Ексклюзив
20
хв

Це кінець часів: розмова з Сергієм Жаданом

Офіційне підтвердження того, що Сергій Жадан приєднався до 13-ї бригади Національної гвардії України Хартія викликало бурхливу хвилю емоцій: від захоплення громадянською позицією до вболівання за творчі плани на майбутнє. Буквально днями улюблений багатьма письменник та учасники гурту «Жадан і Собаки» записали відеозвернення з навчального полігону. Пропонуємо прочитати інтерв’ю Сергія Жадана для видання Dwutygodnik.

Dwutygodnik

Сергій Жадан. Фото: Jakub Włodek / Agencja Wyborcza.pl

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Все це виявилося в історичній перспективі речами короткотривалими і не настільки стабільними, як здавалося. Імперії зла вистачило тридцять років, щоб відновити себе ідеологічно, емоційно, мотиваційно, і знову бути собою, бути імперією зла.

Іванна Скиба-Якубова: Мабуть, найчесніше почати з цього питання й визначити диспозицію розмови. Коли в середині січня редакція Двутиґодніка запропонувала нам зробити це інтерв’ю, у нас обох було відчуття, ніби все, що ми можемо сказати, – це те, що ми проживаємо кінець світу. А отже, всі розмови, які ми звикли або хотіли б вести, зараз не те що не мають сенсу, вони фізично неможливі.

Сергій Жадан: Пам’ятаєш, у Чеслава Мілоша є вірш про кінець світу, я його колись перекладав українською. День кінця світу, прекрасна ідилічна погода, «Бджола кружляє над квіткою настурції», «Перекрикуються на вулиці продавці зелені», і ніхто не вірить у те, що це кінець світу. А автор нагадує, що іншого кінця світу не буде. Мені здається, з нами ось щось таке відбувається. Це кінець світу, просто ми собі його інакше уявляли.

Або давай скажемо «кінець часів», щоб не так пафосно. Ми говоримо зі своєї оптики, про свої трагедії, свій рівень інстальованості в увесь цей відчай, увесь цей біль, і це якась дуже приватна історія. І коли вона стосується цілого суспільства, це мільйони приватних історій. При транслюванні назовні це втрачає свою приватність, себто дуже часто втрачає свою переконливість.

Світ переформатовується, це можна відтягувати, не помічати, ігнорувати, як багато хто ігнорував у перше десятиліття ХХ століття наближення апокалíпси 1914 року; потім Європа вперто і якось по-дитячому, інфантильно не помічала 30-ті роки в Німеччині і Москві. Зараз відбувається щось абсолютно тотожне за рівнем жаху, за рівнем загальної безвідповідальності. Більшість світу все ще тішить себе ілюзією, що можна відкупитися партією ракет чи машин швидкої допомоги, а насправді це все одно вже кінець часів.

Це якась розсинхронізація між тим, що бачимо ми, й тим, що бачить решта світу?

Безперечно. Ця розсинхронізація і всередині українського суспільства є, залежно від рівня досвіду й залученості в цю війну є зовсім різна оцінка багатьох речей. Позавчора ми [гурт «Жадан і собаки» на момент запису інтерв’ю був у зимовому благодійному турі Україною — ред.] виступали перед штурмовиками, яких вивели на ротацію, а зараз заведуть назад. І от ми їдемо, корки, магазини, рекламні кампанії — і ці хлопці, які повернулися не всі, знову зайдуть, потім, дай бог, повернуться, але знову, скоріше за все, не всі. І як усе це співставити з рівнем тривожності людей в умовно мирних містах, їхньої обуреності з приводу тих чи інших рішень влади, їхньої недовіри до політиків, нерозуміння того, що відбувається на лінії фронту — це неспівмірні досвіди. Це без вияву претензій до одних чи ідеалізації інших. Ми розділені в наших досвідах і ми будемо змушені давати з цим собі раду.

Більшість світу все ще тішить себе ілюзією, що можна відкупитися партією ракет чи машин швидкої допомоги, а насправді це все одно вже кінець часів

Що ж до розсинхронізації зі світом — ХХ століття, яке було ніби Кінцем кінців, уже через кількість загиблих людей мало б спонукати світ до висновків і уроків, проведення ліній, за які не можна повертатися, а виявилось, що нічого подібного. Виявилось, що історія занадто еластична, щоб наростав панцир, який захищатиме людство. Не наростає. Поки в сусідній з тобою квартал не прилетіла ракета, ти навряд чи зрозумієш гнів і біль людей, до яких вона вже прилетіла. Ясно що ми нікому не бажаємо, щоб у їхній квартал прилетіло. Але хотілося б розуміння, що це не війна Росії з Україною, це Третя cвітова війна.

Зараз поляки знову блокують блок-пости на польсько-українському кордоні, для них це прийнятно. Висипають зерно з наших фур. Міністр сільського господарства Польщі говорить, що фермери «не стримали своїх емоцій». Якісь праві політики взагалі говорять про цю подію з гордістю. Коли у нас війна, коли щоденно гинуть мирні люди, наші сусіди, друзі поляки висипають наше зерно. Послухайте, якщо завтра кордон Росії посунеться до Рави-Руської, польські фермери вже нічого не будуть блокувати перед російськими танками. Це наші  фермери не боялися взимку 2022 року виходити блокувати російські танки, а польські забояться. Просто тому, що в них немає досвіду попередньої війни. Просто тому, що вони до цієї війни не готові. І в цій ситуації ставити Україні палиці в колеса це просто підло і безвідповідально.

Тут теж якийсь розсинхрон. З одного боку, є польські фермери й міністр з заявою про те що для них «це був акт відчаю» (і я все думаю, як про цей «відчай» слухати херсонським, запорізьким фермерам, у яких поля або заміновані, або окуповані; і про те, чи знають польські фермери, що висипають зерно, вирощене людьми, у яких в колективній пам’яті три Голодомори), а з другого боку, є вся та колосальна допомога від Польщі, яку ми отримуємо всі ці роки.

Ми ж часто говоримо про Європу, маючи на увазі якийсь цікавий нам сегмент. Говоримо про підтримку поляків, які від початку, вперто, послідовно, демонстративно — за нас. Бо вони розуміють, хто почав проти нас війну. Але ми мусимо мати на увазі також мільйони людей з дуже різним соціальним, економічним статусом, і тут не завжди спрацьовує ця проста емпатія, яка базується на тому, що якщо на сусідів напали — сусідів треба підтримати. Часто людина просто не здатна усвідомити весь той жах, який ми тут переживаємо.

Тому коли ми говоримо про Польщу, чи Францію, чи Німеччину, інші країни, ми говоримо про великі абстракції. Велике скупчення різних поглядів і позицій, їхню часто суперечливість, невідповідність. Але розташування на карті — це ж теж або прокляття, або щасливий випадок, який нам дається: де тебе розташували — де-небудь на Піренеях, куди Росія не долізе, чи ти знаходишся де-небудь в Центральній Європі і тоді ти просто потенційна жертва, потенційна мішень цієї ракової пухлини.

Виявилось, що історія занадто еластична, щоб наростав панцир, який захищатиме людство. Не наростає

Останніми роками йде дискусія про те, що, говорячи про Центральну Європу, ми вже давно не маємо на увазі географію, ми говоримо про те, що це певний ідеологічний, ціннісний конструкт. Ми розширюємо межі, питаємо — якщо нам ідеться про цінності, чи можлива Центральна Європа без України, без Грузії. Але географія здоміновує, дає відчуття загроженості, про яке ти говориш. У когось воно спрацьовує, у тих же поляків.

Чому, більшою мірою воно спрацьовує в угорців. Лягти під окупанта. Це ж найпростіше. Це як пес, до якого ти наближаєшся, падає на спину й дозволяє чухати собі пузо.

Сергій Жадан. Фото: приватний архів

Тоді це нівелює сам базис, усе те, що ми називаємо європейськими цінностями.

Безперечно. Я ж і говорю: кінець часів. Дуже багато дефініцій, концепцій, які для нас видавалися незворотними, недоторканними, такими, що вже усталилися в суспільному житті, історичній тяглості, на рівні академічних термінів — насправді нічого не значать. Це все виявилось порожньою риторикою, не підкріпленою діями тих, хто цю риторику відстоював. Виявилось, що Центральна Європа — це фікція, яку вигадали інтелектуали. Просто інтелектуальна забавка. І зараз, коли зрушилися кордони, — не метафорично, не літературно, а дослівно — зараз російська армія стоїть в Запорізькій, Херсонській, Донецькій, Луганській області, зараз НАТО змістило свої кордони на схід, і це теж не метафора, а факт, з яким ми зараз живемо, — зараз ці ігри в Центральну Європу, її особливість, буферність, мені видаються безпідставними, безсенсовними. Так само як нема зараз сенсу в понятті об'єднаної Європи. Як можна об'єднати сьогодні Литву і Угорщину, Грецію і Норвегію? Це великий штучний концепт, і яке його майбутнє, сьогодні не скаже ніхто. Так само не мають сьогодні сенсу багато з тих речей, які видавалися проривними й новаторськими після падіння Берлінського муру: мультикультуральність, перемога над імперією зла. Все це виявилося в історичній перспективі речами короткотривалими і не настільки стабільними, як здавалося. Імперії зла вистачило тридцять років, щоб відновити себе ідеологічно, емоційно, мотиваційно, і знову бути собою, бути імперією зла.

Але від цього останнім часом така майже екзистенційна самотність, коли розумієш, що цінності, за які ми вмираємо, і які ми вважали визначальними для європейської цивілізації, такі як свобода, гідність, відповідальність, вони не спрацьовують. Ми часто чуємо від західних європейців «Свобода це добре, але нам зараз важить добробут». Але це мої цінності, я хочу їх зберегти.

Зберігай. Ось ти і зберігай. А комусь це не потрібно. Людина не зобов'язана бути стратегом, але людині добре, коли в неї є якась тактика. Добробут це ж про тактику. Про те, щоб завтра дітям було що поїсти, за що отримати освіту. А свобода, демократія, гідність — це речі, які сьогодні можуть вимагати твоїх обмежень, капіталовкладень, але в довгостроковій перспективі від цього буде користь твоїм дітям й онукам. Якщо ти сьогодні здаєш Судети, бо це зберігає твій добробут, то завтра ти здаси Прагу. А через 10 років Прагу звільнять і ти будеш відновлювати свій добробут з нуля. А якби ти не здав Судети, можливо, ця історія була б трішки інакшою, можливо, не треба було б рахувати жертв в Аушвіці.

Що це за захисна реакція світу? Він не хоче пам'ятати, що загальний добробут неможливий поза свободою?

Зараз усі згадують чехів, німців, поляків із досвідом Солідарності, досвідом Опору, балтійські народи… А чомусь не згадують російський народ, який у 1991-93 роках захищав ідеї свободи, демократії і справедливості. Який виступав проти тоталітаризму. І це коротша часова дистанція. І що мене дивує, що тисячі людей, які тоді виходили в Москві чи Пітері на мітинги, — вони ж іще живі, і частина з них, я припускаю, зараз воює в Україні проти українців. Ті самі люди, які виходили проти КДБ, проти компартії, проти сталінізму — зараз вони воюють за сталінізм. І це не метафора, зараз сталінізм є фактичною державною концепцією Російської Федерації на рівні лозунгів, наративів, які проговорює Путін. І це відбувається в межах одного людського життя. Люди, які в 20 років виходили проти танків і готові були своїми тілами захищати демократію і свободу, зараз тими ж таки своїми тілами готові знищувати сусідню державу.

Мене дивує, що тисячі людей, які виходили в Москві чи Пітері на мітинги, зараз воюють в Україні проти українців

Я припускаю, що для тієї частини російського суспільства, яка підтримує цю війну, ця ненависть до українців є похідною. Першопричиною очевидно є уявлення про те, що Росія має на це право. Має право на цей простір, на свою концепцію, своє бачення історії і майбутнього. Себто, це прийнятно. Прийнятно взяти в руки зброю і напасти. Є така ідеологема, що території, де росіяни поставили свої маркери, належать їм за правом, і вони не мусять нікому нічого пояснювати. Якщо хтось цьому противиться, вони мають право цю людину знищити. Якщо цьому противиться ціле суспільство, значить, буде знищене ціле суспільство.

Що відбулося? Я не знаю. Я ж бачу українське суспільство, я пам'ятаю мітинги кінця 80-х-початку 90-х, пам'ятаю, наскільки різні люди туди приходили, як формувалось нове політичне поле в Харкові. Харків місто складне, різновекторне, але українське безперечно. І попри всі ідеологічні зиґзаґи і віражі, більшість цих людей ніколи не виходили поза матрицю української державності. Для них було природно мати свою державу. Навіть для тих, хто вступав у партію Януковича. Навіть ті, хто прийшли на з'їзд регіонів у Сєверодонецьку в 2004 році, мали специфічне, викривлене, але прийняття й розуміння української державності. Отут мені все зрозуміло. З росіянами – ні, не зрозуміло. Як можна приймати свободу як радість, як дар, максимально зневажливо ставитися до імперії, а вже через 10 років прийняти цю позу жертви і концепцію раба. Мовляв, нас образили, нам завинили, і ми маємо право забрати те, що забрали у нас. Можна пояснювати тим, що поза жертви — це зручно. Тут і українці, і поляки багато чого можуть розповісти. Але у росіян поза жертви дуже швидко перейшла зі стану пасивного в агресивний, коли реваншизм із вимог надати гуманітарну допомогу й прислати «ніжки Буша» перейшов у вимоги розстріляти Грозний, задавити Чечню з її потугами до незалежності.

Я спостерігала «мікромодель Росії» в грудні в Сербії. Вони обурені, що в них знову вкрали вибори, але на питання, чому не йдуть на протести, кажуть «ми зневірені». Я кажу: кожного разу, коли ми були зневірені, ми влаштовували революцію. Тричі на пам'яті покоління. І нам дуже важко зрозуміти, як це — не давати відсіч, коли тебе пригинають.

Так а росіян чим пригинають і пригнічують? Вони перебувають у своїй комфортній імперській матриці, не перше століття. Ти в ліберальній опозиції до царя-батюшки, до Леніна, до Сталіна, але ти все одно частина цього великого «руского міра», поза яким ти себе просто не мислиш. Навіть якщо ти дисидент єврей Бродський, якого виганяють з цієї імперії, ти все одно до кінця життя лижеш лапу цій імперії. Якщо ти ліберальний поет Вознесенський, який все життя намагався «фрондіровать» і презентувати те, чого нема, себто ліберальну складову російської офіційної інтелігенції, все одно наприкінці життя в 90-х роках ти плачеш за імперією. Якщо ти опозиційний харківський поет Чичибабін, який для багатьох був певним означенням совісті російської інтелігенції, з розумінням того, що російська культура може бути дуже різною, все одно настає момент і ти починаєш плакати не за свободою, не за демократією, не за почуттям гідності, а саме за імперією. Це правила гри, які діють лише в умовах залізної радянської машинерії, поза нею ти ніхто, ти нікому не потрібен. Це як Антей, якого відірвали від землі, і він бовтається в повітрі. Ти здатен на щось лише доти, доки ти пов'язуєш себе з цією імперією: ненавистю, закоханістю, несприйняттям, але пов'язуєш.

Навіть якщо ти дисидент єврей Бродський, якого виганяють з цієї імперії, ти все одно до кінця життя лижеш лапу цій імперії

А у нас же тут своя біда, своя історія, постколоніальна, постімперська. Так, ми бійці, так, 33 роки нашої незалежності це 33 роки вуличних протестів, демонстрацій, майданів, і це те що нас кардинально, доконечно різнить від росіян. Натомість ми до останнього були частиною імперського інформаційного й культурного простору. Нас дуже довго в нього інсталювали, нам дуже важко було від нього від'єднатися. Навіть коли після 2004 року до нас приїжджали російські опозиційні політики, які ще лишалися, той же таки Немцов, він же не приїжджав чогось навчитися, він приїжджав як куратор. Куратор від російського ліберального середовища, якого насправді не існувало, куратор від фантому. А багато хто все ж готовий був його слухати. Бо всі звикли, що є куратори — в музиці, в літературі, всюди має бути якийсь «смотрящий» від Москви. А вони всі, навіть найліберальніші, є частиною цього руского міра. І це до наступного питання, яке, припускаю, в тебе є, про наші стосунки з російською культурою, з так званими хорошими рускими.

Немає в мене такого питання. Тут усе зрозуміло.

Ну а мене європейські журналісти продовжують про це чомусь розпитувати. В межах концепту руского міра хорошого нічого немає для українців. Для нас читання Тургенєва закінчується бомбардуванням Маріуполя. Тому для нас хороших руских немає в принципі і бути не може.

Щоб уже закрити тему Росії. Ти віриш у її розчакловування?

Це неможливо. По-перше, не буде зон, які б контролювалися американською, французькою чи британською арміями. Припустімо, що зараз в цій війні відбувається злам, росіяни відходять на кордони 1991 року. Але неможливо навіть ефемерно уявити, що всередині цього їхнього відьомського казана, де вже четверте століття варяться якісь жахливі речі, процеси, які вони самі вже не здатні ні зупинити, ні спрогнозувати, відбувається якесь покаяння, ревізування, переосмислення. Тому ми розуміємо, що на схід від нас починається зло. Відповідно, припустити, що зараз закінчиться війна і через 5 років російські футболісти знову гратимуть під своїм прапором на чемпіонаті світу, а російські письменники будуть дискутувати з українськими не про війну, а, умовно, про метафори, — не випадає. Я думаю, що це знову ж таки про зміну часів. Навряд чи можливе було попереднє життя в повоєнній Європі в 1945 році. Всі тоді мали пройти цей неймовірно болючий шлях жахливих відкриттів, неймовірної люті, яка згасала довго й повільно.

Але ж це і створює цей тонкий простір для маніпуляцій. Це те, про що нам часто говорять. Мовляв, поляки з німцями помирилися, поляки з українцями теж, то й ви з росіянами помиритеся.

Ага, мене днями про це польський журналіст питав. Чи ти можеш собі уявити російського президента, хто б це не був, будь-яку людину, яка бодай якось наближена до російського політикуму, хай навіть цей їхній Навальний, який приїжджає в Попасну і стає на коліна? Ні. От і все. [розмова записана ще до новини про смерть Навального – ред.]

Що це дає нам?

Розуміння того, що так, як було, не буде. Не буде примирення. Можна, звісно, уявити пробачення їм від частини нашого суспільства — це буде своєрідна капітуляція. Але в межах цілого українського суспільства це неможливо. Бо після всього, що відбулося за ці 10 років, за останні 2 роки, персональний досвід кількох мільйонів людей не дозволить нашій країні капітулювати.

Всередині цього їхнього відьомського казана вже четверте століття варяться якісь жахливі речі, процеси, які вони самі вже не здатні ні зупинити, ні спрогнозувати

Це означає, що ми будемо жити в просторі війни завжди.

Безперечно. Доки не буде переформатування всього простору. Але наразі, я так розумію, до нього ніхто не готовий. Ти ось згадала про поляків і німців чи там німців і французів. Друга Світова війна не дала відповідей на дуже багато питань. Вона одразу перейшла в фазу Холодної війни. Багато компромісів залишилися прийнятними для тієї чи іншої сторони. Я думаю, що та затягненість травм великою мірою і спрацювала. І неготовність багатьох європейських суспільств іти на конфронтацію з Росією є тому, що це і комплекс провини, і комплекс залежності, і певної недовіри, і комплекс поляризації світу, витворений в ХХ столітті: якщо ти не приймаєш американську модель, то так чи інакше переходиш в табір захисників Росії. Чому ти туди переходиш, яка для тебе в тому користь — ти сам не розумієш. Але ти так звик.

Європа не може сконструювати альтернативу?

Європа настільки залежна від власних протиріч і слабкостей, що не в стані приймати чіткі й важливі рішення.

Мені все важче вірити в дієвість інструментів міжнародного права. Скажімо, в Сербії я бачила, як один з найближчих соратників Слободана Мілошевича продовжує не лише бути на свободі, виправданий трибуналом, а й збирати величезні аудиторії і прокачувати настрої наступу на Косово. А знайомі правники розповідають, що Міжнародний кримінальний суд неофіційно блокує можливість створення окремого трибуналу над Росією за злочини геноциду. Але ці інструменти мали б спрацьовувати, інакше петля злочинів без покарань перезапускається знову й знову.

Мені здається, в що українці якраз до останнього вірять, так це в Гаагу як в такий Страшний Суд. Це скоріше не про розуміння механізмів міжнародного права, а власне про віру. З другого боку, хто в 1941 році міг собі уявити Нюрнберзький трибунал?

Рафал Лемкін.

А з тих людей, які перебували під окупацією, воювали? Але зрештою суд відбувся, і це дуже важливо для всього ХХ століття. А ось те, що Росія ніколи не постала перед судом, ні за злочини царату, ні радянської влади, ні пострадянської, — так, це і є причина всього того, що зараз відбувається.

Ось відбулося падіння Берлінського муру, розлам червоної осі, створилася ілюзія, що західний світ трохи прийшов до тями. Але виявилось, що багато хто не розумів всієї природи цих змін. Багатьом країнам важило отримання своїх преференцій, своїх можливостей торгувати з учорашніми гебістами, які чинили злочини. Історія далі рухається, КДБ не існує — та й слава богу, цього ніби цілком достатньо, щоб далі захоплюватися Чайковським, Достоєвським і потрошку підторговувати з росіянами. Хвиля ідеалізму дуже швидко змінюється намулом прагматизму й особистих інтересів.

За Лемкіним, є чотири складових радянського геноциду в Україні: винищення селянства, інтелігенції, церкви і переміщення населення. Ми домоглися на міжнародному рівні визнання геноцидом Голодомору 32-33 років, але не інших трьох складових. Мені імпонує підхід правників із новоствореного Raphael Lemkin Society, які працюють і над визнанням нинішніх дій Росії злочином проти України, і в історичному контексті. Видається страшенно важливим домогтися визнання злочинами не просто останніх дій Росії, а оцієї геноцидальної тяглості.

Безперечно важливо, тут зерно того, чому нас багато хто не розуміє. Коли Путін регулярно говорить про те, ніби Ленін чи Сталін зібрали Україну, він же не просто говорить якусь маячню, він знає, що це зерно, яке падає на добре підготований ґрунт. Радянська історіософія, імперська, навіть ліберальна базувалися на тому, що ми один народ, одна культура. І яким би ти лібералом не був, Солженіциним чи Бродським, ти все одно скажеш, що без Росії Україна неможлива. І що конфлікти, мовляв, можливі лише тому, що частина українських політиків чи інтелектуалів хочуть вивести Україну поза межі Росії. Але правда — вона з іншого боку. Вона в тому, що Україна якраз у межах Росії існувати не може. Історія і програної війни Української Народної Республіки, й історія Розстріляного Відродження — вона саме про це. Можна розповідати цю історію як історію про митців, яких було закатовано, репресовано, які втратили можливість творити, і що це велика культурна втрата — так, так і є, але це насамперед історія про те, як люди спробували реалізувати цю ілюзію, спробували побудувати в межах імперії незалежний концепт і прийшли до дуже логічної поразки, тому що такого формату не передбачено історією.

Для Росії існування України неприйнятне. Так, як одна з народностей Росії ми можемо існувати, мати якусь декоративну культуру. А якщо Україна претендує на незалежність — вона має бути знищена. Через знищення селянства, церковників, письменників, переміщення цілих етносів. Так, це історія цілого століття.

Це насамперед історія про те, як люди спробували реалізувати ілюзію, побудувати в межах імперії незалежний концепт і прийшли до дуже логічної поразки, тому що такого формату не передбачено історією

Зараз і по всій Україні, і в нашому Харкові зокрема відбулась чергова хвиля перейменувань, у тому числі в центрі з'явилися вулиці Леся Курбаса, Миколи Хвильового. І якщо умовне наше коло це робить щасливими, то подекуди знаходяться голоси, які обурюються, що вулиці назвали «іменами комуністів». Інколи й нашим іноземним колегам незрозуміла ця логіка.

Варто було б до цього покоління 20-30-х поставитись не просто як до якихось сліпців, які не бачили, куди вони рухалися, що робили, а все ж таки як до заручників тієї ситуації. Попри всі початково катастрофічно несприятливі умови, вони все ж таки спробували з цього витворити якусь свою модель України. Не вдалося, українці заплатили настільки високу ціну, що варто було б сьогодні це розглядати як урок.

В основі національної революції була дуже важливою соціальна складова, і той, хто її захотів би ігнорувати, був би приречений на виключення з процесу. Селянам потрібна була земля, робітникам робота, інтелігенції потрібна була справедливість, а вона асоціювалася не зі старими монархіями, які розв'язали величезну криваву бійню, а з соціальними гарантіями і правами.

Та й сама ліва ідея на той момент ніби не така вже й погана.

Як на мене, вона погана й шкідлива, вона суперечить багатьом базовим потребам і уявленням суспільства. Але річ не в тому. А в тому, що для більшості сьогоднішніх критиків українських лівих діячів 20-х років, ліва ідея – це не Драгоманов, не Франко, не Грушевський, а симулякр комуністичних партій 90-х, які спекулювали навіть не на риториці Маркса чи Енгельса, а на брежнєвській ковбасі.

А весь проєкт України великою мірою базувався на підшкірному розумінні того, що нам потрібна своя держава, а все інше ми потім вирішимо. Головне мати оцю ось коробку, яка буде наша. Це як молода родина, яка довго жила в комуналці, і раптом їм дають свою квартиру, без меблів і ремонту, але головне поселитися, щоб ніхто не чіпав, а далі вже обживемося.

Нинішні літератори теж вимушені бути частиною соціальних зрушень.

Погано, що культура досі є частиною політики. Але ці процеси змінюються і не є тотожними процесам 80-х, коли існувала оця ось євтушенківська концепція, що «поет в Росії більше ніж поет», і якщо ти був письменником, ти був зобов'язаний бути трибуном, іти в яку-небудь партію, або створити свою і займатися тим, чим ти займатися не зобов'язаний. І це ж не тому, що наші письменники були аж такими політично заангажованими, а тому що цьому сприяла відсутність політикуму як такого. Коли політиками стають поети, це погано і для літератури, і для політики.

Але ж це може бути про інше. Як казав Кшиштоф Чижевський, говорячи про українських літераторів початку повномасштабного вторгнення, «поезія це завжди дія, але інколи і дія це поезія» — маючи на увазі те, що люди «з літератури» стали тотально залучені в порятунок країни як військові або волонтери.

А чому тут треба виокремлювати письменників, а не виокремлювати, скажімо, айтішників, які теж кинули свої роботи і почали займатися гуманітаркою або вивозити людей? Чим в цій ситуації поети краще? Це знову ж таки певна романтизація образу митця, творця, такого собі Данко, котрий витягає якісь свої внутрішні органи, щоб освітити дорогу, це романтична настанова кінця 19 століття, яка не працює.

Про це не прийнято говорити, але погодься, що наше волонтерство — це не так про силу й міць українського суспільства, як про слабкість держави. Коли ти змушений купувати ці ось побиті машини, які давно мали бути в армії, нічого в цьому хорошого чи героїчного немає. Ми це робимо тільки тому, що ми на одному кораблі, і якщо він буде тонути, ми потонемо всі.

Хочеться сподіватися, що коли війна завершиться, це все буде дуже хорошою прошивкою для суспільства. Покладання на себе, але не заради себе. Покладання на себе з розумінням того, як багато ти можеш зробити для інших. Розуміння й оцінювання своїх сил, але не протиставлення державі, а її захист.

Ми ось говоримо про 33 роки протистоянь і майданів, але часто це закінчувалось там, де ти вирішував свої інтереси. Ти повертався додому, а те, проти чого протестував, відживлювалось і ситуація закільцьовувалась. Великою мірою, це й причина поразки УНР, коли інтереси громади закінчувались межами цієї громади, і піти в сусідню волость, щоби там добити ворога, вже видавалося недоцільним. Я свої городи захистив, чого я піду туди воювати. Це нерозуміння перспективи, яке виявилось фатальним.

Дуже хочеться, щоб цього разу ця циклічність розірвалася, щоб ми зірвали різьбу української безнадійності.

Ми це робимо тільки тому, що ми на одному кораблі, і якщо він буде тонути, ми потонемо всі

Давай спробуємо насамкінець усе ж про літературу. Можливо, в менш загрожених суспільствах і цієї залученості письменників у громадське життя мало би бути менше, і історії мало би бути менше в наших розмовах.

Мені здається, що це виокремлення культури не те щоб неправильне, воно мало що пояснює. Згадай Варшавське повстання, скільки там воювало акторів, письменників — не тому що вони були письменники й актори, а тому що вони були варшав’янами передусім. І українські актори, письменники, музиканти сьогодні воюють не тому що вони актори, письменники, музиканти, а тому, що вони українці. Такі само українці, як бізнесмени чи священники.

Сергій Жадан. Фото: Jakub Włodek / Agencja Wyborcza.pl

Але цей досвід впливає на те, що відбувається в поезії чи загалом літературі; його вже не виймеш. Твоя остання за часом збірка, «Скрипниківка», – це історія, в якій і головний персонаж, і простір дії, — це мова. І це промацування мови, яка німіє і сама себе намагається віднайти. І от твій перший вірш після вторгнення, вже аж червневий, — це такий ніби дозвіл собі говорити.

Безперечно, це внутрішні сумніви. За ці два роки змінилася вага багатьох слів. Значення ніби ті самі, але вони в багатьох випадках дуже мало що значили, і тут не може бути загальної міри ваги, тут багато чого залежить від особистого досвіду. І мені здається, зараз говорити про літературу і те, що в ній змінилося, нема сенсу. Можна робити огляди, систематизувати, робити антології, збірки, це правильно, добре, але те, що з нами відбулося, ми побачимо трішки пізніше. Все, що з нами відбувається, відбувається в дуже замутненій воді. Ми вихоплюємо шматки процесів, чиїсь голоси чуємо, бачимо якісь рухи, але цілісного розуміння цього нового ландшафту зараз ніхто не може зробити. Мені здається, що найбільш чесними історіями зараз є історії очевидців, хронікерів, репортерів.

А яка роль поезії в цьому?

Роль поезії — тішити нас ілюзіями. Ілюзіями спокою, віри і рівноваги. Поезія це взагалі великою мірою про ілюзії. Начинивши нон-фікшн деталями, зробивши його більш кривавим, ти не робиш його більш переконливим. Це як ікони, на яких ну дуже криваві сцени Христового розп’яття або мук святих. І ці криваві ікони зазвичай менш переконливі ніж ті, де святі більш спокійні і врівноважені.

Тобто поезія нічого не пояснює?

Вона нічого не пояснює, хіба що те, наскільки ми живі, наскільки ми здатні на щось реагувати. Це як певна шокова терапія. Наскільки ти в принципі здатен, повернувшись на слово, заплакати, засміятися, вивчити, повторити. Це скоріше про нас, а не про світ, не про реальність. Це щось внутрішнє. У мене загалом дуже скептичне ставлення до всього, що зараз пишеться, і до того, що я зараз пишу, передусім. Це не означає, що не треба писати. Навпаки, треба писати багато, цілком можливо що в тому, що зараз робиться, витворюється щось якісно інакше. А якщо не писати, нічого не вийде. Чекати, що коли закінчиться війна, в приміщенні Спілки Письменників з'явиться Капітан Гемінґвей чи Капітан Ремарк, наївно, так не буде. Очевидно, що зараз щось прописується, виписується, але мені здається, що великою мірою література знаходиться там ще, до 24 лютого 22 року, за окремим винятками, проривами, окремими текстами. Але, звісно, це моє суб’єктивне враження.

Іванна Скиба-Якубова — співзасновниця й керуюча партнерка PR-агенції “Bagels and Letters”, що спеціалізується на соціокультурних проектах. Членкиня Благодійного фонду «Харків з тобою», що займається підтримкою військовослужбовців, лікарень та цивільного населення, яке постраждало від російської агресії. Авторка публікацій для видань Коридор, Лівий берег, Сraft, МедіаПорт. З 2013 року займається проектами в сфері культури, освіти, трансформації медицини та захисту прав людей.

No items found.
No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

"Dwutygodnik" — це онлайн-журнал, присвячений культурі. Заснований у 2009 році, він поєднує традиції польських літературних журналів із сучасною онлайн-журналістикою.  Видавцем є Dom Spotkań z Historią (Варшава).

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
мар'ян пиріг і батіг харків пирожок львів замордовані кацапом тичина стус

П’ять років тому музикант Мар’ян Пиріг (справжнє прізвище — Пирожок) ініціював у Львові створення проєкту «Пиріг і Батіг» — з метою «здути радянський пил з українських поетів ХХ століття періоду російської окупації». Під час війни «Пиріг і Батіг» перетворився з нішевого львівського гурту на популярний в усій країні. Тому що дав українцям, спраглим до якісної рідної поезії й музики, водночас і те, і інше. Відкрив маловідомі твори українських поетів і поеток, постраждалих від радянської влади з 1918 по 1986 рік. Поклав ці твори на високу академічну музику. Павла Тичину як лірика, до речі, багато хто з українців пізнав саме завдяки секстету «Пиріг і Батіг». А програма «Замордовані кацапом» зараз збирає повні зали по всій країні. Грає її гурт, звичайно, на підтримку ЗСУ.  

Мар’ян Пиріг народився й виріс у Львові, став тут відомим. Але кілька місяців тому вирішив переїхати на постійне проживання в іншу частину країни — до Харкова. 

Гурт «Пиріг і Батіг»: Кріштов Віков, Юрій Хвостов, Маркіян Турканик, Марʼян Пиріг, Лесик Омодада, Артем Каменков. Приватний архів

«Тепер я — харків’янин»

Ксенія Мінчук: Чому ви переїхали зі Львова до Харкова, де війна відчувається щодня?   

Мар’ян Пиріг: Я закохувався в Харків поступово. І зрештою закохався вщент. 25 грудня 2024 року, на Різдво, сів у поїзд. І з 26 грудня я тут. Частково це рішення пов'язано і з роботою. Тут у нас зародився новий проєкт. Тому так, тепер я — харків'янин. 

Я живу цим містом останні роки. Багато про нього говорив до переїзду, хотів його дослідити. Хтось вміє досліджувати на відстані, а мені хочеться перебувати тут. 

Харків зараз переживає певний сплеск. Ніби це Харків 20-х років минулого сторіччя. Тоді сюди люди із західної України переїжджали, щоб вільно розмовляти українською. Так, до Харкова! Як би парадоксально це не звучало. Захід України тоді був під польською окупацією, а в Харкові все було люкс. Аж поки не прийшли хижі 30-ті. Я б дуже не хотів, щоб тут зараз почалися ті 30-ті, які вже сталися в нашій історії. 

Тож я у Харкові, щоб спостерігати і бути дотичним до тих важливих змін, які зараз відбуваються.  

— Як відрізняється життя в Харкові від життя у Львові?

— За моїми спостереженнями, у Харкові всі процеси відбуваються швидше. Я люблю такий ритм. Тому, мабуть, мені тут і комфортно. Харків близько до фронту, і ти цінуєш тут кожен прожитий день. І маєш встигнути багато зробити. Бо завтра може вже не бути. У Львові відчуваєш себе у більшій безпеці. Там трохи інше ставлення до подій, в яких ми перебуваємо. Не хочу цим нікого образити, що нібито Львів менше дотичний до війни, ніж Харків. Просто це інший підхід до життя.

Люди, які живуть в степах, мають один підхід до життя. А ті, хто живе в горах, — інший

Харків впливає на мене і мою творчість дуже позитивно. Навіть тіло моє це відчуває. Коли ми вперше приїхали сюди на Великдень у 2023 році, нас запросили зіграти в селищі Старий Салтів. Зранку. Виступи зранку я постійно порівнюю з Львівщиною. Бо там трохи волого, висока густина повітря. Співати через це складно. А тут по-іншому. Пісня сама з рота випадає. І небо тут вище. Тут так добре співається. Поки що Харківщина — мій улюблений регіон для співу. Тут густина повітря ідеальна. У цьому повітрі розкриваєшся, з тебе голос просто ллється, без зайвих зусиль.

Концерт у селищі Старий Салтів у межах туру деокупованими селами Харківщини. Фото: Herman Krieger

У Харкові я почуваюся навіть у більшій безпеці, бо відчуваю свою дотичність і залученість. Тут багато роботи. Ми з хлопцями їздимо по деокупованих містах і селищах, до військових. Коли живеш у Львові, логістично це набагато складніше. 

Взагалі наша країна велика і різнобарвна. Люди на Закарпатті відрізняються від людей зі Львова і людей з Гуцульщини. Ми усі різні, маємо діалектизми, регіональні особливості, якісь свої музичні інструменти, але при цьому ми — одна родина, люди однієї країни. Мені б хотілося, щоб всі ми так вважали та втішалися нашою різнобарвністю. 

Діти казали: «Ви — наша найкраща няня»

— У колектив «Пиріг і Батіг» ви об'єдналися у 2019-2020. Як змінилася ваша аудиторія за часи війни?

— Її стало набагато більше. Перші місяці повномасштабного вторгнення було не до музики взагалі. Хтось написав, що потрібно попрацювати з дітьми — і я почав. Мав справу з організацією «Карітас», де проводив час з інклюзивними дітьми, а також дітьми з Ірпеня, Бучі, Запоріжжя, Краматорська, Горлівки. Діти казали: «Ви — наша найкраща няня». Цікаво було за ними спостерігати. Як вони вчили українську, як поводилися. Думав, якби не війна, ці дітки б ніколи не зустрілися. А зараз я бачу перед собою дітей майже з усієї України в одній кімнаті. Саме діти тоді повернули мене до музики. Вони постійно щось співали. І я зрозумів, що все — хочу повернутися. Згадав рядки Антонича: «Для мене день, що без пісень, є наче гріб, що смерть застіб». 

Спів — це те, що тримає мене в цьому житті, зцілює. І я подумав, що якщо пісня так працює на мене, може, вона когось ще буде зцілювати. Окрім зцілювання я додав наратив про українізацію. Така у мене була мета — популяризувати українську поезію. Так потихеньку я дійшов до того, що маю сьогодні.

— Коли ви відчули, що популярні? 

— Зрозумів, що нас стало слухати набагато більше людей, після «Гаї шумлять». Тоді ж збагнув — стало більше відповідальності. Більшій кількості людей я можу доносити наративи, які хочу. Приємно, коли після концерту в Запоріжжі підходять діти й кажуть, що вчать українську за нашими піснями і захоплюються поезією. Думаєш — о, клас! 

Звільнене селище Коробчине, Харківщина. Після виступу в школі. Фото: Herman Kriegel

«Я своєю діяльністю проводжу лагідну й ніжну українізацію»

— Чи відчуваєте ви, що ваша творчість змінює людей і їхні погляди? 

— Я не просто це відчуваю, мені люди про це прямо говорять. «Дуже дякуємо, що ви так делікатно до цього підходите. Кожен ваш виступ — маленький освітній лекторій». 

Я своєю діяльністю проводжу лагідну й ніжну українізацію. Ми її починали проводити ще з «ГИЧ оркестром» у 2011 році. І так, я завжди намагаюся бути делікатним і нікого не ображати. Хоча самі ми називаємо нашу практику «музичні шмагання» (звідси й «батіг» у назві гурту, бо кожна наша пісня — це про певний рубець від ран, колись нанесених нашому краю, і якщо він починає гоїтись, ми нагадуємо, не даємо забути). 

Ділюся зі слухачами тим, що, наприклад, сам тільки після 24 лютого 2022 року відкрив для себе певні речі (наприклад, в поезії). Щоб ми усі не соромилися, що чогось не знали. Зараз маємо пізнавати. Щоб не соромилися суржика. Моє завдання — закохати людей в українську мову й Україну загалом. Щоб ми плекали українство та не стидались його, а тішилися з нього. 

І на мою нескромну думку, у мене виходить закохувати людей в українську мову. Сатисфакцію отримую постійно. Хоча я для себе колись з'ясував, що буду працювати, навіть якщо не буду бачити результату. Але результат є. Від кожної поїздки й кожного виступу. Ми з людьми спілкуємося, обіймаємось. Вони розповідають свої історії. Про те, наприклад, як були в окупації. 

Які вони сміливі — ті люди! Вони окупантам прямо в очі можуть говорити, що думають про них. Жінка одна розповідала про свого чоловіка: «Не знаю, як його не застрелили, як він досі живий». А він: «Так а що, я ж у себе вдома був. Що, я маю перед тим окупантом вклонятися?». І ти думаєш: «Вау! Про які страхи може йтися, коли біля тебе сидить людина, яка з ворогом віч-на-віч отак розмовляла?». Надихаюсь нашими людьми й наповнююсь. З'являються життєві сили. Нехай це звучить трохи егоїстично.

Та я чимось набуваю людей, а вони набувають мене
«Культура — це живий організм, який постійно еволюціонує. Ми культурно еволюціонували навіть за ці 3 роки дуже сильно. Але боротьба триває. І не тільки у нас». с. Шевченкове. Фото: Herman Krieger

«Все починалося з Тичини»

— Коли ви починали робити те, що робите зараз, якою була ваша мета, окрім лагідної українізації? Наприклад, познайомити якомога більше людей з Тичиною чи щось таке?

— Добре, що ви сказали про Тичину. Бо, власне, з нього у мене все й почалося. Тоді з «ГИЧ оркестром» ми називали це «декларацією несправедливо забутих поетів». Там ми музично опрацьовували і Тичину, і Сосюру — жертв радянського терору, крутих авторів, яких понівечила система. Потім я пішов з колективу і вирішив змінити музичний напрям. І назвав це «великою втечею з рок-н-ролу». 

Коли записував альбом Тичини у 2016 році, зрозумів, що не хочу бути в шоубізнесі. Тож альбом я записав власним коштом, залив на онлайн-платформи для безкоштовного прослуховування. Про себе думав — Тичина цю поезію написав 100 років тому, а я її зараз співаю. І може, хтось за 100 років колись послухає мій альбом, захопиться й продовжить цю справу. Я не думав тоді про популярність. Мені просто було цікаво. 

— Який ваш улюблений поет?

— Тичина. Він мені відкрив мою стежину. І лишається моїм першоджерелом, натхненником, учителем. З його поезією я знайомий понад 30 років. Кожні 2-3 роки відкриваю для себе його твори по-іншому. 

До речі, зараз я у захопленні і від Василя Стуса. Цього поета я почав читати з есеїв. А потім перейшов на його поезію.

Раніше поезія Стуса була для мене заскладною і засумною. Але коли глибше пірнув у його життєпис, зрозумів чому. Його поезія сумна, правдива, але дуже духовна. Особливо таборова лірика. Це такі молитви, обереги. Коли їх читаєш, вони починають працювати і на тебе

Стуса важко музично опрацьовувати. Це — молитво-монолог. Захопливо з боку композиторської амбіції.

Пам'ятаю, у 1993 році я вперше наживо почув виступи гуртів «Плач Єремії» та «Мертвий півень». Вони співали поезію Юрія Андруховича й Віктора Неборака українською. Це мене вразило.

Російська тоді була популярною скрізь, не тільки на сході України, а й на заході. «Якщо хочеш бути класним — спілкуйся російською» — так було. Я з україномовної родини, але колись теж говорив російською. Зізнаюся — навіть співав російською. До 2004 року. Але після Помаранчевої революції погляди стали змінюватись. Маленькими кроками. 

Кожна країна має свою мову. І свою межу. Межа краю там, де закінчується мова, якою говорить цей край. Це я добре запам'ятав. 

Кадр з кліпу «Мовчи»

Після повномасштабного вторгнення я сильно занурився в поезію. І вирішив цю тему піднімати. Особливо про поетів замордованих. Не просто заборонених. 

Є думка, що якщо ми все декомунізуємо, то осиротіємо на літературу. Бо наші культурні діячі переважно були комуністами. Особливо, якщо взяти Харків. Але бути комуністом ще не означає, що вони були проти України. Усі вони писали українською мовою і прагнули популяризувати Україну, а не СРСР. Просто були його частиною. Їм була притаманна космополітичність. Це зараз ми бачимо наслідки Радянського союзу. А тоді усе тільки починалося, була трохи інша оптика. Для них усіх це були люди, які вбили імперію. Зараз треба збагнути, що ми займаємося деколонізацією, деімперіалізацією. 

Тяглість радянського знищення українців продовжується дотепер. Ця тяглість не припинялася, хіба що деколи змінювались інтенсивність і підхід нищення. Методи змінювалися, але не змінювалась хижість Росії до нас.

Не дивно, що в українців є певний внутрішній ментальний дисонанс стосовно меншовартості. «Менший брат», «маленька Росія» — усі ці штучки нав'язувалися роками. Маємо усвідомити себе духовно й ментально, фізично та географічно, аби цієї меншовартості позбутися. Маємо збагнути, наскільки сильно ми від них відрізняємося.

У нас дуже багато гідного матеріалу в поезії і музиці. Імен так багато, що іноді думаю: «Коли закінчаться ці прізвища?». Життя мого не стане, аби пізнати усіх

«Тільки культура може змінити українців»

— Ваш смичок зроблений вами власноруч. Не знаю більше у нас музикантів, які грають на гітарі у такий спосіб. Розкажіть, для чого він вам.

— Це бамбукові патички. Я хотів грати щось нове. Музика, яка до мене приходила, вимагала якогось смичкового звуку. Скрипка — інструмент складний, якому треба присвятити роки навчання. Віолончель пробував — цікаво, але теж треба довго вивчати. Тоді я подумав, що можна чиркати по гітарі чимось, що під руку попаде: залізячками, дротиками. І методом проб і помилок прийшов до бамбукових патичків. Я також перепробував різні струни. На дорогих мій спосіб не працює. Бо там є обмотка спеціальна, щоб пальці не пітніли. І мої патички там просто ковзають. Найкраще мій спосіб працює на звичайних металевих струнах. Але я ще не всі перепробував. Процес триває досі. Це — мій особистий винахід. 

Бамбукові патички для гри на гітарі — винахід Мар'яна. Фото: Yuriy Veres

— Поїздки містами України напевно розширюють світогляд…

— Я роблю нотатки перед концертами в різних містах. Готуюся. Коли їдемо в деокуповане місто, читаю про нього, вивчаю його історію. І виходить, що якби ми не їхали в те місто з концертом, я би про нього не дізнався нового. Таким чином ми постійно пізнаємо щось, наповнюємося і самі в собі плекаємо українців. 

Словниковий запас оновлюється постійно. В поезії, наприклад, часто зустрічаються такі слова, що треба лізти в тлумачничок, бо не розумієш їх, а хочеш. От, наприклад, слово «рахманна журба». У такому використанні — «моя земля з рахманною журбою хай сходить співом серце солов'я в гаю».

От я не знав, що таке «рахманний». Це, виявляється, кротісний — тобто скромний, смиренний. Це слово я зустрів у Стуса

— Які слова у Харківському регіоні вас дивують?

— Знаю, що якщо говориш слово «тремпель» (вішак для одягу — Ред.), одразу всі розуміють, що ти з Харкова. А от слово «город» у значенні «місто» присутнє й у Сковороди, й у Хвильового, й у Поліщука. «Люблю цей город» — клас, звучить. Але звучить воно тільки у Харкові. Бо коли говориш «Львів — город», воно вже не те. 

— Як культурне може змінити українців і Україну?

— Тільки культурне і може змінити. Культурне має бути всеохопним. Наприклад, я займаюся маленькою нішевою штукою — поетами. А є ще театр, кінематограф, візуальне мистецтво, спорт тощо. Усе це, по суті, — культура. Тільки вона може всеціло змінити Україну. 

— Про що мрієте?

— Про перемогу. Дуже б хотілося її застати за своє життя. Мрію про утопічну країну. Я вже для себе з'ясував, що я цього не побачу, але хочеться, щоб це побачили діти. Вони — наше майбутнє. Ми не можемо їх втратити. І я мрію, щоб вони побачили нашу вільну, культурно стабільну країну. Коли Росія — вже не частина твоєї культури, коли вже не працюєш з її наративами. Коли чітко знаєш: це — українське, я цим пишаюсь і це люблю. Така простенька мрія. 

20
хв

Мар’ян Пиріг: «Кожна наша пісня — рубець від ран, нанесених нашому краю»

Ксенія Мінчук
театр ляльок харків війна жираф монс отелло

Її улюблене слово — «ніжність». Воно в історіях на сцені, у відношенні до глядачів і акторів, у її звʼязку з Харковом. Навіть джерелом власної сили у ці важкі часи вона вважає її — ніжність.

Оксана Дмітрієва — головна режисерка Харківського театру ляльок ім. Віктора Афанасьєва. Лялькам вона не зрадила навіть тоді, коли сталось повномасштабне вторгнення. Перша після 24 лютого вистава з'явилась вже влітку 2022 року. Її ляльки продовжили грати під землею у бомбосховищах і в театрі, незважаючи на обстріли. І виявилось, що це дуже потрібно людям. 

Оксана Дмітрієва. Фото: Олексій Єрошенко/Ґвара Медіа

«Колеги жили в театрі, бо в місті було дуже страшно»

Оксана Гончарук:  Наприкінці 2024 року ваша вистава «Жираф Монс» виборола перемогу на Всеукраїнському театральному фестивалі «GRA» як «найкраща вистава для дітей». Це одна з перших вистав військового часу, щемка історія про жирафеня, яке ховається у під'їзді в Харкові під час німецької окупації 1941 року. Це казка, чи насправді щось таке відбувалось?

Оксана Дмітрієва: Це харківська міська легенда, яку драматург Олег Михайлов перетворив на казку. Він зв’язав у цій історії дві війни: події, які відбувалися 80 років тому, і сьогодення. Як би сумно не було, історія повторюється. Але разом з тим ця історія єднає різні покоління місточком. У Олега вийшла щемлива оповідь, яку я полюбила одразу. 

В цій казці, яка не зовсім і казка, є невимовна ніжність і надія на хороший фінал. Це можливість говорити з дітьми і дорослими щиро про те, що відбувається в місті і країні. То ж «Жираф Монс» — спроба театру говорити просто про складне.

Сценографію до вистави зробив харківський художник Костянтин Зоркін, який за свою роботу отримав власну премію «GRA».

І це не випадково, бо Костя — унікальний художник. Уявіть, він один зробив всю виставу, всіх ляльок, хоча зазвичай над виставою працює ціла команда. Але тоді більшість спеціалістів виїхала з міста, а чимало тих, хто залишився, не мали в собі сил повернутись до професії. Ми всі були розгублені. 

Ці перші вистави були для нас, наче терапія, і потроху повертали до роботи. Ми працювали без фінансування. Це вже пізніше нашого «Жирафа Монса» підтримав «Дім Нюрнберга в Харкові». Але початок був складний. Хоча я відчувала, наче саме місто Харків допомагає нам знаходити і художні рішення, і матеріали.

Чи важко говорити з дітьми про війну та смерть — без всякого «сюсюкання»?

Коли працюєш над виставою для дітей, намагаєшся зрозуміти, як її буде сприймати дитина і як — дорослий, який прийде з малечею в театр. Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі. 

Люблю розповідати історію про знайому, яка привела на «Жирафа Монса» свого 4-річного сина. Він уважно дивився, мама йому все пояснювала, а після вистави малий сказав: «Добре, що жирафчика в кінці погодували, бо погано, якщо дитина голодна». 

Жираф Монс

Але для дорослих це помітно болісні відчуття, тому що їм важко сприймати цей страшний час, в якому змушені виростати наші діти. І це чудово, що наш «Жираф» дозволяє дорослим плакати — в цей момент глядачі відкриваються, приймають ситуацію і продовжують жити і робити важливі для перемоги речі.

Аби не травмувати дітей, ми у виставі все проговорюємо обережно і так само обережно все показуємо. Наприклад, у виставі з неба падають не бомби, а каміння, яке кидають погані люди, що хочуть зробити боляче іншим. Тобто це лагідне проговорювання всіх тем, включно з темою смерті. Коли я працювала над цією виставою, то спілкувалась із психологами. Зараз це обов'язково потрібно робити, а ще — вивчати спецлітературу, щоб знати, як розмовляти з аудиторією будь-якого віку, адже ми всі травмовані війною. 

А мовчати не можна.

З цією виставою у вас, мабуть, повʼязано багато теплих історій?

Звичайно. Наприклад, у театру є хороший друг Макс Розенфельд — це харківський архітектор та історик. Він потрапив на «Жирафа Монса» в той день, коли його донька, яка зараз живе у Німеччині, приїхала до Харкова. Перше, що дівчинка сказала татові, коли вийшла з потяга, це що в ляльковому театрі сьогодні прем'єра, тож треба поспішати. І Макс привів доньку на виставу. 

Потім він розповідав, що коли піднялася завіса, і він побачив на сцені дитяче ліжко, в якому сиділо жирафеня, його «розірвало» і від історії, і від того, що поряд сиділа його дитина, яку він не бачив рік. Все це вилилось в те, що Розенфельд став ініціатором видання стильного артбуку — казки Олега Михайлова з чудовими фотографіями з вистави замість звичних ілюстрацій.  

Одна зі сторінок артбуку

Ви розповідали, що 24 лютого виїхали з Харкова в Полтаву, чому саме туди?

Я до останнього не вірила, що може розпочатися повномасштабне вторгнення, хоча мої мама й сестра з Краматорську, тому ще з 2014 року знають, що таке війна. Сестра за кілька тижнів до 24 лютого вимагала від мене обіцянки: якщо почнеться найстрашніше, я обовʼязково виїду з Харкова. Тож я домовилась зі своєю подругою в Полтаві, що ми всі, якщо що, зупинимось у неї.

У мене в театрі на 24 лютого була призначена генеральна репетиція вистави «Мамаша Кураж» — такий містичний збіг. 

Тож 24 лютого я пішла на роботу, паралельно намагаючись знайти квитки на потяг до Полтави. У театрі вже збирались мої колеги з родинами. Багато хто з них так і залишився жити в театрі на кілька наступних місяців, бо в місті було страшно. А Харківський театр ляльок — все ж старовинна будівля з міцними стінами й надійним підвалом. Тож у ньому знайшли прихисток понад сто людей. Пізніше, коли на вокзалах стало спокійніше, люди стали виїжджати.

А ви, навпаки, повернулись — попри небезпеку.

Я повернулась 22 березня. Тому що в Харкові залишились мої близькі, колеги. І тому що на відстані було страшніше. І мені дійсно стало трохи легше. Мама і сестра потім переїхали з Полтави в Дніпро, а зараз вони вже в Івано-Франківську — завдяки війні вивчають географію країни (всміхається). 

Ляльки у бомбосховищі

Харківський театр ляльок почав працювати вже наприкінці березня 2022 року. Думаю багато хто думав, що ті лялькарі геть божевільні.

На той час більшість харків'ян жила в метро, тому що місто постійно обстрілювали. Ми з невеликою групою акторів, які залишились у місті, спробували організувати гастролі станціями харківського метрополітену. Зараз це звучить сюрреалістично, але в тій ситуації це була єдина можливість працювати.

Ще були студенти мого курсу у Харківському національному університеті мистецтв, і я всіх, хто був у місті, залучила до роботи. Так і сказала: «Друзі, давайте будемо разом, щоб не було так страшно». Я дуже їм вдячна. Бо, знаєте, деякі актори на мене дивились як на божевільну, а студенти підтримали, бо вірили мені. І свою дипломну виставу вони зіграли у метро.

Актори грають «Принцесу Цяточку» в харківському метро

Тобто дорослі актори вважали, що ляльки під бомбами жити не можуть?

Ні, не так категорично. Просто хтось весь свій час присвятив волонтерству, хтось записався в ТРО, хтось пішов у військо, когось накрила психологічна криза. Ми всі поверталися до творчості потроху, маленькими кроками. Але харківці дали нам віру, що ми повинні працювати, бо наша робота — не дрібниця. 

Тож ми відновили теплу та ліричну дитячу виставу «Принцеса Цяточка» за пʼєсою нідерландської письменниці Анні Шмідт і стали грати її в метро. Це була дивовижна терапія і для акторів, і для глядачів. Бо в процесі глядачі рятували нас, а ми — їх. Мені це дарувало надію, що ми зі своєю дивною професією ще можемо бути потрібні в цьому навіженому світі.

Як виглядали ваші виступи в метро?

Ми грали вистави на всіх станціях. І на кожній станції атмосфера була іншою. На Салтівці, наприклад, людське горе відчувалось сильніше. Є у нас станція метро «Героїв праці». Там у березні 2022 року жили близько тисячі людей — уявіть собі цей простір. 

А в нашій казці «Принцеса Цяточка» у акторів були такі високі перуки з білої напівпрозорої тканини, космічні на вигляд. І от актори в тих перуках з'являються на станції, де майже неможливо пройти. Вони йдуть поміж людей та їхніх речей, поміж домашніх тварин — котів, собак, навіть ігуан. А я дивлюсь на них і на межі свідомості фіксую думку, що, мабуть, так і виглядає постапокаліпсис.

На іншій станції метро я розмовляла із психологинею. Вона розповіла, що не знає, що б робила, якби тут не було дітей. А діти, ви розумієте, вони в цьому постапокаліпсисі були неймовірно щасливі і казали тій психологині, що не хочуть підніматися нагору, а хочуть назавжди залишитись жити в метро. Вона це пояснювала тим, що діти відчули увагу до себе, адже батьки нарешті стали приділяти їм більшу частину свого часу. Хіба це не сюрреалістично?

Дітям було легше, бо вони сприймали все, що відбувалось навколо, як гру.

У мене склалося відчуття, що діти в цій ситуації були сильнішими, ніж дорослі. Тому що насправді це вони тримали дорослих, вони були тим приводом, щоб боротися і виживати.

І там, у харківському метро, ми відчували багато ніжності. Всі ці погляди очі в очі, тактильні відчуття, обійми з глядачем. Бо театр зазвичай відокремлений від глядача, а тут все було дуже тісно. І це був цінний досвід

Зараз все трохи змінилось. Харків, звісно ж, шкода, тому що напруга тут щодня, але набагато страшніше те, що ми звикаємо жити в цієї напрузі.

Театр під землею. Фото: Вікорія Якименко

Отелло, який повернувся з війни

Що сьогодні відбувається навколо Харківського академічного театру ляльок ім. В. Афанасьєва? Я чула, що актори не отримують зарплатню і це руйнує театр.

Буквально кілька тижнів тому Харківська міська рада, хоча театр підпорядковується обласній військовій адміністрації, вирішила допомогти театрам з оплатою комунальних послуг. Це вже не перший рік для нас неабияка проблема, бо грошей на комуналку немає — ще трохи, і театр перестав би працювати. Я вдячна за це рішення міськраді. 

У нас зараз просто мізерна зарплата. Ми не маємо можливості грати у своїх приміщеннях, а якщо хочемо грати, маємо платити за оренду. Ми не хочемо піднімати ціни на квитки, тому що для харківців це буде болісним ударом. Тому ось таке замкнене і зачароване коло.

У вас є відповідь, чому саме зараз люди хочуть бути в театрі, невже тільки задля відволікання думок?

Можливо, це знов-таки про «бути разом» і про терапію. Ми всі ніби заціпеніли, ніби скам'яніли від нашого щоденного стресу, горя, очікувань.

Ми сьогодні такі тверді «камінчики». Потрібно, аби хтось з нами розмовляв. Аби ми повернулися бодай ненадовго до нашого природного стану. Аби ми щось відчували, плакали і сміялися

Ви прийшли працювати в Харківський театр ляльок у 2007 році. Кажуть, що у радянські часи репертуару цього театру заздрили навіть у Москві.

Є легенда, що він був набагато кращий, ніж знаменитий Театр Образцова в Москві і що ідеї нашого театру потім з’являлися там. Тобто креатив методом творчого плагіату переносився у Москву. Була ще історія про те, що наш театр радянська влада хотіла прикрити як потужного конкурента московському театру. Начебто приїздила комісія з Москви і зробила висновок, що Харківський театр ляльок — це «живий труп». А ми і досі живі (всміхається). 

Я вважаю, що театр — це живий організм, тому він не може існувати весь час з однією температурою: те, що наш театр потребує творчого оновлення, нових ідей, нового покоління акторів і режисерів, гостро відчувалось перед повномасштабним вторненням. У театральному просторі буквально дзвеніла напруга, було розуміння, що команді потрібно думати про зміни і про пошук нового. Війна все вирішила за нас. Все і всіх змінила.

Сьогодні в театральному середовищі багато суперечок, як показувати глядачу війну. І саме в цей час ви ставите в київському Театрі на Лівому березі «Отелло» — виставу не стільки про ревнощі, скільки про цю саму кляту війну.

Я не можу не говорити про війну, тому що вона присутня в моєму житті і про інше думати в мене не виходить

Я, наприклад, точно не можу зараз ставити комедію. Мені важливо перетравлювати засобами театру те, що відбувається зі мною як з людиною, з моїм тілом, з моїми відчуттями і реакціями тут і зараз.

Щодо «Отелло» в Києві, то це моя друга спроба поставити цю пʼєсу Шекспіра. Вперше я зробила це у 2023 році в Боснії в унікальному Сараєвському військовому театрі SARTR, який свою творчість присвячує актуальними суспільним темам і досвідам. Актори театру під час війни на Балканах (у 1992–1996 роках, — Авт.) були підлітками, і для багатьох з них мистецтво театру — це спосіб пережити травму війни. Під час облоги Сараєво там не працювало нічого, окрім цього театру і академії мистецтв. І люди під обстрілами бігали дивитися вистави. 

«Отелло». Фото: Костянтин Мохнач/Театр на Лівому березі

Але сараєвський «Отелло» — все ж інша вистава. У Києві актори грають драму про випалений рай, про скалічений війною світ і про перспективи, як цей світ відновити. Отелло і Яго, з якого я не робила зрадника, — це люди, травмовані війною. Мій «Отелло» — про крихкість людську, про те, що людина повертається з війни, але війна все одно не закінчується. Вона продовжує жити всередині нас. І продовжує вбивати. Тому навіть така дрібнички, як хустка, може зруйнувати людське щастя.

«Поляки нам потім говорили: «Ви дуже сильні»

А от щодо лялькарства — чим відрізняється український театр ляльок від, наприклад, польского?

Театри ляльок в Польщі потужні, а університети для лялькарів прекрасні. Наприклад, є академія мрії в Білостоці — туди на навчання потрапили кілька моїх студентів вже під час повномасштабної війни. Там інші методи викладання і по-іншому працює система. По-перше, вона студентоцентрична, по-друге, у студентів є можливість вчитися у великої кількості майстрів. Зрештою вони дізнаються про методи роботи з різними типами ляльок — маріонеткою, планшетною, ростовою. У них є можливість обрати свій театр. Мені здається, нам є чому повчитися у поляків. Хоча і наш театр напрочуд цікавий. Але ось ця варіативність, багатовекторність траєкторій розвитку польського театру мені страшенно імпонує.

У 2022 році ми побували у Варшаві на Фестивалі для дітей «Корчак сьогодні». Привезли нашу першу виставу про війну для підлітків «Я норм» за п'єсою Ніни Захоженко (премʼєра відбулася у Харкові в липні 2022, — Авт.). Ця вистава — щоденник рефлексій підлітків з Бучі, які розмірковують про перші дні повномасштабного вторгнення та окупації. Це була наша перша спроба аналізувати страшні події в Україні та розмовляти про війну. Там різні голоси і різні історії, кожен обирав свій шлях: хтось їхав, хтось лишався, хтось йшов боротися. Поляки після цієї вистави говорили: «Ви дуже, дуже сильні».

Вистава «Я — норм» про життя підлітків в окупації.

Ви грали цю виставу також у Німеччині та Франції на фестивалі в Шарлевілі.

Саме так. І, спостерігаючи за реакцією іноземної аудиторії, я зрозуміла, що це справжня культурна дипломатія.

Разом з тим «Я — норм» була важливішою все ж для українців, які зараз вимушено за кордоном. Під час гастролей у нас були зустрічі. Пам'ятаю дівчину з Бахмута, яка своїм тілом закрила брата під час обстрілу, — їй зробили операцію в Німеччині. Вона розмовляла з нашими акторами і дякувала за те, що завдяки виставі наче ненадовго повернулась додому…  

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Оксана Дмітрієва: «Діти дивляться виставу про війну сміливіше, ніж дорослі» 

Оксана Гончарук

Може вас зацікавити ...

No items found.

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress