Іван Киричевський

У відносно близький час має відбутись дуже важлива оборонна подія для Польщі, можливо, найважливіша на все наступне 10-річчя. Перевершити її значення вдасться хіба що тоді, коли офіційна Варшава таки доб’ється участі в програмі Nuclear Sharing і так увійде під «ядерну парасольку» НАТО.

Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський оголосив, що в наступні кілька тижнів має-таки нарешті запрацювати база протиракетної оборони біля польського міста Редзіково, що за 900 кілометрів від кордону з Україною. За його словами, ця база буде частиною «протиракетного щита» Альянсу та збиватиме не тільки іранські балістичні ракети, якщо вони летітимуть на США, але й російські ракети, що летітимуть на Польщу також.

Після такого анонсу в Україні цілком логічно виникло питання, чому ця база тоді не збиватиме й російські ракети, що летять над нашою територією. Однак якщо детально розбиратись, то в цій історії є свої «підводні камені», які якраз підсилюють необхідність разом працювати Україні та Польщі над спільним «протиракетним щитом». За нашу і вашу протиракетну оборону, перефразовуючи один відомий вислів. 

Своя «Зірка Смерті» в кишені

Треба для початку детально пояснити, яка це має бути база протиракетної оборони біля Редзіково і чому це настільки важливо для Польщі. Бо якщо сказати сухо, що це база ПРО типу Aegis Ashore і що аналогічна стоїть на території Румунії, то це нам однаково нічого не скаже. А тут саме той випадок, коли можна не шкодувати барвисті епітети, бо їх однаково не буде забагато.

Для початку цю базу можна назвати буквально «сухопутним есмінцем протиракетної оборони», бо для зведення Aegis Ashore використовували ті самі елементи пускових установок, системи управління вогнем, командного пункту та інших елементів, як і на есмінцях ВМС США за проектом Arleigh Burke

Тут навіть так виходить — якщо для протиракетного захисту Ізраїлю під час нападів Ірану військові США мали спеціально перекидати свої кораблі з ракетами-перехоплювачами в регіон, то у випадку з Польщею нічого додаткового перекидати не доведеться, бо все необхідне уже і так стоїть на базі біля Редзіково.

Якщо ж окреслювати потужність та потенціал бази протиракетної оборони Aegis Ashore в Польщі, то тут можна сказати й так – «не просто Бога за бороду взяли, тут навіть своя Зірка Смерті в кишені». Просто ця база ПРО має 24 вертикальні шахти для запуску протиракет типу SM-3, які можуть знищувати повітряні цілі на дальності аж до 1200 кілометрів та на висоті до 500 кілометрів. По суті, SM-3 можна назвати найдосконалішою та найпотужнішою ракетою-перехоплювачем на Землі. База в Редзіково — настільки потужний об’єкт, що разом із аналогічною базою в Румунії не просто накриває «щитом» всю Європу, але й по факту своєю мовчазною технологічністю робить марними усі погрози Кремля про «ядерний попіл» проти цивілізованого світу. 

Дратівливі «червоні лінії»

Якраз тут ще більше може загострюватись питання, так чому Aegis Ashore біля Редзіково не збиватиме й ракети РФ над Україною. Можлива відповідь на нього виглядатиме не просто прозаїчно, але й переб’є весь післясмак від барвистості в попередніх абзацах.

Почнімо з того, що НАТО — це не тільки військова, але й бюрократична структура також. І тут лише бюрократичними міркуваннями можна пояснити, чому база в Редзіково по факту запущена в роботу ще в грудні 2023 року, а офіційно запрацює для захисту Польщі лише в наступні кілька тижнів. Але і це не все. Ракета-перехоплювач SM-3 не тільки найпотужніша, але й найбільш рідкісна у своєму класі, бо американський ВПК зараз виготовляє на рік лише по 12 таких ракет, кожна з яких може коштувати шалених 25 мільйонів доларів.

Виходить, що за 1 рік «оборонка» США може виготовити ракет лише на половину повної зарядки для бази в Редзіково

Тобто ситуація виглядає так, що цей «щит» стрілятиме по російським ракетам, які загрожуватимуть Польщі, лише у виключних випадках, й тут знову буде про дратівливі «червоні лінії».

За нашу і вашу оборону

Якщо спрощено, то, попри свої ультимативні характеристики, протиракетна база Aegis Ashore в Редзіково має доволі обмежені реальні можливості, особливо що стосується відбиття масованих ракетних ударів РФ по Україні. Але тим не менш, є технічна можливість залучити цей «протиракетний щит» хоча би для того, щоб збивати «Кинжали» як найбільш небезпечні російські ракети хоча би над Львовом.

Але для цього нам явно треба зробити більш гнучким формат стратегічного діалогу між Україною та Польщею, зважаючи на поточні безпекові тенденції. У світі зараз складається так, що замість опори лише на наднаціональні об’єднання країни воліють працювати й напряму одна з одною, і тут, до речі, двосторонні взаємини Польщі та США є гарним прикладом. 

Мати завжди гарні стосунки з Польщею для нашої країни настільки життєво важливо, як і гарні стосунки із США

А це можна взагалі поєднати у своєрідний «стратегічний трикутник», в рамках якого запропонувати Польщі як сестринській країні і разом розвивати спільні оборонні проекти, і взаємодіяти разом із США напряму по різним безпековим питанням. Тим більш, тут є про що говорити. Наприклад, Україна може запропонувати Вашингтону та Варшаві, що візьме на себе частину затрат на роботу протиракетної бази в Редзіково, аби вона захищала й наш повітряний простір також. «Бонусом» можна говорити й про те, що раз Польща має частину необхідних технологій по комплексам Patriot, то можна було б залучити й польський ОПК як старшого партнера при посередництві США для зміцнення захисту неба України.

Сучасні технології створюють досі небачені безпекові можливості, але добитись цього можна лише послідовним діалогом

Попри всі моменти напруженості у відносинах між нашими двома країнами, Україні вкрай треба допомога Польщі для відсічі Кремлю. Але при цьому стоїть питання, як найкраще сформулювати запит на допомогу українським військовим так, щоб замість просто обговорень справа зрушила з «мертвої точки».

Наприклад, зараз стало актуальним питання про передачу ще наявних у польських ВПС літаків МіГ-29 для ЗСУ. Ці винищувачі нашим захисникам треба ще «на вчора», але Польща готова віддати їх в кращому випадку на «післязавтра» та має на це відповідні аргументи — і поки все зайшло в глухий кут.

Але я особисто переконаний, що якщо детальніше розібрати питання та чіткіше окреслити мотиви обох сестринських країн, України та Польщі, то так швидше вдасться знайти якнайкраще рішення для відсічі Кремлю в повітрі.

Чому Україні треба МіГ-29 від Польщі

Якщо вважати відповідь на це питання й так очевидною, то це лише гальмуватиме комунікацію з польською стороною щодо літаків на всіх рівнях, то ж давайте проговоримо детальніше. Тим більш, що там картина складніша, аніж «це літаки «Варшавського договору», під які в нас є пілоти та інфраструктура».

Почнімо ось із чого — хоча Україна отримує F-16 та має перспективи щодо надходження інших західних бойових літаків, схоже, що літаки радянського зразка доведеться використовувати аж до повного вичерпання їхнього фізичного ресурсу. Давайте для початку ще раз підрахуємо, що в наступні 5 років наша країна має отримати до 90 F-16 при потребі в 128 таких літаків, тобто нестачу сучасної авіації доведеться перекривати «залишками» радянської.

Ба більше, є підстави стверджувати, що навіть у стратегічних планах від США та інших партнерів по довгостроковій оборонній підтримці України закладено пункт, що нашим авіаторам ще довго доведеться використовувати радянські МіГи разом із Су

Підстава так вважати — на черговому засіданні у форматі Рамштайн у вересні 2024 року глава Пентагону Ллойд Остін заявив, що Україна спільно із США та деякими європейськими компаніями працює над створенням заміни для ракет «повітря-повітря» типу Р-27, котрі використовуються саме з МіГ-29 та Су-27, ну, і також була мова про роботу над заміною для С-300. Логічний висновок, що якби кінець історії радянських літаків в українській авіації був би близьким, то заміна для Р-27 не була б актуальна.

Ми зазвичай говоримо про МіГ-29 саме як інструмент протиповітряної оборони, який може працювати проти крилатих ракет та «Шахедів» ворога у віддалених регіонах України. Але практика принесла й іншу важливу роль для літаків цього типу — «літаюча артилерія» із західними КАБами від США та Франції, що скидаються на дальність до 40 кілометрів (якраз еквівалент максимальної дальності стрільби найкращих 155-мм артсистем, наприклад польської САУ Krab). 

Якщо зважити на об’єктивні проблеми з пошуком та виготовленням снарядів для ЗСУ, то МіГ-29 як «літаюча артилерія» стають невимовно актуальними

Ну, а чому саме в Польщі просити ці літаки, відповідь виглядає так — а це наразі єдина представниця цивілізованого світу, де залишись МіГ-29 у боєздатному стані.

Чому Польща не може дати швидко «МіГи»

На перший погляд відповідь виглядає наче як очевидна — Польщі необхідно або дочекатись поставки замовлених F-35 від США, або ж підтримка від інших європейських країн у патрулюванні свого неба — і поки цей запит не задоволено, то вона не може віддати українським військовим свої МіГ-29. Але і це є занадто спрощеною картиною, яка не дозволяє до кінця зрозуміти мотиви Польщі у цьому питанні.

Давайте для початку підрахуємо, скільки уже МіГ-29 «перекочувало» від Польщі до України на даний момент. Маємо офіційну цифру в 14 боєздатних літаків, переданих для ЗСУ на початку 2023 року. Крім того, ми цілком можемо довіряти даним з книги «Польща на війні» Збігнєва Парафяновича, за якими Україна на початку повномасштабного вторгнення РФ могла отримати ще близько десятка розібраних літаків цього типу, які могли використати як «донори запчастин» або ж відновили до боєздатного стану.

Зараз в польських ВПС є тільки 14 МіГ-29. А те, що й Польща зараз не має «зайвої» авіації, підкреслить такий факт — її військо досі вимушено використовує навіть Су-22 (11 одиниць), морально та фізично застарілі літаки, списати які буде можливість тільки після отримання тих же F-35

Для заміни переданих Україні МіГ-29 Польща змогла купити в Південної Кореї 12 навчально-бойових літаків FA-50. Але подальше придбання літаків цього типу для поляків може бути ускладнене фінансовими, технологічними та іншими бар’єрами.

Майже у всіх країн Заходу наявна бойова авіація «розписана» по різним місіям в рамках НАТО, тому зараз і є проблема розгорнути ще місію «повітряної поліції» окремо для Польщі

Ну, і якщо логічно подумати, якщо офіційна Варшава таки долучиться до збиття російських ракет та «Шахедів» у небі над Україною, то їй тоді тим більш будуть потрібні «залишки» по МіГ-29 в польських ВПС.

Яке може бути рішення

Про україно-польський авіаційний легіон на МіГ-29 розмов публічно ще не було, але б чому не пропонувати саме таке рішення. Тим більш, що створення спільного підрозділу бойової авіації могло б бути цікавим прецедентом для структур Альянсу, не кажучи вже про взаємне задоволення потреб України та Польщі у протиповітряній обороні.

Можна й піти за поміркованим варіантом, та попросити Польщу передати ці МіГ-29 в оренду, при цьому пообіцяти й реалізувати «апгрейд» цих літаків під західні КАБи та «наступника» ракет «повітря-повітря» Р-27. Спільна воєнно-технічна співпраця завжди оздоровлює стосунки між країнами.

Якщо ж обидва накреслені вище варіанти виглядають занадто сміливими, то варто пригадати ось що: Єжи Гедройць закладав основи для порозуміння між Україною та Польщею ще у 1980-х роках, коли крах радянської «тюрми народів» не розглядався навіть як гіпотетична подія

Це нас веде до просто висновку: раз нам пощастило стояти на плечах титанів, то ми уже зараз маємо закладати рішення, які закладуть фундамент відносин на наступні кілька десятків років. Навіть якщо мова про лише «точкове» питання з МіГ-29, які потрібні Україні та зараз є у Польщі.

Ворожі Х-101 та «Кинжали» завдали удари по Львову у ніч на 4 вересня 2024 року. Внаслідок цієї атаки семеро людей загинули і більше 60 отримали поранення. Польські військові тієї ночі підіймали у повітря свої F-16, але ніяк не долучались до збиття російських ракет, що лише підсилило наш біль від втрат. Жодна країна у світі не може сама захистити своє небо, для цього треба колективні зусилля.

Питання про те, щоб залучити Польщу для захисту українського повітряного простору, обговорюються вже кілька місяців поспіль, але треба точка опори, щоб справа зрушила з місця

До цього були певні обнадійливі новини: наприклад, очільник МЗС Польщі Радослав Сікорський озвучив власну думку, що збивати російські ракети над Україною — обов’язок його країни; і також були результати опитування, за яким 56% опитаних поляків виступили за те, аби їх військові збивали російські об’єкти над Польщею.

Звісно, ми можемо просто почекати моменту визрівання, коли Польща таки сама ухвалить відповідне рішення і почне також захищати повітряний простір України. Але дещо в цій ситуації наша країна може зробити і сама, проактивно запропонувавши польській сторони деякі кроки назустріч.

Що може протиповітряна оборона Польщі

Але щоб розуміти, які саме кроки на зустріч варто зробити Україні, треба зіставити деякі цифри щодо протиповітряного потенціалу Польщі. Забіжу наперед і скажу, що деякі дані можуть вкрай здивувати.

Почнімо із того, що за на даний момент Збройні сили Польщі мають в своєму розпорядженні 2 батареї ЗРК Patriot, 4 комплекси середньої дальності Sky Sabre від Великої Британії (по суті, аналог IRIS-T), 14 пускових до комплексів S-125 Newa SC — і це, по суті, все, що є у польської ППО по наземній компоненті, яку б можна було залучити для захисту неба для України.

Так, ВПС Польщі мають в своєму розпорядженні 48 винищувачів F-16. Але далі треба зробити поправку, що «золотим стандартом» для країн НАТО вважається, коли хоча би 70% від наявних F-16 взагалі можуть піднятись у повітря. Окрім того, F-16 не можуть збивати балістичні ракети та «Кинжали», якими росіяни атакували Львів 4 вересня. 

Тому тут і доводилось в першу чергу рахувати саме наземну компоненту польської ППО. Бо якщо зіставляти характеристики, то польські Patriot можуть дати Україні кращий рівень протиповітряного захисту, аніж літаки: ракети PAC-2 до «Петріотів» можуть збивати крилаті ракети на дальності аж до 160 кілометрів, ракети PAC-3 — балістичні на дальності до 60 кілометрів.

Є ще «внутрішньополітичний» момент: за національним законодавством в умовах мирного часу польські військові можуть збивати повітряні об’єкти лише після візуального контакту з ціллю. Іншими словами — щоб збити російську ракету, пілот на F-16 має підлетіти до неї настільки близько, щоб побачити свої очима

Це вкрай неефективно, і саме тому має значення цифра, що 56% опитаних поляків підтримують збиття об’єктів Росії в небі над Польщею. Якщо така воля виборців, то значить, польські парламентарі можуть спростити законодавство і, відповідно, роботу зі збиття ракет і «Шахедів» росіян.

Що Україна може запропонувати назустріч

Якщо сам Радослав Сікорський виступає за те, щоб Польща почала захищати небо України, значить, це таки може відбутись попри те, що наявних засобів ППО у самих поляків вкрай небагато — і це показують вище наведені цифри. Але далі слово та діло має бути саме за нашими політиками й громадськими діячами, а також за інженерами.

Наприклад, якщо уважно «читати між рядків» заяви польської сторони, то виходить, що їм треба система для обміну даними про повітряні об’єкти РФ. Можливо, під таку задачу навіть нічого спеціально не потрібно створювати, можна використати те програмне забезпечення, що є у наших зенітників.

Ми вміємо думати нестандартно. Тому, наприклад, можна запропонувати Польщі створити щось на кшталт «об’єднаної регіональної системи ППО», в рамках якої проголосити, що польські зенітники захищають наше небо, українські зенітники — польське, і що таке об’єднання не спрямоване проти «третіх країн» та існує для боротьби із «регіональними загрозами». 

Ну, а якщо російські ракети та «Шахеди» будуть «випадково» залітати в зону такої «регіональної системи ППО», то їх і будуть випадково збивати, «не розібравшись». Як то кажуть, «в таку гру можна грати вдвох»

Ну, або можна запропонувати формат «спеціальної протиповітряної операції», в рамках якої наші та польські військові будуть «обмінюватись досвідом експлуатації Patriot з проведенням бойових стрільб» і заодно будуть опановувати літаки радіолокаційного дозору Saab 340, придбані або отримані від Швеції.

Іншими словами, можна знайти будь-який політичний формат, щоб залучити польську ППО для захисту неба України. Але треба не тільки окреслювати наш запит до Польщі як сестринської країни, а й також пропонувати свої кроки назустріч. За нашу і вашу протиповітряну оборону, як то кажуть.

Старт наступу Сил оборони України на території Курської області став новиною, яка буквально перевернула світ. Виявилося, що усі накреслені до цього «червоні лінії» є міфічними, і під натиском українських воїнів Кремль вимушений змиритися з новою реальністю — на території Росії вперше з часів Другої світової війни відбуваються повномасштабні бойові дії.

Цей факт викликав захват медіа та політиків Заходу,, адже ЗСУ знову женуть ворога геть, демонструючи майстер-клас із асиметричних методів ведення війни. Водночас, є очевидним, що операція ЗСУ на Курщині ведеться за вкрай жорсткого дефіциту ресурсів. З її здобутків Україні життєво необхідно витягнути максимальний інформаційний ефект. Це значно простіше, аніж здається на перший погляд, адже українські військові вперше в історії змогли реалізувати одне із найскладніших напрацювань західної військової думки, додавши власні акценти.

Ну а це, в свою чергу, демонструє західним партнерам: вони також можуть протидіяти Росії в асиметричний спосіб, використовуючи воєнні інструменти, і підтримуючи Україну усією необхідною для перемоги зброєю.

Що таке «операція базових ефектів» і чому саме це поняття підходить

Оглядачі в Україні та в країнах Заходу воліють описувати дії ЗСУ на Курщині крізь призму поняття маневреної групи військ (МВГ) як компактного угруповання військ, що може в наступі навіть не мати чисельної переваги над противником, що обороняється, але це аж ніяк не заважає йти вперед і нести безлад в системі оборони і тилу ворога.

Прямою відсилкою до цього поняття є досвід Харківської офензиви ЗСУ восени 2022 року, паралелі з Другою світовою війною проглядаються також.

Але ж нюанс в тому, що із Росією як державою-агресором почали коїтись прямо таки небачені до цього метаморфози, які стартували після заходу наших військ на терени Курщини. Наприклад, кремлівські «балакучі голови» одразу ж забули про «ядерний попіл», на який мав би перетворитись цивілізований світ через «порушення кордонів Російської Федерації». Ба більше, Кремлю довелось зіткнутись із тим, що якщо «кордони Росії ніде не закінчуються», то вони ніде й не починаються, тобто про недоторканність власних меж росіянам тепер можна забути всерйоз і надовго.

Не кажучи вже про те, що попри всі установки російської пропагандистської машини, притоку «добровольців» в армію РФ не спостерігається. Окремо важливим тут є і той момент, що російська влада сама вперше за час повномасштабного вторгнення ініціювала перемовини з обміну полоненими.

Усе вищенаведене свідчить, що Силам оборони України в ході бойових дій на Курщині вдалося реалізувати дещо значно складніше, аніж просто формат дій МГВ. Це «дещо» в західній воєнній думці називається «операція базових ефектів» і є можливо найбільш досконалою формою «гібридної війни», як способу асиметрично протистояти своєму ворогу.

Кваліфікація про «операцію базових ефектів» тут важлива одразу в кількох моментах. По-перше — щоб для початку зрозуміти, якою ідеєю насправді керувалися планувальники дій Сил оборони України на Курщині.

По-друге — щоб чіткіше оцінити, що підготовка операції на теренах Курської області явно зайняла доволі тривалий час, та навряд чи обійшлась без консультативної допомоги від військових країн Заходу, хоч західні партнери й роблять вигляд, що ці всі події для них — сюрприз.

І головне.

Українські військові стали по суті першими у світі, хто реалізував концепцію «операції базових ефектів» у чистому вигляді

Це більш яскраво підкреслює історичний характер їх дій та заодно диктує, що успіхи ЗСУ на Курщині не можна міряти лише площею території, яка опинилась під їхнім контролем.

Наостанок, важливий ефект — явні прояви слабкості Кремля на тлі бойових дій в Курській та інших областях на території РФ — це також прямий здобуток українських військових, отриманий асиметричним чином.

Нетрадиційний повітряний наступ

Окрім загальної концептуальної складової, є конкретний момент успіху Сил оборони України при операції на Курщині, про який є сенс ширше розповідати світу. Мова про нетрадиційний повітряний наступ, який провадять українські військові, і котрий уже дав свої успіхи.

Для початку, давайте згадаємо епізод із ракетним ударом ЗСУ по базі зберігання техніки армії РФ під Курськом 30 липня цього року, з натяком на можливе використання модернізованих «Нептунів». Тризуб «Нептуна» буквально проколов шлях вперед українським військам. Паралельно ми бачимо активізацію ударів БПЛА-камікадзе по аеродромам російської авіації, які ведуться навіть більш інтенсивно, аніж кампанія ударів по російським НПЗ весною 2024 року.

Тут мова саме про удари по ворожим летовищам «Морозовск», «Балтимор», «Саваслейка» та іншим, кадри з яких останніми днями справедливо тішили українців. Удари дронів-камікадзе дали неочікуваний ефект, коли російські війська не змогли зупинити українські війська на Курщині «традиційним» для них методом — бомбити усе до стану «місячний пейзаж».

Так Україна стала першою у воєнній історії державою, якій вдалось придушити активність тактичної авіації ворога, використовуючи далекобійні дрони-камікадзе, як вимушені замінники далекобійних ракет.

Вже й в Армії США задумались, що для ведення війни в сучасних умовах їм потрібен свій умовний «аналог Шахеда», зокрема як інструмент виснаження протиповітряної оборони ворога

Чому Заходу потрібний приклад асиметричної перемоги

Ми зараз у тому моменті, коли США, Німеччина та інші країни Заходу займаються «розкручуванням маховика» оборонного виробництва, зокрема, щоб постачати Україні нову зброю для боїв проти російських загарбників.

Цифри, з якими можна легко ознайомитися у відкритому доступі, які стосуються виробництва нової бронетехніки, артилерійських боєприпасів і далекобійних ракет, демонструють, що на даний момент Росія має показники виробництва, близькі до американських. Це й пояснює, чому країни Заходу можуть боятись ескалації і не знімати фактичну заборону на застосування далекобійних ракет ATACMS та Storm Shadow по військовим об’єктам на території РФ.

Але в тому й нюанс, що операція ЗСУ на Курщині несе світу важливий приклад. Росію можна перемагати, навіть не маючи достатньо ресурсів. Потрібні в першу чергу знання та воля.

‍

Росія та Північна Корея 19 червня підписали договір про стратегічне всебічне партнерство. Слідом ще й пішли припущення про те, що КНДР може послати своїх солдат воювати на стороні Кремля проти України.

Життєво необхідною стала потреба отримати від Південної Кореї максимально можливу кількість озброєння у максимально стислі строки. Тим більш, що у нас перед очами є приклад Польщі, яка ще наприкінці 2022 року почала отримувати перші танки K2 та перші самохідні артустановки K9 південнокорейського виробництва, при цьому строк між укладенням контракту та отриманням першої партії склав рекордні 102 дні. 

Логічною виглядає думка, що нам треба співпрацювати із польською «оборонкою» як можливим посередником у поставці південнокорейської зброї для ЗСУ. Тим більш, що збройні контракти для Варшави від Сеулу передбачають не просто поставку до 800 танків, 600 САУ та півтисячі ракетних систем K239, але й виготовлення значної частини цього озброєння саме на потужностях ОПК Польщі.

Але тут треба розуміти, що Польща отримала швидкість поставок та роль хабу із виробництва південнокорейської зброї в першу чергу саме завдяки довготривалій співпраці з Південною Кореєю. І нам цей шлях теж треба буде наслідувати.

Все починалось із «Краба»

Для початку варто нагадати про такий факт — оборонна співпраця між Польщею та Південною Кореєю стартувала ще за кілька років до повномасштабного вторгнення РФ до України. І тут буквально все починалось із «Краба», тобто зі славетної самохідки, котра гарно показала себе в строю ЗСУ в боях проти російських загарбників.

На Krab використовується корпус та шасі від південнокорейської САУ K9. Таке рішення було багато в чому вимушеним, однак без відповідних технологій з Південної Кореї польський ОПК навряд чи зміг би запустити ще в 2015 році серійне виробництво вітчизняних САУ. 

Може прозвучати неочікувано, але Південна Корея сама перша запропонувала Польщі купити танки K2 — і це було ще осінню вже далекого 2020 року

При цьому вже тоді мова йшла про те, що південні корейці готові дозволити ліцензійне виробництво цих танків на потужностях польського ОПК під індексом K2PL. Але на той момент K2 вважався неймовірно дорогим танком — за тодішніми мірками 14 мільйонів доларів за машину — і це стримувало не тільки, наприклад, Польщу, але й саму Республіку Корея від подальших закупівель таких ОБТ.

Втім, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну світовий ринок озброєння вимушений працювати в режимі «на вчора», питання вартості відійшло на другий план — і це зняло дуже багато бар'єрів, які заважали стрімким контрактам на зброю. Вже влітку 2022 року Польща пішла за бронетехнікою та ракетними системами саме до Південної Кореї, щоб зміцнити своє військо, а Республіка Корея сприйняла контракти на зброю для польської армії як справу національного престижу.  

Повільно та швидко водночас

Однак якщо далі предметно розберемось в поточних цифрах щодо південнокорейській зброї для Польщі, то побачимо картину, яку можна описати висловом «для песимістів склянка наполовину пуста, для оптимістів — наполовину повна».

Показник лише в 102 дні з отриманням першої партії танків та САУ після укладення контракту, як це відбулось у випадку з Польщею та Південною Кореєю, — це справді рекорд, недосяжний для більшості гравців світового ринку зброї

Бо, наприклад, поточні контракти на нові Leopard 2A8 від Німеччини передбачають поставку перших машин не раніше аніж за 2-3 роки після укладення домовленостей.

На кінець 2023 року, за публічними даними, Польща отримала від Південної Кореї мінімум 54 танки K2, 66 САУ K9, 11 ракетних установок K239 та 12 навчально-бойових літаків FA-50 (для заміни переданих МіГ-29 для ЗСУ). При цьому ми можемо зробити поправку про те, що в публічний простір потрапили не всі дані за фактично проведеними поставками.

Старт ліцензійного виробництва танків K2PL на потужностях польського ОПК запланований аж на 2027 рік. Але, схоже, що сама Варшава попросила саме такий люфт по часу в південнокорейських партнерів, бо треба ще відбудувати виробничий ланцюжок так, щоб до проекту K2PL було залучено максимальну кількість польських підрядників.

Ну й окрім того, треба час на налагодження процесів з поправкою на експортні перспективи зроблених у Польщі танків K2. Наприклад, Румунія вже заявляє прямий інтерес придбати такі машини «з прицілом» саме на роль Польщі як хабу з експорту південнокорейської зброї.

Спільні вороги не означають автоматичні поставки

Звісно, в умовах воюючої України все може виглядати замалим і занадто повільним, навіть ті самі 102 дні між контрактом та першою поставкою на фронт, бо техніка нашим захисникам треба буквально на вчора. І це справедливо. Як і справедливим є очікування того, що всю необхідну зброю нам мають дати по факту екзистенційної загрози від Росії, Північної Кореї та інших новоявлених учасників «осі зла».

Однак тут саме той випадок, що у питанні збройної співпраці з Південною Кореєю нам доведеться рухатись по прагматичному варіанту співпраці, який, зокрема, передбачає поступове нарощення номенклатури поставок.

І оскільки на те пішло, для початку було б добре, аби південні корейці нарешті передали нам ті російські 40 танків Т-80У та 70 БМП-3, які ми в них просили ще у квітні 2022 року (ці бронемашини Південна Корея отримала від Росії за борги)

Ще також є дані, що південні корейці мають на своїх складах аж 3,4 мільйона снарядів калібру 105-мм та 200 умовно «вільних» мобільних гаубиць K105. Отримати хоча би частину з цього — уже було б добре для нарощення артилерійських потужностей ЗСУ, оскільки західний калібр 105-мм прямо відповідає радянському калібру 122-мм (який Росія отримує також від КНДР).

Якщо уже говорити про етап отримання від Південної Кореї таких бажаних танків K2 та K9, то тут можна побудувати пропозицію так, щоб вона була взаємовигідна одразу трьом сторонам.

А третя сторона тут — сестринська Польща, яка має інтерес бути експортером зброї, зокрема з підтримкою Південної Кореї

Якщо ж брати двосторонній вектор, тобто Україна-Республіка Корея, то і тут є свої цікаві, так би мовити, «відгалуження». Наприклад, Сеул вже веде перемовини з Варшавою про можливу купівлю техніки польського виробництва, наприклад, радарів, безпілотників, ПЗРК та самохідних мінометів Rak. Тому вже слід робити поправку на те, що якщо ми щось купимо по зброї в Південній Кореї, то ця країна також може проявити інтерес до продукції українського ОПК.

Ще один важливий нюанс — Сеул покупцям своєї зброї «бонусом» пропонує співпрацю, зокрема, в сегменті інфраструктури. Наприклад, Польща в Південній Кореї разом зі зброєю придбала також і трамваї для громадського транспорту Варшави. А у випадку, наприклад, з Румунією йдеться й про те, що Південна Корея готова вкластись у масштабне оновлення транспортної інфраструктури, зокрема, щоб адаптувати її під техніку стандартів НАТО.

У нашому випадку пропозиція «продайте нам К2, і матимете можливість якнайшвидше інвестувати у відновлення України» для самої Республіки Корея може стати саме тим прагматичним ключем, який дозволить і нам вийти на результат у 102 дні між контрактом та першою поставкою зброї

Емоційні та ціннісні категорії в цій історії потрібні в першу чергу саме нам. Концепція «геть від Москви!» класика «Розстріляного Відродження» Хвильового передбачала не тільки орієнтацію на «психологічну Європу», але й на роль «провідника Ренесансу для країн Азії» — і це треба конвертувати в конкретний осяжний результат для наших захисників на фронті.

Підрахунки з відкритих джерел показують, що наша армія використовує близько 20 різних типів танків радянського стандарту, не рахуючи ОБТ західного зразка. Для заміни цього «зоопарку» нам все рівно будуть потрібні танки від Південної Кореї, незалежно від того, коли ми їх отримаємо.

Результати виборів до Європарламенту дали українському суспільству відчуття, ніби чергова геополітична тектонічна плита пішла з-під ніг, і тому стають тривожними подальші перспективи підтримки України від країн Європи. 

Зa своїм прямим профілем (тобто оборонна політика) у цій ситуації можу сказати наступне — рішення щодо військової допомоги Україні від Європи, по суті, стоять на ґрунті довготривалих рішень, і результати виборів до Європарламенту навряд чи здатні похитнути ситуацію. Однак потрібні певні проактивні кроки не тільки з боку державу, але й громадянського суспільства з його можливостями.

Праві люблять гроші на «оборонку»

Ми маємо насправді доволі широкий простір для ухвалення рішень, який базується на доволі очевидних речих — усі праві політики, навіть якщо вони показові «русофіли», люблять гроші, а надто коли фінанси йдуть на військово-промисловий комплекс їхніх країн. За прикладами далеко ходити не треба.

Наприклад, ми дожили до тієї геополітичної епохи, коли навіть Сербія (щоправда через «треті» руки) систематично продає боєприпаси власного виробництва для ЗСУ, які потім знищують російських загарбників.

Тут просто відбувся саме той момент, коли прагматичність переважила над риторикою про «дружбу з росіянами». Тим більш, що сама Москва до цього в збройному плані примудрилась «кинути» навіть свого давнього відданого союзника

Або ж інший дещо гострий приклад. Проросійський очільник уряду Словаччини Роберт Фіцо справді заявляв, що більше не буде безоплатно постачати вйськову допомогу для ЗСУ. Але мало того, що він це промовив уже після того, як усі «вільні» запаси по озброєнню були вичерпані, так є ще нюанс — підприємства словацького ОПК продовжують виконувати замовлення за гроші ЄС на колісні САУ Zuzana 2 для ЗСУ (самохідні гармати — це просто єдиний вид озброєння, який може виготовляти Словаччина).

Звісно, нікуди не зникає питання, а чого очікувати від Франції, де оголошено позачергові парламентські вибори і де можуть перемогти ультраправі на чолі з Марін Ле Пен. Бо є момент хоча би із тим, що нам уже пообіцяли вкрай потрібні Mirage 2000, що можуть бути і засобом ППО, і засобом доставки крилатих ракет SCALP-EG.

Втім, треба розуміти, що у рішенні Макрона передати нам ці літаки стоїть не тільки альтруїзм, заснований на пан’європейських цінностях, але й цілком прагматичний розрахунок в інтересах власної економіки також

Річ у тім, що ще в 2021 році французька літакобудівна корпорація Dassault Aviation (виробник Mirage 2000 та новітніх Rafale) була вкрай непевна щодо власних виробничих перспектив після 2025 року, яким вичерпувався наявний тоді портфель замовлень на літаки. Однак на тлі війни РФ проти України попит на зброю виріс настільки різко, що тепер довжина портфелю замовлень на «Рафалі» сягає початку 2030-х років. Втім, аж ніяк не можна сказати, що французька «оборонка» досягла тих вершин, де може спочивати на лаврах. Є невирішена проблема: оборонні підприємства Франції мають настільки недостатні обороти і стабільність замовлень, що банки цієї країни досі не наважуються кредитувати власний ОПК.

Відповідно, завантажити свою «оборонку» замовленнями, в тому числі, за рахунок допомоги Україні стає стійким інтересом усіх політичних сил Франції. Навіть для Марін Ле Пен, котра у березні 2024 року неочікувано зробила обережну, але все ж заяву на підтримку саме України у війні проти Росії. І йдеться про політика, яка мала стійку славу прихильності до Москви.

Національний егоїзм європейських цінностей

Наша комунікація із західними партнерами базується на постулаті, що їм краще та ефективніше інвестувати саме в українську оборону, аніж на пряму витрачатись на підготовку війни проти Росії. Виходить цікавий формат колективної оборони, спрямований на максимально ефективне використання доволі обмежених ресурсів, який базується на спільності інтересів. 

Але тут варто розуміти, що такий формат колективної оборони Європа практикує уже понад десятиріччя, саме тому Києву і вдалось порозумітись із європейськими партнерами щодо своєї безпекової пропозиції

Наприклад, ще з початку 2010-х років Німеччина та Нідерланди ведуть стійкий курс на інтеграцію своїх сухопутних військ в єдине ціле. І саме в рамках цього процесу ті ж Нідерланди фінансували для України поставку німецьких «Леопардів».

Або ж Франція та Бельгія, які теж працюють над злиттям своїх армій в єдине ціле, починаючи ще з 2017-го року. Процес розрахований на горизонт до 2030-х років, де французи постачатимуть колективній армії бойову техніку, а бельгійці — боєприпаси. 

А якщо уже продовжувати тему із Францією, то давайте згадаємо ось про що. Серед усього іншого Макрон заявляв про план підготувати в 2024 році бригаду для України на 4500 осіб. Якщо уважно стежити за дискусіями, які публічно йдуть у французькому безпековому середовищі, можна припустити наступне —президент Франції говорив не просто про підготовку 4,5 тисяч українських солдат, а й, скажімо, про відпрацювання чогось на кшалт інноваційної структури для наших бойових бригад. Річ у тім, що до лютого 2022 року армія Франції вела програму Scorpion — на випадок «великої війни» в Європі проти РФ краще мати компактну армію, насичену колісними бронемашинами, де танки гратимуть другорядну роль.

Неактуальність таких розрахунків показав досвід дій ЗСУ, тому тут французи пішли за принципом «навчаючи інших, навчаєшся сам»

Замість висновків по ситуації

Доволі часто навіть ми самі себе сприймаємо лише як прохачів допомоги, хоча об’єктивні цифри говорять про зворотне. За офіційними показниками, у 2023 році Україна витратила на оборону 40 млрд доларів власних ресурсів, а от Стокгольмський інститут дослідження проблем миру (SIPRI) стверджує, що наші фактичні оборонні затрати торік були насправді 64 млрд доларів, взятих лише із власної казни.

Із цих даних треба екстраполювати, що мінімум 20% із цього бюджету Україна витрачає на прямі закупівлі зброї та боєприпасів — як у вітчизняного ОПК, так і закордоном також. Тобто можна лише уявити вагомість наших зусиль та результатів на тлі того, що іноді контракти на зброю навіть «всього лише» на півмільярда доларів можуть бути елементом стратегічної співпраці між двома країнами. 

Відповідно, маючи такий багаж, ми як країна та суспільство можемо самі пропонувати нашим партнерам в Європі рішення для зміцнення спільної безпеки, засновані на прагматизмі та апеляції до інтересів кожної з держав ЄС

Наприклад, прозвучить неочікувано, але у самій Європі, порівняно з нами, індустрія безпілотних систем, по суті, ще на зародковій стадії, і тут можна лише уявити ту ширину перспективної співпраці у цьому питанні.

Або ж якщо країнам Європи так гостро потрібен наш досвід у війні проти РФ, то можна ставити питання не тільки про те, що західні інструктори можуть вчити наших військових. Але й також про те, що наші інструктори можуть вчити західних військових.

Усе насправді у наших руках навіть у ситуації, коли здається, що з-під ніг йде чергова геополітична тектонічна плита

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну Польща прихистила мільйони наших співвітчизників та займає не просто послідовну, але й пасіонарну позицію у питаннях військової допомоги нашій країні, яка має надаватись колективними зусиллями Заходу. Можливо прозвучить неочікувано, але все це — результат послідовної політики у зміцненні власного оборонного сектору, яку Польща провадила ще задовго до лютого 2022 року.

Можна почати з чисельних «точкових» прикладів про те, що ще в 1990-х роках польський ОПК налагодив власне виробництво танків PT-91 Twardy, кілька десятків яких були передані як військова допомога нашій країні. Ще один приклад — Польща на початку 2000-х та в 2015-му році доволі далекоглядно викупила понад дві сотні Leopard 2 в Німеччини.

Берлін вважав, що танки — це рудимент давноминулої епохи, від якого треба позбавлятись, як наприклад від середньовічних замків

А от далі варто продовжити таким стратегічним прикладом. У червні 2021-го року Військо Польське проводило масштабні маневри Dragon-21 із відбиття ймовірної агресії РФ. У відкритий доступ потрапив такий висновок цих навчань: у разі російського нападу польська армія зможе розгорнутись за своїми оперативними планами, але от з рівнем озброєності насправді дуже великі проблеми.

Схоже, що саме ця історія й визначає, чому Польща так наполегливо веде масштабні програми із переозброєнню буквально на мільярди доларів і чому окремі внутрішньополітичні дискусії з оборонних питань можуть йти так, що аж іскри летять, але заради користі спільної справи.

«Довга рука» до Москви та кулак на більше 1000 танків

Модель оборонного будівництва Польщі можна описати як гібрид західної та умовно східноєвропейської моделі із поєднанням потужного далекобійного арсеналу та одночасним розширенням сухопутної складової. 

Почнімо з такого факту: під F-16 є свій аналог Storm Shadow — крилата ракета AGM-158 JASSM, котра має дальність пуску від 300 км. На даний момент Польща має 70 таких ракет загалом на 48 літаків F-16 — і хоче мати таких ракет в понад 10 раз більше. У березні 2024 року Держдеп США дав дозвіл на купівлю аж 821 крилатої ракети JASSM-ER із дальністю пуску 900 км, що в теорії дозволяє бити аж до Москви. Але це й коштує відповідно — $1,77 млрд або $2,15 млн за одиницю.

Польща в 2019 році закупила 20 M142 HIMARS, а тепер ще й має укладені замовлення на поставку ще 486 «Хаймарсів» та 218 південнокорейських аналогів K239 Chunmoo (польське позначення Homar-K). При цьому цікаво, що до Homar-K польські військові отримають також оперативно-тактичні балістичні ракети KTSSM-II, аналог ATACMS на 300 км.Обійдеться такий «ракетний кулак» — у понад $10 млрд, хоча виробництво обох ракетних систем буде частково локалізованим на польських потужностях.

Програми щодо танків окремо демонструють розмах оборонних зусиль Польщі. За відкритими джерелами, на початок 2023 року польська армія мала орієнтовно 620 танків усіх типів, а всі поточні замовлення передбачають поставку майже 1200 новітніх танків

Із них — 366 M1 Abrams різних модифікацій за двома контрактами, загальний цінник яких сягає до $8 млрд. Крім того, програма передбачає 820 південнокорейських танків K2, із котрих 500 будуть виготовлені на польських потужностях, але після 2027 року, бо треба час на розгортання виробництва. Так от, лише перші 180 танків коштуватимуть $3,37 млрд.

На цінники затрат на ППО мабуть взагалі краще не дивитись, як і на тривалість поставки ЗРК. За поточними планами, Польща хоче отримати плюс 12 батарей Patriot до 4 вже замовлених за програмою Wisla та 46 ЗРК CAMM-ER за програмою Narew — і це все до 2035 року обійдеться аж в $30 млрд. І це при тому, що і за цими програмами Польща максимально локалізувала виробництво, наприклад — свої пускові ракети до Patriot.

Початкові плани на ППО в Польщі були в рази скромніші, але досвід війни РФ проти України показав, що економити на захисті неба смерті подібно

А на початок 2022-го року та ж Польща мала хіба що три батареї С-200 та 17 пускових С-125, чого ледь вистачало для прикриття Варшави та Кракова. Перші три батареї Patriot в Польщу надійшли вже на початку 2023 року — для заміни С-200. Так, нескладно здогадатись, які після цього можуть бути припущення. Але далі пропоную обійтись легким жартом про те, що ніколи не питаймо українських розвідників та зенітників, де вони взяли засіб збити російські А-50 і Ту-22М3.

Кадри на вагу золота

На початок 2023 року Польща мала армію в 114 тисяч військових. І тут логічно випливає, що якщо йдуть настільки масштабні закупівлі зброї, то чисельність війська має масштабуватись також. Але, як на стороннього спостерігача, то в цьому питанні воєнно-політичне керівництво Польщі на даний момент: 1) прагне знайти «золоту середину»; 2) досі перебуває в пошуках, тому можуть дискутуватись різні варіанти.

Проглядаються дві реперні точки. Перша — польське військове керівництво прагне, поки є умови мирного часу, створити міцне та чисельне кадрове ядро, щоб саме на його основі проводити нарощення армії в умовах мобілізації під час війни. Друга — прагнення перетворити службу у війську на найбільший політичний привілей, який може бути доступним громадянам Польщі. 

Жодне суспільство не є статичним. Тому варто очікувати, що базові рішення з нарощення чисельності Війська Польського насправді ще попереду

Тим більш, що самі польські військові на публіку заявляють доволі цікаву логіку рішень — наприклад, на їхню думку, найкращими солдатами є чоловіки в категорії 30+, бо вони уже психологічно стійкі і ще фізично здорові.

Прометеїзм F-16 та «Леопардів»

Після всього вищепереліченого логічно може виникнути вже задавнене питання — а як зараз Україна та Польща можуть співпрацювати в оборонних питаннях? Ми ще можемо пригадувати реалії 2021-го року, коли вважалось, що наша країна може бути донором важливих оборонних технологій для польського ОПК, наприклад по протитанковим ракетам або керованим боєприпасам.

Але останні понад 2 роки повномасштабної війни парадигму перевернули, і тепер питання слід ставити так — а щоб ми могли запозичити в плані оборонних технологій у Польщі

Доволі доречним стає згадати відому концепцію прометеїзму, особливо на тлі того, що польська «оборонка» ремонтує нам танки Leopard 2A4, і, схоже, буде обслуговувати нам і майбутні F-16 (а подібні натяки Пентагон давав у відкритий доступ). І заодно, якщо згадати наведені вище моменти, Польща йде шляхом локалізації виробництва хоча б окремих елементів до ракетних систем та ЗРК.

Україні знадобиться весь можливий досвід, набутий «оборонкою» Польщі — і як вести рутинне обслуговування західних танків та літаків, і як вести локалізацію ракетних технологій

Це нам би суттєво зменшило затрати сил і часу, бо, наприклад, створити свій ЗРК «з нуля» на власних розробках займає орієнтовно років 20, а в нас стільки часу нема. Але для ширшої ілюстрації можна згадати й такий приклад. На початку 2023 року було публічно заявлено домовленість про ремонт танків Т-64 для ЗСУ на польських потужностях, і тут самі польські профільні оглядачі підкреслювали, що це створює нові можливості для розвитку їх ОПК.

Загальний висновок тут можна стиснути до такого посилу — насправді є безліч питань в оборонній співпраці, де Україна та Польща як дві сусідні країни могли б налагодити в чомусь навіть «сестринську» взаємодію.

Перша частина заголовку в цьому тексті сформована не для «клікабельності», а тому що справді є такий напрямок перспективних робіт, які ведуть зараз ВПС США, але про це ми трохи нижче поговоримо. Але навіть якщо хтось із читачів оцінить, що це таки просто «клікабельність», то це теж буде добре. Якби людство не сперечалось про технології, то їхній розвиток не рухався би вперед. А надто — про той самий штучний інтелект, який у нашій оборонній війні проти РФ отримує все більше поширення та наочно показав свою дієвість на прикладі використання ударних дронів. 

У нашій ситуації дискутувати про технології взагалі життєво необхідно, бо раз ворог переважає у кількості живої сили та інших ресурсів, нам треба брати асиметричними засобами. Тому, справді, не тільки борщ треба вносити до переліку спадщини ЮНЕСКО.

Тим більш, у мене самого виникла думка про певну дискутабельність, коли намагався коротко окреслити поняття «штучного інтелекту». Логічно ж все «окреслити одразу на березі», перш ніж продовжувати розмову, але далі є навіть кілька «але». Можна було б визначити, що «штучний інтелект — це програмне та апаратне забезпечення, яке може виконувати роботу замість людини на полі бою». Але ж, наприклад, для управління дроном із «машинним зором» людина однаково потрібна.

Казати, що «штучний інтелект спрощує завдання на полі бою», не зовсім підходить. Бо ця технологія вручає людини можливості, які раніше ніхто не бачив, але і покладає раніше не бачену відповідальність також

А чому почали саме із дронів?

Думаю, кожен із вас, дорогі читачі цього тексту, ставив собі це питання. Бо усі ми — люди західної культури, котрі виросли в понятті про загрозливість та водночас всесильність штучного інтелекту при використанні для військових цілей. І для нас ідеальною взагалі є картина, коли війну між собою ведуть виключно роботи, а людині взагалі не треба бути на полі бою, роботу оператора можна буде виконувати навіть за кількасот кілометрів від лінії боєзіткнення.

Але, як то кажуть, «де вхід — там і вихід». І він полягає в тому, що до лютого 2022 року в цивілізованих країнах штучним інтелектом для військових завдань системно не займались якраз через страх, що все може вийти з-під контролю. Крім того, не було такого інтенсивного використання боєприпасів та засобів РЕБ з обох сторін війни (у нас просто прийнято прибіднятись про власні успіхи в радіоелектронній боротьбі). Саме так і вийшло, що українські захисники виявились першими у воєнній історії, яким для завдань оборони довелось поєднувати дві речі — дрони як імпровізований засіб ураження і штучний інтелект як технологію, яка покращує точність влучання.

Штучний інтелект сам по собі не виникає, його потрібно окремо вчити під бойові завдання. Тому поки що і в першу чергу це про «машинний зір» на дронах, який дозволяє наводитись на техніку чи піхоту ворога без участі оператора та при шаленій протидії РЕБ

Звісно, що це аж ніяк не «стеля» по технологіям навіть зараз. І тут якраз доречно згадати про F-16 зі штучним інтелектом, згаданий у заголовку цього тексту.

Річ у тім, що з 2020 року ВПС США ведуть програму ACE з використання штучного інтелекту для війни в повітрі. І якраз нещодавно стало відомо, що восени 2023 року відбувся перший навчальний повітряний бій, учасниками якого стали пілотований F-16 та його безпілотний «брат», якого назвали X-62A VISTA. Для самих американських військових тут було важливо перевірити, що штучний інтелект цілком сам може керувати літаком та вести повітряний бій, навіть якщо при цьому на борту X-62A VISTA сиділо два пілоти для «підстраховки». 

Ну, а ми тут для себе можемо взяти планку, що можна йти і в напрямку створення безпілотних перехоплювачів рашистських ракет та «Шахедів», і цими перехоплювачами теж керуватиме штучний інтелект. 

Про всяк випадок ще один концептуальний момент. Будь-яка сучасна зброя відрізняється не тільки технологічністю, але й поняттям про її зловісність також. Відповідно, чим більше ми будемо писати із захопленням про будь-які власні успіхи зі штучним інтелектом на полі бою, то більше надихатиме наших розробників — і взагалі-то ще більше лякатиме наших ворогів, яким це все потім летітиме на голови. 

Ба більше, самі російські «військові теоретики» визнають — низька якість підготовки особового складу є їхньою традиційною проблемою, саме тому там така постійна фіксація на «аналоговнєт». Але що цікаво, відомі ворожі розробки зі штучного інтелекту обмежуються «машинним зором» для «Ланцетів» та окремих типів FPV-дронів.

Як перемогти «людський фактор»

Можливо, ми ще не до кінця знаємо про реальний рівень успішності, з яким наші захисники використовували штучний інтелект для протидії агресору. Наприклад, авторитетний західний аналітичний центр IISS стверджує, що наші військові ще з другої половини 2022 року використовували таку технологію для відбиття російських кібератак на нашу критичну інфраструктуру, для планування контрррозвідувальних заходів і, найцікавіше, для збору та узагальнення даних, як на російських окупантів впливали ракетні удари з HIMARS під час боїв за звільнення Херсона. Виходить так, що «штучний мозок» давав поради, як планувати ракетні обстріли по ворогу, а бійці ЗСУ їх напрочуд ефективно використовували.

І що цікаво, саме приклад Збройних сил України з використання штучного інтелекту аналітики з IISS називали як позитивний

Бо що виявилось негативним, це здивує всіх. Перед 7 жовтня 2023 року ЦАХАЛ уже мав кілька автоматизованих систем управління військами, в основу яких було покладено штучний інтелект. Такі системи здатні «підказувати» найбільш пріоритетні цілі для удару та навіть комплексні рішення для дій на полі бою. Однак, як стверджували аналітики IISS, ізраїльські офіцери такі підказки переважно ігнорували, чим і створили собі цілий комплекс проблем. Цей приклад підкреслює, що штучний інтелект на сучасному полі бою може дати досі небачені можливості, але й заодно вимагає небаченої досі відповідальності. 

Але з цього всього виникає ще один висновок. Нам ще тільки належить створити усі необхідні можливості на основі штучного інтелекту, що призведуть до повного звільнення наших земель від російських окупантів. Однак Україні це під силу як нікому в світі.

Я пишу ці рядки у другу річницю потоплення крейсера «Москва», флагмана Чорноморського флоту РФ, українською протикорабельною ракетою «Нептун». І цей день пам’ятатиметься наступним поколінням і символічним жестом на острові Зміїний, і Днем українського зброяра — як новим святом в нашому календарі.

Більш того, я пишу ці рядки в момент, коли західні ЗМІ все наполегливіше та вголос розмірковують про те, коли та як Україна зможе завершити вже раніше розпочату справу зі знищення «Кримського мосту» як головної артерії ворога, що веде до тимчасово окупованого Криму. 

Хоч і є заява від голови СБУ Малюка про те, що росіяни наразі не ризикують використовувати «Кримський міст» для військової логістики, цей об’єкт ворогу і далі важливий тим, що забезпечує транспортний контроль над загарбаним півостровом.

Це, зі свого боку, є одним з факторів, які дозволяють Кремлю й далі продовжувати агресивну війну проти нашої країни

День, коли ця незаконна забудова окупантів буде остаточно знесена, як і день, коли Чорне море стане остаточно очищеним від металобрухту в формі російських кораблів, насправді значно ближчий, чим зараз ми можемо собі уявити. Але для його настання потрібні дещо більші зусилля, зокрема від західних партнерів, аніж просто духопідйомні публікації зі структурованими очікуваннями по тому, скільки ж десятків ракет, яких саме типів та які морські дрони остаточно підірвуть «Кримський міст».

А тепер ще раз про «Москву» на дні

У наших соцмережах популярним є жарт про те, як «країна без флоту топить кораблі країни із флотом». Це цілком відповідає одному із стратегічних завдань, які взяли на себе Сили оборони України, — максимальне знищення Чорноморського флоту як оперативно-стратегічного з’єднання ворога. Але тут варто підкреслити, що Україна насправді є морською державою, котра, хоч поки і не має потужних надводних кораблів, але знає та вміє воювати на морі.

І цей аспект підкреслює, що задача знищити ЧФ РФ є насправді цілком реальною

Яким зараз є «ядро» сил російських окупантів у Чорному морі? Різного роду супутникові знімки підтверджують, що ворог наразі в строю має 2 фрегати, 4 корвети та 4 підводні човни під «Калібри» із орієнтовним залпом на 50-60 ракет сумарно, лише 7 десантних кораблів із 13 наявних на початок повномасштабного вторгнення, два старі радянські фрегати проєкту 1135 та кілька менших кораблів класу «ракетний катер» та «сторожовий фрегат». Крім того, окупанти в Криму використовують до 10 аеродромів, зокрема для дій морської авіації ЧФ РФ, представленої винищувачами  Су-30 та Су-27, патрульними літаками Бе-12 та гелікоптерами Ка-27/29.

Ці показники підкреслюють амбітність завдання для наших захисників, що ще потрібно знищити із російського Чорноморського флоту

А от тут якраз буде доречним пригадати, що саме із корабельного складу та інфраструктури ворожого флоту вже знищили ЗСУ. Тут насправді по кожному із епізодів можна додати «вперше в історії воєн». Ракетний крейсер «Москва» у квітні 2022 року став першим в історії кораблем цього класу, знищеним в реальному бою. «Цезарь Куников», як своєрідний подарунок на 14 лютого 2024 року, став першим великим кораблем, втопленим морськими дронами у відкритому морі. Коли катери-камікадзе СБУ пошкодили російський ракетний корабель на повітряній подушці «Самум», тут наші захисники буквально пішли проти законів фізики, бо кораблі такого типу створювались як невразливі до будь-якого надводного чи підводного озброєння.

Коли 13 вересня 2023 року ЗСУ провели масовану ракетну атаку по інфраструктурі та кораблям ЧФ РФ окупантів у Севастополі, це був перший удар такого масштабу після Другої світової війни

А субмарина «Ростов-на-Дону» та корвет «Аскольд» стали першими ракетоносіями, знищеними у своїх доках далекобійним ракетним озброєнням. Врешті, є епізоди, які з нашої сторони ще офіційно не підтверджені, але ворог сповна відчув їхню дію на собі. Один із друкованих органів Міноборони РФ в грудні 2023 року заявив, що на початку жовтня минулого року тральники окупантів біля Севастополя були вимушені вести «бойове тралення» мін, які невідомо хто поставив. Що у часі збігається з тим, що росіяни різко перевели ракетоносне ядро ЧФ РФ до Новоросійська. А за деякий час потому в одному із західних ЗМІ з’явились натяки на те, що наші морські дрони могли отримати опцію й також постановки мін проти кораблів.

Коли вдарить «Грім»

Якщо ж шукати пряму відповідь на питання «а що треба Україні для остаточного знищення Кримського мосту та Чорноморського флоту?», то на перший погляд тут все виглядає лінійно — нам треба балістичні ракети ATACMS та крилаті ракети AGM-158 від США, крилаті ракети Taurus від Німеччини та F-16 для забезпечення ударів по ворогу. Практика «бавовни» Сил оборони України по окупантам в Криму показує, що найбільш результативними є саме комбіновані удари з використанням різних засобів. 

Для скептиків, зокрема на Заході, через яких у нас гальмується життєво необхідна допомога, можна приберегти такий аргумент — ЗСУ використовують західні далекобійні ракети можливо навіть краще, аніж інші армії в світі. Наприклад, Саудівська Аравія в 2015-2017 роках отримала та вгатила по хуситам в Ємені невідому кількість ракет Storm Shadow. Але, як бачимо, це аж ніяк не вирішило проблему з безпекою для регіону. На відміну від ЗСУ, котрі з регулярною успішністю «скальпують» та «штормлять» сили ворожого флоту.

Втім, у підборі інструментів для остаточного знищення «Кримського мосту» та ЧФ РФ можна піти нелінійно, покластись на власні розробки у форматі «Нептуна» та балістичної ракети «Грім», але на доведення цих ракет до необхідної кондиції попросити допомогу ресурсами у тих же західних партнерів

У країн Заходу є необхідні сотні мільйонів доларів і технологічне обладнання для створення новітніх потужних ракет. А Україна має волю та знання, як остаточно очистити Чорне море від загрози у формі Росії.

Український ОПК та Сили оборони України  вперше в нашій історії здійснили цілеспрямовану кампанію стратегічних ударів по ворогу, використовуючи лише імпровізовану зброю — дрони-камікадзе. Тут ми маємо відчути всю глибину досягнень українського ОПК та Сил оборони України, котрі вперше в нашій історії здійснили цілеспрямовану кампанію стратегічних ударів по ворогу, використовуючи лише імпровізовану зброю — дрони-камікадзе. Можемо брати яку завгодно хронологію для відліку — чи 33 роки Незалежності України, чи ж всі 400 років екзистенційної війни України проти Росії.

Тим більш, маємо привід уже підвести певні проміжні підсумки. Бо на ранок 18 березня неураженими лишались тільки три із 18 нафтопереробних заводів у «європейській» частині РФ, розміщених у зоні досяжності для БПЛА. Далі можуть бути різноманітні варіанти — можливо далі безпілотники добиватимуть уже уражені НПЗ, можливо будуть задіяні «гібридні» можливості для диверсій в стилі підриву БАМу, або ж може і виявитись, що в нас є дрони-камікадзе і на дальність понад 1000 км. Ніколи не варто забувати, що українці здатні на дива.

Як гартувалась далекобійна зброя

Давайте почнемо з того, що українській «оборонці» вдалось в дуже стислі строки розгорнути індустрію виробництва різних типів безпілотників, зокрема камікадзе. Поки останні 2 роки в Україні лунало «де наші Шахеди», то з уваги випадало те, що Іран розгортав свою «безпілотну» індустрію кілька десятків років, а самі Shahed-136/131 скоріш всього походять від німецького проекту DAR «родом» з 1980-х років.

Сам факт систематичних нальотів дронів-камікадзе по території для початку взагалі-то «множить на нуль» технологічну перевагу росіян в сегменті ведення радіоелектронної боротьби. В серпні 2023 року західні ЗМІ із посиланням на слова наших військових писали про те, що Росія біля свого кордону створила 60-кілометрову своєрідну «смугу» із станцій РЕБ, подолати яку на той момент могли тільки 30-40% наших дронів, і то за умови запуску «роєм». Але як можемо бачити, за півроку потому проблема російської «смуги РЕБ» була вирішена, масштабні нальоти дронів стали можливими.

Інше технологічне диво, створене українським ОПК, полягає в точності ударів безпілотників-камікадзе по російським НПЗ. Як ми могли  зауважити, влучання були по вакуумних установках для переробки висотою в кілька десятків метрів та шириною в кілька метрів. Така точність при ударах на великі дистанції до цього моменту була доступна лише користувачам найдосконаліших ракет західного зразка.

Окремо належне треба віддати конструкторам, що гарно попрацювали над бойовими частинами для БПЛА-камікадзе. Хто б коли подумав, що стратегічно важливі для ворога заводи можуть зупиняти всього кілька десятків потужної вибухівки.

Очевидно, для планування кампанії ударів по НПЗ в Росії Сили оборони України залучили непересічний інтелектуальний ресурс. Вдалось знайти фахівців у сфері енергетики, що вирішили надскладне завдання — пошук слабких місць в російській енергоіндустрії, що давала Кремлю близько 50% всієї експортної виручки. 

Майстри оперативного мистецтва знайшли методи та прийоми, як забезпечити подолання системи протиповітряної оборони на ТОТ України та на території РФ безпосередньо. Те, що наші безпілотники залітають вглиб території агресора на кілька сотень кілометрів — це не тому, що там нема ніяких засобів ППО росіян. Це якраз тому, що наші планувальники знайшли, як обхитрити російських зенітників, в розпорядженні яких є навіть ударні вертольоти Ми-28 та Ми-24, теоретично придатні для перехоплення малорозмірних повітряних цілей на малій висоті. Не кажучи вже про «Панцирі» та інші протиповітряні системи.

Розум Давида проти сили Голіафа

Уся поточна історія з ударами по російським НПЗ нашими дронами — це історія від самого початку про те, як Давид своїм розумом перемагає Голіафа, котрий виглядає кратно сильнішим. Тому кожен уже проведений удар чи кожен майбутній — це справедливий привід українцям радіти та пишатись.

Звісно, щодо поточної результативності нальотів по російській нафтопереробці в публічному просторі циркулюють різні оцінки, в дусі «для песимістів склянка завжди наполовину порожня, для оптимістів — завжди наполовину повна».

Навіть якщо виходити із відомих параметрів, що наразі вибито 15% російських потужностей нафтопереробки, а відновлення може зайняти 2-3 місяці, то це насправді дуже гарний результат, досягнутий із мінімумом від реально необхідних зусиль. 

Скільки завгодно можна пригадувати приклади аналогічних ударів по нафтопереробці Німеччини під час Другої світової, чи ж як Іран та Ірак знищували один одному перевалку та переробки нафти під час війни 1980-1988 року, але там противники для досягнення результату завалювали один одного тисячами тонн бомб. Сили оборони України своїми «аналогами Шахедів» із лише десятками кілограмів вибухівки на борту.

Показник у 15% вибитих із ладу потужностей російської нафтопереробки може виглядати невеликим відносно загальних «енергетичних» доходів Кремля. Але давайте для початку врахуємо, що нафтопереробка дає росіянам не тільки гроші для ведення війни проти України. 

Побічним продуктом переробки нафти є полімери, які потім використовують загарбники для виробництва безпілотників. Побічним продуктом нафтопереробки є взагалі-то й тротил, який використовується російським ВПК для «мобілізаційного» виробництва снарядів. Логічно — чим гірше із нафтопереробкою у ворога, тим гірше у нього з полімерами для дронів і тротилом для снарядів.

В «європейській» частині РФ розміщено не тільки понад половину виробництва пального, але й також левову частку потужностей агропромислового комплексу, який це пальне буквально поглинає. Ще до повномасштабного вторгнення Кремль тримав курс на витіснення України з аграрних ринків країн «Глобального Півдня», а тепер це робить ще інтенсивніше, використовуючи крадене зерно із наших тимчасово окупованих земель. 

Але тепер стає цікавим питанням, як весняну посівну проведуть фермери на Росії за умови, коли пальне доведеться везти ледь чи не з-за Уралу. І як це потім відобразиться на кар’єрній траекторії такого собі Дмітрія Патрушева, міністра сільського господарства та за сумісництвом сина глави «Радбезу РФ» Ніколая Патрушева. Цілком може вийти так, що Україна за кілька місяців буквально пожинатиме плоди успіхів атак по російським НПЗ у тій формі, що українське зерно матиме кращу ціну, аніж російське, для того ж «Глобального Півдня».

Виходить своєрідний «ефект метелика», який в наступні кілька місяців методично ослаблюватиме агресора. Просто цей «метелик» для Кремля має форму українського дрона-камікадзе.

‍