Блоги

Головною сенсацією 9 червня стало рішення Емманюеля Макрона розпустити парламент й оголосити дочасні вибори до Національних зборів. Французький президент, який кілька останніх тижнів демонстрував підвищену політичну активність, у такий спосіб відреагував на успіх партії Марін Ле Пен — «Національне об’єднання» набрало на виборах до Європарламенту 30% голосів, чим вдвічі перевищило результати промакронівського «Відродження».

Відставка прем’єра Бельгії Александера де Кроо на цьому тлі виглядає не надто резонансно, хоча і є показовою подією. Бельгія завершує головування в ЄС, передаючи повноваження Угорщині, де успіху партії ФІДЕС стала на заваді активність колишнього послідовника, а нині непримиренного критика Віктора Орбана — Петера Мадяра.

Праворадикальна партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) посіла друге місце на виборах у ФРН, обігнавши правлячі партії зі складу «світлофорної» коаліції. Першість за ХДС/ХСС, яка також отримала біля третини голосів виборців. З огляду на фінансову кризу та загрозу рецесії німецької економіки винесення на голосування вотуму недовіри уряду Олафа Шольца в Бундестазі — питання найближчого часу. Проте німецький канцлер і без того займає обережну позицію.

Впевнено виступила у Польщі домінуюча «Громадянська коаліція», за яку проголосували біля 38% виборців. Голоси, віддані за ХДС\ХСС та «Громадянську коаліцію», лягли до скарбнички Європейської Народної партії та дозволили їй зберегти лідерство у Європейському парламенті.

Президентка Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн не лише претендує на збереження президентського портфеля, але й оголосила про намір дати бій радикалам і популістам. Для цього «народникам» (Європейська народна партія — Ред.) доведеться шукати можливості для об’єднання з соціал-демократами S&D і лібералами з Renew Europe.

Разом з тим одна з базових передвиборчих обіцянок ЄНП не буде виконана протягом ближчих п’яти років. Урсула фон дер Ляєн восени 2023 року, виступаючи перед депутатами Європарламенту, наголосила, що ЄС міг би мати у своїх лавах не 27, а понад 30 країн-членів. Проте результати голосування 6-9 червня та настрої у Старому світі не дозволяють розраховувати на втілення цього припущення в життя протягом роботи нового скликання Європарламенту.

До речі, цікавий факт: біля сотні депутатів Європейського парламенту не потрапили автоматично до партійних груп. Тобто вони представляють або нові політичні сили, або такі, що не мають чіткої партійної прописки. На цей резерв голосів, безумовно, претендуватимуть існуючі групи Європейського Парламенту.

Чимало слів сказано про неспроможність праворадикалів та євроскептиків об’єднатися заради формування більшості всередині ЄП. Проте ані арифметично, ані політично вони не мають такої можливості. Цікаво, що рішення Еммануеля Макрона про проведення дочасних парламентських виборів може підважити позиції Урсули фон дер Ляєн: кандидатуру на посаду президента Європейської Комісії мають висувати лідери держав-членів ЄС. Що буде, якщо прем’єром стане представник «Національного об’єднання» Жордан Барделла, який спробує знайти спільну мову з Джорджією Мелоні з «Братів Італії» та іншими правими політиками? Аналогічна ситуація може скластися і з європейськими комісарами, кандидатури яких будуть також представляти країни-члени ЄС.

Формування більшості у Європарламенті та обрання президента Єврокомісії не означатимуть ідеального збереження курсу Європейського Союзу. Формулювання «проукраїнська ЄНП» сьогодні звучить радше як пропагандистський штамп — з огляду на політику уряду Туска, скажімо, під час блокування перевезень на польсько-українському кордоні під патронатом «Конфедерації».

Офіційному Києву взагалі варто уважно придивитися до нових європарламентарів насамперед з прикордонних країн, які невдовзі отримають можливості висловлюватися про перебіг російсько-української війни та внутрішньополітичні процеси в ЄС. Поразка партії Фіцо та зменшення підтримки Орбана не виглядають приводами для ейфорії.

Вибори до Європейського парламенту можуть спричинити подвійний ефект.

Навіть якщо позиції Урсули фон дер Ляєн залишаться стабільними, внутрішня турбулентність у країнах ЄС даватиметься взнаки при ухваленні рішень щодо підтримки України

Росія навряд чи упустить можливість ловити рибку в каламутній воді постійних політичних суперечностей. А невдовзі додасться і фактор Трампа, на перемогу якого восени 2024 року в Старому світі дуже чекають окремі політичні актори.

Стратегія окупантів проста як двері — зробити найбільше місто Лівобережжя непридатним для життя та безлюдним. У цьому їм дуже дуже допомагає близькість Харкова до кордонів РФ — усього 30 кілометрів. Тому по українському місту луплять усім арсеналом озброєнь — «Іскандерами», КАБами і С-300.

Ось як оцінює задумку ворожих сил секретар Ради національної безпеки і оборони України Олександр Литвиненко: «В Алеппо російська авіація, що підтримує сирійський уряд у громадянській війні, зруйнувала системи електро- та водопостачання, а також розбомбила лікарні та школи. Вони просто витіснили людей. Це те, що вони хочуть практикувати навколо Харкова».

Якщо не взяти Харків, то бодай добряче його потріпати — це стало головною задачею російської армії, коли війна вийшла на той етап, коли битва йде за те, у кого за столом переговорів буде сильніша позиція

Росіяни обламали зуби на Харкові навесні 2014 року. Коли початковий план Росії був захопити це місто й оголосити його столицею проросійського квазіутворення «Новоросія». Однак активний харківський Євромайдан та зачистка силами спецпідрозділу «Ягуар» будівлі Харківської обласної адміністрації, в якій забарикадувалися проросійські сепаратисти, — дали свої плоди, Харків лишився українським. І став великим промисловим хабом після того, коли до міста приїхав релокований бізнес із окупованої частини Донбасу. 

Сто років тому росіяни знищили попередню українську державність з окупації Харкова. Вони довго вичищали так усе українське, креативне, левова частка митців «Розстріляного відродження» жила та працювала в Харкові, але була розстріляна та вбита в таборах СРСР. Так стирали ідентичність міста і готували думку про дві України, де мала вижити лише одна — радянська. І ця радянська з понівеченим Харковом під виглядом «першої столиці» врешті й окупувала решту нашої території з Києвом.

Тому символізм, чому росіянам так треба знову взяти Харків, очевидний

Ще перед наступом на Вовчанськ російська пропаганда почала активну і досить грамотну роботу для обробки харків'ян. «Харків приречений, жителі масово тікають з міста», — лунало з головних пабліків ворогів. Для кращого ефекту харків'ян залякували чутками про евакуацію і «живий щит», яким нібито прикриваються українські захисники. Для цього в хід ішли начебто свіжі відео з харківського вокзалу та траси на виїзді з Харкова у 2024 році. Утім пару кліків — і це насправді процес евакуації на початку 2022 року, коли харків’яни дійсно масово виїжджали з міста. І ЗСУ, навпаки, радили вивезти дітей та жінок. 

Аби харків'яни на стресі кидали домівки і втікали подалі, росіяни активно вкидали наративи, що умови життя в місті нестерпні, і Харків стає «містом-привидом»

Мовляв, нема ні світла, ні води. Всі лікарі поїхали на Полтаву. А купити в магазинах Харкова просто нічого неможливо. Це не відповідало дійсності. Але далі російська армія паралельно з наступом на Вовчанськ здійснила серію ударів по Харкову. Це були чіткі і дуже прицільні удари. 

П'ять ракет прилетіло в типографію повного циклу — «Фактор-друк». Це велике, сучасне підприємство, яке випускає близько 30% шкільних підручників, дитячих книжок низки видавництв та сучасного нонфікшену. Кожен якісний календар, політична реклама випускалась саме тут. Книговидавництво — одна із головних статей доходів Харкова та історична традиція міста. Низка працівників — а переважно, це жінки — мали стабільну роботу та дохід недалеко від дому. Цим ударом росіяни позбавили життя сімох фахівців. А ще на пів року призупинили роботу по випуску нових книг. Це удар по українізації та робочих містах. 

У Харкові не так багато місць для дозвілля. Люди бояться ходити у людні місця, бо росіяни можуть навести ракету. Удар по супермаркету «Епіцентр» у вихідних день був спланований — окупанти знали, що містяни поїдуть за квітами, декором, будівельними матеріалами. Тому в один момент було убито 18 людей — ідентифікація триває. Загинули діти з мамами. Деякі люди зникли в пожежі безслідно. 

Аби харківʼяни не мали змоги відпочити бодай трохи від долі прифронтового міста, РФ вибиває всі популярні бази відпочинку

Так, 19 травня російські війська вдарили «Іскандерами» по базі відпочинку в Черкаській Лозовій під Харковом. Загинули 7 осіб, 28 були поранені. 1 червня було завдано удару ракетою «Іскандер-К» по базі відпочинку в Балаклії. Поранення отримали 13 осіб. А 3 червня скинули КАБи по території бази відпочинку в селі Хотомля. Унаслідок обстрілу почалася велика пожежа в лісі, яку через мінування не могли загасити дуже довго. 

Всі ці удари Росії спрямовані на те, аби харків'яни покидали місто. І втікали за кордон, кидаючи свої домівки та бізнеси. Це помста за те, що на світанку 24 лютого мирні мешканці вийшли на окружну і дали рішучий бій росіянам, які планували паради на Сумській уже в обід. 

Зробити із Харкова нове Алеппо — велике бажання росіян. Але в наших силах цей сценарій відвернути та допомогти містянам. Коли окупанти знищили типографію «Фактор-друк» — українці пішли купувати книжки, які вона випустила. Книга має вижити в Харкові. Так у містян буде робота. Так продовжиться справа з українізації нових поколінь.

А отже, є сенс боротися за Харків, бо він наш був і буде

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Студенткою моя подруга переживала чергову драму — із освіченнями під вікнами гуртожитка, любовними записками, переданими із конспектом літератури і бурхливим з’ясуванням стосунків. 

Двадцять років тому вона пішла до ворожки, яка б точно сказала, чи не пора вже зіскочити з цих емоційних гойдалок. А я склала їй компанію. Пам’ятаю, що за магічну пораду подруга виклала тоді 40 гривень — усю свою місячну стипендію. Аби справити враження ще й на мене, підприємлива ворожка оголосила, що мій майбутній чоловік буде «при погонах».

Я пригадала це пророцтво пізніше, коли одружувалася із політичним оглядачем, який ніколи не служив в армії 

Справедливості заради, із початком війни у 2014-му чоловік таки пішов у танкові війська захищати Україну, має посвідчення учасника бойових дій, офіцерське звання і загалом військову форму з того часу не знімав. У цьому місці я би вже мала написати, що почала вірити у ворожок і гадалок. Але ні, здається, це випадковість.

Молодим людям зазвичай властиве магічне мислення. Через ритуали вони отримують упевненість, що таким чином контролюють навколишній світ і справляються з невідомим, стверджують дослідники. Виспатись із конспектом під подушкою, щоб усе вклалося в голові, схрестити пальці на іспиті — звичні студентські ритуали. 

Справедливості заради, деякі дослідники вказують на те, що магічне мислення є нормативним і для дорослих

Звісно, якщо воно не вступає у конфлікт із мисленням раціональним. До слова, свічки на торті до дня народження і копійки, вкинуті у фонтан, щоб повернутися, — теж із арсеналу магічного мислення. Але ми не збираємося відмовлятися від милих традицій. 

Результати нового дослідження Київського міжнародного інституту соціології свідчать, що принаймні 43% українців послуговуються магічним мисленням. 35% опитаних вірять в астрологію, 25% — в екстрасенсорні здібності, ще 15% — у передбачення за допомогою карт ТАРО. У лютому-березні було опитано 2008 респондентів, які мешкають у всіх регіонах України, окрім Криму. Дослідники КМІС зазначають, що зростання інтересу до магічних речей провокують психологічно складні та кризові періоди, як от війна. До того ж, за результатами їхнього торішнього опитування, погіршення психічного здоров’я після повномасштабного вторгнення відзначали аж 73% жінок і 56% чоловіків.

Викладач психології в Голдсмітському університеті Лондона Густав Кун у книзі «Досвід неможливого: наука про магію» описує результати дослідження, проведеного у 1990-1991 роках під час війни в Перській затоці. Забобонна поведінка і магічне мислення були найбільш притаманні людям, які жили на місцевостях, де ризик загинути від ракетного обстрілу був найбільшим. І що далі від цих зон, то менше люди вірили у всяку маячню. В Україні ж, відомо, прилетіти може куди завгодно.

Польський антрополог Броніслав Маліновський апелював до поведінки риболовів на Островах Тробріана у Тихому океані. Він описував ритуали, що їх здійснювали аборигени у внутрішній спокійній лагуні й на відкритій воді. Що далі в океан відпливали риболовецькі човни, то все складніші й хитромудріші дійства проводили риболови. Таким чином магічні вірування допомагали їм тримати руку на пульсі ситуації, давали ілюзію, що люди контролюють те, що знаходиться поза їхнім раціональним контролем.

Відсутність же контролю, стверджують психологи, може призвести до проблем із психічним здоров’ям, спровокувати тривогу і депресію

Здається, ніхто не сперечається, що магічне мислення — це неправильна інтерпретація причинно-наслідкових зв’язків, своєрідний регрес й відхід від конформізму. Але ворожка баба Віта з газети уже тримала українську «зозульку» на витягнутих руках в економічно складні й тривожні 90-ті, то чому її не можуть втримати передбачення на чеку із «Сільпо»?

Якщо поряд із політичною і військовою аналітикою алгоритми Youtube раптом виносять ролики тарологів із непоганими переглядами і вартістю консультації у $100-300, я сприймаю їх як спосіб на зняття напруги, який дає українцям трохи видихнути у вирі «серйозних» новин. Сюди ж — безкінечні передбачення з екранів й випадкові люди на місцях експертів «з усіх питань» у телестудіях, яких не варто сприймати серйозно.

Передбачення індійського астролога з інформаційної агенції Уніан про «тривожний сценарій» на 8 травня, якого не відбулося, можна інтерпретувати як тимчасовий дієвий спосіб пристосування до обставин непереборної сили, у котрих тривалий час усі ми знаходимося. Туди ж — прогнози астролога Влада Росса про перебіг війни, котрий, як виявили експерти Інституту масової інформації, створив їх, послуговуючись офіційними джерелами й наперед відомими фактами. 

Сюжети із програми «Світ навиворіт» із передбаченнями карпатських мольфарок, які «не побачили» великої війни, зараз можна сприймати як складову стратегії подолання травми.

Таким чином людина створює свій внутрішній безпечний світ на противагу зовнішньому — байдуже, що ілюзорний. Важливо за жодних обставин їх не сплутувати

Я погоджуюся з основними висновками Віталія Портнікова, які містяться в його проникливому аналізі під назвою «Самотність Матеуша Моравецького».

<span class="teaser"><img src="https://cdn.prod.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/664f4b7abb326f9d0775023f_EN_01620629_2013-p-800.jpg">Самотність Матеуша Моравецького</span>

Класичні європейські праві сьогодні стали заручниками крайніх, націоналістичних правих, через що вони все більше потраплятимуть в орбіту популізму. Тріумф націоналістів, які зараз тактично об’єдналися в Європі, може швидко поховати європейську ідею, якщо вони досягнуть успіху на майбутніх європейських виборах. 

І третє: так, європейським альтернативним правим потрібні такі прихильники Путіна, як Орбан, Сальвіні чи Марін Ле Пен – навіть якщо вони відчувають огиду до Путіна (як Джорджія Мелоні). Бо прихильники Путіна в цьому середовищі просто сильніші за противників кремлівського диктатора.

Я маю застереження лише щодо однієї тези Віталія Портникова. Тієї, яка стосується Матеуша Моравецького:

Те, наскільки тривожним може бути обʼєднання ультраправих для майбутнього Європи, можна було помітити вже зараз. Іспанські журналісти констатували, що Матеуш Моравецький зі своєю підтримкою України залишився практично на самоті серед інших учасників зустрічі. Його соратників по новому інтернаціоналу ця тема чомусь не сильно зацікавила

Здавалося б, усе вірно, от тільки Моравецький ніколи насправді не представляв – і не представляє – європейську справу на європейському форумі. Він представляє лише власну політичну справу, якій, в залежності від ситуації, Україна може допомагати чи заважати.

Щоб переконатися в цьому, потрібно просто подивитися, як він цією справою грав. І продовжує грати. 

Моравецький і плани Росії

Про те, що Росія вторгнеться в Україну, Матеуш Моравецький дізнався ще в листопаді 2021 року, оскільки саме тоді американська розвідка надала йому докази цього.

Польський прем’єр був втаємничений у викриті Вашингтоном оперативні плани росіян, був в курсі розмірів сил вторгнення і навіть знав про підготовлені списки з прізвищами українців, яких росіяни мали намір вбити після окупації їхньої країни

І все ж 3 грудня 2021 року, за два з половиною місяці перед російським вторгненням, він із почестями, належними главам держав, прийняв у Варшаві не лише Віктора Орбана та Сантьяго Абаскаля, лідера іспанської партії VOX, а й лідерку французької ультраправої партії «Національне об'єднання» Марін Ле Пен. Ту саму Ле Пен, яка не тільки брала гроші від Путіна (у чому сама зізналася), але й відкрито заявляє, що Україна входить до сфери інтересів Росії.

Качинський знає свою справу — і він планує стіну

Через три тижні, 24 грудня 2021 року, Ярослав Качинський, політичний шеф і наставник Моравецького, в інтерв’ю для «Gazeta Polska Codziennie», не лише назвав напад Росії малоймовірним, але й заявив, що «проросійська фракція має шанс взяти владу в Україні в результаті виборів». Він зробив це, хоча, як найважливіший на той момент польський політик, мав знати висновки американців.

Навіть гірше, Качинський не виключив, що стіна на кордоні з Білоруссю, будівництво якої тоді планувалося, буде продовжена на південь, уздовж усього кордону з Україною. Моравецький, якому, як прем'єр-міністрові, формально належало прийняття рішення у цій справі, не протестував. Це означає, що наприкінці 2021 року ані він, ані Качинський не планували надавати допомогу Україні. Навпаки: вони мали намір відгородитися від неї стіною.

З цієї точки зору наступна зустріч Моравецького з лідерами крайніх пропутінських правих, яка відбулася наприкінці січня 2022 року (менш ніж за місяць до російського вторгнення в Україну), вже не здається дивною. Моравецький тоді поїхав до Мадрида на саміт з Ле Пен, Орбаном, Абаскалем та іншими націоналістичними лідерами з Бельгії, Австрії, Болгарії, Естонії, Литви, Румунії та Нідерландів.

Диво перетворення

«Диво перетворення» Моравецького та PiS в українському питанні, яке сталося після 24 лютого 2022 року, не є результатом політичного прозріння. Це вимушена реакція на спонтанну допомогу десятків тисяч поляків, які кинулися до прикордонних переходів з Україною в перші години війни — і на ставлення ще сотень тисяч, які прийняли під своїм дахом біженців з України. Тест на солідарність витримало саме польське суспільство, а  не держава, якою тоді керував Моравецький. Програми допомоги та постачання зброї Україні, які пізніше запустив уряд PiS, були здебільшого результатом холодного розрахунку: бездіяльність влади, не кажучи вже про продовження довоєнної політики контрольованого дистанціювання від українців, означала б різке зниження підтримки з боку громадян, і, можливо, навіть втрату влади партією PiS. Моравецький, Качинський та решта їхнього середовища стали союзниками України проти волі та без ентузіазму.

‍Зернова криза

Про те, що це було саме так, свідчить позиція Матеуша Моравецького, Ярослава Качинського та Анджея Дуди в момент, коли в Польщі спалахнула зернова криза. Коли польські сховища були заповнені мільйонами тонн українського зерна, транзит якого до африканських країн уряд PiS виявився не в змозі організувати протягом більш, ніж року, єдиною ідеєю влади для виходу з кризи була виплата компенсації фермерам — і закриття кордону для української агропродукції. Фасадна політика солідарності PiS з Україною вмить розвалилася.

Інтерес союзника, який бореться за виживання, виявився несуттєвим супроти загрози падіння підтримки влади за рік до виборів

Через кілька місяців від колишньої союзницької щиросердності не лишилося вже нічого ані в Дуди, ані в Моравецького, не кажучи вже про Качинського. 20 вересня 2023 року на запитання, чи Польща надалі надаватиме Україні воєнну підтримку, Моравецький заявив: “(...) ми більше не передаємо жодної зброї, тому що самі тепер озброюємося найсучаснішою зброєю”.

«Це завдяки Польщі»

А потім настав жовтень 2023 року — і PiS втратив владу, продовживши двомісячну політичну пантоміму з іншим урядом Моравецького, тепер в меншості. Наступні місяці, позначені глибоким шоком і запереченням поразки, також не сприяли тому, щоб PiS і Моравецький сформулювали будь-яку послідовну політичну лінію щодо України. 

Зручна можливість прокоментувати це питання з’явилася лише на конференції Європейських альтернативних правих (CPAC Hungary) 25 та 26 квітня 2024 року в Будапешті, яку організував Віктор Орбан. Той самий Орбан, який місяцем раніше був єдиним лідером ЄС, хто привітав Путіна з перемогою на президентських виборах. Серед гостей, крім Моравецького, були: Ґерт Вілдерс від націоналістичної “Партії свободи” та прем’єр-міністр Грузії Іраклій Кобахідзе від партії “Грузинська мрія”, яка щойно проштовхнула через парламент написаний за путінським зразком законопроект про т.зв. іноземних агентів. 

У такому товаристві Моравецький критикував Європейський Союз (бо він “загрожує демократії”), Німеччину (бо “дала Україні тільки шоломи”) і Дональда Туска, свого наступника на посаді прем’єр-міністра (бо він нібито хоче віддати Брюсселю всю владу над Європою). Моравецький і делегація політиків PiS, яка його супроводжувала, не розглядали українське питання, як окрему тему. Воно спливло лише в контексті згаданої словесної атаки на Німеччину — і самовихваляння. «Це завдяки Польщі Україна продовжує боротьбу!» – написав у Twitter супутник Моравецького, депутат Януш Ковальський, який, через інтелектуальний рівень його публічних виступів, є джерелом численних мемів у Польщі.

Весела поразка

На черговий конгрес європейських націоналістів, який відбувся 19 травня в Мадриді, екс-прем’єр Польщі, очевидно, поїхав, щоб роз’яснити русофілам масштаби російської загрози та зміцнити союзників України. От, тільки це неправда, а точніше: досить незграбне алібі для чергового викриття Моравецького в товаристві, яке більшість поляків вважають етично, політично та ідеологічно прокаженим. 

Цього разу виступ Моравецького був віртуальним. У Мадриді він виступив лише з раніше записаною промовою, в якій розмірковував, зокрема, про безпеку Європи в контексті війни в Україні та екзистенційну загрозу, яку Росія становить для Європи. 

Четверо представників PiS меншого калібру, які з'явилися в Мадриді, пояснювали свою присутність там, згідно з лінією Моравецького: потрібно переконувати правих колег з інших країн підтримати Україну. Про ефективність цієї дипломатії, однак, нічого не відомо. Але факт того, що жоден із націоналістичних європейських лідерів публічно не підняв українського питання (а отже, і польського, бо безпека обох країн — це система сполучених посудин), не сповнює оптимізмом. 

Отже, якщо члени PiS справді поїхали туди представляти українську справу та відтягувати праву Європу від Путіна, то вони зазнали нищівної поразки

Втім, навіть якщо вони це й усвідомлювали, то явно не надто цим переймалися, про що свідчать їхні радісні обличчя на спільних фото.

PiS хоче Polexit

Їм байдуже, однак, не тому, що вони не усвідомлюють, що відбувається навколо. Мадридські селфі були веселими, бо справжньою метою їхньої місії не була політична підтримка України. 

Ключем до головоломки є те, що PiS, приголомшена черговими аферами та скандалами, протягом останніх тижнів перебувала в стані поглиблення політичних потрясінь у Польщі. В атмосфері нових виснажуючих медійних сенсацій, їм потрібно було хоч щось, що доводило б їхню спроможність в очах власного електорату та створювало враження, що це партія шанованих у Європі політиків, а не партія аферистів, брехунів і злодіїв. 

В інтересах PiS є просування разом з іншим націоналістичним інтернаціоналом проєкту  “Європа вітчизн”, який фактично є планом повільного демонтажу Європейського Союзу зсередини. Якщо ультраправі досягнуть успіху на майбутніх виборах до Європарламенту, розвиток цього проекту може призвести до подальших «виходів» — включно з Polexit. 

А PiS, хоч і рішуче заперечує це, потребує Polexit

Повернутися до влади (якщо це можливо), щоб завершити демонтаж залишків демократичної Польщі на кшталт Угорщини Орбана. Авторитарна деконструкція політичної та правової системи в Польщі не вдалася Качинському та Моравецькому головним чином з двох причин: через опір проєвропейського громадянського суспільства та принциповість інституцій ЄС та європейських судів, яка призвела до блокування доступу уряду PiS до сотень мільярдів злотих з з Національного плану реконструкції (KPO).

Простіше кажучи, якби 1 жовтня 2023 року у Варшаві з’явилися 100 тисяч, а не мільйон прихильників демократії, і якби уряд PiS отримав ці сотні мільярдів злотих від ЄС, то 19 травня 2024 року Моравецький би бути не аутсайдером у Мадриді, а головним плеймейкером. І десь у 2025 році ми мали б, як оголосив Качинський кілька років тому, «Будапешт у Варшаві

Персонаж з Коллоді

Моравецький, як і Качинський, і решта членів PiS, піднімає українське питання лише тоді, коли він може інструменталізувати його, коли він може підсмажити чергову політичну яєчню на героїчній війні, яку веде Україна. Після 24 лютого Україна була для нього трампліном, від якого він міг відштовхнутися для стрибка, демонструючи підтримку у боротьбі з Росією. Тепер це фіговий листок, який дозволяє йому з'являтися там, де не може з'явитися поважаючий себе європейський політик. 

Моравецький не представляє українську справу через просту причину:  її цілі  протилежні прагненням PiS. Європа, про яку мріє Україна, — це та Європа, яку ненавидить Моравецький. Сьогодні українці платять за вступ до ЄС власною кров’ю на полі бою. Протягом багатьох років члени PiS платили своєму електорату (і мали намір платити протягом наступних років) за згоду на вихід Польщі з ЄС мільярдами злотих, виведених із польського бюджету. 

Щоб до кінця зрозуміти наміри Моравецького, варто визнати, що єдиною справою, яку він — політик без ідеологічних і моральних властивостей — представляє… є сам Матеуш Моравецький. Зміни та еволюція, які за останні десятки років перетворили його з ліберального радника Туска на хунвейбіна антиєвропейського популізму, завжди були віддзеркаленням короткострокових вигод.

У магмі пропутінськрї популістської правиці Матеуш Моравецький не є благородним політичним Дон Кіхотом, самотнім емісаром української справи серед європейських націоналістів. Якщо вже й шукати йому адекватний літературний відповідник, то він знайдеться не в романі Сервантеса, а в Коллоді.

Путін, який сам сумнівно намалював собі перемогу на останніх виборах у Росії, постійно переймається владою в Україні. Йому не подобався президент Петро Порошенко, який здобув перемогу на вільних і демократичних виборах 2014 року. Його так само не задовольняв Володимир Зеленський, який чесно переміг на виборах 2019 року. 

Коли Росія розпочала повномасштабну війну проти України, Кремль сподівався, що до середини березня 2022 року Лівобережжя України буде під повним контролем РФ. Саме тому у Мінську вже сидів напоготові Віктор Янукович, якого за початковим планом РФ планувала оголосити єдиним легітимним керівником України.

Звісно, мова йшла про номінальну фігуру, яка би повністю виконувала волю Москви 

У момент, коли точились бої за Київ, Янукович робив звернення до українців з проханням «зупинити кровопролиття» та сісти за стіл перемовин. Мова йшла про Стамбул, де заздалегідь написаний сценарій передбачав визнання анексії Криму, так звану незалежність східних регіонів України, обмеження чисельності українського війська, двомовність, заборону на вступ до НАТО та безстроковий нейтралітет. Серед іншого були спроби примусити Україну до денацифікації та запровадити культ Великої вітчизняної війни — привіт пілотки і георгіївські стрічки із недалекого минулого. Однак найважливіше, що Росія привезла би список законів, які Україна має змінити. Починаючи з Конституції.

Однак нічого не вийшло. По-перше, Володимир Зеленський вирішив не гратися у сумнівні ігри.

По-друге, українське суспільство, зайняте обороною Києва та Одеси могло би не сприйняти такий варіант — і полетіли би голови топочільників

Ще задовго до п'ятирічного ювілею президентства Зеленського Росія почала вкидати через Telegram та TikTok наративи про те, що український президент зранку 21 травня буде простроченим. І що незле би було вийти на Майдан і влаштувати акцію протесту. І що кожен поважаючий патріот має піти і кинути димову шашку в бік Банкової. 

Насправді прийшло те саме 20 травня — українці зафіксували для себе завершення першого строку президентства Зеленського. Зрозуміли для себе, що далі він працює в борг

Однак є важливий консенсус — у цю тяжку війну країна увійшла з цим президентом, з ним і вийде. Вся активна частина українського суспільства бажає Зеленському піти на пенсію, коли це стане можливим — і ніколи не повертатись у політику. Однак зараз важливо зберегти державність. А потім підемо на виборчі дільниці — у фойє шкіл та лікарень, які вціліють після ракетних ударів. 

Путін намагається зірвати мирний саміт у Швейцарії, де західна спільнота поміркує про варіанти завершення війни. Ціль очільника Кремля — посіяти сумніви, чи можна мати справу з Зеленським, наскільки він повноважний підписувати якісь мирні угоди. І, врешті, закласти важливу бомбу на майбутнє — зробити так, аби Росія завше мала змогу повернутися до так званого СВО проти України. Мовляв, навіщо визнавати той мир, якщо підписував його президент з простроченим терміном повноважень. Давайте ще повоюємо, бо ж треба побільше областей України записати собі в російську конституцію. 

Тому цілком логічною є підозри про те, що на вістрі дискусій про 20 травня Віктор Янукович знову був у Мінську. Його літак був помічений у Гомелі, де Путін мав зустріч із Лукашенком. Може бути так, що згодом очільник Кремля вимагатиме, аби мирний договір з боку України підписував не «нелегітимний» Зеленський, а легітимний і ніяк не прострочений Янукович. 

Задля того, аби пожвавити роботу російської пропаганди в цьому ключі, Путін вирішив зайнятись коментуванням української Конституції. Диктатор натякнув про статтю 111 Основного закону, заявивши, що, згідно з нею, після завершення повноважень президента України вони начебто переходять до спікера Верховної Ради: «Тому, за попередньою оцінкою, єдиною легітимною владою [в Україні] є парламент і спікер [Верховної] Ради».

Утім передання повноважень президента спікеру передбачає не 111, а 112 стаття Основного закону. І лише у кількох виняткових історіях — якщо раптом президент буде хворий, піде у відставку або помре.

Зеленський живий, здоровий і заяву про «я устал, я ухожу» не писав, тому може виконувати свої обов'язки до обрання нового президента на перших післявоєнних виборах

Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук від ідеї підсидіти Зеленського і попідписувати щось із Путіним заздалегідь відмовився. І тут варто довіряти його коментарю, бо він є доктором юридичних наук. 

Путін спеціально влаштовує кач, бо не полишає мрію про проросійський проросійський переворот, який у Telegram люблять уперто називати «Майдан-3». Також це спроби пограти м'язами напередодні серії виборів до Європарламенту та національних парламентів низки ключових західних партнерів. А ще Путін свідомо закидає вудку про «нелегітимного» Зеленського, аби не припиняти війну в Україні, коли уже Захід серйозно притисне. І навіть, якщо буде щось підписано, — знайти спосіб обстрілювати українські міста далі. 

Також — це намагання попсувати нерви Зеленському напередодні саміту в Швейцарії, на який український президент покладає великі надії

Путін у Мінську так і сказав, що це його пряма ціль: «А з ким вести переговори? Ми усвідомлюємо, що легітимність діючого глави держави закінчилася. Думаю, що одна із цілей конференції у Швейцарії у тому, щоб західна спільнота підтвердила легітимність діючого глави держави чи вже не діючого». 

Кожен активний український журналіст, активіст, волонтер та військовий може назвати низку мінусів президента Зеленського. Але всі ухвалили для себе спільне рішення потерпіти його, поки будуть можливі вільні та демократичні вибори.

І головне — безпечні вибори, коли тебе точно не розірве біля урни російська ракета 

Окремі західні політики не раз запитували Зеленського, чи розглядає він для себе вибори в умовах війни. На щастя, в українського президента є розуміння, що «вибори» в умовах військового часу урівняли би його з Путіним. І питань до його легітимності було би більше. Бо українці ходять на вибори не з-під палки, а як вільні люди. І цим ми точно відмінні від Росії.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

<frame>Менше половини українських школярів, які через війну зараз живуть у Польщі, відвідують польські школи. Але незабаром всі діти мусять піти до них, щоб не мати прогалин у навчальній програмі та інтегруватися в польське суспільство. Для багатьох українських дітей це означає неабиякий стрес, адже чимало з них недостатньо знають польську, мають психологічні травми та зазнають булінгу. Редакція Sestry.eu розуміє, що це одна з найважливіших проблем біженців. Тому ми розпочинаємо цикл «Школа без дому», в якому описуємо те, що турбує наших дітей. Шукаємо хороших прикладів для наслідування, спілкуємося з психологами, вчителями та чиновниками. Тож якщо у вашої дитини проблеми в школі, якщо ви знаєте, як діяти, якщо ви мама, вчителька, волонтер, психолог, чиновник — пишіть нам на redakcja@sestry.eu. Ми тут — для вас.<frame>

24 лютого сотні тисяч українських матерів прокинулися зі страхом за життя своїх дітей. Спочатку ми думали, що війна скоро закінчиться. Чекали. У сирих бомбосховищах. Добами. Зрозумівши, що небезпека занадто близько, ми вивезли своїх дітей з України, аби врятувати. Попри їхні сльози та незгоду залишати рідну землю. Але ми це зробили. Так сталося і з моїм сином.

Кирилу було 16, коли почалася велика війна. Ми з ним саме перебували у різних містах — я дома, він у бабусі. Він зателефонував мені й перше, що спитав: «Ти в порядку?» Страх того, що моя дитина не поруч, вибивав мене з реальності ще більше, ніж вибухи за вікном. Перше, що я мала тоді зробити, — забрати його до себе. Так я могла контролювати ситуацію. Хоча нічого насправді контролювати тоді не було можливим. Я поїхала за ним. Обійнявши сина, зрозуміла, що треба виїжджати з України. Адже я маю врятувати свою дитину.

Син не хотів їхати. Казав, що переживає за бабусю, яка на той час була сама з двома маленькими онуками. Він був найстарший. Єдиний чоловік. Тоді я зрозуміла, що він відчуває відповідальність.

А війна зробила його дорослим — о 6:15, коли впала перша бомба. Він навіть змінився фізично. Одразу. Вираз обличчя став зовсім іншим. Погляд — рішучим. Мова — гострою та радикальною

Мені довелося вмовляти Кирила, аби вивезти його з України. Він доросла людина, якій я не можу наказувати, як не можу приймати рішення без нього. Вмовила. Ми виїхали. Більше в Україну він не повертався.

Ми чекали, що все от-от закінчиться. Але воно не закінчувалося. А ми продовжували чекати. Син довго не міг прийняти факт, що йому доведеться вступати в університет не в Україні. Він так мріяв повернутися. Кожного дня питав: «Коли?» А я не знала, що відповідати. І досі цього не знаю.

Випускний у школі, такий важливий день для кожної дитини, він пропустив. Ми переживали, що якщо поїдемо в Україну, його можуть вже не випустити. Син був дуже засмученим, бо так хотів побачитися з рідними та друзями.

За 2 роки перебування у Польщі мій син так і не знайшов нових друзів. Закрився. Від знайомств, розмов, нового досвіду. Спілкується зі своїми друзями з України. Так йому простіше. Це червоною ниткою тримає його зв’язок з Україною і з життям до війни.

Зараз мій син — студент. Я вмовила його залишитися тут на навчання. І навіть тепер, розуміючи, що він тут надовго, син часто питає, коли ж ми зможемо поїхати додому. Часом каже, що йому соромно, що він не в Україні. Соромно перед тими друзями, які залишилися. І питає: «Ну навіщо ти мене забрала?» Іноді чую, як в телефоні йому кажуть «ну ти ж не живеш під обстрілами». Це так нечесно щодо нього.

Поїхавши з України, син втратив зв’язок зі своїм батьком. Вітають один одного з днями народження. Це і все спілкування. Звісно, йому дуже бракує авторитетної фігури чоловіка поруч. Поділитися чимось суто хлопчачим, спитати поради, чомусь навчитися.

Усього цього він не має. Каже, що йому і не треба. Але бачу в його очах, що це неправда.

Він тягнеться до спілкування з чоловіками. Йому хочеться цього. Бачу, як загоряються його очі, коли він дізнається, що буде можливість поспілкуватися з іншими чоловіками — моїми друзями

Але він не видає своєї радості, тримає все в собі. Як дорослий.

Він страшно сумує за рідними. За останній рік ми втратили двох дуже важливих людей з нашої сім’ї. Я вперше почула, як мій дорослий син плакав уголос. Закрився у ванній і плакав. Думав, я не чую. А я чула. І плакала теж. Бо відчувала його біль. Біль від втрати і неможливості потрапити на прощання з рідними.

Мій син дуже виріс за ці два роки великої війни. Він зрозумів, що він — чоловік. Єдиний чоловік, на якого я можу покластися. Він став дуже сильним і самостійним. Коли я хворію, не дозволяє мені вставати. Годує, лікує, жаліє. В ньому з’явилася відповідальність за родину. Бо нас тут тільки двоє, і він найсильніший. Він взяв на себе функцію чоловіка у нашій із ним сім'ї. Йому все ще важко приймати серйозні рішення самостійно. Але він точно до цього готовий.

Якось Кирил сказав, що хоче йти воювати. «Я мушу захищати свою країну та своїх рідних. Чому я маю ховатися тут?» Слова дорослого чоловіка у тілі мого сина налякали. Розумію, що зовсім скоро я перестану на нього впливати, і він це зробить — піде на війну. Пишаюся таким його рішенням і страшно боюся. Бо, як кожна мати, хочу зберегти його життя.

Іноді думаю, чи правильне рішення ухвалила, коли вивезла його з України та відірвала від досвіду нашої нації? Чи стане він гідним українцем? Але ці питання відпадають кожного разу, коли Кирил свариться на своїх друзів, які все ще розмовляють російською. А ще тоді, коли каже, що треба задонатити на якісь збір. А ще тоді, коли каже: «Ну коли вже ми переможемо?!»

Чи можемо ми якось допомогти дорослим хлопцям, яким довелося виїхати з України через війну? Як помогти їм не відчувати через це провину? Думаю, це можливо лише шляхом чесних, відвертих розмов і пояснень

Хочу вірити, що колись Кирил пробачить мене за те, що я забрала його з рідної країни. І зрозуміє, чому я ухвалила таке рішення. А поки спостерігаю, як мій маленький син стає дорослим і сильним чоловіком.

Іноді, коли накриває розпач і безпорадність, Кирил пригортає мене до себе, як малу дитину, і каже, що все буде добре. «Ми справимося, мам», — каже син. І я йому вірю.

<frame>Пропонуємо вам наступну публікацію із циклу матеріалів «Портрети сестринства». У ньому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але не тільки — також і про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — історії зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, чогось навчили, здивували чи змусили задуматися. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Ми познайомилися з Б’янкою Залевською на телеканалі Еспресо у Києві, де ми обидвіпрацювали після перемоги Майдану. В цю тендітну білявку, веселу і комунікабельну, а до того ж, екзотичну, бо іноземку, хоча ніби й з недалекого заграниччя, була закохана вся наша редакція. Б’янка принципово говорила українською, хоч і з сильним польським акцентом, і мені було приємно слухати її, але і говорити з нею польською, щоб тренувати другу мою рідну мову, вивчену в дитинстві під час поїздок в гості до батька — директора українського театру в Кракові. Ми з Б’янкою подружилися, і влітку часом починали день з поїздок сонячним Києвом в її кабріолеті. Вітер у волоссі, а з динаміків лунає:

«Добрий ранок, Україно, прокидайся вже, мала!

Я несу тобі єдиній чашку кави й молока».

А ми підспівуємо, на пів міста! Тоді я вела праймові програми про українську політику та війну разом з Віталієм Портниковим. На телеканалі Революції гідності кожен, кому випало висвітлювати героїчну і кровопролитну боротьбу українського народу за свою свободу і брати в ній участь — герой і зірка. На журналістів Еспресо нападали тітушки, бив «беркут», невідомі підпалювали машини — усе, аби телеканал мовчав і боявся. Та втім, Еспресо продовжувало мовлення. Попри все.

Але навіть серед цього товариства відчайдухів наша польська подруга була особливою

Б’янка їздила на фронт знімати репортажі, які потім демонстрували в Польщі і в Україні. Спілкувалася з бійцями, жила в бліндажах, показувала, як росіяни вбивають українців, ризикуючи власним життям, і разом з місцевими жителями на деокупованих і прикордонних територіях ховалася від обстрілів в підвалах. Її метою булопоказати Польщі, що війна триває, що Росія атакує, хоче окупувати всю Україну і  становить величезну загрозу для Європи. Вона ніби мала якесь таємне чуття і бачила, що буде далі, що попереду — більша війна, яка поставить на карту мир в усьому світі.

27 липня 2016 року після чергової зйомки Б’янка верталася з зони АТО разом з українськими військовослужбовцями. Авто потрапило під прицільний вогонь росіян і перекинулося. Б'янка отримала перелам хребта, ключиці, пошкоджені були нирки. Я з жахом дізналася про її поранення. Видихнула, коли стало зрозуміло, що нервові волокна не уражені, що Б’янка житиме і ходитиме, хоча попереду в неї довгі місяці реабілітації, болю і страждань. Дивлячись на кадри лікування моєї подруги із зашитим хірургами розрізом уздовж спини, ми, дівчата з Еспресо, побігли у торговельний центр і передали їй у лікарню пляшечку парфумів Chanel.

Коли за 6 місяців наша відважна колега  повернулася в редакцію, вона перш за все повідомила, що збирається на війну — робити наступний репортаж

Невдовзі на польському телебаченні знову можна було побачити картинки з війни, відзняті Б’янкою та її камерою. Але я пам'ятаю й інші картинки. Наприклад, як на одному святкуванні в редакції Б’янка раптом розплакалася і пішла.

Чашка з напоєм, яку вона тримала в руці, виявилася заважкою, і прооперована ключиця з металевими шинами всередині не витримала навантаження і зламалася. Знову лікарня

Я пам'ятаю боротьбу Б’янки за своє здоров’я і те, як вона вперто  не хотіла покидати зйомки на Донбасі, яким тоді мало цікавилися знуджені війною європейці. «Розумієш, Маріє, я люблю Україну, люблю людей. Коли показую те, що відбувається на фронті, я відчуваю, що я там, де повинна бути. Це злочинна війна, а Путін — вбивця, і він повинен програти! Інакше миру і спокою не буде ніде в світі — а в Польщі тим більше». Тоді раптом з вдячністю я відчула, що Б’янка — рідна мені назавжди, що вона — моя польська Сестра.

За кілька років після сотень репортажів з лінії фронту, роботи на TVN Discovery, нагород за мужність від двох українських і одного американського президента Б’янка вже у Польщі після щасливого весілля почала іншу боротьбу — за майбутню дитину, за можливість бути Мамою. Обстріл путінських терористів завдав таких травм її здоров’ю, що вагітність, яка для значної кількості сучасних жінок в світі і так є супер викликом, перетворилася для Б’янки на майже недосяжний результат.

Тим часом, я також хотіла дитину — другу. Попри планування і консультації лікарів, це наше з чоловіком велике бажання вже близько року не здійснювалося. Я чула від подруг про диво святої Анни — цілюще джерело на території монастиря в тернопільській області, де жінки, які не могли завагітніти, купалися з молитвою і втілювали мрію про материнство в реальність.

Коли я їздила до святої Анни пізньої осені 2021 року, то молилася там за нас обох — за себе, і за мою польську Сестру. І, знаєте, диво сталося

Ми обидві народили вже під час цієї війни. Я — внутрішньою переселенкою у воєнному Львові, під звуки сирен через російські ракети. Б’янка — у Варшаві — столиці Польщі, кордон якої штурмують сотні тисяч мігрантів — гібридної зброї Путіна та Лукашенка.

Сьогодні наші донечки разом дорослішають у Варшаві і хотіли б частіше мати поруч своїх мам. Кожна з нас продовжує активно діяти — як лідерка і журналістка — щоб доносити на кожному кроці: в Україні вирішується майбутнє всієї Європи, тому Україні потрібна зброя, Україна має бути в НАТО, а Росія має зазнати поразки, повернути території і заплатити за вбивства і руйнування. 

Чи почують нас? Не знаю, але від цього залежить, в якому світі завтра житимуть наші донечки — Амелія і Анна. У мирній безпечній Європі, чи в світі підземних шкіл, тривог і бомбардувань?

Європейський Парламент обирається раз на 5 років, його прийдешнє скликання складатиметься з 720 делегатів. Цього разу у виборах не братиме участь Велика Британія, адже після Brexit вона перестала бути членом Європейського Союзу. Зауважу, що дух «exit» (виходу) супроводжує процес виборів до Європарламенту. Це добре усвідомлюють в Угорщині та Словаччині, де навчилися шантажувати Брюссель перспективою свого виходу зі складу ЄС. Використають його й євроскептики, які помітно активізувалися у країнах «старої» Європи.

Варто звернути увагу на той факт, що у 5 країнах голосувати на виборах до Європейського Парламенту дозволено з 16 років. У 2024 році цю тенденцію підхоплять деякі федеральні землі Німеччини. Європа старішає, й її політичні представники шукають можливості залучати молодих людей до формування влади.

Проте варто розуміти, що омолодження виборчого процесу спричинить і певну радикалізацію його результатів 

Сьогодні в Європейському Парламенті домінує правоцентристська Європейська Народна Партія, вона йде на вибори з очевидним для себе гаслом розширення Європейського Союзу. Відповідні нотки звучать у заявах президентки Європейської Комісії Урсули фон дер Ляєн та інших топів ЄНП. Фон дер Ляєн, до речі, вже заявила, що претендуватиме на збереження своєї посади, проте це буде непросто. Політтехнологічний ефект від натяків на те, що працювати у збільшеній кількості членів — 30 замість 27, як є зараз — може бути слабшим, ніж очікується.

Буде справедливим назвати Європарламент представницьким органом, який відображає політичний ландшафт ЄС, визначає стратегічні напрями розвитку Європейського Союзу й формує його матрицю, затверджує голову Європейської Комісії та може відправити цей уряд ЄС у відставку (поки цього не ставалося, але ситуація може змінитися). Функціонал Європейського Парламенту не передбачає, за великим рахунком, оперативного реагування, проте наближення червневих виборів відіграло свою роль. Чого вартує нещодавнє доволі гучне рішення не затверджувати фінансовий звіт Європейської Ради доти, доки європейські країни не ухвалять рішення про передачу ЗРК Patriot Україні.

Європарламентарії у прагненні зберегти владу мало відрізняються від інших колег, а мозаїчний характер «парасолькових» ідеологічних партій лише посилює політичні спецефекти

Варто звернути увагу, що не лише Урсула фон дер Ляєн уособлює собою потужну політичну силу, жінки-політикині перебувають на перших ролях і в інших політичних силах. Джорджія Мелоні та Марін Ле Пен уособлюють європейських правих, Сара Вагенкнехт — нових лівих. Звісно, це не вичерпний перелік політиків, які перебувають на фініші виборчого марафону, проте факт залишається фактом: в європейської політики часто обличчя сучасної жінки. 

На перебіг виборів впливатиме і доля щонайменше одного чоловіка — словацького прем’єра Роберта Фіцо. Після замаху на нього той продовжує перебувати у лікарні, а таймінг виборчого процесу (та й суспільні настрої у Словаччині та її сусідках) дозволяють припустити інтенсивні спекуляції на цьому факті.

Надто «своєчасним» виявився замах на союзника головного європейського політичного хулігана Віктора Орбана

Український фактор впливатиме на вибори до Європейського Парламенту, адже наші співгромадяни, які втекли від війни, присутні не лише в європейських столицях. Вони ще не стали громадянами країн Європейського Союзу, проте чисельність українців на території ЄС та інтенсивність російсько-українського протистояння дозволяють припустити, що це питання доволі швидко набере актуальності.

У нинішніх, 10-х виборах до Європарламенту, персональний вплив українців буде не надто високим, проте за 5 років ситуація суттєво зміниться

Наразі українське питання зіграє роль каталізатору настроїв на виборах до Європейського Парламенту. Якщо ЄНП всіляко наголошує на перспективах європейської інтеграції нашої країни, то позиції правих, євроскептиків та нових лівих будуть іншими. Не лише через брак емпатії до українців, закони політичного жанру передбачають максимальне відокремлення від політичного порядку денного головного конкурента. До речі, європейські експерти припускають, що фракція «Ідентичність та демократія», яка об’єднує праві політичні сили, може стати третьою за чисельністю у прийдешньому скликанні ЄП. Для формування фракції, нагадаю, потрібні не менше 23 європейських парламентаріїв, які представляють чверть країн ЄС. 

Поляризація політичних поглядів передбачає і посилення з іншого боку — й німецька політикиня Сара Вагенкнехт готується цим скористатися. Їй стало затісно у національній політиці, і вона має чітко окреслені наміри вийти на загальноконтинентальний рівень. Вона вже зараз пропонує обирати між війною та миром — і цей погано замаскований кремлівський наратив може знайти підтримку серед багатьох виборців. 

До речі, про Росію та її втручання у вибори. Схоже, у Кремлі повертаються до «активних заходів» у країнах, які вважають нелояльними, демонструючи тим самим, що сваритися з Путіним не варто. Серія підпалів у Польщі та країнах Балтії повинна не лише дестабілізувати ситуацію, але й посіяти зерна недовіри до пострадянської еміграції — не лише українців, але і росіян та білорусів.

В їхньому середовищі російські спецслужби активно вербують виконавців для провокацій

Проте дії на межі криміналу — лише верхівка айсберга. Поширення дезінформації та розпалювання ксенофобії, можливі кібератаки та кампанії з дискредитації виборів як демократичної процедури стають все більш помітними. У Кремлі добре вивчили демократичні механізми саме для того, щоб шкодити їхній роботі. І вибори, які пройдуть на території всього ЄС, – хороший привід для запуску деструктивної кампанії.

Україна має бути готовою, що списки її друзів та критиків у стінах Європейського Парламенту зазнають певних змін

І якщо на офіційному рівні лінія на підтримку нашої держави у протистоянні з Росією навряд чи зміниться, то на полюсах європейської політики все частіше звучатимуть скептичні, а то й образливі голоси. Це означає, що Україні потрібно більше працювати з європейськими політиками, журналістами, громадськими активістами, ставати більш зрозумілою та передбачуваною. 

За вечерею після трьох днів зйомок я не могла не запитати польських колег, що їх найбільше вразило в Україні за цей час. Ніхто з них не був тут раніше, і перший дотик одразу у воєнний час, хоч ми і знімали в місті, а не на передовій. Усі троє відповіли однаково: вони очікували іншого від країни у війні. Так, є тривоги, ракети літають над головою, але люди так багато читають, буквально всюди — у кафе, в автобусі, у парку. Ще українці постійно співають. У закладі може співати ціла компанія, а у сквері грає квартет на музичних інструментах — справжній професійний концерт! Стільки виставок проводиться, театри працюють і квитки на них купити непросто. Такий феномен життя під час війни. 

Не знаю, чи помічають це ті, хто усі два роки прожили в країні. Але я, перебуваючи переважно цей час за кордоном, приїжджаючи щоразу дивуюся, як з кожним разом у того ж Києва нарощуються «культурні м’язи»

Навіть якщо маєш у запасі багато часу, все одно щось постійно пропускаєш. Маєш обирати: або не йдеш на виставу Івана Уривського, який отримав цього року Шевченківську премію за свою «Конотопську відьму», або на світову прем’єру опери Романа Григоріва та Іллі Разумейка, лауреатів премії королівського філармонічного товариства Великої Британії. 

Те саме з книжками. Не встигла ще прочитати «Пригоди української літератури» Ростислава Семківа чи переклад «Половини жовтого сонця» нігерійської письменниці Чімаманди Нґозі Адічі, як на полицях книжкових з’являються нові й нові переклади українською мовою, романи, антології і дослідження українських авторів. 

Те, що століттями забороняла і знищувала Росія, за що загинула незліченна кількість українців у різні часи і продовжують помирати, що витіснялося навіть у часи незалежності російськомовним, російськонаративним контентом, нарешті проростає на повну силу

Наскільки це можливо в умовах війни. А ми, ніби не можемо надихатися, надивитися цим. Уявіть часи Януковича — перед Революцією гідності. Чи можливо було, щоб у широкий прокат вийшов фільм про репресованих українських письменників «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»? Нагадаю, що ще у 2013 році охочі легко могли дивитися в кінотеатрах російські прем’єри: воєнні драми з ворожими наративами та байопіки про російських легенд спорту. 

А тут на екрані раптом ожили Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Михайль Семенко, Павло Тичина, Остап Вишня. З них ніби молотком збили оце нашарування каменю й цементу далеких від нас у часі геніїв літератури, яких моє покоління мабуть досі сприймає чорно-білими картинками з підручників, з блідо-бідно написаними біографіями. У фільмі вони стали реальними людьми, які кохають, зраджують, конкурують, жартують, ходять у солярій, палять, сваряться, мають різні звички. І яких підступно знищує радянська влада. 

Мені складно було раніше уявити, як митці жили у харківському «Будинку "Слово"». Побут, який відтворили автори кіно, розгортається на екрані з документальною точністю. Декорації створювали за реальним кресленням будинку, навіть вдалося відтворити фрагмент театральної вистави революційного драматурга Леся Курбаса, який знищили совєти. Дотепер ми не мали жодного уявлення, як він виглядав. А тепер є цей кіноескіз, і, як на мене, дуже неочікуваний. 

Режисер фільму розповідав в інтерв’ю, що коли команда навідалася у реальний Будинок «Слово» у Харкові, то виявилося, що люди, які зараз там живуть, не знають нічого про трагедії, які розгорталися у кожного з них в квартирах.

Такий наш діагноз після окупації території і інфопростору Росією. Ми нічого не знаємо про самих себе

Переживає ренесанс український театр. Спробуйте купити квиток на вистави до театру Франка. Щоб нарешті спіймати білет на вже згаданого вище Івана Уривського, який працює зараз з українською класикою, скористалася спеціальним ботом. За дві хвилини квитки зникали у мене на очах, поки я не вхопила останні десь на гальорці. Ще два вдалося придбати на «Камінного господаря» за драмою Лесі Українки в Театрі на Подолі. Тож вийшло, що ввечері я дивилася на В’ячеслава Довженка у ролі Хвильового в «Будинку "Слово". Нескінчений роман», а наступного дня виставу, де він уже був Дон Жуаном у вщент заповненій залі театру. 

Найпомітнішим і найвідвідуванішим проєктом Українського дому за останні роки стала виставка «Алла Горська. Боривітер». У радянські часи про художницю не говорили навіть в родині

Усіх, хто виступав з промовами на похороні Горської, її друзів, згодом репресували. І лише у часи незалежності синові Олексію вдалося ознайомитися із розсекреченими матеріалами, завдяки яким він зміг довести: його мати і дідусь були вбиті за вказівкою КДБ. Але чи багато ми знали про дисидентку Аллу Горську, а людину і художницю? Виставка в Укрдомі — перша її повна ретроспектива. Це так дивно. Ходиш і чуєш шепоти: «А ти знала, що Горська робила сценографію для вистав?» або «Вперше чую про розбитий вітраж художників у вестибюлі Червоного корпусу, а я там вчився». 

Спостерігаючи цей культурний сплеск і спрагле бажання знати про своє минуле, згадую свою поїздку до Мілана півтора роки тому. Разом з командою ми знімали сюжет про засновника італійського кримінального роману Володимира Щербаненка, який народився у Києві. В Італії він відомий за ім’ям Джорджо. Його батько викладав у Київському університеті і був вбитий більшовиками під час оборони Києва. Після цього разом з мамою Володя емігрував до Італії, де через роки стане справжньою зіркою. Його донька Чечилія казала, що батько був самоуком і не мав освіти, тому що працював з юності. Але дуже любив писати. Йому вдалося потрапити до творчого ком’юніті Мілана, з тими ж цінностями й політичними поглядами. За словами італійського дослідника творчості письменника Джанні Канови, після Другої світової в Італії на фоні бідності й руйнувань відбувся економічний і одночасно культурний бум. Щербаненко був з тих, хто підсвічував неідеальності тогочасного суспільства і політичної системи загалом. Тому він став таким успішним. 

Кінця російській агресії ще не видно, але усі ми, українці, як оголений нерв, нарешті стали більш чутливими до свого минулого. З плаского  одновимірного світу, в якому ми жили ніби навпомацки, нарешті виринаємо. Не можемо начитатися свого, не можемо надивитися.

Те, що намагалися знищити так завзято й жорстоко росіяни, стає видимим, тримає і надихає на більше 

Критерії на повернення у кожної свої — від «маю відчути» до логічного «перестануть обстрілювати». Або навіть «війна надовго — то що, відмовлятися від життя?». У більшості оте саме «життя» можливе виключно в Україні. А зрозуміли вони це лише за кордоном.

Календарна весна добігає кінця, початок літа, кінець навчального року в школах — закінчення ще одного часового проміжку, сезон відпусток — а це означає, що знову чимало наших з-за кордону повернуться у власні домівки в Україні. Або оселяться на заході країни чи в передмісті великих міст, щоб однаково вже почуватися вдома. 

Згідно з результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), проведеного у квітні 2024 року у Польщі, Німеччині та Чехії, за оптимістичного сценарію близько 50% осіб повернуться в Україну. Фактори, які їм потрібні для повернення, — це насамперед безпека (34%), злагоджена робота критичної інфраструктури (34%), наявність незруйнованого житла (26%). Власне саме про «закінчення війни» висловилися лише 26%.

Тож виходить, нехай усі ми втікали від війни, повернення не завжди означає її закінчення. Про повне і задокументоване завершення війни найчастіше кажуть ті, хто досі вагається із ухваленням рішення

Ми зустрілися в Українському жіночому клубі у Варшаві й фантазували під час «кола довіри» — психологічної гри, покликаної на об’єднання й рефлексії. Кожна учасниця висловилася з приводу повернення в Україну:

— Я бачу це десь так: війна припиняється, Зеленський і Кличко виходять, обійнявшись, з усмішками і кажуть: отже, воєнним діям кінець. «Жінки із дітьми, можете повертатися, нічого там сидіти!». І ми всі біжимо до залізничних кас, на вокзалах величезні черги, й «Укрзалізниця» у терміновому порядку чіпляє по чотири додаткових вагони до кожного потяга із Пшемишля й Хелм». 

— Погано уявляю, що все раптом припиниться в один день і хтось візьме на себе сміливість про це сказати. Але у Варшаві раптом присяде оренда квартир, впадуть ціни, а за мною несподівано приїде чоловік. І ось ми пакуємо речі до багажника, а він нервує, що я намагаюся забрати ці безкінечні коробки поробок із глини, вовни і галузок, які створила тут за ці три роки.

— А я навіть у GPT-чату запитувала. «Якщо ти веселий і готовий до пригод, можеш ще трохи помилуватися часом за межами дому», — ось що відповів мені штучний інтелект. Не можу сказати, що я сумна, але пригод вже явно досить.

— Може таке бути, як із ковідом. Ось тут небезпека, миємо руки, міняємо маски, а потім — р-р-раз, і вже немає карантину. І про нього всі забули. Здається, це станеться теплої пори.

Повернутися зараз і чи повернутися узагалі — залишається правом і рішенням того, хто його ухвалює

Але однаково часто це провокує срачі у мережах. Мам, які ростять дітей у Києві й Одесі, ні-ні, але часом зачіпає чиєсь неповернення з мотивацією «дбаю про дитину». «Чому хтось думає, що я про дитину не дбаю?», — читаємо між рядків. А потім хтось дістає листівку з Другої світової війни. На ній Гітлер переконує розгублену британку повернути дітей до бомбардованого Лондона. І срачі виходять у нове піке.

Ті, хто мислять цифрами, підходять до повернення ще інакше: рахують кількість ракет, які ще залишилися у росіян. А тоді раптом з’являється новина про військову допомогу Росії від Північної Кореї чи Ірану, й підрахунки з відліком розпочинаються заново.  

— Я повернулася до Києва із чоловіком, обміркувавши, що ризик загинути в ДТП у столиці вищий за ризик загинути від ракети, — пише у соцмережі Олена. — Хтось вирахував, що торік за півроку в Києві у дорожньо-транспортних пригодах було вбито 56 людей, травмовано 993. На той же час із самого початку вторгнення ракетними обстрілами травмовано 713 людей.

Прагматики резюмують, що повертатися однаково доведеться. То чому б не зараз? 

— У листі-дозволі на в’їзд до Великобританії українці отримали чітке пояснення: ми тимчасово переміщені особи під особовим гуманітарним захистом, а не біженці в класичному значенні слова. Тож правила такі самі: аби залишитися тут надовго, треба дуже зацікавити працедавця, який би оплатив твою візу. Я не бачила сенсу працювати офіціанткою, якщо удома я сама можу спробувати відкрити кафе, — каже Світлана. Вона повернулася додому в Київ через півроку після проживання у Великій Британії й планує власну підприємницьку діяльність. Впевненості, що все вдасться, додало життя за кордоном. 

І хоча вона така не одна, нове дослідження УВКБ ООН, в якому взяли участь більш як 4000 сімей українських біженців по всій Європі, а також 1100 сімей тих, хто повернувся в Україну, свідчить: частка біженців, які планують або сподіваються повернутися додому, трохи зменшилася — з 77 до 65% у порівняні з попереднім роком. Натомість зросла частка тих, хто ще не визначився щодо повернення, – з 18 до 24%. Загалом же, як пам’ятаємо, за кордоном нині перебуває 5,9 млн українських біженців.

Але цифра ця однаково тішить. У кожної з нас власний орієнтир

Одна журналістка казала, що повернеться лише тоді, коли до Борисполя полетять перші літаки. Це означало б повітряну безпеку й відсутність обстрілів з повітря. Але про польоти лише мріємо, а вона – уже вдома, на Київщині:

— Усе складалося, вивчила польську, знайшла житло і роботу. Дітей відправила до школи, записала на гуртки. Чоловік — удома, казав — не поспішай, я справляюся. А тоді вислав фото подвір’я: у дворі собака бігає за куркою, ростуть нарциси, тюльпани, фіалки. Я поплакала і повернулася.

— Одного разу стало зрозуміло, що війна може затягнутися надовше, — каже знайома ветеранка. — Не хочу, щоб за рік-два дитина повністю асимілювалася. Якщо раптом приліт, хочу помирати щасливою і на своїй землі. Але висока доля вірогідності, що ми таки виживемо. Ми робимо так століттями.

Передвиборчий фестиваль ультраправої іспанської партії Vox перетворився на справжню демонстрацію єднання європейських політиків, яких не так часто раніше можна було побачити разом. Поруч із лідером Vox Себастьяном Абаскалем можна було побачити лідерку французького Національного обʼєднання Марін Ле Пен, голову португальської партії Chega Андре Вентуру та колишнього прем'єра Польщі Матеуша Моравецького. По відеозв’язку до учасників заходу звернулися прем'єрка Італії та голова партії «Брати Італії» Джорджа Мелоні й прем'єр Угорщини, вождь ФІДЕСу Віктор Орбан. 

Ще вчора обʼєднання політиків з ультраправими політичними поглядами можна  було б назвати маргінальною вечіркою. Сьогодні серед них є колишні і чинні очільники урядів. Без підтримки ультраправих не можуть сподіватися на владу традиційні праві. Ба, більше, останні самі починають займати нішу ультраправих — як це вже сталось із ФІДЕСом та зараз відбувається із «Правом і справедливістю» у Польщі. 

Але важливість зустрічі у Мадриді навіть не в її очікуваній респектабельності, а саме в єдності

Ультраправі можуть розраховувати на 25 відсотків місць на наступних виборах до Європейського парламенту. Однак вони належать до різних політичних груп, які конкурують між собою. Що буде, якщо вони обʼєднаються, якщо Марін Ле Пен і Джорджа Мелоні найдуть спільну мову не тільки на мітингу, але й у практичній політиці?

Відповідь на це питання не є такою вже й складною — ультраправі почнуть буквально зʼїдати позиції традиційних консерваторів й примушувати їх самих ставати все більшими популістами у пошуку можливостей зберегтися у політиці. Й це матиме приголомшливий результат для Європи. Зараз багато хто вже забув, що конкуренція британських консерваторів із Партію незалежності Сполученого Королівства Нейджела Фараджа призвела до «брексіту». До речі, де був Фарадж під час своєї роботи в Європейському парламенті? Звичайно ж, серед ультраправих, разом з італійською «Лігою Півночі» чи «Справжніми фінами». І тут виникає важливе питання: якщо ультраправі з молодших партнерів традиційних правих партій, які допомагають утримувати владу, перетворяться на головні політичні партії своїх країн, чи потрібен їм буде взагалі європейський проєкт? Чи не стануть усі ці впевнені у своєму майбутньому люди, які зустрілися в Мадриді на мітинг «ультраправого інтернаціоналу», справжніми могильниками Європи?

Ще один вододіл, який сьогодні існує між ультраправими континенту, — це ставлення до Росії, до Путіна

Лідери партій, пов'язаних із Марін Ле Пен чи лідером «Ліги Півночі» Маттео Сальвіні, відомі своїми симпатіями до Кремля — хай після великого нападу Росії на Україну вони стали набагато більш обережними. Джорджа Мелоні та її соратники — непримиренні критики Москви. Багато хто вважає, що італійська прем’єрка може вплинути на позиції інших правих політиків — таких, як скажімо, Віктор Орбан. Але наскільки суттєвим може бути її вплив, якщо поруч із угорським прем’єром опиняться Сальвіні й Ле Пен? Тим більш, що вже після наступних парламентських виборів в Італії Мелоні може втратити посаду прем'єра. А от Орбану навряд чи варто турбуватися за своє майбутнє. Тому не тільки йому потрібна підтримка «ультраправого інтернаціоналу», але й ультраправим потрібен угорський прем'єр, хай зі своїми особливими стосунками з Кремлем.

Те, наскільки тривожним може бути обʼєднання ультраправих для майбутнього Європи, можна було помітити вже зараз. Іспанські журналісти констатували, що Матеуш Моравецький зі своєю підтримкою України залишився практично на самоті серед інших учасників зустрічі. 

Його соратників по новому інтернаціоналу ця тема чомусь не сильно зацікавила

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Польща прихистила мільйони наших співвітчизників та займає не просто послідовну, але й пасіонарну позицію у питаннях військової допомоги нашій країні, яка має надаватись колективними зусиллями Заходу. Можливо прозвучить неочікувано, але все це — результат послідовної політики у зміцненні власного оборонного сектору, яку Польща провадила ще задовго до лютого 2022 року.

Можна почати з чисельних «точкових» прикладів про те, що ще в 1990-х роках польський ОПК налагодив власне виробництво танків PT-91 Twardy, кілька десятків яких були передані як військова допомога нашій країні. Ще один приклад — Польща на початку 2000-х та в 2015-му році доволі далекоглядно викупила понад дві сотні Leopard 2 в Німеччини.

Берлін вважав, що танки — це рудимент давноминулої епохи, від якого треба позбавлятись, як наприклад від середньовічних замків

А от далі варто продовжити таким стратегічним прикладом. У червні 2021-го року Військо Польське проводило масштабні маневри Dragon-21 із відбиття ймовірної агресії РФ. У відкритий доступ потрапив такий висновок цих навчань: у разі російського нападу польська армія зможе розгорнутись за своїми оперативними планами, але от з рівнем озброєності насправді дуже великі проблеми.

Схоже, що саме ця історія й визначає, чому Польща так наполегливо веде масштабні програми із переозброєнню буквально на мільярди доларів і чому окремі внутрішньополітичні дискусії з оборонних питань можуть йти так, що аж іскри летять, але заради користі спільної справи.

«Довга рука» до Москви та кулак на більше 1000 танків

Модель оборонного будівництва Польщі можна описати як гібрид західної та умовно східноєвропейської моделі із поєднанням потужного далекобійного арсеналу та одночасним розширенням сухопутної складової. 

Почнімо з такого факту: під F-16 є свій аналог Storm Shadow — крилата ракета AGM-158 JASSM, котра має дальність пуску від 300 км. На даний момент Польща має 70 таких ракет загалом на 48 літаків F-16 — і хоче мати таких ракет в понад 10 раз більше. У березні 2024 року Держдеп США дав дозвіл на купівлю аж 821 крилатої ракети JASSM-ER із дальністю пуску 900 км, що в теорії дозволяє бити аж до Москви. Але це й коштує відповідно — $1,77 млрд або $2,15 млн за одиницю.

Польща в 2019 році закупила 20 M142 HIMARS, а тепер ще й має укладені замовлення на поставку ще 486 «Хаймарсів» та 218 південнокорейських аналогів K239 Chunmoo (польське позначення Homar-K). При цьому цікаво, що до Homar-K польські військові отримають також оперативно-тактичні балістичні ракети KTSSM-II, аналог ATACMS на 300 км.Обійдеться такий «ракетний кулак» — у понад $10 млрд, хоча виробництво обох ракетних систем буде частково локалізованим на польських потужностях.

Програми щодо танків окремо демонструють розмах оборонних зусиль Польщі. За відкритими джерелами, на початок 2023 року польська армія мала орієнтовно 620 танків усіх типів, а всі поточні замовлення передбачають поставку майже 1200 новітніх танків

Із них — 366 M1 Abrams різних модифікацій за двома контрактами, загальний цінник яких сягає до $8 млрд. Крім того, програма передбачає 820 південнокорейських танків K2, із котрих 500 будуть виготовлені на польських потужностях, але після 2027 року, бо треба час на розгортання виробництва. Так от, лише перші 180 танків коштуватимуть $3,37 млрд.

На цінники затрат на ППО мабуть взагалі краще не дивитись, як і на тривалість поставки ЗРК. За поточними планами, Польща хоче отримати плюс 12 батарей Patriot до 4 вже замовлених за програмою Wisla та 46 ЗРК CAMM-ER за програмою Narew — і це все до 2035 року обійдеться аж в $30 млрд. І це при тому, що і за цими програмами Польща максимально локалізувала виробництво, наприклад — свої пускові ракети до Patriot.

Початкові плани на ППО в Польщі були в рази скромніші, але досвід війни РФ проти України показав, що економити на захисті неба смерті подібно

А на початок 2022-го року та ж Польща мала хіба що три батареї С-200 та 17 пускових С-125, чого ледь вистачало для прикриття Варшави та Кракова. Перші три батареї Patriot в Польщу надійшли вже на початку 2023 року — для заміни С-200. Так, нескладно здогадатись, які після цього можуть бути припущення. Але далі пропоную обійтись легким жартом про те, що ніколи не питаймо українських розвідників та зенітників, де вони взяли засіб збити російські А-50 і Ту-22М3.

Кадри на вагу золота

На початок 2023 року Польща мала армію в 114 тисяч військових. І тут логічно випливає, що якщо йдуть настільки масштабні закупівлі зброї, то чисельність війська має масштабуватись також. Але, як на стороннього спостерігача, то в цьому питанні воєнно-політичне керівництво Польщі на даний момент: 1) прагне знайти «золоту середину»; 2) досі перебуває в пошуках, тому можуть дискутуватись різні варіанти.

Проглядаються дві реперні точки. Перша — польське військове керівництво прагне, поки є умови мирного часу, створити міцне та чисельне кадрове ядро, щоб саме на його основі проводити нарощення армії в умовах мобілізації під час війни. Друга — прагнення перетворити службу у війську на найбільший політичний привілей, який може бути доступним громадянам Польщі. 

Жодне суспільство не є статичним. Тому варто очікувати, що базові рішення з нарощення чисельності Війська Польського насправді ще попереду

Тим більш, що самі польські військові на публіку заявляють доволі цікаву логіку рішень — наприклад, на їхню думку, найкращими солдатами є чоловіки в категорії 30+, бо вони уже психологічно стійкі і ще фізично здорові.

Прометеїзм F-16 та «Леопардів»

Після всього вищепереліченого логічно може виникнути вже задавнене питання — а як зараз Україна та Польща можуть співпрацювати в оборонних питаннях? Ми ще можемо пригадувати реалії 2021-го року, коли вважалось, що наша країна може бути донором важливих оборонних технологій для польського ОПК, наприклад по протитанковим ракетам або керованим боєприпасам.

Але останні понад 2 роки повномасштабної війни парадигму перевернули, і тепер питання слід ставити так — а щоб ми могли запозичити в плані оборонних технологій у Польщі

Доволі доречним стає згадати відому концепцію прометеїзму, особливо на тлі того, що польська «оборонка» ремонтує нам танки Leopard 2A4, і, схоже, буде обслуговувати нам і майбутні F-16 (а подібні натяки Пентагон давав у відкритий доступ). І заодно, якщо згадати наведені вище моменти, Польща йде шляхом локалізації виробництва хоча б окремих елементів до ракетних систем та ЗРК.

Україні знадобиться весь можливий досвід, набутий «оборонкою» Польщі — і як вести рутинне обслуговування західних танків та літаків, і як вести локалізацію ракетних технологій

Це нам би суттєво зменшило затрати сил і часу, бо, наприклад, створити свій ЗРК «з нуля» на власних розробках займає орієнтовно років 20, а в нас стільки часу нема. Але для ширшої ілюстрації можна згадати й такий приклад. На початку 2023 року було публічно заявлено домовленість про ремонт танків Т-64 для ЗСУ на польських потужностях, і тут самі польські профільні оглядачі підкреслювали, що це створює нові можливості для розвитку їх ОПК.

Загальний висновок тут можна стиснути до такого посилу — насправді є безліч питань в оборонній співпраці, де Україна та Польща як дві сусідні країни могли б налагодити в чомусь навіть «сестринську» взаємодію.