Ексклюзив
20
хв

«Допомагати — це частина мого життя. Я не можу бути осторонь, коли комусь погано», — польська волонтерка Адріана Поровська

«Мрію, щоб ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло», — наголошує Адріана Поровська, номінантка першої премії «Портрети сестринства»

Наталія Жуковська

Адріана Поровська, польська волонтерка. Фото: Adam Stępień/Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вона допомагає нужденним вже 18 років. Адріана Поровська — відома у Польщі соціальна працівниця, директорка Камілійської місії соцдопомоги та  волонтерка. Порятунок безхатченків у Варшаві та повернення їх до нормального життя — до повномасштабного вторгнення це був один з основних напрямків роботи Поровської. Після початку великої війни волонтерка активно допомагає українцям, які від російських бомб втекли до Польщі. А ще Адріана Поровська є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

Наталія Жуковська: У Варшаві зросла кількість безхатченків. Серед них, у тому числі, й українці. Хто ці люди? Чому обирають таке життя?

Адріана Поровська: Ніхто не обирає бути бездомним. Часто це люди, які мають психологічні проблеми. У них немає сили волі та бажання боротися за покращення своєї долі. Багатьом людям, які приїжджають до Польщі сховатися від війни, дуже важко. Вони не знають польської мови, дехто втратив майно або навіть рідних. Вони не мають відчуття безпеки. Ще донедавна таким людям надавали тимчасове житло. Утім зараз таких можливостей усе менше й менше. Ціни на оренду житла у Польщі, а особливо у Варшаві, дуже зросли. За невелику квартиру площею 40 квадратних метрів треба заплатити чотири тисячі злотих. До цієї суми додайте так званий депозит за місяць, а то й два. Тобто, щоб орендувати квартиру, людина повинна мати одразу 10 000 злотих. Для багатьох людей це дуже складно. Ще одна категорія людей, які перебувають на вулиці, — це алко- і наркозалежні. І тут ми намагаємося залучати психологічну та терапевтичну допомогу. До слова, шукаємо щоб спеціалістів, які володіють українською мовою, щоб люди мали можливість поговорити про свої проблеми рідною мовою. 

НЖ: Від початку повномасштабної війни в Україні ви разом з іншими волонтерами зустрічали у Варшаві біженців з України та допомагали їм. У чому конкретно полягала ваша робота?

АП: З перших днів війни я була на Західному залізничному вокзалі і координувала роботу. Тільки уявіть, лише там ми зустрічали 8000-10000 людей щодня. Вони потребували практично всього. Ці люди сиділи на лавці чи на своїх речах і казали: «Я не знаю, що мені робити далі». Були й такі, що хотіли потрапити в іншу європейську країну до своїх родичів чи до тих, хто пропонував їм прихисток. У цьому ми теж допомагали. Та одного дня я помітила, що навколо дуже багато хаосу: всі кудись біжать, не дуже зрозуміло, хто цим керує. Так у мене народилася ідея розділити волонтерів на три типи. Найважливішими були ті, які розмовляли українською або російською мовами. Ці волонтери були у червоних жилетах. У синіх — ті, хто допомагали носити валізи, а також людям з обмеженими можливостями. Волонтери у зелених жилетах підходили пропонували допомогу на місці. У нас були  листівки з картою вокзалу, де були вказані місця з безкоштовним Wi-Fi, туалетом, з місцями видачі телефонних карток, з точками з їжею та чаєм, а також зонами для відпочинку. 

Адріана Поровська на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Фото: приватний архів

НЖ: Ви бачили тисячі людей, чули їхні історії. Яка з них вразила найбільше? 

АП: Одного разу на автовокзалі мене зупинила літня жінка. Їй було понад 80 років. Вона ледве ходила. Бабуся схопила мене за руку і попросила допомогти їй донести багаж. Однак виявилося, що її автобуса на місці немає. Жінка подумала, що він поїхав геть. Вона почала кричати, що там діти. Щоб ви розуміли: величезний вокзал, там стояло чимало транспорту, а її автобус від’їхав. Однак, згодом з’ясувалося, що він просто перепаркувався в інше місце. Я 40 хвилин шукала його і знайшла. В автобусі на бабцю чекали онуки, старшому на вигляд було років 10.  Ця родина вони їхала до Гданська. У них було багато речей, у тому числі, перев’язаний мотузкою матрац. Також пам’ятаю молоду 20-річну дівчину. Ми зустріли її на вокзалі, вона їхала до Парижа. Я запитала: «Чому саме туди?».  Виявилося, що вона у соцмережах познайомилася з хлопцем. Утім, ніколи його не бачила, але він запропонував допомогу. Ми кажемо: «Послухай, хіба це гарна ідея йти до незнайомої людини? Ти не знаєш, хто він». На щастя, їй вдалося зв'язатися з батьками і поговорити. Вона прийшла до мене і сказала: «Моя мама теж вважає, що це погана ідея. А що мені робити?». І тоді ми шукали місце, де вона могла б нормально жити, продовжувати навчання. Із речей у неї був лише один маленький наплічник. І ми дали їй найнеобхідніше. Як подяку вона принесла мені українську шоколадку. Ну, як тут не плакати? Зрештою, вона поїхала до Голландії. Я й досі підтримую з нею зв'язок. І таких історій багато.   

