Ексклюзив
Портрети сестринства
20
хв

Юлія Богуславська: «Відбудова України лежить на жіночих плечах. І я запевняю: польки нам допоможуть»

«”Українка в Польщі” — це народний проєкт, який щодня творять польки та українки. Я тільки їх поєдную. І переконую: це варто робити разом задля безпеки і майбутнього Польщі та України», — президентка Фонду «Українка в Польщі» Юлія Богуславська

Ірена Тимотієвич

Юлія Богуславська, президентка Фонду «Українка в Польщі»

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

<frame>Українка з Донецька, полька з Вроцлава, магістерка публічного права та міжнародних відносин. Очільниця маркетингової агенції halobrands.pl. Здобула широкий досвід роботи у третьому секторі, міжнародних проєктах та бізнесі. З 2002 року працювала при ООН у Києві та місії EUBAM в Одесі. У 2022 заснувала проєкт «Українка в Польщі», який переріс у фундацію. Головною метою організації є інтеграція українок у польське суспільство, особистісний та професійний розвиток, а також залучення українок до польського професійного та бізнесового середовища, включаючи ринок праці, через освіту.<frame>

Виклик, з якого все почалось

Життя у Польщі ніколи не було моєю мрією. Тоді, наприкінці 2013-го, мені здавалось, що це — найбільш вразливий з наших переїздів. А їх було чимало: Київ, Рига, Ростов, Алушта, Одеса…

Я завжди сприймала оце пересування вслід за родиною, за чоловіком, як певну тимчасовість. Дуже боялась пробілів у професійному зростанні. І цього разу вирішила, що більше не можу ставитись до себе так нестабільно.

Куди б доля не закидала — мені, жінці, дуже цінна моя внутрішня опора. Ухвалила рішення: зробити все, щоб Польща не сприймала мене, як іноземку

В Україні у мене були великі професійні можливості, я працювала в ООН — остання робота, яка пов'язувала мене з міжнародною організацією. Моя впевненість у власних компетенціях й освіті зникла, коли переїхала сюди, тутешні реалії були з ними не сумісні. До того ж, я не володіла польською на тому рівні, щоб відчувати себе професіоналом. Це був виклик.

З цього почався мій шлях до себе — до українки в Польщі.

Я — українка

У 2014-му мій рідний Донецьк опинився під окупацією. Тоді прийшло розуміння, наскільки для мене вразлива і важлива боротьба за саму себе, за свою «українськість». У момент, коли мої батьки вилетіли останнім літаком з Донбасу і приземлились у Вроцлаві, — я усвідомила, що мій дім тепер у Польщі. Мушу інтегруватись якнайшвидше і створити базу, аби влаштувати життя батьків у безпечному місці.

Але вони абсолютно не хотіли залишатись у чужій країні, не хотіли, аби я утримувала їх, і, врешті, обставини склались так, що вони ухвалили рішення повернутись в Донецьк. Попри все. Пізніше був Іловайськ, було пекло. Я дуже переживала, як вони там, як навчилися жити в цій війні. Я не могла, як раніше, просто приїхати додому, щоб їх обійняти… Часто літала в Україну. Особливо до Києва, де народилися мої дві доньки.

Було враження, що війну переживають тільки мешканці Донбасу. Ситуацією швидко перестали цікавитись не лише за кордоном, а й в самій Україні

Навіть у тих регіонах, що близько до Донецька, люди не хотіли говорити про війну. Не було з ким поділитися горем, яке прийшло у наше життя Я занурилась в роботу, щоб приглушити свій психологічний стан, пов'язаний з подіями, з батьками, змінами. І точно знала, що не хочу, аби мене асоціювали з росіянами лише через те, що я з російськомовного регіону. Мої батьки також не хочуть асоціюватись з Росією. Те, що колись було близьким, — стало ворожим. Була гостра потреба реалізувати себе саме як частину української спільноти в Польщі, всюди користувалась нагодою заявити про себе. Як про українку.

Рівна — рівній

Після майже 10 років досвіду досвіду в міжнародних проєктах та організаціях я не знайшла для себе такої ж ніші у Вроцлаві, тож почала шукати в бізнесі. Подала резюме у фірму, якій потрібна була людина зі знанням російської та української у відділ тренінгів з продажу в центральному офісі. Мене взяли. Але зовсім на іншу позицію.

Запросили на співбесіду, однак не з відділом кадрів, а особисто з президенткою компанії. Пам’ятаю, як вперше її побачила: красива, успішна, впевнена у собі. Мені тоді було трохи за 30, вона ж — на декілька років молодша. «Точно мене завалить», — подумала я. Хіба ж могла знати, що саме цій жінці, Катажині Травінській, буду все життя вдячна за те, що вона по-справжньому повірила в мене, в українку в Польщі?

Одна зустріч змінила все життя Юлії

Розмова була щира. Говорили про особисті обставини, про те, що мені боліло: як важливо стати економічно стабільною, розвиватися особистісно та професійно. Вона не хотіла слухати про мою «тимчасовість» у Польщі, а я за пів години переконала її, що мені дуже залежить на тому, щоб доєднатися саме до польської бізнес-спільноти. Вона повірила. Почула. Не лише з жіночої солідарності — побачила в мені потенціал професіонала, рівного собі. Повела себе по-сестринськи.

Спочатку ми домовились просто про пробний період, з двома умовами: «підтягнути» польську та вивчити продукти фірми. Так я пройшла шлях від пакування пачок на складі до офіційних зустрічей, де ухвалювались важливі рішення для розвитку корпорації.

А через місяць очолила відділ. І усвідомила: будучи українкою в Польщі — в принципі, я можу все

Пізніше, через роки, Катажина відкрила власну фірму, стала у Польщі селебрітіз й написала книгу. Я ж реалізувалась у власному бізнесі, створила фундацію «Українка в Польщі». Ми зустрілись на каву у дружній атмосфері. «Знаєш, Катя, — сказала я, — якби ти тоді не повірила в мене, я б зараз не повірила в себе і не змогла б допомагати іншим українкам повірити у свої можливості в Польщі». Їй приємно, коли я це говорю, але вона сама так цієї ситуації не бачить. Це свідчить про її рівень як людини, як жінки, як професіонала.

Дуже важливий досвід, який сьогодні передаю іншим українкам в Польщі: так, можливо, ви ще недостатньо володієте мовою, аби повноцінно висловитись на першій співбесіді. Але цього достатньо, щоб роботодавець відчув ваш потенціал, харизму. І дав шанс.

Вибачте, якщо чогось не розумію

Колектив не одразу мене прийняв, між жінками завжди присутня конкуренція. Тим більше, що я — українка. З моїми рішеннями не завжди погоджувались, з моєї польської нерідко сміялись. Часом використовувала англійську, але свідомо намагалась говорити та писати листи саме польською, попри помилки, щоб довести: я — частина цієї спільноти.

Тоді знайшла підхід: перепрошувала заздалегідь, що чогось можу не знати, не зрозуміти. Роблю так навіть зараз на важливих зустрічах, після десяти років життя тут й вільно володіючи мовою. Це одразу будує мости. І мені відчинили свої двері, почали шанувати як лідерку.

Тому зараз повторюю: поляки завжди будуть на вашій стороні. Але не бійтесь брати на себе ініціативу

Не помітила й сама, як швидко розвинулась в цій фірмі, в жіночому колективі. Настільки, що повірила в те, що можу відкрити власну діяльність. Ніколи б не наважилась на це у власній країні. Пізніше обставини склались так, що я пішла з цієї роботи. Але саме там я здобула найголовніше — впевненість в своїх силах і… жінок, яких зараз називаю своїми сестрами.

Сестри, за яких віддам життя

З Ханною ми долучились до цієї фірми приблизно одночасно. Тільки я залишилась у Вроцлаві й керувала операційним відділом, який обслуговував закордонні країни, а вона поїхала як operations manager відкривати Індонезію. Надзвичайно талановита менеджерка, багато про неї чула, про її досягнення. А вона чула про мене щоразу, як поверталась до Польщі. Допоки одного разу ми не зустрілись на одній із корпоративних зустрічей — й одразу ж стали близькими подругами.

З Каєю ж ми працювали разом в головному офісі, вона — з відділу маркетингу. Дружба почалась за обідньою кавою і душевними балачками, особливо коли на роботі з’явились труднощі. Якось я запитала її: «А чим ти хочеш займатись?» Тоді вона відповіла: «Вважаю, що ми повинні відкрити щось своє».

Три подруги — Юлія, Кая і Ханна

Так народився наш перший спільний проєкт — керамічні дошки BVSK, який отримав нагороду MUST HAVE 2017 на Лодзькому фестивалі дизайну. Ці дошки досі доступні до замовлення. Сьогодні ми втрьох керуємо маркетинговою та брендинговою агенцією Halobrands.pl і вже реалізували десятки спільних проєктів. Здається, що ми разом все життя.

<frame>Кая Дудка, подруга Юлії: Повз Юлю неможливо було пройти осторонь. Вона мала енергетику, що притягувала людей і розряджала атмосферу навколо себе. Але водночас була дуже вимогливою. Як емігрантка вона винятково добре орієнтувалася в переважно польському середовищі, легко налагоджувала контакти. Тепер, через багато років, я знаю, що ця здатність походить від її вродженої цікавості й любові до людей. Це рідкість. На той час Юля не розмовляла вільно польською, але використовувала кожну ситуацію, щоб вивчити мову. Іноді вона створювала власні кумедні польські слова, які згодом увійшли до повсякденного лексикону компанії. Ми одразу здружилися, незважаючи на те, що абсолютно різні. Юля надихала і мотивувала мене, бачила те, чого не бачила в собі я. Назріла ідея створити щось «своє». Сьогодні, озираючись назад, я можу з упевненістю сказати, що це було найкраще рішення в моєму житті. Так само вона працює зі своїми підопічними з фонду: вірить у потенціал кожної дівчини, мотивує діяти, розвиватися та рухатись вперед. <frame>

Ми абсолютно різні: Ханна дуже аналітична, Кая — креативна, а я — сконцентрована на бізнес-девелопменті. Ми дуже чітко розділили свої компетенції і навчилися не переходити собі дороги в ухваленні певних рішень. На сьогоднішній день я не маю ближчих осіб, ніж оці дві польки.

Завжди послуговуюсь воєнною термінологією: з ними не страшно в окопи піти, не шкода останню ложку каші віддати. Якби потрібно було віддати за них життя у критичній ситуації — я б це зробила

Було різне: Ханна, наприклад, позичала мені вагому суму, щоб купити батькам квартиру. Кая часто їздила зі мною в Україну, допомагала перевозити меблі під час ремонту. І навіть конфлікти, які між нами з'являлися, показали, наскільки ми близькі. Бо ніщо не вплине на наше ставлення одна до одної, як до сестер.

<frame>Ханна Трембіцька, подруга Юлії: У різні роки я жила і працювала за кордоном: в Шотландії, у Нідерландах, Бельгії та Австрії, Китаї, Індонезії та Таїланді. Юля фактично була першою українкою, яку я зустріла. І я ніколи не думала про неї крізь призму її національності, це взагалі не мало значення. У мене є подруги, з якими ми разом ще з дитинства, але Юля входить до найближчого кола. Люди, яким пощастило зарахувати себе до її друзів, можуть абсолютно на неї розраховувати, вона переверне небо і землю, коли потрібно допомогти, багато піклується про інших. Просто знаю, що я для неї важлива людина і знаю, з якою відданістю вона допомагає іншим. Жіноча дружба — існує, точно знаю. <frame>

Формула підтримки

Десять років тому у Польщі мені дуже бракувало жіночої взаємопідтримки. Спільноти, де можна зустрічатись, ділитись професійним та особистим досвідом, нав’язувати співпрацю. Бракувало теж самореалізації, як українки. Можливо, це був комплекс, пов'язаний з Донбасом, я так і не викричала того горя.

Сьогодні я створила таку спільноту сама, куточок своєї України — «Українку в Польщі». Місце, де українки, за підтримки поляків та польок, відкривають для себе нові можливості. Допомагають жінкам полюбити та прийняти кожні зміни в житті, навіть у моменти зневіри.

На цьому базується формула підтримки — від психології й мотивації до високоякісної освіти в бізнес напрямках

Першочергово це мав бути бізнес-клуб для українських жінок в Польщі, однак коли почалась повномасштабна війна в одну ніч я ухвалила рішення, що «Українка в Польщі» буде фундацію. Сестри мене підтримали: Ханя зробила копірайтинг, Кая — інтернет-сторінку. Перші, хто повірив в цей проєкт у березні 2022-го і дав нам крила — Фундації «Україна» та її президент Артем Зозуля. Впевнена, він дуже пишається своїм рішенням. Разом ми отримали ґрант сестринства «Cześć Dziewczyny!» від Kulczyk Foundation. Інші сестри — Soroptimist International Pierwszy Klub we Wrocławiu — до сьогодні фінансово підтримують та спонсорують психологічні зустрічі для підлітків та жінок.

Моя «Українка» зараз вже незалежна організація, їй довіряють сотні людей і десятки донорів. Спільнота фундації нараховує понад 6500 людей і постійно росте. Наразі ми поширюємо діяльність ще й у Варшаві. Головною програмою фундації стала Ukrainka 360.

Спільнота Фонду «Українка в Польщі» налічує понад 6500 людей

Задля безпеки Польщі та України

У рамках програми «Українка 360», серед іншого, додаємо курс про здоровий фемінізм. Через війну ми залишаємось без чоловічої підтримки. І вся наша боротьба за права жінок закінчується тим, що жінки просто йдуть на фронт. А ті, хто не пішов — зіткнулись, як і я в 2014 році, з війною всередині себе. На сьогоднішній день я переконана, що минув час виключно економічної міграції до Польщі, зараз — час міграції висококваліфікованих жінок. Цьому є чимало підтверджень: з 2022 року українці зареєстрували в Польщі майже 60 тисяч бізнесів. І 80% — це українські жінки.

Ханна і Кая беруть активну участь у навчанні українок, організовують та проводять бізнес-курси для наших жінок. Ханя якийсь час протестувала, не була впевненою у своїх силах. Я казала: ти повинна їх навчити, вони — це я колись, а ніхто не знає мене краще за вас. Часом дівчата жартують: «От ми на тебе дивимося вже багато років, у вас там всі такі божевільні чи тільки ти?»

«Українка в Польщі» справді базується на моїй особистій історії розвитку як мігрантки, підприємниці, жінки, подруги, мами та українки з Донбасу. Приклад того, що українська жінка може якщо не все, то майже все. Це справа мого життя, а часом й усе життя. Але це — народний проєкт, який щодня творять польки та українки. Я тільки їх поєдную. 

І переконую: це варто робити разом задля безпеки і майбутнього Польщі та України

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Квиток у пастку. Джон Болтон про переговори з Росією та наслідки для України

Ексклюзив
20
хв

Миротворча місія, санкційний тиск, перспективи військової підтримки: головні підсумки зустрічі в Парижі

Ексклюзив
20
хв

Путін — (не) злочинець. Невже США рятують російського диктатора від суду за воєнні злочини?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress