Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
«Усіх поранених, які пройшли через мої руки, мені вдалося врятувати», — Дар’я Блискавка
«Якось привезла британця до шпиталю. Доки чекали на результати аналізів, він дивився на розбомблений Чугуїв і каже: «Скільки тут коштує квартира?» Відповідаю: «Зараз дешево». Британець: «Може, куплю собі, бо дуже хочу тут жити»...
Бойова медикиня Дар'я Філіп'єва «Блискавка». Фото з приватного архіву
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
— До війни я працювала перекладачкою, була успішною, і наче все у мене в житті було, але я не відчувала, що роблю щось справді значуще, — розповідає військова Дар’я Блискавка. — Мені хотілося робити те, що буде вкладом у людство й Україну. Я довго думала, як саме. І одного разу під час вуличної гри під назвою LARP (live action role playing games — рольові ігри живої дії), усвідомила, що хочу піти у військо.
Рольові ігри живої дії — це моє хобі. Я створила собі такого персонажа, який мав дати відповіді на питання, які мене турбували на той час. І наприкінці гри мій персонаж пішов до армії… Я довго роздумувала над цим випадком. І вирішила служити. Аби реалізувати бажання, довелося зробити операцію і скорегувати поганий зір. Далі я вивчилась на бойову медикиню, стала найкращою випускницею свого набору і поїхала на фронт.
Спочатку навіть думала про якісь бойові спеціальності, хотіла стати кулеметницею чи снайперкою, адже в мене бойовий характер. Але для бойового медика мій характер теж підійшов, оскільки на фронті ти маєш бути насамперед військовим, а вже потім — медиком.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.
Довелося піти служити туди, де не тільки були потрібні медики, але й погоджувалися брати жінку. Спочатку хотіла потрапити в одну бригаду, яка дислокувалася недалеко від дому, але там категорично відмовлялися брати жінок, бо в них був якийсь негативний досвід. І хоч їм багато про мене розповідали, що я класна, що в бригаді буде хороший бойовий медик, рекомендували мене, але керівництво навіть не розглянуло мою кандидатуру. Тому я пішла туди, куди взяли.
Служила на Донеччині в 24-й «королівській» бригаді імені короля Данила. Мені вдалося органічно влитися у військо. Я знала, що можу витримати всі фізичні навантаження і жити досить аскетично, але до повномасштабного вторгнення ніколи не думала, що стану аж настільки військовою.
У межах системи ЗСУ мене вважали трохи бунтаркою, я могла інколи навіть посперечатися з командирами. А коли почалася велика війна, зрозуміла: я таки добре вписалася в межі українського війська. Протягом кількох років постійно була на фронті. Довелося відлучилася лише у лютому 2022 року, щоб пролікувати руку. І саме в цей час Росія почала повномасштабну війну. Вже було не до руки, потрібно було знову терміново повертатися до війська.
До своєї бригади я вже потрапити не змогла, тож початок повномасштабного вторгнення провела в складі розвідувальної групи (яка працювала в підпорядкуванні 72 бригади ЗСУ). Протягом тривалого часу з екіпажем евакуйовувала поранених з поля бою. Це нелегко, бо переважно ми їздимо польовими дорогами і машину дуже хитає. Був випадок, коли я за хвилину двічі вдарилася спиною об стінку. Тоді мій асистент взяв мене ззаду за бронік і тримав, поки я працювала з пораненим.
Можу пишатися, що за кілька років служби мені вдалося повернути до життя сотні військових
Кілька випадків — найважчих — часто згадую. Це було під час контрнаступу на сході України. Одного разу ми їхали забирати пораненого з поля бою. По дорозі наїхали на протитанкову міну. Машина була знищена, водій і та людина, яка сиділа поруч з ним, важко поранені, мій асистент — контужений. А у мене — лише синці. Ми шість годин чекали на евакуацію. Коли вже нас привезли у лікарню, я ще обурювалася, чому до мене ставляться, як до потерпілої. Але залишилася у лікарні, тим паче, що усі в екіпажі дістали поранення. Зрештою всі залишилися живі!
Моя цивільна спеціальність — володіння іноземними мовами — дуже допомагає. Якщо хтось з іноземців поранений, з ним легше працювати, коли володієш його мовою. Хоча іноземці вже теж починають вчити українські слова, як-от «дякую» чи «Слава Україні». Є навіть такі, які хочуть залишитися після перемоги, отримати громадянство й стати українським офіцером.
Був також кумедний випадок. Я привезла британця до шпиталю. Доки ми чекали результати аналізів, він дивився на розбомблений Чугуїв і каже: «Як вважаєш, скільки тут коштує зараз квартира?» Я кажу: «Дуже дешево». Британець відповідає: «Може, куплю собі, бо хочу тут жити». Знаю, що ми живемо у класній країні. Захоплення іноземців мене не дивує. Аби лиш якнайшвидше перемогти ворога! Нині я старша бойова медикиня аеромобільної бригади в ДШВ. У кінці лютого прибула на нове місце служби. Здійснилася моя мрія…
3 серпня 2023 року Дар’я Філіп’єва «Блискавка» загинула на Запорізькому напрямку. Вона їхала на бойове завдання з побратимами. Дорога прострілювалася ПТУРом (протитанкова керована ракета). Блискавка сиділа спереду поруч із водієм. Сталося пряме влучання, весь екіпаж поранено, тільки Блискавку не вдалося врятувати…
Історія Дар'ї Блискавки увійшла до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.
Христина Парубій — українська телеведуча й журналістка. На телеканалі Еспресо TV — ведуча новин. Також знімає сюжети на воєнну тематику та записує історії військових. У 2022 році запустила власний проект «Жінки на війні: історії від Христини Парубій», який триває досі. 20 розповідей про життя жінок — військових на фронті — увійшли до книжки «Жінки на війні», що нещодавно вийшла друком у видавництві «Дух і літера». Працювала редактором на телеканалі «Суспільне. Львів» (2016 - 2019)
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів.
У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр.
Ольга Бережна із сином і донькою
Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.
Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.
В окупації під ЛНРівцями
Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок.
В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні.
ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.
«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»
31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою».
Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце.
Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.
А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію.
У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій
Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія.
Разом з дітьми
Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.
Життя на «нулі»
Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою».
Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила.
Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.
«Машини з пораненими вони знищують першочергово»
Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених.
На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює.
Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту
Машини з пораненими знищують першочергово.
На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою.
Щиро кажучи, робота медиком нелегка.
Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає
Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.
«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»
Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.
Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…
У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.
«Війна змінила моє життя докорінно»
Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене.
Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.
Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни
До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі.
Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома.
Війна змінила моє життя докорінно.Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.
Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч
Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі.
Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно.
Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.
«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави.
Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили…
Фото: Kateryna Kozinska
«Зараз із живого в домі лише я і квіти»
Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?
Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними.
Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.
Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.
— Ви розмовляєте зі своїми квітами?
— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.
Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.
Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic
— Вам одній в хаті не сумно?
— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.
— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?
— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.
Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив
Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті.
«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка
«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»
— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?
— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.
Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.
— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?
— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути.
А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році.
Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.
Фото: приватний архів
Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.
— Був варіант залишитись у Донецьку…
— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю.
— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?
— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.
— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?
— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу.
Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.
— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».
— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.
Фото: Anastasia Vodchenko
— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?
— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.
Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного.
«Мені подобається бути відьмою»
— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».
— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.
Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили…
«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка
— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?
— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.
Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.
— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.
— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.
— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?
— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.