Блоги

Пані Зосі 70+ років. Але енергії в ній стільки, що, здається, вона здатна знести пів світу заради своєї мети. Активна, усміхнена і водночас завжди рішуче налаштована. Кожне питання сприймає як виклик, і вже готова з ним справлятися. Їздить велосипедом на дачу до подруг, аби обговорити нові події. Пані Зося має не менш серйозну та допитливу кішку, яка сидить на підвіконні і за всіма спостерігає. Мабуть, щоб потім усе розповісти своїй власниці, аби вона була в курсі, коли сусідка прийшла додому і хто викинув оту червону обгортку від цукерки просто на землю.

Пані Зося усім у своєму житловому комплексі розповіла, що ми з України і потребуємо допомоги. І люди стали пропонувати якісь речі, гроші, продукти. Я відмовлялася. Тільки б знайти, де жити. Хоча насправді потрібне було все, просто незручно брати, та і дуже не хотілося відчувати себе безпомічною. За два дні наша пані Зося знайшла нам житло. Тимчасове. Поки ми підшукаємо постійне. 

Ми були сусідками. Наші будинки стояли поруч, і пані Зося кожного ранку махала мені у вікно. І посміхалася. І я раділа цьому ритуалу. Це був мій рятівний острівець у той страшний і тривожний час. 

Майже щодня вона приносила нам якусь свою страву. «Я приготувала пиріг. Мені багато не треба. Це вам». «Знаю, підлітки люблять картоплю фрі. От зробила твоєму синові». «А це мій рулетик. Скуштуйте». Мені вже дуже багато років ніхто не готував. Мама пішла у засвіти, коли мені було 10. Бабуся померла 5 років тому. До цього вона довго хворіла, не могла готувати. Тому їжа пані Зосі, приправлена щирістю і теплотою, була для мене особливо смачною. 

Син питав: «А чому людина, яка нічого про нас не знає, нам допомагає?». І я відповідала, що є на світі люди, яким не байдужі людські долі

Ми прожили у квартирі, яку знайшла нам пані Зося, два місяці. І за цей час глибоко здружилися з нашою чудовою новою бабусею. Чаювали, розмовляли — я українською, вона польською. Якось знаходили спільну мову.

Коли ми виїжджали, вона дала мені гроші. Я спочатку відмовилась. Але виявилося, що пані Зося оформила допомогу за програмою 40+, яка передбачала виплату полякам, які прихистили у себе українців. І от все, що вона отримала, вона віддала нам. Сказала, що ці гроші нам допоможуть. Тоді я взяла. І ці гроші дійсно дуже допомогли.

Ми живемо у Кракові понад два роки. За цей час, у силу своєї професії, я познайомилася з багатьма людьми. Але пані Зося — єдина, яка стала нам дійсно близькою. Ми продовжуємо зустрічатися, їздимо в гості, чаюємо, розмовляємо — вона польською, я українською. Хоча тепер ми розуміємо одна одну набагато краще. Як рідні люди. 

Так війна об’єднала людей різних національностей, віку, віросповідань і життєвого досвіду. Так війна показала, як нерідні по крові можуть стати рідними в душі.  

Чимало людей у Європі втомилися від нашої війни і навіть від нас. Ставлення до українців місцями змінилося і в Польщі. Але пані Зося — це наша стабільність, адже завжди до нас добра, чуйна, відкрита і щиро рада нас бачити. Як бабуся, якої мені так бракує.

‍

Фотографії з приватного архіву. Титульна ілюстрація @blancaindiart

Можу чесно сказати, що якби ця новина трапилась в мирні часи — вся Україна гуляла би на майданах, і шампанське би текло рікою.

Утім горе від смертоносних атак на Дніпро та Харків — два головні прифронтові хаби — дещо стерла розуміння, що насправді сталось і чому колись у майбутньому ми назвемо котрусь із минулих вулиць Пушкіна на честь Урсули фон дер Ляєн. 

За гарним збігом обставин група українських журналістів — в тому числі і авторка цих рядків — мали низку зустрічей із найвищими посадовцями Євросоюзу в Брюсселі. Тож варто розповісти, що ЄС від нас хоче і чи справді він зацікавлений в Україні? 

Перше. Жорстка агресія Росії проти України змусила європейців нарешті подивитись на Москву без рожевих окулярів. Співрозмовники, які формують зовнішню політику Євросоюзу, у розмовах тет-а-тет говорили про імперські та колоніальні настрої нинішньої Росії.

Подробиці військових злочинів в Україні та постійні загрози кинути ядерну бомбу по Парижу, Лондону та Берліну змусили європейців задуматись про своє майбутнє і про нову геополітичну стратегію, де Україні буде місце як брамі Європи

І де приєднання Києва матиме однозначні плюси для всіх. Бо сьогодні окупанти скидають КАБи по Харкову, а потім будуть не проти атакувати так само і країни Балтії, які не мовчать і за два роки стали кращими лекторами з теми істинної суті Росії.

Новину про початок вступу до Євросоюзу самі чиновники не звʼязують з конкретними політичними прізвищами, а винятково з опором та рішучістю українського народу. «Ви заплатили надто високу ціну», — лунало і від Петера Стано, і від Петри Гомбалової, і від Вери Йоурової — трьох топ-осіб, які безпосередньо працюють за напрямком з Україною. 

Краща ілюстрація занадто високої ціни — знамените фото з Бучі, де біля почорнілої руки з ніжно-рожевим манікюром лежав брелок з прапорцем Євросоюзу

З огляду на те, як себе поводить Угорщина, а точніше її лідер Віктор Орбан — багатьох зацікавило, а що буде, коли наш скандальний сусід пів року головуватиме в Раді Європи. Враховуючи, що уже зі старту угорський прем’єр вимагає у Зеленського припинити вогонь в односторонньому порядку та почати переговори з РФ. Ще і китайські чернетки мирного плану привіз на подумати. 

Речник ЄС Петер Стано у розмові з українськими оглядачами дав зрозуміти, що Угорщина стала ізгоєм. І її шантаж та пихата поведінка злять багатьох. Бо ж якщо завше нейтральна Австрія уже просить позбавити Будапешт права голосу в ЄС, то це гучний тривожний дзвіночок.

— Угорське головування не матиме жодного змістовного впливу і може спробувати затримати просування речей у порядку денному Європейської Ради в рамках своїх повноважень, але в такому випадку більшість країн-членів завжди можуть натиснути на Будапешт і знайти шляхи змінити порядок денний, — дипломатично заявив Стано. 

У менш офіційній риториці дипломат цілком навіть радів, що частину цього півріччя зʼїдають літні канікули, а ще перекриває топова подія — саміт НАТО у Вашингтоні. А до того часу, коли головування в Раді ЄС перебере на себе Польща, — рукою подати. 

Для України піврічне головування Варшави може стати додатковим трампліном для вступу в ЄС

Тому хочеться вірити в здоровий глузд двох урядів і те, що не повторяться жахливі історії з розсипанням зерна, блокад кордонів та взаємними прокльонами в соцмережі Х. 

Польщу Росія ненавидить хіба трошки менше за Україну — це доведено інтерв'ю Путіна Такеру Карлсону. Тому це шанс і для поляків відкинути фронт від своїх кордонів подалі. 

Розмови з найвищими посадовцями ЄС змусили мене як політичного оглядача ностальгувати за тими часами, коли парламент та уряд були джерелом дискусій та політичних рішень. Європейські чиновники тяжко зітхали і при згадці про корупцію, і про спробу завести темники в державній інформаційній агенції «Укрінформ», і про проблеми військово-промислового комплексу. Вони би з радістю працювали з ідентичними українськими бюрократами, але за відсутності таких змушені мати справу із тими, кого наобирали українці на кількох виборах. Тож на перших поствоєнних — варто сильно подумати про якість політичних представників, аби потім не червоніти.  

Чому Брюссель розглядає Україну як перезбірку свого геополітичного проєкту? США переживає власну кризу — і ЄС готується працювати за планом Б, коли президентом може стати Трамп. Європа досить тверезо оцінює Китай і його прагнення поставити всіх у позу раба. Тож Європа думає про укріплення своїх кордонів та безпеку, де практичний досвід мільйонів українців — те, що треба.

Якщо ЗСУ, ветерани та волонтери — наші найуспішніші бренди на експорт, то цим варто користатись на повну

У Брюсселі має бути більше українських голосів. Наші студенти мають бути стажерами в європейських парламентарів. Наші аналітики мають постійно працювати з фахівцями, які займаються російськими ІПСО, маніпуляціями та перекручуваннями історії. Бо як сказали нам кілька співрозмовників не під запис: «ми бачимо, що левова частка російських ноу-хау таргетується на Україну, а потім іде далі на Захід». 

У часи мого дитинства у новинах на кожному каналі були сюжети із Москви та Петербурга. Так я знала більше про російський світ, ніж треба було. У Брюсселі мають постійно бути українські журналісти та аналітики. Бо чимало стратегічних політичних рішень ухвалюється якраз через прямі зв'язки і особисту симпатію. 

Брюссель відкритий для нас і налаштований на серйозну роботу. Лишається ключове — як залучити фахівців з української сторони

Бо героїчного ореолу українців та особистої чарівності пана Володимира Зеленського мало, коли мова йде про кабінетну рутину в центрі ухвалення рішень. Десь в діловому центрі Брюсселя. Де українська повістка має бути 24/7. І де Україна має сприйматись не як бідний родич, а активний гравець, завдяки якому росіяни на танках ще не чіпляють триколори на установи Євросоюзу. 

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

Росія та Північна Корея 19 червня підписали договір про стратегічне всебічне партнерство. Слідом ще й пішли припущення про те, що КНДР може послати своїх солдат воювати на стороні Кремля проти України.

Життєво необхідною стала потреба отримати від Південної Кореї максимально можливу кількість озброєння у максимально стислі строки. Тим більш, що у нас перед очами є приклад Польщі, яка ще наприкінці 2022 року почала отримувати перші танки K2 та перші самохідні артустановки K9 південнокорейського виробництва, при цьому строк між укладенням контракту та отриманням першої партії склав рекордні 102 дні. 

Логічною виглядає думка, що нам треба співпрацювати із польською «оборонкою» як можливим посередником у поставці південнокорейської зброї для ЗСУ. Тим більш, що збройні контракти для Варшави від Сеулу передбачають не просто поставку до 800 танків, 600 САУ та півтисячі ракетних систем K239, але й виготовлення значної частини цього озброєння саме на потужностях ОПК Польщі.

Але тут треба розуміти, що Польща отримала швидкість поставок та роль хабу із виробництва південнокорейської зброї в першу чергу саме завдяки довготривалій співпраці з Південною Кореєю. І нам цей шлях теж треба буде наслідувати.

Все починалось із «Краба»

Для початку варто нагадати про такий факт — оборонна співпраця між Польщею та Південною Кореєю стартувала ще за кілька років до повномасштабного вторгнення РФ до України. І тут буквально все починалось із «Краба», тобто зі славетної самохідки, котра гарно показала себе в строю ЗСУ в боях проти російських загарбників.

На Krab використовується корпус та шасі від південнокорейської САУ K9. Таке рішення було багато в чому вимушеним, однак без відповідних технологій з Південної Кореї польський ОПК навряд чи зміг би запустити ще в 2015 році серійне виробництво вітчизняних САУ. 

Може прозвучати неочікувано, але Південна Корея сама перша запропонувала Польщі купити танки K2 — і це було ще осінню вже далекого 2020 року

При цьому вже тоді мова йшла про те, що південні корейці готові дозволити ліцензійне виробництво цих танків на потужностях польського ОПК під індексом K2PL. Але на той момент K2 вважався неймовірно дорогим танком — за тодішніми мірками 14 мільйонів доларів за машину — і це стримувало не тільки, наприклад, Польщу, але й саму Республіку Корея від подальших закупівель таких ОБТ.

Втім, після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну світовий ринок озброєння вимушений працювати в режимі «на вчора», питання вартості відійшло на другий план — і це зняло дуже багато бар'єрів, які заважали стрімким контрактам на зброю. Вже влітку 2022 року Польща пішла за бронетехнікою та ракетними системами саме до Південної Кореї, щоб зміцнити своє військо, а Республіка Корея сприйняла контракти на зброю для польської армії як справу національного престижу.  

Повільно та швидко водночас

Однак якщо далі предметно розберемось в поточних цифрах щодо південнокорейській зброї для Польщі, то побачимо картину, яку можна описати висловом «для песимістів склянка наполовину пуста, для оптимістів — наполовину повна».

Показник лише в 102 дні з отриманням першої партії танків та САУ після укладення контракту, як це відбулось у випадку з Польщею та Південною Кореєю, — це справді рекорд, недосяжний для більшості гравців світового ринку зброї

Бо, наприклад, поточні контракти на нові Leopard 2A8 від Німеччини передбачають поставку перших машин не раніше аніж за 2-3 роки після укладення домовленостей.

На кінець 2023 року, за публічними даними, Польща отримала від Південної Кореї мінімум 54 танки K2, 66 САУ K9, 11 ракетних установок K239 та 12 навчально-бойових літаків FA-50 (для заміни переданих МіГ-29 для ЗСУ). При цьому ми можемо зробити поправку про те, що в публічний простір потрапили не всі дані за фактично проведеними поставками.

Старт ліцензійного виробництва танків K2PL на потужностях польського ОПК запланований аж на 2027 рік. Але, схоже, що сама Варшава попросила саме такий люфт по часу в південнокорейських партнерів, бо треба ще відбудувати виробничий ланцюжок так, щоб до проекту K2PL було залучено максимальну кількість польських підрядників.

Ну й окрім того, треба час на налагодження процесів з поправкою на експортні перспективи зроблених у Польщі танків K2. Наприклад, Румунія вже заявляє прямий інтерес придбати такі машини «з прицілом» саме на роль Польщі як хабу з експорту південнокорейської зброї.

Спільні вороги не означають автоматичні поставки

Звісно, в умовах воюючої України все може виглядати замалим і занадто повільним, навіть ті самі 102 дні між контрактом та першою поставкою на фронт, бо техніка нашим захисникам треба буквально на вчора. І це справедливо. Як і справедливим є очікування того, що всю необхідну зброю нам мають дати по факту екзистенційної загрози від Росії, Північної Кореї та інших новоявлених учасників «осі зла».

Однак тут саме той випадок, що у питанні збройної співпраці з Південною Кореєю нам доведеться рухатись по прагматичному варіанту співпраці, який, зокрема, передбачає поступове нарощення номенклатури поставок.

І оскільки на те пішло, для початку було б добре, аби південні корейці нарешті передали нам ті російські 40 танків Т-80У та 70 БМП-3, які ми в них просили ще у квітні 2022 року (ці бронемашини Південна Корея отримала від Росії за борги)

Ще також є дані, що південні корейці мають на своїх складах аж 3,4 мільйона снарядів калібру 105-мм та 200 умовно «вільних» мобільних гаубиць K105. Отримати хоча би частину з цього — уже було б добре для нарощення артилерійських потужностей ЗСУ, оскільки західний калібр 105-мм прямо відповідає радянському калібру 122-мм (який Росія отримує також від КНДР).

Якщо уже говорити про етап отримання від Південної Кореї таких бажаних танків K2 та K9, то тут можна побудувати пропозицію так, щоб вона була взаємовигідна одразу трьом сторонам.

А третя сторона тут — сестринська Польща, яка має інтерес бути експортером зброї, зокрема з підтримкою Південної Кореї

Якщо ж брати двосторонній вектор, тобто Україна-Республіка Корея, то і тут є свої цікаві, так би мовити, «відгалуження». Наприклад, Сеул вже веде перемовини з Варшавою про можливу купівлю техніки польського виробництва, наприклад, радарів, безпілотників, ПЗРК та самохідних мінометів Rak. Тому вже слід робити поправку на те, що якщо ми щось купимо по зброї в Південній Кореї, то ця країна також може проявити інтерес до продукції українського ОПК.

Ще один важливий нюанс — Сеул покупцям своєї зброї «бонусом» пропонує співпрацю, зокрема, в сегменті інфраструктури. Наприклад, Польща в Південній Кореї разом зі зброєю придбала також і трамваї для громадського транспорту Варшави. А у випадку, наприклад, з Румунією йдеться й про те, що Південна Корея готова вкластись у масштабне оновлення транспортної інфраструктури, зокрема, щоб адаптувати її під техніку стандартів НАТО.

У нашому випадку пропозиція «продайте нам К2, і матимете можливість якнайшвидше інвестувати у відновлення України» для самої Республіки Корея може стати саме тим прагматичним ключем, який дозволить і нам вийти на результат у 102 дні між контрактом та першою поставкою зброї

Емоційні та ціннісні категорії в цій історії потрібні в першу чергу саме нам. Концепція «геть від Москви!» класика «Розстріляного Відродження» Хвильового передбачала не тільки орієнтацію на «психологічну Європу», але й на роль «провідника Ренесансу для країн Азії» — і це треба конвертувати в конкретний осяжний результат для наших захисників на фронті.

Підрахунки з відкритих джерел показують, що наша армія використовує близько 20 різних типів танків радянського стандарту, не рахуючи ОБТ західного зразка. Для заміни цього «зоопарку» нам все рівно будуть потрібні танки від Південної Кореї, незалежно від того, коли ми їх отримаємо.

Проте творці плану ніяк не пояснюють, яким чином вони примусять до участі у таких перемовинах російського президента Володимира Путіна й що запропонують йому в обмін на закінчення війни — та ще й на умовах юридичного невизнання Україною російського статусу окупованих територій нашої країни й подальшого озброєння України «до зубів» після припинення вогню. Українці також особливо над цим не замислюються, бо у нас не прийнято серйозно замислюватися над тим, чого насправді бажає очільник Кремля. Ми з абсолютно незрозумілих мені причин вважаємо, що як тільки запропонуємо російському президентові перемовини або просто погодимося на них, Путін відразу на ці перемовини прибіжить.

І українська влада своїми поясненнями про те, що Росію свідомо не запросили на перший саміт миру у Швейцарії, але на другий запросять, «щоб оголосити їй умови», тільки підживлюють цю ілюзію

Але з українськими очікуваннями зрозуміло: ми звикли жити у світі, де не прийнято думати про наміри й можливості опонента чи ворога — й апріорі вважається, що цей ворог буде поводитися так, як нам заманеться. Не зрозуміло, що з очікуваннями радників Трампа. Навіть не самого 45-го президента США, який давно емігрував у власну голову й не збирається залишати свій чудернацький світ, але його радників. 

І тут доводиться погодитись із тим, що Трамп зібрав навколо себе людей, які не просто мислять у стилі замовника, але й розділяють з ним ціннісні категорії

Тут варто нагадати про боротьбу між радниками ексочільника Білого дому під час його президентства, коли голова держави вирішив дійти згоди із північнокорейським диктатором Кім Чен Ином. Відносно тверезо мислячі радники американського президента — такі, як Джон Болтон, — намагалися переконати Трампа, що йому не вдасться домовитися із Кімомом. Але сам він і ті, хто з ним погоджувався, були впевнені, що лідера КНДР вдасться елементарно підкупити й примусити відмовитися від ядерної програми.

Ці намагання Трампа, як відомо, зазнали нищівного фіаско

А сам Кім досяг своєї мети — із провінційного очільника підконтрольної комуністам частини Корейського півострова перетворився на голову держави, з яким зустрічається сам президент Сполучених Штатів (якщо пригадати, що дідусеві лідера КНДР постійно доводилося самому їздити на поклон і до Москви, і до Пекіна, можна зрозуміти важливість такого повороту подій). А чи потрібні були Кім Чен Ину гроші від Трампа? Ну, точно вже не за відмову від бомби, бо політична й безпекова «самодостатність» Північної Кореї — це засади її ідеології чучхе. Й заради них точно можна пожертвувати життєвим рівнем населення, тим більше, що це населення не обирає Кіма. Воно йому підкоряється

І в цьому головна розбіжність світоглядів Трампа і Кіма, Трампа і Путіна. 45-й президент США та його радники живуть у світі грошей. І не просто у світі грошей, а у електоральному світі грошей. Трампу потрібно переобиратися, тому він знає ціну грошам і добробуту.

Кім і Путін живуть у світі ідей, нехай і тричі шизофренічних

Ідея відновлення Радянського Союзу для очільника Кремля є більш важливішою, ніж всі пропозиції американців щодо скасування санкцій — якщо для цього потрібно буде відмовитися від захоплення України. Трамп може вплинути на Зеленського, але на Путіна — ні, бо не може запропонувати йому альтернативу імперській ідеї.

Єдине, що зробить кремлівський диктатор — «пограється» з Трампом, щоб використати політичні ілюзії останнього для посилення своїх позицій. Але ця гра може коштувати Україні втрати нових територій і нових життів

То чи можна примусити російського президента навіть не до перемовин, а до закінчення чи хоча б призупинення війни? Звісно — шляхом поступового й наполегливого виснаження Росії, збільшенням ударів по її території, ліквідацією її військового й економічного потенціалу з одночасною роботою з Пекіном для того, щоб утримати Путіна від ядерного удару по Україні і зменшити китайську допомогу Росії. Очільник Кремля — або його наступник — може зацікавитися припиненням війни тільки тоді, коли її продовження буде позначатися на стабільності й збереженні чекістської диктатури в Росії. У цьому разі десь наприкінці тунелю може й зʼявитися світло, але я не виключаю, що це відбудеться вже тоді, коли Дональд Трамп — навіть якщо його переоберуть президентом США — закінчить свою другу каденцію і остаточно залишить Білий дім. 

<frame>Наступна публікація циклу «Портрети сестринства», в якому ми хочемо розповісти про дружбу українських та польських жінок, підтримку простих людей, але також — про ті непорозуміння, які зрештою призвели до нових знань двох народів одне про одного. Розповідайте нам свої історії — про зустрічі з польськими чи українськими жінками, які змінили ваше життя, вразили вас, здивували чи чогось навчили. Пишіть нам на адресу: redakcja@sestry.eu<frame>

Минав третій місяць від початку повномасштабного вторгнення. Я важко переживала загибель на війні людей, яких любила, а також втрату дому.

«Кафе Україна» стало одним з перших проєктів для інтеграції біженців в Ольштині. Українці отримали можливість безкоштовно вчити польську мову й брати участь у майстеркласах з вишивання. Зазвичай на ці заняття приходило близько десяти людей. Я мусила приводити із собою на уроки 9-місячну дитину, яка або спала, або сиділа в мене на руках. У червні наша вчителька поїхала складати іспити до Варшави, і її тимчасово заступила співробітниця Федерації FOSa Моніка Гаусман-Пневська.

Протягом багатьох років Моніка працювала як громадська діячка, супервізорка (людина, відповідальна за продуктивність праці та інші дії групи співробітників), тренерка в освітніх проєктах, журналістка, представниця EPALE (спільнота вчителів, дослідників, науковців, політиків та всіх, хто професійно займається навчанням дорослих у Європі), вчителька польської мови та психотерапевтка.

Якось пізно ввечері вона вперше написала мені: «Я чомусь увесь час думаю про тебе й про твоїх дітей. Може, потребуєш якоїсь допомоги?»

Згодом Моніка запропонувала пожити у неї вдома. Я була дуже вдячна за такий прояв доброти. Але відмовилася, бо не хотіла завдавати клопоту її родині. Я і двоє моїх дітей — біженці з Шевченківської громади Миколаївської області, де точилися бойові дії. Мій чоловік четвертий місяць був на війні на Херсонському напрямку. Ми приїхали в Ольштин у квітні 2022 року й два місяці орендували кімнату. Я сама платила за житло.

А потім звільнилося місце в хостелі для біженців, бо одна з родин виїхала, і нас безкоштовно поселили в кімнаті на 10 людей. Давали їжу. Тому на той час ми нічого не потребували.

Через кілька днів Моніка написала знову: «Наснився сон. Ти сиділа сама посеред великого чорного поля й гірко плакала. Я дивилася на тебе й не розуміла, що можу зробити, щоб тобі стало легше. Може, все ж потребуєш допомоги? Може, візит до психолога?»

Мені було цікаво дізнатися, як польські психологи працюють з воєнними біженцями. Адже до цього я спілкувалася тільки з українськими психологами, які з 2014 року допомагали вимушеним переселенцям, родичам зниклих безвісти й загиблих на війні, ветеранам.

Працюючи в Україні журналісткою, я брала участь у багатьох тренінгах, де психологи вчили, як розмовляти з людьми, які постраждали від війни, щоб це спілкування не стало для них травматичним. Водночас журналісти, які писали про війну, також потребували психоемоційної підтримки. Ми вигорали від величезного обсягу негативної інформації, яку пропускали крізь себе, щоб розповісти аудиторії про трагічні наслідки російсько-української війни.

Як і більшість біженців, я на той час не розуміла, що робити далі, як жити, де брати сили? Стала дуже тривожною, зникло відчуття безпеки. Втім продовжувала писати статті про вплив війни на довкілля — про екоцид. Усвідомлювала, що все ж потребую підтримки, тому відповіла Моніці, що готова зустрітися з психологом.

Сама Моніка не могла консультувати мене як психотерапевтка, бо не можна дружити з клієнтками. В етичному кодексі це трактують як подвійні відносини, не сумісні з терапевтичною діяльністю. Тому вона познайомила мене з головою Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджеєм Кендзерським. Він визначив мій рівень тривожності, стресу, депресії, оцінив суїцидальні ризики.

Зрозумівши, що я не потребую ліків, надав рекомендації, на що важливо звертати увагу в стані невизначеності. Бо таке балансування між надією й цілковитою зневірою — надто стресове й енергозатратне. Мати нестабільний емоційний стан, переживаючи травматичний досвід війни, — природно. Однак треба вміти самостійно собі допомогти в критичні моменти — стабілізуватися за допомогою різних заспокійливих технік.

Пізніше цим технікам я навчила інших біженок під час зустрічей учасниць групи психологічної підтримки.

Щоп’ятниці після роботи Моніка приїжджала до нашого хостелу, а ми з дітьми їздили до неї додому на вихідні чи свята. Її дім — у передмісті біля озера. Навкруги ліс, де ми збирали ягоди й гриби. У неї вдома стояли книги Сергія Жадана й Оксани Забужко польською мовою. Звучала українська музика. Ми готували вареники й налисники. Моніка казала, що для дітей важливо відчувати «присутність дому».

Одного недільного вечора, а саме 7 серпня 2022 року, ми повернулись від Моніки в хостел і я побачила в месенджері повідомлення, що 4 серпня на війні загинув мій чоловік...  

Перша людина, якій я про це сказала, була Моніка. Вона відразу приїхала до нас у хостел з психологом Анджеєм Кендзерським. Вони допомогли мені розповісти цю страшну звістку моєму 12-річному сину Михайлу. Відтоді Моніка весь час поруч.

Через місяць вона запропонувала мені стати комунікаторкою в проєкті допомоги біженцям. Робота допомагала мені легше переживати найгострішу фазу найболючішого відчуття — скорботи за татом моїх дітей, за чоловіком, з яким ми прожили разом майже 20 років.

До того ж коли біженців виселили з безкоштовного хостела, саме завдяки цій роботі я мала гроші, щоб заплатити за оренду житла. Бо через бюрократичні процедури вже майже два роки не можу отримати українську державну допомогу й щомісячну пенсію дітям у зв’язку із загибеллю чоловіка. Тобто якби не Моніка, ми з дітьми мусили б повернутися у зруйноване місто, де люди живуть без питної води, під ворожими обстрілами, часто без світла.

Моніка була однією з експерток проєкту для біженців від Федерації FOSa, для якої це був перший досвід комплексної програми допомоги вимушеним переселенцям. Думаю, вона запропонувала цю роботу саме мені, бо знала, що я маю багаторічний досвід спілкування з вразливими групами людей, які постраждали через війну, а також щирі проукраїнські переконання.

Це теж часто враховують під час співбесід роботодавці в Польщі. Тому іноді біженці з проросійським або радянським світоглядами видають себе за тих, ким не є, аби отримати різну підтримку.

Одним із напрямів допомоги була підтримка психологічна. Зареєструвалися понад 300 людей. Я була присутня на кожній співбесіді як перекладачка. Під час першої зустрічі експерти запитували учасниць про їхні потреби. Майже всі відповідали, що не хочуть візитів до психолога. Але я уважно слухала їхні відповіді на інші питання й розуміла, що люди часто не усвідомлюють, що мають давні непропрацьовані травми, які досі негативно впливають на їхнє життя.

Наприклад, одна з учасниць сказала, що не хоче, щоб їй допомогли знайти роботу за її спеціальністю. Але готова працювати на будь-якій іншій роботі. Після співбесіди я запитала її, чому так, адже за фахом платитимуть більше, ніж за прибирання кімнат у готелі.

І вона розповіла, що 10 років тому була вагітною, але втратила дитину. І вважала, що причиною цієї трагедії була та робота, яку вона виконувала. Пізніше вона народила, але дотепер боїться робити те, що вміє й любить. Я переконала її записатися на один візит до спеціаліста. І їй допомогли ці консультації!

Були ситуації, коли люди, які працювали в Україні за спеціальністю, не могли змиритися з тим, що в Польщі для них немає іншої праці, крім прибирати, допомагати на кухні чи доглядати. І без допомоги психолога їм було б важче пройти ці «точки застрягання» — ситуації, через які вони відчували себе обезсиленими, безпорадними, нездатними розвиватися й адаптуватися в нових умовах.

Коли люди розповідали мені, як змінилося їхнє життя завдяки психотерапії, я відчувала велику радість. І я вірю, що коли ми втрачаємо контакт з радістю, ми втрачаємо контакт із самим життям

Минув рік, відколи проєкт закінчився, але досі, коли зустрічаю учасниць, вони продовжують дякувати за ці зустрічі. Комусь ми допомогли пережити смерть родичів, комусь — прийняти смутну звістку про свою хворобу й розпочати лікування, комусь — порозумітися з дитиною-підлітком, а комусь навіть зберегти життя. Одна жінка зізналася, що якби я не вмовила її піти до психолога, а той не направив би її до психотерапевта, вона би вчинила самогубство. У критичний момент їй допомогли ліки й терапія.

Коли я слухаю сповіді біженок, завжди згадую Моніку. Якби вона не дала цей поштовх, всім нам було б важче проживати наш травматичний досвід війни. Її безкорислива допомога, яка в різний спосіб виходила за межі проєкту, дала українкам (і мені особисто) те, чого вони потребували найбільше. Вона допомогла нам знову відчути радість.

Російська опозиційна співачка Монеточка нещодавно випустила нову пісню «Это было в России». Молоді росіяни одразу почали знімати під неї ролики для TikTok з ностальгією, як же добре жилося без західних санкцій. 

Покоління, яке виросло за Путіна, сумує за концертами західних зірок, чемпіонатом з футболу та Олімпіадою в Сочі. Утім в низці відео був сум за Зеленським як ведучим «Голубого огонька» на Первом канале. А ще за спільними військовими парадами Росії та України на День військово-морських сил у нині окупованому Криму. 

Звідки береться ця імперська прошивка в юних головах? І чому навіть у цій безневинній ностальгії за бігмаком росіяни не можуть відмовитись від ідеї надягнути на українця тугий нашийник?

Намагання затягнути в медійний простір росіян — тих, які маскуються під друзів України та співчувають війні, — зробили вкрай погану штуку

Є низка громадян, які в укриттях під обстрілами дивитимуться випуски Максима Каца, Алєксандра Невзорова, Марка Фейгіна — і на повному серйозні заявлятимуть, що в Україні нема жодного інтелектуала, який би міг бути рівнею цим особам. 

Низка українських політиків та блогерів сама спокусилась російськими переглядами. І тому цілодобово набиває перегляди та лайки гостями із Росії. Дійшло до того, що радники Офісу президента Олексій Арестович та Михайло Подоляк ледве не щовечора сиділи у Юлії Латиніної та тішили імперське самолюбство тезами про хуторян, які зовсім відбились від рук і качають український проєкт та про дуже гарний СРСР, який на тутешніх землях буцімто благословив сам Бог. 

На будь-яку критику подібних посиденьок Подоляк відповідав, що інтерв’ю росіянам допомагають доносити українську позицію і порядок денний до російськомовної аудиторії в різних країнах. «Потрібно займати будь-які майданчики для того, щоб наша позиція домінувала», — сказав він у коментарі виданню «Детектор медіа» у лютому 2024 року. 

Інвазії росіян стали настільки сильні, що відомому українському журналісту та інтелектуалу національного рівня Віталію Портникову довелось піти на територію ворогів — на ефір до Марка Фейгіна і там вчисту розгромити Юлію Латиніну.

Навіть під тиском історичних фактів та чітких аргументів Латиніна, яка тривалий час маскувалась під прогресивну інтелігенцію із Москви, доводила, що українці та росіяни колись разом будували імперію, а пригнічення українців у ній нібито не відбувалося.

Рота пропагандистці зміг закрити лише аргумент Портникова про те, що у будівництві Російської імперії могли брати участь лише етнічні українці, які «відмовлялися від власної ідентичності та приймали чужу, московську умовно кажучи, а потім російську національну ідентичність»

Ставати яничарами, брати російський паспорт і їздити прославляти військову окупацію України — це той єдиний метод, коли українці можуть подобатись нинішній Росії. Зараз у Москві не бракує співачок та телеведучих українського походження — Лоліта Мілявська, Регіна Тодоренко, Ані Лорак та Таїсія Повалій. Всі вони ходили голосувати на вибори за Путіна, співають в трусах перед російськими загарбниками та відстоюють РПЦ. Всі вони вибрали російську ідентичність — і це суто російський ресурс для пропаганди РФ, аби далі нести байки про єдиний народ. Хоча тут просто історії жінок, які вибрали гроші і заради цих рублів стерли самих себе. 

А з ким же можна розмовляти в Росії? 

У травні, в день, коли РФ била ракетами по типографії в Харкові, яка друкує шкільні підручники та дитячі книжки, — у львівському готелі збирались російські опозиціонери. Уже згаданий радник Офісу президента Михайло Подоляк розповідав, як розказував, як ми будемо допомагати Росії ставати та ноги та поважати її в майбутньому.

Насправді — це розмови в безодню, оскільки єдине, що хвилює росіян, судячи зі свіжих новин, — встигнути наміняти доларів після нових західних санкцій

Чи варто говорити з росіянами? Можна, але точно на своїх правах і з чіткими аргументами — майстер-клас у цьому питанні дав Віталій Портников. Але точно без заглядання до рота, бо все це завершується клацанням щелепи крокодила на шиї жертви. 

Замість того аби проводити вечори з росіянами в затишних ютубах — українцям варто навчитись говорити про себе на Заході. Дискусії варто вести із західними інтелектуалами, яких поважають і дослухаються. Західний світ так довго жив в ейфорії від розпаду СРСР і з любовʼю до російської водки та шапки-вуханки, що десь не помітив, як йому викручують руки. 

Одна колонка Тімоті Снайдера чи Сергія Плохія в західному виданні на тему відмінностей між Україною та Росією вартує набагато більшого за улесливі питання до московських гостей, як нам називати вулиці і чи варто йти до НАТО 

Будь-яке дослідження американської історикині Енн Епплбом про природу комунізму і тоталітарної системи СРСР робить розуміння сучасної Росії набагато глибшим. Бо Путін аж ніяк не новатор геноциду українців. Сталін дуже чітко розумів, що без репресій йому не втримати Україну. І тому вирішив влаштувати голодомор 1932-1933 років, аби підкосити потенціал до національного руху та відновлення незалежності України уже за покоління. 

Говорити з росіянами можна лише для того, аби розуміти їхні методи нових гібридних воєн. Але це має бути дозовано, а не нонстоп, як це буває в українських блогерів. 

Росіяни відмовляють нам у праві на субʼєктність. Бо для них Україна — це поїсти галушок зі шкварками, покупатися влітку в Одесі і тягнути сюди своїх заробітчан із Москви в усі доступні сфери. 

Українець для них — це холоп, який відбився від рук пана. І тому поміщик прагне вибити дурощі із мужика, аби своє місце знав. А місце для України в уявленні Росії дуже просте — це ресурс для нових воєн і покращення власного генофонду, який давно перебуває в глибокій кризі. 

Є лише одна цільова аудиторія справді хороших росіян, з якими є сенс говорити. Це ті, котрих не влаштовує нинішня тоталітарна система в Росії, і хто записався добровольцем на боці України

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

‍

‍

Щонайменше четверо моїх знайомих і друзів у соцмережах писали про те, як чудово українські малюки встигли опанувати польську, чеську, німецьку – мову країни, яка стала їхнім тимчасовим прихистком у воєнні часи. Найчастіше це замітки із вагону «Укрзалізниці» — місця, яке об’єднало українців, навмання перетасувавши випадкових подорожніх, де стрічаємо мам і дітей, ділимося останніми новинами із незнайомцями. Зазвичай це пости із захопленням і легким сумом. 

Бурхливіші емоції викликають розмови про те, навіщо українські батьки — як не дивно, навіть україномовні, — продовжують ростити своїх малюків на ворожому контенті. Зусібіч вмикають їм російських «Машу і Ведмедя», бо і справді — чим іще зайняти дитину в дорозі? 

«Якщо наші діти будуть сприймати російську як рідну — все, ми програли. Навіть якщо переможемо у війні», — словами філософа Вахтанга Кебуладзе звертається до українських мам членкиня Асоціації дитячих центрів України Іванна Капелющак. Вона записала відео, головним лейтмотивом якого є прохання розмовляти з дітьми рідною українською мовою.

«Важливо достукатися і донести батькам, що вони теж відповідальні за майбутнє життя та здоровʼя підростаючих діток України, а отже — цілої нації, — каже Іванна Капелющак. — Ми говорили про це раніше за кавою з Іриною Цибух, думали після війни на Донеччині та Луганщині робити проєкти. Одразу по смерті Іри ми зробили відеочелендж від діток, які пояснюють батькам, чому потрібно з ними розмовляти українською».

Іванна сподівається, що подібні відео з проханням до батьків зроблять інші дитячі центри та садочки.

Дитяча письменниця Олена Жупанова — освітня мотиваторка та популяризаторка читання, авторка книг про вивчення англійської та читання з раннього віку. Вона підтримала челендж #розмовляйтездітьмиукраїнською і нагадала про кілька важливих точок у розвитку мови і білінгвізму дитини.

Перший важливий вік — 12-18 місяців, коли дитячий мозок несвідомо формує свою мовну «базу» з тієї мови, яка переважно оточує дитину. Другий проміжок — 9-11 років, коли дитина перестає сприймати граматичні структури інтуїтивно, тож кожну наступну мову сприйматиме як додаткову і перекладатиме рідною.

Звісно, не йдеться про те, що в рік чи дев'ять вікно можливостей опанувати мову закриється. Але сумний нюанс все одно є

— З кожним днем, місяцем і роком, коли батьки розмовляють зі своєю дитиною російською, вони віддаляють її від того, щоб вона сприймала українську мову як свою, — констатує Олена Жупанова. — Як ту, що потім стане частиною її особистості. Як ту, за якою вона потім несвідомо обиратиме, який контент споживати. Що старші ми стаємо, то важче нам переходити на іншу мову. Мозок лінивий, він хоче робити те, до чого звик. А надто, якщо це все так добре працювало в ранньому дитинстві. 

Письменниця так само радить розмовляти вдома з дітьми українською. Адже мова стане важливою частиною їхньої ідентичності.

До слова, покладатися лише на садочок і школу не варто — підвалини самоідентифікації закладаються найближчими людьми

Про навалу російського контенту в дитячих планшетах теревнимо у спільноті українок у Кракові. Намагаємося чесно відповісти на питання, чому під час війни на винищення нації україномовні батьки продовжують згодовувати власним малюкам російськомовний контент? Якими залізними аргументами апелюють ті, хто самі виросли на Курочці Рябій і Телесику? Не можемо дійти спільного знаменника — чому усюди лунають мотиви «Маші й Ведмедя», якщо кожне українське видання пропонує свій топ-10 із цікавезних українських мультиків, youtube-каналів і сучасних книжечок? 

Відповіді так і не знаходимо. Зате підходимо ближче до суті питання. Російський контент не лише віддаляє дитину від визначення самоідентифікації. Він відверто ворожий. Одна з учасниць оповідає, як приймала у себе гостей із дітьми:

— Поки дорослі готували, діти сиділи в кімнаті і дивились мультики про «смешариків». Я заходжу і чую фразу: «Нет, мы не будем никого убивать, мы сбросим на них атомную бомбу». Я досі в шоці.

Про негативний вплив російських мультиків і подекуди вуха майора ФСБ, які стирчать з-за мультяшних героїв, неодноразово йшлося на платформі «Як не стати овочем» Оксани Мороз. Тут розбирають кейси з інформаційної гігієни для наймолодших і не тільки. Засновниця платформи разом із дитячою психологинею Катериною Гольцберг фокусуються на елементах російської пропаганди, яка м’якою силою вкладається у голови малим українцям. Сюди ж — не лише російська Маша із її «кордоном на замку», радянськими кашкетами і військовою технікою. Тут також мультфільми про трьох богатирів із переписаною під росіян історією Русі. 

Із початком повномасштабного вторгнення звичний контент міг стабілізувати дітей у стресі зміни дому і розставання з рідними, дати відчуття нормального життя і спокою.

Утім, на третьому році війни українські батьки уже мали б переглянути продукт, на якому зростають їхні діти, й викреслити із нього відверто ворожий. Особливо, якщо проблема лежить у площині національної загрози

Рівно о 08:16 у неділю у Варшаві лунає повітряна тривога. Це знов хтось поспішав на автобус і не перемкнув свій телефон на беззвучний режим. «Злетів цей чортів МiГ з **учої Саваслейки», — хлопець, що сидить переді мною і скролить новини, не добирає слів. Зачіпляємося поглядами з дівчиною, яка щойно закомпостувала квиток. Їй знайомий цей «рінгтон», вона сердито супить брови і теж береться за свій телефон. Вона — українка.

Українці у салоні варшавського автобуса, не зговорюючись, перевіряють, куди і що летить, скільки летить і з якою швидкістю, пишуть рідним і знайомим найважливіше: «Як ти?». 

Я майже не бачу синьо-жовтих стрічок на рюкзаках і сумках, мої земляки здається, вже влилися у «нормальне життя» Варшави, розпорошилися серед місцевих, щоб іноді шокувати флешбеками. Ось дівчина дуже вправно закриває голову руками і присідає, налякавшись вибуху травневого грому. Ось чиясь дитина несамовито кричить під час прем’єри мультиплікаційного фільму про Маріо — там у стрічці теж щось спалахує і вибухає. І малюкові картинка здається страхітливо знайомою. 

Ніхто не жаліється й не нарікає — відомо, в Україні зараз у тисячу разів складніше. Окрім пісень, «шокання», музики у транспорті й завзяття до праці ми привезли сюди ще й свої травми

Але українці — це не лише про тривожність. Вони ще й про вдячність. Карина Антоненко із Луганська — одна із нас. У неї така гарна українська, наче вона вивчила її нещодавно. Так ретельно вимовляючи тверду «ч» говорять українці, які повертаються до мови своїх дідів. Але її дід — з Кавказу. 

— Дід був грузином, моя зовнішність — від нього, — всміхається Карина. — Він працював у цирку — грав в оркестрі на саксофоні. Дід опанував чимало музичних інструментів, тож і я сіла за фортепіано з трьох років. 

Вона майстерно грає на саксофоні: 

— Саксофон — чудова річ. Коли мені сумно, я беру і граю.

Після вибуху великої війни вона опинилася у польській Рабці Здруй. Про великий благодійний концерт, організований українцями, говорили в усій околиці.

Тоді для України зібрали 23500 злотих допомоги і товари першої необхідності. Дійство, в якому брала участь Карина, увійшло в історію містечка

На річницю повномасштабного вторгнення Карина разом із польським музикантом записали кліп «Dziękuje, Polsko», який супроводила такими словами: «Поряд з нами країна, яка дала нам можливість знайти прихисток, яка допомагає з першого дня війни, яка дає нам все, щоб пережити ці жахи. Кожній людині, яка зрозуміла наш біль, кожному волонтеру і солдату — дякуємо. Дякуємо, Польща».

Коли в її сусідів — літньої пари поляків — від вибуху газу спалахнуло два поверхи дому, українська діаспора уже знала, що робити:

— Ми почали міркувати, як допомогти? У музикантів грошей небагато. Але ми придумали зробити великий концерт, як робили для України. Багато українців взяли в цьому участь. Дівчата щось готували, продавали випічку, принесли своє рукоділля. Захід зібрав 50000 злотих. І зараз сусіди вже відбудовуються — у них є стіни і дах.

Коли в неділю о 08:16 злітає МіГ, я думаю про цей класний приклад українсько-польської сусідської взаємодії.

Тривожно вібрують телефони у Варшаві, Любляні, Лондоні й Берліні, маленькі тривоги звучать по всій Європі. Але лунає ще Каринин саксофон

Одного червневого ранку киянка, сержантка ЗСУ та бойова медикиня однієї з рот Київської ТРО Аліна Сарнацька зайшла в метро. І там побачила плакат, де Олена Кравець розказувала про те, як у неї випадають груди під час виконання бойових завдань. Внизу було лого бренду brabrabra та маленька виноска внизу, що це цитата захисниці з позивним «Піранька». А медійна комікеса просто озвучує її слова, бо ж одна за одну. 

Трошки магії сарафанного радіо і пошуку в Google — і знайшли реальну «Піраньку». Нею виявилась старша бойова медикиня 503 окремого батальйону морської піхоти Юлія Мала. Її дозволу про використання імені і цитат ніхто не питав. Далі стало ясно, що цитати взагалі були нарізані із закритого опитування про потреби захисниць та ветеранок.

Тобто група осіб вирішила у власних інтересах здійснити апропріацію чужої професії та чужих реальних проблем. У конкретному кейсі з brabrabra — люди, які не нюхали війни по-справжньому вирішили натягнути на себе чужий камуфляж. До того ж бренд з білоруським корінням, який ще в 2017 року скаржився на падіння продажів через те, що новому поколінню вони вже не цікаві, — вирішив просто спіймати хайп на чутливій темі. 

У кампанії були анонсовані ще кілька медійних жінок — співачка Надя Дорофєєва, інстаблогерка Даша Квіткова та телеведуча Надя Матвєєва.

Вони теж абсолютно цивільні, ніколи не мали жодного стосунку до ЗСУ. А відповідно не знають, як воно не міняти ліфчик кілька днів, бо в тебе бойове завдання 

А от, як реальні проблеми жінок в армії описує Марина Л., яка служить у ЗСУ кілька років: 

— Хоч би одним оком подивитися про ту розпіарену жіночу військову форму, мовчу про те, щоб видали, мовчу вже про білизну. Мрію за останні 6 років отримати футболку під кітель, нехай навіть не мого розміру, ще ніколи не отримувала свого розміру жодної форми, хіба що берці. Не нила, не стогнала, не кричала з усіх прасок, яка тяжка доля у жінок в армії. Отак і служимо. А хтось нас, нещасних обездолених жінок в армії захищає, хоче нам брендові труси дати зі складу... Отак і живемо.

Кейс з brabrabra змусив задуматись, що рекламні кампанії потребують якісних змін та нових облич. Бойова медикиня морпіхів Юлія Мала могла з блиском розказати про проблему з білизною для військових. Борди з «Піранькою» в метро могли би справді привернути увагу громадян. І це була би гарна соціальна кампанія, яка не зводиться до реготань про стрибаючі груди, які звідкись випадають. 

Горе-маркетологи можуть собі думати, що українське суспільство не змінилось, і можна далі пхати на обкладинки куму президента та акторок сумнівних серіалів

Часто кажуть, що ветерани не медійні, тому їх не можна взяти на рекламу, але це точно застарілий стереотип. 

Не так давно новим героєм успішного проєкту «Холостяк» став ветеран Олександр Терен. Колишній київський бариста пішов добровольцем на війну і втратив ноги під час визволення Харківщини в 2022 році. Поява Сашка у подібному телепроєкті — це вихід на масові аудиторії тих, хто не цікавиться політикою і війною. І саме так суспільству можна показати, що хлопець на протезах — не привід його пожаліти, або взагалі поставити хрест. Це важливо, бо у нас буде ціле покоління молодих людей з інвалідностями внаслідок війни. 

Гарний приклад рекламної колаборації із армією мав не так давно бренд Solo for diamonds. У них є колекція іменних каблучок, одна із яких називається Karaya — на честь знаменитого пілота, Героя України Вадима Ворошилова. Захисник особисто взяв участь у розробці дизайну прикраси, очікувано — він у формі літака. У рекламному ролику хлопець знявся зі своєю дружиною і зізнався у тому, що його надихає любов та сімʼя. Це була та історія, які справді надихають. 

Одна із найбільших втрат активної української спільноти — загибель відомої парамедикині та журналістки Ірини Цибух. Дівчина хотіла сім'ю, дітей і високі грядки з помідорами, але життя «Чеки» обірвалось під Харковом. Ще на початку повномасштабного гламурний журнал Elle зробив інтерв'ю і фотосесію Іри. Це було щось свіже — побачити історію жінки із сенсом, а не коханки олігарха, яка турбується з того, що їй вдягнути — Chanel чи Dior. Коли Іру ховали у Львові — чимало хто ніс на руках портрети із тої зйомки. Це було пронизливо до кісток. 

Скандал із кумою президента був потрібен, аби суспільство поговорило про доречність піару на ЗСУ

Якщо сучасні бренди хочуть продажів в Україні — вони будуть змушені йти в ногу з часом і давати голос військовим. Саме військові мають голосом говорити про себе, свої історії та проблеми. Саме ветерани та ветеранки мають бути на бордах із цитатами від себе. Їм не потрібні сумнівні посередники для розмов із цивільними. Тим паче, якщо ці медійні особи не гребували заробітками на Росії, тривалий час були поза політикою і з великим скрипом відмовились від російської мови в публічному просторі. 

Є чітке відчуття, що суспільство хоче бачити нових героїв. Хочеться відчуття причетності та емпатії, а не цитат «хай їдять тістечка», а я тут далі буду збирати славу та гроші.

Скандал із недоброчесними ліфчиками добре показав, що «одна за одну» не клеїться, якщо у вас різні позиції. Коли одна в тилу бере гроші з бюджету, а інша роками не вилазить з передової

Якщо пані Олена Кравець хоче бути корисною для жінок-військових — вона не має красти їхні цитати із закритого опитування. Можна привернути увагу до ЗСУ інакше — і бажано через власну дотичність до вагових подій. З ліфчиками на фронті захисниці справляться самі, без чужих голосів і огидних плакатів у метро.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Результати виборів до Європарламенту дали українському суспільству відчуття, ніби чергова геополітична тектонічна плита пішла з-під ніг, і тому стають тривожними подальші перспективи підтримки України від країн Європи. 

Зa своїм прямим профілем (тобто оборонна політика) у цій ситуації можу сказати наступне — рішення щодо військової допомоги Україні від Європи, по суті, стоять на ґрунті довготривалих рішень, і результати виборів до Європарламенту навряд чи здатні похитнути ситуацію. Однак потрібні певні проактивні кроки не тільки з боку державу, але й громадянського суспільства з його можливостями.

Праві люблять гроші на «оборонку»

Ми маємо насправді доволі широкий простір для ухвалення рішень, який базується на доволі очевидних речих — усі праві політики, навіть якщо вони показові «русофіли», люблять гроші, а надто коли фінанси йдуть на військово-промисловий комплекс їхніх країн. За прикладами далеко ходити не треба.

Наприклад, ми дожили до тієї геополітичної епохи, коли навіть Сербія (щоправда через «треті» руки) систематично продає боєприпаси власного виробництва для ЗСУ, які потім знищують російських загарбників.

Тут просто відбувся саме той момент, коли прагматичність переважила над риторикою про «дружбу з росіянами». Тим більш, що сама Москва до цього в збройному плані примудрилась «кинути» навіть свого давнього відданого союзника

Або ж інший дещо гострий приклад. Проросійський очільник уряду Словаччини Роберт Фіцо справді заявляв, що більше не буде безоплатно постачати вйськову допомогу для ЗСУ. Але мало того, що він це промовив уже після того, як усі «вільні» запаси по озброєнню були вичерпані, так є ще нюанс — підприємства словацького ОПК продовжують виконувати замовлення за гроші ЄС на колісні САУ Zuzana 2 для ЗСУ (самохідні гармати — це просто єдиний вид озброєння, який може виготовляти Словаччина).

Звісно, нікуди не зникає питання, а чого очікувати від Франції, де оголошено позачергові парламентські вибори і де можуть перемогти ультраправі на чолі з Марін Ле Пен. Бо є момент хоча би із тим, що нам уже пообіцяли вкрай потрібні Mirage 2000, що можуть бути і засобом ППО, і засобом доставки крилатих ракет SCALP-EG.

Втім, треба розуміти, що у рішенні Макрона передати нам ці літаки стоїть не тільки альтруїзм, заснований на пан’європейських цінностях, але й цілком прагматичний розрахунок в інтересах власної економіки також

Річ у тім, що ще в 2021 році французька літакобудівна корпорація Dassault Aviation (виробник Mirage 2000 та новітніх Rafale) була вкрай непевна щодо власних виробничих перспектив після 2025 року, яким вичерпувався наявний тоді портфель замовлень на літаки. Однак на тлі війни РФ проти України попит на зброю виріс настільки різко, що тепер довжина портфелю замовлень на «Рафалі» сягає початку 2030-х років. Втім, аж ніяк не можна сказати, що французька «оборонка» досягла тих вершин, де може спочивати на лаврах. Є невирішена проблема: оборонні підприємства Франції мають настільки недостатні обороти і стабільність замовлень, що банки цієї країни досі не наважуються кредитувати власний ОПК.

Відповідно, завантажити свою «оборонку» замовленнями, в тому числі, за рахунок допомоги Україні стає стійким інтересом усіх політичних сил Франції. Навіть для Марін Ле Пен, котра у березні 2024 року неочікувано зробила обережну, але все ж заяву на підтримку саме України у війні проти Росії. І йдеться про політика, яка мала стійку славу прихильності до Москви.

Національний егоїзм європейських цінностей

Наша комунікація із західними партнерами базується на постулаті, що їм краще та ефективніше інвестувати саме в українську оборону, аніж на пряму витрачатись на підготовку війни проти Росії. Виходить цікавий формат колективної оборони, спрямований на максимально ефективне використання доволі обмежених ресурсів, який базується на спільності інтересів. 

Але тут варто розуміти, що такий формат колективної оборони Європа практикує уже понад десятиріччя, саме тому Києву і вдалось порозумітись із європейськими партнерами щодо своєї безпекової пропозиції

Наприклад, ще з початку 2010-х років Німеччина та Нідерланди ведуть стійкий курс на інтеграцію своїх сухопутних військ в єдине ціле. І саме в рамках цього процесу ті ж Нідерланди фінансували для України поставку німецьких «Леопардів».

Або ж Франція та Бельгія, які теж працюють над злиттям своїх армій в єдине ціле, починаючи ще з 2017-го року. Процес розрахований на горизонт до 2030-х років, де французи постачатимуть колективній армії бойову техніку, а бельгійці — боєприпаси. 

А якщо уже продовжувати тему із Францією, то давайте згадаємо ось про що. Серед усього іншого Макрон заявляв про план підготувати в 2024 році бригаду для України на 4500 осіб. Якщо уважно стежити за дискусіями, які публічно йдуть у французькому безпековому середовищі, можна припустити наступне —президент Франції говорив не просто про підготовку 4,5 тисяч українських солдат, а й, скажімо, про відпрацювання чогось на кшалт інноваційної структури для наших бойових бригад. Річ у тім, що до лютого 2022 року армія Франції вела програму Scorpion — на випадок «великої війни» в Європі проти РФ краще мати компактну армію, насичену колісними бронемашинами, де танки гратимуть другорядну роль.

Неактуальність таких розрахунків показав досвід дій ЗСУ, тому тут французи пішли за принципом «навчаючи інших, навчаєшся сам»

Замість висновків по ситуації

Доволі часто навіть ми самі себе сприймаємо лише як прохачів допомоги, хоча об’єктивні цифри говорять про зворотне. За офіційними показниками, у 2023 році Україна витратила на оборону 40 млрд доларів власних ресурсів, а от Стокгольмський інститут дослідження проблем миру (SIPRI) стверджує, що наші фактичні оборонні затрати торік були насправді 64 млрд доларів, взятих лише із власної казни.

Із цих даних треба екстраполювати, що мінімум 20% із цього бюджету Україна витрачає на прямі закупівлі зброї та боєприпасів — як у вітчизняного ОПК, так і закордоном також. Тобто можна лише уявити вагомість наших зусиль та результатів на тлі того, що іноді контракти на зброю навіть «всього лише» на півмільярда доларів можуть бути елементом стратегічної співпраці між двома країнами. 

Відповідно, маючи такий багаж, ми як країна та суспільство можемо самі пропонувати нашим партнерам в Європі рішення для зміцнення спільної безпеки, засновані на прагматизмі та апеляції до інтересів кожної з держав ЄС

Наприклад, прозвучить неочікувано, але у самій Європі, порівняно з нами, індустрія безпілотних систем, по суті, ще на зародковій стадії, і тут можна лише уявити ту ширину перспективної співпраці у цьому питанні.

Або ж якщо країнам Європи так гостро потрібен наш досвід у війні проти РФ, то можна ставити питання не тільки про те, що західні інструктори можуть вчити наших військових. Але й також про те, що наші інструктори можуть вчити західних військових.

Усе насправді у наших руках навіть у ситуації, коли здається, що з-під ніг йде чергова геополітична тектонічна плита

14 червня, напередодні Глобального мирного саміту в Швейцарії, інформаційні агентства опублікували цікаву мапу світу. На ній — синім та блакитним виділили країни, які погодилися на участь у Саміті. Сірим (надто вже прямолінійно) зобразили ті держави, які до Бюргенштоку своїх представників не відправили. Великою плямою на цій мапі сіріє Росія, Китай та переважна більшість країн Африки. 

Втім, карта з «поділом світу», як потім виявиться, буде дещо неточною. І невизначеного сірого стане значно більше. Зрештою, дивуватися немає чому. 

За два роки війни, яку Росія затіяла проти України, світ, схоже, адаптувався, до усвідомлення «нових реалій», які йому згодовувала Москва, — до жахливих картинок розбомблених українських міст, до щоденних ракетних атак, вбитих і поранених мирних жителів, до цифр загиблих воїнів та до емоційних історій тих, хто вимушено покинув свої домівки і рятують дітей за кордоном.

Після короткочасного шоку світ більше двох років так і не визначився з відповідями на основні кілька запитань

Перше: чи потрібно, аби країна-агресор програла? (саме в такій постановці питання). 

Друге: що зробити, аби країна-агресор заплатила за свою зухвалість розпочати війну в центрі Європи? (щоб іншим це стало уроком). 

Третє: як забезпечити повернення до сталого миру і до міжнародних правил, які визначені Статутом ООН і купою різних конвенцій? (і як повернути, зрештою, міжнародне право). 

Очевидно, саме пошук відповіді на ці питання і лежав в основі ідеї проведення Глобального саміту миру, який за задумом організаторів, мав «струснути» ці питання хоча б інформаційно. Втім, щонайменше за місяць до Саміту стало очевидно, що озвучена «формула миру президента Зеленського», яка пропонувалася як основна тема для дискусії світових лідерів, підходить не усім. Частина учасників досі безперебійно торгують з Москвою, ще частина є давніми стратегічними партнерами РФ, ще частина досі намагається допомогти «зберегти обличчя Путіну» тощо. І поки відсутні крапки над «і» в питаннях, хто ж переможе на лінії фронту та хто має більше шансів вистояти, частина країн вирішила або не їхати до Швейцарії, або утриматися при підписанні підсумкових документів. Тому «формулу» довелося суттєво коротити, аби численність делегацій була б щонайменше більшою, ніж на Саміті «Кримської платформи», інавгураційний саміт якої пройшов ще до початку повномасштабного вторгнення Росії. 

Це вже доконаний факт: Україна розраховувала, що країн, які доїдуть до Швейцарії, буде набагато більше

Нагадаємо, що у березні 2022-го за резолюцію ООН із засудженням вторгнення Росії проголосувала 141 країна. Цього разу офіційний Київ розіслав більше 160 запрошень. Однак на зміну кількості учасників вплинуло кілька фактів. По-перше, на Саміт не прибув Джо Байден (очікувалося, що участь американського президента додасть заходу більшої ваги). По-друге, після візиту Володимира Путіна до Пекіна, Китай також відмовився надсилати своїх представників навіть на міністерському рівні. Ну, і по-третє, не треба применшувати антиагітаційну роботу, яку на усіх рівняв включила Москва. Включно з «мирними пропозиціями», а по суті ультиматумом, який Володимир Путін проголосив напередодні Саміту. 

Але навіть це не зіпсувало важливої інформаційної картини. І було відповіддю Путіну щодо «нелегітимності» президента Зеленського. Оголошення учасників Саміту та рукостискання керівників делегацій з президенткою Швейцарії Віолою Амгерд та президентом України Володимиром Зеленським розтягнулося більш ніж на годину. 

А спічі зі звинуваченнями Москви у розв’язанні неспровокованої агресії — ще на кілька годин. Особливо емоційним був виступ прем’єр-міністра Хорватії Андрея Пленковича. Він заявив, що світ прекрасно розуміє наміри Москви, коли вона говорить, про «мир в Україні» — це задіяння так званого «принципу салямі».

Спочатку — ножем відрізається Крим, потім Донецька і Луганські області, а тепер уже й Херсонська та Запорізька. І далі буде, якщо не зупинити...

За дивним збігом обставин у день початку роботи Саміту американське видання NYT виклало драфт договору, привезеного російською делегацією до Стамбулу у березні 2022 року. Якщо б він був підписаний,  нарізання «салямі» (українських територій) аж до польських кордонів відбулось би ще швидше — як тільки Україна відмовилася би від армії і проголосила нейтральний статус. До речі, той нейтральний статус, по факту існував і тоді, коли Росія «анексувала» Крим. І на що це повпливало? 

Але найбільшого занепокоєння в експертних колах викликають заяви, які лунали на Саміті, що на наступний його етап має приїхати хтось із Москви

Ці думки чомусь йдуть від абсолютно різних таборів — і від саудитів, і від Німеччини, і від Папи Римського. Хоч, відверто кажучи, важко уявити собі Ялтинську чи Потсдамську конференцію, на яку союзники запрошували б Гітлера. А от на Мюнхенській він якраз був. І навіть обіцяв ні на кого більше не нападати (нічого не нагадує?). Закінчилось те все ще більшою війною…

Чи можна вважати, що Саміт був успішним? 

На це запитання однозначна відповідь буде вже незабаром — якщо подія когось із учасників дійсно запалила і вони активізуються не тільки навколо виконання чи підтримки тільки трьох пунктів «формули Зеленського», а і решти семи (включно з роботою на виведення російських військ з усієї території України). Втім, за підсумками Саміту зі 100 делегацій лише 82 (країн та організацій) з них поставили підписи під підсумковим комюніке. Утримались, зокрема, Саудівська Аравія, Таїланд, Індія, Мексика, ПАР, Бразилія та Об’єднані Арабські Емірати. Більшість з перелічених країн, попри регулярні дипломатичні контакти (і навіть в деяких випадках — особисті зустрічі президента Зеленського), перебувають у згаданій вище зоні між синім і сірим. І ведуть свою геополітичну гру, зважаючи на геополітичну кон’юнктуру. Ірак та Йорданія, які поставили свої підписи під декларацією Саміту, згодом відкликали їх. Про це повідомляється на сайті швейцарського МЗС.

Ми теж зрозуміли чітко, на кого можна покладатися, а з ким — тільки торгувати

Решта країн — їх 78 — Москва уже з понеділка, очевидно, запише до свого «чорного списку». Вихідні 15-16 червня можна вважати часом оформлення більш-менш чіткої антиросійської коаліції. Щоправда, щоб вона довела свою здатність бути ефективною, більшості з цих країн доведеться пройти через великі внутрішні світоглядні трансформації. І паралельно заглянути в історію, яка доводить, що віддані Гітлеру Судети, не вберегли світ від Другої світової.  

Володимир Путін все ще вважає, що він може повернутися до Варшавського договору, коли СРСР впливав на частину Європи і диктував їй «політику партії». Він все ще живе термінами «холодної війни». Він все ще уявляє Захід слабким і грає на його страхах. Наслідком Саміту мала би стати демонстрація протилежного — сили, організації і вміння ставити диктаторів на місце. Вікно можливостей для цього ще є. 

Але я б почав пояснювати підсумки цих виборів у зовсім іншій логіці — логіці безпам'ятства. Вже доводилося говорити, що більшість процесів у сучасній Європі продиктовані насамперед зникненням генерацій, які мали пам'ять і відповідальність, пов'язані із Другою Світовою війною. Саме це зникнення — ще кілька десятиріч тому ми бачили 100-річних ветеранів Першої Світової, а тепер бачимо під час урочистостей у Нормандії 100-річних ветеранів Другої Світової — й змінило наративи.

Саме тому керівництву Росії вдалося різко повернути у головах співвітчизників рубильник з «тільки б не було війни» на «можемо повторити»

Саме тому демонстрації у багатьох містах Європи і Північної Америки виступають проти страждань цивільного населення сектору Гази, але «не помічають» трагедії ізраїльських заручників ХАМАСу, яких нерідко утримують і знищують у будинках саме цього цивільного населення. Бо відповідальність за злочини Голокосту в Європі зникла разом із пам'яттю про війну. 

У цій ситуації зростання популярності ультраправих сил здається очевидною тенденцією. Варто просто згадати, що до війни і фашизм, і нацизм були популярними в Європі ідеологіями

<add-big-frame>Велика кількість лідерів європейських держав наслідували ідеологічні підходи Беніто Муссоліні, деякі й Адольфа Гітлера а там, де прихильникам фашистських тенденцій не вдавалося прийти до влади, вони все одно користувалися впливом і популярністю серед мас. При цьому фашизм був переможений силою, а не риторикою, він програв війну.<add-big-frame>

<add-big-frame>Комунізм, який разом із демократіями цю війну виграв й набував впливів, довів свою неефективність, й зараз ліві радикали задовольняються невеличкою фракцією у Європарламенті. А правих радикалів свого часу зупинили майже на початку шляху. І от вони повертаються — тому що не могли не повернутися. Тому що людям подобаються прості рішення, коли вони забувають про їхні наслідки. І на наших очах праві радикали з маргіналів перетворюються на солідних політиків.<add-big-frame>

Та ба більше — деякі солідні політики — такі, як Ярослав Качинський, Віктор Орбан чи Роберт Фіцо — шукають свого місця в ультраправому таборі заради збереження впливів і влади

Й цієї тенденції на тлі економічних проблем Європи, демографічного виклику, мігрантської кризи, наступу Росії і підступів Китаю вже не уникнути. 

Звісно, може виникнути питання, яким чином правих радикалів можна перемогти. Насправді рецепт є, він був і перед Другою Світовою війною, просто їм не скористалися. Насправді радикалів не більшість, але розʼєднання поміркованих сил — правих, лівих і центристів — сприяє їхньому успіхові. Правого радикала переможе не ще більший популіст і не той, хто буде готовий обʼєднатися з ним і приспати його у власних обіймах, а той, хто бачитиме свого політичного партнера у прихильнику демократії і толерантності — нехай і з іншими політичними поглядами.

Якщо ми не зрозуміємо цього сьогодні, завтра, як доводить історія, буде вже запізно. І Європа 30-х років ХХІ сторіччя повернеться у 30-ті роки ХХ-го