Інстаграмний смак свободи

Познанський театрально-мистецький фестиваль Мальта визнаний одним з найкращих у Європі. До його програми входять театральні вистави, музичні концерти, а також мистецькі та літературні заходи. Гасло цьогорічного фестивалю, який вперше проходить під егідою Домініки Кульчик, — “За Любов!” У фокусі — три теми: жінка, природа й майбутнє.  

Серія заходів буде присвячена питанням, які хвилюють сучасних жінок — зокрема, біженок з України. Саме тому вони відбудуться під патронатом Sestry. А саме:

• 12 вересня о 19.00 — інтимна вистава «Замкнені кімнати», де Марія Бруні та Томаш Микан грають двох людей, які тікають від війни і, замкнувшись у чотирьох стінах, розповідають власні історії. Марія Бруні з Маріуполя — резидентка з 2022 року і актриса Нового театру в Познані — поставила цю виставу, щоб звернути увагу на становище українок у польському суспільстві.

• 11 вересня о 19.00 — вистава «Кассандра» Ольги Григораш є інтерпретацією драми Лесі Українки, написаної сто років тому. У давньогрецьких міфах дочка царя Пріама проклята даром ясновидіння. Кассандра бачить і знає майбутнє, але ніхто їй не вірить — і на її очах трагедії, яким можна було запобігти, стають реальністю. Сучасна версія цієї історії — робота Театру Емігрант, заснований в Познані українками та білорусками.

• 10 вересня о 18.00 покажуть “Синдром Гамлета” режисерів Ельвіри Нєвєри і Пьотра Росоловського — документальний фільм, зітканий з особистих спогадів і травм молодих людей, яким доводиться боротися з реальністю війни. Роман розповідає про терор на передовій, Славік зізнається в суїцидальних думках, Катя розповідає про страх зґвалтувань і сексизм в армії. Після показу відбудеться зустріч із творцями фільму.

«Через війну майже у всіх жінок-біженок чи тих, чиї родичі воюють, гарантовано є зміни в щитовидці», — почула якось від лікарки-ендокринологині. Поділилася цією думкою на своїй сторінці у Facebook, як мої підписники почали підтверджувати ці слова. «У мене проблеми з гормонами ось уже 10 років», — написала жінка, якій довелося покинути свій дім у Донецьку на самому початку російсько-української війни — ще в 2014

‍Тож наступного разу до ендокринологині я вирішила прийти не як пацієнтка, а як журналістка — з’ясувати, на що українцям варто звернути увагу, аби гормональні зміни, викликані стресом, не призвели до невиправних наслідків. Отож, про те, чому гормони — це так важливо, які зміни у психофізичному стані мають вас насторожити і що в першу чергу варто перевірити, аби зрозуміти, що з вашим організмом, — про це все у розмові з ендокринологинею вищої категорії Анною Цибуковською.‍

‍Леся Вакулюк: Пані Анно, які ваші спостереження за час повномасштабного вторгнення за гормональним станом українців? Чи можете сказати, що ті умови, в яких вони опинилися через війну, вже наклали свій відбиток на їхнє здоров’я?

Те, що війна наклала відбиток — це однозначно. Зокрема, у частини людей стрес (гострий чи хронічний) спровокував зміни в ендокринній системі загалом. Хоч велика кількість людей і не підозрює про це. І це не лише ті, хто опинився в окупації, під масованими обстрілами, чи ті, хто пішов воювати, чи їхні рідні, які їх чекають.

У перші дні повномасштабного вторгнення ми всі були в стресі (я не побоюся цього узагальнення). У такі моменти організм мобілізується за допомогою таких гормонів стресу, як кортизол та адреналін

Спочатку у пацієнтів, які вже мали діагностовані захворювання (цукровий діабет, захворювання щитоподібної залози чи пацієнти з іншою ендокринною патологією), у них начебто все було гаразд: скарг було менше і, думаю, що звернень до лікарів у той час було менше. Але це відбулося не лише тому, що ніби не на часі було бігти до медиків, а саме через ось цю мобілізацію організму завдяки гормонам стресу. Втім, постійно людина не може перебувати у стані гострого стресу, вмикаються захисні адаптаційні механізми. З часом людський організм переходить у фазу так званого хронічного стресу. А вона, якоюсь мірою, навіть є небезпечнішою, бо є тривалішою і не дає таких активних проявів відразу, а діє підступно. Я впевнена, що є такі пацієнти, в яких, якби не повномасштабне вторгнення, якби не такий потужний стрес, то з ними могло б бути все гаразд.

Коли я йшла до вас, розповіла колезі по роботі, про що буду говорити в інтерв’ю. А вона каже: «Через повномасштабне вторгнення у мене почалося аутоімунне захворювання». І це при тому, що їй не довелося виїжджати зі свого міста, що воно далеко від фронту, що його порівняно нечасто атакують російські ракети і шахеди, що її рідні живі і здорові. 

Власне, я хотіла наголосити, що для аутоімунних захворювань характерно, що стрес (і в цьому випадку неважливо, гострий він чи хронічний), може бути тим пусковим механізмом. Він може запустити чи то цукровий діабет І типу, чи аутоімунні захворювання щитоподібної залози (аутоімунний тиреоїдит, який дуже поширений зараз), чи хворобу Грейвса. Безумовно на розвиток аутоімунних захворювань ендокринної системи вплив мають і вірусні захворювання, перегрівання, але сьогодні ми говоримо про вплив стресу.

А чому? 

Ендокринні органи керуються гіпоталамо-гіпофізарною системою. Гіпоталамус і гіпофіз — це органи, ділянки головного мозку, які регулюють функції як нервової системи, так і ендокринної, а також впливають на функціонування інших органів та систем: серцево-судинної, репродуктивної та ін. Так от гіпоталамо-гіпофізарна система дуже чутлива до стресу. Коли порушуються гомеостаз, рівновага в цій системі — реагує весь організм.

Що потрібно жінці (чи чоловікові) перевірити в першу чергу? ‍

Починаємо завжди із загального аналізу крові — це базовий показник. Також треба перевірити рівень глікемії натще та через 2 години після їжі (вміст глюкози в крові), слід визначати рівень тиреотропного гормону (ТТГ/TSH), вітаміну D. І обов’язково, я наголошую, консультуватися з лікарем. Адже інтерпретувати аналізи потрібно вміти, бо не всі референтні значення (межі норм) лабораторій підходять для різних вікових груп чи статі. Тому пояснювати результати аналізів повинен лікар, а не Google.

‍І як часто робити таку перевірку, якщо все гаразд?

Раз на рік чи раз на пів року було б добре. Я все-таки рекомендую контролювати стан свого здоров’я, бо, до прикладу: лише 3% українців мають нормальний рівень Вітаміну D без вживання Вітаміну D.

Час від часу натрапляю на дописи у соцмережах, коли знайомі запитують:«як ви тримаєте свою кукуху»? Що б ви порадили?

Прогулянки на свіжому повітрі — так. Перегляд позитивних фільмів чи прослуховування гарної музики — так. Тут кожен собі обере, що йому приносить позитивні емоції. Спілкування з людьми теж має психотерапевтичний ефект. Але з тими, з якими вам комфортно, а не з тими, хто негативно налаштований, бо й так достатньо складних переживань довкола.

Можна, звичайно, брати в помірній кількості заспокійливі трав’яні препарати, але знову ж таки, вони мають бути підібрані індивідуально. До прикладу: екстракт валеріани для багатьох жінок підійде, а от чоловікам — ні, оскільки це впливає на зниження потенції. Тому, що стосується лікарських препаратів, краще знову ж таки узгоджувати це з лікарем.

Ви вже згадували отой поганий гормон стресу (хоча, може, він і не такий поганий), який називається кортизол. Як людині зрозуміти, що внаслідок стресу того гормону в неї вже забагато? Які він процеси запускає в організмі?

Насправді кортизол — дуже добрий гормон, ми б без нього не впорались. Він нас рятує. Можна сказати, що він стоїть на варті стресу. Якби він не врегульовував ось ці наші рівні емоцій, скажімо так, то, напевно, було б набагато небезпечніше. Тому він нам просто необхідний, але у відповідних кількостях. Його рівень можна визначити в крові, в добовій сечі чи в слині.

Які ознаки підвищеного кортизолу, які б нас могли насторожити? Він може давати коливання артеріального тиску (чи то дуже високий, чи то дуже низький)

Виникнення на тілі стрій — смуг розтягу, які можуть бути від блідо-рожевого до аж багряного кольору. Типові ділянки: плечі, сідниці, стегна — це ознака гіперкортицизму.

На що ще варто звертати увагу, що вказує, що з нашими гормонами щось відбувається не те?     

Тут багато є моментів. По-перше, кожна людина, яка є уважна до себе, вона знає свій емоційний стан. Часто від пацієнтів можна почути «у мене підвищена тривожність» чи «я дуже дратівливий/ва», або ж «у мене така байдужість, яка мені ніколи не була притаманна», «або ж у мене надмірна сонливість», а ще треба звертати увагу на надмірну вагу, якій не має пояснення, чи також на різке схуднення, надмірну пітливість, набряки, сильну втому. Дуже часто люди звертаються зараз із відчуттям надмірної втоми, апатії… З одного боку, це може бути ознакою депресії, але перед тим, як поставити цей діагноз, потрібно виключити органічні зміни в ендокринній системі.

Що дуже важливо, то це репродуктивна функція: порушення менструального циклу (менструальний цикл стає нерегулярним або ж менструація зникає чи дуже рясна), зниження лібідо, неможливість завагітніти, зниження фертильної функції і в жінок, і у чоловіків

І це може бути спричинено не лише, скажімо, підвищеним рівнем тиреотропного гормону, який відповідає за функцію щитоподібної залози. Це може бути наслідком надмірного виділення пролактину — це ще один гормон, який дуже чутливий до стресу і, власне, до тих недосипань, які пов’язані з нашими нічними повітряними тривогами. Якщо людину турбує надмірна сухість у роті, спрага, часте сечовиділення — слід виключити порушення вуглеводного обміну (порушення толерантності до глюкози чи цукрового діабету).

Чи є якась різниця в реакції на стрес жіночого організму і чоловічого?‍

Якщо говорити про ендокринну систему, то є певні захворювання, які статистично відображаються в жінок частіше. Цукровий діабет, до прикладу, проявляється однаково, що в чоловіків, що в жінок. Аутоімунні захворювання щитоподібної залози в жінок зустрічаються усе-таки частіше. Репродуктивна система у жінок страждає від стресу частіше, хоча й достатньо випадків і серед чоловіків.

І що, до завершення війни ми всі вже будемо хворі?        

Знаєте, запитували одного відомого британського нейрохірурга Генрі Марш, чи правда, що в Україні рівень онкології різко зросте після завершення війни. А він у відповідь поцікавився, чому? І сказав, що в Україні точно буде високий рівень депресії і, можливо, посттравматичні стресові розлади.

Мені не дуже подобається ось це слово «хворі». Варто не затягувати (я про це абсолютно щиро кажу і своїм рідним, і своїм близьким, і своїм пацієнтам), не боятися звертатись до лікарів, що вони щось страшне виявлять, а все-таки пересвідчитися, чи все гаразд, чи нема порушень — йти до лікаря, щоб дізнатися, що нема. А якщо вже лікар щось і виявить, то якомога швидше почати вирішувати цю проблему. Час має значення! Знову перше, що мені спадає на думку, — це репродуктивна система (мабуть, це такий страх за Україну).

Бо це про наше майбутнє…     

Власне, так. Чому в жінок, які довший час мають знижену дію щитоподібної залози, порушується фертильність (здатність вагітніти)? Тому що зникає овуляція. При цьому в жінки навіть може бути менструація, але вона й не підозрює, що її цикли ановуляторні, рівень фертильності впав, а, відтак, вона в цей час не може завагітніти. Але якщо жінка вчасно звернеться до лікаря, той підбере їй адекватне лікування, то здатність народити дитя повернеться. Одні відразу вагітніють, інші потребують трохи більше часу на відновлення — все індивідуально, бо ми — індивідуальні.

Проте я за те, щоб все робити вчасно, не затягувати! Бо ми не знаємо, як надовго ця війна, але мусимо одні про одного і самі про себе піклуватися

<frame>Українка з Донецька, полька з Вроцлава, магістерка публічного права та міжнародних відносин. Очільниця маркетингової агенції halobrands.pl. Здобула широкий досвід роботи у третьому секторі, міжнародних проєктах та бізнесі. З 2002 року працювала при ООН у Києві та місії EUBAM в Одесі. У 2022 заснувала проєкт «Українка в Польщі», який переріс у фундацію. Головною метою організації є інтеграція українок у польське суспільство, особистісний та професійний розвиток, а також залучення українок до польського професійного та бізнесового середовища, включаючи ринок праці, через освіту.<frame>

Виклик, з якого все почалось

Життя у Польщі ніколи не було моєю мрією. Тоді, наприкінці 2013-го, мені здавалось, що це — найбільш вразливий з наших переїздів. А їх було чимало: Київ, Рига, Ростов, Алушта, Одеса…

Я завжди сприймала оце пересування вслід за родиною, за чоловіком, як певну тимчасовість. Дуже боялась пробілів у професійному зростанні. І цього разу вирішила, що більше не можу ставитись до себе так нестабільно.

Куди б доля не закидала — мені, жінці, дуже цінна моя внутрішня опора. Ухвалила рішення: зробити все, щоб Польща не сприймала мене, як іноземку

В Україні у мене були великі професійні можливості, я працювала в ООН — остання робота, яка пов'язувала мене з міжнародною організацією. Моя впевненість у власних компетенціях й освіті зникла, коли переїхала сюди, тутешні реалії були з ними не сумісні. До того ж, я не володіла польською на тому рівні, щоб відчувати себе професіоналом. Це був виклик.

З цього почався мій шлях до себе — до українки в Польщі.

Я — українка

У 2014-му мій рідний Донецьк опинився під окупацією. Тоді прийшло розуміння, наскільки для мене вразлива і важлива боротьба за саму себе, за свою «українськість». У момент, коли мої батьки вилетіли останнім літаком з Донбасу і приземлились у Вроцлаві, — я усвідомила, що мій дім тепер у Польщі. Мушу інтегруватись якнайшвидше і створити базу, аби влаштувати життя батьків у безпечному місці.

Але вони абсолютно не хотіли залишатись у чужій країні, не хотіли, аби я утримувала їх, і, врешті, обставини склались так, що вони ухвалили рішення повернутись в Донецьк. Попри все. Пізніше був Іловайськ, було пекло. Я дуже переживала, як вони там, як навчилися жити в цій війні. Я не могла, як раніше, просто приїхати додому, щоб їх обійняти… Часто літала в Україну. Особливо до Києва, де народилися мої дві доньки.

Було враження, що війну переживають тільки мешканці Донбасу. Ситуацією швидко перестали цікавитись не лише за кордоном, а й в самій Україні

Навіть у тих регіонах, що близько до Донецька, люди не хотіли говорити про війну. Не було з ким поділитися горем, яке прийшло у наше життя Я занурилась в роботу, щоб приглушити свій психологічний стан, пов'язаний з подіями, з батьками, змінами. І точно знала, що не хочу, аби мене асоціювали з росіянами лише через те, що я з російськомовного регіону. Мої батьки також не хочуть асоціюватись з Росією. Те, що колись було близьким, — стало ворожим. Була гостра потреба реалізувати себе саме як частину української спільноти в Польщі, всюди користувалась нагодою заявити про себе. Як про українку.

Рівна — рівній

Після майже 10 років досвіду досвіду в міжнародних проєктах та організаціях я не знайшла для себе такої ж ніші у Вроцлаві, тож почала шукати в бізнесі. Подала резюме у фірму, якій потрібна була людина зі знанням російської та української у відділ тренінгів з продажу в центральному офісі. Мене взяли. Але зовсім на іншу позицію.

Запросили на співбесіду, однак не з відділом кадрів, а особисто з президенткою компанії. Пам’ятаю, як вперше її побачила: красива, успішна, впевнена у собі. Мені тоді було трохи за 30, вона ж — на декілька років молодша. «Точно мене завалить», — подумала я. Хіба ж могла знати, що саме цій жінці, Катажині Травінській, буду все життя вдячна за те, що вона по-справжньому повірила в мене, в українку в Польщі?

Розмова була щира. Говорили про особисті обставини, про те, що мені боліло: як важливо стати економічно стабільною, розвиватися особистісно та професійно. Вона не хотіла слухати про мою «тимчасовість» у Польщі, а я за пів години переконала її, що мені дуже залежить на тому, щоб доєднатися саме до польської бізнес-спільноти. Вона повірила. Почула. Не лише з жіночої солідарності — побачила в мені потенціал професіонала, рівного собі. Повела себе по-сестринськи.

Спочатку ми домовились просто про пробний період, з двома умовами: «підтягнути» польську та вивчити продукти фірми. Так я пройшла шлях від пакування пачок на складі до офіційних зустрічей, де ухвалювались важливі рішення для розвитку корпорації.

А через місяць очолила відділ. І усвідомила: будучи українкою в Польщі — в принципі, я можу все

Пізніше, через роки, Катажина відкрила власну фірму, стала у Польщі селебрітіз й написала книгу. Я ж реалізувалась у власному бізнесі, створила фундацію «Українка в Польщі». Ми зустрілись на каву у дружній атмосфері. «Знаєш, Катя, — сказала я, — якби ти тоді не повірила в мене, я б зараз не повірила в себе і не змогла б допомагати іншим українкам повірити у свої можливості в Польщі». Їй приємно, коли я це говорю, але вона сама так цієї ситуації не бачить. Це свідчить про її рівень як людини, як жінки, як професіонала.

Дуже важливий досвід, який сьогодні передаю іншим українкам в Польщі: так, можливо, ви ще недостатньо володієте мовою, аби повноцінно висловитись на першій співбесіді. Але цього достатньо, щоб роботодавець відчув ваш потенціал, харизму. І дав шанс.

Вибачте, якщо чогось не розумію

Колектив не одразу мене прийняв, між жінками завжди присутня конкуренція. Тим більше, що я — українка. З моїми рішеннями не завжди погоджувались, з моєї польської нерідко сміялись. Часом використовувала англійську, але свідомо намагалась говорити та писати листи саме польською, попри помилки, щоб довести: я — частина цієї спільноти.

Тоді знайшла підхід: перепрошувала заздалегідь, що чогось можу не знати, не зрозуміти. Роблю так навіть зараз на важливих зустрічах, після десяти років життя тут й вільно володіючи мовою. Це одразу будує мости. І мені відчинили свої двері, почали шанувати як лідерку.

Тому зараз повторюю: поляки завжди будуть на вашій стороні. Але не бійтесь брати на себе ініціативу

Не помітила й сама, як швидко розвинулась в цій фірмі, в жіночому колективі. Настільки, що повірила в те, що можу відкрити власну діяльність. Ніколи б не наважилась на це у власній країні. Пізніше обставини склались так, що я пішла з цієї роботи. Але саме там я здобула найголовніше — впевненість в своїх силах і… жінок, яких зараз називаю своїми сестрами.

Сестри, за яких віддам життя

З Ханною ми долучились до цієї фірми приблизно одночасно. Тільки я залишилась у Вроцлаві й керувала операційним відділом, який обслуговував закордонні країни, а вона поїхала як operations manager відкривати Індонезію. Надзвичайно талановита менеджерка, багато про неї чула, про її досягнення. А вона чула про мене щоразу, як поверталась до Польщі. Допоки одного разу ми не зустрілись на одній із корпоративних зустрічей — й одразу ж стали близькими подругами.

З Каєю ж ми працювали разом в головному офісі, вона — з відділу маркетингу. Дружба почалась за обідньою кавою і душевними балачками, особливо коли на роботі з’явились труднощі. Якось я запитала її: «А чим ти хочеш займатись?» Тоді вона відповіла: «Вважаю, що ми повинні відкрити щось своє».

Так народився наш перший спільний проєкт — керамічні дошки BVSK, який отримав нагороду MUST HAVE 2017 на Лодзькому фестивалі дизайну. Ці дошки досі доступні до замовлення. Сьогодні ми втрьох керуємо маркетинговою та брендинговою агенцією Halobrands.pl і вже реалізували десятки спільних проєктів. Здається, що ми разом все життя.

<frame>Кая Дудка, подруга Юлії: Повз Юлю неможливо було пройти осторонь. Вона мала енергетику, що притягувала людей і розряджала атмосферу навколо себе. Але водночас була дуже вимогливою. Як емігрантка вона винятково добре орієнтувалася в переважно польському середовищі, легко налагоджувала контакти. Тепер, через багато років, я знаю, що ця здатність походить від її вродженої цікавості й любові до людей. Це рідкість. На той час Юля не розмовляла вільно польською, але використовувала кожну ситуацію, щоб вивчити мову. Іноді вона створювала власні кумедні польські слова, які згодом увійшли до повсякденного лексикону компанії. Ми одразу здружилися, незважаючи на те, що абсолютно різні. Юля надихала і мотивувала мене, бачила те, чого не бачила в собі я. Назріла ідея створити щось «своє». Сьогодні, озираючись назад, я можу з упевненістю сказати, що це було найкраще рішення в моєму житті. Так само вона працює зі своїми підопічними з фонду: вірить у потенціал кожної дівчини, мотивує діяти, розвиватися та рухатись вперед. <frame>

Ми абсолютно різні: Ханна дуже аналітична, Кая — креативна, а я — сконцентрована на бізнес-девелопменті. Ми дуже чітко розділили свої компетенції і навчилися не переходити собі дороги в ухваленні певних рішень. На сьогоднішній день я не маю ближчих осіб, ніж оці дві польки.

Завжди послуговуюсь воєнною термінологією: з ними не страшно в окопи піти, не шкода останню ложку каші віддати. Якби потрібно було віддати за них життя у критичній ситуації — я б це зробила

Було різне: Ханна, наприклад, позичала мені вагому суму, щоб купити батькам квартиру. Кая часто їздила зі мною в Україну, допомагала перевозити меблі під час ремонту. І навіть конфлікти, які між нами з'являлися, показали, наскільки ми близькі. Бо ніщо не вплине на наше ставлення одна до одної, як до сестер.

<frame>Ханна Трембіцька, подруга Юлії: У різні роки я жила і працювала за кордоном: в Шотландії, у Нідерландах, Бельгії та Австрії, Китаї, Індонезії та Таїланді. Юля фактично була першою українкою, яку я зустріла. І я ніколи не думала про неї крізь призму її національності, це взагалі не мало значення. У мене є подруги, з якими ми разом ще з дитинства, але Юля входить до найближчого кола. Люди, яким пощастило зарахувати себе до її друзів, можуть абсолютно на неї розраховувати, вона переверне небо і землю, коли потрібно допомогти, багато піклується про інших. Просто знаю, що я для неї важлива людина і знаю, з якою відданістю вона допомагає іншим. Жіноча дружба — існує, точно знаю. <frame>

Формула підтримки

Десять років тому у Польщі мені дуже бракувало жіночої взаємопідтримки. Спільноти, де можна зустрічатись, ділитись професійним та особистим досвідом, нав’язувати співпрацю. Бракувало теж самореалізації, як українки. Можливо, це був комплекс, пов'язаний з Донбасом, я так і не викричала того горя.

Сьогодні я створила таку спільноту сама, куточок своєї України — «Українку в Польщі». Місце, де українки, за підтримки поляків та польок, відкривають для себе нові можливості. Допомагають жінкам полюбити та прийняти кожні зміни в житті, навіть у моменти зневіри.

На цьому базується формула підтримки — від психології й мотивації до високоякісної освіти в бізнес напрямках

Першочергово це мав бути бізнес-клуб для українських жінок в Польщі, однак коли почалась повномасштабна війна в одну ніч я ухвалила рішення, що «Українка в Польщі» буде фундацію. Сестри мене підтримали: Ханя зробила копірайтинг, Кая — інтернет-сторінку. Перші, хто повірив в цей проєкт у березні 2022-го і дав нам крила — Фундації «Україна» та її президент Артем Зозуля. Впевнена, він дуже пишається своїм рішенням. Разом ми отримали ґрант сестринства «Cześć Dziewczyny!» від Kulczyk Foundation. Інші сестри — Soroptimist International Pierwszy Klub we Wrocławiu — до сьогодні фінансово підтримують та спонсорують психологічні зустрічі для підлітків та жінок.

Моя «Українка» зараз вже незалежна організація, їй довіряють сотні людей і десятки донорів. Спільнота фундації нараховує понад 6500 людей і постійно росте. Наразі ми поширюємо діяльність ще й у Варшаві. Головною програмою фундації стала Ukrainka 360.

Задля безпеки Польщі та України

У рамках програми «Українка 360», серед іншого, додаємо курс про здоровий фемінізм. Через війну ми залишаємось без чоловічої підтримки. І вся наша боротьба за права жінок закінчується тим, що жінки просто йдуть на фронт. А ті, хто не пішов — зіткнулись, як і я в 2014 році, з війною всередині себе. На сьогоднішній день я переконана, що минув час виключно економічної міграції до Польщі, зараз — час міграції висококваліфікованих жінок. Цьому є чимало підтверджень: з 2022 року українці зареєстрували в Польщі майже 60 тисяч бізнесів. І 80% — це українські жінки.

Ханна і Кая беруть активну участь у навчанні українок, організовують та проводять бізнес-курси для наших жінок. Ханя якийсь час протестувала, не була впевненою у своїх силах. Я казала: ти повинна їх навчити, вони — це я колись, а ніхто не знає мене краще за вас. Часом дівчата жартують: «От ми на тебе дивимося вже багато років, у вас там всі такі божевільні чи тільки ти?»

«Українка в Польщі» справді базується на моїй особистій історії розвитку як мігрантки, підприємниці, жінки, подруги, мами та українки з Донбасу. Приклад того, що українська жінка може якщо не все, то майже все. Це справа мого життя, а часом й усе життя. Але це — народний проєкт, який щодня творять польки та українки. Я тільки їх поєдную. 

І переконую: це варто робити разом задля безпеки і майбутнього Польщі та України

Фотографії з приватного архіву