Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Разін: «Тривожники завжди надактивні. Інколи мене навіть питають: «Чи можна тебе якось “вимкнути”?»

Ця історія — про жінку, яка давно виїхала з України, але з початком війни з головою занурилась у допомогу українцям. Ця допомога різнобічна і місцями дуже цікава. Займаючись волонтерством у Берліні, Ірина допомагає не тільки рідній країні, але й собі — подолати особисту драму

Тетяна Виговська

Ірина Разін. Приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Цукерка в коробці

— До лютого 2022 року я ніколи не стикалась з волонтерством, — розповідає Sestry Ірина Разін. — У Берліні я вже 8 років. Переїхала разом з колишнім чоловіком-програмістом. Коли ми вирішили спробувати себе в іншій країні, чоловік пройшов безліч співбесід у фірмах по всьому світу, і Берлін відреагував найшвидше. Я приєдналась до нього за візою по возз’єднанню сім’ї. Ми були молоді, хотіли побачити світ, вивчити нові мови — це була для нас велика пригода.

— Якими були ваші перші кроки в чужій країні?

— Я — музикантка й художниця, професійно позиціонувала себе як оперна співачка, адже маю вищу освіту вокалістки. Ще до переїзду я стала шукати можливості: подавалась на навчання в різні академії, знайшла ком’юніті оперних співаків, викладача вокалу й концертмейстера. Їхала вже з чітким планом.

На сцені

— Чи скоро вдалося знайти роботу в новій країні?

— Це зайняло багато часу. Був навіть момент, коли я хотіла здатися, бо вкладала величезні зусилля й кошти, а результатів майже не було. Оперна професія дуже конкурентна. Я навчалась в академіях, продовжувала брати участь в конкурсах, брала уроки у викладачів і проходила численні прослуховування. Але навіть талановитим вокалістам тут не завжди щастить. 

Одного разу, під час навчання в Berlin Opera Academy, нам сказали: «Ви — як велика коробка цукерок, кожна з яких зроблена за особливим рецептом. Ручна робота, ексклюзив. Але агенти бачать перед собою безліч таких коробок. І обирають за настроєм, смаком, інколи — навмання. Тож пощастить не всім». 

— Як долали виклики?

— Просто продовжувала працювати. З часом мене стали запрошувати на виступи, хоча здебільшого це були неоплачувані, або погано оплачувані проєкти. Тоді я могла собі це дозволити завдяки фінансовій підтримці колишнього чоловіка. А згодом зʼявились непогані пропозиції від різних хорових колективів. Також я відкрила для себе другу професію — почала ілюструвати дитячі книжки й навчати живопису, що стало заробітком і важливою частиною мого життя.

— Чи були у вас моменти відчаю? Що стало поштовхом для трансформації співачки в ілюстраторку?

— Мені доводилось вчити німецьку, покращувати англійську, брати участь у прослуховуваннях. Але після численних відмов агентів, які позитивно відгукувались про мою техніку і гру, але нікуди не запрошували, у мене настала криза. Зрештою я просто замкнулася вдома. 

І саме в цей час до мене звернулась подруга, яка написала збірку віршів і хотіла видати її, але мала на ілюстратора лише 500 доларів. Мало хто з професійних художників погодився б на таку суму. Я завжди любила малювати, закінчила художню школу, тож вона спитала, чи не хочу я спробувати. У мене саме лежав графічний планшет — подарунок, яким я майже не користувалася. Я погодилась, і це стало для мене справжньою терапією.

Через рік книжка побачила світ, і я стала розвивати свій акаунт в Instagram, куди викладала ілюстрації. Вони були далекі від досконалості, однак, люди почали замовляти малюнки. 

Коли була пандемія ковіду і всі музичні контракти було скасовано, я взялася за навчання, вдосконалювала техніку ілюстрації й отримала ще більше замовлень. Відтоді проілюструвала кілька книжок, зокрема «Мама для Пеппі» німецької авторки Melanie Langhoff — дуже важливу для мене історію про всиновлення. Це неймовірно важлива тема, яка особисто для мене стає дедалі актуальнішою. Я сама мрію про усиновлення. 

У вересні минулого року ми розлучилися з чоловіком, і це стало для мене великою травмою. Ми не разом, але бажання мати дітей залишилось. А в Україні зараз багато малюків залишилися без батьків. Дитячі будинки переповнені, хоча, на жаль, усиновлення з-за кордону наразі закрите. Тож, можливо, перший крок — це повернення додому, а далі вже спроба здійснити цю мрію. 

Війна перевернула все

— А потім настав лютий 2022 року… 

— 24 лютого я прокинулася, коли світ вже кілька годин був у війні.

Відчуття холоду, яке з’явилося тоді, не полишало мене місяцями. Здавалось, я не відігріюсь ніколи

Війна перевернула все. Мій чоловік поїхав провідати батьків в Україну, хоча я його відмовляла. Він запевняв, що все буде добре. Я завжди давала йому максимум свободи, тому й цього разу не зупинила. Мені було дуже за нього тривожно. 

Зрештою він пішов на фронт. Мій колишній чоловік — доброволець і розвідник. Він був у Соледарі, супроводжував контрнаступ на Херсон, працював у Дніпрі й Запоріжжі. Наша перша зустріч під час війни відбулася за 100 кілометрів від фронту. Там я вперше почула тривогу. Ми були разом десять років, і я б чекала його вічно. Але він повернувся до напів цивільного життя й обрав жити без мене. 

— Може, він хотів, щоб ви повернулися в Україну?

— Ми говорили про це, йому це не потрібно.  Я не мала можливості повернутись в Україну одразу (квартира в кредит, коти, друзі-біженці, які на той момент жили у мене вдома, а зараз народили дитину), а далі все сталося дуже швидко. Мені навіть не дали можливості спробувати врятувати нашу сім’ю. 

— Що ви зробили, коли дізналися про війну в Україні?

— У мене була реакція «біжи» — не могла сидіти на місці. Знайомі писали: «Хапай українську символіку й біжи на демонстрації!» 

Я кинулась збирати речі, шукати зарядки й термоси. В метро бачила, як люди продовжували жити звичним життям: їхали на роботу, пили каву, сварилися через велосипеди. А я стояла і думала: «Вони ще не знають, що просто зараз бомблять столицю України».

Це розщеплення реальності страшенно руйнувало. Відчуття сорому стало постійним — ти п’єш каву і їси круасан, а в Україні люди сплять у метро

Коли демонстрації припинилися, я стала шукати нові способи допомогти Україні. Звернулася до Андрія Іліна, одного із активістів Берліну, оскільки отримувала від знайомих безліч повідомлень про допомогу: хтось міг дістати медикаменти, хтось шукав можливість передати зібрану гуманітарку… Андрій відповів: «Таких повідомлень у мене сотні. Те, що мені насправді потрібно — це помічник, аби всі їх опрацювати».

На підлозі за фіранками

— І ви почали працювати у волонтерському штабі?

— Так, я майже там жила, а моя квартира стала прихистком для біженців. Подруга з панічними атаками, люди, які шукали ночівлю по дорозі до місця постійного притулку — вони плакали, шукали підтримки. 

Коли до Берліна почали приїжджати біженці, я зрозуміла: треба бути сильною не тільки для себе, а й для них

У волонтерському штабі було важко — психологічний тиск, сльози, весь час кризи, через що багато волонтерів не витримували. Приходили й швидко зникали, залишалися одиниці.

— А хто були ці волонтери? Українці чи німці теж брали участь?

— 90% — українці. Спочатку штаб знаходився в університеті біля Бранденбурзьких воріт. Нам виділили перший поверх і підвал для сортування гуманітарки. Там зібралися всі активісти Берліну. Були організації, наприклад, «Ukraine Hilfe Berlin e.V.», які працювали ще з 2014 року. Вони допомагали дітям на сході України, проводили для них творчі воркшопи та збирали гуманітарну допомогу.

Після повномасштабного вторгнення все перетворилося на хаос. Структури не було. Вчора хтось відповідав за медицину, а сьогодні лежав удома з істерикою, бо не витримав. Мені просто віддали ноутбук і телефони: «Розгрібай повідомлення». Дзвінки не припинялися, інтернет ловив лише біля вікна. Я сиділа на підлозі за фіранками, їжі в штабі не було. 

Памʼятаю, як через 5-6 годин такої роботи із-за фіранок з’явилася рука — Андрій просто підсунув мені суп у пластиковому стаканчику, подивився, чи я жива, і зник

Спочатку допомагали й німці, але багато хто змушений був повернутись до своєї роботи — всі сподівалися, що війна скоро закінчиться. Зрештою невелика група волонтерів відділилась в окрему команду при церковному фонді Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V.

— Ви його створили чи доєдналися?

— Це фонд, заснований українською православною церквою в Берліні. В Німеччині будь-яка організація, навіть волонтерська, навіть церковна, має бути офіційно зареєстрована, мати бухгалтерію і постійно звітувати про свою діяльність. На заснування окремого фонду пішли б місяці, тому волонтери стали частиною Ukrainische Orthodoxe Kirchengemeinde e.V. Співпрацюємо дотепер. Усі в Берліні знають нас просто як «церкву». 

Оскільки людей було мало, у фонді мені довелось бути і секретарем, і бухгалтеркою, і дизайнером. Жменька людей, але ми стали справжньою сім’єю. Були моменти, коли здавалося, що ненавиділи одне одного, йшли з фонду та… поверталися. 

Багато команд, що зібрались тоді, в лютому 2022, припинили існування. А ми вижили

Волонтерство має давати віддачу

— Розкажіть про ваші благодійні проєкти.

— Ми запустили гастрономічний проєкт Küche UA Berlin з продажу української їжі за донати. Він існує вже другий рік. Нещодавно на фестивалі українського Різдва в Берліні зібрали шість тисяч євро, щоб купити меблі для притулку в Дніпрі, який опікується сімʼями, евакуйованими з прифронтових областей. 

Я не отримую соціальну допомогу, я не біженка, мені щороку потрібно доводити, що саме я роблю в цій країні. Тож суто волонтерити, як раніше, весь час я не можу. Після розлучення поготів. 

Але страшні зміни життя дозволили мені зосередитись і здійснити давню мрію — відкрити власний артпростір. 

Разом з тим з’явилося багато музичних проєктів. Один із важливих — «Stimmen der Ukraine» («Голоси України»). Його заснували німецькі актори Jan Uplegger та Mareile Metzner. Вони читають українських класиків у німецьких перекладах: Шевченка, Забужко, Жадана, Франка. А тріо українських вокалісток із супроводом фортепіано чи електрогітари, доповнюють виступ. Спочатку це був благодійний проєкт, а тепер Ян знайшов гранти, і на 2025 рік заплановано 15 виступів. 

— Німцям це цікаво?

— Дуже. Вони слухають не лише уривки з класики й музику, а й наші історії війни. Одна солістка евакуювалася під обстрілами з малою дитиною, інша — з племінником. Ці розповіді зачіпають німців за живе.

— Хто у вас займається написанням грантових заявок?

— У фонді немає такої людини, тож вирішила спробувати сама. Подала заявку на грант «Durсhstarten» для групи дітей-біженців, з якими працюю. Вони неймовірно талановиті, і хочеться дати їм більше — закупити матеріали, організувати виставку з їхніми рефлексіями про самоідентифікацію: хто вони зараз, коли інтегруються в німецьке суспільство? Також хочу розповідати про українську культуру — навіть про маловідомі речі, як-от чумацькі ікони на сушеній рибі. Важливо, щоб діти не тільки вивчали історію Німеччини, а й спілкувалися українською і створювали українське.

— Як ви справляєтеся з вигоранням?

— Я — тривожниця, а тривожники завжди надактивні. Інколи люди навіть питають: «Чи можна тебе якось трохи “вимкнути”?» Але навчилась нарешті балансувати, делегувати завдання, казати «ні». Після Українського різдвяного фестивалю отримала багато пропозицій: «Давайте тут організуємо, там проведемо…» Раніше б погодилася на все й вигоріла. Зараз аналізую: що це дасть фонду? Чи варто витрачати час і ресурси?

Волонтерство має приносити віддачу — збір донатів, нові контакти, розповіді про фонд. Я зрозуміла, що потрібно бути прагматичною і організованою, щоб не вигоріти й залишатися ефективною

— На ваші фестивалі та концерти приходить багато людей?

— Так, досить багато. Якщо говорити про останній захід — Фестиваль Українського Різдва — тут ми більше орієнтувалися на українців. Але центральною подією заходу я зробила виставку про українське Різдво двома мовами. У Німеччині є Adventszeit — час очікування Різдва, що триває близько місяця. Вони створюють особливу атмосферу: тиждень за тижнем запалюють свічки у вінку, відкривають віконця адвент-календаря, відвідують ярмарки. У нас же це було втрачено, хоча теж існувало.

Насправді в українських традиціях сезон зимових свят тривав з 4 грудня і до Водохреща, просто радянська влада зробила все, аби ми це забули

Я дослідила, зібрала матеріали і створила виставку, яка мала велику просвітницьку мету. Найбільше зацікавила вона саме німців: їм було цікаво дізнатися про наші традиції, знайти спільне й відмінне. Вони охоче брали участь у майстеркласах: робили різдвяні павуки, дідухи, вчилися петриківському розпису.

— Крутий проєкт, а які маєте ідеї на цей рік?

— Перший проєкт, на який я подала грант — «Коріння. Діти». Ще є музичний проєкт «Коріння», де я досліджую народні пісні як віддзеркалення історії. Для нього вибрала 10–14 пісень різних епох —- від Київської Русі до сьогодення. Кожну супроводжує коротке відео про її історичний контекст. Це буде театралізована музична постановка. Декорації та костюми вже готові, шукаємо кошти на звукорежисуру та логістику. Ми працюємо над цим із моєю подругою, яка підтримує всі мої творчі авантюри. 

Третій проєкт — дитяча книжка, присвячена вивченню і збереженню природи. Коли почалась пандемія ковіду, я багато гуляла берлінським парком. Спостерігала за дикими тваринами, встановила фотопастку, щоб вивчати їх уночі. У Німеччині це особливо цікаво: тут у парках живуть європейські косулі, єноти, лисиці, безліч птахів. Але сучасні діти майже не помічають природи, бо занурені в гаджети. Разом з тим звичайний похід у парк може стати справжньою пригодою, якщо знати, що і як шукати. Можна годинами відслідковувати бобрів, досліджувати сліди, збирати й ідентифіковувати пір’я… 

Ще я пишу книжку. Розповідаю про міфічного охоронця лісу — маленьке створіння, яке веде щоденник, вчить дітей спостерігати, захищати тварин, не смітити, правильно підгодовувати пташок. Хочу незабаром її завершити й запропонувати видавництвам. 

Після фестивалю українського Різдва готуємо також фестиваль українського Великодня. Після чого планую поїхати в Україну із заняттями для дітей з дитячих будинків. Тягне мене туди…

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".

У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
олена хохлаткіна актриса народна конотопська відьма

Війна наздоганяла її двічі. Вирвала з корінням з Донецька в 2014, змусила нестись перекотиполем до Києва. Потім зрівняла із землею рідну Білозерку на Херсонщині, а коли постукала у київські двері, була вже послана якнайдалі. 

Херсон — це її біль, Донецьк — теж, а Київ — просто місце, де вона зараз працює. Грає головні ролі у театрі і кіно. 

Актриса Олена Хохлаткіна, заслужена і народна, піклується у київській зйомній квартирі про квіти — це про коріння без метафор. А тут зненацька радість — 18 березня її донька, актриса Оксана Жданова, народила їй онуку. І це теж історія про коріння, яке вростає в землю навіть під час війни.

«Не можу зрозуміти, чому на інтервʼю журналісти кажуть: Олено Анатоліївно, ми вас боїмося», — чи питає, чи застерігає Хохлаткіна, відома виконанням ролі Конотопської відьми з нашумілої в Україні та за її межами однойменної вистави. 

Пані Олена ніжна й усміхнена, але раптом під час розмови як блисне оком. Відчувається її сила. Ми розмовляємо, потім обіймаємось. Дуже хочеться водночас підтримати й доторкнутися до цієї сили… 

Фото: Kateryna Kozinska

«Зараз із живого в домі лише я і квіти»

Оксана Гончарук: Пані Олено, війна для вас почалася одинадцять років тому. Як ви взагалі себе в цьому всьому відчуваєте? Що вам дає силу говорити, приймати рішення, грати, дихати?

Олена Хохлаткіна: Часто чую від людей зараз, що вони не хочуть для себе ні сніданки готувати, ні роботу робити, та й взагалі виходити кудись. Зі мною не так, тому що я маю велику мотивацію — подивитись, чим все закінчиться. А ще — бути зі своїми дітьми якнайдовше, бачити, як вони йдуть по життю, йти разом з ними. 

Це моя сила, мій кайф по життю, це те, що тримає і не дає скотитися в прірву жалю до себе. Бо інколи хочеться пожаліти себе, — в житті я зазнала стільки змін, що на десять чужих життів вистачить. Ніколи не думала, що побачу війну на власні очі.

Для мене 2014 рік став дуже великим стресом. Я зі своєю війною приїхала з Донецька в Київ і через місяць зрозуміла, що війни для людей в Києві не існує. Воно в певному сенсі так і зараз. І я по свободі про це думаю. І навіть квіти, які живуть разом зі мною під одним дахом, цю важкість думок відчувають.

— Ви розмовляєте зі своїми квітами?

— Розмовляю. У мене небагато квітів, тому що я винаймаю квартиру і не можу в ній «пускати коріння». Є квітка, яку мені подарували друзі ще в 2014, бо я люблю, щоб було щось живе і зелене у квартирі. В мене ще був собака, який зі мною приїхав з Донецька, але він нещодавно помер — йому було 16 років. Тож зараз із живого в домі лише я та квіти.

Діти кажуть, що тепер треба мамі подарувати на день народження собачку, щоб їй не було сумно. А я їм пригрозила, щоб цього не робили. Тому що це велика відповідальність. Недарма ж «Маленький принц» Екзюпері — моя улюблена книга. Я її розгортаю й одразу плачу — що зараз, що колись, коли читала її на ніч дітям. Я завжди була дуже відповідальною. Так вже мене виховали.

Акторська родина: народна артистка Олена Хохлаткіна, заслужений артист Віктор Жданов і їхня донька актриса Оксана Жданова. Фото: Arthouse Traffic

— Вам одній в хаті не сумно?

— Мені ніколи не буває сумно. Іноді буває нудно, коли немає роботи, але сумно — ніколи. Нещодавно подумала: «Хвала богам інтернета, що ми не почуваємось самотніми в той час, коли нас залишають діти й друзі». У мене є дві подруги, але вони дуже далеко від мене, тож ми не можемо зустрітися з ними на каву, просто попліткувати. Вони обидві з Херсону і зараз за кордоном. А інших я не придбала.

— Життя у вас таке мандрівне й циклічне: майже десять років — херсонський театр, далі 14 років — театр у Донецьку, і ось вже 11 років — театр у Києві. Попри підгрунтя вам подобається цей рух?

— Мені завжди важко переїжджати, бо я домашня людина. Взагалі не розумію, чого це мене мотало по всім усюдам.

Я люблю свій дім, вважаю, що він повинен бути, як заведено в українців, — садок вишневий коло хати, хрущі… і нікому не заходити! Якщо мені треба — я вийду і впущу. Всі українці такі: «Моя територія — моя держава». І ми б весь час будували цю свою державу, якби не зовнішній вплив

Але доводити свою спроможність на новому місці мені ніколи не було складно. Я гарна артистка, знаю собі ціну, можу зіграти будь-що. Мені в цьому плані легко. Нелегко тим, хто навколо мене. Бо починається бродіння, мовляв, «приїхала з провінційного театру». Я нормально до цього ставлюсь, бо, можливо, теж би так думала, якби хтось прийшов з вулиці, а я тут така вся місцева артистка, яка народилась у стінах цього театру. Я вільна від театральних упереджень і вдячна всім театрам, що були в моєму житті. 

«Конотопська відьма» на гастролях у Варшаві. Фото: Театр імені Івана Франка

«Для рідних у Херсоні постійна небезпека перетворилась на буденність. І це страшно»

— Знаю, що в Херсоні у вас багато родичів. Як їм там живеться?

— Там зараз мої двоюрідні, троюрідні племінники і три брати. Вони там всі залишилися і якось виживають. Це страшно, бо для них ця постійна небезпека перетворилась на буденність. Вони майже виснажені. Але працюють, планують посадити зараз той город, годувати курей. Це таке життя… без мрій, без надій.

Коли підірвали Каховську ГЕС, мій брат прислав відео з хати, де вода була під саму стелю, і сказав: «Знаєш, чого мені найбільше шкода в цій ситуації? Мої помідори. Бо кущі ж уже виросли, я їх підживлював і поливав, і так плекав надію, що ми ті помідори зберемо й з’їмо, закатки якісь зробимо. А вони всі загинули». Хоча крім помідорів там загинула хата — вона обвалилась, і все піднімалося з нуля.

— А що зараз відбувається у вашій рідній Білозерці, де ви виросли?

— Там зараз майже все зрівняно із землею, особливо те, що біля води. Я кажу про воду тому, що лінія фронту нас з орками розділяє по Дніпру і плавням. І в цьому прекрасному місці зараз немає жодної цілої хати. В хату моєї шкільної подруги вже прилітало чотири рази, вікон немає, вони забиті дошками. Це зранена хата — вся, як решето. Але вони залишаються там. Подруга каже, що не може виїхати, бо в Білозерці залишилось багато старих людей, за якими немає кому доглянути. 

А нещодавно ця подруга зателефонувала й каже: «Лена, що відбувається у вас в Києві, чому у вас на телебаченні розважальні шоу, якийсь «Єдиний марафон», чому вони там радіють, коли такі трагедії в Херсоні та Білозерці?». І я розумію, що майже те саме пережила в 2014 році. 

Не засуджую людей, які знімаються в тих шоу, бо ми зараз всі живемо в моменті творення і мистецтва. Ось я зараз вийду на сцену й буду грати клоуна, співати й танцювати, а потім змию грим і піду додому, де мене чекають нові збори на ЗСУ, трагедії знайомих мені людей, які сидять в підвалі й бояться вийти, бо сирен там немає, а час між вильотом снаряду й прильотом — секунд 10-15.

Фото: приватний архів

Я відчуваю сором за це, хоча не повинна його відчувати. Але ми не вибирали таке життя. І в Києві в 2014 році я опинилась, бо тут в театральному навчалась моя донька.

— Був варіант залишитись у Донецьку… 

— Знаєте, бувають моменти, які нібито нічого не значать, але ти їх запам'ятовуєш на все життя. І ось такий момент-спалах був тоді в Донецьку, коли я пішла в магазин за хлібом, а мені там кажуть продавчині: «Мы собираем на наших мальчиков». Тобто вони збирали гроші на тих, що приїхали Донбас окуповувати! Я вивезла свою дитину, повернулася, щоб завершити справи і за день до входу Гіркіна в місто остаточно виїхала. Відтоді слово «мальчіки» в мені викликає огиду й страх. Хоча було чимало моментів страшніших — і автомат на мене наставляли, і гвинтівки, і чеченці на блокпостах могли вирішити мою долю. 

— Як ви взагалі почуваєтесь у Києві?

— Я дуже любила Київ, коли була молодою і приїжджала сюди погуляти до друзів. Мені подобався настрій цього міста, як зараз модно казати, «вайб». Мій Київ сьогодні — це шлях від роботи додому. Я зараз живу на лівому березі, на Троєщині, і ці місця мені подобаються, тому що нагадують ті, де я колись жила. Десь я можу пізнати Донецьк, десь можу знайти багато Херсону. Ці панельки, багато зелені, річка близько. Тут мені добре.

— Ви орендуєте квартиру. Чи вистачає вам на це театральної зарплатні? Як взагалі викручуєтесь?

— Виключно іншими роботами. Наприклад, кіно. Якщо зйомки є, можна собі дозволити не тільки хліб з маслом, а ще, наприклад, дорогої ковбаси. Хоча я не їм ковбасу. 

Пам'ятаю, як у 2014 році у мене брали багато інтерв'ю і всі питали одне й те саме: «От ви з Донецька переїхали — а які там люди?» Нормальні там були люди. У нас проукраїнський мітинг був такого масштабу, що нікому й не снилося. Але потім понавезли тих люмпенів від сусідів, і вода в регіоні стала мутна.

— Не знаю, як можна відповідати на питання «Як вам було кидати своє життя в Донецьку?». Це наче спитати «Як воно — вмирати?».

— Мене тоді дуже роздратував момент, коли сказали, що мені пощастило отримати в Києві роботу, що мене взяли в такий театр. По-перше, я довго домагалася, щоб тут працювати. Ніхто мене просто так не брав. А по-друге, мене оте «пощастило» так сильно торкнуло, що я у відповідь запропонувала: «А давайте поміняємось, раз вже мені так пощастило. Я готова мінятися, бо не хотіла всього цього». У мене була успішна кар'єра в театрі в Донецьку, квартира своя величезна, дача улюблена… Було життя, були друзі. І я не знаю в чому щастя того, що я вимушена була буквально тікати в Київ. Пощастило в тому, що я жива. Ось і все.

Фото: Anastasia Vodchenko

— Ваша мама, яка мешкає під Херсоном, 24 лютого 2022 року, на щастя, була з вами в Києві. Як вона зараз?

— Так, мама була тут, бо ми завжди на зиму забирали її, а весною вона їхала додому. Але вже не поїде. У мами стався інсульт. Я нікому про це ще не розповідала, і роблю це, щоб ви знали, що таке акторська професія. Уявіть, я сиджу в костюмі й гримі, до вистави 15 хвилин, тут дзвонить телефон і мама кричить у слухавку, що стався вибух. Виявилось, у моїй квартирі вибухнув газовий балончик і її обпік. Дякувати сусідові, молодий хлопець швидко відреагував, все загасив і викликав швидку. Але мама отримала сильний стрес. А після цього в неї стався інсульт — один, далі другий. Зараз мама прикута до ліжка.

Тож оця вистава «Співай, Лоло, співай» для мене тепер дуже тригерна. Бо кожного разу, як я одягаю для ролі в ній костюм клоуна, я чую цей мамин крик. Тоді вся родина з'їхалася на біду дуже швидко, а я продовжувала грати. Ось така це професія, в ній дуже багато прекрасного в моменті творення і водночас немало страшного. 

«Мені подобається бути відьмою»

— Але ж ви своїм талантом тримаєте так званий «культурний фронт».

— Згодна. І ми немало робимо для війська, бо багато грошей збираємо — кожен з нас веде якісь збори. Ми робимо все, що можливо, для того, щоб максимальна кількість хлопців повернулась додому живими. Бо моя перемога — це коли хлопці повернуться додому. Саме це я буду святкувати.

Життя допомагає знайти сенс в моїй роботі. Нещодавно на найпопулярнішій нашій виставі «Конотопська відьма» був присутній важливий глядач — військовий без ніг на кріслі колісному. Він сидів такий красивий і молодий, такий гордий, дивився виставу разом з дівчиною своєю. А після вистави актори залишились, щоб привітатися з ним. І він так просто сказав, що дякує нам і розуміє тепер, що не дарма захищав і життям ризикував. Боже, мене порвало на шматки. Та мене весь час рве на шматки від цих хлопців, тому що я з тих дурних людей, які в метро, коли бачать чоловіків у формі й з наплічниками, підходять і дякують. Хочу, щоб усі так робили… 

«Конотопська відьма». Фото: Театр імені Івана Франка

— Ви вже обʼїздили пів Європи з виставою «Конотопська відьма». Завдяки цій постановці Івана Уривського ви відкриваєте український театр світу і збираєте на ЗСУ. Як вас Європа приймає?

— Я була на гастролях у Варшаві, Кракові. У залі — майже всі українці. Які на виставах плачуть і радіють від того, що чують рідну мову і бачать це дійство прекрасне.

Для мене такі гастролі — це можливість ствердження нашої української культури, це її інтеграція — не віночки й чоботи червоні, а саме високий рівень. Це для європейців інформаційний привід почути, що таке сучасна Україна, що таке українське мистецтво високого класу. Це і є культурна дипломатія, і вона надважлива.

— З ваших інтерв'ю я розумію, що ви в містику вірите. Тож цікаво, чи не слабо вам при цьому саме відьму грати і в театрі, і в однойменному фільмі.

— Ні, не слабо. Мені подобається бути відьмою. Подобається карати дурнів, які приходять з нерозумними бажаннями. «Можна зробити так, щоб вона мене полюбила?». Можна, рибко, але відплата буде. І тобі може не сподобатися те, що ти отримаєш.

— Я оце іноді думаю, якби я була відьмою, то нашим ворогам наворожила б — стерла б їх в попіл. У вас такого не буває?

— Буває, звичайно. Я ворога уявляю, коли виставу перериває повітряна тривога. Справжніх відьом (від слова відати, знати) багато, і вони працюють над тим, щоб наблизити перемогу, але звідти теж працюють сили. Боротьба добра й зла, світла й темряви відбувається постійно. Ми свій вибір зробили, але ж як багато людей у світі перебувають на боці темної сили…

20
хв

Олена Хохлаткіна: «Тим, хто каже, що мені пощастило, відповідаю: “А давайте поміняємось!” Пощастило, що жива. Ось і все»

Оксана Гончарук
Юлія «Куба» Сідорова жадан ветеранка війна історія інтерв'ю

«Це був мій перший виїзд під час повномасштабної війни. Машина наших хлопців потрапила під танковий обстріл, і ми з «Аляскою» (парамедикиня, з якою працювали в одному екіпажі) вирушили на допомогу. Приїжджаємо й бачимо: машина горить (виявилося, наші встигли з неї вискочити), а хлопців ніде немає. Почали їх шукати, і в цей момент російський танк відкрив по нам вогонь. Ми сховалися в єдиному «укритті», яке знайшли — між автобусною зупинкою і вуличним туалетом. Танк стріляє, за нашими спинами «приліт», я розумію, що нас зараз вб'є. Але нас розбирає сміх — ну яка ж безславна смерть: отак загинути біля вуличного туалету на першому ж виїзді. Аляска вирішує зафіксувати цей момент — а раптом телефон вціліє, і хтось колись подивитися. Питає, якими будуть мої останні слова. І ми на тлі вибухів записуємо відео…»

Це відео, що завірусилось у соцмережах, увійшло до документального фільму «Куба і Аляска», який режисер Єгор Трояновський зробив спільно з французькою, бельгійською й українською продакшн студіями. Стрічка, яку можна буде побачити вже цьогоріч, розповідає історію парамедикинь Юлії Сідорової з позивним «Куба» й Олександри Лисицької з позивним «Аляска». Вони рятують життя українських військових на фронті. Зокрема, Куба це робить з 2014 року — ще тоді вона поїхала на Донбас бойовим медиком. Хоча до медицини жодного стосунку не мала.

Юлія — дизайнерка, її колекції побували на Ukrainian Fashion Week і в Парижі. Втім зараз її швейний цех шиє жіночу військову форму, а сама Куба є керівницею медичної служби Veterankа. Починала вона з «Госпітальєрів», потім разом з Аліною Михайловою створила медичну службу «Ульф». Сергій Жадан присвятив Юлії вірш, який так і назвав — «Госпітальєрка».

«Іноді почуваюсь, як у кіно. В якому героїні дуже важко, але разом з тим неймовірно цікаво»

«Перша година після поранення найважливіша»

— Жадан нам допомагає, — розповідає Sestry Юлія «Куба» Сідорова. — На творчому вечорі у Києві він збирав гроші на проєкт, який ми зараз втілюємо в життя — наземний дрон для евакуації поранених. Війна змінюється, тож доводиться шукати нові рішення. 

Є таке поняття як «золота година» — перша година після того, як людина отримала поранення. Протягом цього часу «трьохсотий» (поранений — Ред.) має бути доставлений до шпиталю.

Раніше з цим було простіше, але за теперішньої щільності вогню поранених часто вдається евакуювати у кращому випадку через добу. У такій ситуації наземний дрон — це можливість під'їхати максимально близько і забрати людину

Безперечно, ворог може його знищити — як і будь-який інший транспорт. Коли ми працювали із квадроциклами, у нас так загинув водій медслужби. Але плюс дрона в тому, що водій не потрібний. Якщо тестування дрону пройде успішно, працюватимемо над тим, щоб таких дронів побільшало. 

Паралельно ми зараз навчаємо особовий склад тактичній медицині — в умовах, коли евакуацію не можна провести швидко, важливо, щоб бійці знали, як допомогти один одному і могли розраховувати самі на себе. Щоб навчитися правильно діяти при пораненнях, не обов'язково мати медичну освіту — у мене, наприклад, її не було. Проте ще на Майдані я надавала людям допомогу в парламентській бібліотеці на Грушевського, де на той момент був шпиталь.

— До подій на Майдані ви жили у Харкові?

— Так. Після побиття силовиками студентів просто сіла на потяг і поїхала до Києва. Навіть мамі не сказала, куди й навіщо їду. Схожа ситуація була восени 2014 року, коли вирішила їхати на фронт. Я рвалася туди з першого дня війни на Донбасі. Але відмовляли друзі, а сама я не дуже уявляла, що на мене чекає. Разом з тим певної миті зрозуміла, що більше не можу залишатися в тилу... Через знайомих вийшла на Марію Берлінську, вона познайомила мене з Яною Зінкевич — так я опинилася в «Госпітальєрах». Дуже хотіла бути корисною на фронті. Хоча й сумнівалася, що зможу там вижити.

«Іноді доводиться виїжджати на трьох колесах»

— Психологічно?

— Фізично. Думала, що мене одразу вб'ють. І у 2022, коли повернулась на фронт після трирічної паузи, теж були такі думки. Але, як бачимо, я виявилася досить живучою (сміється).

— Пам'ятаєте момент, який могли б назвати своїм бойовим хрещенням?

— Коли вперше приїхала на базу, саме привезли тіло «Сєвєра» — наймолодшого «кіборга» з Донецького аеропорту (Сергію Табалі, який загинув у листопаді 2014, було 18 років. — Авт.)… 

Але саме бойове хрещення — це коли на виїзді з Катериною Приймак (парамедикинею, згодом співзасновницею Жіночого ветаранського руху — Авт.) ворог знищив дві наші машини. І коли ми з Євгеном Титаренком (режисером, який пішов на фронт 2014 року — Авт.) потрапили під обстріл і осколки снарядів стукали по плиті мого броника. 

Я навіть рада, що це сталося одразу. Швидко прийшло усвідомлення, що смерть завжди ходить поруч. Ще зрозуміла, що вмію зібратися та діяти у критичний момент. Коли пізніше прокручую в голові все, що сталося, події ніби уповільнюються — хоча насправді все відбувалося дуже швидко.

— У будь-якій екстремальній ситуації ви знаходите місце гумору...

— Гумор допомагає. Це захисна реакція. Пам'ятаю, тягнемо з побратимом «трьохсотого» (пораненого. — Ред.) з позивним «Бегемот». Навколо стрілянина, «прильоти». Дотягнули його до певної точки, він видихає: «Ух, дивом вижили». «Та ще не вижили» — кажу. І всім нам раптом стає так смішно. Лежимо в траві і сміємося — попри цілком реальну перспективу там і загинути. Або як у тій ситуації біля вуличного туалету, де були разом з Аляскою. До речі, наші хлопці тоді вижили — декілька з них отримали легкі поранення.

Аляска і Куба. Скріншот з відео

— Відео з того дня — не єдине, що вам з Аляскою вдалося зняти на війні.

— Таких коротких відео з фронту у нас дійсно багато. Спочатку це була ініціатива Аляски, яка раніше працювала у ЗМІ — вона хотіла зафіксувати те, що з нами відбувається. Після того, як ми виклали кілька відео в мережу, режисер Єгор Трояновський сказав, що хоче зняти фільм — і з того часу за будь-якої нагоди ми знімали себе на гоупрошки. Наші відео можна буде побачити у фільмі, коли він вийде у прокат.

— Ви вмієте зібратись і діяти в екстремальних ситуаціях. Чи були моменти, коли втрачали контроль над емоціями?

— На бойових завданнях — ніколи. Але мене можуть довести до істерики некомпетентні люди та їхні неадекватні рішення. Я можу сперечатися, кричати — навіть якщо переді мною керівництво. Часто кажу, що на війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба».

«Найстрашніший день — коли загинув мій наречений»

— Кажуть, робота бойового медика — одна із найскладніших психологічно. Ви постійно бачите смерть і змушені миритись з тим, що всім допомогти неможливо…

— Складно втрачати своїх — тих, кого знала особисто. Разом з тим до смерті як до явища на війні звикаєш. Тільки до смерті близьких звикнути неможливо… Усіх дійсно не врятувати, і якщо вмирає людина, травма якої була несумісна з життям, мені нема в чому себе звинувачувати. Я це розумію і концентруюся не на тому, чого не можу зробити, а на тому, що можу. Наприклад, ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації, над радіомедициною — коли медик по рації інструктує солдата, як допомогти пораненому побратиму.

— Який момент війни став для вас найстрашнішим?

— Смерть мого нареченого... Він загинув на фронті 8 червня 2023 року. Ще дні, коли загинули мої друзі — на цій війні я втратила багато дорогих мені людей. А ось екстремальні ситуації, обстріли, прильоти — все це ніколи не було для мене чимось дуже страшним. Сприймаю це радше як пригоду. 

— Вам знайомий страх смерті?

— Не думаю. Іноді (знову ж таки не на бойових) буває поганий настрій і накривають думки — мовляв, не хотілося б зараз померти. Але саме страху смерті немає.

«Ми постійно працюємо над удосконаленням процесу евакуації поранених»

— У 2019 році, після п'яти років на фронті, ви вирішили повернутися до цивільного життя. Чому?

— Я пішла з армії у поганому психологічному стані: вигоряння, ПТСР, депресія. Не хотіла бачити людей — навіть звук кроків за дверима міг спровокувати панічну атаку. Від неймовірної слабкості буквально викручувало м'язи. Мене дратували цивільні (іноді вони дратують і зараз). Повернувшись до Харкова, звернулася до психотерапевта, і це допомогло. Всім раджу — і не лише тим, хто пройшов фронт. 

Думаю, основна проблема з цивільними саме в тому, що всю відповідальність вони перекладають на військових. У їхньому розумінні ми повинні спочатку воювати, потім лікуватися, адаптуватися, підлаштовуватися під суспільство, щоб нікого не дратувати. Тоді як цивільним теж треба працювати зі спеціалістами, щоб зрозуміти нас

Це ті, хто не був на війні, поділили суспільство на «військових» і «цивільних». У моїй уяві ми маємо бути єдиним цілим. Сьогодні я на фронті, ти в тилу, а завтра буде навпаки. Мені хотілося б, щоб люди сприймали це так. 

Щоб усвідомлювали, що час не на війні — це їхня можливість підготуватися. Пройти курси тактичної медицини, здобути нові навички. Боїшся, що заберуть у піхоту? Вчися вже зараз чомусь іншому. Наприклад, літай на дронах. Стань фахівцем — і тобі будуть раді у тій сфері, яку вибереш сам. Але в нас багато людей люблять скаржитися і звинувачувати у всіх бідах військових.

«Коли маю час, продовжую малювати ескізи»

— У 2019 ви повернулися до дизайну, створили власний бренд одягу і мали чимало творчих планів. Ви вірили у можливість повномасштабного російського вторгнення?

— Вірила у 2014-2016 роках. Була впевнена, що це станеться, готувалась. А ось 2022 впевненості вже не було. Перед повномасштабною війною я була на Ukrainian Fashion Week, виступала там від школи дизайну, в якій навчалася. Почала створювати свій цех з пошиття одягу. 

Велика війна застала мене в Києві. Ми з Катериною Приймак відразу створили штаб швидкого реагування. На зібрані гроші почали купувати броники, аптечки, тепловізори. Вчитель зі школи дизайну став моїм партнером зі швейного цеху, який теж був перелаштований для допомоги силам оборони. Потім ми виграли грант на закупівлю нового обладнання, збільшили наші потужності, найняли ще одну команду — і тепер цех працює на повну силу. Ми шиємо жіночу форму, сумки, чохли. Створили бренд Cubitus Dei — в 2023 році демонстрували нашу благодійну колекцію Fire of Liberty в Парижі.

«Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі»

Коли у травні 2022 року я зрозуміла, що наш штаб забезпечення вже може працювати і без мене, поїхала на фронт.

Що було складніше: опинитися на фронті вперше чи після трирічної перерви й терапії?

— Вперше складніше, бо ти взагалі не розумієш, як там і що. І хоча у порівнянні з повномасштабною війною АТО — це тренувальний майданчик (калібри та інтенсивність бойових дій неспівставні), ти вже знаєш, як діяти. У 2022 я комплектувалася повністю сама, їхала на своїй машині із зібраними медрюкзаками. 

Відмінність ще й в тому, що 2014 це був дійсно вибір, а у 2022 — вибір без вибору. Для мене під час повномасштабної війни варіанта не їхати на війну просто не існувало — я не могла таке навіть уявити. Як це не захищати свою країну в такий момент? Виїхати за кордон? Я б перестала себе поважати, і психологічно мені було б ще складніше.

Зараз я на своєму місці. Не просто виконую свою роботу, а ще й можу навчати інших — це допомагає рятувати більше життів. Коли маю час, продовжую малювати ескізи — це моя віддушина.

— Що ще допомагає триматись?

— Мій пес Кавунчик з Херсона. Вже рік, як він всюди зі мною. Ще — люди, яких люблю і які люблять мене. На війні знайомишся з людьми, з якими навряд чи зустрівся б у мирному житті. Зазвичай нам потрібно багато часу, щоб з кимось потоваришувати, ми шукаємо спільні інтереси. На війні все відбувається набагато швидше. Розуміння, що будь-якої миті людини може не стати, загострює почуття, люди швидко стають рідними. Не просто так ми називаємо одне одного «побратим», «посестра» — це завжди більше, ніж просто друзі.

Сергій Жадан, Куба й Тайра

***

Госпітальєрка
(Сергій Жадан) 

Вони б мали тебе називати сестрою.
Просто мертві не пам’ятають про батьків та освіту.
Правда про світ виявилась замалою,
аби в ній вмістити все, що ти хочеш від світу.

І коли ти виносиш їх на собі, госпітальєрко,
і відбиваєш їхнє життя в їхньої смерті,
смерть говорить — зі мною завжди нелегко,
ті, що мають зі мною справу, рідко бувають відверті.

І ті, що справді не знають, як тебе звати,
знають твій позивний, за ним і кличуть.
Перекрикують біль, ніби ламають загати,
ніби криком хочуть спинити кров убивчу.

І залишають цей світ з обов’язками та правами,
говорять про світ, як про найбільшу втрату.
Але правду про світ писали такими словами,
що нам потрібно виправдовуватись за нашу правду.

Правда про світ така, що навіть вірші,
які ти читаєш, для когось є пропагандою й грою.
Пропаганда — це не відмовлятись від тих, кому віриш.
Пропаганда — це називати тебе сестрою.

Політика — це не вміння підкидати монетку,
і не вміння домовлятися із ворами.
Політика — це школяр, який читає свою абетку,
це госпітальєрка, яка накладає бинти на рани.

Політика — це далі жити в своїй країні.
Любити її такою, якою вона є насправді.
Політика — це знаходити слова: важкі, єдині,
і лагодити все життя небеса несправні.

Політика — це любити тоді, коли лякає
саме слово любов, коли не шкодують бранців.
Релігія — це відчути на дотик, своїми руками,
як знімаються шви із того, кому не давали шансів.

Релігія — це телефони, зроблені в Китаї,
це священники з простреленими паспортами.
Війна, мов сука, вигодовує щенят, яких їй підкидають,
назавжди роблячи їх сестрами та братами.

Твої брати з грізними позивними.
Твої поети з недописаними віршами.
Земля з гарячим камінням лежить під ними.
Апостоли за ними стоять з книгами і ножами.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«На війні мене вб'є не ворог, а якийсь місцевий командир, якого «дістала вже ця Куба»

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Волонтерка Ірина Солошенко: «Евакуація — це, по суті, військова операція. Адже полювання на воїнів ніхто не відміняв»

Ексклюзив
20
хв

Якби я загинула у Маріуполі, то таких коментарів не було б

Ексклюзив
20
хв

Лікарка безпритульних Тетяна Зіник: «Часто безхатьки не хочуть, щоб їхня родина знала, що вони живуть на вулиці»

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress