Ексклюзив
20
хв

«Найчастіше в цьому році я говорила фразу «Я тебе люблю». Опитування

Sestry запитали в українських переселенок з різних країн, що їм приніс та що в них забрав 2023 рік

Лариса Крупіна

Українки вчать мови, знаходять роботу, кохання, адаптуються до інших культур, влаштовують дітей, але завжди сумують за рідною країною. Колаж Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в різних країнах світу, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії. А як на ці запитання відповіли б ви?

Катерина Бессараб

29 років, податкова аналітикиня. З березня 2022 року знаходиться в Чехії.

«До повномасштабного вторгнення я працювала податковим аналітиком у державному секторі. Маю вищу освіту в сфері IT. Мій громадянський чоловік — в’язень Кремля. З 2020 року я здійснюю його правозахист і координую всі процеси щодо його звільнення».  

Катерина Бессараб мріє повернути чоловіка з полону. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Мого чоловіка політв’язня Олександра Марченка незаконно затримали 17 грудня 2018 року на окупованій території Донецької області співробітники так званого «МГБ ДНР» і засудили за статтею «Шпигунство» до 10 років позбавлення волі. Зараз він відбуває термін у виправній колонії суворого режиму №8 в Улан-Уде (Бурятія). Отож, переїхавши до Чехії, маю змогу зустрічатись з представниками європейських урядів і розмовляти про долю політв’язнів. Це новий для мене досвід. І мій здобуток.

Також я закінчила курси соцпрацівника й працювала в міжнародній організації MRIYA UA, допомагаючи українським біженцям. Отримала досвід проведення зустрічей англійською як перекладач-синхроніст.

Вивчення нової для мене чеської мови та культури цієї країни — теж здобуток. Але зустріч зі Вселенським Патріархом Варфоломієм, напевно, — найбільша моя удача. Ця зустріч настільки мене вразила, що я перезавантажила своє життя. Зокрема, вперше знялася в голлівудській стрічці, в другорядній ролі. І це перемикання повернуло мене до життя.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найголовніше: надію! Надію, що війна закінчиться швидко, надію, що чоловіка повернуть додому за обміном у найближчій час.  

3. Які ваші плани й очікування від 2024 року?

Хай закінчиться війна і повернеться мій коханий чоловік додому. Хочу стати вільною у своїх бажаннях і досягати їх. Маю багато планів на 2024 рік, зокрема — знайти цікаву роботу, бо в 2023 році закінчується моя робота соцпрацівником. Ще планую вдосконалити чеську мову.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Мрію — в Парижі. Ніколи там не була. Їду туди за особливою енергетикою міста, щоб мати сили триматися і наступний рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Диво чекає на нас десь поряд на межі з розпачем».

Леся Шелест

47 років, журналістка, Нідерланди.

Директорка телерадіокомпанії  ТРК «Тростянець» в Тростянці Сумської області. Одружена, має двоє дітей.

Леся Шелест зробила важкий і важливий вибір повернутися. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

У квітні 2022 року я з сім’єю переїхала зі Львова до північних Нідерландів. Працювала на овочевому заводі — по вісім годин на день, в холоді, виконуючи дуже важку фізичну працю. Але в серпні 2023 року я повернулась в Україну, адже вперше в своїй кар’єрі отримала дуже відповідальну посаду директорки ТРК «Тростянець» і вирішила, що маю приносити користь своїй державі. Це рішення далось нелегко, бо я на деякий час розлучилась з дітьми. Вони залишились з бабусею в Нідерландах, бо там безпечніше. Ми регулярно спілкуємось по відеозв’язку, вони вчаться у школах, знають англійську й вчать нідерландську. Вони щасливі.

Я пишаюся новою роботою: ми робимо програми про військових, відео про загиблих героїв та їхні родини, волонтерів, розповідаємо про життя в деокупованому прифронтовому місті, яке знаходиться за 30 кілометрів від кордону з Росією. Про те, як вдається виживати й відновлюватись. Допомагаємо збирати кошти для допомоги ЗСУ.

Зі здобутків можу назвати й те, що мої чотири авторські оповідання увійдуть до збірки й незабаром будуть опубліковані. Також у місцевому виданні Тростянця про мене вийшла велика стаття-інтерв’ю. Ще я почала вести цикл програм з психологом, це нове для мене амплуа. Продовжую вивчати англійську, маю явний прогрес.

Пишаюся тим, що живу в батьківському домі та маю можливість підтримати літню маму, зробити її життя щасливішим і не таким самотнім. І тим, що повсякчас зустрічаю людей, які знали, пам’ятають і шанують мого тата Олега Шелеста, який протягом сорока років працював журналістом у Тростянці. Його не стало у 2017 році.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найбільший мій смуток — те, що я живу з дітьми у різних країнах, а також усвідомлення: війна може тривати довго і потрібно бути морально готовою до цього.  

У порівнянні з європейськими — стали меншими доходи, але я розумію свою місію, я зробила свідомий, і, безумовно, правильний вибір, повернувшись до України.

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Планую забрати дітей до України і сподіваюсь, що безпекова ситуація буде стабільною, наскільки це можливо. Будуть опубліковані мої новели в літературних збірках. Планую й надалі активно вести блог про своє життя, й, можливо, почати писати книгу. Про це мене давно наполегливо просять читачі. Хочу й далі працювати в ТРК, розвивати локальне телебачення.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Поїду в гості до своїх дітей в Нідерланди, звідки ми разом полетимо до Португалії.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

Фраза українського публіциста Віталія Портнікова, що нам, українцям, на довгі роки доведеться звикнути до думки, що поруч в кімнаті — тінь смерті. Найчастіше говорила «Я тебе люблю» — своїм дітям, мамі та чоловіку.

Ольга Авраменко

40 років, HR-менеджерка, з березня 2022 разом з донькою мешкає у Франції.

Ольга Авраменко боролася за свої права в Парижі й виграла. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Моя донька вступила до ліцею, а я — до університету ILCF, де активно вивчаю французьку мову. Знайшла свою другу половинку. Він бельгієць, давно мешкає у Франції. Познайомили нас спільні знайомі, він — як і я — багато років один і шукав своє кохання.

А ще у мене була історія. Опинившись у Франції, я бралась за будь-яку роботу, працювала в аеропорту, в барі, займалась прибиранням, бо потрібно було винаймати житло. Згодом знайшла роботу в пекарні, працювала там пів року, і хоча сама робота була нескладна, це було пекло. Адже хазяйка дуже дивно себе поводила: кричала на всіх, кидалась різними предметами тощо.

В результаті мені урвався терпець, я вирішила піти, але звільнення перетворилося на сім кіл пекла, бо хазяйка не віддавала мені документи протягом трьох місяців. Довелось винаймати адвоката, бігати по судах, збирати велику купу паперів, тим не менш я перемогла, отримала своє та ще й на додачу — грошову компенсацію.

Ця перемога мене дуже надихнула. Інших знайомих українців також. Де б ми не були, який страх не відчували б перед іншими країнами, системою, чужими законами, все одно не можна здаватись, але гідно й наполегливо виборювати своє.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Близький звʼязок зі своєю країною. У 2022 дуже хотілось додому, я сумувала, кожен день були сльози й думки: «Тільки б повернутись!». У 2023 році я звикла до думки, що моє життя поки що йде у Франції. Допомогли друзі з кола людей, які рятувалися від війни, французькі знайомі та, певно, людська природа, адже щоденні виклики й завдання відволікають від болісних думок.  

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Очікую вивчити мову до рівня С1 і знайти гарну роботу, яка буде мене надихати.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

З коханим, його батьками, сестрою, братом та дітьми, тобто його донькою і моєю донькою в Бельгії.

5. Фраза року, яка запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Вірте в себе, в свою долю, в свої сили — і все здійсниться».

Алла Шоріна

проєктна менеджерка, з квітня 2022 року мешкає в Данії.

Працює в данській компанії IVAEKST та  Європейсько-Українському бізнес-хабі (Копенгаген). Мама двох дітей.

Алла Шоріна вчиться бути оптимістичною навіть під час війни, адже цього вимагає данське суспільство. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

2023 рік за відчуттями — як 5-7 звичайних років. Гуртожиток для українців у Данії, де понад 200 людей, травмованих війною, постійне напруження через відмінність данської та українських культур, відчуття, що на всі задачі просто не вистачає ані сил, ані часу.

Тілом я в Копенгагені, а серцем — в Україні. Протягом цілого року продовжувала шукати факти, що перемога наближається. Щодня, дві години в транспорті на роботу — з роботи, я слухала огляди від експертів про ситуацію в Україні, а потім шукала вже подкасти та мотиваційні лекції, як впоратися зі стресом від цієї інформації. Адже в Данії дуже сильний соціальний стандарт говорити про хороше, бути позитивним, радісним та натхненним. А як бути натхненним, коли мої друзі, колеги гинуть на фронті, а в телефоні раз у раз лунає повітряна тривога, яку я не вимикаю, бо там — мої рідні, друзі та батьки?  

Разом з тим життя в двох світах навчило мене, знаходячись у капсулі своїх переживань, бути позитивною й активною в новому для мене данському суспільстві. Ще одне з моїх надбань — однодумці, яких пощастило зустріти через волонтерство. Ми проводимо події, важливі для української спільноти в Данії (ІТ День з Microsoft, культурні заходи), а також намагаємося збирати донати для України.

Успіх і радість — з січня моя донька Сніжана почала навчання в гімназії Копенгагена. Їй подобається. І я рада, що після складного періоду в минулому році, коли ми боролися з данською системою за право української дитини завершити українську школу онлайн, зараз вона має стабільність в освітньому плані.

Ми вдвох продовжуємо вивчати данську мову. Маленька Данія стала надійним другом України в цій війні, і я вчу мову через повагу до їх внеску в допомогу нашій країні.

2. Що ви втратили в 2023 році?

Здатність мріяти. Намагалася вести лист з мріями та бажаннями і не змогла. В Копенгагені я мала можливість зустріти відомих людей, стратегів з міжнародної політики. Я ставила їм свої запитання «чому» й «коли» і не отримала ті відповіді, які хотіла б.

Працюючи в волонтерському центрі в передмісті Копенгагена, я познайомилася з сотнями українців, які, як і ми з донькою, приїхали в Данію з одним наплічником. Я слухала історії, спонтанні зізнання людей про те, як ця клята повномасштабна війна почалася для них, де вони були, що бачили, як рятувались і яким був їхній шлях від 24 лютого до цього волонтерського центру, де вони отримали й міцно тримали кастрюльку чи літнє взуття. Слухала про Маріуполь, Сєвєродонецьк, Київщину, Херсонщину, Харківщину, про десятки неназваних міст і сел, про надзвичайно драматичні події. Напевно, це також вплинуло на те, що я втратила мій оптимізм, здатність бути легкою та радіти.

3. Які ваші очікування від 2024?

Чекаю на перемогу України. Спільно з колегами планую зробити низку освітніх проєктів для наших співгромадян в Данії та Україні, які допомогли б створювати колаборації із залученням ресурсів данського суспільства. А ще в 2024 я хотіла б мати відпустку, поїхати на тепле море і вперше з початку війни дочитати хоча б одну книгу.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести вдома в Києві.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Це не назавжди»...

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, публіцистка, сценаристка. Членкиня Національної спілки журналістів України. Авторка резонансних кримінальних і соціальних розслідувань. Чверть віку працювала оглядачем і редакторкою в низці журналів і газет, зокрема, в газеті «Факти».

Вибравшись з окупованого Ірпеня, приєдналася в Берліні до проєкту для медіа-професіоналів міжнародної організації Media in Cooperation and Transition — MICT (підтримує журналістів з зон конфліктів і військових дій). У Німеччині співпрацює з Меморіальною ініціативою «Екервальд», яка увічнює пам’ять бранців концтаборів на місцях масових страт ув'язнених під час Другої світової війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress