Христина Парубій

«Є речі, які глибоко вражають — кількість могил військових»

— У цивільному житті я працювала в антикорупційному відділі міжнародної компанії, — розповідає військова ЗСУ Вікторія Сотнікова. — Закінчила Києво-Могилянську академію за програмою ACREC (антикорупційні міждисциплінарні студії, це в мене друга вища освіта). І не збиралася йти у військо, але 25 лютого 2022 року повезла до штабу київської тероборони батька, який хотів стати на захист столиці, а там були такі великі черги, що ми загубилися. Випадково я потрапила до штабу, дізналася, що війську потрібні юристки — і залишилася. Так я стала військовослужбовицею.

Спочатку укладала контракти з військовослужбовцями, займалась документообігом, а згодом стала служити в групі цивільно-військового співробітництва. На той момент я була впевнена в собі — ненервова, зібрана, сконцентрована і здатна навчитися будь-чому. На цю війну мене загнав не страх. Я відчувала, що таким чином можу захистити себе та свій дім, Україну.

Я маю юридичну, соціологічну та політологічну освіту, вмію робити оцінку цивільного середовища, налагоджувати комунікації з органами державної влади — тому й залишилась. Побачила таким свій шлях реалізації задля перемоги України у цій війні.

Моя робота полягала також у комунікації з цивільним населенням, а ще з іноземними й українськими донорами, які були готові надавати допомогу для нашої військової частини. У перші дні повномасштабного вторгнення  довелося працювати з величезними обсягами гуманітарної допомоги, розподіляти та перевіряти десятки тон гуманітарних вантажів, тож виявилося, що я також досить сильна у логістиці.

Згодом я стала координувати офіцерів, які перебувають на передовій і через організацію «На щиті» перевозять тіла загиблих до місць поховань. Я отримую фотографії загиблих, їхні дані — після чого спілкуюсь з їхніми рідними. Одного разу ми шукали родичів хлопця, в якого був своєрідний хрестик на шиї. У мене була половина фотографії тіла людини і цей хрестик, надзвичайний і унікальний. Завдяки ньому й вдалося знайти рідних.

Раніше я думала, що спілкуватися з родичами загиблих набагато важче, але якщо правильно побудувати комунікацію, можна робити це доволі ефективно.

Є речі, які мене глибоко вражають. Кількість могил військових. Я була на похороні на кладовищі на Троєщині, і там дуже багато прапорів, які встановлюють, коли ховають військових. Звісно, я бачила це по телевізору, але зйомки зазвичай зроблено згори, і вони не так вражають. Згори ви бачите початок і кінець, а коли ти всередині, серед прапорів, то виникає відчуття, що кількість загиблих безкінечна.

«Я в армії не для того, щоб подобатись чоловікам»

— За час, який я провела у війську, мені довелося змінити кілька бригад, адже я зазнала психологічного насилля. Один керівник психологічно тиснув на мене. Наприклад, коли я виходила до вбиральні, міг мені за цей час подзвонити чотири рази, а потім накричати, чому я не брала слухавку. Це мене пригнічувало, я стала вживати антидепресанти. Написала рапорт, але мені від вищого керівництва відповіли, що в армії не прийнято писати рапорти про такі речі. Не провели жодного службового розслідування, і зрештою я ще й отримала репутацію стукачки.

Після цього випадку мене перевели служити у робочу роту. Там я стала командиром відділення, тож аби заслужити увагу підлеглих, мала виконувати все краще за особовий склад. Мене провокували «ти цього не вмієш», тож я ходила в усі найскладніші наряди — зі своїм особовим складом та іншими.  

Коли кажуть: «Ти цього не зможеш», це «підстьобує»

Спочатку. Проблеми починаються, коли я вже змогла, але мене все одно не сприймають.

Був випадок. Спілкуються два офіцери, я снідаю. І тут вони: «Ну добре, Вікторіє, а тепер розкажіть нам щось дівчаче». Я повернулася й кажу: «Ви знаєте взагалі рід моєї роботи, з чим я працюю? Ми працюємо з перевезенням загиблих військових, я спілкуюся з родичами. Я не дівчина, я військовослужбовиця. І так само працюю, як і ви». Вони замовкли та продовжили їсти мовчки. Потім я побажала їм смачного, встала, бо вже мала йти на нараду, а вони кажуть: «Ви нам побажали хорошого дня, а насправді нас образили». Цікаво, чим саме. Тим, що вибудувала професійні межі?

Чоловіки часто не розуміють: ми не приходимо в армію, щоб їм подобатись. Я мала досвід працювати у чоловічому колективі й помітила: якщо жінка відмовляє чоловікові в близькості, у нього з'являється озлобленість, і всі фантазії щодо цього трансформуються у плітки. А тепер уявіть собі жінку, яка відмовила п'ятьом чоловікам.

Через це мені було психологічно дуже складно. Проте згодом я навчилася визначати особисті межі й вести діалог суто на професійному рівні. Я не усміхаюся, не ходжу в спідницях, не віджартовуюся, не приймаю компліменти. Я дала зрозуміти, що прийшла сюди виключно на службу.

Аби змінювати ситуацію, я долучилася до Жіночого ветеранського руху, де вирішують, як змінювати підходи до жіноцтва у війську. Тут стали впроваджувати зручну жіночу військову форму, спеціальні медичні обстеження для жінок. Наприклад, коли жінці потрібно сходити до гінеколога, вона має без проблем це зробити, а не відпрошуватися з поясненнями у свого командира.

Нас, жінок, досі не сприймають як рівних. У мене було чотири керівники, і хоча я маю хорошу кваліфікацію й ефективна, я досі молодша сержантка, не можу далі просунутися. Якщо чоловік має таку саму освіту, він набагато швидше просунеться. Це несправедливо.

Я десять років шукала себе у цивільному житті, нарешті знайшла, тож хочу повернутися до антикорупційної діяльності. Але це буде після перемоги. Спочатку треба ПЕРЕМОГТИ.

<frame>Історія Вікторії Сотнікової увійшла до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>

Фотографії з приватного архіву

— До війни я працювала перекладачкою, була успішною, і наче все у мене в житті було, але я не відчувала, що роблю щось справді значуще, — розповідає військова Дар’я Блискавка. — Мені хотілося робити те, що буде вкладом у людство й Україну. Я довго думала, як саме. І одного разу під час вуличної гри під назвою LARP (live action role playing games — рольові ігри живої дії), усвідомила, що хочу піти у військо.

Рольові ігри живої дії — це моє хобі. Я створила собі такого персонажа, який мав дати відповіді на питання, які мене турбували на той час. І наприкінці гри мій персонаж пішов до армії… Я довго роздумувала над цим випадком. І вирішила служити. Аби реалізувати бажання, довелося зробити операцію і скорегувати поганий зір. Далі я вивчилась на бойову медикиню, стала найкращою випускницею свого набору і поїхала на фронт.

Спочатку навіть думала про якісь бойові спеціальності, хотіла стати кулеметницею чи снайперкою, адже в мене бойовий характер. Але для бойового медика мій характер теж підійшов, оскільки на фронті ти маєш бути насамперед військовим, а вже потім — медиком.

Довелося піти служити туди, де не тільки були потрібні медики, але й погоджувалися брати жінку. Спочатку хотіла потрапити в одну бригаду, яка дислокувалася недалеко від дому, але там категорично відмовлялися брати жінок, бо в них був якийсь негативний досвід. І хоч їм багато про мене розповідали, що я класна, що в бригаді буде хороший бойовий медик, рекомендували мене, але керівництво навіть не розглянуло мою кандидатуру. Тому я пішла туди, куди взяли.

Служила на Донеччині в 24-й «королівській» бригаді імені короля Данила. Мені вдалося органічно влитися у військо. Я знала, що можу витримати всі фізичні навантаження і жити досить аскетично, але до повномасштабного вторгнення ніколи не думала, що стану аж настільки військовою.

У межах системи ЗСУ мене вважали трохи бунтаркою, я могла інколи навіть посперечатися з командирами. А коли почалася велика війна, зрозуміла: я таки добре вписалася в межі українського війська. Протягом кількох років постійно була на фронті. Довелося відлучилася лише у лютому 2022 року, щоб пролікувати руку. І саме в цей час Росія почала повномасштабну війну. Вже було не до руки, потрібно було знову терміново повертатися до війська.

До своєї бригади я вже потрапити не змогла, тож початок повномасштабного вторгнення провела в складі розвідувальної групи (яка працювала в підпорядкуванні 72 бригади ЗСУ). Протягом тривалого часу з екіпажем евакуйовувала поранених з поля бою. Це нелегко, бо переважно ми їздимо польовими дорогами і машину дуже хитає. Був випадок, коли я за хвилину двічі вдарилася спиною об стінку. Тоді мій асистент взяв мене ззаду за бронік і тримав, поки я працювала з пораненим.

Можу пишатися, що за кілька років служби мені вдалося повернути до життя сотні військових

Кілька випадків — найважчих — часто згадую. Це було під час контрнаступу на сході України. Одного разу ми їхали забирати пораненого з поля бою. По дорозі наїхали на протитанкову міну. Машина була знищена, водій і та людина, яка сиділа поруч з ним, важко поранені, мій асистент — контужений. А у мене — лише синці. Ми шість годин чекали на евакуацію. Коли вже нас привезли у лікарню, я ще обурювалася, чому до мене ставляться, як до потерпілої. Але залишилася у лікарні, тим паче, що усі в екіпажі дістали поранення. Зрештою всі залишилися живі!

Моя цивільна спеціальність — володіння іноземними мовами — дуже допомагає. Якщо хтось з іноземців поранений, з ним легше працювати, коли володієш його мовою. Хоча іноземці вже теж починають вчити українські слова, як-от «дякую» чи «Слава Україні». Є навіть такі, які хочуть залишитися після перемоги, отримати громадянство й стати українським офіцером.

Був також кумедний випадок. Я привезла британця до шпиталю. Доки ми чекали результати аналізів, він дивився на розбомблений Чугуїв і каже: «Як вважаєш, скільки тут коштує зараз квартира?» Я кажу: «Дуже дешево». Британець відповідає: «Може, куплю собі, бо хочу тут жити». Знаю, що ми живемо у класній країні. Захоплення іноземців мене не дивує. Аби лиш якнайшвидше перемогти ворога! Нині я старша бойова медикиня аеромобільної бригади в ДШВ. У кінці лютого прибула на нове місце служби. Здійснилася моя мрія…

3 серпня 2023 року Дар’я Філіп’єва «Блискавка» загинула на Запорізькому напрямку. Вона їхала на бойове завдання з побратимами. Дорога прострілювалася ПТУРом (протитанкова керована ракета). Блискавка сиділа спереду поруч із водієм. Сталося пряме влучання, весь екіпаж поранено, тільки Блискавку не вдалося врятувати…

<frame>Історія Дар'ї Блискавки увійшла до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>

‍

‍

У військо за фото

У цивільному житті я була фотографкою. Найчастіше знімала екшн — ралі чи змагання з боксу. Я дуже любила саме це — фіксувати момент. Навчилася всього самостійно. Після початку повномасштабного вторгнення зрозуміла, що мої навички можуть знадобитися для фіксування подій у зоні бойових дій. Зараз я фотографую військових, фільмую бойові дії, збираю докази злочинів російських окупантів.

У перші дні великої війни ми з чоловіком волонтерили: на своєму пікапі возили мішки для блокпостів та їжу в лікарні. А на початку квітня вперше  вирушили у зону бойових дій. Їздили з чоловіком на фронт у складі культурного десанту. Поки відбувалися концерти, ми фотографували воїнів.

Але ми хотіли фільмувати бойові дії на «нульових» позиціях, далі, ніж пускають цивільних журналістів. Так ми вступили до лав ЗСУ 

У нас уже кілька харддисків, заповнених матеріалом з війни. За день ми відвідуємо від чотирьох до восьми різних локацій. Щодня — життя в подорожі, у машині. Ми обираємо такі маршрути, де хлопці найдовше перебувають без ротації і де тривають дуже гарячі бої. Останній раз ми були місяць в зоні бойових дій.

Всі зараз говорять про Бахмут, але насправді героїчні бої відбуваються по всій лінії фронту

У мене є улюблений кадр, коли я знімала роботу артилерії на передових позиціях. Хлопці, які диктують координати, заховалися. Ті, які робили постріл, сиділи в машині, а ми з чоловіком стоїмо в полі і чекаємо кадр, тому що картинка красива. Я, коли знімаю, стою так, щоб звукова хвиля мене не хитнула: повністю напружую тіло і стою, доки не скажуть сигнал пострілу. У цей день ми так стояли майже пів години. Я майже не дихала. В той же час розуміли, що в цю точку може в будь-який момент прилетіти. Мені було важливо, щоб ця ракета, яка вилітає з важкого озброєння, була у фокусі. Я дуже хотіла ідеальний кадр, і я зробила його! Всі розбігаються, кудись тікають, а я стою кричу: «Ура, в мене вийшло!» Хлопці мені: «Дурна, тікай бігом!»

Військові дивуються, що на позиції приїжджає дівчина з фотоапаратом, адже бої настільки напружені, інтенсивні та важкі, що жінок переважно немає на точках. Але ж виходять унікальні кадри. 

Крім того, процес фотографування знімає напругу та піднімає настрій захисникам. Одного разу ми були на Донеччині, хлопці тільки прийшли із завдання, ще гарячі, червоні, аж парує все. Поки наш культурний десант давав концерт, вони підійшли до мене і кажуть: «Зроби мені фотку, на надгробок буде». Я розумію, що в цю секунду мені потрібно придумати щось, щоб їхній психологічний настрій змінити. Хлопці були молоді, я кажу: «Хлопці, ви такі гарні, давайте я вам краще фотку для модного журналу зроблю». Вони почали сміятися, а я далі говорила свої слова захоплення, що їх в кіно треба знімати з такими очима та статурою. Тоді вони розслабилися, навіть почали жартувати. 

‍Фіксація воєнних злочинів 

‍Під час перебування у зоні бойових дій ми також фільмували злочини російських військових на звільнених територіях. У нас зафіксовані розбомблені цивільні будівлі. Також я часто фіксувала російські злочини окупантів для іноземців. Бувало, просили зафільмувати якісь події, бо за кордоном не вірили, що таке може відбуватися. Зокрема, на Харківщині я фіксувала приміщення російських катівень. Одна з них була у поліцейському відділку, туди заходиш — і там дуже неприємний запах, який  ні з чим не порівняти. Там у кожну камеру, де могло перебувати від чотирьох до шести людей, саджали по кілька десятків бранців. Вони спали стоячи або по черзі мінялися, їм кидали туди газети російською мовою. Туалети геть не прибрані. Ти розумієш, що це дійсно навмисно вчинені злочини проти цивільних людей. 

Українців катували за те, що вони відмовлялися розмовляти російською. Окупанти нав’язували людям російську культуру, завозили пропагандистські матеріали та газети

Ми фіксували їхні мрії у Харківській області — росіяни в буквальному сенсі спали на дверях і на них малювали свої мрії. І це настільки відмінний від нашого світ! У наших людей мрія про захищене майбутнє, про добро, любов, а у них були намальовані жінки з голими великими грудьми, гроші й «тачки» BMW. Отакий їхній рівень свідомості… Ми бачили знищені бібліотеки з горами понівечених книг, пошкоджені церкви.

‍Виставки, які допомагають війську 

Я також роблю фотокартини про війну, надруковані на натуральному полотні унікальною технікою 3D-лаком. Одна картина друкується мінімум шість годин, тому фотокартини мають незвичний вигляд і мало хто вірить, що це просто фото. Поки я працюю на передовій, світом мандрує моя виставка. 

Задум — показати світові нашу війну. Мої картини мають популярність за кордоном, їх купують люди. А на отримані кошти я допомагаю війську

Наприклад, на кошти з останньої виставки, яка пройшла в Амстердамі, ми купили евакуаційну машину і подарували її хлопцям на Лиманському напрямку. Мої виставки незвичні та нестандартні. Ось ця, яка була в Амстердамі, називається «333». Вона про те, що відчувають українці під час війни. Її показують там, де не хочуть бачити кадри війни, руйнації та поранених. Наші картини дуже добре сприймаються, тому що це про мистецтво. Але в описах до картин йдеться про події, про які не розповідали в іноземних ЗМІ. 

Люди читають це і починають шукати інформацію в інтернеті. Це класно працює. Наприклад, в Японії наша виставка була чотири рази. А зараз готуємо ще одну, присвячену українському вінку. Кожну стрічку зобразила дівчина з фронту. Ми знімали їх на передовій.

Війна дуже змінює людей. Після перемоги ми стикнемося з проблемою, коли цивільні не зможуть зрозуміти військових

Тому ми з чоловіком організували лекції на тему «Як спілкуватися з військовими», щоб не було прірви, щоб зменшити конфліктні ситуації, щоб військовим було легше повернутися в цивільне життя і людям було легше прийняти військових і зрозуміти, чому вони такі. Щоб сім'ї не розпадалися, адже відстань руйнує стосунки, плюс стрес війни, коли військовий не може все розповісти, і кожен сам себе починає накручувати.

Крім того, разом з Жіночим ветеранським втілила новий проєкт — це вже не про війну. Він називається «Жили-були, живуть і будуть». Він про українські казки соціального характеру. Ми продемонстрували казки на новий, сучасний лад. Хочемо донести до покоління, яке зростає і подати їх у новому візуальному актуальному стилі, щоб їх було цікаво не лише почитати, а й подивитися і, можливо, надихнутися українською народною творчістю для власного творчого життя.

Всі фотографії: приватний архів

<add-big-frame> Історія Ірини iSky увійшла до книги «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут. <add-big-frame>

Sestry публікують інтерв'ю з Іриною Цибух з книги «Жінки на війні». Хотілося б, аби історії тих, хто тримає для нас небо, закарбувалися в нашій пам'яті. Щоб ми пам'ятали, завдяки кому можемо жити.

«24 лютого мало стати одним з найважливіших для мене днів»

— В 2014 я почала їздити на фронт — спочатку як волонтерка, згодом стала парамедикинею. Тепер в складі екіпажу евакуйовую поранених з поля бою.

Раніше моє уявлення про надання допомоги на полі бою було дуже обмеженим: зупинити кровотечу і забезпечити прохідність дихальних шляхів, якщо є оклюзійна наліпка — наклеїти її на поранення на легенях, і все. На щастя, коли я прийшла до батальйону «Госпітальєри», то швидко зрозуміла, що про тактичну медицину нічого не знаю і маю багато чому навчитися.

Батальйон повністю змінив моє життя. Те, чого вони мене навчили, як викладали тактичну медицину, як пояснювали про надання допомоги, докорінно вплинуло на те, як ми працюємо зараз. Це вони задали ту високу планку, яку тепері має мій екіпаж. Тут я зрозуміла, наскільки важливе вміння надавати допомогу точно за протоколом. Я переконана: наш батальйон може навчити найкраще і має найбільшу ефективність. А ще він працює за формою, яка мені дуже підходить — я маю на увазі можливість бути добровольцем, не підписувати контракт і продовжувати своє цивільне життя попри поїздки на війну.

Мене це влаштовує. Протягом кількох років я поєднувала війну і цивільне життя. Я непрофесійна медикиня. Працювала в межах реформи державного мовлення викладачкою інформаційного мовлення і медіаграмотності. 24 лютого 2022 року мало стати одним з найважливіших для мене днів: я підготувала фільм про дітей у селах Донеччини та Луганщини і цього дня мала його презентувати.

Хотіла презентацію, де була б у красивій сукні чи костюмі, на підборах. Мало прийти багато впливових людей, топові менеджери нашої країни, відповідальні за зміни простору та інклюзію для підлітків, які народилися в селах. Діти, яких я зняла у своєму фільмі, говорять, що потребують хорошого транспортного сполучення з райцентром, щоб принаймні відвідувати гуртки. Їм потрібні басейн, торгівельний центр, можливість ходити в кіно. Це базові потреби, це вкрай важливо!

Ця презентація мала стати піком моєї кар'єри. Але її не сталося...

«Дуже складні 40 хвилин»

Перенеслося, можливо, на невизначений термін. Адже невідомо, що буде після війни. З початком повномасштабного російського вторгнення я повністю повернулася до військового життя.

Разом з побратимами евакуйовуємо воїнів з передової. Наш екіпаж — водій, «вогневик» і я, парамедикиня, — співпрацює з однією з рот морської піхоти, підпорядковується всім наказам командира цієї роти в момент, коли заступаємо до них на чергування. Ротації тривають до місяця, але, якщо є складні завдання, — два тижні. Ми вивозимо поранених з поля бою, працюємо на першому етапі евакуації.

Найчастіше трапляються осколкові поранення. Доводиться вивозити одразу по кілька воїнів. Якось ми одночасно вивозили п'ятьох поранених. Це був бій, в якому росіяни зробили нам засідку, і ми по посадках збирали наших поранених і вивозили їх. Це були військові з пневмотораксами, з посіченими кінцівками внаслідок вибуху мін. Також нас тоді обстріляли з танків. Дуже складні сорок хвилин. Але ми змогли вивезти усіх.

Один з «найважчих» військових, якого довелося рятувати, — воїн з пораненням щелепи та множинним осколковим переломом. Фактично в нього не було нижньої щелепи. Його щоки, губа, каркас кісток — все було роздроблено, були осколкові пораненням рук та ніг і вхідне в легеню — але цей хлопець чудово тримався. Його вдалося врятувати. Це фантастично, бо він пережив такі важкі поранення, високий рівень болю, стресу та крововтрати — але вижив!

Найважче в нашій роботі — загибель військових. Скільки б воїнів не вдалося врятувати, втрата завжди перекреслить успішну роботу. Бувало, що в машині під час евакуації помирали воїни, бо мали поранення, несумісні з життям. У мене таке було один раз… Більшість з тих, хто має такі поранення, гине майже одразу. Але ми й тіла евакуйовуємо.

Був один поранений — мав внутрішню кровотечу. Ми це не могли визначити візуально, і жоден хірург не зміг би з цим працювати, навіть якби опинився на полі бою. Коли ми його привезли, лікар, який приймав у лікарні, сказав, що ми зробили високопрофесійну роботу і все, що могли. Цей воїн загинув, і я його запам'ятала на все життя.

Це був момент, коли розумієш, що ти не всемогутній Бог…

З 2014 року я втратила чимало друзів і побратимів. Найважливіші події для мене, які визначили моє життя — Революція Гідності і перші похорони побратимів у 2014 – 2015 роках. Вони показали, що дороги назад немає, а також те, наскільки сильною я маю бути.

Я працюю заради пам'яті загиблих побратимів і дуже хочу, щоб вони пишалися мною з неба. Щоб бачили, що я роблю, і казали: ти молодець. Я не зможу забути всіх близьких, яких забрала війна. Хочу бути серед тих, хто переможе в цій війні. Це буде перемога на честь тих, хто загинув і не зміг до неї дійти.

<frame>Історія Ірини Цибух увійша до збірки «Жінки на війні», яку нещодавно презентувало видавництво «Дух і літера». Це 20 історій про життя українських захисниць, які вирішили добровільно піти у військо та зробити свій вклад у перемогу України. У книзі зібрані історії жінок, які до початку війни з Росією, а саме до 2014 року, навіть не думали брати до рук зброю, ставати медиками, командирами, зв'язківицями, водити БМП тощо. Але ворог змусив їх повністю змінити своє життя. Це книга на основі відеосюжетів, що виходять на телеканалі Еспресо. Проєкт розпочинався у 2022 році з кількох сюжетів до дня захисників та захисниць України 14 жовтня і згодом перейшов на регулярну основу. Мета авторки — показати, що не лише чоловіки виконують важливу роботу на полі бою, в окопах. Поруч з ними такі ж завдання виконують жінки. Придбати книгу Христини Парубій «Жінки на війні» можна тут.<frame>  

Фотографії з приватного архіву