Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.
На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.
«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»
Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...
Христина Катракіс: Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.
ДГ: Ви говорите польською?
ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.
ДГ: Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?
ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.
.jpg)
«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»
ДГ: Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?
ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.
ДГ: А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…
ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.
В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!
Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.
Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».
ДГ: Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?
ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.
ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?
ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.
«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»
ДГ: Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?
ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.
ДГ: В музеї?
ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?» — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові — вісім. Він — Боже благословення нашій родині.
До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».
А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.
В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей — лікування. Ворохта — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.
Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.
Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу — їжу, медикаменти, засоби гігієни — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.
Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.
ДГ: Але ж ви все одно пишете?
ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які — прийде час — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?» — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.
Була й інша історія — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала — одна — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.
Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?» — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.
ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?
ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?
Українська журналістка, працювала оглядачем газети Факти, висвітлювала гучні кримінальні справи та гострі соціальні проблеми, публікувала інтерв'ю з видатними особистостями. Під час антитерористичної операції робила репортажі з лінії фронту. Працювала як радіожурналіст, актриса театру колишніх засуджених "Постскриптум", диригент церковного хору та гід-перекладач у Чорнобильській зоні відчуження.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
