Ексклюзив
20
хв

«Хто сказав, що жінки не освідчуються»? Історія кохання військових медиків

«У нас не було пишного весілля із сукнею і гостями. Ми поховали дуже багато друзів, і для мене святкування весілля виглядало б як "бенкет під час чуми". Навіть у телефонній книзі залишилось мало імен, кому з друзів можна було подзвонити», — Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко про кохання під час війни

Наталія Жуковська

Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко — подружжя медиків. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Вони познайомились на службі й покохали одне одного під час повномасштабного вторгнення. А зараз разом рятують поранених військових. У них багато спільного — інтереси, захоплення, робота. І навіть день народження в один день — з різницею у чотири роки. Анастасія Подобайло і Микола Ясіненко — подружжя медиків на стабілізаційному пункті 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. І вони розповідають Sestry про свої надзвичайні стосунки на війні.

«Батьки спочатку не знали, що я долучилась до війська»

Рішення йти на війну харків’янка Настя прийняла у свої 19. На той момент, у 2017-му, вона навчалася на першому курсі філологічного факультету університету Каразіна. Покинувши навчальний заклад, дівчина доєдналася до добровольчого українського корпусу «Правий сектор».

 Анастасія Подобайло: «Я планувала бути вчителькою початкових класів»

«Я планувала бути вчителькою початкових класів. Зараз це звучить, наче сюр якийсь, ніби то не про моє життя. Мене тоді оточували максимально патріотичні і дотичні до війни люди. За можливості їздила як волонтерка до бійців на фронт. І згодом прийшло усвідомлення, що я можу зробити щось більше. Я відчула потребу долучились до війська, хотіла стати парамедиком. Пройшла курси з такмеду і потрапила у медичну службу «УЛЬФ»», — розповідає Настя.

Батьки не знали про рішення доньки протягом чотирьох місяців. Вони думали, що вона винаймає квартиру з подругою у Харкові. Шокуючу новину їм розповів колишній однокласник Насті — не спитавши дівчину дозволу.  

— «Цей досвід певною мірою навчив мене бути більш вибірковою у друзях. Ми дуже сильно посварилися тоді з батьками і деякий час не спілкувалися. Але через місяць пішли одне одному назустріч. Я одна у них і їх можна зрозуміти. Вони постійно хвилюються за мене, а я — за них, бо вони у Харкові. У нас довірливі стосунки. Думаю, що змогла їм донести меседж, що вони і мій чоловік — найдорожче і найцінніше у моєму житті».

Микола родом з Маріуполя. Працював на «Азовсталі». На війні з 2016 року. Був розвідником. 26 лютого 2022 його контракт добігав кінця, але повномасштабна війна внесла корективи. Микола залишився на службі:

«Я не шкодую, що так сталося, бо закрутилися події, які я не пропустив. До того ж, саме тут я знайшов свою дружину. Вся моя родина — мама, сестра і дві племінниці — залишилась на окупованій території, я з ними не спілкуюся. Вони зробили свій вибір, і він не на мою користь».

«Щось пішло не за планом». Закоханість

Він був у роті розвідки, вона — у взводі снайперів. Вперше Микола побачив Настю, коли пішов до магазину в село за 15 кілометрів від позицій. Дівчина їхала автівкою і зупинилась, щоб підвезти військового. 

«Ми тоді просто сказали одне одному: «Привіт-привіт». Я навіть не запам'ятала його, бо погано запам'ятовую зовнішність і імена. Це допомагає мені в роботі. Тому що мені не хочеться пам'ятати обличчя всіх загиблих чи поранених. От і доводиться з деякими людьми знайомитись по кілька разів», — розповідає Настя. 

Микола Ясіненко: «У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись»

За пів року до повномасштабного вторгнення Микола перевівся у підрозділ до Анастасії. І з початком великої війни вони стали разом працювати бойовими медиками. Згадують, що спочатку між ними були побратимство й дружба. Які згодом переросли в дещо більше.

«Спочатку просто опікувався нею, захищав за потреби, а потім щось пішло не за моїм планом. Я закохався. У Насті роздивився не просто добру людину, а ще й жінку, яка вміє піклуватись», — пригадує Микола.

«Від нього завжди була підтримка. Завжди був поруч, слухав і розумів. Він виявився другом. І не тільки тоді, коли це було потрібно. Я страшенно цьому рада, тому що багато хто говорить: «Мені війна нічого не дала». Для мене це звучить абсурдно, адже війна і не мусить нам щось давати. Війна забирає. Разом з тим можу сказати: «Мені ця війна дала чоловіка», міцну підтримку»,— наголошує Настя.

Подвійне освідчення

За кілька місяців Микола вирішив освідчитися. Гучну промову не готував. Просто зізнався у почуттях. Але у відповідь почув сміх.

«У мене було враження, що Настя подумала, ніби я гумореску їй розповідаю. Сміялася, але мені було не дуже смішно. Бо коли ти розповідаєш про свої почуття, а тобі сміються в обличчя, це не приємно. Тож я їй просто віддав каблучку, яку купив, і сказав: “Бери, носи, бо мені вона більше не потрібна”. І тоді вже несмішно стало їй», — розповідає Микола.

Настя пояснює, що дійсно не сприйняла серйозно слова коханого, бо напередодні пара добряче посварилася. Дівчині самій довелося виправляти свою помилку, і вже за місяць з каблучкою і промовою стояла перед Миколою вона. Натя пригадує:

— Розмір обручки я міряла гумкою для волосся, поки він спав, а потім мірилом у додатку телефону переводила у сантиметри. Замовляла Новою поштою. Якщо здається, що ти можеш змінити ситуацію, ти мусиш спробувати це зробити. Хто сказав, що жінки не освідчуються? Я зробила це там, де ми вперше у житті побачились...

Промову, яку так ретельно готувала, забула. Жартує, що ледь пару слів докупи зібрала. Чоловіка називає мудрим, бо той, посміявшись, пропозицію прийняв. Класичного весілля вирішили не робити. Повернувшись з чергового завдання, відпросилися на два дні, забрали батьків Насті та тихенько собі розписалися у Дніпрі.

«У нас не було тих крутих весільних моментів — сукні, гучних святкувань. Ми були у спортивних костюмах. Деякий час хотілося цього всього, але потім зрозуміла, що насправді не так воно й важливо. Я ж обирала собі не красиву сукню і не красиві фото. Я обирала людину на все життя», — розповідає Настя.

Обручки Насті й Миколи

«У нас не було нормального весілля, бо ми поховали дуже багато друзів, і для мене це виглядало як «бенкет під час чуми». Навіть у списку імен у телефонній книзі вже мало залишилось тих, кому можна подзвонити. Бо наші друзі або на бойовому завданні, або вже загинули», — пояснив Микола.

«Працювати разом непросто, б я весь час за неї хвилююсь»

Нині подружжя працює на етапі медичної евакуації. Зізнаються, найбільше заважають працювати не артилерійські обстріли, а величезна кількість FPV-дронів. Вони літають цілодобово. Через ворожу активність часто неможливо доїхати вчасно до позицій, де чекають на допомогу. Настя розповідає:

— Були ситуації, коли поранені бійці висувалися на евакуацію, а їх просто вбивали скидами з дронів. Було чимало безнадійних ситуацій, з яких нам вдавалося вийти живими. Значить, ми ще повинні в цьому світі щось зробити

Одного разу Настя з чоловіком потрапили в оточення. Після кількох невдалих штурмів поранених стало більше, ніж бойових одиниць. Був лише один варіант відступу — через заміноване поле.

«Я досі вдячна тим водіям, які ризикнули на двох БТР і «мотолизі» проїхати по замінованому полю. Вони це зробили на характері. На жаль, до нас вдалося прорватися лише одній машині. Близько 30 людей, враховуючи поранених і навіть одного полоненого, ми зрештою змогли вивезти. Якби тим ранком ті люди не пішли напролом, нам був би кінець. 

Настя з Миколою під час допомоги пораненому

У деяких поранених на той момент турнікети стояли по 20 годин. А у нас з чоловіком у наплічнику ліків майже не залишилося. А поранених — 17. В одного — пошкодження внутрішніх органів. Вперше в житті бачила таку жовту людину. Не було жодного знеболення. Хлопці вили від болі», — згадує Настя.

Микола зізнається, працювати разом з дружиною часом не просто, бо  дуже за неї хвилюється. Водночас визнає, що Настя — надійна підтримка в найекстремальніших ситуаціях:

«Звісно, як чоловік я не хотів би, щоб моя дружина знаходилась в лавах ЗСУ або в інших силових структурах. Але ж бути хорошим чоловіком — значить не заважати людині йти своїм шляхом. Вона обрала цей шлях задовго до зустрічі зі мною. У неї є чітке розуміння того, що вона робить. Якби я почав на неї тиснути, ставити ультиматуми і таке інше, я сумніваюсь, що ми були б разом».

Настя під час роботи

«Ми чудово розуміємо, що краще, ніж ми одне про одного, про нас навряд чи хтось попіклується. І якби зі мною сталась якась патова ситуація, я б хотіла, щоб поруч був саме він. Впевнена, що так само він думає про мене. Знаю, що якщо мене поранять, і допомогу надаватиме він, то все буде дійсно добре», — розповідає Настя.

Романтика на війні — це підтримка

Подружжя зізнається — коли є вільна хвилина, намагаються провести час разом.

«Поки було тепло, ми їздили у парк у  Краматорську.  В мене є традиція годувати там качок. чудова можливість трішки прогулятися разом, можливо, щось обговорити. Це і є романтика під час війни», — впевнена Настя.

Микола ж переконаний, що романтика на війні виявляється у моментах підтримки:

«Чому часто військовим важко? Тому що їхні дружини, які чекають вдома, їх не розуміють. Два різних світи. Хтось переймається, що йому банановий лате сьогодні не зробили, а хтось — за те, що його кращому товаришу ногу відірвало. У нас з Настею здорові стосунки, бо ми обидва з одного світу. У нас є взаєморозуміння».

Романтика є і на війні

Суперечки можуть виникати лише щодо роботи. А саме — хто поїде на виклик, бо часом доводиться їхати одному медику, аби більше поранених забрати. При цьому роботу з особистим пара не змішує.

«Думаю, що у нас все добре рівно до того моменту, поки нам є не тільки про що поговорити, а й про що помовчати. Ми можемо спокійно бути в одній кімнаті, в одному бліндажі, просто бути поруч, але майже не спілкуватися, тому що кожен зайнятий своєю справою. Разом з тим коли ми розмовляємо, то говоримо і про роботу, і про спільні плани — починаючи від планів на день і закінчуючи планами на цивільне життя, якщо воно колись з нами станеться», — розповідає Настя.

«Я навіть іноді можу подарувати квіти. Коли їду кудись за дорученням, заїжджаю у квітковий, якщо він є. Це треба робити, адже насамперед вона — жінка. І їй має бути приємно», — каже Микола.

«Хочу, щоб після війни капібари навчили мене гедонізму»

Настя каже, що ніколи не планувала бути військовою, тож після перемоги службу не продовжуватиме.

«Мені не подобається слово «борг», але для мене зараз це про свій внутрішній обов'язок перед собою, загиблими друзями, перед живими батьками. А після перемоги мені б хотілося свій маленький проєкт — затишну кав’ярню з елементами зоотерапії та реабілітації. Це щось про звичайне життя — панувати у неділю закупки, хвилюватися, що ти приготуєш на сніданок, обід і вечерю. Казати, як тебе це дратує, але все одно бачити в цьому необхідність», — мріє Настя.

Плани дружини поділяє і Микола. Та допоки триває війна, форму подружжя не зніме.

«Вже надто багато пройдено. Розумію, що попереду, можливо, не менше, але ми вже забагато втратили, щоб просто здаватися і казати: “Все, війна — то справа молодих”. 

«Поки триває війна, форму не знімемо»

Війна — це моя молодість, мої кращі роки, Це найкращі люди, яких я зустріла, і більшості з яких вже немає. Це моє якесь вперше. Можливо, це буде колись і моє останнє, а втім, як би там не було, я зараз живу своє краще життя і рада, що у мене є можливість боротися», — розповідає медикиня.

А ще Настя мріє завести капібару, яка мешкає у Південній Америці. Їх дівчина полюбляє не за зовнішність, а за стиль життя:

«Вони гедоністи, які їдять, сплять і плавають. Мені здається, це моя тотемна тварина, яка навчила б мене гедонізму і після перемоги допомогла адаптуватися у цивільному житті».

‍Фото: приватний архів героїв

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Поліщук, Пташка, портрет

Коли ми приїжджаємо на місце, вже темно. Навколо немає ліхтарів, а вікна в сусідніх хатинках забиті дошками. Наш шлях позначений лише чорним слідом від шин, залишеним на снігу. Ми ковзаємо по льоду, щоб нарешті помітити силует у темряві. Біля входу до батальйонної їдальні на нас чекає Пташка. Поруч з нею сидить Мілка, шоколадний дворовий песик з притулку. Пташка, широко посміхаючись, представляє її як «маленького антидепресанта». Я відчуваю, що прийшла в гості до доброго друга, хоча ми зустрічаємося вперше в житті. 

Альдона Гартвіньська: Війна в Україні вже набридла людям?

Катерина Поліщук: Світ забуває, що в нашій країні з 2014 року триває війна. Світ мовчав, коли розвивався російський сепаратизм, коли Росія доставляла зброю на українську територію, коли підігрівала конфлікт. Світ відводив очі, коли анексували Крим. Тоді війна стосувалася лише тих, чиї близькі були в Донецькому аеропорту, в Дебальцевому, в Іловайську. Для багатьох війна була далеко. Що це таке, світ по-справжньому зрозумів наприкінці лютого 2022 року.

Ми вигнали ворога з-під кордонів Києва. Люди побачили війну в себе на дворі, під своїми вікнами. Але минув час, війна віддалилася, повернулися буденні проблеми.

Росія щодня обстрілює українські міста, люди бояться за своє життя і життя близьких, але якщо в родині ніхто не пішов на фронт, не загинув і не потрапив у полон, окопи здаються далекими

Чи не в кожного українця є хтось на фронті?

Серед моїх близьких і друзів — усі. Коли я була в полоні, а брат воював у територіальній обороні, моя мама могла розраховувати на підтримку. А нещодавно вона почула від колеги: «Вам добре, вам не треба переживати, що когось від вас заберуть на фронт, а моїм двом синам доводиться ховатися».  

Їй добре, бо її донька і син вже воюють. Більше нікого не заберуть.

Саме так. А вона боїться. 

Сьогодні найбільшим злом є мобілізація. Всі забувають, що більшість військових, які зараз перебувають на фронті, сидять там від початку повномасштабної війни. Але є й ті, хто воює довше, ще із зони АТО. І їх ніхто не міняв, вони не можуть відпочити. Є багато командирів, які воюють по три роки. Це морально виснажує. 

Є люди, які сидять в окопах третій рік — виснажені морально, страхом і фізично. Багато хто не витримує. І для більшості українців найбільше зло — це ТЦК. І коли Росія знову нападе з повною силою — це питання часу, бо вони ніколи не зупиняються — буде вже пізно когось міняти в окопах, ми всі опинимося в неволі. 

Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву

Це нікого не переконує. У коментарях в інтернеті часто можна прочитати, що «я віддаю перевагу хлопцю-ухилянту, бо він принаймні вдома». А також про те, що діти політиків чи депутатів не мобілізовані, сидять у безпеці або тікають за кордон.

Мені начхати на цих дітей і на нинішню владу. Я борюся за те, щоб моя мама не жила під російською окупацією. Я сама була чотири місяці в полоні. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни, знаю, що таке окупація, знаю, що таке позбавлення волі. Я на власні очі бачила масове вбивство у в'язниці в Оленівці, де вони підривали вибухівку і вбивали військовополонених, щоб приховати сліди катувань. Місяцями я бачила, як вивозили закатованих хлопців після багатогодинних допитів, щоночі чула, як їх катують. 

Я знаю сотні і тисячі випадків, коли вони розстрілювали і ґвалтували цивільних. Як вони витягали дівчат з їхніх квартир, а потім поверталися шматки м'яса. Мої колеги ховали повішених і зґвалтованих дівчаток, яким було 13-14 років. Далеко шукати не треба: Буча, Ірпінь, Ізюм — яскраві приклади. А російські ЗМІ зараз поширюють новину про те, що це був фейк.

У моєї близької подруги вирвали з рук тримісячну дитину і заживо затоптали військовими черевиками. Моєму колезі під час катувань у підвалі порізали і здерли шкіру зі спини

А вони кажуть, що це містифікація і Бучі не було. Я дуже добре знаю, хто такі росіяни. З ними ніколи не буде миру. 

І весь світ чекає мирних переговорів.

Росіян потрібно максимально відмежовувати від решти світу, а не писати з ними мирні договори. Мене лякає, що світ такий байдужий. Ну, може, трохи занепокоєний. Але що дивуватися, якщо навіть деякі українці байдужі. Я бачу це по тому, як зараз проходить збір коштів на допомогу армії, по життю на вулицях великих міст. Люди виходять з того, що це треба якось пережити. Вони хочуть, щоб вижили їхні діти. Тому вони шукають притулку, сподіваючись, що хтось вирішить цю проблему за них.

Військові не хочуть повертатися в таке суспільство. Я багато разів чула від знайомих бійців, що їм краще бути на фронті, ніж у відпустці.

Так, більшість так думає і робить. Я чула, що нас, військових, треба буде соціалізувати. Сумно. Ми некомфортні. Особливо ті, хто пройшов справжнє пекло, ті, кого можуть вивести звичайні речі. 

Я пішла добровольцем і не маю статусу УБД, не маю військового квитка. Деякий час тому мене зупинив на блокпосту поліцейський у Києві, це було після комендантської години. Я просто не встигла, бо їхала довго, аж з Покровська. Він запитує, чи я військова. Відповідаю, що так, доброволець. Він презирливо дивиться на мене і запитує, що означає, що я доброволець? Я, по-чесному, кажу, що воюю вже чотири роки, але без контракту. І вибачаюся, що запізнилася, пояснюю, звідки йду, що це довгий шлях прямо з фронту і я зараз буду вдома, бо живу неподалік. Він подивився мені в очі і знущально сказав, що зараз будь-хто одягає форму і називає себе військовим. Для мене це було справжньою зневагою. І як військового, і як людини. 

Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву

Він тебе не впізнав.

Ні, мене врешті впізнала його подруга, і мене пропустили. У таких ситуаціях я бачу, як все насправді виглядає. 

Одного разу в моїй машині перегоріла лампочка, і мене зупинив поліцейський. Спочатку, йдучи до мене, він кричав на мене, матюкався. Потім, підійшовши ближче, впізнав мене. «А, це ви, вибачте, будь ласка.» Та яка в сраку різниця, хто я? — Ви ж були в Маріуполі! Я розсердилася і кажу йому: «Яке це має значення?! Випишіть мені, будь ласка, штраф і дайте мені спокій.» 

Я розлютилася, бо поліцейський бачив, що їде військова машина, за кермом сидить людина у формі, і він просто матюкається і звертається без жодної поваги, наче він король світу. Саме такі моменти виводять мене з рівноваги.

У таких випадках ти маєш справу з живою людиною, з якою можна якось безпосередньо конфронтувати. А як щодо хейту у соцмережах? Колись ти поділилася жахливими коментарями. «Бройлер. Жирна. Ти не пташка, скоріше страус...» Це писали люди, які здалося до того, захоплювалися  твоєю стійкістю і героїзмом.

Можна намагатися казати, що вони написані комп'ютерними ботами, але, на жаль, це не так. Можна також сказати, що це росіяни, але, на жаль, часто це українці.

Я не знаю, що ними керує. Можливо, в їхньому житті не відбувається нічого цікавого. А ми, зрештою, завжди перебуваємо під постійним тиском суспільства. Коли ви нарешті заведете дитину? А коли буде друга? І навіщо тобі троє, ти вже занадто стара. Або занадто молода.

Я зустрічала таке ставлення: ми молилися за тебе, а ти не відповідаєш нашим ідеалам. Але я всього лише людина, я не той, хто зробив з себе героя 

Я знаю, що є ще ті, кого я мотивую, і саме завдяки їм я тримаюся. І я знаю, що якби я тоді загинула у Маріуполі, то не було б таких коментарів. Хтось навіть колись написав: «Яка вона героїня, вона ж жива! Тому що герої — це ті, які загинули». 

Якби я закінчила життя самогубством, якщо б я застрелилася або п'яна наступила на міну і загинула — я могла б стати героїнею. Але не зараз, після поранення я вийшла з полону і продовжую свою роботу в Збройних силах України. І хоча я не на передовій, я рятую життя інших людей.

Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву

Оборона Маріуполя, полон, одужання, а потім хейт, зміна суспільних настроїв і ставлення до військових. А ти все ще тут. Ти працюєш, воюєш. Звідки беруться сили і мотивація щоранку, незважаючи на всі ці перешкоди?

Щоб жити вільною людиною, не потрібно ніякої мотивації. Я знаю, що таке полон, знаю, як страшне позбавлення волі. Мотивацію можна лише підсилити, її можна стимулювати — але якщо людина народжується вільною і прагне цієї свободи, вона ніколи не зникає. 

Багато хто каже, що мені легше, бо я сильна. Я кажу: стоп. Що означає «сильна»?

Сила — це вибір і важка робота. Я не народилася сильною. Я прийняла рішення тяжко працювати над своєю силою

Ще кажуть, що я не відчуваю страху. Звичайно, я відчуваю страх, мені боляче, мені страшно, мені важко. Але я прийняла рішення бути сильною, хоча у мене було багато можливостей піти простішим шляхом.

І світ повинен пам'ятати про тисячі українських дітей, депортованих, просто викрадених до Росії. Про тисячі полонених, цивільних і військових, яких роками тримають у в'язницях і катують. Я не знаю, як можна не мати мотивації рятувати своїх близьких, свою сім'ю, своє майбутнє. 

Я хочу жити у вільній країні і думаю, що для цього я народжена, щоби боротися за неї. Я просто виконую свою місію, навіть після всіх тих ударів, які я отримала від суспільства, після кінських доз антидепресантів, після всього, що відбувається з жіночим організмом під час стресу — я б не прийняла іншого рішення. Мене підтримує те, що я потрібна своїй країні, що є люди, яким я потрібна. І якщо є хоча б одна людина, якій я допоможу, врятую, підставлю плече і підтримаю її у боротьбі, то я знаю, що живу не даремно. Самогубство було б занадто великою розкішшю для такої людини, як я. Я не можу собі це дозволити.

А чи є у тебе якийсь гарний спогад з війни? Щось таке, про що згадуєш з посмішкою?

Я пам'ятаю, звичайно, повернення з полону. Хоча на самому початку ми поняття не мали, що відбувається і куди нас везуть. Нас посадили в літак. Ми знали, що нас двісті в цій металевій бляшанці, що ми будемо летіти над окупованими територіями. Це був мій перший політ, і я пам'ятаю жахливу турбулентність. Багато хто з нас сподівався на обмін полоненими, а я сподівався, що літак не буде збитий. 

Я взагалі не сподівався на щось хороше під час перебування в полоні. Я казала собі, що буду тут дуже довго і буде дуже важко. І це допомогло мені вижити. Коли ми летіли, я налаштовувала себе на найгірше, на чорну сраку. Все це для того, щоб не розбивати собі серце, що знову нічого не вийшло. 

Катерина Поліщук «Пташка», фото з приватного архіву

Але є й інший спогад. І найкрасивіший, і найболючіший одночасно. Це був момент, коли почали обстрілювати маріупольську лікарню, і всі поховалися в підвалах. Мій найкращий друг тоді чекав на операцію, він був єдиною живою людиною на тому поверсі. Літали ракети, і я витягла його в коридор. Він помирав у мене на руках дві години. Йому було страшенно боляче, йому було важко, але він помирав не на самоті. Ми лежали в коридорі, йшов обстріл, все горіло, і мені було страшенно страшно...

Але я не покинула його, хоча вже й не могла йому допомогти. І я думаю, що я пишаюся собою. Якби я мала померти, то померла б саме так. Я не хотіла б померти на самоті

Ти коли-небудь заспіваєш знову?

Я старалася, але втратила голос. Перестала тренуватися. Голос — це інструмент, який треба постійно тренувати. Я вже не співаю так, як раніше. Я сумую за тими часами, коли спів приносив мені велику радість, але я не шкодую про прийняте рішення. Навіть знаючи про всі наслідки, я б все одно повернулася сюди, зробила б це знову і знову. 

Я обрала правильний шлях. Я це зрозуміла в полоні. І цей важливий урок я не можу змарнувати.

20
хв

Якби я загинула у Маріуполі, то таких коментарів не було б

Альдона Гартвіньська
українці франція париж біженці

В умовах, коли більшість українців розпочинає і закінчує свій день у стрічці жахливих і шокуючих новин, як ніколи важливо знаходити віддушину. Допомагають фільми, музика або надихаючі блоги. Як, наприклад, інстаграм-блог Катерини Бабаш про Париж. Атмосферні фото, незвідані туристами локації, лайфгаки — як потрапити до Лувру без черги, де знайти некитайські сувеніри й доступні ресторани Мішлен. Може скластися враження, що в Парижі Катя вже давно. Але насправді приїхала вона три роки тому через повномасштабне російське вторгнення в Україну. Раніше, в 2014, війна сталася у її рідному Донецьку. Тож Катя добре знає, що таке починати життя спочатку — вона проходила це вже двічі.

Найскладніше завдання — знайти, де жити

Життя в Парижі — це романтично, красиво й… дорого. Українці це розуміють, коли починають шукати житло — не тимчасове туристичне, а постійне. За словами Каті Бабаш, пошук житла став для неї одним з найбільших челенджів:

— Я навіть подумати не могла, що тут настільки із цим складно. До повномасштабного вторгнення приїжджала до Парижа чотири рази як туристка. У мене вже були тут друзі, які, власне, і покликали мене до себе, коли почалася війна. Перші три місяці я залишалася з ними у великій квартирі, в якій люди орендують кімнати й живуть як ком’юніті.

Українцям, яким зовсім не було де зупинитися, могла допомогти з житлом влада. Людей, які подавали відповідну заявку до спеціального центру, спочатку селили в готелі під Парижем, а потім розподіляли у соціальне житло (найчастіше це були гуртожитки). Згодом почали відправляти до регіонів, де житлове питання стояло не так гостро — у провінціях навіть була можливість отримати окрему квартиру на сім'ю. 

Після трьох місяців життя у друзів я знайшла квартиру в Парижі в суборенду. Через гострий дефіцит на ринку житла тут такий варіант дуже популярний. Ти орендуєш кімнату або квартиру, але не безпосередньо у власника, а в іншого орендаря — і здебільшого орендуєш ненадовго (мені поки що вдавалося не більше, ніж на п'ять місяців). 

Зняти житло безпосередньо у власника складно навіть не через ціни, а через жорсткі вимоги до орендарів, як-от необхідність підтвердити високий дохід, мати робочий контракт із французькою чи міжнародною компанією та багато іншого. 

Самозайнятих (як я) орендодавці не люблять — їм потрібні гарантії стабільного доходу. Тож суборенда — непоганий, хоч і нестабільний варіант. Шукаю їх у соцмережах. 

Іноді переїжджаєш на нове місце і навіть речі не розпаковуєш, адже все одно незабаром знову переїжджати

У провінції з житлом набагато легше, але я залишаюся в Парижі. Це кохання з першого погляду. Зачарованість містом, яка сталася ще під час першого мого приїзду, залишається й зараз. Архітектура, музеї, історія на кожному кроці — все це рятувало та продовжує рятувати мою психіку, коли читаю новини з дому. Коли в перші місяці війни мене буквально накривало від безвиході, я виходила на вулицю, озиралась довкола — і ставало легше. Я і зараз знаходжу час на прогулянки, продовжую досліджувати Париж і його маловідомі місця, фотографую…

Як професійний фотограф Катя знайшла роботу практично відразу після приїзду. Першою клієнткою стала знайома подруги, яка захотіла фотосесію на вулицях Парижа. Після цієї зйомки про Катю як про фотографа дізналися інші люди — і кількість клієнтів почала збільшуватись:

— Апаратура була у мене із собою — колись я вже вивозила її з Донецька, тепер вивезла з Києва. Везла фоторюкзак з технікою і валізу з речами першої необхідності. Це дозволило мені швидко почати працювати.

Але через рік після приїзду рюкзак з усією технікою вартістю п'ять тисяч євро в мене вкрали… 

Це сталося в одному з паризьких кафе, куди ми зайшли з клієнткою після фотосесії. На жаль, у Парижі, як і в таких туристичних містах, як Рим чи Барселона, вуличні крадіжки — не рідкість. Думаю, злодії помітили моє дороге обладнання під час фотосесії, після чого послідували за мною в кафе. 

Ми з клієнткою сиділи на терасі, мій наплічник весь час був біля моїх ніг. Якщо я відволіклася, то буквально на кілька секунд. Цього виявилось достатньо, щоб злодії його підмінили. Коли ми вже зібралися йти, я взяла рюкзак — всередині були порожні пляшки.

Ця ситуація стала для мене шоком. Не знаю, що б я робила, якби не клієнтка, яка, дізнавшись про випадок, оплатила мої послуги на три місяці наперед. Так у мене з'явилися 1500 євро на покупку нової камери. Пізніше докупила об'єктив.

З того часу — де б я не була — прив'язую рюкзак з апаратурою до своєї ноги

Фотосесія перед розставанням

Катя займається туристичною фотографією — робить фотосесії у відомих і маловідомих місцях Парижа:

— 90 відсотків моїх клієнтів — українці. І ті, які живуть в Парижі, і туристи. Бувають дуже зворушливі зустрічі: коли частина сім'ї спеціально приїжджає з України, щоб побачити близьких, які назавжди їдуть за океан. Люди вирішують провести час разом у Парижі й хочуть фотосесію на згадку. 

Ще я люблю спостерігати за емоціями людей, які тут вперше. Особливо, коли вони бачать Ейфелеву вежу. За три роки тут у мене з'явилися улюблені місця. Наприклад, Jardin des Tuileries біля Лувру, який прекрасний будь-якої пори року. Люблю Люксембурзький парк та Square des Batignolles — не дуже відоме туристам чудове місце у 17-му районі Парижа. Я живу неподалік і часто там буваю. Ще один улюблений куточок — Музей романтичного життя неподалік Монмартру. Цікаве місце і дуже атмосферна локація.

Моя робота залежить від пори року та погоди. Наприклад, зараз замовлень на туристичну фотосесію небагато, бо у лютому-березні у Парижі вітряно, холодно й сиро. Клієнти вже зараз записуються на квітень-травень, коли потеплішає і все почне квітнути. Щоб мати більш стабільний заробіток, я почала також робити зйомки для брендів.

Мінімальна зарплата у Франції — близько 1400 євро чистими

За словами Каті, це необхідний мінімум для того, щоб вижити у Парижі:

— Прожити на ці гроші в Парижі складно, але можливо — за умови, що будете знімати не квартиру, а кімнату (це плюс-мінус 600 євро). А от якщо вас двоє, і кожен  заробляє свої 1400 євро, то ви вже можете винайняти невелику квартиру. Якщо ж говорити про життя в Парижі, коли ти не  зводиш кінці з кінцями, а купуєш одяг, ходиш до ресторанів і їздиш у відпустку, то заробляти потрібно щонайменше 2500-3000 євро на місяць.

Обід серед робочого дня триває щонайменше 1,5 години

У Франції є система соціального захисту, виплати з безробіття (зараз вони доступні й українцям), але це точно не для життя в Парижі. Наскільки мені відомо, розмір виплат становить близько 400 євро на людину. Сумніваюсь, що цих грошей може вистачити на життя навіть у провінції, бо безкоштовного житла у Франції немає — за соціальне (ті самі гуртожитки) теж треба платити.

Смішно слухати заяви деяких опозиційних політиків про біженців, які сидять на шиї у держави. Франція — не та країна, де таке можливе

Мігранта можна відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо. Ми так звикли, та й виходу іншого немає: ти думаєш, як заробити гроші, як забезпечити собі хоч якусь стабільність. Французи нікуди не біжать. Вони розслаблені, більшість не думає про кар'єрне зростання — вони не мають знайомої нам культури досягнень. Тут переважає культура насолоди життям. 

Якщо плануєш пообідати за тридцять хвилин, краще навіть не заходь у ресторан — там ніхто тебе за цей час не обслужить. Під час обідньої перерви люди приходять до ресторану приблизно на півтори години. Закуски, основна страва, потім кава або келих вина (для французів абсолютно нормально пити вино посеред дня). Ніхто не поспішає повернутися до офісу завчасно. І затримуватися в офісі теж ніхто не буде: якщо робочий день закінчується о шостій вечора, значить, о шостій всі й підуть. 

Безумовно, люди деяких професій не можуть собі дозволити півторагодинний обід у ресторані. Ті ж працівники метрополітену, водії громадського транспорту мають інші графіки. Людям з низьким доходом така опція апріорі не доступна. Історія з ресторанами — переважно для офісних працівників.

До речі, йти до ресторану на обід о четвертій-п'ятій годині вечора часто немає сенсу — велика ймовірність, що вам не зможуть подати жодних страв з меню, бо час обіду вже минув. Страви з'являться в наявності ближче до сьомої години вечора, коли у французів вечеря. Я помітила, що французи харчуються завжди в один і той самий час: сніданок, обід, вечеря — і жодних перекусів. Можливо, це частково пояснює те, чому вони, попри любов до здоби, залишаються стрункими.

Буланжері — це любов. Не всі пекарні тут гарні, але такої смачної випічки, як у Франції, я справді не пробувала ніде. Круасани, пан-о-шоколя (шарована булочка з шоколадом)... І навіть після мішленівських ресторанів моєю улюбленою їжею залишається хрусткий французький багет з вершковим маслом. 

Щодо мішленівської кухні — це дійсно мистецтво. Воно не всім доступне, але я знаю ресторани Мішлен, де ціни нижчі — там можна пообідати (закуска, основна страва й десерт) за 50 євро. Ціна висока, але як для Парижа, то ще не найвища. До речі, Франція з її унікальною кухнею є також другою країною за популярністю споживання їжі в Макдональдсі (перша — США). Фастфуд тут теж люблять.

Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається досі

Згадуючи популярний серіал Netflix «Емілі в Парижі», Катя каже, що там показаний не її Париж:

— У серіалі ми бачимо Париж заможних людей. Навіть не середнього класу, вище. Готелі, ресторани, які там показують, — це клас люкс. Я спеціально подивилася всі чотири сезони й можу сказати, що і французи, і американці показані в серіалі дуже стереотипно. 

Безперечно, якісь речі є частково правдивими. Французи і справді багато палять. Тут дійсно можна побачити сім'ї, в яких постійно присутні колишні партнери (для багатьох людей нормально дружити з колишніми та запрошувати їх на свята до нових родин). Де у чоловіка й дружини є коханці, яких вони особливо й не приховують. Але водночас у серіалі мало показаний такий Париж, яким він є зараз — з людьми різних національностей і культур у всіх можливих сферах. 

Щодо підходу французів до англійської, то в Парижі (особливо в туристичних місцях) її знають. Тоді як у маленьких містечках легко можна зустріти тих, хто скаже, що не розуміє жодного англійського слова. Французи ставляться до англійської стримано — точно не вважають її головною мовою у світі й постійно підкреслюють, що є й інші мови. 

Багато місцевих вчать іспанську або німецьку як другу мову. Відлуння травми часів столітньої війни між Англією та Францією відчувається й досі. Французи люблять, коли іноземці розмовляють з ними французькою.

Навіть якщо твій рівень не перевищує А2, ти довго підбираєш слова і плутаєш відмінки, вони оцінять таку французьку більше, ніж вільну англійську

Здебільшого французи привітні, легко йдуть на контакт. Але одна справа привітно спілкуватися, а зовсім інша — дружити. Стати другом француза непросто, вони не готові пускати нових людей у своє життя. Якщо хочете завести місцевих друзів, моя порада — ходити до різних ком'юніті, клубів за інтересами. Курси малювання, танці, клуби любителів книг — будь-що. Спільні інтереси об'єднують. І не забувайте говорити французькою!

Сама Катя вже добре нею володіє, вільно спілкується з місцевими друзями та клієнтами:

— Мені цікаво із французами. Люди в моєму оточенні переважно дуже інтелігентні, цікавляться політикою, підтримують Україну і добре знають історію. 

Французьке суспільство також знає свої права та вміє їх захищати. Один з прикладів — профспілки. Тут часто відбуваються страйки, і що найважливіше, вони дають результат. Звернутися за допомогою до профспілки можна навіть якщо ти не є її членом — якщо твої права як працівника були порушені, тобі допоможуть. 

Тут цінується і людська праця, і можливість відпочити від неї: у маленьких містечках у неділю абсолютно всі магазини закриті, їхні працівники мають право на вихідний. У Парижі деякі супермаркети працюватимуть, але без касирів: люди розраховуються на касах самообслуговування у присутності охоронця. Немісцевих клієнтів я завжди попереджаю, щоб купували реквізит заздалегідь: тут не Україна, ані вночі, ані о восьмій ранку ви ніде нічого не дістанете. У Парижі навіть перші буланжері відкриваються не раніше 8:30 ранку.

Ще українців у Франції дивує бюрократія. Тут немає «Дії », багато паперів.

Свідоцтво про народження, скажімо, є дійсним лише три місяці, і якщо людині потрібен цей документ, вона щоразу отримує його заново

На сайті українського посольства навіть є роз'яснення для французької влади, що в Україні таке свідоцтво дійсне протягом усього життя людини. 

На роботі французи надають перевагу електронній пошті, а не месенджерам, адже отримані мейли, на відміну від листування у месенджері, співрозмовник не може видалити. Перехід у WhatsApp можливий лише у випадку, якщо люди не вперше працюють разом і одне одному довіряють.

Бюрократія певним чином поширюється навіть на тимчасовий захист для українців — у Франції ми продовжуємо статус кожні пів року, а не раз на рік, як у більшості країн ЄС. 

До речі, вже було оголошено, що незалежно від того, як розвиватимуться події в Україні, продовжити тимчасовий захист після березня 2026 року буде неможливо. І влада вже зараз радить думати про перехід на інші типи віз. Поки про те, що для українців може бути створена окрема схема (як, наприклад, у Чехії. — Авт.) не йдеться — пропонуються вже існуючі імміграційні схеми. У Франції і ті, хто працює як наймані працівники, і самозайняті мають можливість перейти на робочу візу. Заробіток має бути не меншим за певну суму, але загалом для людей, які працюють, зробити це реально.

Особисто я ще не займалася цим питанням. Не знаю, що і як буде через рік. Поки що живу в Парижі, працюю і планую розвиватися як професіонал. А далі життя покаже.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«Мігранта у Парижі легко відрізнити від місцевого, бо ми весь час кудись біжимо»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Медсестра з Маріуполя Надія Яріш: «Навіть зараз, коли чую звук скотча, у мене всередині все перевертається»

Ексклюзив
20
хв

«Лібідо зникло після Бучі»: як війна і біженство впливають на інтимне життя українок

Ексклюзив
20
хв

Розлучені через або завдяки війні

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress