Аліада Мансурова — грузинка, яка живе в українському Дніпрі вже 30 років. Зараз їй 44, але вона чудово пам'ятає, як 13-річною дівчинкою разом з матір'ю тікала від війни в Грузії. Аліада любить співати українських та грузинських народних пісень, волонтерить для українського фронту. Напад Росії на Україну не став для неї несподіванкою. «Коли я дивлюся на війну в сьогоднішній Україні, то згадую, як це було в Грузії в 1992 році. Мені є з чим порівняти», — каже вона.
«Мама посивіла в мене на очах»
З Аліадою ми зустрічаємося в Дніпрі. Офіс, де вона працює, знаходиться зовсім поруч із зруйнованим російською ракетою житловим будинком.
— Я пам'ятаю подібні речі зі свого дитинства. Було тепле літо, шкільні канікули. Я пішла до дитячого садочка, де працювала моя тітка, щоб погратися з малечею. Все було, як завжди, тихий серпень, — розповідає Аліада. — Раптом прибігають за дітьми батьки з криками: «Почалася війна!». Налякані, хапають дітей.
Я не зрозуміла, що сталося. Ми жили в центральній частині Сухумі. У мене було гарне дитинство: купалася в морі, лазила по деревах. До вчорашнього дня все було добре, а тепер моя тітка віддавала дітей батькам у паніці й хвилювалася, як нам дістатися додому.
Центром міста перли танки. Ніколи не забуду страшний стугін і скрегіт гусениць. Навколо пересувалося багато військових. Ми побігли додому — і почалося. Мої батьки були в шоці.
Ми жили багатонаціональною громадою: греки, вірмени, грузини, азербайджанці, українці, євреї, абхази. Жили як добрі сусіди: разом росли, дружили, спільно святкували різні свята, часто їли з однієї тарілки.
Абхази перед самою війною стали поводитися дивно і вивозити дітей. Лише згодом ми дізналися, що вони готувалися до війни. У кожного абхазця у квартирі був арсенал зброї. Ми вимикали світло на ніч, а вони — ні. Грузини помічали мітки на дверях своїх квартир. З’явилися групи диверсантів. Я не змогла збагнути: учора ми всі були майже рідні, а сьогодні сепаратисти закладають вибухівку в нашу спільну домівку.
Потім у нашому будинку завівся снайпер — стріляв по сусідах. Одного разу ми з сім'єю поверталися з квітами з похорону. Почався щільний обстріл. Хтось крикнув: «Лягай!». Я впала. І побачила перед собою перелякану маму, її погляд. Мама не могла поворухнутися. Вона почала сивіти на моїх очах. Під час короткого затишшя сусідка схопила мене за комір і, тягнучи майже обличчям по землі, заховала поміж гаражами.У місті не було ні електрики, ні води, дітей не випускали з квартир — на вулицях було небезпечно. Хлібозаводи припинили роботу, стало все виробництво, їжі бракувало. На все місто працювали тільки три гастрономи — люди кинулися виламувати двері й виносити що було.
У такому сум'ятті минули серпень, вересень і жовтень. Ставало дедалі гірше.
«Батько залишав гранату й казав: "Не спи. А коли прийдуть, зривай чеку»
– Сепаратисти із сіл стали приходити в міста, ґвалтувати жінок і дітей. Не знали жалю, — продовжує Аліада.
Мою знайому мали віддати в межах обміну їхніх військовополонених на наших цивільних. Обмін відбувався на мосту. Але тільки-но їхні військові перейшли на другий бік, сепаратисти підірвали міст разом з мирними грузинами. Це були прості люди: жінки з дітьми, бабусі, серед них — моя подруга... Всі вони загинули на очах своїх близьких. Для мене це був жахливий шок.
Нашу сусідку, на кілька років старшу за мене, зґвалтували. Пізніше вона розповіла своїй тітці, як це сталося. Ґвалтувати дівчину примушували її власного батька. Солдати викликали у чоловіка ерекцію й натягали доньку на батька. Потім батька застрелили. А дівчина збожеволіла. Тітка забрала її до Тбілісі, доглядала за нею, але вона так і не одужала.
Окупанти катували людей цілими сім'ями, влаштовували показові страти на стадіонах. Я на власні очі бачила, як запихували людей у великі автомобільні шини й підпалювали. Так нас залякували. Загиблих не ховали, просто кидали тіла одне на інше, височіли кургани трупів.
Грузія, як і Україна, має довгий державний кордон з Росією. І так само довго перебуває під впливом російської пропаганди. І в Грузії, і в Україні за підтримки Росії підняли голову сепаратисти. Однак Грузія виявилася занадто маленькою, аби західний світ вчасно звернув на неї увагу.
Війну в Абхазії 1992 року світ визнав локальним збройним конфліктом. Російська Федерація формально дотримувалася нейтралітету, а насправді постачала абхазам військову техніку, а російські війська брали участь в облозі Сухумі. На боці грузинського уряду виступали українські добровольці.
У російсько-українській війні грузини стали першими іноземцями, які були інтегровані в українську армію як формування. У 2016-2018 роках сформувався Грузинський легіон, який офіційно увійшов до складу Збройних сил України. У березні 2022 року грузинські легіонери проводили військові навчання для підрозділів територіальної оборони та цивільних України.
«Якби Грузія вчасно отримала таку підтримку світу, як Україна, наша розмова з Росією була б іншою», — впевнений командир Грузинського легіону Мамук Мамулашвілі. Його хлопці та дівчата захищали Київ, брали участь у боях у Гостомелі та навколо Борисполя. Згодом легіон перемістився на Донбас.
— Росіяни робили в Грузії те, що зараз роблять в Україні: «прийшли рятувати», — продовжує Аліада. — Вони нібито хотіли незалежної Абхазії, а грузини начебто порушували права абхазів. Російська армія увійшла до Грузії й абхазів підтримала. Добровольці з Північного Кавказу, переважно чеченці, також стали на бік абхазів.
Найчорніші злочини скоювали переважно росіяни. Абхази, які росли разом з нами, таких звірств не чинили. Гірше поводилися чужинці й ті, що прийшли з гір. Дуже багато було чеченців.
10 жовтня батько прийняв рішення, що ми з сестрою та матір'ю маємо виїхати. Чоловіки не могли залишити країну. Евакуаційні літаки літали тільки до Москви. Розумієте, у нас не було вибору, куди летіти.
— Але з аеропорту ми одразу подалися на залізничний вокзал, щоб купити квитки в Україну. У нас були родичі в Харкові та Дніпрі. На Курському вокзалі стояло чимало українок. Вони приїхали з навколишніх сіл торгувати: везли масло, сало, овочі. Я бачила, як росіяни, обзиваючи їх «хахлами», виривали сумки з рук, розкидали і топтали продукти. У Грузії така поведінка була немислима! Грузини поважають кожну національність. Я була шокована. Запитала маму, чому це відбувається і хто такі «хахли». Мама сказала, що не варто слухати поганих людей, і швидко забрала мене звідти.
У моїй пам'яті залишився пронизливий холод Москви-Пасажирської. У потязі ми спали на одному матраці й вкривалися другим.
За рік-два мама замислилася про моє навчання. Мій дядько обіймав високу посаду в Москві, тому мене прийняли до московського ліцею. Я змушена була переїхати. Щодня я дзвонила мамі й плакала: «Забери мене звідси!» Не могла я жити в ненависті. Росіяни нікого не люблять. Не люблять українців, грузинів. Кавказців просто ненавидять. Не вважають за людей. Мене ображали, обзивали. Щодня всю першу чверть я в буквальному сенсі билася за свою національність. Моя тітка зателефонувала мамі: «Забирай, вона тут не витримає». І мамі довелося забрати. А я присягнулася, що ноги моєї більше ніколи не буде на російській землі.
Я не зносила росіян з багатьох причин. Насамперед через війну. З дитинства на власні очі бачила, які вони хижаки. Через війну мої батьки залишилися ні з чим. Мамі з маленькими доньками довелося тікати. Батько не міг виїхати, був важко поранений, його тримали в неволі, сім разів виводили на розстріл. Він дивом врятувався. Місцевий абхаз з жалю кинув мого пораненого батька на купу трупів, які потім вивезли за межі в’язниці, і батько якось вибрався.Чимало моїх друзів загинули. Мій 12-річний друг помер у мене на руках. Багато друзів поховали батьків. Багатьох дівчат, яких я знала, зґвалтували. Ці дівчата ніколи так і не вийшли заміж…
2006 року помер мій дідусь, після чого мама повернулася в Грузію. 2008 року почалася війна в Осетії — росіяни пішли «визволяти» інший народ. Грузія, Абхазія та Осетія могли б мирно розібратися між собою, ми жили пліч-о-пліч століттями. А тепер абхазів і осетинів штовхають на війну в Україні. Американці зняли документальний фільм про події в серпні 2008 року [«5 днів війни» американського воєнкора Томаса Андерса — Авт]. Фільм варто подивитися: 30 років тому не було такого спільного інформаційного простору, як сьогодні, а Росія завжди втручалася й мала руки в крові.
Мого брата мобілізували на російсько-грузинську війну в 2008 році. Тепер Росія заливає кров'ю Україну.
.jpg)
«Вільно володію українською й дивуюся, чому така кількість українців не розмовляє рідною мовою»
Аліада закінчила Київський університет за спеціальністю «міжнародні відносини», зараз вивчає право, активно волонтерить.
Каже, що своєю любов'ю до України завдячує шкільній вчительці. Як іноземка Аліада була звільнена від вивчення української мови.
— Те, як вчителька підтримувала мене, розуміючи, через що я пройшла, чого надивилася в свої 13 років, було проявом любові. З вдячності я вирішила вивчити українську мову. Стала вчити, написала роботу про Лесю Українку. І була здивована, чому така кількість людей в Україні не розмовляє українською.
Я грузинка, вільно розмовляю грузинською, грузинська — мова моєї матері. Я знаю грузинські звичаї, грузинські народні пісні. В Україні належу до грузинської діаспори. Але так само вільно я володію українською мовою.
І мені страшно від того, як популяризація Росії та російської мови вкоренилася в Україні. Скрізь, зокрема на державному рівні. Русифікація протягом багатьох років була для мене болючою темою. Тільки тепер ситуація змінюється.
2014 року, коли в Криму з'явилися «зелені чоловічки», я зрозуміла, що або російсько-український конфлікт буде врегульовано негайно, або нас чекають довгі роки війни.
«Зараз Україна ламає Росії зуби. І світ має зробити все, щоб не виросли нові»
— Чи думала я про виїзд за кордон? У мене були різні пропозиції щодо роботи, але в Україні у мене сім'я, тут народилася моя дитина. Я не збираюся нікуди їхати. Тут я вдома. Я прикипіла до української землі.
Сьогодні Україна воює, захищаючи весь світ. І я вважаю своїм обов'язком допомагати. Якщо Україна програє, це закінчиться поразкою всього світу. З Росією по сусідству світ постійно житиме у страху, що не сьогодні — так завтра станеться щось страшне.
Українська журналістка, учасниця перших польсько-українських проєктів співпраці у 1990 роках. Парламентська оглядачка. Працювала в друкованих медіа та на телебаченні. З 2008 року PR — і прес-менеджерка представництва Польської туристичної організації в Києві. Останні сім років живе в Кракові. Співпрацювала з тижневиком Wprost як воєнна репортерка. Пасія — високі гори і самотні довгі шляхи.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
