«Янгол Інститутської» Ігор Фльорко: «Беркутівці спеціально відступили, щоб заманити майданівців під перехресний вогонь снайперів»

«Вони — герої, а не жертви війни»

— Часто їжджу на передову до військових з концентраторами і різною волонтерською допомогою, — розповідає Sestry ведучий і співпродюсер Second Wind Олександр Педан. — І от якось вивіз на скеледром 11 військових з протезами ніг і рук. Після чого вони запропонували мені піти в гори. У 2024 році на День незалежності України ми вийшли на полонину Веснярки, що у Карпатах. 7 протезованих хлопців. І там я переконався, що це дійсно класна реабілітація для наших військових. 

Коли до мене звернувся Геннадій Газін, автор і продюсер проєкту Second Wind, з пропозицією взяти у ньому часть, я не вагався ні хвилини. Не міг натішитися, що це можна зробити глобально і привернути ще більше уваги до теми реабілітації наших ветеранів. 

У мене вже був досвід спілкування з протезованими військовими. Мені здається, ми знаходимо спільну мову. Тож я тільки й чекав, коли ми нарешті вирушимо. 

‍— Якою була мета на початку і чи змінилася вона наприкінці?

— Головна мета — здійснити це сходження та привернути увагу суспільства до наших ветеранів, навчити людей бути більш толерантними, дивитися з повагою, а не жалем. Звісно, ми також хочемо достукатися до військових, які мають ампутації. Показати їм, що життя не закінчується, що суспільству вони не байдужі. Що вони — герої, а не жертви війни. Також ми хочемо привернути світову увагу до України й проблем наших ветеранів. 

Зрештою вийшло так, що всі наші цілі злилися у великий рух. До нас почали звертатись і ветерани, і організації, і світові медіа. Тому ми створили благодійний фонд «Друге дихання ЮА». Він буде допомагати з реабілітацією військових після поранення через активний спосіб життя і спорт. 

‍— Що було найстрашнішим і що було найскладнішим у сходженні на Кіліманджаро?

— Я переживав за хлопців і за Олю. Щоб з ними нічого не сталося. Я бачив, як їм важко. А ще — ми ж знімали велике кіно про це історичне сходження. Там, де можна було відпочити, треба було знімати, щоб фільм був повноцінним. Я знімав. І всі наші оператори знімали. За них я теж переживав. 

Хлопці й Оля між собою домовилися, що будуть іти до кінця, поки їх не «вирубить». Це для мене звучало дуже страшно. Бо я розумів, що вони не жартують. Якби дійсно хтось відключився на висоті 5895 метрів, що робити далі? Як нести, допомагати, рятувати? Інколи треба зупинитися, відмовитися. А я знав, що вони так не зроблять. Оце було найстрашніше.

— Чим пишаєтесь найбільше?

— Нашими героями. Вони — неймовірні. Незламні. Надихають увесь світ. Вони встановили заслужений світовий рекорд. Пишаюся ними страшенно. 

— Який момент сходження вас вразив найбільше?

— Фінальний штурм, тобто вихід на вершину. Ми вийшли на неї вночі. Йшли в темряві по схилу. Це найважче, що може бути у сходженні. Була вже думка, що ми не вийдемо. А потім зненацька зійшло сонце. Уявіть, його не було кілька днів. І тут ми його побачили — над хмарами. Ми вийшли на більш пологу ділянку схилу зі снігом. І це було неймовірно. Як прозріння. 

«Ми не мали права зупинитися, поки хоча б один з нас ішов»

Увесь шлях на висоту 5 895 метрів учасники сходження долали пліч-о-пліч. Попри втому, гірську хворобу, фізичне та емоційне виснаження. За їхніми словами, саме підтримка інших тримала кожного окремо. Один із учасників сходження Владислав Шатіло зізнався: «Ми не мали права зупинитися, поки хоча б один із нас ішов». Хто вони, учасники експедиції? 

Ольга Єгорова з позивним «Висота» до повномасштабного вторгнення займалась важкою атлетикою, має звання майстра спорту, а ще була тренеркою і обожнювала скелелазіння. 24 лютого 2022 Ольга без вагань долучилась до добровольчого руху, а згодом до ЗСУ. У 2023-му отримала важке поранення, але через 3 місяці лікування знову повернулася на службу. Згодом сталося ще одне поранення.А потім знову повернення на фронт. Ольга мріє водити людей у гори, здійснити навколосвітню подорож на велосипеді й написати книгу.

Михайло Матвіїв «Грізлі» служить з 2021 року. У грудні 2023-го недалеко від населеного пункту Велика Новосілка наступив на протипіхотну міну і втратив частину ноги. Після реабілітації та протезування продовжує активний спосіб життя: ходить в гори, подорожує, опановує вейксерфінг і сноуборд.

Олександр Міхов «Рагнар» — ветеран, громадський діяч, волонтер. У 2023 році під час виконання бойового завдання під Луганськом втратив кінцівку нижче коліна. А вже у 2024 року виборов перше місце в чемпіонаті України з пара-джиу-джитсу та друге місце на чемпіонаті світу в Абу-Дабі. 

Владислав Шатіло «Шатя» на війні з 2014 року. У березні 2019 під час роботи в сірій зоні втратив праву ногу. Але згодом повернувся на службу. В 2022 році став золотим і бронзовим призером змагань Warrior Games в США, у 2024 році взяв срібло на чемпіонаті світу з бігу з перешкодами та став членом збірної «Strong spirit games 2024». 

Роман Колесник «Добряк» — кандидат в майстри спорту зі змішаних єдиноборств. Він у спорті усе своє життя. Коли отримав поранення, не відмовився від свого звичного життя та захоплень. Продовжив займатися боксом, паркуром, писати та читати реп, розвивати власний бренд одягу, волонтерити. Нещодавно Роман став чемпіоном з панкратіону на Всеукраїнському турнірі «Іду на Ви». Він був єдиним протезованим бійцем на ринзі. 

«Це було схоже на момент, коли я стікав кров'ю через поранення»

— Насамперед хотілося мотивувати наших хлопців і дівчат — поранених військових, — пояснює свою мотивацію піднятися на таку висоту один з учасників сходження Роман Колесник з позивним «Добряк». — Я хотів, щоб вони побачили, що можна робити надлюдські речі, якщо є жага до життя.

Коли дізнався, що ще й кіно будуть знімати, тобто це побачить світ, то одразу погодився. Бо впевнений — завдяки цьому люди переконаються, що ми сильні й незламні, що ми боремося навіть попри те, що розірвані країною-терористкою. 

— Які були найбільші виклики під час підготовки?

— Готуватися було не складно. Я все життя у спорті й у бойових умовах (і це не тільки про війну). У житті завжди потрібно бути з характером і «закалкою».

— А що ж тоді було найскладніше?

— Гірська хвороба. Вона нас просто збивала з ніг. Були запаморочення. Ми падали. Бракувало кисню. Не було сил. Я навіть травмувався. Забив гомілку на нозі, що у мене залишилася. Але, зціпивши зуби, йшов далі

‍— Знаю, у вас були спеціальні технічні рішення для цієї експедиції. Які саме? 

— Нам пошили спеціальні штани. Там був швидкий доступ до протезів. Ми мали можливість повністю розстібнути штани від точки стопи до самого тазу. Це допомагало нам швидко дістатися до протезу, щоб поправити його, подивитися, чи все добре, зняти, щоб швиденько витерти ногу, яка пітніла. Досить часто доводилося користуватися цим рішенням. Буквально за 20 хвилин після того, як ми розпочали своє сходження, я вже зупинився, щоб витерти ногу. Тобто це технічне рішення виявилося супер зручним для нас.

‍— Як ви підтримували одне одного під час сходження?

— Ми завжди цікавилися станом здоров'я одне одного. Чи потрібна таблетка, чи будь-яка інші допомога. Підбадьорювали, жартували. Це надавало сил. Розмовляли — про все на світі. Про дружбу, війну, сходження, спорт. Це відволікало. 

Ми всі здружилися. Коли проживаєш такі важкі моменти в житті, ділиш з кимось останній батончик і крапельку водички на горі, то розумієш, що ця людина готова заради тебе віддати останнє. У нас так і відбувалося. Ніхто не жалів нічого для інших. У мене, наприклад, зменшилася кукса, і виявилося, що я забув «носочок» для неї в баулі у таборі. Хлопці без вагань віддали мені свої носочки. Хоча вони могли знадобитися кожному з них. 

‍— Чи були моменти, коли ви думали про те, щоб здатися? 

— Єдиний момент стався, коли я отримав травму. Я злякався, що мій організм не витримає і здасться. Раніше, ще вдома, коли я травмував свою гомілку таким чином, як я зараз у горах (2 рази впавши і підвернувши ногу), я знімав протез на кілька днів і не міг його одягнути. Через біль. Тож на висоті 4350 метрів, коли  травмувався, я закрився в дощовику і навіть пустив сльозу. Бо розумів, що можу тепер продовжити не сходження, а спуск. А там — евакуація, лікування... Але мене всі підтримали. А тому я не міг здатися. Встав і пішов. Попри біль. 

— Що ви відчули, коли піднялися?

— Відчув надлюдську силу — у собі, своїй команді й своїй країні. Я зрозумів, що це все не дарма. Ми можемо і маємо подолати всі перешкоди. 

А фізично я відчував щось подібне на поранення, коли лежав і стікав кров'ю. Гірська хвороба на Кіліманджаро валила з ніг. Сил не було. Це було схоже на момент, коли я стікав кров'ю через поранення від ворожого танку. Було тепленько й хотілося заснути. Так само було на вершині — тепло, важко, просто хотілося заплющити очі, впасти і щоб це все закінчилося.

‍— Яке значення має для вас підкорення Кіліманджаро після пережитих випробувань на війні?

— Це підкорення — як життя. А життя — це боротьба. Ти будеш падати, тобі не будуть давати дихати, у тебе не буде кисню. Але твоє завдання — боротися та йти далі

Гора мене змінила. Не можу сформулювати поки як саме. Думаю, має пройти певний час для усвідомлення. Але коли підкорив Кіліманджаро, відразу зрозумів цінність родини, близьких людей і навіть свою цінність. Що можна отримувати задоволення просто від того, що п'єш воду, бачиш сонце, спілкуєшся зі своєю коханою, обіймаєш батьків. Банально — ти маєш батьків, вони живі. Тобі не потрібно ніяких мільйонів доларів. Усе просто.

‍— Комусь присвячували це сходження?

— Не те щоб прямо присвятив. Але все сходження я спілкувався зі своїм загиблим на війні другом Максимом «Регбістом». Він пішов у засвіти у 2022 році. Я взагалі з ним спілкуюся у своїй голові майже щодня з того моменту, як він загинув. 

От я йшов на Кіліманджаро і просив у нього допомоги. Коли він зник безвісти, я казав йому у своїй голові: «Максиме, братане, забирай собі мої сили, щоб тільки ти вижив. Користуйся моєю енергією». А коли я підіймався на гору, просив його: «Максиме, допомагай мені йти, братане. Підставляй мені своє плече. Дай мені свою енергію». Я мотивувався ним дуже сильно. І я бачив його там, на Кіліманджаро.

‍— На пресконференції після вашого сходження Олександр Педан сказав, що «гора могла вас не пустити». Якби так сталося, чи пішли б ви її підкорювати знову?

— Звичайно. Якби вона мене не пустила, я б повернувся закінчити почате. 100%. Це сходження — як саме життя. Треба боротися за нього. Навіть коли тебе збивають з ніг.

‍— Як ви будете використовувати досвід цього сходження, щоб допомагати іншим?

— Я буду на своєму прикладі показувати людям, що життя — це та цінність, за яку треба боротися. Ми падали, у нас крутилася голова, не було сил. Але ми йшли далі. 

‍— Як ви вважаєте, ця експедиція може змінити ставлення суспільства до ветеранів і людей з інвалідністю? Як? 

— Ця експедиція вже змінює ставлення суспільства. Люди бачать, що ветерани — це не бідні, пошматовані люди, яких потрібно жаліти чи плакати над ними.

Ми — надлюди, ми маємо суперможливості й велику жагу до життя. Навіть попри те, що це життя у нас трохи не відібрали

‍— Мені здається, у вас життя набагато більше, ніж у багатьох «звичайних» людей. Саме тому, що ви знаєте його цінність. І я вам страшенно за це вдячна… ‍

Фотографії Second Wind

Грузинська медикиня Кеті Лешкашелі служить у складі Інтернаціонального Легіону. Вона — грузинка, яка народилася у Росії та має подвійне громадянство. Та 24 лютого 2022-го 29-річна дівчина викинула свій російський паспорт і вже у березні приїхала до України. 

Росіяни всюди діють за одним сценарієм

Я грузинка, яка народилася у Росії. Так сталося, що мої батьки жили у РФ задовго до мого народження. Тож свої перші 11 років я провела там. Згодом ми переїхали до Грузії, де я закінчила школу і медичний університет. За освітою я лікар-терапевт. На момент повномасштабного вторгнення Росії я працювала у Німеччині. Приїхала туди ще під час пандемії COVID-19 за програмою обміну лікарями. Планувала продовжити там навчання. Готувала документи, але не встигла. Зібрала речі і поїхала до України. Через те, що у мене в грузинському паспорті вказано місце народження «Росія», мене впродовж чотирьох годин допитували українські прикордонники. Перевіряли телефон, пояснювали всю небезпеку, яка може на мене чекати в Україні. Та моє рішення було не змінити.

