Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
На минулому тижні напруга між командою Володимира Зеленського та Валерія Залужного досягла піку. Президент України та його оточення намагаються звільнити головнокомандувача Збройних Сил України, проте поки що не досягли успіху. Криза у взаєминах між політичним та військовим керівництвом України негативно впливає на ситуацію в суспільстві та може позначитися на наших відносинах із західними партнерами
Головнокомандуючий ЗСУ Валерій Залужний. Фото: Shutterstock
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Першою критичні стріли по Залужному почала випускати народна депутатка від «Слуги народу», членкиня комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки Мар’яна Безугла. Її пости у мережі Facebook сьогодні виглядають зразковою кампанією з дискредитації популярного воєначальника. До речі, настільки популярного, що рейтинг Залужного сьогодні вищий за рейтинг Зеленського, і цей факт вочевидь не до вподоби українському президенту. Випади Безуглої не залишилися непоміченими українським суспільством, в якому заговорили про прагнення Зеленського позбавитися Залужного.
Цікаво, що конфліктна ситуація розгорталася на тлі обговорення нового законопроєкту про мобілізацію. Зміна алгоритму поповнення Збройних Сил виглядає конче необхідною для України, однак документ досі не ухвалено. Володимир Зеленський (законодавство визначає, що саме президент своїм указом оголошує мобілізацію) перекладає відповідальність на військових. Залужний разом з начальником Генерального штабу ЗСУ Сергієм Шапталою на грудневому брифінгу продемонстрував, що не виставляє якихось цифр, а готовий воювати з тими, хто перебуває у лавах ЗСУ. Брифінгу військових передувала заява Володимира Зеленського під час прес-конференції: президент запевнив, що не підпише закон, який передбачатиме мобілізацію жінок, та переклав на військових відповідальність за прагнення мобілізувати 450-500 тисяч чоловіків до лав Сил оборони України. Показово, що тезу про мобілізацію жінок просувала вже згадана Мар’яна Безугла. А ще — кремлівська пропаганда.
Конфліктну ситуацію можна було залишити ще у 2023 році, якби Зеленський та Залужний разом вийшли до преси та запевнили, що будуть взаємодіяти до перемоги над Росією. Такий формат дозволив би не лише уникнути політичних спекуляцій, але й дати імпульс мобілізаційним процесам. Однак замість цього у приміщенні, де мав працювати Залужний з помічниками, знайшли «жучка». Безсумнівно, це лише додало напруження двостороннім відносинам.
Є ще один важливий момент: українське законодавство дозволяє президенту звільнити головнокомандувача Збройних Сил за поданням міністра оборони. Джерела у Міністерстві оборони України стверджують, що це подання існує. Поведінка міністра оборони Рустема Умєрова дозволяє припустити цей факт, адже він сприймається як зручний для Володимира Зеленського чиновник.
Президент України Володиир Зеленський вітає Головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного у Верховній Раді у липні 2022 року. Фото: Shutterstock
Прохання без задоволення
Події минулого тижня доводиться реконструювати за повідомленнями інсайдерів та публікаціями західних медіа, для яких конфлікт Зеленського з Залужним швидко став топ-темою. Окремо хочу згадати неприховану радість з приводу можливого звільнення Залужного, яка звучала з Росії. Там добре усвідомлюють, що подібний конфлікт може негативно вплинути на обороноздатність України.
29 січня відбулася зустріч Володимира Зеленського з Валерієм Залужним, під час якої президент запропонував головнокомандувачу ЗСУ написати заяву про звільнення за власним бажанням, на що той відповів відмовою. Факт пропозиції швидко став широко відомим, інформація почала поширюватися у суспільстві, яке відреагувало доволі бурхливо. Звісно — у соціальних мережах, бо масові зібрання під час воєнного стану заборонені. Релевантні соціологічні дані можуть з’явитися хіба що цього тижня, проте всеохоплюючого захвату перспективою відставки Залужного серед українців точно немає.
Дозволю собі важливе пояснення: Залужний, безумовно, не належить до категорії незамінних, проте його важко звинуватити в розбудові персонального образу. Його появи в медіа були та залишаються поодинокими, чого не скажеш, наприклад, про інформаційну активність начальника ГУР Кирила Буданова. Залужний доволі скупий на обіцянки, однак під загрозою відставки вийшов зі статтею на сайті CNN.com, що можна оцінити як наявність комунікаційної команди та значних симпатій за океаном. У статті Залужний розмірковує про перспективи продовження війни, визначаючи пріоритети розвитку Збройних Сил.
Його нечисленним публікаціям — восени 2022 року це була спільна з генералом Михайлом Забродським стаття на сайті інформаційного агентства «Укрінформ», восени 2023 року — здвоєна публікація в The Economist — притаманні реалістичні оцінки та відсутність бажання уникнути відповідальності. Можливо, тому одна з головних претензій до Залужного — захист дисертації на закритій раді (її тема та зміст становлять державну таємницю — Ред.). Проте у Залужного не одна вища освіта, і геть штучним науковцем він не виглядає.
Валерія Залужного можна віднести до категорії генералів, які отримали бойовий досвід під час російсько-української війни. Для них вона точно розпочалася десять років тому, і цей час вони не згаяли даремно, про що свідчить тривалість та запеклість протистояння з Росією, яке спостерігається сьогодні. Популярність Залужного в українському суспільстві не є штучною, вона стала відображенням віри українців у спроможність Збройних Сил дати відсіч агресору.
Так само варто звернути увагу, що страх команди Зеленського перед можливою участю Залужного у виборах є ірраціональним, адже у випадку добровільної відставки воєначальник, якого між іншим називають «Залізний Генерал», може швидко втратити свою популярність.
Президент Володимир Зеленський і Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний у навчальному центрі в Україні. Фото: AFP/East News
Тактика проти стратегії
Станом на ранок 5 лютого статус-кво у військово-політичному керівництві України зберігається. Заступниця держсекретаря США Вікторія Нуланд побувала в Києві, де зустрілася з тими, хто міг розповісти з перших уст про цю кризу, після чого з Вашингтону пролунали слова Джейка Саллівана щодо «суверенного права української влади» змінювати керівників Збройних Сил. Втім навряд чи радник президента США з питань національної безпеки може висловити позицію всього заокеанського істеблішменту з цього питання.
Володимир Зеленський в інтерв’ю італійському телеканалу Rai1, яке транслювалося ввечері 4 лютого, підтвердив, що розмірковує над відставкою Залужного. Інтерв’ю передувало засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, яке обійшлося без гучних кадрових рішень. В італійському ефіріі Президент України висловився абстрактно, що зацікавлений у масштабних перетвореннях, які можуть торкнутися (вірогідно) уряду та силових структур. Уявити собі відставки топ-менеджерів Офісу президента більшість аналітиків відмовляються. Сам Зеленський побував у розташуваннях українських військових у Запорізькій області, наче демонструючи готовність виконувати функції Верховного Головнокомандувача в польових умовах.
Проте стає очевидною можлива дата відставки Валерія Залужного. У випадку втрати ЗСУ Авдіївки, запеклі бої за яку тривали роками, це може стати формальним приводом для його звільнення. Якщо це зійдеться з розглядом у Верховній Раді законопроєкту про мобілізацію, інформаційний удар по Залужному буде потужним. Проте пауза у його військовій кар’єрі може означати імпульс розвитку політичного впливу.
Євген Магда — український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики. Автор книг «Гібридна війна. Вижити і перемогти» та «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи». Увійшов до десятки кращих політичних експертів й аналітиків України в рейтингу видання «Коментарі» 2020 року. Син, брат, чоловік, батько. Тримає руку на пульсі подій в Україні та її сусідів понад 20 років.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту.
Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни.
Прихисток для втікачів від війни в театрі Леся Курбаса, Львів 2022. Фото: Данило Павлов/Reporters
Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.
До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.
У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.
Частина II: Необхідність говорити
Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.
Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:
— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну.
Софія Челяк у Львові. Приватний архів
Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо.
Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід
У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей.
Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею.
Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10 жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили.
На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.
Частина III: Пам’ять
Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:
— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?
Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.
Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.
Я розумію, що мої руки в мокрій землі.
Третя річ — камінець.
— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.
На могилі було ще кілька камінців.
На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.
Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем
Львів 2023. Фото: Petros Giannakouris/East News
Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.
Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.
Частина IV: Розрада
Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.
«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були.
Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну.
«Пиріг і Батіг» у Львові, 2022. Фото: Wiki
Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.
До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.
Частина V: Шов суспільства. Надія
Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.
Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.
Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.
Книга мексиканської авторки Лідії Качо про війну в Україні, присвячена Вікторії Амеліній і Софії Челяк. Приватний архів
Утім, усі ці запальні заяви зі спецефектами у соцмережі Х мають певне раціональне зерно. Це підняття ставок і сигнал в першу чергу Китаю, який останні пів століття зріс на американських грошах. А нині вважає, що варто змістити США з позиції гегемона.
В основі такої поведінки Китаю та її друзів по вісі зла — Росії, Ірану та КНДР — лежить теорія про те, що великі держави повинні ділити сфери впливу і захищати свої економічні та безпекові інтереси, нав'язуючи свою волю меншим сусідам.
Утім у цю гру можна грати удвох — й Америка чітко окреслила, що не чекає Пекін у себе на задньому дворі — а саме в Західній півкулі
Видання The Wall Street Journal стверджує, що після виборів у США та рішучої перемоги республіканців та Дональда Трампа Китай все активніше грає м'язами. Він провів найбільші військово-морські навчання за останні десятиліття, спустив на воду найбільший у світі військовий корабель-амфібію, був звинувачений у саботажі підводних кабелів в Азії та Європі і хакерських атаках на казначейство США, представив чотири нові сучасні літаки, вперше відпрацював морську блокаду біля японських островів і активізував шпигунську діяльність на Заході.
Президент Китаю Сі Цзіньпін і президент США Дональд Трамп під час зустрічі у 2017 році. Фото: AFP/EAST NEWS
Коли ти живеш у Східній Європі, то складається враження, що американці зійшли з розуму, коли вимагають повернути під контроль Панамський канал
Утім не варто забувати, що США побудували цей стратегічно важливий об'єкт, щоб швидше й легше торгувати з Азією та між своїми узбережжями. Є також військовий зиск — для Америки то є найшвидший і найпростіший маршрут, яким можна перекидати військові кораблі з Атлантичного у Тихий океан та навпаки. У 1999 році канал відійшов під юрисдикцію Панами — і все б нічого, але з 2014 року водною артерією почали дуже активно цікавитись китайці.
Спочатку Китай став частиною ініціативи Сі Цзіньпіня «Один пояс, один шлях», далі розірвав стосунки із Тайванем. А ще купився на класичний китайський хабар — інвестиції в інфраструктуру в обмін на бенефіти.
Станом на зараз два з п'яти ключових портів у зоні Панамського каналу належать компанії з Гонконгу, тобто китайці можуть стежити онлайн за потоками цивільних та військових вантажів США
За першої каденції Трампа та чотирирічки Джо Байдена американці змусили панамську владу відмовитися від частини китайських проєктів, але вплив Піднебесної однаково суттєво зріс. Дійшло до того, що Пекін планував побудувати велике посольство на березі Панамського каналу, але під тиском Вашингтона панамська влада заблокувала цю ініціативу.
Китай висловив підтримку Панамі у питанні контролю над Панамським каналом. Фото: Shutterstock
Щодо Гренландії — тут США переслідує той самий інтерес убезпечення свого східного узбережжя від Китаю. Хоча перепалка між урядом Данії та політичними діячами Гренландії щодо «продажу острова» була гучною, вона мала свій сенс.
Видання Axios, посилаючись на власні джерела, повідомляє, що «уряд Данії хоче уникнути публічного зіткнення з новою адміністрацією США», і «передав кілька повідомлень». Так, влада Данії чітко сказала, що острів не продається, але є готовність обговорити будь-який інший запит США. Америка вже має військову базу в Гренландії та угоду з Данією від 1951 року про захист острова, згідно з якою можна легко обговорювати збільшення американських сил.
Данські офіційні особи вже заявили, що розглядають подальші заходи щодо збільшення інвестицій у військову інфраструктуру та можливості в Гренландії, консультуючись з урядом Гренландії, — йдеться у ЗМІ.
Чому Вашингтон так різко зацікавила Гренландія? У часи «Холодної війни» вона відігравала ключову роль в обороні НАТО та США як частина системи раннього попередження для виявлення радянських підводних човнів або ракет.
Це зрозумів Китай, чиї човни все частіше помічають біля берегів ключового острова — який є вінцем перспективного торгового шляху через Арктику
Американська газета WSJ пише, що в останні роки Пекін посилив свою економічну присутність у цьому регіоні, зокрема через інвестиції у видобуток корисних копалин у Гренландії. 2018 року Пентагон успішно працював над тим, щоб заблокувати фінансування Китаєм трьох аеропортів на острові.
Утім Китай особливо зацікавлений через розташування Гренландії відносно всіх арктичних судноплавних маршрутів, включно з «Полярним шовковим шляхом» Пекіна, що дозволить використовувати коротшу відстань для доставки товарів через Арктику, оминаючи морські вузькі місця у Суецькому каналі та Малаккській протоці. А ще — не варто забувати, що Гренландія має гігантські запаси рідкоземельних матеріалів, які хоче забрати собі під контроль Китай, аби мати перевагу у торговельній війні і таким чином виграти гонку за високі технології у США.
У цій боротьбі за контроль за вихід на Арктику дуже важлива роль Канади, адже вона має значну лінію виходу до Північного полюсу і може стати надійним союзником США у змаганнях за контроль над перспективами проти Росії та Китаю
Канада — другий за величиною торговельний партнер Сполучених Штатів, але категорично відстає у фінансуванні НАТО. Ледве не пасе задніх — на оборону Оттава не витрачає навіть 2% свого ВВП. Тому для того, аби американський сусід трохи чухав про перспективи, Трамп вдався до агресивної риторики.
Американські аналітики з обох партій вважають, що такий підхід може активізувати непопулярну в Канаді тему оборони напередодні виборів до парламенту у жовтні цього року, де партія Джастіна Трюдо, яка останні роки більше займалась гендерною рівністю, може і програти.
Чи можна вітати такі ексцентричні підходи Трампа до важливих питань? Форму однозначно ні, але по суті західний світ має пережити певний шок, аби позбутися популізму. І нарешті зайнятися вирішенням серйозних питань — оцінкою загроз та підготовкою армій до війни. Аби врешті за всіх не вигрібала найбільше Україна, а далі Польща та країни Балтії, які чи не єдині щоденно розвінчують ілюзії про особливу російську душу.
Світ постав перед реальною загрозою — жити в демократії або стати харчем для Китаю. І коли стриманий бюрократ, а нині генсек НАТО Марк Рютте попереджає Європу, що ми або виділяємо гроші на оборону, або «доведеться діставати підручники з російської мови яи їхати у Нову Зеландію» — це добре нагадування, що зло не спить. І точно не обмежиться розбитими селами на українському Донбасі.
Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»
Якихось три роки тому на прохання «Розкажіть про культурні події у Львові» я відповіла б, що немає більше культурних подій. Три роки тому на короткий час ми всі втратили віру в культуру як щось високе і стали свідками того, як вона працює в межах режиму тотального захисту.
Культурним заходом тоді був шелтер у театрі імені Леся Курбаса. Це один з перших неакадемічних театрів у Львові, відкритий у 1989 році і названий на честь режисера, розстріляного в урочищі Сандармох разом з іншими діячами і діячками української культури. Актори та режисери театру адміністрували прихисток для тих, хто тікав від війни.
Прихисток для втікачів від війни в театрі Леся Курбаса, Львів 2022. Фото: Данило Павлов/Reporters
Культурним заходом було й оголошення прибуття і відбуття евакуаційних поїздів поеткою Катериною Міхаліциною. Або діяльність художників, які возили людей на кордон. Також культурним заходом стали збори співачкою коштів на медичні турнікети й термобілизну.
До більш звичних форматів діячі культури стали повертатися, щоб допомогти відволіктися біженцям. Стали організовувати читання в укриттях, концерти в шелтерах, відкрили акторську школу для дітей. Куратори й мистецтвознавці вдень проводили екскурсії вулицями Львова, а ввечері — аукціони картин найвідоміших українських художників, аби зібрати гроші на потреби ЗСУ.
У той час я відкидала будь-яку думку про можливість проведення фестивалів і про те, що хтось з іноземних авторів наважиться приїхати й провести літературні зустрічі. Все це не мало сенсу: мистецтво заради розваги, заради розвитку, заради мистецтва зрештою стало для нас недоступним привілеєм. Читати книгу, дивитися довгий фільм стало неможливим, адже неможливо було надовго відволікатися від новин, комунікацій по волонтерці, робочих чатів. Війна забрала час для себе. Забрала й особисті кордони, залишивши тільки спільний.
Частина II: Необхідність говорити
Ми зустрілися з Пітером Померанцевим (британський журналіст і письменник, спеціаліст із сучасної російської пропаганди — Ред.) у Віденській кав’ярні в кінці березня 2022 року, ще до деокупації Київщини, Сумщини й Чернігівщини. Пітер розпитує, як я, як проєкти та робота. А потім питає, на які дати я планую цьогорічний фестиваль.
Над містом ракети, російські війська можуть просунутися далі вглиб країни, планувати можливо лише на кілька наступних годин. Така реальність — не тло для організації літературних фестивалів. Але Пітер нагадує мені про фестиваль Live Aid. І далі:
— Твій фестиваль матиме таке ж значення, як і концерти, які були організовані у Сараєво. Особливо якщо транслювати події англійською мовою. Письменники приїдуть, щоб бути частиною історії. Якщо я приїхав, ми назбираємо по світу ще дев’ятнадцять авторів, які не боятимуться. І будемо розповідати про воєнні злочини, наполягати на організації трибуналу та розвіювати міфи про Україну.
Софія Челяк у Львові. Приватний архів
Через декілька днів звільнили Київщину, ще через 10 днів я опитувала там свідків окупації. У перервах між поїздками в область писала концепцію фестивалю. У тексті намагалась передати емоції від того, як бачила в Макарові трактор, що працював на щойно розмінованому полі, — серед залишків снарядів, між зруйнованими будинками. Хотілося розповідати про те, як квітнуть дерева, а комунальники підмітають тротуари біля церкви Святого Апостола Андрія Первозванного, на подвір’ї якої виявили могилу, в якій під час ексгумації знайшли тіла 117 бучан. Наш досвід ставав настільки інтенсивним, що не виражати його через культуру стало неможливо.
Ми все ще не могли вбирати досвід інших, але життєво необхідно стало говорити про власний досвід
У травні 2022 року ми почали співпрацю з НАY Festival, який допоміг перекладати й поширювати наші події англійською та іспанською мовами. Провели фестиваль у жовтні, у львівському укритті відбулися 30 українських і 20 іноземних подій. Для нас було важливо поєднати українських учасників з іноземними, адже для наших гостей фестиваль став можливістю говорити, створював концентроване інтелектуальне середовище для генерації ідей.
Іноземних гостей ми кликали, щоб запропонувати їм досвід, який перетворить їх на свідків нашої війни, дозволить свідчити на величезні аудиторії про нашу війну від свого імені. Нам вперше довелося писати протоколи безпеки та страхувати наших учасників. Зрештою події переглянули близько десяти мільйонів людей у понад ста країнах. Тривога під час фестивалю залунала лише один раз — на останній події, і ми вважали це успіхом і неймовірною вдачею.
Далі ми з частиною учасників сіли на нічний поїзд до Києва. Ми прибували вранці 10 жовтня, і того самого дня у Києві відбувся наймасованіший від початку повномасштабного вторгнення обстріл. А у Львові стався повний блекаут, оскільки російські ракети вдарили по об’єктах інфраструктури. Близько десяти гостей фестивалю опинилися в укритті київського готелю. На наступний день ми евакуювали їх з України. У той приїзд ми мали показати їм наслідки окупації Київщини, але досвід, який вони пережили в Києві за один ранок, виявився інтенсивнішим за очікуваний. І вони свідчили.
На другий рік повномасштабного вторгнення, згідно з дослідженнями, українці почали читати більше в порівнянні з «довоєнним» 2021 роком. Найпопулярнішими книжками стали історичні книги й класична література. Люди в текстах шукають відповіді на запитання, чому Росія на нас напала. Або ж заповнюють прогалини у знаннях про українську культуру. Часи загрози для суверенітету держави стають часами підвищеної зацікавленості культурою та літературою. Спільна спадщина зшиває наші досвіди.
Частина III: Пам’ять
Ми стоїмо з Ґреґом над могилою української письменниці Вікторії Амеліної на Личаківському цвинтарі у Львові. Ґреґ кладе на могилу квіти. Мовчки спостерігає за тим, як я вкопую в землю азалію і прибираю сміття. Коли закінчую, він питає:
— Чи буде доречно, якщо я зроблю декілька речей, ритуальних для мене?
Спочатку Ґреґ читає вірш ірландського поета. Я не пригадую ні імені, ні назви вірша. Запам’яталося тільки, як в голові я стала дискутувати з рядком «Любов пішла разом з тобою». Дуже захотілося розповісти йому, що любов не проходить.
Далі Ґреґ читає Каддіш. Я так хотіла почути звучання молитви, бо колись до війни перекладала Аллена Ґінзберґа і мала би почати перекладати його «Каддіш» — вірш, присвячений єврейству поета, предки якого жили у Кам’янці-Подільському й у Львові. Я шукала способи, як почути Каддіш, бо саме в звучанні молитви, як на мене, крився підхід до перекладу. І от я, яка не перекладала вже понад два роки, раптово чую, як Каддіш звучить.
Я розумію, що мої руки в мокрій землі.
Третя річ — камінець.
— Мої люди не несуть квіти, а залишають камінці. Сподіваюся, це не образить.
На могилі було ще кілька камінців.
На жаль, нам доводиться ходити на поховання в рази частіше, ніж скажімо, європейцям. Фактично щодня відбувається похорон загиблих на війні — цивільних і військових. І щоразу церемонія вдосконалюється, щоб тріумфувати життя людини та висловлювати максимальну шану. Я дуже сподіваюся, що європейці не знатимуть, як це — їхати в автобусі в кортежі із загиблим, а дорогою дивитися на перехожих, які бачать процесію і стають на коліна. Ти вдивляєшся в їхні постаті під дощем, а вони піднімають голови — і дивляться на тебе.
Ти знаєш, що вони вшановують зараз не лише тих, хто в труні попереду, але й тих, хто лишається жити із втратою. У промовах за загиблим втішаються і підтримуються живі, які залишаються зі своїм горем
Львів 2023. Фото: Petros Giannakouris/East News
Коли ховали Вікторію, на могилі заграв український гурт «Пиріг і Батіг», вони співали пісню на вірш Василя Стуса, улюбленого поета Вікторії. Василь Стус був убитий у російському концентраційному таборі у 1985 році. Вікторія загинула внаслідок удару по ресторану RIA у Краматорську в 2023 році. У мене досі в голові звук землі, що б’є по кришці труни, а під скрипку та гітару лунають слова «Верни до мене, пам’яте моя». Слава богу, я тоді стояла з оберемком квітів, які ми несли вслід за труною. І тільки копачі перестали копати, я стала розкладати їх на могилі, щоб хоч чимось себе зайняти та не зійти з розуму від горя. Але сходити з розуму ще не можна, бо потрібно працювати з архівами загиблих, думати про пам’ятник.
Наша колективна травма, завдана Союзом, спонукає документувати й архівувати спадок, поміщати його в книги, виставляти. Ми боїмося забути і намагаємося розповідати про цих людей де тільки можна, щоб пам’ять про них жила в якомога більшій кількості людей. Бо щоразу, коли ми забуваємо, припиняємо існувати як держава.
Частина IV: Розрада
Вперше «Пиріг і Батіг» з їхнім новим проєктом я почула в травні 2022 року. Ми наважилися організувати концерт в пам’ять Марека Іващишина, культурного менеджера, який заснував у 90-х культовий заклад та громадську організацію «Дзиґа». Після переїзду до Львова я мріяла бути частиною дзиґівської спільноти, бо там збиралися найкращі. Марек раптово помер у 2019 році. І ми щороку в річницю його смерті збиралися, щоб пограти на його честь. У 2022 році ми відчули, що війна — не причина не вшанувати пам’ять Маркіяна. І зібралися.
«Замордовані кацапом» — так називалася нова програма гурту. Хлопці грали пісні на вірші вбитих росіянами від початку окупації в 1921 році. Микола Леонтович — автор обробки Щедрика, яку в світі знають також як Carol of the Bells. Василь Стус. Михайль Семенко — легендарний український футурист, розстріляний у Києві в 1937 році. Григорій Чупринка — поет, вбитий 1921 року за участь у збройному русі проти Радянського Союзу. Мар’ян Пиріжок (фронтмен гурту «Пиріг і Батіг» — Ред.) зумів завдяки музиці показати, якими живими всі вони були.
Зараз вони збирають повні зали. А тоді, на другому поверсі Дзиґи, я вперше від початку повномасштабного вторгнення на декілька хвилин забула про війну.
«Пиріг і Батіг» у Львові, 2022. Фото: Wiki
Після Дзиґи ми пішли в бар «Фацетка». Це місце збору нашої спільноти у Львові. На початку повномасштабного вторгнення ми домовлялися, що якщо зникне зв’язок, бар стане місцем обміну новинами. Але того травневого вечора 2022 року ми продовжили джемити на вулиці.
До нас підійшли поліцейські, попросили припинити грати, бо вже скоро комендантська година: «Ви тут граєте і веселитеся, поки люди воюють і помирають». Не знаю, як я набралася мужності, щоб з упевненістю відповісти: «Наші б хотіли, щоб ми продовжували веселитися, поки вони тимчасово не можуть». Поліцейські відійшли від нас. Ми заграли останню пісню для Марека і розійшлися по домівках.
Частина V: Шов суспільства. Надія
Я отримала пропозицію написати цей текст, коли була на резиденції Харківського літературного музею.
Останній вечір у Харкові ми проводили на квартирнику й говорили з харківськими культурними менеджерками про те, що потрібно напрацювати список того, що нас усіх об’єднує, щоб ефективніше протидіяти російській пропаганді. Міф про проросійський Схід і бандерівський Захід був побудований у межах гібридної війни Росії проти України, яка почалася задовго до 2014 року. І Росія продовжує використовувати цей найбільш усталений стереотип, щоб розбалансовувати внутрішню ситуацію в Україні. Але ми можемо протидіяти.
Там, у квартирі українського славіста, професора Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, який був змушений тікати за кордон від радянської репресивної машини, я думала про всі ті виставки та нові артцентри, які відкрилися у Львові від початку повномасштабного, про нових митців, які вимушено приїхали до міста, але вирішили в ньому залишитися, про нові ресторани і читання та лекції в бібліотеках. Ще два роки тому ми не могли й мріяти, що у Львові під час війни відбуватимуться культурні заходи, а зараз культурне життя вирує по всій країні, щоб розраджувати, поширювати пам’ять, веселити й засмучувати. Культурні події зшивають людей різного походження і досвіду.
Книга мексиканської авторки Лідії Качо про війну в Україні, присвячена Вікторії Амеліній і Софії Челяк. Приватний архів
Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.
Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.
Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.
Кураторка, мистецтвознавиця, перекладачка Анна Лазар під час подорожі по Україні. Фото з приватного архіву
Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.
До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.
“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам, їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей.
У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів, першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».
Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення
Обкладинка польського видання «Республіки глухих». Фото: пресматеріали
Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?
Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.
Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.
Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?
Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.
У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників
А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися.
Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?
Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.
Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.
У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.
Виставка «Україна. Взаємні погляди». Фото: пресматеріали Міжнародного центру культури в Кракові
Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім.
Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.
На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.
Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура
Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.
Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.
Так, ти гарно це сказала.
Розкажи ще про візуальні проєкти.
Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.
Фрагмент виставки «Стежте за цією миттю — як вона вібрує». Фото з приватного архіву Анни Лазар
Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини.
Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників.
Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово».
Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.
Робота над муралом «Транзит» Володимира Кузнєцова. Фото: Michał Algebra
Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.
Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини.
Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.
Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?
Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.
Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил
У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони не мають сприяти отупінню.
Одна із численних зустрічей програми «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Фото: Kornelia Głowacka
Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?
Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.
Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.
Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України
Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.
Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику.
А що саме любиш?
Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.
А коли працюєш, то потребуєш тиші?
Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.
На початку ХХ століття новопостала Українська Народна Республіка потребувала сміливих і розумних представників у світі, аби довести свою здатність як міжнародного гравця, досягти визнання УНР як незалежної держави, розповісти правду українців про їхню боротьбу з більшовиками, протистояти вигадкам російської пропаганди.
— Не лише представників, але й представниць, — розповідає голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професорка Ірина Матяш. — Досліджуючи історію української дипломатії, я не раз переконувалась, що в середовищі міністерства закордонних справ чи закордонних місій були помітними й жінки.
Професорка Ірина Матяш. Приватний архів
«В 1917–1919 в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн»
Ольга Пакош: Ви презентували в Кракові дві свої наукові праці — «Жіноче обличчя української дипломатії. Нариси. Спогади. Інтерв’ю» та «Спільні місця пам'яті України та Польщі. Офіційна і культурна дипломатія». Як почалося ваше зацікавлення жінками у сфері дипломатії?
Ірина Матяш: Це зацікавлення виникло, бо я тривалий час досліджую історію дипломатичної і консульської служби. До того ж маю честь очолювати Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Від 2017 (рік століття української дипломатичної служби) до 2021 року нам вдалося реалізували під патронатом МЗС України науково-просвітницький проєкт «Століття української дипломатії», провести молодіжні зустрічі «Європейські цінності і культурна дипломатія» за сприяння Фонду Ганнса Зайделя в Україні, розпочати незадовго до широкомасштабного вторгнення проєкт «Україна – світ: 30 (104)».
Але дослідження історії української дипломатії почалося ще раніше, коли я була директором Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства.
У зв’язку з підготовкою відзначення 90-ї річниці української дипломатичної служби ми організували виставку архівних документів і показали іноземним послам у Києві оригінали, які засвідчували перебування дипломатичних представників їхніх країн у Києві в 1918–1919 років. Відтоді ця тема не відпускала.
Не всі знали про те, що Українська Народна Республіка і Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського мали офіційні контакти з багатьма країнами, а також те, що упродовж 1917–1919 років в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн.
Україна також скерувала свої посольства і надзвичайні дипломатичні місії до різних країн. Перші місії УНР виїхали до країн-підписантів Берестейського мирного договору вже за часів Центральної Ради. Під час Гетьманату було засновано посольства в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, а також в Швейцарії та Фінляндії, з'явились місії в Румунії та Скандинавських державах, було призначено представників при Кубанському та при Уряді Всевеликого Війська Донського.
Найбільшу кількість дипмісій відрядила Директорія УНР
Упродовж грудня 1918 – січня 1919 з метою донесення до світової спільноти правди про Україну та її боротьбу за незалежність виїхали дипмісії до Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Латвії, Польщі, Румунії, Святого Престолу, США, Угорщини, Чехословаччини, Швеції, Швейцарії, на Кавказ.
Завдання домогтися визнання незалежності УНР державами-учасниками Паризької мирної конференції, виводу з української території іноземних військ, забезпечення допомоги в боротьбі з більшовиками дістала делегація до Парижу, а на підтримку їй була вислана пісенна місія Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця.
Дипломатична боротьба за визнання європейськими країнами незалежності України тривала до 1926 року
Аж до припинення функціонування останньої надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині в 1924 році та формального закриття Посольства УНР у Швейцарії в 1926.
Натомість росіяни постійно намагалися показати, що в Україні тоді не існувало дипломатії, що вона не мала жодних міжнародних контактів. У такий спосіб російські науковці намагалися заперечувати державність України, до речі, як і інших країн, які мали нещастя входити до складу Радянського союзу.
Наш проєкт «Століття української дипломатії» мав на меті вшанування українських дипломатів доби Української революції 1917–1921 років, проведення науково-просвітницьких заходів, а також спростування російських тез про неспроможність української дипломатичної служби як державного інституту.
Співробітники Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Данії (за столом — Марія Донцова)
У другому проєкті «Україна – Світ 30 (104): офіційна і культурна дипломатія» ми хотіли показати, що українська дипломатія виникла не після відновлення державної незалежності України, а століття тому. Нам було важливо зберігати цей історичний зв’язок, плекати інституційну пам’ять. Ми записали інтерв’ю з першими послами незалежної України початку 1990-х, які передали на зберігання до Центрального державного архіву аудіовізуальних і електронних документів.
Досліджуючи тисячі аркушів архівних документів для документальних виставок і монографій, я завжди підсвідомо шукала імена жінок. Намагалася знайти відповідь на питання: хто була перша жінка в українській дипломатичній службі? Чи допускали жінок до керівних посад? Перед якими викликами поставали дружини дипломатів? Як склалися їхні долі? Так народився задум показати роль жінки в дипломатії через постаті кар’єрних дипломаток і дружин дипломатів, бо дружини — теж потужна сила в дипломатії. Так народився проєкт товариства «Жіноче обличчя української дипломатії».
Репресії проти українських дипломаток
— Це і надихнуло вас зосередитись на постатях жінок?
— Швидше спонукало до архівних пошуків, оскільки інформація про працю жінок на дипломатичних посадах досить розпорошена, а спогади містять багато неточностей і суб’єктивних оцінок.
Якщо говорити про початки української дипломатії, то це створення 22 грудня 1917 року Генерального секретаріату міжнародних справ. Тут працювали переважно молоді чоловіки, середній вік високопосадовців складав близько 30 років. Наприклад, першому міністру закордонних справ Олександру Шульгину на час призначення на посаду було 28 років.
Першою жінкою на керівній посаді в міністерстві закордонних справ стала Надія Суровцова. Вона опинилася в дипломатичній службі випадково, але не лише першою серед жінок очолила структурний підрозділ міністерства, але й стала першим речником МЗС, почала застосувати інструменти, які зараз добре працюють у публічній дипломатії: приготувала виставку українських вишивок і бібліотеку українських книжок для дипмісії на Паризькій мирній конференції, а згодом використовувала благодійні концерти та покази української моди для збирання коштів на підтримку голодуючих в Україні.
До речі, в Польщі подібну посаду обіймала Казимира Іллакович, котра була видатною письменницею, поеткою, перекладачкою, дипломатом і особистим секретарем маршалка Юзефа Пілсудського.
А щодо натхнення — то це Катерина Грушевська. Донька видатного історика і голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, дослідниця українських народних дум і міфології народів світу, наймолодша членкиня Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, редакторка журналу «Первісне громадянство», етнологиня, знищена тоталітарним радянським режимом. Катерина стала однією з моїх головних героїнь, спонукала мене звернути особливу увагу на постаті жінок у дипломатії.
Катерину Грушевську знищила радянська репресивна машина. 1920-ті роки. Фото: nuinp.gov.ua
До речі, в діяльності її мами — Марії Грушевської як дружини першої особи держави (Михайло Грушевський був головою парламенту, посади президента тоді не було) можна помітити зародження елементів публічної дипломатії першої леді. За спогадами сучасників, Грушевська намагалася відповідати своєму статусу також у стилі одягу. Вона стежила за модою і мала відповідний гардероб із вбранням «вечірнього», «візитового», «прогулянкового», «народного» стилів для участі в різних культурно-громадських акціях, вечорницях, ділових зустрічах. Використання для участі в публічних заходах вишиванок як популяризацію національного одягу можна вважати елементом модної дипломатії.
— Повертаючись до Надії Суровцової, що саме вас зачепило в її історії?
— Її історія сповнена неочікуваних поворотів долі. У січні 1919 року Надія Суровцова дістала відрядження до Парижу як секретар інформаційного бюро делегації УНР для участі в Мирній конференції. Передбачалося функціонування української бібліотеки чи принаймні полиці українських книжок. У складі делегації був також очільник Української телеграфної агенції Дмитро Донцов, перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин.
Однак більшій частині членів делегації не вдалося дістатися Парижа.
Повернутися до Києва теж не було можливості, бо на початку лютого 1919 року більшовики захопили місто. Чимало українських дипломатів залишились за кордоном. Надія переїхала до Відня. Вона вільно володіла французькою та німецькою мовами, спершу вчилась у Віденському університеті, захистила дисертацію про Богдана Хмельницького та українську державну ідею.
Надія Суровцова. Фото: Центральний держархів
Невдовзі у Відні з'явилося дипломатичне представництво радянської України, яке очолював Юрій Коцюбинський. Серед завдань таких представництв була протидія дипломатичним місіям УНР, які ще продовжували свою діяльність у деяких країнах. Суровцова, довірившись Коцюбинському, стала співпрацювати з радянськими дипломатами, брала участь у різних заходах, організованих ними, і почала змінювати свої переконання, цікавитися комуністичним рухом. Навесні 1925 року Надія повернулась до Харкова. Вона була сповнена надій, але незабаром її репресували й вислали до сталінських таборів. Вже на засланні вона усвідомила, як трагічно помилилась і яким злом насправді була радянська пропаганда. Їй довелося пройти всі кола пекла ГУЛАГу.
Після звільнення і реабілітації Надія Суровцова повернулась до Умані, займалась громадською діяльністю, писала літературні твори й мемуари. У своїх щоденниках, які почала писати на засланні, переосмислювала пережите, відверто розповідала про здійснені помилки, намагалася викреслити з життя той час. Натомість дипломатична служба залишалась найяскравішою частиною її життя.
— Як ви збирали матеріали для цього дослідження?
— Саме тому я і почала розповідати про Надію Суровцову. Читаючи її спогади, я зауважувала деякі деталі чи неточності, які можна було перевірити лише за допомогою архівних документів. А вони розпорошені в різних архівах. Основний масив архівних документів, пов’язаних з дипломатичною історією, де можна знайти інформацію, наприклад, про Надію Суровцову, зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тут є фонди Міністерства закордонних справ УНР, дипломатичних місій, іноземних дипломатичних представництв і консульств, документи дипломатів, дипломатичні паспорти.
Надзвичайно важливими у таких дослідженнях є також документи українських еміграційних установ і діячів так званого Празького архіву, частина якого зберігається також у Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Цей унікальний документальний комплекс розсекречений ще в 1990-х роках. Окремий фонд Надії Суровцової зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Так «по краплині» реконструювалася її дипломатична доля.
— Уявляю собі цю кропітку роботу, коли переглядаєш сотні документів в пошуках одного, який може все раніше знайдене підсумувати або ж навпаки змінити. Яке відкриття вас найбільше вразило?
— Слід зауважити, що більшість представниць дипломатичного жіноцтва часів Української революції 1917–1921 років залишилась у вимушеній еміграції або була репресована. Тому крім українських архівів необхідно досліджувати також архіви закордонні.
Також потребують уваги справи репресованих, що зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, частково — в Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Архівні пошуки — це справжній детектив. Це захоплює! Завжди радила своїм студентам підходити до дослідження з такої позиції. Шукайте, складайте пазли, будуйте логічні зв'язки. Саме так і можна знайти потрібні дані.
Щодо відкриттів, можна згадати щоденник Катерини Грушевської. Виявлений у Центральному державному історичному архіві в Києві у фонді родини Грушевських. Він не був ідентифікований як щоденник Катерини, а зшитий разом зі щоденником Марії Грушевської. Рукопис містить цінні описи їхнього перебування у Швейцарії. Я опублікувала цей текст в Українському історичному журналі.
Серед знахідок у зарубіжних архівах моя улюблена — «Дипломатична історія України» Євгена Слабченка (Ежена Деслава). Дякуючи видавництву «Кліо» і програмі «Українська книга», знайдений у Вінніпегу рукопис опубліковано в Україні.
Ну і знахідки дипломатичних паспортів, коли ти вже не очікуєш знайти фото тієї особи, яку шукаєш, і натрапляєш на офіційний документ…
— На чий?
— Мені було дуже важливо знайти паспорт Марії Бачинської. Він зберігся також у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тендітна, вишукана жінка зі сталевим характером, переконаннями і цінностями. Але на дипломатичному паспорті вона виглядає досить неофіційно.
Дипломатичний паспорт Марії Бачинської (Донцової), 1919 рік
— Марія Бачинська — це дружина Дмитра Донцова, так?
— Так. До речі, Марія Донцова (Бачинська) — це жінка на дипломатичній посаді і дружина співробітника дипломатичної місії. Дмитро Донцов деякий час очолював інформаційне бюро Посольства УНР у Швейцарії, а Марія була співробітницею дипломатичної місії УНР у Данії, вона досконала володіла кількома іноземними мовами, що було надзвичайною перевагою під час добору кандидатів до складу дипломатичних місій. На жаль, ми досі не віднайшли могилу Марії Донцової у Нью-Джерсі. Сподіваюся, таки знайдемо.
Сучасні зірки й головні якості української дипломатії
— В сучасній Україні жінки-дипломати, на щастя, вже не рідкість. Про кого з них хочеться розповідати?
— На початку 1990-х років жінка-дипломат все ще була великою рідкістю. Але йдеться не лише про Україну, така тенденція була в усьому світі. Наприклад, Ніна Ковальська, Тетяна Іжевська, Наталя Зарудна згадують, що на дипломатичній посаді на початку 1990-х років було три-чотири жінки, а думати про посаду посла жінці взагалі було нереально.
— А хто була перша жінка-посол в незалежній Україні?
— Після відновлення незалежності вперше на посаду посла була призначена Ніна Ковальська, а Наталя Зарудна стала першою жінкою в керівництві МЗС України на посаді заступниці державного секретаря МЗС.
У лютому 1998 року Ніна Ковальська була призначена до Швейцарії, Ліхтенштейну, а в липні — до Апостольської Столиці (Ватикан) — спершу за сумісництвом, а в 2000 році як посол-резидент.
Це був безпрецедентний випадок не лише в історії відносин України і Апостольської Столиці, а й загалом в історії української дипломатії, бо вперше на посольську посаду в такому специфічному місці дістала призначення жінка
У складі посольства були лише вона та водій, а вся місія розташувалась в одній кімнаті — неймовірно скромні умови. Взагалі, я вважаю, що наші жінки на дипломатичних посадах — це люди з «тридцятьма руками і тридцятьма головами» в найкращому сенсі: вони вміють і знають усе. Ніна Ковальська яскраво це демонструвала: вона давала інтерв’ю, зустрічала студентів, провела першу українсько-італійську конференцію, доклала максимальних зусиль до підготовки візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну попри протидію росіян. Її роботу визнали як з боку України, так і з боку Святого Престолу, нагородивши відзнаками. Ніна Ковальська залишила Ватикан по завершенню каденції з нагородою Великого Хреста Ордена Пія ІХ.
Після неї на посаду посла при Святому Престолі і першого посла України при Мальтійському Ордені призначили ще одну надзвичайну жінку — Тетяну Іжевську, яка працювала там майже 13 років. Саме Тетяну Іжевську її польський колега назвав зіркою дипломатії.
Моніка Капа-Ціхоцька — дружина посла Польщі в Україні Бартоша Ціхоцького; Тетяна Сибіга — дружина міністра закордонних справ України Андрія Сибіги; Ірина Матяш; Тетяна Іжевська — посол України при Святому Престолі (2006-2019); Ористлава Сидорчук — голова Союзу Українок. 2024 рік. Приватний архів
— Присутність жінок на дипломатичній службі і на місіях якось вплинула на якість дипломатичної служби, переговорних процесів?
— Це, здається, стереотип. Ми багато дискутували на цю тему, тому свідомо обрали формулювання «жінки в дипломатії», а не «жіноча дипломатія». Поняття «жінка в дипломатії» в нашій концепції поширюється на кар’єрних дипломаток, дружин дипломатів, лідерок у сфері публічної дипломатії. Більшість успішних жінок на посадах послів відповідають на це питання однаково: не існує «жіночої» чи «чоловічої» дипломатії — є лише професіоналізм і покликання. Щоб бути ефективним у дипломатії, варто завжди пам’ятати відомі «три П» Геннадія Удовенка, де перше — професіоналізм, а за ним ідуть патріотизм і порядність.
Це не залежить від гендеру, але від рівня освіти, вміння застосувати знання на практиці й здатності до самоконтролю. Важливу роль відіграють також психологічна стійкість, знання мов, уміння вести переговори тощо. Жінки-дипломатки зазначають, що жіноча посмішка не є ключовим аргументом переговорів. Визначальним фактором є професіоналізм.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
