Він лежить на снігу в білому камуфляжному костюмі: розгледіти можна хіба що завдяки чорній балаклаві. Але це виключно для нашої статті, бо «на роботі» він повинен повністю зливатися з фоном. Взимку — з білим. В інші пори року — білий комбінезон змінює спеціальна маскувальна сітка зелено-коричневого кольору, в якій він схожий на людину-дерево. «Важко описати словами, яка у нас робота. Іноді лежиш отак дві доби в цьому снігу, просто чекаєш. Але ж хтось повинен це робити, — пояснює Бумер і заряджає свою зношену самозарядну гвинтівку СВД спеціальними патронами. — А цей приціл пам'ятаєш? Ти ж мені його привезла. О, на ньому досі два сліди від уламків, але, на щастя, він все ще працює».
Фото авторки
Навесні минулого року частину його підрозділу відрядили з Куп'янського району, де вони перебувають без ротації з жовтня 2022 року, — на Донбас. В тому числі й самого Бумера. Повернувся командир з наради із наказом негайного виконання: збирайтеся, ми виїжджаємо. «Ми думали, що їдемо на позиції, а він: під Куп'янськ, тільки не на нашу ділянку, а трохи далі, не до «своїх», — згадує Бумер. Дуже швидко стало зрозуміло, що «відрядження» триватиме не менш як місяців три. Війна вимагає гнучкості.
Вночі вони прибули на нову базу, і вже наступного дня вийшли на позицію. До ворога — всього 50-100 метрів. Якоїсь ночі почався масований обстріл з боку росіян. «У хід йшло все: авіація, артилерія, стрілецька зброя», — розповідає снайпер. Тоді на зміні була вся «делегація» з десятка осіб, але у них не було жодних шансів. На базу примчав Рудік, командир рідного підрозділу Бумера. «Сідай, Кароліно», — він добре знав, що ми товаришуємо і що, зрештою, у всій цій «делегації» немає жодної чужої мені людини. Всі вони були більшою чи меншою мірою тяжко поранені. До сьогоднішнього дня двоє бойових товаришів Бумера вважаються зниклими безвісти.
На полі бою один з уламків потрапив Бумеру в руку. Потрібна була госпіталізація. Але вже за кілька днів він в лікарні він почав ходити по стінах, бо не міг довго терпіти таку бездіяльність. Рука, однак, сильно набрякла, тож це ускладнило б стрільбу. «У мене ще є друга: тоді, вночі, виявилося, що з неї я теж можу стріляти», — жартував снайпер. Це не перше його поранення на війні: пережив кілька серйозних акустичних травм, що призвели до значної втрати слуху. Але, як сам каже, — важливіше те, що він все ще добре бачить.
Чому взагалі став снайпером? Тому що пішов в армію добровольцем. «У мене був день народження 24 грудня, приїхав додому зі Швейцарії, де вже тривалий час працював на будівництві. Роботодавець дав відпустку, зворотний квиток я мав на 1 березня 2022 року. Ну, він мені вже не знадобився», — розповідає боєць. До територіальної оборони приєднався одразу, коли почалася повномасштабна збройна російська агресія. Однак, як зізнається, навіть не підозрював, що добровольці без військового досвіду врешті-решт опиняться на сході країни, де точаться одні з найзапекліших боїв. І він, і його колеги з Червонограда (бо рота була саме з цього міста на Львівщині), навіть уявити собі не могли, що замість того, щоб стояти на блокпостах — воюватимуть на «нулі». «Спочатку був водієм, але потім командування, дізнавшись про мій мисливський досвід, запропонувало стати снайпером — їх постійно бракує. Так і сталось», — пояснює Бумер.
Ми познайомилися ще понад рік тому, на православне Різдво, коли я приїхала збирати матеріал для книги про підрозділ Червоного Хреста, який служить за 1000 км від дому. Бумер тоді одразу перейшов на польську. «Раніше я досить довго працював у Польщі, в тому числі у Варшаві, але відтоді мені ні з ким було розмовляти польською, а я не хочу забувати мову», — каже. Виявилося, що він знає не лише мову, а й польські колядки.
Ніколи ні в кого нічого не хотів просити. Снайперську гвинтівку, яка коштує стільки ж, скільки автомобіль, довелося віддати йому силою. Однак коли його власний джип, на якому їздив на фронт на позиції, розбився — не заперечував, коли ми привезли йому нову машину. «Мені більше подобаються BMW, але, схоже, на війні я зміню свої уподобання», — сміється мій товариш.
Дорогою на полігон Бумер пояснює різницю в роботі з автоматом Калашникова, який є у кожного, і СВД зі спеціальним прицілом. «У цей приціл треба навчитись дивитись зовсім по-іншому, ніж у звичайний. Віддача настільки потужна, що першого разу мені рознесло надбрівну дугу», — пояснює. А потім просто стріляє. 7 з 10: не надто задоволений собою, але за низьких температур і сильного вітру робота снайпера ускладнюється ще більше. Навесні, коли ми возили знайомих тележурналістів на полігон «Донбас», він показував їм круті розваги, зокрема, стрільбу з гранатометів та РПГ (ручного протитанкового гранатомета). «Не хочу, щоб про цю війну забули», - каже він.
Чи рахує він кількість влучань на «нулі»?
«Раніше рахував, а зараз не хочу. Я просто хочу, щоб все це якомога швидше закінчилося», — каже український снайпер.
Польська журналістка, фахівчиня у гірничодобувній та енергетичній галузях. Працювала у виданнях «Dziennik Wschodni», «Tygodnik Lubelski», «Rzeczpospolita», «Dziennik Gazeta Prawna», «Wprost» тощо. З березня 2022 року майже постійно перебуває в Україні, організовує гуманітарну допомогу та повідомляє про російську агресію.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
%20(1).avif)