Тоді, у 2022-му, я ніби повернулася на14 років назад, коли росіяни напали на Грузію. Мені було 13. Пам’ятаю, як п'ятого серпня 2008-го говорили, що обстріли йшли з російської сторони, але Грузія не хотіла починати конфлікт і тому не відповідала на них. На нашу територію заходили ворожі ДРГ. Росіяни провокували, аби грузини відповіли вогнем у відповідь, щоб потім сказати, що то ми напали. У росіян на кордоні вже було чимало бронетехніки.

Вони всюди діють за одним сценарієм. Спочатку «військові навчання», далі нібито «порятунок» людей, а у фіналі — знищені міста і вбиті цивільні

7 серпня окупанти застрелили першого солдата, і вже наступного дня наш президент Саакашвілі сказав, що ми не можемо мовчати — ми відповідаємо. І зранку почалася війна. Звісно, що всі нормальні люди боялися померти, а ще більше — втратити свою землю. Ми вже мали окуповану Абхазію і знали про ті жахіття, які творили росіяни з місцевими. Ґвалтували жінок, катували полонених. На одному зв’язаному полоненому стрибали так, що зламали йому хребет. Все через те, що чоловік відмовився наступати на грузинський прапор, як того вимагали росіяни. Вони грали у футбол з відрізаними людськими головами. Ми розуміли, який сценарій може чекати  й на нас. І хоча жили далекувато від бойових дій, але війну відчували. Старший на 15 років брат одразу пішов воювати. Його поранили, а мого двоюрідного брата вбили. Пам’ятаю той страх, але він був інакшим, ніж зараз. Сьогодні я можу вийти на поле бою і дати ворогу відповідь. У мене з’явився шанс хоч якось їм помститися. 

У мене подвійне громадянство — Росії та Грузії. Та 24 лютого 2022-го я порвала російський паспорт

Утім, офіційно не можу вийти з громадянства. Зокрема й тому, що перебуваю у розшуку МВС на території Росії. І навіть якщо прийду у будь-яке їхнє посольство — мене можуть екстрадувати. Росіяни вважають мене військовою злочинницею, бо поїхала на війну. Я — грузинка, для мене справа честі брати участь у цій війні, бо це і мій особистий ворог. 

Війна сьогодні більш жорстока 

Спочатку на мене чекала військова підготовка у Грузинському легіоні. Нам пояснювали тактику пересування, бою. Розповідали все про міни — які є види, як виглядають, як звучать. Проте найважче було фізичне навантаження. Потрібно було ходити і бігати по 10-15 км із додатковою вагою. Уявіть, що на вас до 35 кілограмів — зброя, наплічник, каска, вода, їжа, бронежилет. І це при моїй вазі у 49 кг. Та я витримала і потрапила до бойової групи «Вендетта». 

Перший мій контакт з ворогом був на Харківському напрямку у 2022 році. Впродовж п’яти місяців я воювала без контракту. У вересні 22-го підписала його з Інтернаціональним легіоном. Війна два роки тому і зараз дуже різниться. Не працювало стільки артилерії, не було такої кількості дронів, зокрема FPV. Тоді більше було контактних боїв.  

Сьогодні війна більш жорстока. Ворог часто застосовує проти нас сльозогінний газ або нейротоксин. Цей чорний газ, здатний викликати галюцинації, потемніння в очах, блювоту, зневоднення

Щодо медичного забезпечення то у нас завжди було всього достатньо. Спасибі волонтерам. Але через те, що зараз війна посилилася, то часом не вистачає турнікетів та укомплектованих медичних наплічників. Потребуємо сухої плазми. Вже рік не можемо її дістати. У нас було дві. Одна вибухнула, коли залетів fpv-дрон до нас в бункер, і ми використовували наші броні і наплічники як барикади.

А друга суха плазма була у медика, який загинув. Наплічник пропав разом з ним. Суха плазма нам потрібна у випадку переливання крові на полі бою. Звісно, що ми її використовуємо у дуже рідкісних випадках. Максимально намагаємося зупинити кровотечу у пораненого і довести його до пункту евакуації. У них точно є кров і за необхідності можуть робити переливання. Але якщо ти під обстрілами, бачиш, що людина помирає і ти не можеш вийти з поля бою, то суха плазма — шанс на порятунок.  

Я вже звикла до смертей

Мій перший поранений був на Харківському напрямку. 21-річний хлопець мав перебиті ноги і весь час жартував. Хоча було зовсім не до сміху. Розповідав про свою дівчину, показував її фотографії у телефоні. Згодом зясувалося, що він помер у шпиталі. Це єдина людина, яка загинула після евакуації. У нас поранені або дуже швидко вмирають, бо ти не можеш нічого зробити, або живуть далі.  

Найскладніше під час евакуаціії пораненого — пройти шлях від поля боя до медевака (евакуаційний автомобіль. — Авт.). Будь-яка евакуація страшна і складна.  Буває, ти просто йдеш, бо треба. Навколо спалені до тла посадки, не має жодного листочка на деревах. Сховатися ніде.

Ти йдеш і чекаєш на свою кулю. Коли йшли на штурм, то бувало, по вісім кілометрів доводилося нести пораненого до місця евакуації

Найскладніше було, коли поранило мене і побратимів. Ми не могли ходити, тому чекали, поки хтось прийде і нас забере. При цьому весь час були під обстрілами. Як би то не звучало страшно, але я вже звикла до смертей. Найстрашніше втрачати друзів. Коли ти хвилину тому з ним сміявся, він ділився з тобою планами на життя, а його вбивають. У той момент ти не усвідомлюєш, що це твій друг. Людина, коли помирає, за секунду змінює колір, навіть запах стає іншим. Усвідомлення приходить згодом, вдома, коли ти бачиш його речі, і розумієш, що він уже не повернеться. Психологічно дуже важко. Я навіть проходила лікування у психіатра. Мала тяжкий ПТСР.  

Я не здамся у полон

Найстрашніше було, коли ми стояли на оборонній позиції у Новоселівці на Луганщині. Ворог вдарив з танка у наш контрольно-спостережний пункт. На той момент я відпочивала після чергування у бункері. Решта були нагорі. Двоє загинуло відразу, ще двох важко поранило. 

Здавалося, що росіяни гатили по нас з усього, що у них було. Сіра зона, яка нас розділяла була невеликою. Ми розуміли, що якщо на вулиці не буде спостереження, то вони підуть у наступ. Наша рація вийшла з ладу, і ми не могли передавати побратимам, що у нас відбувається. 

Спочатку ми сиділи і думали, що зараз наш дрон пролетить і побачить наш повністю підірваний будинок. Нас прийдуть рятувати. Однак за півгодини зрозуміли, що ніхто не йде, бо обстріли не стихали. Наша друга позиція була за 700 метрів позаду. Військовий, який був з нами, визвався побігти до наших і привести підмогу. Я розуміла, що якщо він вийде на вулицю, то буде принаймні тяжким 300-м. Однак він зняв броню, залишив зброю і побіг.

Я лишилася із пораненими. Не вірила, що він повернеться. Відкрила гранату і так 40 хвилин сиділа і чекала на ворога

У мене аж руки німіли, але жити хотілося. І раптом почула англійську мову. Зрозуміла, що це прийшла наша підмога. Йому вдалося добігти до наших. Я не здамся в полон, бо знаю, що росіяни можуть робити зі мною. 

Чуючи англійську, росіяни кричать, що то НАТО воює

Українські бригади і наш легіон дуже різняться. У нас всі рівні. Немає такого, що ти — дівчина, а я — хлопець. Ми воюємо за натівськими стандартами. Коли на полі бою мене зустрічали військові з інших підрозділів, то дивувалися: «О, ти перша дівчина на полі бою». У нас немає такого, що ти можеш одне робити, а інше — ні. Ти солдат з бойовою посадою. Йдеш і виконуєш завдання. Медиків у нашій команді достатньо. Ми не сидимо десь у стороні. Завжди йдемо з військовими на завдання. Я б сказала, що ми — медики-штурмовики. 

У нашій роті тільки англомовні бійці. Чуючи іноземну окупанти кричать, що то НАТО воює. Якось один полонений сказав, що у них розповідають, нібито всі іноземці, які воюють на боці України, — чорні і геї. А ще кажуть, що ми маємо дрони, які здатні перенести розміром вибухівку вагою до 2000 тонн. Ми це слухаємо і думаємо, а де це все?  

Ніколи б не подумала, що більшість із нас будуть забобонними

Одного разу я боялася виходити на бойові, й один мій друг дав мені дерев'яний хрест. Сказав: «Кому я його давав, всі поверталися. Коли повернешся — віддасиш». Я повернулася одна з цим хрестом. Було двоє тяжкопоранених, а решта загинули. Той хрестик я віддала, але наступного дня такий же собі купила. Ношу на бронежилеті.

Хочу дожити до Перемоги

До війни я була шопоголіком, який може витратити багато грошей на непотрібні речі. Зараз моє життя кардинально змінилося. Фінансові потреби відійшли на інший план. Я любила подорожувати, а зараз живу в якомусь селі брудна, спітніла — і мене це взагалі не хвилює. Єдине, що я хочу — дожити до Перемоги і насолоджуватися спокійними і тихими вечорами зі своєю родиною. 

Якщо Путіну дати перемогти, то нічого доброго з цього не вийде. України як держави не буде, і він піде далі на Європу

Під ударом буде Польща і, звісно, знову Грузія. Він хоче відновити Радянський Союз. Просто не очікував від України такого спротиву. Як і не розраховував, що в України буде шалена підтримка з боку США та Європи. Зараз для нього це справа честі. Він не розуміє, як Україна може його перемогти? Тому витрачає стільки ресурсів на цю війну. Насправді росіяни нікого не люблять. Нас називають чурками, вас — хохлами. Вони справжні расисти.  

Щодо Грузії, то я вірю, що наші території повернуться додому. У нас вже було в історії, коли щось наше відбирали, але ми завжди його повертали

Як довго триватиме війна в Україні, я не знаю. Тут щосекунди змінюється обстановка. Але, звісно, що вічно не може так бути. Якщо ж її просто призупинити, підписати договір про припинення вогню, то це буде другий Ізраїль і Палестина. Це означає жити, як на пороховій бочці. У будь-який момент хтось із тих «іванушек» нап'ється і почне стріляти.

Після нашої Перемоги піду на парад зі своїми медалями. Маю «Золотий хрест» від Залужного. Для мене це дорожче за діаманти. Я отримала його за той випадок, коли з відкритою гранатою захищала поранених бійців від росіян.

Усі фото з приватного архіву

Ростислав Осипенко, якому зараз 33 роки, народився в Києві. Навчався на вчителя інформатики, але на другому курсі залишив університет і пішов заробляти. До війни мав власний бізнес ― кав'ярню. А коли росіяни напали, він, не маючи жодної бойової підготовки, подався на фронт, де став бойовим медиком. Ростислав був єдиним з підрозділу, хто вижив під час атаки в одному з найважчих секторів боїв за Бахмут. 

Протягом нашої з Ростиславом бесіди у кав’ярні на Хрещатику відвідувачі за сусідніми столиками озиралися, затамувавши подих вслухаючись у його неймовірну і відверту розповідь… 

«Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва»

Я працював офіціантом, але коли почалася війна, заклади харчування стали закриватись, щоб повернулись до роботи через кілька місяців. Мій друг-бармен пішов на фронт і став кликати мене наслідувати його приклад. Я ніколи не був боягузом, тож вирішив іти.  

З місяць я ходив і випрошував, аби мене прийняли до армії. Мені постійно відмовляли, бо я не мав бойової підготовки. І ось зрештою 2 грудня 2022 мене разом з іншими хлопцями відправили у військову частину на Чернігівщині. Там ми пройшли загальну підготовку, а потім ― тренування на бойового медика. Без підготовки, як мені пояснили, я можу стати тільки ним. 

Звичайно, хотілося воювати зі зброєю в руках. Мені обіцяли: «Все буде…» Мені навіть дозволили обрати, до кого примкнути — так я опинився в 92-ій бригаді на Харківщині. Спочатку я не сподобався побратимам, бо киянин. За мною навіть хотіли закріпити позивний «Столиця». Ще один побратим кликав мене «Док». Але я не відгукувався на ці позивні, лише на ім’я. І через деякий час почув: «Ти ж нормальний хлопець. Не можеш ти бути з Києва». Отаке уявлення було про киян.

«Москалі люблять бити на свята» 

Був Великдень, 16 квітня 2023 року. Напрямок Хромове під Бахмутом.

Я повернувся з позиції, росіяни весь день сильно нас штурмували. Взагалі москалі дуже люблять святкові дні. Група, в якій я на той час перебував, не була сильною.

Коли ми мали йти на позиції, командир відмовився йти з нами. Прислав до нас іншого командира без досвіду. А у нього руки тремтіли — настільки він боявся

У нашому відділенні було 8 хлопців. Усього на позиції вийшло тоді 4 відділення.

Тільки-но ми спустились в окопи, нас почали обстрілювати. Два хлопці втекли одразу. На жаль, вони не вижили. Бо коли втікали, натрапили на міни. Решта поводилась безстрашно. Пам’ятаю, ми переступали через закривавлені трупи… Але захисна реакція працювала так, що ми не усвідомлювали, що переступаємо через своїх. Ми йшли вбивати ворога і на адреналіні жодного страху не відчували. Лише ненависть і бажання захистити свою країну. Все робилося автоматично. Розуміння ситуації прийшло пізніше.

Як бойовий медик я йшов другим, одразу за командиром. Хотілося обігнати його, бо я бачив його страх. Але робити такого не можна. 

Раптом пролунав постріл. Побратим впав замертво. Я заплющив йому очі — втрачати товаришів дуже боляче. Обстріли з боку ворога стали такими потужними, що ми змушені були сховатися в бліндаж. Далі я побачив на землі хлопця, в якого ротом йшла піна. Опустився на коліна й зосередився на порятунку його життя. 

Нас лишилося п’ятеро, а згодом до нас приєдналися хлопці з інших відділень.

І тут стався приліт… Я навіть не встиг зрозуміти, що відбулося. Опинився під землею. На мені був автомат і він ліг таким чином, що утворилася подушка повітря. Завдяки чому я міг дихати.

«Можна померти, але не так»

Я був повністю знерухомлений, каска тиснула на голову, не міг навіть поворухнутися. Разом з тим я чув різні крики зверху. Тоді я і собі закричав. Хтось відповів, що чує мене і за мною повернуться. Тобто хтось там нагорі таки вижив... 

Раптом я зрозумів, що знаходжуся під горою мертвих тіл. Було таке відчуття, наче лежу під ковдрою і стає дедалі гарячіше. Повітря наче і є, але водночас його бракує. Я спробував заспокоїтися. Але мене лякало те, що я не знав, скільки часу мені доведеться отак помирати. Бо одна справа померти миттєво від поранення, і зовсім інше ― в такий спосіб.

Коли я чув кроки, починав щосили кричати. Мені було байдуже, хто там ― наші чи москалі. Я дуже не хотів помирати отак

Я кричав «Еййй»…

Хлопці, які вижили й пообіцяли мені повернутися, могли через рацію передати про мене інформацію. Але не зробили цього. Можливо, просто не встигли. Як я дізнався згодом, вони так і не повернулися з позицій — загинули на шляху.

Далі я знову почув чийсь голос (за акцентом — грузина):

― Хто там?

― Це я, ― відповів, щоб не ідентифікувати себе одразу.

― А де ти?

― Тут, під землею… ― кричав я.

― А що ти там робиш? 

― Я тут закопаний!

― А чому?

Але цей чоловік теж мене не відкопав… У нього не було на це часу ― він біг допомагати іншим. Він дав мені слово передати про мене інформацію. І, як з’ясувалося згодом, дотримав слова. 

Але навіть коли інформація про мене була передана, йти одразу на пошуки ніхто не міг, адже територія була під обстрілами. Через годин 5-6 перебування під тілами побратимів я почав це розуміти ― що тепер мене врятує хіба що диво. 

«Спершу я злився на Бога, а потім молився і просив про порятунок»

Пам’ятаю, до божевілля хотілося пити й було страшенно жарко, задушливо. Мені здавалося, я повільно помираю. Якийсь період часу я дихав ривками. Втім свідомості  не втрачав. Я навіть намагався перегризти собі вени, щоб стекти кров’ю і піти у засвіти. Але у темряві не вийшло ― я не попав. 

Звичайно, я пробував вибратися самотужки — піднявши всі тіла та важкі дерев’яні колоди, які були наді мною. В результаті зламав шість ребер і цими ребрами проколов собі легені

Я молився і кричав. Спершу злився на Бога за те, що він дає мені помирати такою смертю. А потім молився і просив про порятунок. І зрештою, через 15 годин випробувань, знову почув над собою кроки. 

Це були наші. Вони випадково поверталися тією дорогою, бо інша була замінована. Вони не мали йти тим шляхом. Але пішли!

Хлопці довго мене відкопували. На щастя, вони були з лопатами (їх називають «бобри»). Спершу вони докопалися до моїх сідниць. Тоді почали шукати голову. Коли я  відчув удар по касці ― неймовірно зрадів.  

Кілька хвилин ― і я знову міг нормально дихати. Це було неймовірним щастям. Ці хлопці були дуже виснажені, але вони мене врятували. Більше я їх ніколи не бачив. Але дуже хотів би — аби ще раз щиро подякувати.

Коли мене витягли з-під землі, я не міг йти. Мене помістили в машину, яка заїхала прямо на поле. Я дуже хотів заснути, але хлопці не давали, розмовляли зі мною. Мене доставили в перший евакуаційний пункт. Де перший начмед повідомив:

― Ми вже поховали тебе 15 годин тому. А ти вижив! Оце диво!

Це й дійсно було диво. Переконаний, що мене врятував Бог. Завжди в нього вірив. 

На мені акуратно розрізали одяг. І так тоді було шкода цього одягу, бо я саме купив його напередодні. Кортіло сказати: «Може, давайте просто обережно знімемо, не будемо розрізати. Все таки він дорогий…» Але сил на слова в мене вже не було. 

Після медичних маніпуляцій мене доставили швидкою у шпиталь у Дніпрі — в реанімацію. Вкололи морфін, і я нарешті поринув у сон. 

Тут, у шпиталі, я провів тиждень. До мене дуже добре ставилися і все робили на вищому рівні. Далі відправили в Київ. Якийсь час я погано спав, нога постійно боліла, в ній наче щось стріляло. Ночами постійно кричав. Реальність і сон змішалися. Але за два тижні стало легше. 

«Кохана не могла прийняти того, що я вбивав ворогів»

На жаль, я не спілкуюся з рідними ― мамою, братом і сестрою. Тата давно немає в живих. Його не стало, коли мені було три роки. У 15 років я пішов з дому ― спочатку до дядька, а потім став знімати квартиру. 

Перебуваючи на фронті, я спілкувався лише з коханою дівчиною Світланою. Висока брюнетка з великими зеленими очима, добра, чуйна ― ми жили разом сім років, її неможливо було не любити. Вона малювала, писала книги. Коли почалася війна, я відправив її за кордон. Так спокійніше. 

При нагоді ми зідзвонювались. Усього коханій про події на фронті я не розповідав, аби вона не хвилювалася. Коли вже лежав у шпиталі, повідомив їй — і вона хотіла приїхати, але я тоді відмовив. А коли мене виписали з лікарні й дали 30 днів відпустки, Світлана приїхала.

Ми багато говорили. Коли вона дізналася, що я вбивав, хай навіть ворогів, не змогла з цим змиритися. Ніколи не поводився аморально, але для коханої сам факт вбивства був неприйнятним. Ми не сварилися. Спокійно поговорили і вирішили розійтися. 

Світлана із самого початку була проти, аби я йшов на фронт. Найбільше вона боялася, щоб я не став калікою. Але по суті ним я і став. 

«Є велика злоба на тих, хто не воює»

Я б повернувся воювати. Але я повністю списаний, непридатний до війни. Сильно пошкоджена ліва стопа — майже не можу нею рухати. Цю травму я отримав, коли лежав під землею. Інвалідність мені до сих пір не оформили — натомість «ганяють» по різних установах. 

Лікарка дала список документів, потрібних для оформлення інвалідності. Я зібрав усе за винятком довідки про строки служби, адже її мені вже ніхто не може видати. Разом з тим терміни, коли я воював, вказані в інших документах. Однак лікарка принципова. А потім, коли інвалідність вже майже була оформлена, раптом каже мені: «Так ти ж з Оболоні. А чому тоді ти у нас, в Голосієво?» Бо я зараз живу в цьому районі. Але вона відправила мене за черговими довідками. 

Я пройшов тривалу реабілітацію. Майже все було безкоштовно — інколи доводилося купувати ліки. До психотерапевтів не звертався. Сам якось впорався.

Повернувся в ресторанну сферу. Спершу до мене приглядалися, чи все добре у мене з головою (і я їх цілком розумію, до речі). А потім призначили адміністратором. Я в цій сфері з 18 років — роблю те, що добре знаю і люблю. 

Війна мене змінила. Я закрився в собі і разом з тим почав гостріше цінувати життя.

Сьогодні війна для мене ― це герой зі шрамами. Це переживання болю за побратимів

Серед хлопців панують різні настрої. В основному ― психологічна втома.  Командування не відпускало нікого додому, хоча неодноразово обіцяло. Це негативно позначалося на моральному дусі товаришів, особливо тих, хто мав сім’ї. Вони казали: «Це надовго. Ми тут не виживемо». Також є велика злоба на тих, хто не воює. 

Сьогодні я з жахом згадую все, що довелося пережити. 

Бахмутський напрямок ― це найстрашніше, що я бачив. Все поле було всіяне тілами. Дуже багато наших загинуло

А так вже хочеться перемоги України над ворогом… Я тоді куплю собі мотоцикл. А ще дуже хочу міцну сім’ю. 

Фотографії з приватного архіву героя