Ексклюзив
20
хв

«Найціннішими в 2023 році для мене стали слова: “Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий». Опитування

Sestry запитали в українських переселенок з Німеччини, що їм приніс та що в них забрав 2023 рік

Лариса Крупіна

Колаж Sestry

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в Німеччині, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Берліна, Бонна, Дрездена та Фюрстенау. А як на ці запитання відповіли б ви?

Євгенія Мосалова

42 роки. Зоозахисниця. З квітня 2022 року мешкає в Фюрстенау, Нижня Саксонія.

Євгенія Масалова втратила в 2023 році брата. Але врятувала десятки тварин, вивчила німецьку й знайшла нових друзів. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Коли почалась війна, я з родиною та тваринами знаходилась в Бучі, де ми дивом пережили окупацію. В квітні 2022 німецька зоозахисна організація РЕТА евакуювала за кордон моїх тварин — 30 собак та 19 котів, а разом з ними мене та моїх двійнят Іванка й Андрійка (їм зараз майже п’ять). Той виїзд спланували наші друзі з Німеччини, до кордону немаленька родина їхала караваном з трьох автобусів, вже в Мукачеві на нас чекала PETA зі спеціальною великою машиною для транспортування тварин і з легковим авто для мене та дітей.

Здобутком цього року для мене, вважаю, є вивчення німецької, яка дозволяє без перекладача спілкуватися з Лідією та Едуардом, які багато років підтримували моїх тварин, шукали їм нові родини. Які стали ініціаторами нашої евакуації та першими відкрили для нас двері свого дому.

Також надбання — нові друзі. Це бабуся Ангеліка та дідусь Гарольд, які оточили моїх дітей любов’ю, турботою, подарунками. Я рада, що можу безпосередньо спілкуватись з друзями Рольфом і Сюзанною, які стали справжньою сім’єю для двох моїх песиків з Бучі. Вони теж допомагають мені та моїм тваринам, надсилаючи гори подарунків дітям та пухнастим.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На війні загинув мій братик Іван. Йому мав виповнитись 21 рік. Ще дитина, і разом з тим — мужній чоловік, герой, який став на захист своєї Батьківщини і навіть примудрився угнать у ворога БТР. Іван казав матері: «Якщо не ми, то хто буде боронити Україну?» Коли я розмовляла з ним по вайберу востаннє, розплакалась та дякувала за захист та змогу пити каву в безпеці. А він так сором’язливо посміхнувся й сказав: «Облиш, не плач, покажи краще племінників…» І от сьогодні його вже немає серед нас.

Крім цієї страшної втрати увесь мій 2023-й за кордоном пройшов у боротьбі з онкологією кількох моїх тварин. А ще, перебуваючи тут, я продовжила рятувати знедолених собак України, надала прихисток восьми тваринам.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Сподіваюсь, у 2024 здійсниться мрія майже всього світу: війна скінчиться, воїни та цивільні повернуться до своїх домівок будувати мир та ростити наступне покоління в щасті й любові.

Мої малі, як усі діти України, знають, що таке війна: коли гучно стріляють і навкруги все горить, коли повз двір їдуть ворожі корита й треба негайно бігти в коридор ховатись, коли маленькими рученятами подрібнюєш такий дорогоцінний сухий хліб і пригощаєш найбільш слабких та хворих собак, бо вони мають теж вижити, коли чужинці приставляють до твоєї голови автомат, а тобі всього три рочки, але наступні два роки ти про цю подію не забуваєш і розповідаєш в подробицях, наче то було вчора.

Коли ми виїхали до Німеччини, я думала, що нічні жахи Іванка: «Мама, вставай, танки!» скінчилися. Але ні. Вони з Андрійком іноді щось кричать уві сні про війну, іноді про свинку Пеппу, або бурмотять щось німецькою. А одного разу, не відкриваючи очей, Іванко переліз через брата та всіх собак, що сплять з малими у ліжку, вчепився мені в спину і закричав: «Ні, ні, не треба стріляти, ні!»

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Фюрстенау в суто родинному колі: я, діти, тварини. А святкувати будемо вже після Перемоги.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталась або яку часто промовляєте самі?

«Я хочу додому!» і «Щоб вони всі повиздихали!»

Любов Бутковська

60 років. Живе в Берліні. За фахом бібліотекарка. 55-річний чоловік на війні. 22-річний син працює в Києві.

Чоловік Любові Бутковської від початку війни захищає Україну, але 2023 рік подарував йому коротку відпустку, яку подружжя провело разом. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

До Берліна, де понад десять років мешкає моя донька з чоловіком й онуками, я приїхала десятого березня 2022 року. В 2023 році після 9 місяців навчання склала тест В1 з німецької мови. Вважаю це своїм досягненням, враховуючи, наскільки складна німецька мова.

Моє надбання, а звідси й успіхи — мої нові німецькі друзі, які нас підтримують. Я маю, де жити і що їсти: Німеччина турбується про мене, звичайну біженку з України, не кажучи вже про те, що допомагає у більш складних випадках, наприклад, лікує безкоштовно онкохворих з України. Кожного ранку я подумки дякую німцям за своє спокійне життя.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На 94-му році пішла людина, яка була дуже важливою для мене й мого сина. Це Заслужений вчитель України, вчителька історії майже з 60-річним стажем, мама моєї близької подруги Марія Федорівна Готовцева, яка змінила наші життя. Останні майже 20 років вона була мені як мама, бо піклувалася про мене, її тепло я відчувала всім серцем. А мій син, познайомившись з нею, настільки захопився історією, що вступив до інституту на історичний факультет.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Допомагати рідним і близьким, які залишились в Україні. Мрію частіше бачитись з коханням мого життя, моїм чоловіком Геннадієм. Ми полюбили одне одного з першого погляду. Сама я ніколи не вірила в таке, але це трапилося в першу хвилину. І це було не якесь романтичне побачення, але суто ділове знайомство. Треба було поремонтувати моє авто, і цей зеленоокий хлопець визвався мені в цьому допомогти. З тієї миті ми майже не розлучалися.

Ми зустрілися дорослими людьми, мали закінчені стосунки з колишніми, були вільними й готовими до нового етапу свого життя. Хоча кожен з нас мав чіткий план свого майбутнього й наполегливо йшов до своєї мети. Ця зустріч змінила все. Дякую долі, що це сталося. Я обрала найкращого з найкращих — в лютому 2022 року Гєна пішов у спецпідрозділ Нацгвардії.

Зупиняти його було даремно. Адже якщо він щось вирішив, то так і зробить. Влітку 2022-го він вивчився на пілота дрону, має нагороду. Пишаюся ним.

Цьогоріч його відпустили на два тижні у відпустку до Берліну. Ми подорожували до Італії. Він був щасливий хоч на короткий час зануритися у звичайне мирне життя. А потім знову повернувся в Україну. На війну.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

У Берліні з новими подругами, з якими зблизилася за останній рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Вірю в Перемогу! Все буде Україна!»

Наталя Клочаніна

48 років, вчителька іноземних мов. Мешкає в Бонні. Викладає німецьку в школі. В Німеччині з 1 квітня 2022 року.

Наталя Клочаніна самотужки витягла себе й сина з тяжкої депресії та посприяла збору 200 тисяч євро для матерів у біді. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Біль, втрати, усвідомлення власної безпорадності, несправедливості світу. Це тягнеться ще з 2022 року. Я не збиралася виїжджати, бо була корисною у себе вдома на Київщині. Я збирала запальні суміші, лазила дахами, шукаючи сенсори, розкидані на шляху артилерійської наводки, зносила ліки в поліклініку, заповнювала мішки піском, укривала своїх сусідів з малими дітьми у своєму гаражі тощо.

Але виїхала через те, що з усієї великої родини була єдиною, хто міг вивезти з-під ракетних ударів новонародженого малюка моєї племінниці за кордон. Ми перетинали кордон пішки у такому складі: син із кицею в наплічнику, племінниця з немовлям і я з валізами. У мами ставалися панічні атаки, тому ми її залишили в Україні, а через пів року вона до нас приїхала.

Я зробила дуже багато всього, і це можна вважати досягненням: вивезла своїх та не своїх дітей в безпечне місце; боролася за виживання (змінила три місця роботи, три квартири, намагалася змагатися з німецькою бюрократією, але була нею розчавлена); активно беру участь у громадському об’єднанні Ukrainer in Bonn e V., допомагаючи Україні; веду групу в’язання, забезпечуючи матеріалами рукодільниць за підтримки міжнародної організації Wool for Ukraine; беру участь у забігах за права людини і демонстраціях на підтримку України; самотужки витягла себе і сина з тяжкої депресії.

Я давала численні інтерв’ю німецькій пресі, зокрема, у мене був прямий етер у ток-шоу Kölner Treff на WDR. За вечір на ток-шоу було зібрано понад 200.000 євро благодійних внесків на підтримку матерів у біді (Mütter im Not).

Пишатися нема чим. Все те, що я роблю, я роблю з болем і перешкодами.

2. Що ви втратили у 2023 році?

2023 рік забрав моє щасливе життя. Мій старший син в Україні. Я не живу у своїй гарній квартирі. Я втратила стосунки з чоловіком, здоров’я і легкість. Втратила близьких людей, домашнього улюбленця, гроші й автівку. Машина зламалася прямо перед польським кордоном. Вочевидь у каністрах, які продали мені співвітчизники, був не бензин. А киця Белла в стресі втекла й загубилася.

В Німеччині я відчуваю себе в гостях. Немов туристка, яка застрягла в якомусь місці, де порушила всі закони й загубила документи, тому відпрацьовує покарання, відновлює всі папери, бо інакше додому не пустять. Я бачу гарні будинки, красу кущів і трамваїв, відчуваю тепло опалення в молодшій школі, де викладаю, та в електричках, але відчуття дому ніколи не приходило. Навіть близько.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Єдине, чого хочу по-справжньому — щоб закінчилася війна. Все інше — дурниці.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Тюрінгії, з мамою. Я раніше там жила. Потім знайшла роботу в Бонні, пів року шукала квартиру, мешкаючи в добрих людей на надувному матраці, зрештою знайшла квартиру в Бонні.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

Найбільше запам’яталася фраза, бо я її найчастіше чую від німецьких органів: Es tut mir leid — «Мені шкода, але я нічим не можу допомогти». А собі я намагаюся повторювати слова бравого вояка Швейка: «Якось воно буде, бо ще ніколи не було, аби ніяк не було».

Вийшло сумно, але це й насправді був найстрашніший рік мого життя.

Наталя Маренко

Мисткиня, за фахом журналіст, до війни працювала на Запорізькій ТРК «АЛЕКС». З березня 2022 року живе в Дрездені.

Наталя Маренко мріє відкрити в Німеччині в 2024 році крамничку й продавати там мистецькі твори та поробки українок. Фото з приватного архіву

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Бачу по багатьох своїх друзях і в Україні, і в Німеччині, що люди перестали ганятися за матеріальним і навчилися цінувати звичайні речі: тихе небо, обійми дитини, зустрічі з рідними та друзями. От і я. Хто б міг подумати, що я, людина, яка любила яскраве життя з відрядженнями, подорожами, виставками й концертами, зараз найвищою цінністю вважатиму слова: «Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий».

Саме з цих слів мого старшого сина, який мешкає зараз у Запоріжжі й працює на оборонному підприємстві, починається кожний мій ранок. І ці щоденні слова й є найважливішою для мене щоденною подією протягом цілого року.

2. Що ви втратили у 2023 році?

Орієнтир, коли закінчиться війна. А без цього жити складно.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

В наступному році я мрію відкрити в Дрездені крамничку, пропагувати там українське мистецтво, народну творчість моїх співвітчизників, продавати їхні вироби — вишиванки, прикраси, картини, посуд з петриківським розписом, кераміку тощо. Ну й власні вироби також — чотири роки тому я почала створювати прикраси з натурального каміння.

Беру ідеї у природи: квіти, жучки, павучки, метелики, морські коники часто стають елементами у моїх кольє, намистах, сережках. У Запоріжжі ще до широкомасштабного вторгнення відбулося декілька виставок моїх прикрас з каміння. В Німеччині я також брала участь у кількох благодійних заходах, присвячених Дню Незалежності України, пасхальним святам, Різдву. Німці із задоволенням купують прикраси, зроблені в кольорах прапору України.

Оскільки тут, в Дрездені, дуже потужна й активна українська діаспора, наше мистецтво широко пропагується й цінується. Українці створили відомий в Дрездені хор «Воля», який гастролює по всій Саксонії, а також ставлять аматорські вистави українською мовою. Мрію влаштувати в Німеччині, а може, ще в Польщі, благодійну виставку моїх прикрас «Квітуча Україна», а кошти перерахувати ЗСУ.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести з родиною молодшого сина, який мешкає в Німеччині вже 13 років.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Тримаймося!» Пам’ятаю, як звичайні запоріжці з першого дня війни стали розливати коктейлі Молотова, плести маскувальні сітки, пекти пиріжки для захисників, отримувати зброю, перекривати Дніпрогес мішками. Сьогодні Запоріжжя, слава Богу, вільне, хоча там ще досі дуже небезпечно. Але життя вирує. Незважаючи на постійні повітряні тривоги, працюють театри, філармонія, великі та малі підприємства. Наші люди незламні та нескорені.

Ми вкладаємось в Перемогу як можемо. Кожен на своєму місці. Наші волонтери в Дрездені продовжують допомагати нашим військовим. Крім донатів, я нещодавно передала нашим хлопцям маленьких жовто-блакитних янголів, щоб вони оберігали наших захисників. Отож, фраза-2023 для мене — це «Тримаймося!» І ще одна — «Зустрінемось після Перемоги»…

Читайте також опитування українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії в матеріалі «Найчастіше в цьому році я говорила фразу "Я тебе люблю!»

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська журналістка, публіцистка, сценаристка. Членкиня Національної спілки журналістів України. Авторка резонансних кримінальних і соціальних розслідувань. Чверть віку працювала оглядачем і редакторкою в низці журналів і газет, зокрема, в газеті «Факти».

Вибравшись з окупованого Ірпеня, приєдналася в Берліні до проєкту для медіа-професіоналів міжнародної організації Media in Cooperation and Transition — MICT (підтримує журналістів з зон конфліктів і військових дій). У Німеччині співпрацює з Меморіальною ініціативою «Екервальд», яка увічнює пам’ять бранців концтаборів на місцях масових страт ув'язнених під час Другої світової війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
ігор фльорко майдан азов мілітарі кафе

Ігор Фльорко — один з п'яти «янголів Інститутської». Так українці назвали  п'ятьох сміливців, які 20 лютого 2014 року під час розстрілу майданівців під кулями снайперів рятували поранених на вулиці Інститутській у Києві. Після подій на Майдані всі вони пішли на фронт. 

Ігор Фльорко продовжує захищати Україну у бригаді «Азов», а також підтримує побратимів-ветеранів. Разом з бойовим товаришем він співзаснував у Львові мережу ветеранських кав'ярень «Кава Мілітарі». Місце зустрічі цивільних і ветеранів.

«Ми виносили поранених і вбитих на руках і на щитах»

Ярина Матвіїв: Ігорю, згадаймо події Революції гідності. Під час страшного розстрілу 20 лютого ви з товаришами виносили поранених під перехресним вогнем снайперів…

Ігор Фльорко: До Майдану ми були друзями, сусідами, студентами львівських вишів. Я, Андрій Седлер, Микола Притула, Павло Дьокін і Ігор Галушка — всі разом поїхали на Майдан. Разом пішли на Інститутську. Разом вижили. 

Янголи Інститутської: Ігор Галушка (18 років), Павло Дьокін (19 років), Микола Притула (20 років), Ігор Фльорко (18 років), Андрій Седлер (20 років). Фото: Сергій Бобра/Гал-інфо

Ми прийшли на Майдан вранці 19 лютого, коли вже горіла будівля Профспілки. В наш бік літали шумові гранати від ешелонів «Беркута», на які ніхто майже не зважав. 20 лютого близько 9 ранку прибігли хлопці й сказали, що з боку Жовтневого палацу на Інститутській «Беркут» відступає. Це здалося дуже дивним. 

Потім вже стало зрозуміло, що силовики спеціально відступали, щоб заманити найактивніших майданівців під перехресний вогонь снайперів. А тоді люди, які стояли на Майдані, побачили, що дорога порожня, барикада без силовиків — і стали заходити в цей квадрат смерті. Снайпери відкрили вогонь з кількох точок одночасно — з «Жовтневого», з готелю «Україна» та з Інститутської. Ми також пішли по Інститутській. Проти куль снайперів у нас було смішне екіпірування — хокейні наколінники, спортивні каски й один на всіх щит. Я один з усіх мав бронежилет. 

Під обстрілами активісти на Інститутській почали групуватися у так звані «черепашки». Це коли п’ять-шість людей, накритих саморобними щитами, потроху просуваються вперед. На наших очах через дорогу снайпери розстріляли першу таку «черепашку». Я побіг до них через дорогу, і ми з ще одним хлопцем відтягнули першого пораненого. Це був Сергій Трапезун, простий учитель хімії, і в нього були кульові поранення обох ніг. Дотепер ми дуже міцно дружимо з Сергієм. Його дружина Оксана Трапезун допомагає мені пригадати деталі подій того дня, про які я не пам'ятаю. 

Ігор Фльорко (у чорному) і Юрій Кравчук рятують пораненого Сергія Трапезуна. 20.02.2014, Київ. Скріншот з відео

Поранених і вбитих ми несли до готелю «Україна», де був медичний штаб. Вбитих клали на підлогу і накривали білою тканиною. У нас не було нош. Тому поранених виносили голіруч і на щитах майданівців, якими до того прикривались від куль. 

— Кажуть, ви тоді врятували багато людей. Скільки саме?

— Не знаю. Справа в тому, що я досі не можу згадати цей день до кінця.

Майже всі події тих кількох годин на Інститутській і після просто випали, витіснилися з моєї пам'яті

Якось через два роки після розстрілів я побачив фотографії, де видно, як допомагаю виносити пораненого в ногу Юрія Кравчука, який разом зі мною перед тим витягував Сергія Трапезуна. І от я дивлюсь на цю світлину і розумію, що не пам'ятаю цього — наче вперше бачу! 

Пам'ятаю, по один бік вулиці Інститутської була барикада, а по інший — метро «Хрещатик», якісь дерева, і там йшли хлопці, в яких стріляли. Мені здавалося, що якщо ти за деревом, то безпечніше. А коли перебігаєш дорогу — то тоді під прицілом. І перейти ту дорогу був для мене найбільш стресовий момент. Я повторював собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз». Хоча багатьом ці дерева не допомогли…

Кожного двадцятого лютого я передивляюся відео тих подій, щоб згадати, як сильно воно болить

Це не ті больові відчуття, які потрібно забувати. Є деструктивні, які треба викреслити з пам'яті, а тут навпаки. Ти маєш пам'ятати, бо там був. Не забувати, яку ціну хлопці віддали за те, що ми маємо Україну зараз. Навіть за можливість боротись за неї.  

20.02.2014. Вулиця Інститутська в Києві. Скріншот з відео

— З вашої п'ятірки усі «янголи Інститутської» стали є воїнами ЗСУ?

— Так. Ігор Галушка пішов на війну одразу після Майдану, я та Микола Притула долучилися у 2015 році. Я закінчив навчання, а тоді вже поїхав в Київ і подав документи на вступ до полку «Азов». Ігор Галушка на фронті дістав важке поранення в голову, вчився заново ходити, пройшов всі етапи реабілітації, брав участь в «Іграх Нескорених» і зараз працює інструктором.

До повномасштабного вторгнення не були на фронті тільки Павло Дьокін і Андрій Седлер, а з 2022 долучились і вони. 

Якби повномаштабна війна сталася в 2014 році одразу після Майдану, у нас би не було шансів втримати Україну. Від АТО і до 2022 року ми мали можливість підготувати кадри до бойових дій. АТО на Донбасі виховало офіцерів, сержантів, солдатів. Ці роки ми використали з користю. 

Спочатку я воював у складі «Азову» на Маріупольському напрямку. Після вторгнення в 2022, коли в Маріуполь вже неможливо було доїхати через бомбардування, став артилеристом 80-ої десантно-штурмової бригади, з якою пройшов контрнаступ. А з 2023 року я знову в бригаді «Азов». 

— Ця легендарна фотографія, де ви безтурботно стоїте з пакетом чіпсів на тлі артилерії, яка б'є ворога, де була зроблена?

— На околицях Соледару в 2022 році в складі 80-ої бригади. Але це не фотографія, не постановка, це відео. Ми щодня знімали нашу роботу, якщо це було безпечно і там не було видно геолокації,  щоб показати, наскільки круто бути артилеристом, щоб інші вступали до лав ЗСУ. Ми хотіли донести, що українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль. 

Ми постійно тоді ночували у різних посадках, і треба було мати із собою щось перекусити. У Бахмут тоді часто їздили на хот-доги — тоді ще працювали магазини, все було. 

Ігор Фльорко: «Якщо артилерист не бачить ворога наживо, значить, все йде за планом». Скріншот з відео

Бахмут у 2019 році був дуже гарним містечком, затишним і якимось нетиповим для Донбасу. А коли я там був вже у 2022 році, місто було повністю пусте, стояла гнітюча атмосфера.   

На тих територіях Донбасу, де війна почалася в 2014 році, люди були байдужі і звиклі до війни. Здебільшого вони не дивилися тобі в очі, не віталися. Ставлення до українського захисника там було від ворожого до байдужого. 

Якщо говорити про території Харківщини, які ми звільняли, то там вже люди були зовсім інші. Під час харківського контрнаступу вони раділи звільненю, підходили, дякували. Для них ми вже дійсно були захисниками. 

— Який спогад війни для вас найболючіший?

— До повномасштабного вторгнення — загибель товариша Дмитра Прогло з позивним «Круглий», а після — втрата товариша, військовослужбовця, львівського поета Юрія Руфа. Дві втрати, після яких було дуже важко прийти до тями.  

«Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ»

— Ми знаходимось у кафе «Кава мілітарі», яке ви відкрили для підтримки ветеранів у Львові. На столі стоять розмальовані вази, зроблені з відстріляних гільз артилерії…

Це волонтерка й художниця Дарія з Рівного розмалювала.

Як народилась ідея відкрити «Кава мілітарі»?

— У 2017 році ми були на позиціях з хлопцями-добровольцями з «Правого сектору», вони не мали фінансового забезпечення, все робили своїми силами. Тобто працювали та воювали одночасно. Нам з товаришем Ростиславом Грицьківим захотілося зробити добру справу: позбирати їм амуніцію, якої в них було недостатньо. Бійці «Азову» отримували зарплату, тож ми назбирали по трьох батальйонах амуніцію і відвезли їм.

«Українську армію не потрібно жаліти. Має бути повага, а не жаль»

Допомагати побратимам нам сподобалося. Я запропонував Ростиславу за відкладені нами кошти купити автомобіль для цього підрозділу. А Ростислав слушно зауважив, що тоді це буде остання акція, яку ми зможемо для них зробити. І запропонував знайти можливість допомагати постійно. Треба було відкривати свій бізнес.

Ростик звернув увагу на кав'ярні Veterano Coffee — бізнес, який ще у вільному Маріуполі провадив Олексій Кельт, побратим з «Азову». Він відкрив у Маріуполі понад 10 кав'ярень за типом «кава навинос». Ми хотіли у нього купити франшизу, але її не було. Тож я стажувався по різних кав'ярнях у Маріуполі, щоб навчитися, як працює цей бізнес. 

Потім поїхав у Київ до Володимира Шевченка — це людина, яка в Україні заснувала Veterano Coffee. Я з ним познайомився, і тільки тому, що нас пов'язує військова справа, він витратив на мене весь день: вчив та розповідав, як воно все робиться. 

Тепер я буду допомагати іншим ветеранам опановувати основи бізнесу, якщо вони захочуть відкрити свою справу і займатися кавою

Далі я вже збирався виїхати за кордон, аби там заробити стартовий капітал для бізнесу, навіть документи вже були. Аж познайомився з хлопцями з Києва, які були зацікавлені відкрити кав'ярні у Львові. Так і вийшло. Першу кав'ярню у Львові ми відкрили по франшизі військових ветеранів з Києва. Працювали разом якийсь час, потім потисли один одному руки й далі пішли кожен своїм шляхом.

«Янгол Інститутської», артилерист НГУ «Азов» і співзасновник соціальної кав'ярні для ветеранів Ігор Фльорко

Кав'ярня закрилася після повномасштабного вторгнення, бо ветерани, які там працювали, пішли на війну. 

Влітку 2022 року ми відновили нашу кав'ярню в іншому місці Львова. Під час урочистого відкриття «Кава Мілітарі» кинули під ноги відвідувачам прапор Росії. Зараз у місті діють вже три наші кав'ярні.

— Яка філософія «Кава Мілітарі»? Зустріч ветеранів і цивільних за філіжанкою кави? 

— Так. А ще — ми б дуже хотіли стати прикладом для решти ветеранів, які воліють почати власну справу після війни.

Раз на місяць ми збираємо кошти від продажів кави й передаємо їх на різні підрозділи, долучаємося до інших зборів. Ми продавали листівки художниці Оленки Ліберті, яка зробила серію картин, присвячених подіям на «Азовсталі». Кошти з реалізації листівок пішли на закупівлю боксів першої необхідності для хлопців, які повертаються з полону. Також ми були спонсорами донації крові «Твоя кров рятує». Пригощали донорів крові кавою і смачною їжею. 

У мережі наших кав'ярень будуть продаватися книги військових. Зокрема, збірки віршів загиблого побратима й поета Юрія Руфа. Також у кав'ярні можна взяти сертифікати, щоб познайомитися з представниками ветеранського бізнесу у Львові.

— Як має відбуватися зустріч цивільних і ветеранів?

— Або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Якщо це зустріч ветерана й цивільного, військовий має бачити, що ти щось робиш для перемоги. От і все. Ти маєш бути в контексті того, що відбувається в країні. Ти маєш бути включеним у війну бодай дистанційно. Тому що хтось платить найвищу ціну, щоб ти мав тут спокій.  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

Ярина Матвіїв
ірина разін волонтерка з німеччини берлін

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

На сцені

— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Тетяна Виговська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Я пережила Гітлера, пережила Сталіна, тож і Путіна повинна пережити», — колишня ув'язнена концтабору Аушвіц, українка Анастасія Гулей

Ексклюзив
20
хв

«Шанс зустріти демократичного, а не авторитарного боса, тут невеликий». Як живуть українці в Туреччині?

Ексклюзив
20
хв

Самотнє материнство в часи війни: як виживають жінки без чоловіків?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress