Татуся Бо

Ну ви ж в курсі, що у нас тут всьо піздєц, всьо пропало, всьо несеться. Нєрви в людей і так ні к чорту за 10 років війни і скоро вже 3 роки великої такої повсюдної капітальної війни. А тут ще й оце от усе. Звісно, ще на першому році горизонт планування змістився до 1 місяця і то з обмовкою «якщо доживем».

Зараз от я думаю, чи міняти в квартирі кран, бо буде обідно, якщо поміняю, а хату з новим краном шахед роз’їбашить. А зараз і поготів

Фейсбук знущається, пропонує мені тренчі на наступну весну. Альоу, дурачок ти електронний, ти кому і шо пропонуєш. Пише він мені англійською «що ти одягнеш наступної весни?». А я йому кажу: «Слухай сюди мене, електронна хрінь, у мене на весну можуть бути варіанти — гамівна сорочка, прикольна домовина або костюм хімзахисту — і то в кращому випадку. Про що ти шепчеш? Яка весна? Тут би до суботи дожити — і бажано не в божевільні».

Я от нещодавно була в Німеччині, й одна німкеня каже мені: «Через 2 роки ми поїдемо відпочивати…. За 3 роки переїдемо…». Я на неї дивлюсь, як на інопланетянку. Я вже не памʼятаю тих часів, коли планувала щось на рік вперед. В Україні це і за кращих часів було шаленою розкішшю. «Ця родина володіє цим замком вже 3 століття», — каже екскурсовод. Я подумки регочу, мені в спадок від бабусі дісталися лише радянські простирадла, які в 2015 пішли на маскувальні сітки.

Своїм дітям я, мабуть, не лишу нічого, окрім психотравм і книжок, які встигла написати ще у відносно спокійні часи

Мою подругу на співбесіді в іноземній компанії запитали, ким вона хоче бути за 5 років. Вона задумалась крепко, а тоді сказала: «Ну, якщо не здохну до того часу від ядерки або шахеда, то хотілось би бути психічно здоровою людиною з усіма кінцівками». Її не взяли, настрої занадто песимістичні і фаталістичні.

Зараз от мене питають, з огляду на вибори в США і політичні настрої Європи, що буде з нами в майбутньому. Я теж крепко задумуюсь. Ні, не прораховую прогнози, не вираховую вірогідності, у мене в принципі з математикою так собі. Я просто підбираю влучну відповідь, щось типу «за теорією Бризмана-Шпільгауза (абсолютно вигадана теорія мною щойно) у нас є вірогідність вижити, десь відсотків 50, ну, або не вижити, теж із таким відсотком». Це буде найточніший прогноз нашого майбутнього. І це не я така. Життя таке, розумієте?!

Вранці я прокидаюся, пʼю свою чорну каву, яка радше нагадує бітум на вигляд і на смак, і дивлюся у вікно. За вікном вже голі дерева, сіра дійсність, сірі будинки. І я думаю, ну от, пощастило, цієї ночі ні ракета, ні шахед не порушили оцю мою сіру завіконну дійсність. Пощастило

Плануючи поїздку за кордон, я до останнього тягну з бронюванням готелю. Бо я забронюю, оплачу, а тоді — хоба — і всьо. Нікуди не поїду. Грошей жалко. Хоча, очевидно, що якщо всьо, то і на гроші вже пофіг.

«Чому ти така спокійна?» — питає подруга. Я кажу, що написала заповіт. За ним, усі, хто виживе і переживе мене на той час, мають вибрати мої найвсратіші фотки і заставити ними прощальну залу. А ще ця подруга має прийти з батогом, щоб шмагати кожного, хто схоче сказати, що я була пророчицею. Я, звісно, ще та пророчиця, але звучить це крінжово, погодьтесь.

«Ти що, вмирати зібралася?», — питає вона. І я кажу цілком щиро, що я вже вмерла, просто поки що ще жива. Тому дивлюся на все це довкола і мене вже нічого не лякає, в принципі. Прожила день — пощастило

І от в цьому всьому я якось парадоксально, відчайдушно і шалено насолоджуюсь життям. За першої можливості зустрічаюся з друзями, іноді можу зупинитися посеред тротуару і довго роздивлятися хмарку, бо вона красива. На кожне «а давай…» я погоджуюсь, бо це прекрасно — щось зробити, щось встигнути зробити. 

Із Мюнхена я привезла в кармані каштанчик, бо він торохнув мене по голові і мені від нього так радісно стало, що я так і ношу його в кармані куртки. Іноді я знаходжу якийсь вірш і він такий прекрасний, що я вчу його напамʼять, як в школі, просто так. Мені стало не страшно. Мені стало важливо лиш встигнути. Бо хочеться все ж до свого останнього дня ухайдохать якомога більше ворогів — прямо чи опосередковано. Для цього оце все. Тільки для цього.

Перший мій страх після початку повномасштабного вторгнення доволі банальний. Як, власне, у всіх. Що прилетить ракета, а я в душі миюся. І от прям картінками бачила це — розгрібають завали і дістають моє жирненьке голе і мокре тіло.

Так, я навчилася митися між тривогами за 3 хвилини. Вискакувала — і така відразу: «Хууууух, пронесло»

Другий мій страх — ракета і туалет. Він почався після ракетного удару по району раннім раночком. Мене, власне, розбудив гучний бабах. Бо тривогу я урочисто проспала. Вибух, відкриваю очі, а я вже стою з малим на руках в загальному коридорі. Далі серія бабахів, все дрижить. І раптом перерва… А я в туалет хочу аж плачу. Ну, думаю, збігаю, шо вже там. Зайшла, тільки всілася — і яаааак бабахне. Мене підкинуло прямо з унітазом. Після того, я боюся, що я отак у туалеті, а тут прилетіла ракета. Красиві і сильні пожежники розгрібають усе це і знаходять мене верхи на білому… коні. І журналісти пишуть: «Знайшли женщіну без трусів на унітазі». І весь Київ збільшує картінку, роздивляється шрами і родінки, аби ж понять, хто там такий тривогу проср…, тобто простяв.

А от труси… Ми виховувалися здебільшого в пострадянські часи. Підліткам нашого покоління не цікаво було зазирати під спіднички. Бо труси у всіх були однакові. Однаковісінькі. Шо у мами Сергійка, шо у Олі, Сергійкової однокласниці. Уродські аж страшне. Мами того часу завжди тримали у шафі нові труси — на празнік і до лікаря. Що б не сталося з людиною, перше слід було подбати про труси. А тут війна… Як тільки мене трохи попустило після початку, я першим ділом купила красіві і нові труси. Бо раптом оце от все — ракета, руїни, пожежники, ЗМІ… І, може, врешті напишуть: «Під завалами найшли тіло женщіни в красівих трусах». Ну должні ж таке написать — нє?! Якшо не напишуть, то це якісь агенти кремля, а не журналісти. Одна моя подружка, Лєна, повернувшись після деокупації у свій дім, найбільше ображалася на русню, що ті погидували в хаті навіть побутовою технікою, а от бежеві, безшовні, страшенно удобні і через це добре ношені труси — таки спиздили, паскуди.

Мать моя теж мала свій страх. Шо раптом ракета попаде в хату, все рознесло, безпризорні курі бігають, качки негодовані і город, заросший бур'яном. Так і казала мені:  «Полю, доцю, город, бо вдруг ракета, а в мене щириця на картоплі»

Валя боялась за свої, як його,… хуї. Їх у неї, вибачте за тавтологію, було дохуя. Люди з інших країн везли щось корисне, а Валя — хуї. Оточувала себе прекрасним, так би мовити. І от почалося. Спершу Валя прибрала хуї із зони можливого ураження. Потім сховала в шафу. І от якоїсь зі страшних ночей із обстрілами, коли дім буквально підкидало, Валя на ранок побачила сон — красиві і сміливі люди, усе ті ж пожежники, гребуть завали, а потім один найкрасивіший кричить: «Хлопці, тут женщіну хуями привалило». На ранок Валя зібрала свої скарби у велику коробку і винесла до смітника. А на місце найкрасивішого хуя почепила портрет Лесі Українки. Все з тих же міркувань, раптом що… На вечір Валя дивилася зі свого вікна на той же смітник і бачила, як радісні русанівські бомжі несли її коробку, а дорогу підсвічували її найдорожчим — Генріхом Четвертим (фалоімітатор з підсвіткою. — Авт.).

31 грудня росіяни цілий день «тішили» нас «вітаннями» у вигляді то шахедів, то ракет. Біля моїх дверей у спільному коридорі збиралися сусіди з верхніх поверхів. Збиралися і невдоволено бурчали, що кляті росіяни не дають закінчити приготування святкового столу. Хтось виніс шампанське, я винесла стаканчики: «Ну, за ППО». 

— Якщо зараз ввалять у наш дім і в мене згорить та качка, яку я вже третій день готую, я за себе не отвічаю, — каже сусідка з 9 поверху. І я їй чомусь вірю.

Коли вранці 2 січня росіяни влаштували наймасовіший ракетний удар по Україні, коли по Києву летіли тонни вибухівки, моя подруга Катя чемно пішла в метро, там у нас ховаються від ракет. І от люди здригаються від вибухів у підземці, а Катя пише нам у спільний чат:

— Ох і йобнуло щойно, я ледь круасан не випустила з рук.

Ми ошелешені пишемо:

— Катя, який круасан? Ти де?

І Катя так спокійно відповідає:

— Я вийшла по каву, а що таке?! Я українська жінка. Я хочу кави і круасан — і жоден йобаний російський калібр мене не зупинить.

Давайте пропустимо той момент, що, попри вибухи по всьому місту, надворі працювала кав'ярня з круасанами, це тема для окремої розмови.

Але Катя, виявляється, боїться померти від ракети, не випивши кави з хрустким круасаном

Ми боїмося. Ох, як же ми боїмося. Я от під час найгучнішого вибуху втискалася в долівку і думала, «курва, загину в старому халаті» — і скидала гроші на дрони. Нам страшно, страшно, коли ракети летять на інше місто, страшно, коли в новинах пишуть про авіаудар на лінії оборони в районі міста М. Ми, здається, боїмося кожної секунди свого життя. Але наші страхи стали нашими братанами — і ми їм кажемо: «оце було капець як страшно, а тепер погнали донатити, чувак, давай зберемо на дрони». Наші страхи стали нашими сильними сторонами, наші страхи стали нашим безстрашшям. 

І, врешті, якщо колись і знайдуть моє тіло в старому халаті, в старих трусах, на унітазі, якщо вибухом мої сексіграшки розкидає по району, хтось таки напише «ця жінка закінчила готувати борщ, ця жінка зібрала на дрони, ця жінка — українка». 

… Хоча… нас захищають титани. Тому є всі шанси дожити до 90 і померти якось зовсім банально, без згадки в новинах.

Ранок.

Я обираю одяг. Штани чи спідницю? Все ж таки весна — краще спідницю. Легку, мов сам вітер.

«У нас штурм. Все складно».

Я дивлюсь на цю спідницю, ці штани, а перед очима обличчя й імена усіх, у кого зараз штурм, у кого все складно.

В якийсь момент я не розумію, якого дідька я дивлюся в цю довбану шафу. Нахріна тут оця дурна зелена спідниця? Як затесались мої цілком цивільні штани між кітелем «піксель» і кітелем «камуфляж»? Що робить тут рожева сукня?

Там штурм, а тут рожева сукня, дурна зелена спідниця. Мені треба обрати одяг на роботу. Мені треба їхати і працювати. Щось робити для людей, які потребують допомоги. Перед очима все ті ж імена й обличчя. 

Тільки б живі і цілі. Цьому не можна — у нього маленька дитина. Хлопчик або дівчинка. Це не так і важливо. Маленька дитина, яка бачила тата тільки в екрані смартфону. І цьому не можна — хвора дружина. І цей майже не жив іще. А в цьому мудрості на століття. Нікому не можна. Тільки б живі і цілі. Чуєш, Боже, чи хто там над нами, між нами чи під нами. Їм не можна. Нікому не можна до тебе. Вони мають жити. Будувати, любити, обіймати дітей, садити сади і поля, вбирати у свої очі усі барви світу. ЇМ НЕ МОЖНА. ВОНИ МАЮТЬ ЖИТИ.

Тільки б живі і цілі. Сині штани. Блакитна кофтина. Тільки б живі і цілі.

«Криють. Один — 200. Двоє — 300. Важко».

Я не питаю імен. Бо боляче. Так страшно боляче. Колись я написала іронічний вірш про окопний стендап. В ньому історії саме цих хлопців. Смішні, десь гіперболізовані. У ньому вони говорять про свої мрії в окопному сьогоденні. В кінці там були слова «тільки б кожного мрія була жива».

Я його більше ніколи не прочитаю. Дві з тих мрій загинули. Великих, цінних, неосяжних мрій уже ніколи не збудуться. Їх вбили росіяни

Треба не забутися розчесатися. Я дивлюся на гребінець і не розумію, навіщо в цьому світі зараз розчісуватися. В неділю я була на прощанні з одним із тих, чия мрія загинула разом з ним. Торкнулася до нагрітого сонцем мертвого дерева домовини. Бога нема? Є хтось там над нами, між нами, під нами? Якщо є, хай вони будуть живі. Почорнілі від горя діти не повинні обіймати домовини.  

Хай минають їх кулі, уламки, скиди, арта, каби, гранати. Хай їх береже земля, вітер і сонце. Тільки б живі і цілі.

«Не вижили».

Що я іще можу зробити, щоб хоч решта — живі і цілі? Є щось іще у світі, що я можу зробити, аби хоч решта живі і цілі?

«Ти робиш усе можливе».

Не все, боже, ну не все. Напевно є ще щось, що можу зробити, аби вони так і лишалися живі і цілі. А якщо і зробила усе можливе, я маю зробити щось неможливе. Аби тільки живі і цілі. Що іще навіть неможливе я маю зробити?!

Тільки б живі і цілі. Живі і цілі.

Я живу у Києві неподалік гори Щекавиця. Це один зі столичних пагорбів, названий за іменем одного із братів-засновників міста — Щека. Якщо вірити літописам і місцевим переказам, то саме на цій горі похований Віщий Олег, князь київський. Зараз тут ландшафтний парк (ну, як парк — трава по пояс, дерева), мечеть, цвинтар старообрядників. Колись, за часів холодної війни, тут стояла глушилка. 

Можливо, люди б і не знали про цю гору, але восени 2022 року Путін дістав зі своїх куцих штанів головку, даруйте, ядерну боєголовку — і почав нею вимахувати на весь світ, погрожуючи завдати ядерного удару по центрам «прінятія рєшеній» в Києві. Тоді відразу почався ажіотаж щодо закупівлі препаратів йоду, протигазів. А в соціальних мережах і ЗМІ писали, що робити у разі ядерного вибуху.

Проте у світі немає нічого, абсолютно нічого, що українці не могли б перетворити у смішне. Запам'ятайте це. Все, що з нами стається, — ми перетворюємо у смішне. Плачемо, горюємо і регочемо. Це наш спосіб виживання такий. Смійся, поки живеш, і живи, поки смієшся

Так от, на тій першій путінській головці, даруйте, ядерній путінській боєголовці, народився перший чудовий мем — оргія на Щекавиці. Кияни і киянки, гості міста і навіть мешканці інших міст і сіл збиралися у випадку ядерного вибуху влаштувати оргію на Щекавиці. Масову й яскраву. Ми тоді ще з подругою досить серйозно обговорювали, до кого доєднаємося, — до учасників чи до критиків і консультантів. Адже балкон нашої подруги виходить прямо на те місце, де мала б бути оргія, — можна взяти мегафон і керувати процесом. Мені здається, в умовах ядерному вибуху у мене дуже добре вийшло б волати з балкону: «Шо ж ти робиш, дівчинці неудобно».

Ще одна моя приятелька, науковиця, започаткувала традицію — на кожне діставання Путіним тієї гол… ядерної боєголовки писати «йод іще не пити».

І що я мушу вам сказати, що Путін і росіяни уже скільки разів діставали ту ядерну боєголовку як всратого аргумента у цій війні, що якби ми всерйоз реагували на ті погрози, якби не навчилися з цього сміятися, то вже б, певно, передохли всі від смутку, туги і журби

Нещодавно зʼявилися повідомлення, що наші дрони дістали радіолокаційну станцію далекого стеження аж у Мордовії. Для українців ця новина пройшла із реакцією: «А, клас, може, менше ті скоти літатимуть і бомбитимуть, може легше буде діставати їхні виробництва ракет і шахедів. А куди іще наші дрони можуть дістати?». Аж ось, відреагували наші американські партнери: «Українці перетнули червону лінію — і от уже скоро, прямо щас». Тобто виходить, що цього разу ядерну боєголовку у Путіна дістали вже американці. А що українці?

Ми сміємося. Йод ще не пити. Уточнюємо час збору і дрескод на Щекавицю. Домовляємося, де паркуватися, що із собою нести. Ті, хто живуть далеченько, просять у мене місця зайняти і захопити закуски. Я й по собі зрозуміла, що страху немає. Їбане — так їбане.

Їбане — так їбане…

Це фактично наш повсякденний лозунг. Їдемо на роботу, тривога. Моніторингові канали пишуть, що ракети над Києвом. А ти їдеш і думаєш: їбане — так їбане, а на роботу треба. Росіяни через ботів і корисних полудурків розганяють, що знову Київ за три дня, а ти п’єш ранкову гірку каву, згадуєш ту страшну дорогу в евакуацію і подумки така:  «їбане — так їбане, я вже нікуди не поїду».

Ми за ці 10 років війни, так часто приміряли на себе смерть, що вже не страшно

Мій товариш у 2014 жив в Алчевську (Луганщина), місто захопили російські військові і місцеві, так би мовити, сепаратисти, підігріті російською владою. І от товариша здав його ж друг. Забрали його на допит, довго возили з мішком на голові, привезли десь у поле на «розстріл». І він розказує: на першому розстрілі було дуже страшно, на другому — вже однаково, на третьому — сміявся. Не істерично, просто тому, що оця вся катавасія стала смішною. А сам він вже приміряв на себе свою смерть ще тоді — на першому розстрілі. Змирився з нею, прийняв її, зробив її подружкою. 

Ми вже міряли-переміряли ту смерть під час обстрілів міст. Та в кожного, здається, вже був шанс поміряти її й не один раз. І ми вже сміємося їй в обличчя. У цьому є певний фаталізм — прийняти те, що відбувається, приміряти різні сценарії. А тоді читати про «червоні лінії» в американській пресі і сміятися про «йод іще не пити», про «їбане — так їбане, а я піду помию голову», рахувати усі озвучені Росією і партнерами червоні лінії. Сміятися. 

Іноземці чомусь дивуються нашому сміху, розмаїттю мемів і жартів на кожен привід. Вважають це якоюсь легковажністю. Насправді це наш спосіб виживання. Коли ми сміємося, будьте певні — ми тримаємось

А от коли ми перестанемо сміятися, отоді вже бійтесь. Це значить все — ми здалися. А вірогідніше — померли. І, повірте, останній помираючий реготатиме найгучніше за всіх.

Тому шановні іноземні читачі, не дивуйтеся з того, що українці сміються. Ми сміємося, бо а що іще робити, коли в українців стільки різноманітних способів померти, що одним більше, одним менше — уже однаково. Кожен новий спосіб лиш породжує нові меми, нові жарти і сміх.

То що ліпше вдягти на Щекавицю у квітні, якщо таки їбане? Що там нині в моді на випадок ядерки?

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/661fc871a74ca63b5c9e427e_prawda-ukr-poziom.jpg">Як говорити з дітьми про війну?</span>

Я говорю зі своїми дітьми чесно і відкрито. Як з дорослими. Дощ не падає з неба, бо там щось метелики з єдинорожками начаклували, а тому, що волога, хмари, конденсат — оце от усе. І про війну так само — росія, вбивці, терористи, прийшли убивати. Дивишся російський ютуб — своїм переглядом оплачуєш ракету.

За це мені частенько дорікають. Типу, не можна дітям отак все відкрито. Треба берегти їм психіку. Тобто загортати оце от усе лайно війни в цукерку. Я ж притримуюь іншого погляду. ПРАВДА.

— Мам, щось гупнуло, — каже під час тривоги і ракетного удару син Богдан (4 роки).

— Це російські падлюки?

— Вони, синку. Аби їх так підняло і гупнуло.

Крапки над і із дітьми були розставлені ще у лютому 2022 року. Тоді збиралися ненадовго поїхати з дому. Діти питали «що гупає», «чому ми маємо їхати?». Розказала правду.

«Ось карта. Оце величезне ненажерливе утворення на ній — Росія. Росіяни прийшли на нашу землю і нищать усе живе. Танками. Літаками. Вертольотами. Ракетами. Кулями. За цим усим стоїть таке ж злобне, ненажерливе населення того утворення — росіяни. Ми їдемо з дому, бо треба вберегти ваші життя. Ось я пришию вам на одяг бирки  з усією інформацією про нас і про вас. Війна — це страшно. Ви маєте її боятися. Цей страх вас має врятувати. Він зробить вас обережними.»

Я не розраховувала, що діти відразу зрозуміють, що і про що я говорю. Але, на диво, зрозуміли. 

Як говориш з дитиною про війну? Напиши нам. Чекає така ж мама, якій часто бракує влучних слів, щоб озвучити весь цей жах, чи навіть… промовчати. Говорімо разом. Чекаємо листів на: redakcja@sestry.eu 

Мені важливо, щоб вони знали правду, усвідомлювали правду і йшли з нею по життю. Мені важливо, щоб вони виросли тими людьми, для кого росіяни уже ніколи не будуть рожевими і пухнастими «носітєлямі добра», а тими, хто запускав по їхньому дитинству ракети, хто оплачував ці ракети, хто схвалював ці ракети. Це вбереже їх від тих помилок, яких припускалося кілька поколінь в їхній родині. А в результаті має вберегти їхні життя.

А ще це привід навчити їх не легковажити дрібним. Правда про війну така, що війна вбиває. Вона не обирає чи ти зі зброєю і дорослий чоловік, чи ти жінка з квітами на вулиці, чи ти собачниця на прогулянці, а чи дитина. Війна може вбити всіх. Тому, який би прикольний не був самотній рюкзак на лавці, він з високою вірогідністю зараз — небезпечний. Як би не хотілося глянути, що там деренчить за вікном під час тривоги — це небезпечно. 

Чи жорстока я мама? Та цілком напевно жорстока. Але часи зараз теж не мармеладні. І в цукерку не так просто загорнути вбитих пожежників у Харкові, закривавлених дітей, тіла накриті ковдрами. Можна звісно вигадати казку, про чарівну ковдру і оце от усе. Я ж усе таки казкарка і дитяча письменниця. Але як би не загортав війну в мармелад — вона не стане солодкою. І «ні доню, то не кетчуп на іграшці. То росіяни. Іскандер. Ракета. Вокзал в Краматорську. На іграшці кров. Людська кров. Росіяни вбивають. Російське вбиває. Ти мусиш бути сильною. Ти мусиш захищатися. Ти мусиш бути людиною, яка знає, де правда».

Правда рідко коли буває солодкою. Найчастіше вона гірчить, болить, стискає горло, змушує кричати. Але цей біль гартує. Через нього варто пройти. 

Для казок ми знаходимо інші теми й інші пригоди, а війну ніколи не змусиш бути солодкою.

Татуся Бо. Мама двох дітей (дівчинка 12 років, хлопчик — 4 роки)

‍

У дитинстві я обожнювала кататися на гойдалках. Сідаєш і «гойда» — летиш до неба, «гойда» — летиш на землю. Моя подруга вміла на одній із гойдалок «крутити сонечко», тобто розгойдуватися так, щоб та зробила повний оберт. Лариса так робила десятки разів поспіль. Я все намагалася повторити цей трюк, але ні чорта не виходило, я була обережна.

І от мені 43 роки. Привіт, я — Татуся, мені 43 роки. Я в Києві. Це столиця країни, в якій 10 років йде війна. І я кручу те сране сонечко щодня. Іноді по сто разів на день. На жаль, не в буквальному сенсі.

Я про емоційний стан зараз. Так-так… я саме про те емоційне гойда-гойда-гойдаша. Колись я прочитала про це поняття, і там писалось щось типу «сьогодні в тебе все добре, ти піднесена, а завтра летиш в прірву зневіри». БРЕХНЯ.

Яке сьогодні? Яке завтра? Сонечко іноді вдається крутонути в межах однієї години. 

Наприклад, прокидаєшся від вибуху. Так, на жаль, це вже звична практика — проспати тривогу. Бо хвилини і години сну такі безцінні, бо вранці після тривог ніхто роботу, школу, садочок не відміняє, тому телефон каже «Увага, повітряна тривога» десь о 5 ранку, ти навіть не прокидаючись вимикаєш і спиш далі. А потім «БАБАБАХ». Прокидаєшся уже з дітьми у ванній (у нас там укриття, точніше ілюзія укриття, ну, як іконки на заглушках для ременів безпеки, як дитяче «чик-чик, я в будиночку»). І от рахуєш вибухи, на слух намагаєшся зрозуміти, де саме гупає і наскільки далеко (іноді навіть вдається вгадати), донатиш усім, кого знаєш, хоч в самої збір не закритий, дивишся, як донатять тобі такі самі переляки. І в цей момент на адреналіні гойдалка несе тебе вгору, в голові звучить пісня Surface Tension «Ми вас всіх убʼєм». А потім зʼявляються перші новини. Без адрес. «У Шевченківському районі падіння уламків на житлову багатоповерхівку, працюють рятувальники», — і твоя гойдалка з неймовірною швидкістю летить донизу. Так, що аж дух перехоплює, так, що забуваєш дихати. Мозок підкидає тобі всіх друзів і знайомих у Шевченківському районі, їхніх дітей, їхніх котиків, їхніх песиків, їхніх папужок. І ти боїшся писати їм, бо враження, ніби в той момент емоційного дна чиясь розвалена квартира, чиїсь поранення, чиїсь втрачені котики, чиєсь непрочитане повідомлення обірвуть твою гойдалку к чортовій матері.

Дихаєш. Знову дихаєш. Плакати не можна. Мама, яка реве під час тривоги і вибухів, лякає дітей більше ніж «Кинжал» (назва російської ракети. — Авт.) у напрямку Києва.

— Привіт. Як ти? Цілі? — пишуть хлопці з фронту, і твоя гойдалка знову пре вгору. 

— Та все ок, — відповідаю, — ППО — боги. Трохи злякакалися, але все ок. Що переживаєте, що ракета грохне волонтера і ніхто вам шоколадочку не пришле?

І вони скидають відео підбитого танка і власна гойдалка мчить вгору аж до сонечка. «На наступний танк напишіть на вибухівці “з добрим ранком, суки” від мене». І от на тому піку сонечка я сповнена холодної люті і рішучої злості, готова рятувати світ. Я всесильна. Я крута. Я потужна жінка. Я можу все. 

«Знайшли тіло дівчинки… 8 років…»

Дивишся на своїх дітей, які у ванні під ковдрою снідають печивом. У 8 років Надійка просила мене «мама, поцьомай мій сум» — і підставляла потиличку, яка мала такий свій, такий бажаний, найкращий з усіх у світі ароматів. У 8 років ми вчили вдома математику, бо був ковід, і я чомусь сварилася. Чому я тоді сварилася, дурна? Чи варта була та довбана математика?

— Надійка, я тебе люблю. Запам'ятай це назавжди.

— Мам, у тебе сльози?

— Ні, то я позіхнула.

І борсаєшся там внизу, в тому протилежжі сонечка, щоб хоч трошки, хоч якось.

«Відбій повітряної тривоги».

Новини. Фото. У Дніпрі уламки впали…. Знайомий будинок… У Кривому Розі приліт в… Харків влучання… На фронті загинув… Жінка шукає двох котів, відгукуються на «киць-киць». Песик загинув. Шукають людей, тіла людей, уламки людей, уламки будинків, з яких звисають уламки доль і чиєсь більше ніколи. І люди, чиїх імен не називають в новинах, бо це обтяжує заголовки і лід. Люди, чиї імена мають звучати у світі, вже більше ніколи. І з цієї прірви подумки говориш із польським фермером, з техаським політиком, з німецьким чиновником, з італійською зіркою кіно про те, що ця війна має імена, сотні тисяч імен. Сотні тисяч світів. Мільйони голосів. Ця війна в один із моментів відгукується на «киць-киць», плаче, споглядаючи як дім, затишок, особисте укриття, з усіма надщербленими улюбленими чашками, фотографіями бабусь і дідусів, мов скальпелем, розрізано навпіл. І світ зачудовано дивиться у самісінькі нутрощі їхнього життя. І думає… Щось своє…

«Дрони доїхали. Завтра почнуть працювати. Дякую. У Віталіка малий народився, то ми вирішили, що дрони на подарунок його синові». І гойдалка не знає уже куди їй — трішечки вгору чи ще глибше вниз. 

У наших гойдалок дна немає. Як і немає якогось верху. Коли здається, що більше вже вгору нікуди, що далі вже вниз нікуди, завжди буде щось, що піднесе ще вище, завжди буде щось, що кине ще глибше.

Це вийшов непрофесійний текст з мільйоном трикрапок. Але ми так живемо між трикрапками. Це наші гойдалки між емоціями. Добре — трикрапка, погано — трикрапка. Борися — крапка. Бо коли борешся, поки пхаєш цю довбану гойдалку власних емоцій, — живеш.