.avif)
Я лежу на диванчику маленької кухні десь у Варшаві і насолоджуюся пахощами — цибуля, буряк, морква і помідори тихенько мліють у пательні. Так пахне перспектива бути нагодованою борщем.
Моя приятелька затишно шурує біля плити, поки я видихаю втому після раннього перельоту з Парижа. До мого потяга на Київ ще п'ять годин, і я заїхала сюди в гості з пляшкою вина та пакетом солодощів (у цьому домі є ще двоє малих шанувальників ведмедиків Харібо енд Ко). Навзамін я отримала каву зі смаколиками, купу розмов і несподіване відчуття такого домашнього затишку, який буває лише вдома у мами чи інших найближчих, до яких можна без зайвих церемоній заїхати в гості й безсоромно розвалитися на дивані, поки готується обід.
Чому я раніше не користувалася такою класною пропозицією? — думаю собі. Адже я часто літаю, і можливість завітати до когось знайомого на каву в чужому місті сильно виручає. Втім і незнайомих це також стосується.
Пам’ятаю, якось я написала у фейсбуці пост з питанням, чи можу в Варшаві до когось заїхати і прийняти душ. Отримала тоді десятки теплих запрошень, і більшість із них були від незнайомих мені українок. Що ж, тепер майже в кожному польському чи іншому європейському місті мені справді є де попити каву й помитися.
Це також маркер нашої нової реальності: українок віднедавна густо насіяно по всьому світу, і більшість із них (принаймні, ті, кого я знаю особисто) тужать за можливістю бачитися, спілкуватися наживо, огортати своїх турботою.
Мої думки перебиває веселе дівча, яке на одній нозі застрибує з кімнати до кухні. Друга нога — в гіпсі, однак, немає враження, що ця проблема якось їй дошкуляє. «Мамо, ти обіцяла льоди!» Понад два роки життя цієї родини в Польщі зчитуються в тому, як ця дівчинка та її брат спілкуються ніжним суржиком з українських і польських слів.
«Так-так, зараз сходимо», — погоджується моя приятелька і, немов багаторука індійська богиня, примудряється одночасно подбати про свій борщ, підготувати тимчасово орендований колісний візок, допомогти доньці одягнутися на прогулянку — і все це з такою легкістю, що я відверто нею милуюся.
— Це антидепресанти, — сміється вона. — Знаєш, аж розвиднілося останнім часом. Я навіть зловила себе на тому, що більше не кричу на дітей. Взагалі, уявляєш?
Відтак я проведу в цьому домі ще кілька годин, спостерігаючи за життям родини. Мої враження, авжеж, будуть поверхневими і неповними, такий собі вершечок айсберга, і все ж я встигну чимало відчути.
«Ти знаєш, я майже ніколи не дозволяю собі тут навіть келих вина, — каже приятелька, поставивши привезену мною пляшку на горішню полицю. — Оце днями з нами сталася ця зламана на велосипеді нога… Брр, який це був кошмар. І я знову усвідомила, що не маю права бодай на мить розслабитися. Травми і всякі такі речі завжди стаються несподівано.
Як я можу дозволити собі якусь слабкість чи розфокусовану свідомість, якщо за дітей тут відповідаю лише я? Тільки я тут доросла, розумієш?
Я не знаю, чи розумію, адже ніколи не була на її місці. І хоча на різних етапах сімейного життя мій чоловік був на фронті, а я залишалася тією дорослою, яка мусить сама дбати про нашого сина, поруч зі мною все одно завжди були найближчі родичі, друзі — та що там казати — вдома і стіни допомагають.
Тоді як досвід вимушених переселенців я можу приміряти на себе лише теоретично. І, щиро кажучи, ймовірність такого досвіду завжди страшила мене значно більше за ворожі атаки на Київ. Але я ніколи не спитала б мою приятельку про те, чи розглядає вона варіант повернутися до України під час війни. Я не носила її взуття, не знаю всіх обставин, резонів, підводних каменів. На такі теми я не розмовляю з моїми подругами, які виїхали за кордон. А втім, вони завжди починають ці розмови самі.
«Я почуваюся так, ніби зависла поміж світів, — каже мені моя приятелька. — Взагалі не хочу пускати коріння у Польщі, розбудовувати тут своє життя, я понад усе хочу додому. Але…» Так, цих гірких «але» в її житті чимало. Ця жінка розлучена і переважно сама виховує двох дітей, вона не має власного житла в Києві, грошей на оренду — катма, адже тепер для неї з її специфічною професією вдома бракує роботи. А тут, у Польщі, робота знайшлася. Не така, як мріялося, але гроші платять. І діти вже два роки ходять до школи, вчать мову, обростають друзями.
Сину моєї приятельки, який має діагностований синдром Аспергера, пощастило зі школою — він добре вписався у колектив, а це дуже важливо. Донька залюбки ходить на гуртки, і вони безкоштовні. Ну і головне — війна в Україні ще не закінчилася.
— Але я постійно почуваюся так, ніби розтягнулась у шпагаті між двома реальностями
І відчуття цієї одвічної тимчасовості, а водночас безупинного вкорінення у країні, де не планую жити, просто знищує мене, — зізнається вона, наливаючи в тарілку духмяний борщ. — Я так сильно хочу додому, але поки не можу наважитися почати процес повернення».
Змінені ідентичності
Мене раптом наздоганяє дежавю, адже нещодавно я мала таку саму розмову, і мене так само годували смачним борщем у Вільнюсі. Тільки у тамтешньої моєї подруги ситуація ще гостріша: вона багатодітна мама-одиначка, і їхній дім на сході України перебуває в зоні бойових дій. Варіантів повертатися наразі немає, і чи будуть ці варіанти ще хоч колись?
Їй зовсім непросто триматися в іншій країні на плаву: родина не має якоїсь особливої підтримки від Литви, і вона сама оплачує оренду житла, а це майже повністю пожирає її скромну зарплату та стипендію доньки-першокурсниці. Молодші діти вчаться у школі, наздоганяючи за успішністю місцевих однокласників, а найменша донечка так добре адаптувалася до середовища в садку, що вже й не скажеш, яка мова їй дається краще — литовська чи рідна…
Ця моя подруга, мама п’ятьох дітей, отримала за кордоном геть нову для себе професію водійки тролейбуса. Спочатку було дуже страшно від такої відповідальності, вона навіть схудла на 10 кілограмів за перші місяці роботи, але тепер освоїлась.
«От за що я вдячна серед іншого литовцям, так це за те, що вони дають можливість вимушеним переселенцям безкоштовно вчитися. Так, я маю повернути вкладені в мене гроші впродовж перших пів року роботи, але ж це справедливо. Думаю тепер ще вивчитися на водійку автобуса. Бо ж в Україні не в усіх містах є тролейбуси…»
Ця болюча тема зависає між нами.
Моя подруга продовжує вперто планувати майбутнє в Україні, але наразі всі її питання без відповідей аж надто схожі на відкриті рани
Чи залишиться в них їхній дім на Донеччині, якщо зараз це містечко під постійним вогнем? А якщо ні, то яке українське місто прийме цю багатодітну родину? І як саме їм будувати там життя знову, коли закінчиться війна? А головне — коли ж вона закінчиться?!
Адже є ще така проблема: принаймні один з її синів і сама моя подруга гостро реагують на обстріли, переживши тяжкі перші роки бойових дій у своєму місті. На відміну від багатьох інших українців, вони не адаптувалися, не навчилися давати раду своєму страху.
Надто багато болючих питань, надто мало натяків на можливі відповіді. Але моя подруга так тяжко тужить за домом, так багато про це говорить. І не лише за домом як місцем проживання — у значно ширшому сенсі.
«Мене так хвилює доля нашої нації, — каже вона мені з явним болем. — Адже наших найкращих чоловіків вбивають на війні й водночас стільки жінок з дітьми поїхали в інші країни».
Я слухаю і дивлюся на неї із зачудуванням, адже коли ми з цією жінкою познайомилися, питання щодо долі української нації були для неї доволі чужими, а українські мова і культура — екзотичними. Тепер все змінилося. Війна, потрясіння, нові екзистенційні досвіди змінюють наші ідентичності, і в кожного й кожної з нас свій шлях, своя швидкість. Хтось, наприклад, усвідомлює власне українство лише тоді, коли втрачає можливість жити в Україні.
Для жодного з нас більше не буде простих рішень
Я маю привілей залишатися вдома під час війни. Звісно, це усвідомлене рішення моєї родини і водночас наша відповідальність за всі можливі наслідки, та все ж це також і сукупність певних сприятливих факторів. На відміну від багатьох інших українців, я маю неушкоджений власний дім і живу в Києві, що поки найбільш захищений поміж усіх українських міст, а також я, на щастя, не втратила можливості заробляти гроші на життя в умовах війни. Ну і є ще багато чого за кадром.
Авжеж, можна довго говорити і про різні мінуси цього вибору, але ми з моїми приятельками, які опинилися по інший бік досвіду, доволі обережні на цьому тонкому льоду. І все ж я щоразу дивуюся, як усі вони — ті, що виїхали в Польщу, Литву, Німеччину, Францію, США тощо й водночас не прийняли для себе рішення там залишатися, щоразу при зустрічі починають мені щось пояснювати й виправдовуватися — ніби той факт, що я в Україні, дає мені право судити їх.
Ей, ви чого?! Ні, ні в кого з нас не буде більше простих рішень. Так, це завжди тепер складна суміш цілком полярних почуттів.
І я слухаю вас, мої любі, дуже уважно про всі ваші непрості виклики й часом запитую себе — чи я б так змогла?
І я радію за вас, коли дізнаюся про успіхи ваших дітей або ваші власні успіхи в чужому іншомовному середовищі, і я видихаю з полегшенням, коли такі страшні випробування, як раптом виявлена онкологія або інші підступні діагнози, лікуються безоплатно й якісно в тих розвинених країнах, куди вас занесло, і мене не дратують ваші буденні маленькі радості, якими ви соромитеся відкрито ділитися в соцмережах.
А ще я часто відверто пишаюся вами — всі ці волонтерські ініціативи, якісь неймовірні проєкти, які ви рухаєте вже на нових місцях, вся ця велика колективна робота на Україну та її військо, імідж, культуру тощо, все це дуже і дуже важливо. Українська діаспора — це наша суперсила, я завжди це кажу.
Але не кривитиму душею, я часто відчуваю також гіркоту і досаду, що сука-війна рознесла всіх вас по далеких далях, що довге перебування в інших світах не може не впливати на зміни у вашій ментальності й оптиці. І мені боляче, Господи, мені також дуже боляче, що цвіт нашої нації так покосило нині на різних рівнях.
Однак, я хочу вірити й далі у наші силу та єдність, хочу, аби ми менше гризли одне одного і вчилися у цій геть не чорно-білій реальності чути інших. Хочу відчувати, що обставини й відстані не забирають у мене дорогих мені людей. І що зрештою я почуватимуся певною мірою вдома всюди, де мене нагодують щирим українським борщем.
…Подякувавши за гостинність, я вкотре залишаю Варшаву, аби сісти на свої потяги до Києва. Часто так їжджу і маю вже цілу колекцію звичних спостережень. Ці потяги, які курсують між Україною та Польщею, завжди повні наших жінок і дітей, які тягнуть непідйомні валізи, вчать різні мови в додатках (о, вічний звук Дуолінго!), мають спеціальні документи, що підтверджують правомірність їхнього довгого перебування в інших країнах, щедро діляться обставинами свого нового життя, нарікають або хваляться, сумують чи сміються, виправдовуються або доволі агресивно захищають свої рішення навіть тоді, коли ніхто й не нападав. В усьому цьому так багато щемкості.
Деякий час я спостерігаю в дорозі за маленькою жвавою донькою іншої пасажирки. Дівчинці, мабуть, роки три, вона активна й безперервно щебече про все на світі. От тільки зрозуміти мені її важко. «Німецькою говорить вже краще, ніж українською», — ніяковіє і ніби вибачається перед усіма її мама. Що ж, це буває. Особливо під час безкінечного балансування між різними світами.
Українська кінорежисерка, письменниця. Режисерка документального фільму «Земля блакитна ніби апельсин», що отримав відзнаку за найкращу режисуру на кінофестивалі Sundance 2020, Національну премію України ім. Тараса Шевченка 2023 року. Режисерка фільму «Я і Фелікс» за мотивами роману «Хто ти такий?» українського письменника, чоловіка Ірини, Артема Чеха. Авторка 8 книжок (поезія, проза, дитячі видання), серед яких «Глибина різкості», «Червоні на чорному сліди». Її твори перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, чеською, грецькою, італійською, турецькою та іншими мовами. Під час повномасштабної війни Росії в Україні почала писати колонки й есеї для міжнародних видань, зокрема, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Sonntags Zeitung (Німеччина), Weekendavisen (Данія), Dwutygodnik (Польща) та ін. Есеї Цілик включено до збірки «Україна 22», виданої у Великій Британії (Penguin Random House, 2023). Есей Ірини «Інше життя» став частиною фандрейзерського проєкту у колаборації з американським фотографом Джимом Голдбергом (Stanley/Barker, 2022). Ще один есей «Шлях уробороса» увійшов до книги про швейцарську художницю Міріам Кан, виданої у Парижі (2023).
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
