Блоги

Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.

За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.

— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).

— Це російські падлюки?

— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.

Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.

«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки  з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»

Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли. 

Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu 

Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.

А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно. 

Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».

Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти. 

Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.

Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)

‍

З кожною новою інформацією щодо заяви президента Франції Еммануеля Макрона про можливість присутності військ країн НАТО в Україні стає очевидним, що це було не спонтанне оголошення, яке мало надати вагу лютневому саміту по Україні у Парижі, й навіть не намагання отримати лідерство серед європейських керівників. Й навіть не спроба використати українську тему у внутрішньополітичному контексті перед виборами до Європарламенту, які завжди є демонстрацією впливу Марін Ле Пен та її прихильників.

Це була спроба кардинально змінити тактику. Замінити демонстрацію неучасті Заходу у конфлікті з Росією за будь-яких умов на політику стратегічної невизначеності, яка мала б примусити Путіна замислитися про наслідки його дій в Україні, почати побоюватися ескалації конфлікту, прямого зіткнення із західними країнами. Не залякувати, а саме примусити потрапити у ситуацію невизначеності — таку саму ситуацію, в якій перебувають західні лідери, коли розмірковують, чи готовий очільник Кремля у вирішальний момент застосувати ядерну зброю або перетнути кордони країн Балтії чи Польщі. 

Але Макрон не знайшов розуміння у президента Сполучених Штатів Джозефа Байдена або федерального канцлера Олафа Шольца. І на рівні двосторонніх консультацій, і на рівні самого саміту у Парижі. Французький президент почув від партнерів, що вони не бажають залишати жодної невизначеності

Навпаки, потрібна повна визначеність. Путін має бути впевнений, що країни Заходу не бажають ніякого прямого конфлікту з Росією, вони не бажають перенесення війни на російську територію. Вони виключно допомагають Україні протистояти агресору. І все. Саме такі заяви прозвучали на самому саміті в Парижі. Саме тому державний секретар США Ентоні Блінкен говорить, що Вашингтон виступає проти ударів по російських нафтопереробних заводах. А федеральний канцлер Олаф Шольц досі відмовляється від поставок «Таурусів», щоб не створити враження прямого конфлікту.

Й таким чином Путін, в якого немає «червоних ліній», усвідомлює, що має справу із Заходом, в якого є численні «червоні лінії». Прямий конфлікт з Росією, удари по російській території, перенесення війни на територію Росії…

«Червоні лінії» є, а стратегічної невизначеності немає. Стратегічна невизначеність залишається монополією Путіна

Таким чином західні лідери заганяють себе у справжню пастку. Президент Байден підтримує Україну, хоче виділення їй допомоги і бачить її в НАТО. Однак виступає проти перенесення війни на територію Росії і підкреслює, що умовою вступу України до Північноатлантичного альянсу має бути її перемога над Росією. А як має виглядати ця перемога, коли війна має відбуватися виключно на українській території? Як країна з населенням у 30 мільйонів, на території якої десять років відбувається конфлікт із руйнуванням інфраструктури і загибеллю людей, має перемогти країну із населенням у 130 мільйонів, на території якої — з точки зору Заходу — має панувати мир. І навіть спроби завдати шкоди економіки якої — ну, ми ж розуміємо, що жодний безпілотник повністю не зруйнує нафтопереробний завод, а от ракета може наполовину зруйнувати ДніпроГЕС — викликають роздратування західних партнерів України.

Так, як і де перемагати? Виключно шляхом витіснення російської армії з української землі? Але якщо ця армія має ресурси на території власної держави, чому вона має поспішати з виходом? 

Макрон намагається вибратися з цієї пастки. Хоча б шляхом появи нових обставин у війні. І не можна сказати, що росіян це не бентежить — бентежить, ще й як. Заяви французького президента у Кремлі зустріли істерикою, Володимир Путін знову почав лякати ядерною зброєю. І от днями вперше за півтора роки поговорили між собою міністри оборони Росії і Франції. Так що, як бачимо, навіть натяк на можливість присутності військ НАТО викликає у Москві переляк. Але західні лідери не хочуть лякати Путіна. Й не хочуть навіть примушувати його замислюватися над майбутнім.

Вони воліють залишатися у пастці ситуації, в якій війна в Україні загрожує тільки Україні — ну, і ще трішки Росії, якщо вона також виснажиться у цій війні

А самим західним країнам не загрожує нічого, їхня головна задача — допомагати, але не створювати небезпеки прямого конфлікту. Й хоча історія всіх війн вчить, що саме таке розуміння ситуації підживлює апетит агресора і зрештою призводить до того самого прямого конфлікту, ніхто не бажає згадувати про історію.

Ну, хіба що за винятком президента Макрона.

У ніч на 24 березня 2024 року трапилось одночасне ураження по головній базі Чорноморського флоту в Севастополі, нафтосховищі у Гвардійському та складу у Джанкойському районі. 

Комбінована атака українських сил оборони не просто підняла моральний дух з моменту відступу з Авдіївки та звільнення Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Не так давно це могло бути мрією, але це факт — ЗСУ та СБУ можуть проводити такі операції навіть із застосуванням радянських літаків, які ладнають руками наші авіатехніки пенсійного віку. 

Знищити нафтосховище у Гвардійському — це позбавити палива сусідній аеродром, а отже, убезпечити від керованих бомб та ракетних ударів Херсон, Одесу та Миколаїв

Поцілити у штаб на головній базі — це пустити під ніж амбіції Російської Федерації стати регіональною наддержавою, яка мала бажання зробити Чорне море калюжею внутрішнього користування. 

Ураження цих важливих об'єктів — демонстрація власної вразливості, як би РФ не прагнула показати, що в Криму вона всерйоз та надовго. І за першочерговою задумкою — це головна і стабільна база держави-окупанта на Чорному морі, яка тримає в тонусі натівських сусідів — Туреччину та Румунію. 

Прикметно, що російська сторона і їхні русні воєнкори із мережі Telegram мінімально коментують свої поразки в Криму. Мовляв, розходьтесь, то просто «хлопки» або втрат нема — лише один солдатик загинув випадково. 

Нинішня російська система виграла вибори і укріпила свою диктатуру на дуже зрозумілому лозунгу зразка 2014 року: «Крим же наш! Крим повертається до РФ». Відмовитись від того, що ти продав як найбільше досягнення вторгнення до України, це означає — визнати, що вкрадений Крим не став абсолютно монолітним й оборона твоєї взірцевої бази сиплеться при першому легкому дотику. 

Українська сторона далі наноситиме удари до Криму. Бо, по-перше, українці будь-якого віку і політичних поглядів обожнюють те саме легендарне відео, де росіянка втікає із Алушти. І плаче в таксі, бо не хоче їхати з Криму, де все так було душевно, по-домашньому

А друге, безмежно тішать анонси очільника Служби безпеки України Василь Малюк на 2024 рік низки спецоперацій спецслужби, які болісно вдарять по ворогу безпосередньо в Криму. Так, до цієї операції СБУ готує 35 дронів «Sea Baby», на які донатили всі українці. Варто зауважити, що «Sea Baby» — це абсолютно українська розробка, яка добре показала себе в ураженнях кораблях російського Чорноморського флоту РФ. 

Так, Василь Малюк натякнув, що морські  дрони можуть знову вдарити в Керченський міст. Тим паче очільник СБУ зазначив, що наразі росіяни взагалі не використовують Керченський міст для постачання зброї та засобів ураження

«До наших успішних уражень за добу там проходило від 42 до 46 потягів, які возили зброю та боєприпаси. Сьогодні за добу їх іде чотири-п'ять. Чотири з них — це пасажиропотік, один з них — це товари загального вжитку», — сказав Малюк в інтервʼю «Фактам ICTV».

Цікаво, що свіжа риторика очільника СБУ повністю збігається з оцінкою друга України, колишнього премʼєр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона. «Очевидно, раніше всі думали, що Путін ніколи не віддасть Крим. Мовляв, не варто навіть намагатися. Тому думали: давайте спробуємо допомогти Україні відвоювати сухопутний міст. Але зараз люди кажуть собі: по-перше, це можливо! Повернути Крим реально!», — сказав Джонсон в інтервʼю «Європейській правді». 

За його оцінкою, «Путін дуже вразливий у Криму». І якщо додати ЗСУ більше снарядів великої дальності та HIMARS, ATACMS та Storm Shadow, то на окупованому півострові відкриються дуже цікаві перспективи

Прикметно, що ще до початку повномасштабного вторгнення британський ексміністр оборони Бен Воллес зустрічався із російським колегою Сергієм Шойгу. І там обіцяв «надрати зад» російському війську, як це зробили шотландські гвардійці під час Кримської війни 1853 року. Тоді Шойгу, який не дуже цікавиться історією, не зрозумів, на що натякає британський високопосадовець. 

Знищення російського флоту на Чорному морі і враження військової інфраструктури в Криму — може стати для України тим самим сильним козирем за столом майбутніх переговорів із Росією щодо завершення війни. Окрім того, це витискання держави-окупанта з морських вод та убезпечення спокою не тільки України, а й наших сусідів, над якими можуть пролітати ракети з кораблів Чорноморського флоту РФ. 

Сучасна Росія тривалий час ретельно будувала образ непереможної морської держави. Пропагандисти Кремля десять років поспіль хизувались швидкою операцією з захоплення Криму і розбудови там найбільшої військової бази

Однак удари сил оборони показують, що нинішня Росія та її армія — це колос на глиняних ногах. І наша задача — розбити цього боввана аби він не зашкодив нікому більше. 

Офіційні спікери Росії — на кшталт Дмітрія Пєскова чи Ігоря Конашенкова — соромляться коментувати свої військові поразки в Криму і роблять вигляд, що нічого такого не було. Це посилює зневіру у тих, хто чекав Росію на півострові і приїхав туди працювати із депресивних регіонів РФ. Виявляється, Крим — не непереможна фортеця, а дране решето. І слава про Севастополь і його міць скоріше була міфом, аніж константою. 

Триматись на Сході, але влучно бити по Криму — це і є новий план України, яка вийшла на фінал нинішньої війни

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Колись, у минулому житті, травень був для мене особливим місяцем. Перше невпевнене тепло. Перше пробудження після зими. Ми гуляли з дітьми в лісі, шукали перші проліски і вчились розрізняти птахів по голосам…

Зараз у моєму лісі можна знайти хіба що міни. Мої діти чудово відрізняють «голоси» сповіщень тривоги і чітко знають, коли буде довга тривога, а коли коротка. А травень назавжди став місяцем-фантомом. Весна, яка так ніколи і не настала в моїй країні.

Лютий 2014 року вперше приніс моєму поколінню криваві жнива в боротьбі за свободу. Те, що починалось як мирний протест проти приєднання до союзу з росією і за європейський курс, перетворилось на справжні бої посеред столиці в самому центрі Європи. Перші. Але не останні.

Росія так і не пробачила моїй країні прагнення до свободи. І ще до початку травня захопила Крим і почала перші дії на Донбасі. Світ обережно спостерігав. Росія грала в гру «нас там немає». Перші добровольці йшли на схід прямо з Майдану. В кросівках, спортивних костюмах та без зброї. Волонтери вигрібали по всьому світові каски-броніки-медицину. Війна, ще не дуже схожа на війну, крадькома розповзалась від кордону.

Аби світ побачив цю війну, мала статись Буча. Мав статись Маріуполь і напис «Діти», який нікого не зберіг. Мали статись Оленівка і Бахмут. Мала статись Каховська ГЕС і багато чого ще.

Моя країна на довгі роки застрягла в лютому. І не мало значення, що там кажуть календарі. Свою весну — справжню весну вільної країни — нам ще доведеться виборювати роками. Ми платимо за цю весну найстрашнішу ціну — людськими життями. Життями тих, хто мав би розбудовувати цю країну, хто мав би перетворити її на вільну Європейську державу. Життями дітей, які ніколи не стануть дорослими, і дорослих, які ніколи не народять дітей.

Дуже давно, ще в позаминулому житті, я була режисером. Кажуть, досить непоганим режисером. Герой однієї з документальних стрічок, які я знімала, був одним з тих українців, які пройшли радянські табори за прагнення свободи. Він сказав фразу, яку я тоді погано розуміла: «Ваше покоління не виборювало свободу. Вам її принесли разом з розпадом радянського союзу в подарунок. Ви не вмієте її цінити. І ви її втратите. Або будете змушені заплатити справжню ціну».

З того часу пройшло, напевно, років двадцять. Цього чоловіка давно немає на світі. І мені нема в кого запитати, чи це і є справжня ціна? Чи вона вже достатня? Чи це тільки початок? Чи доведеться свою ціну платити світу, який ніяк не може стати сильним, незважаючи на те, що всі основи стабільності летять шкереберть?

Світ продовжує спостерігати. Інколи підкидаючи нам зброю, аби ми могли оборонятись. Але світ все ще не розуміє, що війна йде не між Україною та росією. Війна йде між тоталітаризмом та демократією. Це не війна територій. Це війна цінностей.

І якщо зараз дозволити перемогти нашому ворогу, то він не зупиниться. Як не зупиняється жоден маніяк, допоки не буде заарештований або вбитий. Допоки він впевнений у тому, що йому нічого не буде і що нікому насправді немає справи до його жертв.

Інколи маніяк робить щось вже зовсім криваве і кричуще. На кшталт Маріупольського Драмтеатру. Тоді світ жахається і вчергове рішуче засуджує його дії. Засуджує і дає трохи зброї, аби ми могли протриматись ще певний час.

Ніби на гладіаторській арені, коли особливо відчайдушному гладіатору нарешті кидають спис, аби він подовше міг боротись з диким вепрем. Не сподіваючись на його перемогу, але віддаючи належне його хоробрості.

Але між глядачами Колізея та диким вепрем стоїть не гладіатор, а стіна, яку звір не може подолати. І зі своїх безпечних глядацьких місць дуже зручно спостерігати за боротьбою. А між цивілізованим світом і навалою диких варварів немає стіни. Є ми. І у кожного з нас є ім’я й історія життя. Інколи занадто короткого…

Максим був поетом. Євген — судинним хірургом. Наталка — мікробіологом. Влад — юристом. Василь — оперним співаком. Олександр — солістом балету. Паша — телеведучим. Давід — скрипалем. Вікторія — соціальним педагогом. Денис — міністром внутрішніх справ. Аліна — важкоатлеткою. Андрій — режисером.

Їх більше немає на цьому світі. Як немає сотень тисяч інших українців. Вони ціною власного життя вибороли світу ще трошки часу, аби він отямився.

Але щодня нас стає менше. І одного дня ми закінчимось. Фізично. І армія варварів опиниться на кордоні Європи. Чи готовий буде світ платити ту ж ціну, що і ми? Не санкціями, не зброєю, а життями? Я не знаю. Та й реальних шансів побачити це у мене немає.

Або я побачу, як прийде весна в мою країну, або буду серед тих, про кого хтось потім скаже: «Її звали Леся. Вона була непоганим режисером і непоганим воїном».

Теракт з нюансами

Ввечері 22 березня у комплексі «Крокус Сіті Холл» пролунали автоматні черги та спалахнула масштабна пожежа. Жертвами нападу групи озброєних осіб стали понад 140 відвідувачів та співробітників цього комплексу. Нападникам вдалося втекти з місця терористичного акту, але вже наступного дня російські силовики прозвітували про затримання у Брянській області білого Renault з чотирма громадянами Таджикистану. За словами Владіміра Путіна, вони намагалися втекти на територію України, проте їхній маршрут та місце затримання не дають можливості підтвердити це припущення.

Терористичний акт стався практично одразу після перепризначення Путіна на посаду президента Росії. Показово, що напередодні дня голосування американські спецслужби попереджали про можливість терористичного акту в Росії, і факт цього попередження в Росії були змушені визнати. Звісно, наголосивши на тому, що воно носило загальний характер та нічим предметно не допомогло. Відповідальність за терористичну атаку взяла на себе організація «Вілайат Хорасан», яку називають філією Ісламської держави в Афганістані. Проте у Росії цьому не повірили.

В будь-якому випадку ситуація виглядає показовою: Путін, який публічно «продає безпеку» громадянам Росії, виявився неспроможним забезпечити її в належних обсягах.

Кривава бійня у «Крокус Сіті Холі» навіть без конспірологічних припущень викликає чимало запитань до російської влади. Щонайменше у тих, хто має хоча б початки критичного мислення.

Кремль (і це надзвичайно показово) відмовився використати принцип «Ворог твого ворога — мій друг». Захід, як відомо, продовжує війну проти ІДІЛ вже протягом тривалого часу, зараз епіцентр протистояння перебуває в районі Червоного моря, де хусіти намагаються зашкодити вільному мореплавству. Теракту в Росії висловили співчуття чимало європейських політиків, так працює західний modus operandi — терористичні акти толерувати не можна, їх жертв вшановують належним чином. Однак скликати позачергове засідання Ради Безпеки ООН Росія не стала, і це виглядає доволі дивно. Натомість РФ показово проігнорувала можливість налагодити діалог з США та ЄС та почала просувати версію про український слід.

І це все про неї. Про Україну

Система російської влади передбачає, що версія, озвучена Путіним, береться на озброєння державними органами РФ практично автоматично. Так і сталося 23 березня, коли володар Кремля заявив, що терористи після бійні у Підмосков’ї рухалися в бік України, де для них «було приготовлене вікно». Це твердження не було підкріплене жодним доказом, який був би публічно оприлюднений. Будь-які свідчення, які були силою вибиті із затриманих підозрюваних (їхній зовнішній вигляд у судовому «акваріумі» був ну дуже показовим), могли задовольнити лише того, хто вважає, що зізнання — цариця доказів. Так було, нагадую, у сталінському СРСР, правонаступницею якого стала путінська Росія. І коли прес-ад’ютант Путіна Пєсков називає Володимира Зеленського «своєрідним євреєм», це лише засвідчує відсутність доказів причетності України до теракту в «Крокус Сіті Холлі».

Невипадково чотирма «вершниками антиукраїнського Апокаліпсису» стали не лише Путін та його прессекретар Пєсков, але також двоє особливо відданих Владіміру Владіміровичу силовиків — секретар Ради безпеки РФ Нікалай Патрушев та директор ФСБ Алєксандр Бортніков. Вони (кожен у різний спосіб) заявили про причетність України до терористичного акту у Підмосков’ї, не надаючи при цьому жодних доказів. Ще один сигнал: Путін згадав про злочини нацистів, наче намагаючись активувати пропагандистські меседжі, раніше засіяні Кремлем у російському інформаційному просторі.

Рефлексіями та страхом

Теракт у «Крокус Сіті Холлі» не став для Росії приголомшуючою несподіванкою, Кремль демонструє власні можливості впливати на світовий порядок денний. Путін використовує у власних цілях шок від розмірів теракту в Підмосков’ї та намагається сформувати власний підхід до ситуації. Звинувачення Україні у підтримці тероризму, підтримані заочним взяттям під варту голови СБУ Василя Малюка та обіцянкою вбити керівника ГУР Кирила Буданова, мають на меті послаблення підтримки нашої держави Заходом. У Кремлі розраховують не стільки на політичне керівництво країн НАТО та ЄС (воно поінформоване про справжніх замовників теракту), як на обивательську думку в Європейському Союзі. Тамтешні політики сильно залежні від громадської думки, і в Кремлі про це добре знають.

Зусилля з публічної «тероризації» України Москва розпочала ще восени 2022 року, коли російські лідери заявили про підготовку Києвом «брудної бомби». Це — потужний боєприпас, вибух якого має супроводжуватися фізичним поширенням радіоактивних часток. Подібні боєприпаси традиційно намагалися набути терористи з ІДІЛ та їхні ідеологічні союзники. Березень 2023 року подарував нагоду запустити їх знову, і це дозволяє припустити причетність Кремля до теракту.

Надумані звинувачення на адресу України варто розглядати в контексті спільних дій з посиленням ракетних обстрілів, інтенсифікацією фейків та дезінформації на адресу України, стратами українських полонених, які помітно почастішали останнім часом. Кремль намагається дестабілізувати Україну зсередини, щоб послабити її позиції на міжнародній арені. Відповідати на цей тиск можна виключно асиметрично, залучаючи партнерів з мусульманського світу та нагадуючи світовій спільноті про численні акти державного тероризму у виконанні Росії. Путін намагається взяти інформаційним тиском. Ми повинні відповісти креативно та з впевненістю у власній правоті.

Після того, як диктатор Володимир Путін намалював собі рекордну перемогу на виборах президента, розмови про те, що може все обійдеться «замороженням» дещо притихли. Хоча і не зникли зовсім. 

Путін з цинічною ухмилкою на ботоксному обличчі дав зрозуміти, що Росія «за мирні переговори, але тільки якщо не через те, що у супротивника патрони закінчуються». 

Тут же були слова про те, що РФ може в якийсь момент створити «санітарну зону» на територіях України. Глибина її має бути такою, щоб було складно подолати «засобам ураження, насамперед іноземного виробництва».

На практиці — це випалювання прифронтових та прикордонних територій, аби там на 50 кілометрів вглиб не залишилось нічого живого 

Західний світ, який довго сподівався на російську опозицію, — ще дозволяє собі запитати президента України щось в стилі: «Так, а що там, може, розмова з Путіним тет-а-тет допоможе». Подібне запитання звучало від французьких журналістів буквально днями. І от в чому проблема — апетити Путіна не обмежаться Україною. Українські міста і український людський ресурс — це потенціал для майбутніх воєн проти Балтики, Польщі та Молдови. 

Путін хоче переділу світу за зразком 2007 року, коли на Мюнхенській безпековій конференції він озвучив наміри контролювати ту саму частину Східної Європи, яку СРСР довго тримало у рабстві після Другої світової війни. 

У теорії можна заморозити війну у цих кордонах і лінії розмежування, але наші західні партнери точно не можуть видихнути з полегшенням і займатися собою. Аби утримувати більш ніж 2000 кілометрів фронту, українцям потрібні гроші і зброя, потрібна підтримка тут і зараз, а не тоді, коли в США чи до Європарламенту пройдуть вибори. І питання української війни стоїть там під номером десять десь між «зеленим кліматом» і «екологічним фермерством». 

Дуже прикметна у цьому плані була свіжа заява одного з найближчих соратників Джо Байдена, радника США з національної безпеки Джейка Салівана. Під час візиту до Києва від запевнив, що багатостраждальний пакет про допомогу Україні, який півроку висить у Конгресі, буде. Далі перерахував умови перемоги для України, але чомусь там уперше не прозвучали слова про «територіальну цілісність». 

Це може бути непрямим свідченням, що в високих західних кабінетах негласно ведуться дискусії про майбутні варіанти заморозки. Однак бути Чехословаччиною зразка 1938 року не хочеться

Що буде, якщо справи в Україні підуть за гіршим сценарієм і нас таки вмовлять на заморозку конфлікту буквально на пару років? Чому так коротко — бо Росія подібний час завжди використовує на роботу з помилками та переозброєння власної армії. 

Ми проходили подібне в 2015 році, коли з подачі Франції та Німеччини Україна була змушена підписати скандальні та дискусійні Мінські угоди. Тоді колишня німецька канцлерка Ангела Меркель та французький президент Франсуа Олланд сподівались достукатись до голосу розуму Путіна. Західні переговірники сподівалися «припинити стрілянину та знайти компроміс, який зберіг би територіальну цілісність України». 

Однак у своїх мемуарах 2018 року Олланд визнав, що Путін і не збирався зупиняти війну першої фази. «Той завагався та все шукав, як виграти час… Його мета — максимально послабити Київ, сподіваючись згодом побачити при владі команду, поступливішу російським інтересам і віддаленішу від Євросоюзу. Найбільше він не хоче вступу України до НАТО та отримання нею зброї, яка могла б змінити баланс сил», — писав колишній президент Франції у своїй книзі.

Так трапилось, що Україна не достатньо скористалась відведеним часом, не запустила власні збройні програми — і Путін вирішив напасти уже всерйоз і надовго. За будь-яких розкладів нині — Україні варто випускати свої дрони та боєприпаси.

Нам потрібні оборонні колаби з найближчими сусідами по західних кордонах і врешті — не варто віддавати геополітичну ініціативу амбітним західним партнерам, які можуть дещо пожертвувати українським інтересом заради економічних успіхів

Варто чесно сказати, що самовпевненості Володимира Путіна зразка 2022 року дуже допомогли декоративні санкції і слоган «ми просто торгуємо» — у виконанні численних компаній Франції та Німеччини, які постачали компоненти для ракет, прицілів та авіації армії РФ. 

Тому хотілось би, аби український президент і Дмитро Кулеба з Ігорем Жовквою — двома спеціалістами міжнародної політики нинішньої влади — ґрунтовніше пояснювали, що може нести за собою формулювання «війна має залишитись в Україні». А саме, де може бути лінія розмежування.

Де Путін може влаштувати санітарну зону і відповідно — там буде виселена земля. І чи не хочуть окремі західні партнери торгувати з Китаєм та РФ за наш рахунок?

Без цих відповідей у нас далі слабшатиме переговорна позиція. І упаси Боже, аби Україна на переговорах щодо завершення війни була не головним переможцем. А суші гьорл, з якої чужі дяді в піджаках поїдатимуть канапки для втіхи та власного его.

По-перше, політика в США поляризована, як ніколи. Американська модель завжди була побудована на суперництві, але це передбачало взаємну повагу, здатність почути одне одного та працювати разом там, де це стосувалося критичних інтересів США. Наразі основні табори демократів та республіканців все більше схожі на два різних світи, а не на один світ з конструктивною боротьбою за кращу модель американської мрії. 

Прихильники Трампа вважають, що демократичний істеблішмент «привласнив» собі державу і її потрібно звільнити, а прихильники Байдена вважають, що перемога Трампа означатиме кінець американської моделі демократії. Модель «хто кого» змінюється на «або ми, або вони» — і це йде набагато глибше, ніж просто протиставлення Байден-Трамп. У разі виграшу одного з них це буде лише один термін, зважаючи на їхній вік. Але ці чотири роки визначать розвиток США мінімум на наступні десять, якщо не більше. Причому не тільки для США.

До того ж як серед демократів, так і серед республіканців зростає відчуття необхідності адаптації американської моделі демократії до реальностей 21 століття, але бачення шляхів фундаментально різне

Паралельно в американській стратегічній спільноті посилюються дискусії про необхідність зосередитися на Азії, зокрема, суперництві з Китаєм, і зробити все інше якщо не другорядним, то точно не пріоритетним. Використання американських ресурсів на інших напрямках стає все менш популярним та підтримуваним, адже Китай, як вважається, ставиться до своїх ресурсів досить заощадливо. І це на додаток до зростаючого відчуття, що великий державний борг США вимагає концентрації зусиль саме на американській економіці. 

Китай — це єдиний елемент двопартійного консенсусу в США у сфері зовнішньої політики, який залишається незмінним. Двопартійний консенсус щодо України однозначно існує, але він змінився, що дуже добре видно з дискусій у Конгресі стосовно військової та економічної допомоги. Бажання, щоб Київ не програв російському режиму, залишається фундаментальним елементом цього консенсусу.

А от щодо шляхів, як це робити, вже ламаються списи. І це так само стосується допомоги Ізраїлю та ситуації навколо Гази

Будь-які вибори — про сенси та обіцянки, але насамперед про емоції та довіру. Ніхто або майже ніхто не голосує раціонально та відсторонено. Для багатьох виборців вік Байдена, хоча і в Трампа він вже заслуговує на повагу, викликає сумніви. Керувати Сполученими Штатами взагалі і в наші буремні часи зокрема непросто — виборці не розуміють всієї державної механіки, але цю просту істину однозначно відчувають. У Трампа попереду чимало судових процесів. Чим вони завершаться наразі, ніхто не візьметься прогнозувати. Він є беззаперечним лідером симпатій серед республіканців. Але й поміж них існує прошарок, який каже, що не голосуватиме за нього за будь-яких умов. Не виключаю, що ми побачимо у бюлетенях не пару Байден-Трамп, а когось іншого, адже до виборів ще багато часу — і ставка може бути зроблена на когось іншого.

Але навіть Байден 2.0 та Трамп 2.0 відрізнятимуться від своїх перших термінів, причому, скоріше за все, доволі суттєво

Всередині демократів та республіканців також поглиблюються лінії поділу. Серед перших все активніше про себе заявляють умовні «ліві» — вони більше люблять називати себе «прогресивними», які мають відмінну позицію від демократичного мейнстриму з багатьох питань зовнішньої політики, зокрема, підтримки України та Ізраїлю. Серед цих «лівих», а вони доволі різні, все більше закидів до Адміністрації США щодо беззастережної підтримки Ізраїлю. 

Не менш складним є розподіл сил серед республіканців, де є «трампісти», «праві», які частково з ними перетинаються, «класичні» республіканці, різні кола, що орієнтуються на великий бізнес. Знаходити консенсус всередині партій стає все складнішим, а займати радикальні позиції стає все більш необхідним, оскільки так простіше переобиратися, адже «болото» виборці не сприймають.

До цього докладається непроста ситуація на виборах до Конгресу, адже контроль за Сенатом може відійти республіканцям, а округи в Огайо та Монтані дають демократам чимало приводів для занепокоєння. Теоретично може скластися ситуація, коли республіканці контролюватимуть посаду президента, Сенат та Конгрес, а також опосередковано Верховний Суд США, адже більшість суддів у ньому призначалася за часів республіканських адміністрацій. Що це означатиме для майбутнього американської демократії, наразі ніхто не знає. 

Багато питань, які є предметом складних та запеклих дискусій, як от права на аборт або права меншин, можуть стати екзистенційними для єдності американської нації, а значить, відволікатимуть увагу від всього іншого, включаючи зовнішню політику

Трамп вже «налякав» Європу своїми пасажами про те, що не буде її захищати, якщо вона не робитиме належний внесок до НАТО. Це створило стимул для дискусій, чи не час для Європи починати думати, як відповідати за свою безпеку, не сподіваючись на США як гарантію стримування. Це означає, що Європа повинна бути здатна, якщо не зараз, то хоча б у майбутньому, захищати Україну як невід’ємну частину Європи. 

Ситуація в США не надихає як союзників, так й їхніх ворогів щодо послідовності та передбачуваності американської зовнішньої політики. Це має змінитися або будуть спроби будувати моделі без участі США. В якомусь сенсі вислови Трампа примушують Європу серйозніше та головне швидше думати про свої безпекові перспективи, але невизначеність погана основа для довгострокового планування та спільних і солідарних програм безпеки та стримування.

Лідер РФ Путін майже прямо пропонує США почати розмову про «стратегічну стабільність» через голову України, але й Європи. Щонайменше після виборів у листопаді будь-яка адміністрація США буде намагатися говорити з Кремлем щодо питань контролю над стратегічними та новими конвенційними озброєннями, як і щодо регулювання ШІ.

Критично важливо, щоб ця розмова була скоординованою в рамках всього Заходу і велася не на російських умовах. І, зрозуміло, що за участі України

На нас очікують безпрецедентні американські вибори і навряд вони будуть передбачуваними. Не виключено, що вони дадуть декілька сюжетів для голлівудських фільмів, що є більш вражаючими, ніж «Твін Пікс». Для України важливо мати надійні контакти зі всіма провідними американськими політиками і течіями, адже ми залежимо від підтримки США. І залежимо критично. Наша задача в тому, щоб переконати їх у важливості України як союзника, сила якого буде силою для Америки і слабкість, відповідно, слабкістю для американців. 

Втратити союзника, як і довіру, дуже просто, на відміну від того, щоб його придбати на десятиліття вперед. Питання України має повернутися до рівня об’єднуючого, а не дискусійного — у цьому наш стратегічний інтерес. Ми не маємо скиглити щодо того, що США змінюються. Це природно, ми маємо знайти аргументи, які покажуть американцям, що Україна заслуговує на підтримку як екзистенційна частина Заходу за логікою «дати перемогти одну демократію значитиме перемогти демократію як таку». 

Колись Френсіс Фукуяма мріяв про світ, в якому панує ліберальна демократія. Тепер одна поразка демократичної країни може призвести до світу, в якому панують автократія, а демократії борються за власне існування.

США, Європа та азійські демократії мають на рівних бути лідерами Заходу. Нам потрібні США, які за результатами виборів будуть здатні до лідерства та його бажати

Під час війни Ізраїлю за незалежність 1948 року для передачі вістей з поля бою все ще використовувалися спеціально натреновані голуби. В армії були спеціально натреновані солдати, які крім зброї носили на собі велику коробку з, власне, голубами з різних місць, яких в потрібні моменти відправляли з відповідними повідомленнями, бо голуб — птах розумний і ніякої пошти нікому не доставляє, він просто летить додому. Та смертельно поранений зовсім юний солдат-голуб’ятник на прізвисько Бейбі з своєї коробки тремтячою рукою виймає не армійського, а контрафактного голуба, якого дала йому кохана. Другою тремтячою рукою в цей час Бейбі маструбує, щоби кінчити в маленький тубус для записки, який кріпиться на лапку голуба. Останнє, що він встигає в житті — під перехресним вогнем побачити, як стрімко та впевнено злітає неушкодженим в небо голуб, несучи дуже незвичний подарунок. 

Дівчина, неповнолітня волонтерка в зоопарку, що так само, як і Бейбі кохається в голубах і воліє їх товариство понад людське, приймає голуба і добре розуміє повідомлення: напередодні відбуття Бейбі на війну вона запропонувала йому здійснити перший для них обох секс. Але він відмовився і сказав, що все відкладається до кращих часів, які обов’язково настануть, і в них буде багато дітей і, звісно, голубів. За допомогою ложки та шприца дівчина використовує посмертний подарунок за призначенням і народжує від Бейбі сина. 

Ну і далі там відбувається все, з чого Меїр Шалєв зробив роман «Голуб і хлопчик»: як вона врешті виходить заміж, народжує ще одного сина, ким виростає цей син Бейбі, як він одружується і розлучається і знаходить завдяки уже маминому посмертному подарунку (не такому екзотичному – просто багато грошей) свій власний дім, до якого йому завжди, як голубу, хотітиметься повертатися... 

Я читала цю історію давно, до війни, і постійно поверталася подумки до епізоду відправки того останнього голуба, думала — господи, ну яка ж дічь, напевне це реальна історія, бо як таку дічь взагалі вигадати можна? А тепер це діччю мені більше не здається (окрім деталей: скільки той голуб летів чи скільки часу при ізраїльській температурі сперматозоїди можуть зберігати здатність до запліднення — але вірю, що Меїр Шалєв чи його редактори з кимось про це проконсультувалися). 

Торік я читала в соціальних мережах розпачливі пости про історію жінки, яка намагалася розв’язати юридичну колізію з використанням кріоматеріалів свого чоловіка, який загинув на фронті. Згідно з законодавством, такий матеріал мали утилізувати. Згодом історій про використання замороженої сперми чи ембріонів загиблих військовослужбовців ставало все більше. І всі ці історії для мене — про моторошний відчай

Темпи прийняття законів та легалізації процедур завжди сильно відстають від розвитку світу і можливостей науки та техніки, і дуже часто за цим стоїть багато особистих трагедій і зламаних доль. Окрім того, є ситуації, які вирішити однозначно просто неможливо, і, як мені здається, історія з посмертним використанням кріоматеріалу — одна з таких.

Президент України Володимир Зеленський днями підписав закон, який дозволяє клінікам зберігати заморожені репродуктивні клітини загиблих воїнів протягом 3 років, щоб зберегти генофонд України та забезпечити їхнє право на біологічне батьківство. Це нереально круто та прогресивно — і передбачає нереальні зміни багатьох процедур та підходів. 

З одного боку, це історія про право жінки і її тіло — кого, від кого, коли та як виношувати і народжувати. І тут я всією душею за цю жінку, тобто за будь-яку жінку і будь-яке рішення будь-якої жінки. Але з іншого — про трактування та реалізацію того, що написано в законі, про коректно оформлені документи, про поінформованість та професійність (і делікатність теж) фахівців, залучених в процеси на різних етапах. А з найбільш моторошного — це історія про те, що люди змінюються, зокрема під впливом трагічних подій, і змінюються вони непередбачувано. І обставини нашого життя теж постійно плинні, а особливо в умовах війни.

Тут в справу вступає довільна кількість рандомних факторів. Наприклад, чи все ще хотів/ла загиблий/ла дитину з цією жінкою/від цього чоловіка і в цьому світі, що відбувалося з ним/нею на війні та між цими двома в проміжку між здачею біоматеріалу і підписанням документів та загибеллю?

Чи все ще ця жінка після такої емоційної втрати здатна (фізично, емоційно, матеріально) виносити і виростити здорову повноцінну дитину? Чи враховано права та інтереси дитини, яка народжується в ситуацію завідомо складну і драматичну, бо воно ж буде насправді жива маленька трепетна людинка, а не генетичний матеріал?

А також — як саме відбуватиметься реалізація права таких дітей на статус, пільги, майновий спадок? Чи не народжуватимуть таких дітей з метою знайти в них частку того, кого втратили, просто як своєрідний лік від душевного болю (це так не працює і може бути дуже небезпечним для особистості дитини). І ще приблизно стоп’ятсот таких запитань, однозначних відповідей на які нема і не може бути. І взагалі, і в наших реаліях зокрема.

Ну бо... От просто уявіть собі, що жінці в теперішній нашій реальності, де медико-соціальна експертна комісія не завжди визнає право на пожиттєву інвалідність людей, що втратили кінцівки (true story, я знаю людей, які щороку збирають заново всі документи та обстеження, витрачають прірву часу і сил, щоби комісія переконалася, що в них нога не відросла чи нирки нові не утворилися), де дотепер існує акушерське насильство, багато мізогінії і традиційних токсичних уявлень про місце, права і функцію жінки, а також стандарти медицини далекі від доказових — коротше, в Україні, як вона зараз є, — доводиться пройти якусь певну комісію, яка має засвідчити, що жінка при тямі, конструктивно перебула період горювання, здатна виносити та виховати дитину від загиблого воїна без шкоди для себе, оточення та власне цієї дитини. 

І це тільки початок.

Далі потрібно буде визначитися з статусом і правами такої жінки і такої дитини, деталями визнання батьківства: в мене вибухає голова уже при намаганні вгадати, буде вона визнаною матір’ю-одиначкою чи ні. Бо в Україні — якщо в свідоцтво про народження дитини вписаний якийсь батько, то жінка не має права на пільги, підтримку та статус матері-одиначки, навіть якщо цей чоловік не проживає з нею та дитиною і не бере участі в житті дитини та її утриманні

А все тому, що органи, які надають такий статус — просто не мають механізмів прийому доказів про фактичну участь людини в житті дитини. Я перевірила все це на собі, там неподоланні хащі. Виходом є позбавлення батьківських прав, але це займає роки, і також майже нереально здійснити без суду й різної жесті. 

А далі наступний рівень — а що, якщо на війні гине жінка і спільним кріоматеріалом хоче скористатися чоловік? Хто тоді в кінці кому ця дитина, якщо ситуація з регулюванням сурогатного материнства в Україні і так досить хитка, а тут ще й «якщо одне з батьків загинуло»?

Мені здається, якщо ми як соціум знайдемо — не скажу просте, але все ж — здійсненне функціональне рішення цієї ситуації, і закон буде впроваджено не лише в дію, але й в життя, — це буде прецедент в світовому підході до прав людини, дитини і дійсно сучасного, у відповідності з об’єктивною дійсністю, підходу до батьківства та репродукції. 

Це буде неабияке досягнення, але теж — зухвалий і тривожний, проте необхідний в реаліях сьогодення виклик соціальним та етичним нормам загалом. 

‍

Читайте також: Що таке кріоконсервація і як вона допомагає українцям здолати смерть?

Загальний настрій Заходу щодо подій, що у Росії назвали «президентськими виборами», висловив голова Європейської Ради Шарль Мішель. Він завчасно привітав Путіна з перемогою на виборах, в яких не було вибору і конкуренції. Так і є — інші кандидати в бюлетені з прізвищами Даванков, Слуцький та Харитонов (усі троє — лідери політичних партій, представлених у Держдумі, де панує «Єдина Росія»), не змогли викликати ентузіазм у виборців. На це, власне, і був розрахунок.

Кремлівська команда підготувалася до проведення виборів з потужним символізмом. Рівно десять років тому, 17 березня 2014 року, у захопленому росіянами Криму відбувся «референдум» щодо приєднання до РФ. Плюс православні християни цього дня відзначають Прощену неділю. Стало більш зрозумілим прагнення російських генералів за будь-яку ціну захопити Авдіївку напередодні «виборів»: навіть там проводили «голосування». І тільки Міжнародний кримінальний суд не підтримав «тренд 17 березня»: минулоріч у цей день його судді виписали ордер на арешт Путіна, створивши прецедент міжнародного кримінального переслідування лідера ядерної держави.

Поза всяким сумнівом, Путін отримає за підсумками імітації волевиявлення рекордний відсоток підтримки, який перевищить (правда, тільки за офіційними даними Центрвиборчкома РФ) 80 відсотків. Як інакше, адже дострокове голосування ще у суботу, 16-го березня, перетнуло 50-відсоткову позначку.

Дострокове голосування — вірна ознака фальсифікацій, адже перевірити, хто і як голосував і чи голосував взагалі, неможливо

Кремлівська команда не шукає для себе оригінальних рішень, вона просто «відкорегувала» Конституцію та створила умови для швидкого подолання Путіним сталінського рекорду перебування біля стерна управління країною. Тепер новий орієнтир — 2030 рік, і не виключено, що на черзі — коронація Путіна. Або його беатифікація (зарахування праведника до лику блаженних — Ред.).

Путін активно грає роль «збирача російських земель», а його підручні вмонтували окуповані українські території у процес імітації народного волевиявлення. На 20% окупованої української території вони отримали чимало «мертвих душ» з наперед визначеним результатом та стройовий огляд колаборантів різного рівня — від гауляйтерів до поліцейських, які перейшли на службу окупантам. Рейд російських добровольців до Бєлгородської та Курської областей продемонстрував, що не все так добре у кремлівській системі влади, проте радикально вплинути на результати процесу голосування не зміг (хіба що російському диктатору довелося щось промимрити про атаку на Росію).

Смерть Алєксєя Навального під час виборчої кампанії не змусила Путіна висловити співчуття з цього приводу або хоча б якось змінити логіку власних дій. Президентське послання господар Кремля виголосив, практично стоячи на труні з тілом свого головного політичного опонента. Публічна поява «загонів Навального» з яскраво вираженим терористичним акцентом в останній тиждень перед голосуванням нагадує провокацію російських спецслужб. Акція російської опозиції «Полдень против Путина», яка мала продемонструвати незгоду з кремлівськими методами, навряд чи запам’яталася пересічним росіянам. Власне, як і спроби залити зеленкою бюлетені в окремих урнах на низці дільниць для голосування.

Під час агітаційної кампанії Путін поставав у щонайменше трьох іпостасях: воєнного вождя, головного супротивника Заходу та власника атракціону небаченої щедрості для громадян Росії

У першій іпостасі він відвідував підприємства оборонно-промислового комплексу, здійснив політ на стратегічному бомбардувальнику, проте так і не наважився показатися на окупованих територіях України. У другій іпостасі він поєднував брутальні вирази на адресу Заходу з демонстрацією готовності домовлятися — звісно, з беззаперечним урахуванням інтересів Росії. У внутрішній політиці Росії все частіше проявляються елементи тоталітарної держави, які нагадують, що СРСР, правонаступницею якого називає себе РФ, Другу світову розпочинав як союзник нацистської Німеччини.

Троє журналістів отримали можливість поговорити з Путіним під час кампанії. Такер Карлсон із США та кремлівські пропандисти Зарубін та Кісельов. Якщо візит заокеанського гостя змусив кремлівських наголошувати на кількості переглядів, то спілкування з приписаними до Кремля пропагандистами стало прикладом розжовування меседж-боксу.

На сьогодні є дві інтриги: короткотермінова та середньотермінова. Короткотермінова — чи визнає Захід обрання Путіна президентом в умовах проведення виборів на окупованих територіях України? Нагадаю, що РФ окупувала біля 20% української території, що за площею є найбільшою незаконно окупованою територією в світі після Другої світової війни. Очевидний виклик для Еммануеля Макрона та інших західних лідерів.

Середньотермінова — спроба Росії завдати удару по одній з країн НАТО, перевіривши дієвість 5 статті Вашингтонського договору на фоні святкування 75-ї річниці Альянсу та прийдешніх виборів у США та Великій Британії. Західні аналітики вважають цей сценарій ймовірним, проте не цьогоріч. І в цьому головна помилка Заходу: там досі думають, що Путіну важливий імідж передбачуваного партнера, а не імперська велич. На жаль, вони помиляються.

Батьки підлітків у переважній більшості знають, які заспокійливі краще пити, щоб вижити у власному будинку. З часом багато хто вчиться, що легше просто не заходити в кімнату свого тінейджера, ніж хапатися за серце щоразу, коли намагаєшся пролізти крізь завали розкиданого одягу, брудного посуду і обгорток з-під усього на світі.

Тобто всі, хто пережив пубертат своїх чад, автоматично стають ветеранами батьківства

А тепер давайте додамо у цей коктейль війну і біженство — іноземна мова, чужа країна, інший менталітет в суспільстві і, головне, чужий дім. Це у себе в квартирі ми можемо призначити кімнату підлітка «депресивною індустріальною зоною» і пересидіти в засаді, аж поки він нарешті не поїде кудись вчитися. Після того в дитячій можна зробити капітальний ремонт і чекати на канікули вже адекватну дорослу людину. Коли ж ти селишся у чужих людей або знімаєш житло за правилами інших країн, то в контракті може бути пункт про те, що в ваш дім у будь-який момент можуть завітати господарі. У таких умовах перетерпіти вже не виходить.

Але будьмо об’єктивними. Важко не тільки батькам, а й самим підліткам. У момент, коли вони мають формувати свою самоідентифікацію, їм доводиться ще й намагатись вписатися в неукраїнське суспільство.

Комусь пощастило — і діти виявилися достатньо гнучкими. У першу чергу, йдеться про тих, хто до вимушеного виїзду вже знали мову

Ми два роки живемо у Вельсі. Мій чотирнадцятирічний син виявився тим самим рідкісним виключенням. Він володів англійською, легко знайшов місцевих друзів в школі і відчуває себе зараз, напевно, навіть більше інтегрованим, ніж це було в українській школі. Тому я довго жила з «упередженням виживання». Тобто мені здавалося, що діти в цілому адаптуються краще за дорослих. Допоки все частіше не стало звучати від батьків інших українських тінейджерів, що син чи донька — у вакуумі, замикається і стає більш похмурим, ніж це має бути у цьому віці.

Українська сценаристка та продюсерка Лариса Марцева восени 2023-го року вирішила, що українських підлітків варто було би принаймні зібрати докупи і перезнайомити між собою. Рішення прийшло само собі, бо має теж 15-річного сина, якому важко давалася інтеграція. Так виникла Film4Teens — кіношкола для тих, кому від 14 до 18 років. Вона згадує, що на початку основною метою було хоча би змусити їх виходити з дому і спілкуватись. Втім, проєкт розростався на очах. В один з днів кіношколи Лариса нарахувала 62 учасники:

— Власне, моя ідея була створити безпечне середовище для підлітків. Ми ніякі високі завдання перед собою не ставили, особливо щось, на кшталт, психологічної реабілітації. Тому що я не фахівець аж ніяк, не психолог. Але потім підходили батьки і розповідали окремі історії, як кіношкола врятувала дітей, бо самотність і неможливість спілкуватися з кимось зі своєї зграї просто вбивали наших дітей.

Через те, що вони знайшли одне одного, вони створили дружнє коло, якого їм так не вистачало

Від початку учасники кіношколи навчалися писати сценарій, знімати відео і монтувати короткометражки. Нічого дорогого у виробництві — все в телефоні. Коли в кінці двомісячного курсу діти зробили 5 коротких фільмів, з’ясувалося, що розходитися вже ніхто не хоче. Далі Ларисі довелося створити різдвяну п’єсу — і вчорашні малолітні кінематографісти перетворилися на театральних акторів. 

На цьому етапі вже підключилися й батьки. Костюми, реквізит — все це робили всією спільнотою. Декому з батьків і на сцену довелось вийти. Наступним викликом стала річниця початку повномасштабного вторгнення. 13 тінейджерів і декілька дорослих стали частиною мовчазного перфомансу, який показали в торговельному центрі в Кардіффі. 

Феномен «оживання» українських підлітків Південного Вельсу став настільки очевидним, що зараз у Лариси є запити на проведення лекцій в інших регіонах щодо створення подібних дитячих спільнот. Тож, це показник того, що проблеми у цієї вікової групи поширені всюди, додає жінка: 

— Вони — найбільш вразлива група, тому що підліткова, гормональна та криза самоідентифікації, вже свідоме сприйняття того, що відбувається в країні і з їхніми батьками, з ними самими, — все це накладається одне на одне. І їм адаптуватися і пережити все значно важче.

Кардіффська міська адміністрація безкоштовно виділила українській громаді приміщення для хабу. Це дозволило Ларисі Марцевій розгорнути цілий план розвитку «точки збору». Одним із проєктів стала «Чоловіча розмова».

Не секрет, що серед семи з половиною тисяч українських біженців у Вельсі абсолютна більшість, — жінки і діти. І це ще один виклик, особливо для підлітків-хлопців

Відсутність чоловічої фігури поруч, особливо в той момент, коли це так потрібно, Лариса вирішила компенсувати спецподією. Вона запросила працівника кардіффської Ради з питань біженців, Ніка Височанського, який, маючи українське коріння, абсолютно вільно володіє українською мовою. У призначений день вхід до хабу жінкам і дівчатам був суворо заборонений. Тому що там відбувалась «Чоловіча розмова». Хлопці говорили з Ніком і ставили йому питання, які не можуть обговорювати з мамою. Але про що саме йшла мова, ми з вами не дізнаємось, тому що мені, мамі підлітка, як ви розумієте, вхід теж був заборонений.

Підсумовуючи, можна впевнено сказати, що завдяки кіношколі, у українських підлітків Південного Вельсу з’явилось суспільне життя. А у декого — навіть особисте.

Звісно, це не допоможе їм з інтеграцією в британське суспільство, але свою «зграю» вони знайшли

Російські високопосадовці в особах Володимира Путіна і Дмитра Медведєва не припиняють доводити самим собі і світу, що Україна — частина історичних інтересів Росії, а українці — розвідний матеріал для майбутніх воєн. 

6 березня стало відомо, що кум Путіна і лідер проросійського руху в Україні Віктор Медведчук намагається повернути через судові позови українське громадянство, мандат народного депутата та оскаржити санкції. 

Ще влітку 2023 року колишній народний депутат від забороненої партії ОПЗЖ на території Росії зареєстрував політичний проєкт «Другая Украина». Разом із іще одним втікачем — Денисом Жарких — Медведчук просуває круглі столи про українську русофобію і механізми, як це подолати. 

Проєкт «Схеми» Радіо Свобода знайшов одразу кілька цікавих прізвищ різних політичних коментаторів з уже закритих проросійських каналів, депутатів різних рад від ОПЗЖ та політтехнологів, які уникнули покарання за сепаратизм. А нині гучно розказують про фашистів і сатаністів в Україні.

З одного боку, це злить, бо люди Медведчука, які всіляко запрошували російські війська до України, домовились про безбар‘єрний перетин кордону і уникли яскравого перформансу із затриманням їх СБУ.

Але позитив у тому, що у Путіна за два роки повномасштабного вторгнення так і не з’явилось харизматичних нових облич, які б могли стати провідниками русского міра та їхніх божевільних ідей

Навіть гауляйтери окупованих територій — Євген Балицький чи Володимир Сальдо — колишні народні депутати та мери — скоріше результат того, що у нас досить лояльно ставились до проросійських сил і давали їм заробити. Це відпрацьований матеріал із тих років, коли велика частина українського суспільства не замислювалась над тим, чи важлива різниця між Росією та Україною. 

Нині російські війська дещо перехопили ініціативу на полі бою і тішаться пірровою перемогою в Авдіївці. Тому логічно, що Росія намагається використати цей шанс по-максимуму і посилити зневіру та апатію українців, яка виникла після звільнення Валерія Залужного, через затягування американської військової допомоги та новинами про розстріл українських бійців в окопах. 

ГУР МО видало попередження, що кульмінацією російської розкачки суспільної свідомості стане період березня-травня 

«Методика кампанії — традиційна для російських спецслужб: поставити під сумнів легітимність ухвалених в Україні після 20 травня владних рішень, поширити панічні настрої, зневіру, штучно протиставити цивільних та військових, посварити нас з нашими союзниками, розповсюдити в суспільстві усілякі «теорії змови», — йдеться у заяві українських спецслужб. Росіяни будуть грати на втомі і зневірі, тиснути на страху і витискати із українців бажання завершити нинішню війну навіть на незручних умовах і з втратою людей та територій. 

Російські наступальні дії не безмежні, і досить скоро їм треба буде оперативна пауза на перезбірку та мобілізацію. Тому саме час додатково повкидати на внутрішній ринок України історії про нелегітимного Зеленського та активістів, які живуть і мріють про Майдан-3. 

У всій цій дискусії мені не подобається знецінення терміну «Майдан», бо два реальні попередні — були масованою реакцією низів на зміну курсу влади, на утвердження диктатури і на утиски громадських прав та свобод.

Нині українці не в захваті від комунікації Зеленського з власним суспільством, ми шаленіємо від потужного менеджменту Андрія Єрмака та Олега Татарова. Є чимало питань до народних депутатів партії «Слуга народу». Утім, ми будемо розбиратися з ними одразу після завершення воєнного стану. Коли будь-які акції протесту будуть легальні і навіть безпечні, бо по них хоча би не прилетить балістична ракета. 

Російські сили мріють, аби нас роздирали протиріччя, аби під шумок взяти владу і привести до влади кума Путіна, який так рішуче захищає право на український паспорт

Цілком допускаю, що на перших повоєнних виборах проросійські сили матимуть 5% і маленьку фракцію в кінці залу. Однак історія про те, що це буде ренесанс і вагома сила — можна вважати завершеними назавжди. Проросійські депутати слабко цікавились ці два роки як живуть регіони, де був сконцентрований їхній електорат. Ба більше — левова частина народних обранців від нинішньої фракції ОПЗЖ незадовго до повномасштабного вторгнення втекла з України. 

Свого часу всі ці люди прийшли до влади через обіцянки дипломатичного миру і торгівлі з Росією. Однак мало хто з них цікавиться зараз, як живуть і чи взагалі живі їхні виборці із Маріуполя та Мелітополя, із Харкова та Херсона

Тому навряд чи у новому парламенті буде саме така проросійська сила. Надто болітимуть травми війни у перші повоєнні роки, а потім тим більше. І будуть живі свідки того, як їх зрадили на окупованих територіях. Зрадили ті, хто тільки і чекав, як відчинити браму Росії.

Додаток Telegram став дуже дієвим інструментом РФ на початку повномасштабного вторгнення. Анонімні канали з російськими адмінами добряче зіграли на нервах українців у перші дні повномасштабного вторгнення. Хто із українських громадян не шукав люмінесцентні лампи у вікнах сусіда, не шукав мітки фарбою на даху або не «повівся» на дезу про бої з росіянами прямо на вулицях Києва? Вітаю, це було дуже успішне реальне російське ІПСО. 

Українців ніхто не готував до того, як поводитись під час війни. Врешті — як відрізняти техніку власної армії від ворожої. Тому не дивно, що в перші дні війни свої вбивали своїх, а атмосфера недовіри до знайомих і сусідів була колосальною. 

Telegram вперше українці скачали на телефони під час виборчої кампанії президента 2019 року. Тоді веселі відео здавались небаченим новаторством. А нові обличчя з команди президента Володимира Зеленського обіцяли спілкування з громадянами без посередників у вигляді незручної преси. 

Далі популярність цього додатку поступово згасала. Аж поки після повномасштабного вторгнення він не отримав небачений ріст популярності

Цьому сприяло кілька причин. Перше — відсутність будь-якої цензури, тому українські громадяни насолоджувались кадрами вбитих окупантів, смажених танків і відео на кшталт «маленькі песики доїдають труп офіцера Кантемирівської дивізії в деокупованому селі на Сумщині».

Друга причина зростання — рішення влади зігнати основні телевізійні канали в єдиний телемарафон. З часом він здувався, ставав менш цікавим, а гарячі оперативні репортажі замінили нудні студії депутатів провладної партії «Слуга народу». Сам Офіс президента став запрошувати приязні Telegram-канали на пресконференції. За цікавим збігом — дуже часто на них не знаходилось місця офіційним ЗМІ з серйозною історією. 

І причина третя — офіційні органи влади і критичні служби подались робити канали в Telegram. Тож чимало людей змушені були скачати собі цей додаток, аби оперативно дізнаватись про повітряну тривогу. 

Тому не дивно, що станом на зараз, за інформацією народного депутата і очільника Комітету з питань свободи слова Ярослава Юрчишина, «Україна — друга країна по поширенню Telegram і четверта країна по кількості підписників в Telegram». Країни Євросоюзу, які ще донедавна не користувались цією соцмережею, поступово починають встановлювати цей месенджер.  

Проблема з Telegram настільки гостра, що варто нагадати, що низка народних депутатів і ЗМІ на повному серйозі репостила новини з «Легитимного», «Резидента», «Картеля» тощо [ці Telegram-канали були створені, за інформацією Служби безпеки, російськими спецслужбами для дестабілізації ситуації в Україні. — Ред.]

Ще в березні 2022 року СБУ повідомила, що вони координуються 85 Головним центром спеціальної служби Головного управління Генерального Штабу Збройних Сил РФ. 

Однак донині їх можна знайти у вільному доступі і спокійно почитати реальні ІПСО — високоякісні деморалізуючі дези, а не те, що прийнято ними вважати. 

Ярослав Юрчишин повідомив, що українська влада вже зверталася до адміністрації Telegram — Павла Дурова з проханням обмежити канали поширення російської дезінформації. Тоді, мовляв, і питань до Telegram не буде. Однак «пан Дуров по факту проігнорував це звернення, адекватно не відреагував на нього, ніякої роботи в цьому напрямку не було проведено». 

Речник Головного управління розвідки. Речник ГУР Андрій Юсов теж зазначав (і не раз), що Telegram використовується російськими спецслужбами для поширення фейків в Україні. Більше того розвідці відомо, що зараз РФ масово скуповує Telegram-канали та акаунти у соціальних мережах для розкачування внутрішньополітичної ситуації. Якраз під тяжкі березень-квітень, коли Росія агресивно захоплює розбиті села на Донбасі. 

Останнім часом Telegram активно використовувався для дискредитації і звільнення Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. Саме у анонімних каналах без блюру тривалий час постили результати влучень по енергетичним та військовим об’єктам. І це дозволяло ворожим силам наступного разу влучити точно в ціль. Зі свіжого — на вістрі непростих стосунків на кордоні Польща-Україна — в низці телеграм-каналів запостили новину про те, що поляк зґвалтував українку у Варшаві. Все це без перевірок офіційних польських ЗМІ активно множилось. І лише нагнітало атмосферу між двома близькими сусідами. Мало який телеграм канал виправив помилку, що постраждала жінка була білорускою. І був упущений момент, що злочинець просто хотів вчинити цей злочин, а не шукав дівчину певної етнічної приналежності. 

Чи справді Telegram залежний від РФ? На жаль, це грамотна схема — і довести її кінці складно. Однак коли коли почалися протести в Башкортостані через затримання екологічного активіста і його ув’язнення, то опозиційні канали були заблоковані за помахом чарівної палички. Тому відмовки Дурова, що такого функціоналу немає, не відповідають дійсності. 

Війна з РФ виходить на фінальну стадію. І Кремль задіє всі ресурси для руйнувань і дезорієнтації України, ЄС та потенційних наступних жертв агресії

Наразі громадяни ще користуються Telegram-каналами, аби знати, звідки летить ракета і куди вона прямує. Анонімні канали набивають собі аудиторію, маючи карт-бланш на відвідини заходів за участю президента та вищих посадовців. Однак — це ніякі не медіа. Вони не реєструються як ЗМІ, не беруть участі в жодних професійних ініціативах. І якщо якийсь Telegram опублікує якийсь фейк  — то точно не відповідатиме в суді. Бо це те саме, як написати про когось огидні речі на паркані.  

Більше того Telegram-канали стали методом цькування незалежних журналістів.  Автор цих рядків неодноразово посилали варити борщ, здохнути в окопі або займались бодішеймінгом. У найбільш запущених випадках — називали ІПСО ворога і руками Кремля. 

Насправді для журналіста класичного медіа у цих нападках немає нічого нового. У нас є імунітет. Однак, коли таке щодня виливають на голову суспільства в стресі війни, воно може спрацювати на руку ворога. 

Тому рано чи пізно проблему з Telegram доведеться вирішувати. Але важливо, аби до того часу, Росія не отримала реванш у головах українців