Ексклюзив
20
хв

Питання довіри

Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни

Віталій Портников

Мурал у Херсоні з надписом «З нами Бог і отаман Залужний». Такі мурали можна знайти по всій Україні. Фото: Nina Liashonok / Ukrinform/ East News

No items found.

Рішення про відставку головнокомандуючого ЗСУ Валерія Залужного навряд чи можна назвати непередбачуваним. Про складні стосунки між президентом і головкомом говорили кілька місяців поспіль, сам Володимир Зеленський не міг приховати своїх емоцій на підсумковій пресконференції наприкінці грудня. Проблема тут, найімовірніше, у комунікації. Я й досі не можу второпати, навіщо президентське оточення — чиновницьке й пропагандистське, яке тепер пояснює мудрість і своєчасність президентського рішення, — з такою ж завзятістю доводило співвітчизникам, що жодного конфлікту і президентського незадоволення немає. Депутатка Марʼяна Безугла виступає від власного імені, коли критикує Валерія Залужного, а ті, хто говорить про вже ухвалене рішення президента, дезорієнтують країну й діють мало не в інтересах росіян. Так хто кого дезорієнтує, хотілося б зрозуміти?

Здавалося б, люди, які зазнали найбільшого у новітній політичній історії фіаско, коли переконували співгромадян у тому, що ніякого російського нападу не буде, а західні медіа просто бажають знищити українську економіку, мали б зробити висновки зі своєї комунікаційної катастрофи. Але ні, не зробили, бо не вміють робити висновків. І це ходіння по катастрофах є небезпечним для всіх нас. Адже підриває довіру до держави в найбільш важкий для України час.

І це питання — питання довіри — є для мене найважливішим в історії з відставкою Валерія Залужного. Я багато разів повторював, що не збираюсь оцінювати військової ефективності генерала, бо це не моя справа. Але що я знаю точно, так це те, що в умовах опору державі, мобілізаційний потенціал якої більший за український у кілька разів, питання довіри відіграє ключову роль і цю довіру потрібно використовувати, а не нехтувати нею.

Я знаю з історії, що війни виграють генерали, до яких є довіра армії, а не геніальні полководці зі знанням теорії. Для тих, хто вчився ще у радянських чи пострадянських школах, нагадаю добре знайомий приклад переможця Наполеона Михайла Кутузова, який — на відміну від свого фактичного попередника Михайла Барклая де Толлі — був не найгеніальнішим воєначальником, але мав довіру у військах й саме тому зміг втілити трагічний для долі Бонапарта та його армії план Барклая. Дивно, що такі хрестоматійні речі взагалі потрібно пояснювати. Дивно, що потрібно нагадувати: жоден воєначальник — не чарівник і виходить з реальних можливостей і обставин. Саме тому довіра має вирішальне значення для перебігу будь-якої війни.

Якщо це зрозуміти, можна проаналізувати рішення Володимира Зеленського саме під цим кутом. Не під кутом конкретних претензій до головнокомандувача — яких, до речі, так і не прозвучало. Не під кутом необхідності позбутися «більш популярної», ніж сам очільник держави, постаті. А під кутом відповіді на просте питання — чи збільшить відставка Валерія Залужного довіру українського суспільства до влади, державних інституцій, президента й нового головкома ЗСУ. Чи збільшить вона надію на щасливий фінал жорстокої драми, в якій всі ми живемо?

Відповідь на ці питання знає кожний.

No items found.

Український публіцист, письменник і відомий журналіст, який більше 30 років працює у демократичних медіа Центральної та Східної Європи. Є автором сотень аналітичних статей в українських, білоруських, польських, російських, ізраїльських, балтійських засобах масової інформації. Є ведучим на телеканалі «Еспресо», має свій канал YouTube, а також співпрацює з українською та російською службами Радіо Свобода. У російській редакції Радіо Свобода веде програму «Дороги до свободи», присвячену Україні після Майдану і пострадянському простору. Зараз вона виходить зі Львова як спільний проєкт Радіо Свобода, «Настоящего времени» та телеканалу «Еспресо». 

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Питання Волинської трагедії

Про розуміння та порозуміння

Дозволю собі почати з особистого досвіду. Я усвідомив причини чутливості Волинської трагедії для польського суспільства кілька років тому, 1 листопада, у День Всіх Святих. У перший день листопада практично всі поляки вшановують своїх померлих, і наявність невизначеної офіційно кількості загиблих та не похованих за християнським обрядом земляків для польського суспільства є потужним тригером. На ньому до останнього часу грали переважно праві політики та кресов’яки — нащадки вихідців зі східних областей Другої Речі Посполитої, яка існувала між Першою та Другою світовими війнами.

Проте цього літа все змінилося — карту Волині почав розігрувати і Дональд Туск. Цей крок польського прем’єра свідчить, що у польському суспільстві існує консенсус щодо необхідності вшанувати жертв Волинської трагедії за польськими правилами. І переконувати Україну польські політики і не лише вони готові у різний спосіб.

Польський прем'єр Дональд Туск і Президент України Володимир Зеленський 8 липня підписали безпекову угоду. Фото: Фото: KPRM

Чому ця тема не чіпляє українців настільки сильно, як поляків? По-перше, ми довго жили у державі, де колективна історична пам’ять була підпорядкована чужим інтересам. Спочатку — Російської імперії, потім — Радянського Союзу. По-друге, Україна має об’єктивні труднощі з персоналізованим виміром втрат під час найбільших трагедій ХХ століття — Голодомору та Другої світової війни. Брак документів і перебування значної частини архівів у Росії не дозволяють встановити точну кількість жертв. Власне, як і назвати поіменно всіх загиблих. По-третє, триває російсько-українська війна, найпотужніша у світі після 1945 року, яка  щодня забирає життя українців. На цьому тлі історичні суперечки виглядають щонайменше непершорядними.

Проте ексгумація жертв Волинської трагедії є потрібною з низки причин.

Лише у такий спосіб — спираючись на об’єктивні дані — можна зрозуміти приблизну кількість жертв, уточнивши, йдеться про тисячі чи десятки тисяч загиблих

Процес ексгумації не може бути швидким. Разом з тим у цієї процедури можуть бути об’єктивні труднощі, адже польський Інститут національної пам’яті фактично має функції правоохоронного органу, і його робота на території держави, яка є стратегічним партнером, має визначатися спеціальним документом. Бажано — рішенням двох урядів, яке могло б бути підтримано на політичному рівні Сеймом та Сенатом Польщі і Верховною Радою України. Через чутливість теми групи пошуковців краще робити інтернаціональними, з присутністю представників не лише Польщі й України, що також створює об’єктивні труднощі до завершення бойових дій. Далеко не кожен іноземний фахівець захоче їхати до країни, де регулярно звучать сигнали повітряної тривоги.

Натомість готовність українського Інституту національної пам’яті відновити пошукові роботи після завершення воєнного стану та як виняток провести пошукові роботи на запит громадянки Польщі Кароліни Романовської-Адамець виглядають промінчиком надії на порозуміння. Не зайвим буде визначитися з ареолом пошуків — тобто чи будуть проводитися пошукові роботи на території колишнього Волинського воєводства (нинішніх Волинської, Рівненської та Тернопільської областей).

Війна з пам’ятниками

Українська громадськість також нагадує про пам’ятник воякам УПА на горі Монастир на території Польщі. У цього меморіального об’єкта складна доля, він неодноразово піддавався нападам невідомих вандалів. Спільне доручення президентів Польщі та України відновити пам’ятник належним чином, з таблицею з іменами загиблих (у бою з військами НКВС) понад 60 бійців УПА не було виконано. Подібна вибірковість дій польської влади викликає заперечення та спротив з боку її українських візаві, обидві країни потрапляють у спіраль протистояння, в якій Польща почувається більш впевнено, бо її історичний наратив сформований та усталений у суспільній свідомості.

З іншого боку є приклад Гути Пеняцької — населеного поляками села на Львівщині, яке було базою для радянських партизанів та вояків Армії Крайової. Його мешканці були знищені німецькими карателями у лютому 1944 році. Пам’ятник жителям Гути Пеняцької неодноразово атакували невідомі вандали, проте українська сторона відновлювала його максимально швидко.

Відновлений пам'ятник у Гуті Пеняцькій. Фото: Wiki

Варто також звернути увагу й на вплив на події на Волині Російської православної церкви (чисельність членів «Союзу Михаїла Архангела» у першій чверті ХХ століття складала сотні тисяч) та радянських партизанів, діяльність яких координувалася з Москви.