НЖ: Як нині змінилося ставлення поляків до українців?

АП: Насправді ставлення до українців не змінилося. Просто є люди, яким властиво писати якісь негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах.  Коли я їх бачу, одразу пишу, що думаю. Я намагаюся відповідати і показувати, що то не є думка більшості поляків. Я зовсім не здивуюся, якщо ті хто пишуть негатив про українців, є представниками російської пропаганди. Їхня мета — сіяти паніку, ворожнечу між поляками та українцями. Вони хочуть показати, що українці використовують нас або, що поляки кривдять українців. Ми всі і так добре знаємо, що у будь-якій країні є хороші та погані люди. Так само, як і в Польщі, і в Україні. 

НЖ: За останніми соцдослідженнями, майже 70% поляків підтримують прийняття біженців з України, 25 — проти. Такими є результати дослідження від CBOS. На вашу думку, як  нині виглядає ситуація з підтримкою поляками українців? 

АП: Ми все ще перебуваємо на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Маємо дозвіл від Мазовецького воєводи. Із початком зими може збільшитися кількість українців, які їхатимуть  до Польщі. Принаймні  до кінця лютого ми будемо присутні на вокзалі. Наразі інші потреби і масштаби допомоги. Загалом ми допомагаємо із вивченням польської мови, із пошуком роботи. У нас є  український коворкінг. Ми організували робочі місця для дівчат з України. Орендували приміщення, тепер там  працює перукар, дівчата роблять манікюр,  є косметолог. Відтак, жінки можуть заробляти гроші. Коли я до них приходжу на каву, мені теж роблять манікюр. А ще у нас є можливість орендувати жінкам з дітьми квартири. Це все завдяки моєму проєкту з Тайванем. Ми — католицька організація, але подружилися з буддистами, які жертвують нам гроші на допомогу жінкам з України. У нас є кілька таких квартир. Також на вокзалі іноді ми зустрічали підлітків без супроводу дорослого. У Польщі, за законом, діти до 18 років є неповнолітніми. Тож такі діти могли б потрапити під опіку поліції. Але щоб уникнути цього іноді, я брала їх до себе додому. Згодом за ними приїздили  їхні батьки. 

Адріана разом з іншими волонтерами. Фото: приватний архів

НЖ: Чи прибувають зараз нові люди? Хто вони і звідки? 

АП: Три тижні тому були. Проте не всі зараз звертаються за допомогою до волонтерів. Іноді хтось заходить випити чаю, з’їсти бутерброд чи просто перепочити, роздрукувати квиток і поспілкуватися.  Іноді хтось просто приходить поміряти тиск чи  випити пігулки від головного болю. Щодня приїздить десь 160 людей. Дехто навпаки повертається до України. Є також ті, хто повернулися назад з Америки до Польщі. Знаю дві такі родини. Одні повернулися через місяць. Вони зрозуміли, що в Америці їм буде однозначно складніше. Я допомогла  їм знайти роботу і орендувати житло.

НЖ: Якщо проаналізувати 18 років вашої роботи, що вас мотивує продовжувати свою справу?  

АП: Я почала працювати у 2006 році. Одного разу журналіст запитав мене про це, тоді я йому сказала, що насправді мого чоловіка дуже дратує постійна моя відсутність вдома. Допомагати — це просто частина мого життя. Я завжди була такою людиною, яка допомагає іншим.  Я не можу стояти осторонь, коли комусь погано або відбувається несправедливість. Я просто люблю людей. Нещодавно я йшла разом зі знайомим повз вокзал і помітила на одній з лавок маму з двома дітьми та котом. Я попросила його зачекати на мене. Пішла до цих людей і поговорила. Виявилося, що вони сиділи там аж два дні. Їли якісь бутерброди, хтось приносив їм чай, але ніхто їх не питав, чи є їм куди піти. Мій знайомий тоді мені сказав: «Це неймовірно, що ти їх помітила. Ти бачиш речі, які інші люди не бачать».

Адріана Поровська і український посол Василь Зварич. Фото: приватний архів

НЖ: Як реагує родина на вашу діяльність? 

АП: У мене є один син і чоловік. Вони звикли до такого ритму життя. Мій син практично виріс там, де я працюю. Коли він був малим, то дуже часто хворів, тож фактично був тут зі мною. Одного разу навіть був репортаж про нього. Журналісти, які приїжджали знімати матеріал про безпритульних, помітили мого сина. Вони запитали: «Чи знаєш ти, хто такий безпритульний?».  Він тоді сказав, що це Юзек, Мар'ян та пан Крістофер. Він, знаючи імена всіх цих людей, не зміг як дитина дати визначення терміну «безпритульність», але він знав їхні мрії та потреби. Зараз йому 17. Він активно займається різними видами спорту, має багато друзів. Ким він стане у житті, я не знаю. Але, думаю, колись він буде робити те, що роблю я. Іноді кажу йому, щоб він був ветеринаром, бо цим котам треба допомагати, або юристом, тоді допомагатиме мені у складних справах. А,  може, стане лікарем. Тоді ми разом поїдемо в Африку допомагати людям.

НЖ: Що важливо пам'ятати, допомагаючи іншим?

АП: Насамперед просто запитати: «Чим я можу вам допомогти?». Це не складно. Одного разу на вокзалі я познайомилася з парою, яка на ці питання довго не відповідала. Не говорили, куди їдуть далі. Лише згодом довірилися і сказали, що їдуть до Росії. Для них це було важке рішення, але у них там залишилося двоє синів. І вони сказали, що більше нічого і нікого не мають. Звісно, що це було їхнє рішення, я не мала права їх зупиняти. У таких випадках я просто розповідаю, які ризики можуть бути у разі ухвалення того чи іншого рішення. Але сам вибір лише за людьми.

НЖ: Чи думали ви, що у сусідній з Польшею країною вибухне така кривава війна? 

АП: До початку війни мені це взагалі не спадало на думку. Я була переконана, що цього не буде. А тепер я знаю, що це може статися по всій Європі. Росія і Білорусь — величезна загроза для всіх нас. І ми повинні щось з цим робити і бути готовими до цього. Але також потрібно мати багато друзів. Я вірю, що польсько-українська дружба буде збережена, хоча й бачу, що відбувається на кордоні. Я розумію транспортників. Кожен бореться за своє. Але, на мою думку,  питання блокади має бути вирішено дуже швидко нашими керівниками, українськими і польськими, щоб це все не використовувала російська  пропаганда. Бо від цього сильно можуть постраждати як українці, так і поляки. Для мене це було б великою особистою поразкою, тому що я багато чим пожертвувала впродовж цих двох років. Я не працювала по 8 годин, я допомагала по 20 годин поспіль. Я пожертвувала своїм професійним та особистим життям. Але я знаю напевно — моя дружба з українцями є міцною і справжньою.

НЖ: Андріано, а про що ви мрієте?

АП: У професійному плані маю дві мрії. Перша — у нас є будівля, де я хотіла б організувати долікарняну та післялікарняну допомогу для самотніх людей. Це великий проєкт. Мені на нього потрібно 6 мільйонів злотих. І друге — я б дуже хотіла створити волонтерський центр для всього світу. Тобто я хотіла б навчати у Польщі людей, які хочуть бути волонтерами, які могли б одразу виїхати на місце гуманітарної катастрофи. А особисто? Я хотіла б, щоб мій син був хорошою, розумною, щасливою людиною. Також моя сестра у травні має  народити ще одну дитину. Я б хотіла, щоб вона народилася здоровою і щоб це  була дівчинка, адже поки що у нас народжуються лише хлопчики. І звісно, мрію,  щоб закінчилася війна, щоб до влади у Польщі прийшли розумні люди, і ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло. 

Адріана Поровська: «Я люблю людей». Фото: Adam Stępień/Agencja Wyborcza.pl
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ультраправі — лише прикриття. Ексрадник президента Румунії про те, як Кремль створює нові інструменти впливу на вибори в Європі

Ексклюзив
20
хв

Катерина Приймак: «Що більше жінок в армії — то більше прав у цих жінок»

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress