Блоги

Цього літа ми отримали запрошення від португальської частини нашої української родини приїхати у гості на Мадейру. Коли я купила квитки і повідомила про поїздку в редакції, мій польський видавець Єжи подивився на мене уважно і сказав: 

— Будь обережна, війна з Росією відбувається не тільки на території України. 

Я одразу ж згадала історію вбивства двох українських військових на реабілітації в Німеччині, скоєному російським Z-патріотом. Чесно кажучи, у подорожах за кордон я не почуваюся в безпеці з 2014-го.

Росіяни — безцеремонні, хамські, не розуміють, що таке особисті кордони

Три роки тому, у 2021 році, я була на відпочинку у Туреччині. Ковідне правило про дистанцію у півтора метри — це було не про росіян. Вони всюди почувалися головними і збіса дратувалися показовому небажанню відповідати їм російською. Білявка років 30-ти довго і розлючено випитувала мене, чому я не спілкуюся з нею російською. Я ж принципово відповідала їй англійською:

— Ти ж розумієш російську!

— Так, звісно. 

— То чому ж говориш до мене англійською?

— Можемо розмовляти українською. 

— Я не розумію твоєї мови! 

— Тому ми й говоримо англійською.

Сьогодні українці обирають переважно ті курорти, де немає росіян. Саме повномасштабна війна спричинила колосальну еволюцію в нашому світогляді. 

І вдома, і за кордоном, у тому числі, серед тимчасових воєнних мігрантів ви нечасто зустрінете російськомовних. Можливо, між собою люди все ще часом переходять на російську.

У публічному просторі українці все частіше ідентифікуються рідною мовою. І це дуже важливо не тільки для того, щоб впізнати своїх, а й для того, щоб вчасно почути ворога

Літо 2024 року, ми з родиною на Мадейрі. Згадую мій улюблений есей режисерки Ірини Цілик про мапу борщу. Вона твориться будь-де в світі, коли зустрічаєш близьких і заходиш до них у гості на борщ. Наша точка на мапі — Фуншал. Борщ зготувала дружина мого брата, яка зараз тут зі своїми дітьми. Ми сидимо на балконі 7-го поверху, дивимося на місто згори, обговорюємо новини з дому й їмо. 

Разом ми проводимо тут 2 тижні, під час яких відвідуємо різні містечка, їздимо в гори і, звісно ж, відпочиваємо на пляжах острова.

Інколи чую рідну мову — і це гріє серце. Однак частіше чую російську: 

— Лена, давай быстрее, нам еще в супермаркет по дороге нужно зайти.

— Леш, подожди, я еще винишко не допила.

Мозок в таких випадках вмикає екстрений режим — я гучно говорю українською, демонструючи:

Я — українка і пишаюсь цим, я жива, попри ваші ракети і армію вбивць, я зневажаю все російське, вірю в ЗСУ і в перемогу! Бійтесь нас, бо ми — вільні, а ви — раби!

Так відбувається щоразу, коли я наштовхуюся на росіян. І я цього анітрохи не контролюю — голосно звертаюся до дітей українською або просто співаю «Червону калину». Росіяни тушуються і зникають за горизонтом або витріщаються на мене, як на привид батька Гамлета, принца Данського. Лише одного разу стається інакше.

Ми зі старшою дочкою в морі, засмагаємо на понтоні. Краєм вуха чую російську. Сідаю, розглядаюся, бачу невисокого міцного чоловіка середнього віку, який разом з маленьким хлопчиком рухаються у наш бік, тримаючи під пахвою величезну надувну іграшку — зеленого крокодила. Його зле обличчя перетинає шрам. Сліди від старих поранень видні на оголеному незасмаглому тулубі. Чоловік негучно дає короткі команди сину. Рухається рвучко, агресивно (в думках пролітає — «як крокодил»). У моїй голові пульсує червона лампочка. Подумки вимірюю відстань між нами і берегом. Прораховую можливі сценарії. Розумію нерівність сил.

Я з дочкою, я мати, я повинна захищати дитину!

Крокодил на небезпечній близькості. Наші погляди зустрічаються. Його очі холодні і гострі, як ножі. У моїх очах все зрозуміло й без слів. Його тонкі вуста здригаються. Зараз станеться щось жахливе. Минає доля секунди. Він повертається до сина, віддає чергову команду різким автоматичним голосом. Хлопчик стрибає в воду. Крокодил прямує за ним. Я  відвертаюся. А потім, коли я знову повертаюсь у той бік, їх вже немає — вони розчинилися у натовпі відпочиваючих на пляжі. Зникли. 

Після повномасштабного вторгнення не всі європейські країни обмежили в’їзд для російських туристів. Крім Польщі, це мали сміливість зробити Латвія, Литва, Естонія та Фінляндія. Країни, з якими Україна у одному «клубі», які добре пам'ятають уроки історії і відчувають вплив російської агресії у ХХ сторіччі до сьогодні. 

Країни ж Західної Європи досі приймають росіян, хоча й з короткостроковими туристичними візами, які після 2022 року стали утричі дорожчими. Та зайві 50 євро не зупиняють громадян країни-агресора від того, щоб поніжитися на сонечку на пляжах Іспанії, Португалії або на Французькій Рів’єрі.

Як же це дивно — цілий рік російські громадяни підтримують Путіна і його вбивства в Україні, сварять «прогнилий Захід», слухають Соловйова і Скабеєву, аплодують Захаровій, Лаврову і Небензі, а потім їдуть розважатися в Париж, Барселону і Лісабон. А де витрачають кошти росіяни, які повернулися з війни, вмившись кров’ю українців? Ті, що ґвалтували, вбивали, спалювали і катували? 

Чи дасть хтось гарантію, що як премію за свої звірські злочини вони не отримають квитки на курорти в Європейському Союзі? 

Уявіть, що ви — україномовна жінка з дитиною з Київщини, а в метрі від вас на відпочинку в одній з європейських країн, куди ви привезли реабілітувати дитину — вагнерівець або військовослужбовець Псковського 234-го десантно-штурмового полку, який залишив після себе ями з трупами в Бучі або Мощуні?

Справа не тільки в українських жінках і дітях на відпочинку та ветеранах на реабілітації. Самі європейці в себе вдома також не можуть почуватися в безпеці, поки росіяни вільно розгулюють Європою. Тим більше, що віднедавна, завдяки Віктору Орбану, вони отримали право працювати та перевозити свої родини в ЄС.

Угорщина повинна припинити провокації, які шкодять безпеці ЄС і дозволяють російській агентурі інфільтрувати Європу. Західна ж Європа має прокинутися і зрозуміти – дикунам не місце на курортах цивілізованого світу. Європейці на відпочинку не повинні зустрічатися з гвалтівниками і вбивцями.

Не очікуйте, що на час відпустки крокодил стане вегетаріанцем. Кожної миті він може перегризти горлянку і вам.

Я бачу це по своїх знайомих — стосунки, що увінчалися шлюбами яксамраз на початку повномасштабного вторгнення, коли закохані зрозуміли усю крихкість життя і поспішали засвідчити серйозність своїх намірів, тихенько розпадаються. Ба навіть шлюби, загартовані життєвими випробуваннями, потроху тліють, добігаючи кінця, втрапивши в зону турбулентності на прямій «війна — евакуація — розділення родини». 

Коли чоловік у війську або в Україні, а жінка — за кордоном або в тиловому місті, буває дуже складно зберегти стосунки. Ще складніше — продовжувати їх, розвивати, працювати над ними на відстані попри всі негаразди й труднощі. А випробувань — чимало.

«Відчуваю, що сил стає дедалі менше, — констатує Іванна. Її чоловік — на війні. — Завалюю себе роботою 24/7, волонтерською діяльністю в Пласті, бо бачу, що вони *башать там, а нам треба *башити тут. «Руського міра» навколо дофігіща, російська мова полонила міста і села ще більше, ніж раніше — мені зараз м*скальщина ріже вухо всюди».

Іванна каже про постійне відчуття провини — їй здається, що без чоловіка робить недостатньо і занадто мало. Вона повністю зосередилася на дітях, бо на їх емоційному стані погано відбивається відсутність батька:

‍— Не маю ані бажання, ані сил входити в якісь групи підтримки, бо враження таке, що якщо відкрию свою хатку равлика, то емоційно згину й не зможу взяти себе в руки знов

Втім психологиня Олена Кузнецова, яка консультує у Centrum Edukacji i Rozwoju у Варшаві й допомагає українським жінкам емоційно «вигребти» з пригнічених станів через розлуку, радить усе ж шукати підтримки — хоча б у колі таких самих українок. Зараз особливо важливо зосередитися на власних відчуттях, прислухатися до себе і концентруватися на головному, що єднає пари.

Олена Кузнєцова розповідає, що жінки намагаються знайти для себе заняття, аби легше переносити розлуку — роблять це свідомо або й інтуїтивно. І часом прогулянка або заняття у спортзалі спільно зі знайомими мають найкращий ефект для переживання смутку. «Подруга сказала мені, що займається йогою, щоб бути спокійнішою в розлуці з чоловіком», — підтверджує Наталія. 

«Концентрую увагу на тому, що можу зробити: побутові питання, здоровʼя, діти, робота. Це дає можливість зайняти голову справами. Бо коли є спокій, мозок починає ставити болючі питання, відповідей на які я не маю», — ділиться Ірина.

«Якщо мені треба проїхати 700 кілометрів в один бік за кермом і заправити машину, щоб побачитися на два дні, я поїду, — каже Аліна, чоловік якої воює з першого дня повномасштабного вторгнення. —  Гроші я зароблю, а побути разом — безцінно. Намагаємося бачитися якомога частіше».

Це її спосіб пережити розлуку без втрати для почуттів. Загалом у нагоді парі стають сучасні гаджети й інтернет. Розуміння того, що спілкування є, зберігає прив’язаність. Навіть якщо повідомлення тривалий час мають статус непрочитаних.

 — Він — там, я — тут. Задіюю всі органи відчуттів — від спання у чоловіковій сорочці із запахом його тіла — до прослуховування аудіоповідомлень з його голосом

— Коли виходить, чоловік розповідає синові казку на ніч — просто по телефону. Ці банальні речі трохи допомагають, — ділиться Надія.

Психолог і гештальт-терапевт Геннадій Мустафаєв, який надає психологічну допомогу парам, вважає абсолютне залучення у життя партнера одним із найважливіших способів збереження почуттів у розлуці. Під час розмови з українками, які через війну тимчасово опинились у Польщі, він наголошував на спільному плануванні життя й обговоренні всіх його аспектів аж до дрібниць: «Вибираєте чашки — оговорюйте чашки. І не важливо, що між вами — сотні кілометрів».

Пари, які дійшли до цього інтуїтивно, мають усі шанси зберегти стосунки попри розлуку і негаразди.

«Чоловік на війні з перших днів, — розповідає Олександра. — Вже давно визнала, що це надовго, і роблю все, щоб вкладати в наші стосунки тут і зараз. Що мені допомагає? Small talks про щось радісне. Dirty talks — обов'язково, секстинг, ню-фоточки. Та будь-що, або відчути цей сексуальний контакт між нами. 

Також шлю фотки сина, деталі, як ми проводимо час. Вислуховую, коли просить і ділиться. Не лізу, коли мовчить і не розказує. Намагаємося бачитися якомога частіше фізично — або він бере декілька днів і мчить до нас, або я беру роботу із собою і їду до нього «на канікули».

Графіки і планування — ще один лайфхак, який рятує пару. «Чоловік якось проговорився, що того ранку був з побратимами у повній «дупі». Згадка, що завтра о 10-ій ми маємо зідзвон на нашу сімейну «планірку», дала йому сил вигребти, — ділиться Надія.

«Мій чоловік неодноразово казав, що відчуває, ніби є поряд, коли я все докладно йому розповідаю і висилаю світлини, коли раджуся щодо побутових речей і ділюся буденними радощами», — погоджується Олександра.

‍Попри негаразди, складнощі й загальне виснаження від новин, пари, які вирішили триматися разом, відзначають, що їм довелося змінити комунікацію. У кращий бік

«Найважливіше — я намагаюся фільтрувати свій «базар» і спершу думати, ніж щось писати і висилати, — каже Олександра. — Особливо це стосується військових тем. Щодо «ниття», що мені важко — загалом чоловік хоче чути, де я не справляюся, щоб підтримати. Тому я вільно ділюся цим, але звісно, в межах розумного. Я часто висловлюю своє безсилля — кажу, що хочу бути йому підтримкою, але нічим не можу ані допомогти, ані розрадити. Він теж ділиться своїм безсиллям».

Навіть у часи складних випробувань, викликаних повномасштабною війною, українки шукають позитив і стверджують, що дистанція дає змогу тримати голову холодною і можливість подумати, перш ніж щось сказати. Навчившись давати раду собі й дітям, вони вчаться звертатися за допомогою — до близьких людей або практикуючих психологів. І є оптимістичний прогноз, що з цієї боротьби, яка триває щоденно, вони вийдуть переможницями.

<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Я реабілітувала дітей, а вони — мене

Мій шлях від сфери краси та світових подіумів до благодійності й опіки над дитячим будинком ліг через втрату найріднішої людини. І сталося це неочікувано. 

У минулому я була спортсменкою, займалась художньою гімнастикою. Доросла до майстра спорту. У київський Будинок моделей «Хрещатик» потрапила випадково: дорога з інституту проходила повз нього. Тоді це був найкращий будинок моделей трикотажних виробів у Радянському Союзі, він підкорював світові подіуми. Побачила оголошення про кастинг, вирішила сходити з дівчатами за компанію.

Так почалась моя модельна історія.

Я об’їздила чимало країн, серед яких — США, Бразилія, Мексика, Южна Корея, Велика Британія, майже вся Європа. 

У 2002-му, коли вже була впізнаваною особистістю у столиці, ми з подругою Ксенією Кузьменко відкрили власну агенцію. Окрім модельного бізнесу зайнялись також організацією та продюсуванням національного конкурсу Міс Україна. Після того, як у 2004 році цей конкурс вдалось успішно провести у Палаці «Україна» з прямою трансляцією на телебаченні, мені стало цікаво, як це — брати там участь. Хотілось краще розуміти дівчат і підтримувати їх.

Тоді я сама взяла участь у Miss Global USA і… завоювала корону Mrs Globe Europe.

Люблю мистецтво, окрім моделінгу мала пристрасть й до кіно. Однією з найбільш пам’ятних ролей була роль польської княжни у фільмі про Богдана Хмельницького. Напередодні повномасштабної війни я знімалася в успішному українському проєкті «Київ вдень та вночі». Життя було дуже насичене. 

Але одного дня раптово померла моя мама — і всередині щось обірвалося. Ми з нею були дуже близькі. Нічого не хотілося, потрібні були нові сенси, щоб жити далі.

Коли мені запропонували очолити благодійний фонд, який опікується дитячим реабілітаційним центром «Місто щасливих дітей», я не була впевнена, що впораюсь. Це те місце, де надають допомогу покинутим дітям — когось знайшли просто на вулиці, від когось відмовились, деяких вилучили з кризових родин. Доки дорослі вирішують різні юридичні питання та триває пошук нових родин, ці діти мають можливість жити в комфортних умовах і проходити психологічну реабілітацію. Ми з командою повинні були все це забезпечити. 

Спочатку просто туди їздила, але з кожним наступним візитом — втягувалась: діти чекають зустрічей, з’являється довіра і прив'язаності. Це стало моїм порятунком тоді, як і зараз — під час війни. Бо кожен знаходить свій стимул і сенс життя у важкі часи. Я реабілітувала дітей, а вони — мене.

‍Та сама Power Woman 

У перші дні, коли почалась велика війна, гармати і війська протиповітряної оборони розмістили біля нашого дитбудинку. Ми прийняли швидке рішення евакуювати дітей, співробітники під свою відповідальність вивезли їх у більш безпечні населені пункти України — хто куди. 

З’являлись пропозиції перенести дитбудинок за кордон, але ми сподівалися, що все швидко закінчиться. Тоді всі вірили, що ця війна ненадовго. Одна з таких пропозицій прийшла від Ольги Богомолець [українська політична і громадська діячка, заслужена лікарка України, — Ред.]: одна сім'я в Німеччині мала можливість допомогти, надати житло і все необхідне.

Так у моєму житті зʼявилась Ельвіра. План евакуації дітей у режимі онлайн ми створювали саме з нею. Тоді я ще не мала уявлення, хто така Ельвіра Нєвєра, не бачила її фільми і не здогадувалась, що згодом до мене прийде абсолютне захоплення цією жінкою, взаємна симпатія і дуже близька дружба. Жінкою, в якої не закінчується енергія і бажання допомагати. Зараз для мене вона — та сама power woman.

На той момент Ельвіра вже займалася допомогою для наших солдатів, це їй вдалось знайти заможну сім'ю з Баварії, яка виділяла та виділяє чималі кошти на підтримку української армії, оскільки не могла миритись з бездіяльністю німецького уряду. У жінки на ім’я Ульріке була вілла біля озера посеред лісу, де ніхто не жив, і після довгих роздумів Нєвєра запропонувала евакуювати та поселити там український дитячий будинок. 

Виїхати було непросто. По-перше, війна тривала вже кілька місяців, і якщо до цього був хаос і люди, дитячі будинки, інтернати виїжджали без будь-яких документів, то нам вже довелось пройти всі коридори влади та отримувати офіційні дозволи від чотирьох міністерств та військової адміністрації. А по-друге, потрібно було буквально «позбирати» 20 дітей по Україні: з Київської, Тернопільської, Волинської, Львівської областей — звідусіль, де вони опинились.

Транспорт і переїзд організувала Ельвіра та родина фон Вальца. На польському кордоні ми пересіли в інший автобус, який віз нас у новий дім. Було лячно і дорослим, і дітям — ми прямували у невідомість.

‍Турбота з великої літери

У Німеччині ми стали єдиними, хто цілим дитячим будинком, включно з вихователями, знайшов притулок завдяки приватній ініціативі. Ніколи б не подумала, що німці так вміють піклуватись. Ти лише встиг подумати — а вони вже це для тебе роблять. 

У маленькому баварському містечку наш автобус зустрічали місцеві жителі, мер міста і навіть оркестр. Для цього перекрили всю трасу. У будинку приготували все — навіть їжу і лежанки для моїх песика і котика, яких я забрала з собою. 

Минув рік, перш ніж нам вдалось організувати новий режим нашого життя та прийняти нову реальність, що ми живемо тут, що сьогодні це наш дім. І що ми живемо під одним дахом —  20 дітей та 10 вихователів — як нова сім'я. І лише через рік, коли трохи вгамувався загальний стрес, ми почали помічати, в якому чарівному місці знаходимось. Місцеві мешканці допомагали всім можливим, навіть організовували спортивні заняття та активності для дітей. Це — турбота з великої літери. 

Коли Ельвіра вперше приїхала до нас в гості, щоб познайомитись — з обіймами і гостинцями для дітей — ми влаштували дискотеку. Вона все фільмувала, обіцяла одного дня зробити з цього кіно. До кожної дитини знайшла тепле слово й правильний підхід. 

Пізніше, в Амстердамі, куди вона запросила на прем'єру фільму [«Синдром Гамлета» (2022), — Ред.], я відкрила для себе ще іншу Ельвіру: талановиту режисерку, небайдужу особистість, яка не боїться заглиблюватись у дуже серйозні проблеми суспільства і знаходити для них вирішення.

Пам'ятаю, як з нами стався театр. 

До дітей приїхала подруга Нєвєри — режисерка Роза Саркісян, яка зіграла у «Синдромі Гамлета». Була ідея позайматись театротерапією, в образі певного героя розповісти про свої емоції та переживання, про те, що болить. Це виявився величезний крок вперед у терапії дітей. У них за плечима страшні психологічні травми, але після того, як їх хоч раз вдалось проговорити — стає легше. Один тиждень з Розою виявився більш ефективним, ніж робота з психологами на базі нашого центру.

З цих глибинних життєвих історій створили справжній театр. Уявіть, Ельвіра організувала гастролі в Берліні! І наші діти виступали на сцені, про них писали газети. Після цього діти змінились повністю, стали більш довірливими, впевненими у собі, а страх відкриватись повністю зник. 

Але найголовніше — вони були щасливими. 

‍Дій, як жінка

Мені здається, Ельвіра думає про Україну 24 години на добу. Не просто думає, а діє. Щодня. Нещодавно я приїхала до неї у Берлін на вихідні [Ельвіра Нєвєра, ​​волонтерка, польсько-німецька режисерка та сценаристка, зараз проживає у Берліні, — Ред.], а у неї робота нон-стоп: приймає запити з фронту, відправляє туди генератори, прилади нічного бачення, дрони. Особливо допомагає жінкам, які опинились у складних ситуаціях. Просто по-людськи, по-жіночому. У цей момент, коли я вам про неї розповідаю, вона займається пошуком житла для жінки у Києві, яка пережила російський полон. 

Не знаю, де вона черпає силу в будь-якій ситуації реагувати зважено, але я ніколи не бачила її спалахів гніву чи нервів. Внутрішній спокій — це велика якість. Спочатку я була переконана, що вона для цього займається йогою — і теж почала, бо у роботі з дітьми вкрай необхідно попри все зберігати рівновагу, присутність духу і позитив. Поки одного разу Ельвіра сама мене не запитала: «Знаєш, з тобою так приємно проводити час, ти така спокійна, умиротворена. Як тобі це вдається?» 

Вірю в силу жінок. Часом здається, що чоловіки не здатні домовитися і йти пліч-о-пліч, а у жінок це виходить. Ми маємо здоровий глузд та внутрішню рівновагу. Вміємо зібратись і бути гнучкими у критичні моменти.

Можливо, я суджу по Ельвірі чи по собі, тому що про себе теж можу сказати напевно, що я сильна жінка. Але вона — абсолютна сила. Їй вдається не лише реалізовувати свої цілі, а й спрямовувати та підтримувати інших людей у найважчий час

‍Найважче — відпускати дітей додому

За останні 2,5 роки я була кухаркою, посудомийкою, домогосподаркою, психологинею, лікаркою, водійкою, курʼєром. І усвідомила, що якщо до тебе приходять певні знання чи навички, то треба їх нести й розвивати далі, не втрачати, бо ніколи невідомо, як повернеться доля.

Наприклад, у школі в мене була німецька, але я ніколи не думала, що ця мова мені знадобиться. Жінки у моїй родині гарно готували — але я ніколи не розвивала в собі ці здібності, допоки не довелось виконувати роль кухарки для 30 людей. Я стала й водійкою, оскільки ми живемо серед лісу, дітей потрібно було завозити та привозити зі школи й гуртків. У мене також є диплом з лікувальної фізкультури (ЛФК). В Німеччині це затребувана професія, і якби я раптом захотіла залишитися, то могла б успішно працювати. 

Зараз наші діти повертаються додому. Когось усиновлюють, хтось повернувся у свої сім'ї, тому що там закінчилися суди чи батьки впоралися з наявними проблемами. На сьогоднішній момент у нас залишилося тільки троє хлопчиків. Я їм обіцяла, що вони закінчать тут школу — особливо старшому хлопцю, тому що він навчається в німецькому класі. За два роки він зміг з нуля вивчити німецьку мову, успішно скласти іспити нарівні з німцями і запросив мене на свій випуск. Востаннє я була на випускному у свого сина.

Відпускати дітей дуже важко. Психологи вчать, що потрібно одразу сепаруватися, менше комунікувати. Але за два роки ми стали рідними, і мені зовсім не байдуже, як у дітей складається доля у нових сім’ях. Багато раджусь щодо дітей з Ельвірою, разом міркуємо, як вчинити краще. Вона бачила всі процеси зсередини і є моєю довіреною особою.

А тим часом наш київський будинок продовжує роботу. Зробили там чистоту та затишок, облаштували укриття, лиш поки ніяк не можемо знайти психолога. Будемо кликати Розу з її унікальною методикою терапією театром. На жаль, зараз як ніколи величезна кількість дітей потребує допомоги й опіки, країні вкрай необхідні такі заклади. 

23 липня «Місто щасливих дітей» відчинило свої двері для нових мешканців. 

І як ви думаєте: хто був першою гостею? — ЕЛЬВІРА! 

‍Фотографії з приватного архіву‍

В умовах російсько-української війни складно вимірювати ефективність двосторонніх відносин виключно економічними показниками. Польща надала військово-технічну допомогу Україні у перші, найважчі місяці російського вторгнення, і про це не можна забувати. Проте очікування польського істеблішменту не виправдалися, хоча ідеї конфедерації Польщі та України звучали в діалозі.

У Польщі завершилася тривала виборча кампанія, під час якої парламентські вибори перетекли у вибори до місцевих органів влади, а ті — у голосування на виборах до Європейського Парламенту. Боротьба була запеклою, її відлуння чути навіть сьогодні.

Президентські вибори пройдуть аж наступного року, і є час розпочати процес реанімації двосторонніх відносин, підважених спалахами популізму, провокаціями навколо українського зерна та блокуванням польсько-українського кордону.

Заміна біля стерна державного управління Матеуша Моравецького на Дональда Туска, на жаль, поки не стала потужним імпульсом для потепління польсько-українських відносин. Проте Туск навряд чи стане балотуватися у президенти, і цей факт може стати сприятливим для стабілізації відносин — з огляду на його політичний досвід та вагу в європейській політиці.

8 липня у Варшаві Дональд Туск та Володимир Зеленський підписали безпекову угоду. Це не лише черговий документ з низки спроб України юридично закріпити гарантії безпеки. У ній передбачено можливість військово-технічної співпраці та створення «Українського легіону» з числа громадян України, які перебувають на території Польщі. Функціонування цього підрозділу є поки, швидше, декларацією про наміри. Однак спільне виробництво боєприпасів, дронів, пошук можливостей для реалізації ракетної програми є необхідною запорукою стратегічного партнерства.

У двосторонньому діалозі є чимало складних питань, серед яких Волинська трагедія посідає ключове місце. Цього року вшанування пам’яті її жертв у Польщі минуло без надмірного ентузіазму, але міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україна не стане членом ЄС без вирішення Волинського питання. Хоча очільник польського оборонного відомства часто робить заяви з питань, лише опосередковано дотичних до сфери його професійної компетенції, ігнорувати її не варто. Навпаки — треба відновити дискусію, виходячи з нинішніх реалій.

Кілька років тому було здійснено невдалу спробу створити польсько-українську відзнаку «Праведника Волині», і актуальність її не зникла. І довірчі відносини президентів Анджея Дуди та Володимира Зеленського могли б допомогти політикам стати почесними патронами цієї відзнаки.

Ще один момент: лише проведення ексгумації тіл жертв Волині допоможе встановити масштаб трагедії, мінімізувати спекуляції про кількість її жертв. Щоправда, маємо усвідомлювати політичну чутливість цього питання для офіційного Києва та відповідний емоційний фон у Варшаві.

Озвучена Дональдом Туском 8 липня ініціатива щодо виробництва електроенергії для України коштом польського вугілля могла б стати одним з компонентів двосторонньої співпраці. Втрати у сфері енергетики для України є значною проблемою, і вирішувати їх напередодні опалювального сезону потрібно, використовуючи креативні, несподівані для Росії кроки. І якщо вони допоможуть польським шахтарям, це теж сприятиме покращенню відносин між країнами.

Польща для Кремля є одним з головних об’єктів інформаційно-психологічного тиску, на її території російські спецслужби намагаються здійснити низку «активних заходів» задля дестабілізації ситуації

Блокування польсько-українського кордону проходило під патронатом «Конфедерації» та, зрештою, принесло їй політичні дивіденди на виборах до Європарламенту, тоді як з диверсіями та підпалами на польській території місцеві правоохоронці борються більш успішно. Тамтешні медіа неодноразово повідомляли про затримання українців та білорусів, які шпигували на користь Росії. Проте знайти тих, хто написав під трафарет «Нам потрібні вибори» на стіні Українського дому у Варшаві поліція та спецслужби Польщі поки так і не зуміли.

Низка рішень уряду Туска стимулюватиме відтік українських мігрантів з території Польщі до інших країн ЄС — насамперед до Німеччини. Німецька масштабна економіка може прийняти нових тимчасових переселенців. Проте варварські обстріли українських населених пунктів, навмисне знищення енергетичних об’єктів може вже ближчим часом спричинити нову хвилю міграції, і саме Польща буде головним шлюзом для громадян України.

Тому на порядку денному постають спільна протидія російській пропаганді (мігранти у цьому питанні є дуже чутливою категорією) та захист української ідентичності для українців у Польщі. Вони вже сьогодні фактично відновили етнічний візерунок міжвоєнної Другої Речі Посполитої, розмивши моноетнічний характер, притаманний Польщі після Другої світової війни.

Повертаючись до теми українського зерна, яка стала болісною для двосторонніх відносин, хочу зауважити, що відновлення роботи чорноморських портів суттєво зменшило її вплив на ці відносини. Українське збіжжя знову транспортується до країн Азії та Африки, і польська дипломатія могла б сприяти розширенню ареолу його постачання. Звісно, на вигідних для обох держав умовах.

Польща в цілому могла б стати одним з провайдерів інтересів України в світі, хоча, ніде правди діти, прагнення польського бізнесу отримати преференції у питанні відновлення України поки не знаходять розуміння в Києві.

Зараз в ЄС головує Угорщина, і це півріччя складно буде занести до сприятливого періоду євроінтеграції України. Проте у січні 2025 року головування перейде до Польщі, і сьогодні завданням Києва та Варшави є формування спільного амбітного плану дій

Перенесення кордону ЄС та НАТО далі на схід відповідає національним інтересам Польщі, цим і була обумовлена масштабна підтримка України у її протистоянні з Росією.

Польща й Україна мають 525 кілометрів спільного кордону, на якому сьогодні критично бракує пунктів пропуску (це окрема болісна тема двосторонніх відносин). Проте ми не повинні, перебуваючи на плато спільних інтересів, відмовлятися від пошуку точок дотику і маємо навчитися говорити одне одному не лише правду, але й компліменти.

‍

Рішення президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена відмовитися від участі у передвиборчій кампанії за кілька тижнів до форуму демократів, на якому він мав бути затвердженим кандидатом на посаду очільника держави, нагадало про історичність подій, свідками яких ми є під час перегонів 2024 року.

Вперше претенденти на посаду президента США проводять дебати до рішення партійних зʼїздів, що затверджують їхні кандидатури. Вперше за багато десятиріч стріляли у кандидата на посаду президента США. Вперше за багато десятиріч чинний очільник держави відмовляється від балотування на другий термін. І вперше претендент, який переміг на праймеріз власної партії, виходить з гонки й створює можливості для висунення нової кандидатури.

Але якщо подивитися на ситуацію не з історичної, а з прагматичної точки зору, це рішення Байдена небагато що змінює. Тому що останні президентські вибори у Сполучених Штатах були ще у далекому 2016 році, коли республіканець Дональд Трамп несподівано для багатьох вирвав перемогу з рук демократки Гілларі Клінтон — згадайте, тоді колишня очільниця держдепартаменту здавалася буквально приреченою на перемогу, бо ніхто не хотів вірити, що може перемогти Трамп!

А далі вже відбуваються не вибори, а плебісцити, головним питанням яких є, чи бажає виборець бачити Дональда Трампа у Білому домі. Тому насправді і вибори 2020 року були насамперед не «виборами Байдена», а «виборами Трампа». І вибори 2024 року є не виборами Байдена, а виборами –– чи не виборами Трампа. І з цієї точки зору вже були виборами без Байдена ще до рішення чинного президента США.

Виборці мають відповісти на одне досить просте питання: чи бажають вони, щоб їхньою країною керувала людина, сама діяльність якої, якщо врахувати ще й штурм Капітолію, суперечить засадам демократії, або ж готові закрити на все це очі, бо це ж Трамп?

І оскільки більшість виборців Трампа керується ірраціональним підходом, сформульованим саме в цих словах — «голосую, бо це ж Трамп», а більшість тих, хто голосує проти, керується невимовним жахом — «голосую, бо хто завгодно, тільки не Трамп» — все буде вирішено голосами невеликої кількості людей у кількох стратегічно важливих штатах. Людей, які поки що не знають, чи є важливим для них цей плебісцит взагалі

Звісно, так було і у 2016 році, коли Трамп провів вдалу компанію у цих штатах і виграв. І у 2020 році, коли Трамп втратив ці штати на користь Байдена і не міг в це повірити. Так буде й зараз. Демократам потрібно тільки переконати виборців, що той чи та, кого вони запропонують Америці, здатний ефективно керувати країною, насамперед фізично. Це, звичайно, не гарантує їм перемоги, але залишає шанси на цю перемогу на такому ж рівні, якими вони були до знаменитих дебатів і рішення Джозефа Байдена.

«Знаєш, про що я подумала? Ми ніколи більше не зустрінемося після війни. Бо цю війну з нас так просто вже не вийняти», — промовляє, поправляючи сукню, київська знайома, яка проїжджає Варшаву в напрямку літературної резиденції у Вроцлаві й за кілька днів повертатиме назад. 

Ми їмо полуничне морозиво у Варшаві, біля фонтану хлюпаються діти. Звичайний початок літа у безтурботній польській столиці. Здається, для всіх, але не для нас з нею.

Польський люд засвоїв просту істину: якщо бачиш заплакану людину — не заважай, не допитуйся. Може, то просто українка в своїй українській реальності. Ось офіціант самими очима запитує, чи все у нас в порядку, а підійти не наважується. І я так само йому дякую — очима. 

«Загроза балістики триває до відбою», — пише миколаївський Ваньок. І ми за сотні кілометрів чекаємо закінчення тривоги у містах, які нам рідні. «Ракета Іскандер-М припинила існування в межах Одеського району», — видихаємо, щоб знову вдихнути. Полегшення тимчасове. І воно зовсім не залежить, чи запустять росіяни зараз іще ракет. Воно не минає. 

Ми всі проживаємо хронічний стрес, замішаний на травматичному досвіді втрат і залишення, прощання й обірвання зв’язків

Він не залежить від того, хто де переживає війну — в Україні чи за кордоном. 

Під час зустрічі з українськими жінками у Варшаві психологиня Олена Любченко, експертка у сфері психології розвитку, відносин та емоційної компетенції, наголошує на тому, що ми всі зараз перебуваємо в стані постійного тривалого стресу, з яким самотужки можуть справитися лише одиниці. 

До слова, помірний стрес робить життя якісним — дає змогу балансувати між тривогою і нудьгою, сприяє внутрішній мотивації, підштовхує рухатися далі, щось робити і діяти. Коротше кажучи, жити. А ще він допомагає розвивати психологічну стійкість до щоденних викликів — як загрубіла шкіра рук, які вже не бояться фізичної праці. Часом це стосується і сердець. Але наш стрес — інший.

За словами Олени Любченко, розвивати у собі резильєнтність — оптимальний спосіб не зламатися і не загрубіти у складних обставинах, в яких нині перебувають усі без винятку українці. 

Резильєнтність — це одночасно стійкість і гнучкість, а також здатність відновлюватися. Як правило, це вроджена особливість. Вона ґрунтується на сімейних цінностях, родинних зв’язках, переконаннях. Але це також навичка, яку можна в собі розвивати. 

Утім, є нюанси.

Ми можемо бути стійкими й буденно сприймати новини про нові обстріли, а потім у чужій вітрині побачити чашку, схожу на свою із власного розтрощеного дому. І ось наша стійкість знову збоїть

Я не знайшла у мережі жодного дослідження резильєнтності, де б йшлося про воєнні часи або українців у війні. Останнє із західних досліджень стосується здатності справлятися з щоденними викликами і стресами під час епідемії COVID-19. Понад дві тисячі учасників, які непогано впорались із викликами, оприлюднили свої способи на зняття стресу і загальнолюдських потрясінь. Їх було об’єднано у сім стратегій: 

Стратегія сенсу і мети включає твердження: «Я робив те, що вважав правильним у повсякденному житті», «Я переконаний, що виріс у позитивному ключі завдяки життєвим викликам», «Я докладав зусиль, щоб позитивно дивитися в майбутнє». 

Стратегію духовності обирають люди, які борються з викликами за допомогою медитацій, віри й молитви. 

Стратегія когнітивної та емоційної гнучкості передбачає приділення часу розумінню власних емоцій, зосередження на тілесних реакціях і сповільнення, аби боротися з негативними емоціями. 

Стратегія «Мозок і фізична підготовка» спонукає приділяти час власним хобі й інтересам, читати й слухати нове, навчатися й здобувати знання.

Стратегія рольових моделей полягає в тому, аби орієнтуватися на наставника, учителя, друга, отримувати поради, як справлятися з труднощами. Або ж стати таким наставником для інших. 

Стратегія надання соціальної підтримки дозволяє долати труднощі і стреси завдяки підтримці інших людей. 

Стратегія зіткнення зі страхами стосується найсильніших і вимагає прямо протистояти своїм побоюванням і проблемам, намагання щось змінити. 

Одна або декілька цих стратегій на власну резильєнтність дозволяє «прокачати» витривалість до життєвих викликів й незабаром трансформується у спосіб швидко протидіяти стресам у часи турбулентності. Очевидно, найдієвішу стратегію у власний спосіб «вигрібати» зі складних життєвих обставин можуть підказати психологи. Втім, є нюанси.

— У нас не надто розвинена культура звертатися до психолога, проживати свої емоцій, — резюмує Юлія Черкашина, нейропсихологиня, експертка Центру психологічної підтримки та розвитку українських біженців у Польщі.

— Українці за кордоном обтяжені ще й додатковим почуттям провини і синдромом того, хто вижив. І що більше їм дорікають, що вони й досі залишаються за кордоном, не підтримують їхнє право на вибір, то сильніше і негативніше вони переживатимуть власні рішення 

«Якщо ти не випилявся із цього життя, отже, чудово собі даєш раду», — чорний гумор, який став українською реальністю. «Я ще жива чи ні?», — питання, яке щодня ставлять собі українки у кожному куточку України та Європи. Пильно дивляться на себе у дзеркало, поправляють волосся, одягають сукні й вирушають опановувати іноземні мови, розбиратися з незрозумілими законами, гамувати дитячі тривоги іграми й розвагами. І донатити на ЗСУ, звісно. 

‍

Фотографії Shutterstock

‍

Часом я почуваюся як Скаут Фінч у костюмі шинки.

Тільки у мене інший,

мій спеціальний костюм для виїзду за кордон.

«This’s Iryna, she’s from Ukraine”.

Я бачу,

як змінюються ваші милі обличчя,

як набувають доречного скорботного виразу.

Так, це я тут стою у костюмі труни

на вашій веселій вечірці.

Вибачте, що пахну війною.

Воно не змивається.

Можна вбиратися в легкі радісні сукні,

поливатися новим запахом від Byredo,

фарбувати нігті й губи червоним,  

але воно в тобі.

Це вже хронічне.  

Ми нью-ейдж прокажені.

Та будьмо відверті, ця неприємна хвороба

має малу вірогідність контагіозності.

Ми не заразимо вас цією війною.

То наші труни.

Наші мертві.

Наші тонкі переламані пташині шиї.

Або піду пити коктейлі в той інший куток

до ізраїльтян, сирійців тощо.

Нинішнє літо подарувало Росії купу можливостей. На фронті Армія РФ пішла ва-банк, бо ніхто не знає, як воюватиметься в 2025 році, коли бронетехніки у другої армії світу відчутно поменшає. Віктор Орбан, премʼєр-міністр Угорщини, наступних пів року головуватиме в Раді Європейського союзу. Він одразу взявся за побудову іміджу миротворця — і попросив Зеленського припинити вогонь. А далі поїхав обійматися в Китай.

Дещо допомагає Росії головна дилема на виборах у США — чи не застарий Джо Байден балотуватися від Демократичної партії — й обкладинки світових ЗМІ то з ходунками, то зі смішинками, що нинішній лідер «уже не торт». 

Впевненості додала Путіну і нерішучість США та Німеччини на ювілейному саміті НАТО. Він справді міг бути історичним, але не став — і лише запевнив, що українці власними руками мають перемогти російське військо, яке збиралося весь період Холодної війни. 

Всі ці фактори разом діють на українське суспільство виснажливо, і навіть найстійкіші протягом дня відчувають емоційні гойдалки. Український народ тримає єдність, але подекуди пішли перші тріщини та легкий візерунок іржі. 

Руками випадкових і некомпетентних народних депутатів продовжується пресинг ЗСУ. Чому так?

Українська армія стабільно тримає величезний рівень довіри і в окремих політиків вищого рівня є побоювання, що саме цей суспільний інститут народить нових політиків, які прийдуть на зміну нинішнім елітам 

Лідеркою тут є народна депутатка Марʼяна Безугла — не минає дня, аби вона не обізвала Головнокомандува ЗСУ Олександра Сирського «страшним «совком», який буцімто вбиває більше людей, ніж російські генерали. Ця ж сама політикиня влаштувала хейт ЗСУ після свідомого удару Росії по онкохворим дітям в лікарні «Охматдит» — стверджуючи, що у нас погане ППО і абсолютно некомпетентні Повітряні сили України. Тривожна заява з огляду, що ось-ось чекаємо першу партію F-16, і вони справді можуть убезпечити прифронтові міста на кшталт Харкова від ударів КАБами. 

Подібні заяви — наче мед для російської пропаганди та розвідки. Адже саме так у численних телеграмах потім розганяють кампанії ненависті до армії, зриву мобілізації, а ще замовляють злочини проти військовослужбовців, де фігурантами стають неповнолітні 

Країною прокотилась серія підпалів автомобілів ЗСУ у тилових містах підлітками. Хлопчикам через проросійську соцмережу обіцяють по кількасот доларів — треба просто підпалити автівку, яка буцімто пакує людей до ТЦК. Так жертвами стають бойові підпозділи, для яких наявність авто тотожне виживанню на передовій. 

Традиційно — російські спецслужби вибирають найбільш маргіналізовані сфери українського населення. Які хочуть швидких грошей і не гребують будь-якими способами швидкого заробітку. Безумовно, ні про який патріотизм чи суспільну мораль там не йдеться.

Яскравий випадок трапився у червні. Матір свідомо підбила на підпал автівок ЗСУ свого 14-літнього сина. У телеграмі за це їм обіцяли 500 доларів. 

Росія знає, що неповнолітніх не каратимуть суворо, а отже, так можна легалізувати злочини проти ЗСУ. А ще це прошивка молодого покоління — хочеш заробити швидких грошей, бий ЗСУ.

Паплюжать памʼять навіть мертвих героїв. Наприкінці червня на Аскольдовій могилі було пошкоджено могили Героїв України — пілота Андрія Пільщикова «Джуса» та Дмитра Коцюмбайла «Да Вінчі». Обоє молодих чоловіків є яскравим прикладом покоління Майдану, яке свідомо пішло захищати Україну від російської агресії.

За вандалізм спіймали 60-річну жінку з певними психічними розладами. Тобто Росія не соромиться використовувати навіть нездорових людей, які не тямлять, що вони насправді роблять. І котрих неможливо притягнути до відповідальності через стан неосудності. 

Подібний сплеск агресії до військових — мертвих, живих та ненароджених — має, на думку РФ, закріпити в окремих категорій українців ненависть до ЗСУ. Що ось, ці люди в формі — корінь зла. Що давайте вже нарешті сядемо за стіл перемовин, зробимо винними радикалів, націоналістів та так званих хейтерів. А далі будемо жити дружно, але за правилами, які будуть написані під диктовку Москви.

Кожен випад у бік ЗСУ має каратися українським суспільством. Гарний приклад нещодавно показала історія ветерана з Одеси Олексія Притули. Після тяжкого поранення та ампутації обох ніг він повернувся до роботи ветеринаром. 

І ось одного ранку на прийом до відомого лікаря прийшов з пуделем бізнесмен Вадим Шевеленко, який займається тендерами на відновлення водопостачання в Миколаїв. Успішний чоловік з собакою злякався колишнього військового на протезах, обматюкав його і втік. 

Однак дуже скоро актив Одеси знайшов підприємця, який виявився ще і радником віцепремʼєрки Ольги Стефанішиної. І довелось писати публічне вибачення та передавати гроші в фонд «Азову».

Український захисник — той, хто тримає крихку незалежність на фронті, але й той, хто максимально вразливий у тилу від людського невігластва, маніпуляцій та спеціально накрученої ненависті. 

Людина в формі ЗСУ — на щиті чи зі щитом — завше буде основним головним болем військової розвідки РФ. Бо вона не втомлюється від війни так, як ті, хто її ніколи і не нюхав

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.

Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне. 

Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час. 

Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною. 

Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі

Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.

Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.

Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди. 

Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.  

Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.

‍

Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart

Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.

Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн. 

За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні? 

Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.

Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи

І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.

Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною. 

Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу

З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати. 

Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.

— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано. 

У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати. 

Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС

Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х. 

Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі. 

Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.  

Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.

Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну

У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід». 

У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію. 

Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони

Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Росія та Північна Корея 19 червня підписали договір про стратегічне всебічне партнерство. Слідом ще й пішли припущення про те, що КНДР може послати своїх солдат воювати на стороні Кремля проти України.

Життєво необхідною стала потреба отримати від Південної Кореї максимально можливу кількість озброєння у максимально стислі строки. Тим більш, що у нас перед очами є приклад Польщі, яка ще наприкінці 2022 року почала отримувати перші танки K2 та перші самохідні артустановки K9 південнокорейського виробництва, при цьому строк між укладенням контракту та отриманням першої партії склав рекордні 102 дні. 

Логічною виглядає думка, що нам треба співпрацювати із польською «оборонкою» як можливим посередником у поставці південнокорейської зброї для ЗСУ. Тим більш, що збройні контракти для Варшави від Сеулу передбачають не просто поставку до 800 танків, 600 САУ та півтисячі ракетних систем K239, але й виготовлення значної частини цього озброєння саме на потужностях ОПК Польщі.

Але тут треба розуміти, що Польща отримала швидкість поставок та роль хабу із виробництва південнокорейської зброї в першу чергу саме завдяки довготривалій співпраці з Південною Кореєю. І нам цей шлях теж треба буде наслідувати.

Все починалось із «Краба»

Для початку варто нагадати про такий факт — оборонна співпраця між Польщею та Південною Кореєю стартувала ще за кілька років до повномасштабного вторгнення РФ до України. І тут буквально все починалось із «Краба», тобто зі славетної самохідки, котра гарно показала себе в строю ЗСУ в боях проти російських загарбників.

На Krab використовується корпус та шасі від південнокорейської САУ K9. Таке рішення було багато в чому вимушеним, однак без відповідних технологій з Південної Кореї польський ОПК навряд чи зміг би запустити ще в 2015 році серійне виробництво вітчизняних САУ. 

Може прозвучати неочікувано, але Південна Корея сама перша запропонувала Польщі купити танки K2 — і це було ще осінню вже далекого 2020 року

При цьому вже тоді мова йшла про те, що південні корейці готові дозволити ліцензійне виробництво цих танків на потужностях польського ОПК під індексом K2PL. Але на той момент K2 вважався неймовірно дорогим танком — за тодішніми мірками 14 мільйонів доларів за машину — і це стримувало не тільки, наприклад, Польщу, але й саму Республіку Корея від подальших закупівель таких ОБТ.

Втім, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну світовий ринок озброєння вимушений працювати в режимі «на вчора», питання вартості відійшло на другий план — і це зняло дуже багато бар'єрів, які заважали стрімким контрактам на зброю. Вже влітку 2022 року Польща пішла за бронетехнікою та ракетними системами саме до Південної Кореї, щоб зміцнити своє військо, а Республіка Корея сприйняла контракти на зброю для польської армії як справу національного престижу.  

Повільно та швидко водночас

Однак якщо далі предметно розберемось в поточних цифрах щодо південнокорейській зброї для Польщі, то побачимо картину, яку можна описати висловом «для песимістів склянка наполовину пуста, для оптимістів — наполовину повна».

Показник лише в 102 дні з отриманням першої партії танків та САУ після укладення контракту, як це відбулось у випадку з Польщею та Південною Кореєю, — це справді рекорд, недосяжний для більшості гравців світового ринку зброї

Бо, наприклад, поточні контракти на нові Leopard 2A8 від Німеччини передбачають поставку перших машин не раніше аніж за 2-3 роки після укладення домовленостей.

На кінець 2023 року, за публічними даними, Польща отримала від Південної Кореї мінімум 54 танки K2, 66 САУ K9, 11 ракетних установок K239 та 12 навчально-бойових літаків FA-50 (для заміни переданих МіГ-29 для ЗСУ). При цьому ми можемо зробити поправку про те, що в публічний простір потрапили не всі дані за фактично проведеними поставками.

Старт ліцензійного виробництва танків K2PL на потужностях польського ОПК запланований аж на 2027 рік. Але, схоже, що сама Варшава попросила саме такий люфт по часу в південнокорейських партнерів, бо треба ще відбудувати виробничий ланцюжок так, щоб до проекту K2PL було залучено максимальну кількість польських підрядників.

Ну й окрім того, треба час на налагодження процесів з поправкою на експортні перспективи зроблених у Польщі танків K2. Наприклад, Румунія вже заявляє прямий інтерес придбати такі машини «з прицілом» саме на роль Польщі як хабу з експорту південнокорейської зброї.

Спільні вороги не означають автоматичні поставки

Звісно, в умовах воюючої України все може виглядати замалим і занадто повільним, навіть ті самі 102 дні між контрактом та першою поставкою на фронт, бо техніка нашим захисникам треба буквально на вчора. І це справедливо. Як і справедливим є очікування того, що всю необхідну зброю нам мають дати по факту екзистенційної загрози від Росії, Північної Кореї та інших новоявлених учасників «осі зла».

Однак тут саме той випадок, що у питанні збройної співпраці з Південною Кореєю нам доведеться рухатись по прагматичному варіанту співпраці, який, зокрема, передбачає поступове нарощення номенклатури поставок.

І оскільки на те пішло, для початку було б добре, аби південні корейці нарешті передали нам ті російські 40 танків Т-80У та 70 БМП-3, які ми в них просили ще у квітні 2022 року (ці бронемашини Південна Корея отримала від Росії за борги)

Ще також є дані, що південні корейці мають на своїх складах аж 3,4 мільйона снарядів калібру 105-мм та 200 умовно «вільних» мобільних гаубиць K105. Отримати хоча би частину з цього — уже було б добре для нарощення артилерійських потужностей ЗСУ, оскільки західний калібр 105-мм прямо відповідає радянському калібру 122-мм (який Росія отримує також від КНДР).

Якщо уже говорити про етап отримання від Південної Кореї таких бажаних танків K2 та K9, то тут можна побудувати пропозицію так, щоб вона була взаємовигідна одразу трьом сторонам.

А третя сторона тут — сестринська Польща, яка має інтерес бути експортером зброї, зокрема з підтримкою Південної Кореї

Якщо ж брати двосторонній вектор, тобто Україна-Республіка Корея, то і тут є свої цікаві, так би мовити, «відгалуження». Наприклад, Сеул вже веде перемовини з Варшавою про можливу купівлю техніки польського виробництва, наприклад, радарів, безпілотників, ПЗРК та самохідних мінометів Rak. Тому вже слід робити поправку на те, що якщо ми щось купимо по зброї в Південній Кореї, то ця країна також може проявити інтерес до продукції українського ОПК.

Ще один важливий нюанс — Сеул покупцям своєї зброї «бонусом» пропонує співпрацю, зокрема, в сегменті інфраструктури. Наприклад, Польща в Південній Кореї разом зі зброєю придбала також і трамваї для громадського транспорту Варшави. А у випадку, наприклад, з Румунією йдеться й про те, що Південна Корея готова вкластись у масштабне оновлення транспортної інфраструктури, зокрема, щоб адаптувати її під техніку стандартів НАТО.

У нашому випадку пропозиція «продайте нам К2, і матимете можливість якнайшвидше інвестувати у відновлення України» для самої Республіки Корея може стати саме тим прагматичним ключем, який дозволить і нам вийти на результат у 102 дні між контрактом та першою поставкою зброї

Емоційні та ціннісні категорії в цій історії потрібні в першу чергу саме нам. Концепція «геть від Москви!» класика «Розстріляного Відродження» Хвильового передбачала не тільки орієнтацію на «психологічну Європу», але й на роль «провідника Ренесансу для країн Азії» — і це треба конвертувати в конкретний осяжний результат для наших захисників на фронті.

Підрахунки з відкритих джерел показують, що наша армія використовує близько 20 різних типів танків радянського стандарту, не рахуючи ОБТ західного зразка. Для заміни цього «зоопарку» нам все рівно будуть потрібні танки від Південної Кореї, незалежно від того, коли ми їх отримаємо.

Проте творці плану ніяк не пояснюють, яким чином вони примусять до участі у таких перемовинах російського президента Володимира Путіна й що запропонують йому в обмін на закінчення війни — та ще й на умовах юридичного невизнання Україною російського статусу окупованих територій нашої країни й подальшого озброєння України «до зубів» після припинення вогню. Українці також особливо над цим не замислюються, бо у нас не прийнято серйозно замислюватися над тим, чого насправді бажає очільник Кремля. Ми з абсолютно незрозумілих мені причин вважаємо, що як тільки запропонуємо російському президентові перемовини або просто погодимося на них, Путін відразу на ці перемовини прибіжить.

І українська влада своїми поясненнями про те, що Росію свідомо не запросили на перший саміт миру у Швейцарії, але на другий запросять, «щоб оголосити їй умови», тільки підживлюють цю ілюзію

Але з українськими очікуваннями зрозуміло: ми звикли жити у світі, де не прийнято думати про наміри й можливості опонента чи ворога — й апріорі вважається, що цей ворог буде поводитися так, як нам заманеться. Не зрозуміло, що з очікуваннями радників Трампа. Навіть не самого 45-го президента США, який давно емігрував у власну голову й не збирається залишати свій чудернацький світ, але його радників. 

І тут доводиться погодитись із тим, що Трамп зібрав навколо себе людей, які не просто мислять у стилі замовника, але й розділяють з ним ціннісні категорії

Тут варто нагадати про боротьбу між радниками ексочільника Білого дому під час його президентства, коли голова держави вирішив дійти згоди із північнокорейським диктатором Кім Чен Ином. Відносно тверезо мислячі радники американського президента — такі, як Джон Болтон, — намагалися переконати Трампа, що йому не вдасться домовитися із Кімомом. Але сам він і ті, хто з ним погоджувався, були впевнені, що лідера КНДР вдасться елементарно підкупити й примусити відмовитися від ядерної програми.

Ці намагання Трампа, як відомо, зазнали нищівного фіаско

А сам Кім досяг своєї мети — із провінційного очільника підконтрольної комуністам частини Корейського півострова перетворився на голову держави, з яким зустрічається сам президент Сполучених Штатів (якщо пригадати, що дідусеві лідера КНДР постійно доводилося самому їздити на поклон і до Москви, і до Пекіна, можна зрозуміти важливість такого повороту подій). А чи потрібні були Кім Чен Ину гроші від Трампа? Ну, точно вже не за відмову від бомби, бо політична й безпекова «самодостатність» Північної Кореї — це засади її ідеології чучхе. Й заради них точно можна пожертвувати життєвим рівнем населення, тим більше, що це населення не обирає Кіма. Воно йому підкоряється

І в цьому головна розбіжність світоглядів Трампа і Кіма, Трампа і Путіна. 45-й президент США та його радники живуть у світі грошей. І не просто у світі грошей, а у електоральному світі грошей. Трампу потрібно переобиратися, тому він знає ціну грошам і добробуту.

Кім і Путін живуть у світі ідей, нехай і тричі шизофренічних

Ідея відновлення Радянського Союзу для очільника Кремля є більш важливішою, ніж всі пропозиції американців щодо скасування санкцій — якщо для цього потрібно буде відмовитися від захоплення України. Трамп може вплинути на Зеленського, але на Путіна — ні, бо не може запропонувати йому альтернативу імперській ідеї.

Єдине, що зробить кремлівський диктатор — «пограється» з Трампом, щоб використати політичні ілюзії останнього для посилення своїх позицій. Але ця гра може коштувати Україні втрати нових територій і нових життів

То чи можна примусити російського президента навіть не до перемовин, а до закінчення чи хоча б призупинення війни? Звісно — шляхом поступового й наполегливого виснаження Росії, збільшенням ударів по її території, ліквідацією її військового й економічного потенціалу з одночасною роботою з Пекіном для того, щоб утримати Путіна від ядерного удару по Україні і зменшити китайську допомогу Росії. Очільник Кремля — або його наступник — може зацікавитися припиненням війни тільки тоді, коли її продовження буде позначатися на стабільності й збереженні чекістської диктатури в Росії. У цьому разі десь наприкінці тунелю може й зʼявитися світло, але я не виключаю, що це відбудеться вже тоді, коли Дональд Трамп — навіть якщо його переоберуть президентом США — закінчить свою другу каденцію і остаточно залишить Білий дім.