Ексклюзив
20
хв

«Найціннішими в 2023 році для мене стали слова: “Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий». Опитування

Sestry запитали в українських переселенок з Німеччини, що їм приніс та що в них забрав 2023 рік

Лариса Крупіна

Колаж Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в Німеччині, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Берліна, Бонна, Дрездена та Фюрстенау. А як на ці запитання відповіли б ви?

Євгенія Мосалова

42 роки. Зоозахисниця. З квітня 2022 року мешкає в Фюрстенау, Нижня Саксонія.

Євгенія Масалова втратила в 2023 році брата. Але врятувала десятки тварин, вивчила німецьку й знайшла нових друзів. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Коли почалась війна, я з родиною та тваринами знаходилась в Бучі, де ми дивом пережили окупацію. В квітні 2022 німецька зоозахисна організація РЕТА евакуювала за кордон моїх тварин — 30 собак та 19 котів, а разом з ними мене та моїх двійнят Іванка й Андрійка (їм зараз майже п’ять). Той виїзд спланували наші друзі з Німеччини, до кордону немаленька родина їхала караваном з трьох автобусів, вже в Мукачеві на нас чекала PETA зі спеціальною великою машиною для транспортування тварин і з легковим авто для мене та дітей.

Здобутком цього року для мене, вважаю, є вивчення німецької, яка дозволяє без перекладача спілкуватися з Лідією та Едуардом, які багато років підтримували моїх тварин, шукали їм нові родини. Які стали ініціаторами нашої евакуації та першими відкрили для нас двері свого дому.

Також надбання — нові друзі. Це бабуся Ангеліка та дідусь Гарольд, які оточили моїх дітей любов’ю, турботою, подарунками. Я рада, що можу безпосередньо спілкуватись з друзями Рольфом і Сюзанною, які стали справжньою сім’єю для двох моїх песиків з Бучі. Вони теж допомагають мені та моїм тваринам, надсилаючи гори подарунків дітям та пухнастим.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На війні загинув мій братик Іван. Йому мав виповнитись 21 рік. Ще дитина, і разом з тим — мужній чоловік, герой, який став на захист своєї Батьківщини і навіть примудрився угнать у ворога БТР. Іван казав матері: «Якщо не ми, то хто буде боронити Україну?» Коли я розмовляла з ним по вайберу востаннє, розплакалась та дякувала за захист та змогу пити каву в безпеці. А він так сором’язливо посміхнувся й сказав: «Облиш, не плач, покажи краще племінників…» І от сьогодні його вже немає серед нас.

Крім цієї страшної втрати увесь мій 2023-й за кордоном пройшов у боротьбі з онкологією кількох моїх тварин. А ще, перебуваючи тут, я продовжила рятувати знедолених собак України, надала прихисток восьми тваринам.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Сподіваюсь, у 2024 здійсниться мрія майже всього світу: війна скінчиться, воїни та цивільні повернуться до своїх домівок будувати мир та ростити наступне покоління в щасті й любові.

Мої малі, як усі діти України, знають, що таке війна: коли гучно стріляють і навкруги все горить, коли повз двір їдуть ворожі корита й треба негайно бігти в коридор ховатись, коли маленькими рученятами подрібнюєш такий дорогоцінний сухий хліб і пригощаєш найбільш слабких та хворих собак, бо вони мають теж вижити, коли чужинці приставляють до твоєї голови автомат, а тобі всього три рочки, але наступні два роки ти про цю подію не забуваєш і розповідаєш в подробицях, наче то було вчора.

Коли ми виїхали до Німеччини, я думала, що нічні жахи Іванка: «Мама, вставай, танки!» скінчилися. Але ні. Вони з Андрійком іноді щось кричать уві сні про війну, іноді про свинку Пеппу, або бурмотять щось німецькою. А одного разу, не відкриваючи очей, Іванко переліз через брата та всіх собак, що сплять з малими у ліжку, вчепився мені в спину і закричав: «Ні, ні, не треба стріляти, ні!»

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Фюрстенау в суто родинному колі: я, діти, тварини. А святкувати будемо вже після Перемоги.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталась або яку часто промовляєте самі?

«Я хочу додому!» і «Щоб вони всі повиздихали!»

Любов Бутковська

60 років. Живе в Берліні. За фахом бібліотекарка. 55-річний чоловік на війні. 22-річний син працює в Києві.

Чоловік Любові Бутковської від початку війни захищає Україну, але 2023 рік подарував йому коротку відпустку, яку подружжя провело разом. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

До Берліна, де понад десять років мешкає моя донька з чоловіком й онуками, я приїхала десятого березня 2022 року. В 2023 році після 9 місяців навчання склала тест В1 з німецької мови. Вважаю це своїм досягненням, враховуючи, наскільки складна німецька мова.

Моє надбання, а звідси й успіхи — мої нові німецькі друзі, які нас підтримують. Я маю, де жити і що їсти: Німеччина турбується про мене, звичайну біженку з України, не кажучи вже про те, що допомагає у більш складних випадках, наприклад, лікує безкоштовно онкохворих з України. Кожного ранку я подумки дякую німцям за своє спокійне життя.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На 94-му році пішла людина, яка була дуже важливою для мене й мого сина. Це Заслужений вчитель України, вчителька історії майже з 60-річним стажем, мама моєї близької подруги Марія Федорівна Готовцева, яка змінила наші життя. Останні майже 20 років вона була мені як мама, бо піклувалася про мене, її тепло я відчувала всім серцем. А мій син, познайомившись з нею, настільки захопився історією, що вступив до інституту на історичний факультет.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Допомагати рідним і близьким, які залишились в Україні. Мрію частіше бачитись з коханням мого життя, моїм чоловіком Геннадієм. Ми полюбили одне одного з першого погляду. Сама я ніколи не вірила в таке, але це трапилося в першу хвилину. І це було не якесь романтичне побачення, але суто ділове знайомство. Треба було поремонтувати моє авто, і цей зеленоокий хлопець визвався мені в цьому допомогти. З тієї миті ми майже не розлучалися.

Ми зустрілися дорослими людьми, мали закінчені стосунки з колишніми, були вільними й готовими до нового етапу свого життя. Хоча кожен з нас мав чіткий план свого майбутнього й наполегливо йшов до своєї мети. Ця зустріч змінила все. Дякую долі, що це сталося. Я обрала найкращого з найкращих — в лютому 2022 року Гєна пішов у спецпідрозділ Нацгвардії.

Зупиняти його було даремно. Адже якщо він щось вирішив, то так і зробить. Влітку 2022-го він вивчився на пілота дрону, має нагороду. Пишаюся ним.

Цьогоріч його відпустили на два тижні у відпустку до Берліну. Ми подорожували до Італії. Він був щасливий хоч на короткий час зануритися у звичайне мирне життя. А потім знову повернувся в Україну. На війну.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

У Берліні з новими подругами, з якими зблизилася за останній рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Вірю в Перемогу! Все буде Україна!»

Наталя Клочаніна

48 років, вчителька іноземних мов. Мешкає в Бонні. Викладає німецьку в школі. В Німеччині з 1 квітня 2022 року.

Наталя Клочаніна самотужки витягла себе й сина з тяжкої депресії та посприяла збору 200 тисяч євро для матерів у біді. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Біль, втрати, усвідомлення власної безпорадності, несправедливості світу. Це тягнеться ще з 2022 року. Я не збиралася виїжджати, бо була корисною у себе вдома на Київщині. Я збирала запальні суміші, лазила дахами, шукаючи сенсори, розкидані на шляху артилерійської наводки, зносила ліки в поліклініку, заповнювала мішки піском, укривала своїх сусідів з малими дітьми у своєму гаражі тощо.

Але виїхала через те, що з усієї великої родини була єдиною, хто міг вивезти з-під ракетних ударів новонародженого малюка моєї племінниці за кордон. Ми перетинали кордон пішки у такому складі: син із кицею в наплічнику, племінниця з немовлям і я з валізами. У мами ставалися панічні атаки, тому ми її залишили в Україні, а через пів року вона до нас приїхала.

Я зробила дуже багато всього, і це можна вважати досягненням: вивезла своїх та не своїх дітей в безпечне місце; боролася за виживання (змінила три місця роботи, три квартири, намагалася змагатися з німецькою бюрократією, але була нею розчавлена); активно беру участь у громадському об’єднанні Ukrainer in Bonn e V., допомагаючи Україні; веду групу в’язання, забезпечуючи матеріалами рукодільниць за підтримки міжнародної організації Wool for Ukraine; беру участь у забігах за права людини і демонстраціях на підтримку України; самотужки витягла себе і сина з тяжкої депресії.

Я давала численні інтерв’ю німецькій пресі, зокрема, у мене був прямий етер у ток-шоу Kölner Treff на WDR. За вечір на ток-шоу було зібрано понад 200.000 євро благодійних внесків на підтримку матерів у біді (Mütter im Not).

Пишатися нема чим. Все те, що я роблю, я роблю з болем і перешкодами.

2. Що ви втратили у 2023 році?

2023 рік забрав моє щасливе життя. Мій старший син в Україні. Я не живу у своїй гарній квартирі. Я втратила стосунки з чоловіком, здоров’я і легкість. Втратила близьких людей, домашнього улюбленця, гроші й автівку. Машина зламалася прямо перед польським кордоном. Вочевидь у каністрах, які продали мені співвітчизники, був не бензин. А киця Белла в стресі втекла й загубилася.

В Німеччині я відчуваю себе в гостях. Немов туристка, яка застрягла в якомусь місці, де порушила всі закони й загубила документи, тому відпрацьовує покарання, відновлює всі папери, бо інакше додому не пустять. Я бачу гарні будинки, красу кущів і трамваїв, відчуваю тепло опалення в молодшій школі, де викладаю, та в електричках, але відчуття дому ніколи не приходило. Навіть близько.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Єдине, чого хочу по-справжньому — щоб закінчилася війна. Все інше — дурниці.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Тюрінгії, з мамою. Я раніше там жила. Потім знайшла роботу в Бонні, пів року шукала квартиру, мешкаючи в добрих людей на надувному матраці, зрештою знайшла квартиру в Бонні.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

Найбільше запам’яталася фраза, бо я її найчастіше чую від німецьких органів: Es tut mir leid — «Мені шкода, але я нічим не можу допомогти». А собі я намагаюся повторювати слова бравого вояка Швейка: «Якось воно буде, бо ще ніколи не було, аби ніяк не було».

Вийшло сумно, але це й насправді був найстрашніший рік мого життя.

Наталя Маренко

Мисткиня, за фахом журналіст, до війни працювала на Запорізькій ТРК «АЛЕКС». З березня 2022 року живе в Дрездені.

Наталя Маренко мріє відкрити в Німеччині в 2024 році крамничку й продавати там мистецькі твори та поробки українок. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Бачу по багатьох своїх друзях і в Україні, і в Німеччині, що люди перестали ганятися за матеріальним і навчилися цінувати звичайні речі: тихе небо, обійми дитини, зустрічі з рідними та друзями. От і я. Хто б міг подумати, що я, людина, яка любила яскраве життя з відрядженнями, подорожами, виставками й концертами, зараз найвищою цінністю вважатиму слова: «Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий».

Саме з цих слів мого старшого сина, який мешкає зараз у Запоріжжі й працює на оборонному підприємстві, починається кожний мій ранок. І ці щоденні слова й є найважливішою для мене щоденною подією протягом цілого року.

2. Що ви втратили у 2023 році?

Орієнтир, коли закінчиться війна. А без цього жити складно.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

В наступному році я мрію відкрити в Дрездені крамничку, пропагувати там українське мистецтво, народну творчість моїх співвітчизників, продавати їхні вироби — вишиванки, прикраси, картини, посуд з петриківським розписом, кераміку тощо. Ну й власні вироби також — чотири роки тому я почала створювати прикраси з натурального каміння.

Беру ідеї у природи: квіти, жучки, павучки, метелики, морські коники часто стають елементами у моїх кольє, намистах, сережках. У Запоріжжі ще до широкомасштабного вторгнення відбулося декілька виставок моїх прикрас з каміння. В Німеччині я також брала участь у кількох благодійних заходах, присвячених Дню Незалежності України, пасхальним святам, Різдву. Німці із задоволенням купують прикраси, зроблені в кольорах прапору України.

Оскільки тут, в Дрездені, дуже потужна й активна українська діаспора, наше мистецтво широко пропагується й цінується. Українці створили відомий в Дрездені хор «Воля», який гастролює по всій Саксонії, а також ставлять аматорські вистави українською мовою. Мрію влаштувати в Німеччині, а може, ще в Польщі, благодійну виставку моїх прикрас «Квітуча Україна», а кошти перерахувати ЗСУ.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести з родиною молодшого сина, який мешкає в Німеччині вже 13 років.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Тримаймося!» Пам’ятаю, як звичайні запоріжці з першого дня війни стали розливати коктейлі Молотова, плести маскувальні сітки, пекти пиріжки для захисників, отримувати зброю, перекривати Дніпрогес мішками. Сьогодні Запоріжжя, слава Богу, вільне, хоча там ще досі дуже небезпечно. Але життя вирує. Незважаючи на постійні повітряні тривоги, працюють театри, філармонія, великі та малі підприємства. Наші люди незламні та нескорені.

Ми вкладаємось в Перемогу як можемо. Кожен на своєму місці. Наші волонтери в Дрездені продовжують допомагати нашим військовим. Крім донатів, я нещодавно передала нашим хлопцям маленьких жовто-блакитних янголів, щоб вони оберігали наших захисників. Отож, фраза-2023 для мене — це «Тримаймося!» І ще одна — «Зустрінемось після Перемоги»…

Читайте також опитування українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії в матеріалі «Найчастіше в цьому році я говорила фразу "Я тебе люблю!»

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, публіцистка, сценаристка. Членкиня Національної спілки журналістів України. Авторка резонансних кримінальних і соціальних розслідувань. Чверть віку працювала оглядачем і редакторкою в низці журналів і газет, зокрема, в газеті «Факти».

Вибравшись з окупованого Ірпеня, приєдналася в Берліні до проєкту для медіа-професіоналів міжнародної організації Media in Cooperation and Transition — MICT (підтримує журналістів з зон конфліктів і військових дій). У Німеччині співпрацює з Меморіальною ініціативою «Екервальд», яка увічнює пам’ять бранців концтаборів на місцях масових страт ув'язнених під час Другої світової війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ольга бережна фенікс медик медикиня син загинув

«Приїхав з війни й потрапив в окупацію»

— Хоча війна в Україні триває з 2014 року, ми жили спокійно, — розповідає Sestry Ольга Бережна. — Це при тому, що проживали на Харківщині в Ізюмському районі, неподалік Балаклії і Слов’янська. Часом чули звідти відголоски вибухів. 

У нас була велика родина. Хоча ми з батьком моїх дітей були розлучені, але дуже добре спілкувалися, завжди допомагали одне одному. У нас було двоє рідних дітей і ще один хлопчик, їхній друг, який проживав з нами. Він для мене був, як син. Навіть мамою називав. Його рідна мати померла рано, а батько запив. Ми дуже до нього звикли. Звали його, як і мого рідного сина — Олександр. 

Ольга Бережна із сином і донькою

Працювала я на кухні в селищному ліцеї завідуючою їдальні, бо за освітою — кухар. Згодом ми відкрили свій маленький продуктовий магазинчик. По вечорах та іноді вночі я підробляла — таксувала.

Що таке війна, ми зрозуміли у 2021 році. Мій 25-річний син пішов тоді добровольцем в армію. Нам сказав: «Хто, як не ми? Потрібно йти, бо скоро вони сюди дійдуть». Підписав контракт і потрапив до 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Коли почалася повномасштабна війна, вони були одними з перших, хто прийняв бій на сході. На жаль, понесли дуже великі втрати. Син отримав поранення і на реабілітацію приїхав додому. І майже відразу наше село потрапило в окупацію.

В окупації під ЛНРівцями

Ворог до нас зайшов, немов під час параду. Одразу заїхало близько 600 одиниць важкої техніки. Жодного опору не було. Майже тиждень ми жили у підвалі. Весь час працювала ворожа авіація. Росіяни стали шукати хлопців, які вже воювали, атошників. Почувши це, я одразу своїх дітей вивезла на підконтрольну Україні територію. Сама ж повернулася додому, бо мала майже неходячу свекруху й маму, яка не хотіла покидати будинок. 

В окупації ми були під ЛНРівцями. У багатьох з них були українські паспорти. Знаєте, спочатку було дуже страшно жити під автоматами. А потім ми побачили, що нас ніхто не ображає. Вони не вбивали, не ґвалтували, не грабували. Просто стояли. Нам пощастило, що то були не регулярні російські війська. А ось мешканці Ізюма, за 30 км від нас, постраждали в окупації сильно, тому що там стояли буряти. Вони знущалися з людей. Найменшій зґвалтованій дівчинці було 8 років. Закатованих були сотні. 

ЛНРівці шукали колишніх військових. Тримали декого у підвалі по три місяці, били, але, на щастя, всі хлопці живі. Я ж не могла сидіти склавши рук. Тож волонтерила. Вивозила людей з окупованої території. На блокпостах можна було купити перепустку. Платили не за людину, а за машину. Виїзд однієї автівки коштував 2000 грн. Але випускали мене лише у так звану сіру зону — територію між окупованою і підконтрольною Україні стороною. А ще я допомагала нашим військовим. Телефоном передавала, що і де відбувається у селі. Окупація тривала з 3 березня до 10 вересня. Шість місяців і тиждень.   

«За 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини»

31-річний Олександр, товариш моїх дітей, який проживав разом з нами, з повномасштабною війною одразу пішов добровольцем. Потрапив у 92 окрему штурмову бригаду. Служив під Куп'янськом. 10 квітня 2023 року він подзвонив мені о другій годині дня і запитав: «Мамуля, борщ готовий? Я через пару годин буду. Збери нам щось із собою». 

Потім ми з ним розмовляли о п'ятій вечора. У них був сильний обстріл. Мені було дуже неспокійно — не раз набирала його пізніше, але ніхто не відповідав. А потім хтось сказав у слухавку: «Сильний приліт, вибухова хвиля, чекають на медиків»… Почувши це, ми з донькою одразу виїхали на місце. 

Виявилося, вибуховою хвилею його автівку підкинуло так, що закинуло аж на дроти. Сашко лежав за 15 метрів від машини — весь побитий. Швидка зафіксувала смерть. На той момент це вже була третя врата у нашій родині. Першим під час звільнення Херсону загинув Сергій — батько моїх дітей. Через півтора місяці — племінник.

А мій рідний Сашко після реабілітації службу продовжив. Син пішов у штурмову 79-ту бригаду. Там отримав третє поранення й контузію. ВЛК його не списувала. Пояснювали тим, що він гарний командир підрозділу й штурмовик. Та насправді всім відомо, що штурмовиків списати важко. Єдиний вихід звідти — 200-м або 300-м (тобто загиблим або пораненим — Ред.). Після реабілітації син перевівся в іншу штурмову бригаду «Скала» й потрапив на Запорізький напрямок. Де отримав четверте поранення і шосту контузію. 

У нього були сильні приступи, і мені як матері було невимовно важко дивитися на його біль. Тому тоді, влітку 2023, я прийняла рішення піти у військо, аби замінити сина на передовій

Свідомо пішла вчитися на гранатометницю. Але, на жаль, так, як я задумала, не вийшло. З нами сталася фатальна історія. 

Разом з дітьми

Мої документи відправили на інший напрямок. Відтак почали готувати заміну повторно. І, розбираючись із паперами, ми трішки не встигли. Наказ на заміну був на 16 жовтня, а 14 жовтня мій син загинув в Оріховому на Запорізькому напрямку. Нам не вистачило всього два дні. Він підірвався на протитанковій міні. Я впізнала його лише по шраму й татуюванню. Тих місяців свого життя не пам’ятаю досі… Виходить, що за 11 місяців війни я втратила 4 рідні людини.

Життя на «нулі»

Я дуже рвалась на передову саме гранатометницею. А зараз вдячна своєму командирові, який своєчасно відмінив наказ виходу на «нуль». Він сказав: «Оль, подумай, у тебе ж є донька. Твоя Ніка може лишитися круглою сиротою». 

Тож стати гранатометницею мені не судилося. Натомість пішла на медичні курси. Свого часу після школи я вступила у медколедж. Хоча не закінчила, але навички точно мала. Вміла й уколи робити, й крапельниці ставити. Розбиралася в багатьох медикаментах. По закінченню навчання сама подзвонила до знайомих військових і попросилася до них медиком. І 25 лютого 2024 року я потрапила у бойову 109 бригаду ТРО. І з того моменту аж до отримання контузії, — а це понад 4 місяці, — я з «нуля» практично не виходила. 

Як мати загиблого військовослужбовця я могла піти з армії вже давно. Однак, списуватися відмовилась. Мої хлопці, які тут, вже мов рідні. До того ж я маю знання, які можуть бути корисними. Не змогла врятувати свого сина, то зможу врятувати бодай чиюсь дитину, чоловіка чи брата.

«Машини з пораненими вони знищують першочергово»

Зараз я займаюсь евакуацією й у вільний від чергувань час є санітарним інструктором. Проводжу хлопцям курси з тактичної медицини. Дехто не вміє навіть турнікети накласти. Моє завдання — навчити їх, щоб вони могли надати першу допомогу собі й побратиму. Бо бувають бої, куди ми можемо їхати 8-9 годин, аби забрати поранених. 

На фронті сильно бракує медиків на «нулі» й евакуаційного транспорту. Працюємо позмінно — по 12 годин і більше. Ворожа розвідка теж добре працює. 

Цілодобово над нами висять їхні дрони. Те, що ми евакуаційна бригада медиків, ворога не зупиняло ніколи. Ми давно познімали всі розпізнавальні знаки із себе й транспорту

Машини з пораненими знищують першочергово. 

На жаль, у нас немає жодної евакуаційної машини з броні. Поранених возимо на пікапі Nissan Navara. Там два лежачих і декілька сидячих місць. На нього нам поставили РЕБ. Тому хоч трішки захищені від fpv-дронів. Також маємо звичайний бусик. Найчастіше підїжджаємо за півтори кілометри від лінії зіткнення, і хлопці виносять до нас поранених з поля бою. 

Щиро кажучи, робота медиком нелегка.

Не кожен може триматися психологічно, коли бачить відірвану кінцівку, швидко реагувати й накласти турнікет. Я до цього ставлюся стримано, бо після того, як побачила в морзі рідного сина, мене вже нічого не лякає

Моя психіка під час роботи налаштована тільки на допомогу.

«Іноді від тебе залежить, кого саме врятувати»

Коли багато поранених, їх доводиться сортувати. Це жорстоке завдання. Адже від тебе, по суті, залежить, кого врятувати.

Є такі поранені, що розумієш — його не довезуть, тож його місце краще віддати тому, кого ще можна врятувати. І це рішення, кого везти, маєш прийняти ти. Одного разу мені довелося отак вирішувати, і я порушила всі стандарти…  

У військового була велика втрата крові, вибите око, відірвані кінцівки. І все ж я ризикнула. Зараз він вже ходить на протезах. А за стандартами сортування, я не мала права його рятувати першим. Такі поранені вважаються «чорними» — це, наприклад, також поранені зі зламаним хребтом, бо вважається, що на евакуації його можуть доламати. У пріоритеті травми, з якими можна довести до стабілізаційного пункту.

«Війна змінила моє життя докорінно»

Якось вночі ми з побратимом були на точці евакуації — в підвалі однієї з будівель. Туди хлопці зносили поранених з поля бою. Я була за кермом. Щойно від’їхали — прилетіла мінометка. Я отримала контузію. Мене ніч нудило, заклало вуха. Але тоді від евакуації я відмовилась. Але незабаром, коли перебігала з одного підвала в інший, ворог скинув на нас боєприпаси з дрона. Я встигла ступити на другу сходинку підвалу й сховатися за стіною. І все одно мене добряче вдарило. У мене лопнула барабанна перетинка. Тож цього разу вже евакуювали у шпиталь мене. 

Звісно, що після реабілітації повертатимусь на фронт. Не можу покинути своїх хлопців. З ними навіть психологічно легше. Там інше ставлення одне до одного, інші цінності. Цінна кожна хвилина, і ти її проживаєш, не розуміючи, що буде завтра.

Мені у цивільному житті некомфортно. І таких військових майже 80%. Вони вже не можуть без війни

До того ж у нас катастрофічно не вистачає людей. Хлопці стоять по 30 діб на позиціях. Як ви думаєте, який з нього воїн, якщо він виснажений? Ніякий, але немає, ким замінити. Люди продовжують ховатися й жити за правилом: «Аби тільки не ми». Знаєте, я ненавиджу тих чоловіків-мордоворотів, які втекли за кордон і кричать звідти, що ми переможемо. А з тих, кого хапають на вулиці, на війні мало користі. 

Дехто вже тут, на фронті, пробує «косити». Наприклад, деякі хлопці ховаються у бліндажах, тремтять від обстрілів. На жаль, доля таких військових заздалегідь відома. 

Війна змінила моє життя докорінно. Те, що було важливим раніше, — гроші, ремонти, — не має значення.

Єдина цінність — бачити близьку людину, обійняти її та бути поруч

‍Фотографії з приватного архіву Ольги Бережної

20
хв

Ольга Бережна: «Я не змогла врятувати свого сина, але можу тепер врятувати чиюсь дитину»

Наталія Жуковська
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Ексклюзив
20
хв

Самотнє материнство в часи війни: як виживають жінки без чоловіків?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress