребує рішучого реагування.

Разом з тим специфіка надання допомоги в межах державної системи охорони здоров’я (наприклад, у відділеннях невідкладної допомоги, приймальних відділеннях, психіатричних стаціонарах) полягає в тому, що туди частіше потрапляють пацієнти з більш тяжкими психічними розладами — як-от психотичні стани, втрата свідомості, тяжка депресія, аутоагресивні чи суїцидальні поведінкові прояви.

Причини таких станів не обов’язково пов’язані безпосередньо з війною чи еміграцією — вони стосуються всіх людей, які живуть у Польщі. Якщо ж психоз трапляється в українця і виникає потреба в госпіталізації, мовний бар’єр є серйозною перешкодою — адже до труднощів спілкування додаються психотичні симптоми, наприклад, галюцинації, втрата зв’язку з реальністю.

У нашій амбулаторній практиці в психіатрично-психотерапевтичному центрі ми зазвичай не лікуємо пацієнтів, які потребують негайної госпіталізації. Ми є комерційним закладом, не фондом, хоча співпрацюємо з окремими фондами. Ми також не пов’язані з Національним фондом охорони здоров’я. Наші двері відкриті для всіх, хто знає, що таке сильна тривога, втрата, вигорання, панічні атаки, ПТСР чи просто потреба в розумінні.

— Як розпізнати, що людині слід звернутися до психотерапевта або психіатра? Які тривожні сигнали, крім суїцидальних думок?

— Суїцидальні думки — це вже дуже серйозний сигнал тривоги.

Симптомами, які мають стати причиною звернення за допомогою, є:

• втрата здатності радіти дрібницям,
• втрата енергії для виконання щоденних обов’язків,
• тривожність,
• симптоми безсоння,
• труднощі з концентрацією,
• зміна апетиту,
• зниження загальної життєвої ефективності.

Ці симптоми часто вказують на розвиток психічного розладу, хоч і не є настільки очевидними, як уже згадані думки про самогубство.

‍— У Польщі культура звернення за психологічною допомогою більш розвинена, ніж в Україні. Чимало людей досі вважають, що це як підписатися під тим, що ти — психічно хворий. Не хвилюєтесь, що українці будуть рідко звертатися? 

— Уже багато років я спостерігаю зміни у ставленні до психічного здоров’я, передусім у польському суспільстві. Цей процес постійно розвивається, — помітна трансформація відбулася під час пандемії COVID-19.

Окрім ситуації лікар-пацієнт, я також бачу ці зміни в соціально-дружніх контекстах. Наприклад, приблизно 15 років тому під час спортивних виїздів або в неформальному спілкуванні, коли я розповідав про свою професію, часто помічав настороженість або обережність, змішану з цікавістю.

Але в останні роки я дедалі частіше бачу відкритість, навіть гордість людей, які відкрито говорять про користування психіатричною або психотерапевтичною допомогою. Це стає звичним предметом розмов, знаком свідомої турботи про себе в стресових часах, а не причиною для сорому чи ніяковіння. Серед українців я також багаторазово стикався з розумінням важливості такої допомоги, проте одночасно — з обмеженим доступом до стаціонарної терапії українською мовою.

— Однією з психологічних проблем, яка торкається багатьох біженців, особливо тих, хто не планував виїзд, є відчуття зависання між двома світами, труднощі з побудовою майбутнього в новій країні — на відміну від мігрантів за власним вибором. Уряди багатьох країн тільки підсилюють цю тривогу, постійно підкреслюючи, що біженці повинні повертатися, що тимчасовий захист і пільги будуть скасовані…

‍— Зависання між двома просторами, обмежений і нерегулярний контакт з близькими, які залишилися в Україні, труднощі з організацією життя у вимушеній еміграції — це одні з головних чинників психологічного навантаження і водночас — поле для викликів

Нестабільні умови державної допомоги, а також інформаційні наративи, що циркулюють у громадах і соціальних мережах, очевидно, ускладнюють досягнення відчуття безпеки, а отже, — й базової психічної рівноваги та внутрішнього спокою.

Однак, підтримка у формі фармакотерапії, психологічної допомоги, консультування, кризових інтервенцій створює можливості для пом’якшення внутрішньопсихічних наслідків зовнішньої дійсності.

«Біль дітей з України часто не кричить, а мовчить»

— Розкажіть про дітей-біженців. Вони зростають у тривозі й страху. Чи відрізняються вони психологічно від своїх польських однолітків? Якщо так, то чим саме? Як це може вплинути на їхнє майбутнє?

‍— Звісно, діти-біженці відрізняються від своїх польських однолітків — передусім досвідом. Дорослішати в тіні війни — це дорослішати у світі, де раптово зникло відчуття безпеки, передбачуваності, стабільності. Навіть якщо дитина фізично перебуває в безпечному місці — у Польщі, її психіка часто й далі «живе» в тому страху, у тій втраті. 

Чимало українських дітей пережили травму: втрату близьких, дому, розлуку з батьком чи братами й сестрами, життя в підвалі або втечу під обстрілами. Вони часто емоційно зріліші за своїх однолітків, але водночас — більш напружені, насторожені, замкнені або — навпаки — надмірно збуджені. Це не означає, що ці діти «гірші» — вони просто несуть із собою величезний багаж, з яким їм іноді важко бути просто дітьми. Якщо вони не отримають належної психологічної підтримки, це може вплинути на їхнє доросле життя: можуть виникнути труднощі у стосунках, у довірі, у відчутті власної цінності. 

Саме тому в нашому центрі ми також відкрили спеціальний напрямок психологічної допомоги для українських родин. Ми працюємо над тим, щоб травма не стала перешкодою, а точкою, з якої можна будувати нову силу.

— Які методи або підходи у психологічній роботі найефективніші для дітей-біженців, які пережили травматичний досвід? Чи є якісь відмінності в терапії з дітьми з України, порівняно з іншими країнами?

— У роботі з дітьми-біженцями, які пережили травму, найефективнішими є ті підходи, які враховують не лише психіку, а й тіло, стосунки, культуру. Часто це інтегративна терапія — поєднання елементів когнітивно-поведінкової терапії (CBT), терапії травми, роботи через гру, арттерапії, а також тілесно орієнтованих методів, як-от TRE (Tension & Trauma Releasing Exercises) чи mindfulness для дітей.

У випадку дітей з України ми іноді бачимо дещо інший емоційний ландшафт. Вони часто тримають усе «в собі», ніби внутрішньо мобілізовані. Їхній біль часом не кричить — він мовчить. Це може бути результатом як особистого, так і колективного досвіду поколінь. Тому дуже важливо створити для дитини не просто безпечний простір, а й атмосферу глибокої довіри, поваги до її історії.

Також варто згадати про внутрішню замкненість саме в шкільному середовищі — серед інших дітей. Це проявляється не лише в емоційній закритості, а й у повідомленнях про гіперактивність, яка «реалізується» в навчальному контексті, у груповій взаємодії

Водночас багато дітей демонструють виняткову здатність до поглинання нової інформації, велику відкритість до навчання і бажання відкривати для себе нове — попри травматичний досвід. 

Це важливий ресурс, на який варто спиратись у терапевтичній та освітній роботі. Також у терапії важливо враховувати мовний бар’єр, культурні особливості виховання й навіть ставлення до самої ідеї психотерапії в родині. Наприклад, батьки можуть недооцінювати потребу дитини у психологічній допомозі, бо самі не мають досвіду такого виду підтримки.

— Чи помічаєте ви у дітей-біженців з України якісь внутрішні ресурси або риси, що допомагають їм адаптуватися попри травматичний досвід? Що може підтримати їхню стійкість?

— Я часто бачу в цих дітях вражаючу внутрішню силу. Вони надзвичайно адаптивні, часто відповідальні не за віком. Вони вже з ранніх років мають досвід втрати дому, близьких, стабільності — і водночас в них можна побачити глибоке розуміння важливості підтримки, зв’язку, співпереживання.

Один з головних ресурсів — це зв’язок з родиною. Навіть якщо один з батьків фізично відсутній (наприклад, залишився в Україні), дитина часто відчуває його моральну присутність, пам’ятає про сенси, які тримають родину разом. Також важливою опорою є мова, звички, ритуали — наприклад, українські казки, музика, їжа вдома

Підтримати стійкість дитини можуть:

• стабільність у повсякденному житті (розклад, рутина, передбачуваність),
• дорослі, яким можна довіряти,
• можливість висловлювати емоції через творчість, гру, рух,
• визнання її досвіду — не замовчування, а м’яке проговорення.

— Як проявляється оця дорослість дітей-біженців, про яку ви згадали? 

— Це одна з найбільш зворушливих і водночас тривожних тем. Багато дітей-біженців, особливо старшого віку, ніби «виходять» зі свого дитинства. Вони надто рано вчаться приймати складні рішення, піклуватися про молодших, підтримувати маму, розуміти дорослий світ — хоча ще самі діти.

Я пам’ятаю двох таких дітей: дівчинку 13 років і хлопчика 15 років. Обоє приходили на терапевтичні зустрічі з мамами, але поводилися так, ніби це вони за все відповідають.

Дівчинка активно розповідала про те, які документи вже заповнені, які ще потрібно подати. Вона відповідала замість мами й намагалася контролювати процес.

Коли я спитав про її власні почуття, вона довго мовчала, а потім сказала: «Я не маю часу плакати. Мама й так сама все тягне»

Хлопець допомагав мамі говорити польською, втручався в розмову, коли вона не могла чітко сформулювати думку. Він казав, що сам ходить до магазину, готує собі просту їжу, бо мама довго працює.

Він запитав мене, чи я можу навчити його «не хвилюватися, коли мама довго не дзвонить»

Це яскраві приклади того, як діти беруть на себе відповідальність за дорослих. Це не просто зрілість — це глибока емоційна перебудова. І тут завдання терапії — допомогти дитині повернути собі дитинство: дати дозвіл боятися, гратися, сумувати, просити про підтримку.

Таке «внутрішнє дорослішання» часто призводить до емоційного вигорання, замкненості, проблем з тілесністю. Але воно також свідчить про глибокі ресурси дитини‍

Наше завдання — створити простір, де навіть найсильніша дитина може побути слабкою й відчути, що про неї подбають — без вимог і очікувань.