Також не можна забувати, що Волинська трагедія сталася під час німецької окупації цієї території, і саме окупаційна влада несла відповідальність за те, що відбувалося. Етнічні чистки (навряд чи хтось може заперечувати їхній факт) здійснювали і поляки, і українці, от тільки українці на той момент не мали своєї незалежної держави.

Пам’ять з політичним присмаком

Віцепрем’єр і міністр оборони Польщі, голова PSL (Польської селянської партії) Владислав Косіняк-Камиш ще у липні 2024 року заявив, що без вирішення Волинської проблеми Україна не зможе стати членом ЄС. У жовтні він наголосив на непохитності власної позиції, публічно не погодившись із зауваженнями Анджея Дуди. Здавалося б, це не зовсім у сфері повноважень шефа оборонного відомства. Проте у польському політикумі є інші думки й позиції. В оточенні Косіняка-Камиша є парламентарій від PSL Тадеуш Самборський, відомий проведенням у Нижній Сілезії «волинських» акцій.

І все ж головна причина в іншому.

Навесні наступного року в Польщі пройдуть президентські вибори, які можна охарактеризувати за назвою старого польського серіалу — «Ставка більша за життя». Нині лише «Конфедерація» визначилася з кандидатом у президенти, ним став Славомір Менцен, який відзначився низкою гострих заяв у відповідності з партійною лінією. «Конфедерація» робить ставку на антиукраїнські заяви протягом тривалого часу, періодично підсилюючи їх ксенофобськими проявами. Інші політичні сили, які представлені у парламенті, продовжують пошук кандидатів. У разі перемоги представника «Громадянської коаліції» прем’єр-міністр Дональд Туск зможе зосередити в своїх руках максимум влади. Очевидно, така перспектива подобається не всім політикам Польщі.

Використати Волинське питання під час кандидатського кастингу — ніде правди діти — логічно

Саме тому директор польського Інституту національної пам’яті Кароль Навроцкий назвав Галичину «східною Малопольщею». Це визначення неможливо назвати конструктивним, проте маємо підготуватися, що у боротьбі за голоси виборців звучатимуть ще й не такі заяви.

Адже заступник міністра закордонних справ Владислав Теофіл Бартошевський анонсував порушення питання Волинської трагедії Польщею під час переговорів у межах першого переговорного розділу між Україною та ЄС. Його безпосередній керівник Радослав Сікорський, перебування якого в Києві у вересні створило інформаційний резонанс, називає процес європейської інтеграції складним і також говорить про необхідність належним чином вшанувати жертв Волинської трагедії.

Парадокс ситуації в тому, що використання теми Волинської трагедії під час президентських перегонів є маловірогідним саме через існування суспільного консенсусу у польському суспільстві. Під час виборів політичні технологи роблять ставку на теми, які дозволяють розділити суспільство, і вшанування пам’яті жертв Волині навряд чи може претендувати на подібний вплив.

Проте правляча коаліція на чолі з Дональдом Туском може, зокрема, у такий спосіб переключати увагу суспільства з невиконання власної обіцянки про послаблення законодавства проти абортів після свого приходу до влади

Також буде помилкою вважати, що у Польщі не звучать інші голоси щодо Волинської трагедії. І питання навіть не в позиції колишнього міністра закордонних справ Яцека Чапутовича, який порівняв нинішню політику польської влади з діями гієни, що в Україні зрозуміли не всі (нагадаю, що про польську «політику гієни» напередодні Другої світової війни говорив Вінстон Черчилль). Президент Анджей Дуда у 80-річницю Варшавського повстання порівняв подію з обороною Маріуполя, хоча це залишилося поза увагою офіційного Києва. Глава Польщі також відзначив, що надмірне роздмухування теми Волинської трагедії відповідає інтересам Путіна, проте цей пасаж був, швидше, не проявом симпатій до України, а елементом внутрішньополітичної боротьби. Готовність відкласти на пізніший час дискусію про Волинську трагедію висловив і маршал Сейму Шимон Головня, який також має президентські амбіції.

Зустріч президентів Володимира Зеленського і Анджея Дуди напередодні саміту НАТО. Фото: Marek Borawski/KPRP

В ар’єргарді порозуміння

Чи розуміють у Києві всю складність ситуації? Впевнений, що так, однак забезпечити суттєві зміни тут і зараз неможливо. Дмитро Кулеба в останні тижні перебування на посаді міністра закордонних справ припустився помилки під час Campus Polska в Ольштині. Але його відставка не стала ритуальним жертвоприношенням Варшаві, тут відіграли роль інші резони.

Наступник Кулеби Андрій Сибіга перший телефонний дзвінок на посаді міністра закордонних справ зробив Радославу Сікорському, після чого він невдовзі відвідав Київ. На початку жовтня у Варшаві побував і сам Сибіга, провів зустріч з Анджеєм Дудою, спікерами обох палат парламенту, Сікорським, польськими експертами. Але серед його співрозмовників не виявилося Дональда Туска, якому сьогодні належить найбільший шматок владного пирога в Польщі.

Що робити?

Діяти у звичному форматі в ситуації, що склалася, навряд чи корисно, адже позиції Польщі й України неможливо змінити швидко. Розрізати «нарив пам’яті» можна хіба що в асиметричний спосіб. Україна б суттєво виграла, якби Володимир Зеленський знайшов можливість, скажімо, по дорозі до Рамштайну показати план перемоги Анджею Дуді та Дональду Туску. Так, так, їм обом, адже у березні ці політики вдвох літали до Джо Байдена домовлятися про посилення обороноздатності Польщі.

Корисним було б і публічне укладення контракту на закупівлю польських озброєнь або активізація діяльності Польсько-литовсько-української бригади імені Костянтина Острозького.

Нам потрібні не імітація бурхливої діяльності, а кроки, які наповнюють тезу про стратегічне партнерство двох країн реальним змістом
20
хв

Нарив пам’яті

Євген Магда

Дослідницька ініціатива «Українська історія: глобальна ініціатива», яка була презентована у Києві наприкінці вересня, назріла уже давно. Адже західним інтелектуалам та політичній еліті варто нарешті зрозуміти відмінності між Україною та Росією — що це не один народ, не одна російська мова і точно не єдиний мобілізаційний ресурс для подальших загарбницьких війн. 

У межах трирічної програми історики проведуть десятки незалежних досліджень, які охоплюватимуть часи від того, коли тут уперше зʼявились ознаки цивілізації, та до днів нинішніх. 

Презентація проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива». Фото: Дипломатична академія при МЗС України

«Досліджуватимуться такі теми, як початок розселення людства, поширення індоєвропейських мов, відносини між класичною Грецією та Чорноморським регіоном, Європа епохи вікінгів, стосунки між Візантією та Києвом, а також сучасні питання націєтворення та імперії", — йдеться в описі амбітного проєкту. 

Через низку причин — політичних, фінансованих, ідеологічних — правлячі еліти в Україні ніколи не займались переосмисленням власної історичної спадщини

Жодного разу не збирали талановитих українських істориків з важливим завданням — пояснити тисячолітню спадщину тутешніх територій і чітко укріпити розуміння західних колег, що тут окремий народ, який має неймовірну історію державотворення та військової справи. 

Поки українцям було «не на часі» копатися в собі — російська пропаганда просувала свої наративи. То ж не дивно, що в промовах Джо Байдена часом лунали слова про «тісні родинні звʼязки росіян та українців». Поважне видання The Economist у програмній статті бідкається з приводу зростання націоналізму в Україні. А ще пише, що українські російськомовні громадяни можуть стати бойовиками Путіна — тобто немає жодного розуміння, звідки взялись ці російськомовні. І чому це предмет серйозного вивчення імперської політики часів царської Росії та сталінських репресій. 

Пошук відповідей на питання «Що таке Україна?» активізувався після вилазки російського диктатора Владіміра Путіна на інтервʼю до трампіста та конспіролога Такера Карлсона в лютому 2024 року. Там кремлівський агресор за задумкою сценаристів мав показати себе рятівником християнства і новим лідером східних словʼян. Утім уже зі старту щось пішло не по плану — і самому цинічному ведучому було ніяково. Бо на інтервʼю Путін приніс роздруківки, які  буцімто «підтверджують прохання Богдана Хмельницького забрати південні території російських земель під сильну руку московського царя». 

При чому це були не фотографії секретних документів, а роздруківки Microsoft World

Тож новий проєкт групи дослідників цілком на часі. Особливо, якщо врахувати, як працює російська пропаганда із нинішніми підлітками, де дітям зі старту говорять, що ніякої людської цивілізації та культури на окупованих територіях України до приходу Росії не було. 

Як влучно зауважує відомий український OSINT-аналітик InformNapalm Антон Павлушко, «на зміну нинішньому поколінню орків виросте ще більш кончене покоління». 

Тімоті Снайдер, американський історик, фахівець з історії Центральної та Східної Європи, Радянського союзу, а також Голокосту дав кілька коментарів стосовно того, що в першу чергу цікавить його колег. 

Тімоті Снайдер. Фото: Дипломатична академія при МЗС України

Пан Снайдер вважає, що повномасштабна війна за два з половиною роки багатьом відкрила той факт, що Україна взагалі є. Утім тепер група науковців пропонує розширити цей факт — поясненням, чому вона важлива. Що тут робили давні греки, який слід тут лишили скіфи? Як це врешті вплинуло на обличчя нинішньої Європи — на традиції торгівлі, дипломатії та міждержавних союзів. 

«Увесь метод, як ми викладаємо історію Східної Європи, базується на російському імперському конструкті. Тож від Каліфорнії до Німеччини, по суті, ми викладали історію згідно з поняттям: те, що сталося в Києві та Русі 1000 років тому — це нібито чомусь сьогоднішня Росія. А ми повинні звільнитися від цього», — пояснив Снайдер головну біду західних університетів в інтервʼю Liga.net. 

Тож мета ініціативи «Українська історія: глобальна ініціатива» — показати, що українська історія насправді набагато ширша за Україну, набагато ширша за Росію, і що вона пов’язана практично з усім важливим в європейській і світовій історії, — і так залучати людей

Так би мовити, зробити кращу альтернативу історії від Путіна та Мєдвєдєва, які уже кожному світовому політику розказали, що тут все російське було і буде. На виході західні фахівці обіцяють роботу на 3 мільйонів слів, тобто майже 8,5 тисяч сторінок книжки великого формату.

Утім є маленька проблема — це буде історія України від західних спеціалістів і як вони бачать нас у своєму історичному контексті. Для того, аби ця праця була об'єктивна, — українцям теж варто переосмислити свою спадщину. Як самостійному народу — як людей, які разом з поляками та литовцями збудували дві сильні держави на ряду з Францією — Велике князівство литовське та Річ Посполиту.

Важливо осмислити своє місце на карті, аби не бути населенням поза політикою, якому неважливо під яким прапором жити

Українцям так довго втовкмачували в голови, що вони пасивна нація, яка начебто ніколи не воювала до Другої світової війни, що багато хто забув традицію армії, історію артилерії, досвіди походів на Азов та Москву, тривалу війну проти більшовиків і підпільний рух опору двадцятого століття. Все це призвело до того, що наші політики інфантильно ставились до спадщини державотворення, а наше населення, а не народ — боялось дати зайву гривню на розвиток власної армії. 

Багатотомник української історії від західних науковців може бути у майбутньому розкритикований. В основному за те, що там більше в центрі уваги не український народ, а більше українська територія як арена європейських подій. 

Утім варто сприймати це як поштовх до тверезих дебатів і натхнення для інших авторів написати свою історію України. Щось піде у смітник, а щось обовʼязково вийде з перекладами на англійську. 

І врешті це змінить сумну ситуацію, коли донині у дитячих енциклопедіях Великої Британії назви Київ та Харків пишуть у російській транскрипції. А ще «Kievan Russia» замінила правильну Kievan Rus. Коли українські матері уперше помітили таку підміну і фальсифікацію, вони звернулись до видавництва, яке випускає такі енциклопедії. Утім тамтешні бізнесмени тривалий час ігнорували скарги. І пішли на контакт лише після звернення українського посольства у 2024 році. Тепер видавництво обіцяє випустити покращену книгу, але осад лишився. 

Тому історія від Тімоті Снайдера, Сергія Плохія та Енн Еплбаум точно не зніме усіх проблем стосовно історичної спадщини, за яку Росія веде геноцидальну війну із її творцями — українцями.

Утім є шанси, що українських дітей закордоном менше насичуватимуть фейками про «російську королеву Франції Анну» та «тільки росіяни перемогли у Другій світовій війні», а аналітики поважних західних видань не будуть всує розкидатися словами «український націоналізм»

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

20
хв

Переписати історію. Як західні науковці заткнуть пельку «історику» Путіну?

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Щоб нас не оглядали на блокпостах, я діяв, як детектив», — поліцейський із «20 днів у Маріуполі»

Ексклюзив
20
хв

Закінчити війну у 2025 році: австралійський генерал назвав передумови

Ексклюзив
20
хв

Потрібен другий шок?

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress