Що цікавого на українському стенді Міжнародного книжкового ярмарку у Варшаві 2024?

Частина I: Втрата сенсу

Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту. 

Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни. 

Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.

До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.

У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.

Частина II: Необхідність говорити

Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.

Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:

— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну. 

Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо. 

‍Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід

У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей. 

Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею. 

Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10  жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили. 

На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.

Частина III: Пам’ять

Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:

— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?

Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.

Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.

Я розумію, що мої руки в мокрій землі.

Третя річ — камінець.

— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.

На могилі було ще кілька камінців.

На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію  і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.

Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем

Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.

Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.

Частина IV: Розрада

Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.

«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були. 

Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну. 

Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце  збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.

До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.

Частина V: Шов суспільства. Надія

Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.

Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.

Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/65afd4c11f08d52da349ed86_IMG-6415-1%20(1).jpg">«Читайте також: «Вона не боялася!» — подруги про Вікторію Амеліну»</span>

Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.

Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.

Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.

Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в  українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.

До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.

“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам,  їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей. 

У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів,  першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».

Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення

‍Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?

Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.

Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.

Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?

Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.

У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників

А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися. 

Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?

Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.

Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.

У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.

Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім. 

Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.

На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.

Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура

Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.

Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.

Так, ти гарно це сказала.

‍Розкажи ще про візуальні проєкти.

Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.

Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини. 

Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників. 

Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово». 

Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.

Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.

Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини. 

Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку  «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.

Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?

Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.

Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил

У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони  не мають сприяти отупінню. 

Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?

Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.

Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.

Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України

Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто  відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.

Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику. 

А що саме любиш?

Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.

А коли працюєш, то потребуєш тиші?

Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.

Єнджей Дудкевич: Минуло понад два з половиною роки з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну і великого піднесення польського суспільства, яке прийняло людей з України. Як Ви оцінюєте цей час з точки зору інтеграції двох суспільств?

Анна Домбровська: Я б почала з того, що, перш за все, ми повинні розглянути, як ми розуміємо інтеграцію. Наприклад, коли я читаю міграційну стратегію, підготовлену професором Дущиком, мені здається, що ми розуміємо її не однаково. Адже інтеграція — це, безумовно, не навчання людей польської мови, а тим більше не полонізація. Це також не очікування, що вони стануть трохи схожими на нас, від чого має залежати їхнє майбутнє і статус у Польщі. Також постійно говорять про те, що процес інтеграції — це вулиця з двостороннім рухом, в якому бере участь і приймаюче суспільство. Мені ще більше цікаво, як ми бачимо свою роль, як ми змінилися, як ми реагуємо на виклики наших місцевих громад, які стають все більш різноманітними. Частину цих громад складають люди, які не пристосовані до польської культури, багатьох культурних кодів вони не знають.

Тому для мене цікавіше, ніж те, як люди опиняються тут, те, як ми опиняємося в цій новій реальності, як ми кидаємо виклик самим собі в умовах цих швидких міграційних змін, що відбуваються в Польщі

Озираючись на період, про який ми говоримо, чи були якісь ключові моменти, які, можна сказати, вплинули на польсько-українську інтеграцію — в кращий чи гірший бік?

Я, безумовно, вважаю дуже важливим те, що деякі місцеві органи влади, зіткнувшись з відчуттям, що держава їх покинула, почали думати про власні, місцеві інтеграційні стратегії. Деякі документи такого роду вже готові та впроваджуються, інші перебувають на стадії підготовки. Це важлива справа, яка показує, що місцева влада — відповідно до наших очікувань, тобто очікувань громадянського суспільства — бере на себе відповідальність за ці процеси. Адже на місцевому рівні ми говоримо про нових мешканців муніципалітету, міста. Про людей, які працюють, виховують дітей, сплачують податки, користуються інфраструктурою, налагоджують стосунки з сусідами. Те, що місцева влада хоче бути активним учасником інтеграційних процесів, безумовно, є дуже позитивною тенденцією.

Чи можете ви назвати місцеві органи влади, які роблять це зразково?

Дуже важко порівнювати місцеві органи влади з багатьох причин. Насправді, я дуже рада, що процес, про який я говорю, все ще не централізований в нашій країні. Кожен орган місцевого самоврядування має різний досвід роботи з мігрантами та біженцями. Так само різним є досвід роботи з неурядовими організаціями і цих організацій з людьми. Іншими словами, місцевий контекст є найбільш важливим. Тому мова йде не про те, щоб написати гарну політику, а про те, щоб написати хороший стратегічний документ, який дійсно відповідає потребам, заснований на глибокій діагностиці того, який у нас досвід, які люди тут живуть, яким містом ми прагнемо бути, як воно буде виглядати в найближчі десять років. Відповідаючи на ваше запитання, я не люблю вішати ордени, а більше ціную той факт, що місцева влада почала займатися цими речами.

Як ваша організація співпрацює з місцевою владою в Любліні?

Як це зазвичай буває з міжсекторальним діалогом, вона змінюється. Але найголовніше не те, що ми завжди погоджуємося. Що мене цікавить, що я вважаю найбільшим плюсом і до чого ми повинні прагнути — це можливість сісти разом за стіл і поговорити по суті. Ми не повинні думати однаково, у нас різні цілі, і це важливо усвідомлювати. Варто вибрати ті цілі, які схожі, і почати працювати над ними, будувати діалог, довіру і розуміння між двома різними світами.

Ви сказали, що раді, що це не централізовано. Однак, як ви оцінюєте різні види політичних наративів та ідей інтеграції, що виникають на цьому рівні?

Варто говорити про це в ширшому контексті. Приблизно з 2007 року неурядові організації сміливо використовували інтеграційні фонди, які розподіляла польська держава як посередник для фондів ЄС. Це були лабораторії інтеграції, які давали можливість займатися цією темою, бо ніхто поза НУО нею не цікавився. Організації створювали інструментарій, знали, що працює, а що ні, привозили хороші практики з-за кордону і намагалися адаптувати їх до наших умов. Раптом, у 2015 році, все зруйнувалося, коли до влади прийшла ПіС. Ці проєкти жахливо виродилися.

Зараз з'явилася міграційна стратегія, в якій одним із напрямків є саме інтеграція. Я дуже погано ставлюся до цього розділу, тому що те, що пропонує уряд, спрямоване на асиміляцію

Передбачається, наприклад, що питання дозволу на в'їзд до Польщі буде залежати від можливостей інтеграції. Питання в тому, якими інструментами ми будемо це перевіряти. Я припускаю, що знову ж таки йтиметься про так звану культурну близькість, тобто про слов'янські країни в широкому сенсі, включаючи Україну і Білорусь. Слід підкреслити, що, звичайно, наші мови схожі, деякі моменти історії теж, але якщо розібратися в деталях, то ми все ж таки про багато речей думаємо дуже по-різному. Зрештою, ми досі сваримося з Україною з різних питань, і це нікуди нас не веде. На мою думку, інтеграційні процеси мають бути зосереджені на тому, щоб дивитися на те, звідки людина приїхала, щоб ми знали, що ми можемо їй запропонувати. Не може бути так, що ми говоримо комусь, що все буде добре, а комусь, що вони точно не інтегруються. Це неможлива, вибіркова політика, заснована на нездійсненних мріях, з очевидною расистською складовою.

Оскільки ми згадали про історію, яка викликає багато суспільних емоцій, як ви оцінюєте різну інформацію про людей з України, яка з'являється в медіа-просторі та інтернеті, проголошуючи, що, можливо, ми повинні перестати цікавитися всім цим і, таким чином, більше не допомагати?

Це також проблема цієї міграційної стратегії. У розділі про інтеграцію вона говорить про те, що суспільство треба навчати толерантності, діалогу тощо. Це несерйозний підхід. Звичайно, нам бракує освіти про міграційні рухи, але перш за все, держава повинна надавати достовірну інформацію про багато речей. Це те, що ми хочемо закріпити в місцевій інтеграційній політиці Любліна — раз на квартал має відбуватися прес-брифінг влади з коротким викладом міграційних питань. Ідея полягає в тому, щоб показати, що влада володіє знаннями і готова ними ділитися. Тому що зараз домінує наратив «повернімо контроль», який змушує людей боятися, що в державі панує хаос. Не кажучи вже про міністра, який позиціонує себе як захисника нації, що вже неймовірно неправильно. Потрібно проводити дослідження і давати зрозуміти: ми знаємо, хто живе на тій чи іншій території, скільки податків вони платять, чому люди з України отримують ту соціальну підтримку, яку вони отримують. І на додачу пояснити, чому це добре для нас. Тому що це так. Допомога людям з України просто окупається для Польщі на багатьох рівнях. І ми повинні про це говорити. Чого мені не вистачало з самого початку моєї роботи над питаннями міграції, так це саме обміну знаннями. Неурядові організації — єдині, хто їх має. Те ж саме в контексті польсько-білоруського кордону: якби не НУО та групи активістів, ми б взагалі не знали, що там відбувається, і все, що ми б чули, — це панічні заяви влади, які викликають паніку. А влада повинна систематично і чітко інформувати громадян про ситуацію. Зі знанням справи інтеграція також була б легшою.

Чи відбулося щось позитивне в контексті польсько-української інтеграції за останні два з половиною роки?

Закон про допомогу українським громадянам був дуже хорошим. Це, безумовно, був хороший жест, і я оцінюю його дуже позитивно. Незважаючи на різні недоліки, які з'явилися з часом. Найкраще, що було зроблено,— це негайний прийом людей з України. Ще до повномасштабного вторгнення Росії я працювала на польсько-білоруському кордоні. І я могла собі уявити, що після чергового нападу на Україну Польща закриє свої кордони, можливо, впускаючи деяких людей на дуже обмеженій основі. Однак ми відкрили їх навстіж, хоча, слід додати, не для людей з неукраїнською ідентичністю. Отже, знову мали місце подвійні стандарти, що було ганебно. Однак сам жест відкриття кордонів був добрим. Перш за все, він показав, що раптом приїхало кілька мільйонів людей і нічого не сталося, все продовжує функціонувати. Зрештою, не було практично ніяких серйозних інцидентів. Величезну роль у цьому, звичайно, відіграли неурядові організації, волонтери, всі люди, які з дня на день кидалися допомагати. Громадянське суспільство в Польщі показало, що воно сильне і здатне миттєво самоорганізовуватися в надзвичайно складних умовах. Водночас воно показало слабкість держави, тому що у мене не склалося відчуття, що влада справді впоралася з цим. І з цього треба робити висновки.

Що потрібно зробити зараз, після цих понад 2,5 років, щоб якось покращити процеси польсько-української інтеграції? Тим більше, що, зрештою, значна частина з них є новими мешканцями нашої країни, які, швидше за все, залишаться тут.

Людям по обидва боки цього діалогу бракує знань, інструментів та навичок для цього. На жаль, наші знання про людей з України є уривчастими, і ми досі маємо багато стереотипів, пов'язаних з ними. Також про те, як вони функціонували в Польщі до 24 лютого 2022 року. Ми знаємо їх переважно як робітників, особливо тимчасових, сезонних, до яких ми завжди ставилися як до дешевої робочої сили, яка приїде, заробить гроші і поїде. Їх можна обдурити, бо вони, зрештою, не будуть скаржитися. Деякі з цих стереотипів зникли за останні роки, але деякі залишилися. Тому я думаю, що ми повинні наполегливо працювати, щоб відновити гідність багатьох людей з України. Для цього нам потрібно дізнатися дещо про сучасну Україну, з ким ми насправді зустрічаємося — чому одні люди звідти розмовляють російською, а інші — українською?

Якою є історія України? Не обмежуючись Волинню, яка є мікроісторією. Було б також добре знати хоча б деякі базові слова та фрази українською мовою. Так завжди трохи легше налагоджувати стосунки

Я не маю на увазі українізацію польського суспільства. Але ми робили акцію «Люблін вивчає українську», де ми наближали прості речі до людей і показували їм, що іноді не так легко спілкуватися. Коли йдеться про людей з України, я також відчуваю, що їм бракує трохи знань про те, як все працює в Польщі. Тому ми проводимо зустрічі раз на місяць, де розповідаємо про нашу систему, вибори, а також показуємо люблінський контекст і те, що означає бути активним громадянином. Також постійно виникають питання щодо вивчення польської мови, на наших курсах максимальна кількість людей, а в черзі ще більше. Однозначно бракує місць, просторів, де люди можуть просто зустрічатися, спілкуватися і розмовляти один з одним у безпечний спосіб. Ми повинні нарешті усвідомити, що ці люди вже є частиною нашого суспільства.

Тож нам би не завадила підтримка різного роду ініціатив, адже якщо цього не буде, якщо цим нехтувати, то може виникнути небезпека, що в певному сенсі, на різних рівнях, це буде не одне велике суспільство, а два окремі?

Там, де муніципалітет разом з волонтерськими організаціями працює над сприянням інтеграції, там буде гарне життя для всіх. Але може бути багато сфер, де цього не робиться і виникають проблеми. Тому я хотіла би, щоб центральна інтеграційна стратегія була достатньо загальною, щоб враховувати різні місцеві контексти. Я хотіла би бачити способи змусити місцеву владу, яка не хоче цим займатися, змінити свою думку. Йдеться не про те, щоб змусити людей з України просто працювати, платити податки і не скоювати злочинів. Цього недостатньо. Інтеграцію потрібно стимулювати, плекати. А за цим мають слідувати ресурси, тому що все це теж коштує грошей.

Чи настав час серйозно взятися за це?

Не час, а справді вже останній момент.

Анна Домбровська — президентка Люблінської асоціації Homo Faber; співголова Міграційного консорціуму; працює над питаннями впливу міграції на місцеву громаду, наразі займається програмуванням інтеграційної політики на рівні міста. Співзасновниця «Баобабу» — соціального простору зустрічей для громад у Любліні.

Переклад: Анастасія Канарська