Прощавай, «залізний генерале». Чому Залужного змінили на Сирського?

«Я вважаю, що Україна повинна бути в НАТО. У часи Будапештського меморандуму ми віддали ядерну зброю — і нам гарантували безпеку і територіальну цілісність України», — у такий спосіб Володимир Зеленський пояснював Дональду Трампу, чому Україна має бути членом Альянсу. Під час візиту на саміт ЄС в Брюссель 17 жовтня Зеленський повторив ці тези на пресконференцї з генсеком НАТО, мовляв, Україна не створює ядерну зброю, а йдеться виключно про те, що натепер немає сильніших гарантій безпеки, крім членства в Альянсі. А втім, попри те, що ані Володимир Зеленський, ані будь-хто інший з українських високопосадовців публічно жодного разу не говорив про можливість відновлення українського ядерного арсеналу, а якраз навпаки — заперечували таку можливість, ці слова українського президента раптом спровокували хвилю дискусій як всередині України, так і за кордоном на тему: може чи не може Україна зробити ядерну бомбу.

А заразом ця дискусія підняла питання, а чи достатньо захищені європейські країни та азійські союзники США від ядерної загрози. Особливо в контексті того, що наприкінці вересня Путін  демонстративно оголосив про зміну російської ядерної доктрини, ключовий пункт змін — якщо неядерна держава за підтримки ядерної здійснить напад в якомусь вигляді на Росію, то РФ може розцінити це як спільний напад і, відповідно, завдати удару у відповідь. Чи означає це, що російська ядерна загроза стала реальнішою для Європи? Чи втримають США ядерну парасольку над своїми європейськими союзниками? Чи гарантують безпеку військові альянси?       

Cognitive warfare — війна психологічного тиску

Натепер ймовірність ядерного удара Росії по Україні чи будь-якій країні Європи дуже низька. Російська риторика і зміни в ядерній доктрині радше бряцання зброєю і спроба залякати та стримати партнерів від надання більшої допомоги Україні. У цьому певна кандидатка політичних наук, експертка з питань зовнішньої політики та безпеки Євгенія Габер:

— Росії набагато вигідніше весь час розігрувати цю карту, говорячи про можливість застосування ядерної зброї, ніж, власне, її застосовувати. По-друге, у США є абсолютна можливість удару у відповідь, який буде не меншим, а більшим, ніж той удар, який може завдати Росія. Хоча я не думаю, що до цього дійде, але теоретично така можливість існує. І, власне, на цьому побудована вся доктрина стримування, що наступний удар буде сильнішим за попередній і він відбудеться. І, в принципі, незважаючи на всю їхню риторику, політичні сигнали з Росії йдуть про те, що вона не хоче бачити, що відбудеться в разі, якщо вона застосує ядерну зброю. 

Водночас не варто забувати і про так званий Глобальний південь, де Росія автоматично перетворюється на failed state, на таку країну-вигнаницю, в разі застосування ядерної зброї. Адже, зрозуміло: що відбувається в Україні — це не лише про Україну, це про глобальну безпеку, продовжує Євгенія Габер:

— Ще одна причина, чому Росія весь час вдається до ядерної риторики: коли піднімається планка ескалації до застосування ядерної зброї, все, що відбувається в Україні, сприймається як умовно допустиме. Тобто використання КАБів, використання авіабомб, які руйнують все вщент, — це, нібито, нормально, бо це конвенційна зброя, а не ядерна.

Хоча, якщо подивитись на ефект тактичної ядерної зброї, то, по суті, все, що робить Росія в Україні, воно вже наближається до 80% ефекту тактичної ядерної зброї

Російська ядерна дубина

На даний момент існує дегуманізуюча риторика щодо українців і дуже вільні розмови про застосування ядерної зброї в російських ток-шоу, де говорять навіть про бомбардування Лондона, Парижа і Берліна. Це один з трьох порогів, які, на думку деяких експертів, необхідні для застосування ядерної зброї, каже Доктор Грем Герд (Dr. Graeme P. Herd) експерт з питань безпеки й оборони (Берлін):

— Другий — це використання систем доставки подвійного призначення — таких, як артилерія або авіація, які дозволяють закріпити ядерні боєголовки на снарядах (якщо це артилерійські снаряди), або скинути їх з певних літаків. І ми це теж бачимо. Третій, якого ми не бачимо, як вони вивозять зброю з 13-ти або близько того нестратегічних об'єктів ядерної зброї. Ми не зупинили дегуманізацію, ми не зупинили подвійне використання, але що ми могли б зробити — побачивши за допомогою супутників, як Росія заходить і вивозить зброю, ми могли, як це зробили США перед повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року, заявити, що Росія збирається це зробити. Тут потрібна максимальна прозорість, і треба оприлюднити цей факт. 

Така тактика, пояснює Доктор Герд, називається пре-баттл. І може бути до певної міри ефективною. Інша річ, яку можна зробити у випадку, якщо Росія раптом хилитиметься в бік застосування ядерної зброї в якомусь вигляді, — прямі контакти з керівництвом російського силового блоку:

— Поговорити безпосередньо з Шойгу, нинішнім секретарем Ради Безпеки, або Бортніковим, головою ФСБ, або з Путіним і сказати: якщо ви застосуєте нестратегічну ядерну зброю, це матиме катастрофічні наслідки. 

Насправді неможливо виокремити одного, ніби слабшого, члена НАТО, хоча саме цей наратив лежить в основі ядерних погроз Путіна на адресу європейських держав. Однак він якраз добре знає, що такий сценарій безумовно враховуватиме ядерну відповідь, каже запрошений науковий співробітник Стенфордського університету/Гуверівського інституту (visiting fellow at Stanford University/Hoover Institution) Максиміліан Тергалле (Maximilian Terhalle). І те, що Путін зміг інструменталізувати страхи деяких європейських держав, зокрема Німеччини, щоб стримувати постачання конвенційної зброї України, жодним чином не скасовує того факту, що НАТО захищатиме країни НАТО:

—  Київ, на жаль, не має такої гарантії. Однак, як показав жовтень 2022 року, американські погрози можуть стримати Путіна від нападу на Україну з використанням тактичної ядерної зброї.

Очільник Кремля знає, що Байден налаштований дуже серйозно. Трамп — інша справа

Трамп і ядерна парасолька НАТО

Щоб бути справедливим щодо Трампа, він сказав: якщо Путін не піде на переговори, які потенційний наступний президент США вважатиме справедливими, тоді він дасть більше зброї Україні. Якщо Україна не піде на переговори, він припинить постачати їй зброю. Отже, каже  Доктор Грем Герд (Dr. Graeme P. Herd) експерт з питань безпеки й оборони (Берлін), якби він був прихильником Трампа, то сказав би, що це пропозиція, зроблена обом сторонам зібратися разом і вести переговори:

— Але очевидно, що Росія контролює 18% української території, тож будь-який компроміс, по суті, залишає РФ переможцем. Водночас під час свого першого терміну Трамп говорив одне, а його адміністрація робила інше і насправді зробила більше, ніж адміністрація Обама — і для підтримки України, і для заміни військ у Польщі. 

Ніхто не знає, що насправді думає Трамп і що він зробить чи не зробить, у нього немає готового плану, продовжує Максиміліан Тергалле:

— Якщо і тільки якщо Трамп дійсно хоче явно відступити від 5-ї статті НАТО, ми вступаємо в нову еру, яка не обіцяє нічого доброго ні Україні, ні Європі, ні іншим.

Динаміка, що випливає з такого можливого сценарію, може призвести до швидкого розповсюдження ядерної зброї в Європі з непередбачуваними наслідками. Моя давня пропозиція полягала в тому, що в такому випадку Німеччина повинна за згодою зі своїми сусідами стати новою ядерною державою в Європі. Я переконаний, що й поляки думали б так само. Само собою зрозуміло, що й українці наслідуватимуть цей приклад.

За нинішніх обставин, з точки зору України, було б цілком логічно прагнути отримати засоби ядерного стримування, написав в мережі Х експерт норвезького Oslo Nuclear Project Фабіан Гоффманн. Ядерне стримування, на його думку, це очевидне вирішення найгостріших проблем України, що одночасно демонструє провал великої стратегії США щодо нерозповсюдження ядерної зброї.

Основна теза Володимира Зеленського була не про те, що Київ хоче ядерну зброю, а про те, що Україна повинна бути захищена від російської агресії. І є тільки два способи захиститись: своя ядерна зброя чи членство в НАТО. І з цих двох способів, звичайно, Україна як країна, яка поважає міжнародний порядок і режим нерозповсюдження ядерної зброї, має і моральне право, і політичну волю, обирає НАТО. Тож це відповідальність партнерів, які гарантували за Будапештським меморандумом безпеку Києву, сприяти тому, щоб Україна, якщо і не вступила в НАТО прямо зараз, то принаймні отримала конкретне запрошення, що теж було б політичним сигналом для Росії, наголошує кандидатка політичних наук, експертка з питань зовнішньої політики та безпеки Євгенія Габер. Альтернатив колективній безпеці, на її думку, немає :

— Стаття 5 працює, стримування працює, але важливо також вчасно реагувати. Давайте ми спробуємо одним дроном залетіти на територію Румунії, іншою ракетою залетіти на територію Польщі, ще якимось дроном в Хорватії політати, — і якщо реакції не буде, то Росія намагатиметься теж цю ситуацію розхитувати.

Але загалом я не бачу можливості зараз, щоб РФ напала на якусь країну НАТО

Військові альянси і ядерні арсенали

Якщо розглядати гіпотетичні сценарії, то найгірший — це розпад НАТО, каже Доктор Грем Герд (Dr. Graeme P. Herd) експерт з питань безпеки й оборони (Берлін). Це означає, що стаття 5 не працює, північноатлантична рада паралізована, SACEUR (Supreme Allied Commander Europe — Верховний головнокомандувач Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі. — Авт.) більше не США, американські війська виводяться з Європи, критично важливі засоби —  супутники, розвідка, стратегічні літаки, виведені, розширене ядерне стримування — вилучено. Це абсолютний найгірший сценарій, наголошує Грем Герд:

— За таких умов, європейці розглядали б або створення загальноєвропейських ядерних сил на стратегічному і тактичному рівні, або використання 600 боєголовок, які є у Британії і Франції для європейського стратегічного стримування Росії.

А втім, на практиці це б викликало купу питань — від суто технічних виробничих  до правових. 

Європейські країни дотримуються норм міжнародного права і режиму нерозповсюдження ядерної зброї, тому про розширення ядерних арсеналів на континенті нині не йдеться — каже кандидатка політичних наук, експертка з питань зовнішньої політики та безпеки Євгенія Габер:

— Але будуть дискусії, де можна розмістити американську ядерну зброю. Такі країни, як, скажімо, Польща, які безпосередньо вразливі до загрози Росії, будуть вимагати гарантій цієї ядерної парасольки. І очевидно, що РФ буде цим користуватись, щоб показати: от бачите, Сполученим Штатам довіряти не можна, тому що Україна віддала свою ядерну зброю, тепер вона незахищена.

Це дуже-дуже небезпечна тенденція — і це одна із причин, чому Україні потрібно допомагати вистояти і виграти, щоб не підірвати всю систему ядерного нерозповсюдження

Водночас варто зважати: якщо Росія теоретично матиме успіх на полі бою в Україні і Сполучені Штати будуть рухатись в сторону ізоляціонізму і відсторонення від Європи, РФ буде йти на подальшу ескалацію, підсумовує Євгенія Габер.

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Вони обороняли Маріуполь героїчних 86 днів. Утім, 20 травня 2022 року за наказом вищого командування майже 2500 бійців здались у полон. Аби підтримати їхні родини та й самих військових після повернення з неволі, торік у лютому стартував проєкт «Серце Азовсталі». Усі, хто мають статус «захисник Маріуполя» можуть звернутися за допомогою.  

«Після 9-ти місяців полону було важко повірити, що ти вільний», — Дмитро Москва, 26-річний військовослужбовець

Через місяць після підписання контракту із 109-ю бригадою ТРО розпочалася повномасштабна війна. Ми базувалися у Маріуполі на металургійному комбінаті імені Ілліча. 24 лютого 2022 року нас підняли по тривозі. Ми не розуміли, що відбувається. Думали, що чергові навчання. Коли почало «прилітали», все стало ясно. Нам видали зброю і відправили охороняти міст, який з'єднував правий і лівий береги міста. Згодом нашу групу у складі 15-ти чоловік перекинули на лівий берег. Ворог вже прорвався, і нас відправили на підкріплення. Росіяни йшли звідусіль. Не зрозуміло, хто стріляє, — свої чи чужі. Особливо страшно було від авіаударів. Ми розділилися, адже діяти невеликими групами було ефективніше і розумніше. Та згодом натрапили на ворога. Почалася перестрілка. Я отримав 4 кульових поранення. Три в ноги, одне — у руку. Всі кулі пройшли на виліт. Нас було 5-ро, троє отримали поранення. Ми наклали собі турнікети і намагалися просунутися до наших. Не дійшли якихось 500 метрів. Росіян було дуже багато. Ми бачили, як вони виводили цивільних людей із підвалів, ставили на коліна, ті тримали руки за головами. Ймовірно, їх перевіряли. Як старший групи я ухвалив рішення здаватися. І це було розумно, бо поранення з кожним кроком давало про себе знати. Так я і четверо моїх побратимів  потрапили у полон. Це було 19 квітня 22-го року.  

«Москва, за кого, с..ко, воюєш?»

Побачивши на моїй флісці напис «Москва», росіяни не повірили, що то моє прізвище. Думали, що я жартую. Та згодом, почали говорити: «Так ти за кого, с..ко, воюєш?» Відповідав: «Я вдома. Захищаю свою землю, на яку ви прийшли». Один з бурятів відірвав з фліски напис і начепив собі на шолом, зазначивши: «То буде мені, я ж з Москви». Їхні медики оглядали наші поранення. Побачивши свою відкриту ногу, я злякався. Боявся, що її відріжуть. Вони забрали наші якісні турнікети. Натомість, наклали радянську резинку, так званий Джгут Есмарха (гумовий джгут, призначений для тимчасової зупинки кровотоку. — Авт.). Посадили нас на БТР, та вже за півтора кілометра зупинили чеченці.

Ті одразу почали допит: «За кого воюєте? За Зеленського, за Кличка? Вас тут кинули». Мені так і не зрозуміло було, до чого вони називали мера Києва, якщо ми у Маріуполі. Вони все знімали на відео й одразу викладали у свій TikTok. Доречі, саме звідти моя родина дізналася, що я потрапив у полон.

Нас називали бойовиками і терористами. Спочатку тримали у вольєрі, схожому на собачий. Потім в якомусь сараї і вже згодом повезли у Новоазовськ. Там довантажили ще 15-ро людей і повезли в Донецький ізолятор. З нами їхав азовець. Коли росіяни дізналися про це, його допитували і били лопатою так, що той дорогою помер. За місяць була Оленівка. Там я пробув пів року. Найбільше діставалося азовцям. Особливо тим, у кого знаходили татуювання з українською символікою. Та найжорсткіші умови утримання були в Таганрозі. У камері, під постійним відеонаглядом, нас було десятеро.

Змушували вчити гімн Росії, співати його щоранку. У кожній камері була пам’ятка, де розписано, що означає російський прапор, його кольори. Не хочеш вчити — будеш битий. Причому карали всю камеру

Одного разу мене так побили, що я ледве до камери доповз. Причина — відкрив око, коли вели територією. Цього не можна робити. Били по ногах і п’ятках не палицею, а водопровідною пластмасовою трубою. Застосовували шокер у шию, спину та пахви. На допитах їх постійно цікавило, хто що бачив. Запитували: «Може ти бачив, як хтось мародерить? Де був сам? Скільки наших вбив?». Я кажу: «Та я взагалі стріляти не можу». Оглядали мої руки. А там була вм’ятина, бо я був кулеметником. Краще було просто мовчати. Чим тихіший — тим менше питань. Намагалися зламати психологічно. Постійно говорили, що ми нікому не потрібні, що вони вже дійшли до Дніпра. Харків, Херсон — під Росією. На підході Миколаїв. Агітували вступати в так званий загін добровольців аби воювати на їхньому боці. Казали: «Ти ж із Маріуполя. Куди ти поїдеш?».

Одного дня нас із зав'язаними очима нас повезли із СІЗО до аеропорту. В той момент були думки, що це обмін, але впродовж 2-3 годин польоту росіяни до нас періодично застосовували фізичну силу. За чутками — перед обміном полонених не б'ють. Тож я подумав, що нас просто перевозять до іншої в'язниці. Те, що це таки обмін, зрозумів лише, сівши в автобус. З полону мене звільнили 10 жовтня 22-го року.

Важко було повірити, що ти вільний. Не усвідомлював, що нарешті вдома

Далі було лікування. Мав багато проблем зі здоров’ям, починаючи від зубів і закінчуючи пораненням. Нога не заживала сім місяців. Трішки підлікувавшись, завдяки проєкту «Серце Азовсталі» з родиною поїхали на реабілітацію до Трускавця.

Поки я був у полоні, у мене народилася донька. Впродовж двох тижнів ми насолоджувалися часом з родиною, дихали свіжим повітрям, купалися у басейні. За потреби  можна було попрацювати із психологами. Та моя найкраща підтримка — дружина з дитиною. У мене третя група інвалідності. Однак я повертаюся на службу у свою частину. Наразі я в роті ударних безпілотних літальних апаратів. Координую роботу наших пілотів.   

«Нам сказали, що то фільтрація, яка триватиме не більше 180 діб. Я ж у полоні провів 10 місяців», — Володимир Капчук, 40-річний прикордонник

Початок повномасштабного вторгнення я зустрів з коронавірусом у маріупольській лікарні. До свого загону зміг приєднатися вже на «Азовсталі» 2 березня. Розуміння, що розпочалася повномасштабна війна, прийшло, коли по місту активно почала працювати авіація. Скидаючи авіабомби, Росія стирала з лиця землі багатоповерхівки. Під завалами лишалося багато цивільних, яких, на жаль, не можливо було врятувати. Були моменти, коли навіть через добу звідти лунали людські голоси. Утім, без техніки розібрали завали було нереально. Ми базувалися на «Азовсталі», але виходили на позиції у місто. Для мене найстрашніше було під час чергування впродовж двох діб дивитися на район, де перебували дружина і двоє дітей. Доньці було 15 років, а сину — 4 місяці. Район цілодобово горів, його постійно бомбили. Подзвонити було ніяк. Згодом виявилося, що всі будинки навколо них зруйновано, а їхній дивом вцілів. На щастя, 17 березня дружина та діти виїхали з міста. Я про це дізнався, коли виходив у полон. Нам дали можливість подзвонити.   

У полоні багато інстинктів вимикаються

Нам сказали це не полон, а так звана фільтрація, яка за Женевською конвенцією триватиме не більше 180 діб. Але, як виявилося, це все не так, тому що багато наших досі у неволі. Спочатку нас завезли в Оленівку. Однак з 25 на 26 травня 2022 року знову завантажили у машини. Ми думали, що це обмін, але з’ясувалося, що нас перевезли у СІЗО Таганрога. Під час «прийомки» одного хлопця забили до смерті. Вранці він помер. Таким моментів було багато. Загалом умови утримання, як і всюди, жахливі. Постійні побиття, допити.

У перші два тижні щодня били мінімум тричі вдень. Під час допиту стандартно використовували шокер, гумові палиці, били струмом по різним частинам тіла

Не відмовляли собі в ударах ногами і руками. Тисли морально. Говорили, що пів України вже забрали, що ми звідти не вийдемо, а поїдемо на північ Росії на довічне, тому що всі ми за російським законодавством — терористи. Майже у кожного запитували, чи бачили найманців-іноземців. Запитували вид військ, хто за посадою? Всі завжди відповідали — кухар або водій. Вони дивувалися: «А як так виходить, що одні кухарі і водії, а  майже 40 000 росіян  під Маріуполем поклали, не рахуючи техніки?». 

Через 4,5 місяця мене перевели у Каменськ-Шахтинський Ростовської області. Там ми жили у бараках по 70 осіб. Якщо порівнювати із Таганрогом, то годували краще.  Однак поїсти спокійно не давали. Аби дійти до їдальні, потрібно було пробігти через спеціальний  коридор, де стояло по 5-6 осіб із палками з обох боків. Тож ти біжиш, а тебе постійно б’ють. Назад повертаєшся так само. Та й на поїсти було мало часу. Давали не більше 2-х хвилин. Якось 526 осіб вони погодували за  27 хвилин. Там я провів 5,5 місяців. У лютому 23-го  я потрапив у списки на обмін.

Поранений хребет та реабілітація

Бойову травму я отримав ще у Маріуполі, перебуваючи на позиції. Для росіян кожна споруда — небезпека. І в одному з будинків перебували ми з моїм побратимом. Нам пощастило, що танк поцілив у кут. Інакше я б свою історію вам не розповідав. Був сильний удар цеглою по спині поперекового відділу. Лише після обміну з’ясувалося, що у мене  зміщення хребців на понад 20%. Після полону мене прооперували у прикордонному госпіталі. Встановили імплант на хребет, який з часом виявився неякісним.

Не витримав навантаження і зламався під час проходження служби

Я почав шукати варіанти, хто б міг мені допомогти і звернувся до «Серця Азовсталі». Вони ще після обміну цікавилися, кому що потрібно, але на той момент мене все задовольняло. Тож саме вони знайшли цього разу клініку і нейрохірурга. І 26 червня 2024 року мене знову прооперували. Під час п’ятигодинної операції мені встановили якісні імпланти з додатковою системою фіксації. Знаєте, на самому початку ти думаєш, що з тобою все нормально. У будь-якому разі на момент повернення додому у тебе ейфорія, ти кажеш, що у тебе нічого не болить і ти здоровий. Багато хлопців одразу просяться додому.

Тільки через деякий час усе починає вилазити. Психологічні травми теж

Завдяки «Серцю Азовсталі», цього літа я встиг побувати на Закарпатті у санаторії.

Там впродовж 10 днів працював із психологами, які допомогли пропрацювати певні не зрозумілі для себе моменти. Звісно, часом бувають певні флешбеки у голові. Сниться «Азовсталь», полон, війна, загиблі побратими. Місяць-два спокійно, а потім — загострення. У мене пропадає сон, і за ніч можу поспати максимум до 2 годин. Дехто з хлопців починає зловживати алкоголь, хтось — наркотики. Для мене віддушина — риболовля. А ще у свої 40 поставив собі мету. Хочу вивчитися на реабілітолога. Знову ж таки «Серце Азовсталі» обіцяють посприяти в цьому. Розумію, що воїн з мене вже не дуже, а ось допомагати таким, як я, хочу і думаю, що зможу. 

«Ми є однією родиною», — Ксенія Сухова, директорка громадської організації «Серце Азовсталі»

Ми є громадською організацією, яка з'явилась за підтримки Ріната Ахметова. З його ініціативи було виділено мільярд гривень на два роки роботи проєкту. Завдання — допомогти людям, які, героїчно боронили місто Маріуполь впродовж 86 днів. Нашим ключовим партнером є держава. Ми підписали меморандум з Міністерством ветеранів, Міністерством соціальної політики, з координаційним штабом, тобто зі всіма, хто так чи інакше працює із захисниками.

У нашій команді понад 20-ро людей. Насамперед, це адміністратори та менеджери, які безпосередньо спілкуються з військовими і підбирають їм необхідну допомогу. Ми працюємо за запитом.

Звернутися до нас можна, безпосередньо прийшовши до офісу, або звернутися на гарячу лінію — 0 (800) 600 114.

У нашому проєкті сім напрямків допомоги. Кожен захисник може обрати будь-які три. Це унікальна в Україні екосистемна підтримка, завдяки якій оборонці проходять шлях від реабілітації до самореалізації у цивільне життя. На сьогодні основна категорія тих, з ким доводиться працювати — повернені з полону та їхні родини. За час існування проєкту ми створили алгоритм роботи з військовими.

Перша програма — «Повернення»

Кожному, хто повертається з полону, ми видаємо digital-бокс. Це те, що допомагає захисникам бути на зв’язку та стежити за своїм здоров'ям. Туди входить ноутбук, навушники, павербанк, смарт-годинник, який допомагає слідкувати за пульсом. Також у боксі є сертифікат на 4 тис. грн для купівлі вітамінів та спортивного харчування. Якщо жінка повертається з полону, то додатково отримує beauty-бокс.

Друга програма — «Здоров'я»

Наше завдання — повернути якість життя військовим, наскільки це можливо. Для співпраці обираємо найкращі клініки України.

Захисники часом потребують складних операцій, протезування. 6-ро оборонців Маріуполя вже отримали протези. 15-ро — на черзі. Йдеться про біонічні протези, найсучасніші електронні коліна. Також у рамках цієї програми ми робимо повний чек-ап організму. Це близько 50 різних аналізів. Окремо йде стоматологія. Майже всі повертаються з полону без зубів. Багато хто потребує імплантів, реконструкції щелеп, вилучення осколків. Також ми співпрацюємо з центрами реабілітації. Працюємо у форматі «рівний рівному». Ті хлопці, які вже отримали протези і стали на ноги, приходять до своїх побратимів у шпиталі, реабілітаційні центри — підтримують і заохочують. Це дає гарні результати.

Третя програма — «Родина»

Ми постійно спілкуємось з родинами оборонців Маріуполя. У нас завдання створити ком'юніті гарнізону Маріуполь. Знайомимо їх між собою. Запрошуємо до Трускавця в санаторії. Торік було по 600 людей в один заїзд. Цього року таких родинних таборів вже було три. До того ж разом з сім'ями військовополонених чекаємо повернення їхніх рідних з полону.

Четверта програма — «Вдома»

У рамках цієї програми надаємо житло захисникам та захисницям міста Маріуполя, які мають 1 або 2 групу інвалідності внаслідок бойових дій.

Це люди з важкими пораненнями — ампутаціями, на кріслах колісних. Тому, очевидно, що власними силами купити житло їм буде складніше ніж здоровій людині. Вже понад 100 квартир видано, плануємо 200.

П'ята програма — «Спорт»

Надаємо тримісячний абонемент до спортзалу та спортивний одяг. А ще — організовуємо спортивні кемпи «10 днів у Карпатах». Психологічне відновлення, підйом у гори, командна взаємодія, масажі, ознайомлення з місцевою культурою та підтримка один одного за принципом «рівний-рівному». Вони іноді кажуть: «Я хочу побути з побратимами, з якими був у бараці. На відміну від родини вони мене розуміють».  

Шоста програма — «Захист»

У рамках програми надаємо первинну юридичну  консультацію щодо порядку отримання статусів, довідок та ін. документів, повʼязаних з проходженням служби, отримання пільг, державних виплат.

Сьома програма — «Майбутнє»

У рамках  цієї програми, складаємо комплексний план адаптації ветеранів у цивільне життя за допомогою навчання. Це і опанування нової сфери, курси, перекваліфікація, вивчення іноземних мов. У цьому напрямі нам допомагають кар'єрні ментори. Серед них є оборонець Маріуполя. Разом з психологом через тестування та спілкування вони допомагають ветерану визначитися із новим фахом.

Загалом через наш проєкт вже пройшло майже 5 з половиною тисяч оборонців Маріуполя та членів їхніх родин. Ключовий меседж, який я почула від наших родин: «Ви знаєте, а у серця є душа». І нам було дуже приємно, що ми не автоматично робимо свою роботу, а стаємо однією великою родиною.

Режисер фільму Лукаш Карвовскі і виконавиця головної ролі Кароліна Жепа представили фільм в київському «Будинку кіно» при повному залі глядачів, чий позитив очікувань був суттєво підкріплений діями шампанського, спожитого під час початкового welcome drink. Наскільки фільм матиме драматичну складову, ніхто не знав, хоча, зважаючи на сьогодення, заявлене в сюжеті, навряд чи варто було очікувати алкогольного драйву і відповідних йому пустощів. Все було прагматично і концептуальний, як і потрібно.

Карвовскі побудував роад-муві, але лінія руху героїв з пункту А в пункт Б далека від рівності, більше нагадуючи зигзаги проходження полігону, аби вижити. А разом з виживанням пройти шлях такої собі ініціації — зрозуміти те, чого не розумів, набути досвіду, потрібного для виживання в подальшому.

Тому рух між А і Б — це рух не тільки між містами і місцями, це рух між людьми

Героїня Кароліни Жепи, Ясміна, несподівано, після 8-х років відсутності спілкування, приходить до своєї зведеної сестри Малгосі (Діана Замойска) і просить, навіть вимагає, відразу, прямо зараз, поїхати з неї з Варшави до Харкова. Бо їй повідомили, що їхнього батька, волонтера, було поранено, і його якомога швидше треба забрати до госпіталю. Абсурд такої вимоги для Малгосі зумовлений травматичним минулим і її переконанням в батьковій провині перед нею. І те, що вона таки погоджується, можна пояснити не тільки сюжетом — бо він занадто важкий для увірування, навіть, якщо мова йде про відповідальність, любов, мораль тощо.

Глядачеві допомагає повірити класна акторська гра Жепи. Вона водночас експресивна і стримана, її емоції — в її погляді, її переконливість — в чіпких руках, якими вона вхопила сестру. А ще, певно, режисер, розігруючи цю ключову сценку на репетиціях, рекомендував актрисам робити довші, правильні для цього паузи, коли більше важить не те, що актриси говорять чи не говорять одна одній, а як вони мовчки свердлять одна одну очима. І надалі по фільму фізіономічні «маски» двох сестер та їхні вербальні пікіровки стануть однією з переваг фільму.

Їхнє спілкування — радість для глядача, коли не має натяжок і акторських лаж, коли є гармонія протилежностей

Загалом фільмові переваги — в акторському виконанні і психологічному та драматичному аспектах. Головні персонажі з’ясовують між собою стосунки, маючи складне минуле, тому їхній конфлікт важкий для вирішення, а вирішення його цікаве. І всі подальші люди, які трапляються сестрам на шляху з пункту А в пункт Б, допоміжні елементи для проходження їхнього спільного полігону, буквально прокладеного через війну. Першою, кого сестри зустрічають, дівчина Соломія (Марина Кошкіна) — вона їде в Ірпінь, змушена брехати донці по телефону, що їхній дім в порядку, хоча він повністю розбомблений, що її тато поруч з мамою, хоча він давно пішов на фронт. Другий герой з української сторони — хлопець Саша (Олександр Рудинський), серйозно притрушений і бідовий, але веселий і безпосередній, саме такий, який і потрібен Малгосі, щоб віддатися на поталу миттєвому бздуру і вийти з багаторічної травми попередніх відносин. І третя українська героїня — жіночка Лариса (Ірма Вітовська), хто, на кшталт Харона, везе сестер до Руської Лазової, немов в Аїд, до батька, і навіть більше, повертає їх назад, дозволяючи провести безцінний час разом.

Знятий міцною рукою метра операторської майстерності Ромуальдом Левандовським («Пси-2»), «Дві сестри» мають ще одну правильність, окрім вище згаданої — фільм знятий ручною камерою, що передає логічний для ситуації трем героїнь і тремтіння самого простору, через який героїні рухаються — спочатку до Ірпеня і Києва, а потім до Лазової та Харкова.

Камера тут жива, а життя у фільмі — напружене і на межі закінчення. Тут тільки підтримка і віра важать

І, на щастя, це багато хто розуміє: і перевізник, що погоджується повезти сестер безкоштовно, — бо ж «ми знаєм, як ви, поляки, багато нам, українцям допомагаєте»; і якийсь дядько в Києві, який саме через цю ж причину дає гроші одній із сестер, і наш військовий, який, залишаючи блокпост (?), везе сестер на вокзал. Підтримку поляками українців, що мільйонами (!) втікали у Польщу та через Польщу далі, в Європу, від повномасштабного вторгнення росіян, не можливо переоцінити, бо що може бути благородніше — людяніше — за порятунок від смерті? Це ж ледь не пряме цитування біблійних настанов Ісуса. Це сучасний гуманізм по відношенню до біженців та емігрантів. І виявлена у фільмі вдячність кількох персонажів з української сторони, фактично цитує відчуття всіх українців загалом — подяку за порятунок дітей і дружин, матерів та батьків, в той час, коли інші, деякі з них, пішли в протилежний біг — зустрічати ворога.

Дещо пафосні моменти вдячності у фільмі є не тільки потрібними, вони є моментами щемкої драматичності, сенсовної і чуттєвої — сестри спочатку відверто дивуються такому, але приймають. Бо коли ти на полігоні, варта будь-яка підтримка. А особливо, якщо полігон — це війна.

Так, трапляються по фільму і дурниці, на кшталт сюжету з військовим, залишаючого свій пост; або відсутності сирен в містах під час війни, адже вони постійні в Києві, а в Харкові майже не замовкають; чи перехід сестер до Лазової через замінований ліс. Втім, зовсім не дурницею, як спершу виглядає, є ідея поїздки сестер зі спокійної Польщі до охопленої війною України без карт, контактів, грошей, одягу і спорядження. Режисер — і він же автор сценарію разом з Дмитром Шіробоковим — цим вказує на дикий контраст між Польщею, спокійною і мирною країною, в якій живуть і з якої їдуть сестри, і Україною, охопленою війною, де може статися все, що завгодно. Всім своїм фільмом режисер каже про специфіку війни і вимогу відповідно до неї ставитися. Уважай! — ніби каже він.

Якщо вже вирішив їй протистояти, рятувати інших і їм допомагати, тоді готуйся, збирайся, очікуй, пильнуй і будь швидким, знаючим, міцним, сміливим; знай, як люди долають війну, хто і де почав цю війну, і як себе вести в ситуації зустрічі з тими, хто війну почав і її веде

Кинувшись на поклик батьківського болю, сестри й гадки не мали, що в повному розумінні спускаються в Аїд, бо мають Аїд за міф, а війну — за картинки в книжці чи кадри з фільму. «Дві сестри» — в широкому значенні — це мова не тільки про двох рідних і різних людей, і не тільки про дві країни, історично близькі у своїй любові і ворожнечі, як часто рідні сестри, — мова про розмежовані ситуацією дві системи координат. Що таке, коли війни нема, і що таке, коли вона є. Хочеш миру, казав проникливий римський історик, готуйся до війни. Що б не віщала б тобі доля — готуйся. Бо наївність знову не в моді, і підготовлений — озброєний. А якщо вас двоє — це вже сила.