Ексклюзив
20
хв

«Дім у спогадах теж дає відчуття безпеки», — українські митці на резиденції в Перемишлі

«Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?» — пояснює свою роботу учасниця мистецької резиденції для українців у Перемишлі Влада Лобус

Тетяна Виговська

Влада Лобус у Перемишлі на мистецькій резиденції. 2024 рік. Фото авторки

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

У Перемишлі розпочався другий сезон мистецьких резиденцій для українських майстрів під час війни. Митці отримали можливість перезавантажитись і творити в безпечних умовах.

— Резиденти проживають в Українському Народному домі протягом місяця. Їм є де жити, що їсти і є де працювати, адже організатори надають їм майстерні, — розповідає координатор проєкту Северин Данилейко. — За цей час резиденти завершують якийсь проєкт або розпочинають роботу над новими творами.

Місце для творчої резиденції вибране влучно. 123 роки тому Народний дім у Перемишлі звів український громадський діяч Теофіль Кормош. Він зробив усе, щоб розвивати тут українську культуру. З початком повномасштабної війни Народний дім став для багатьох українців хоч і тимчасовим, але затишним домом і продовжує бути центром культурного життя регіону.

Першими українськими митцями, які в цьому році приїхали на резиденцію до Перемишля, стали художниці Влада Лобус, Василина Буряник, Марина Левченко, Оксана Миханько та письменник Костянтин Климчук.

Українські художники і письменники в Перемишлі

Що ми носимо вдома та поза домом?

Василина Буряник стоїть біля прозорих сорочок, до яких причеплені паперові прямокутники з текстами. Робота називається «Мої костюми для носіння на території геноциду та поза її межами».

Кожен надпис починається зі слова «Пам’ятай…» та символізує нашу «правильну» або вимушену поведінку на території України та за її межами. Наприклад: «Пам’ятай, не можна емоційно прив’язуватися до свого дому» або «Пам’ятай, ніхто не може бачити твої сльози: тим, хто плаче, зброї не дають» тощо.

«Ми зараз перманентно перебуваємо у двох світах, — розповідає Василина. — І весь час пам’ятаємо, що за кілька кілометрів — кордон. По той бік якого війна.

Там треба пам’ятати, як поводитись під час повітряних тривог, комунікувати з дружинами військових, з самими військовими… Або як не знецінити людське горе, чужий досвід. Або як спілкуватися з друзями з Маріуполя, які багато пережили, або з тими, хто картає себе, що непридатний до війська, або ж недостатньо допомагає.

Робота «Мої костюми для носіння на території геноциду та поза її межами» Василини Буряник

Нам весь час доводиться перевіряти себе на об’єктивність, толерантність, носити одну сорочку в Україні, а другу «одягати» у відрядження за кордон. Де ми маємо комунікувати так, аби нас, скажімо, не звинуватили у ксенофобії. Тут і про мій особистий досвід, який показав, що перебування в спільному просторі з росіянами веде мінімум до втрати настрою».

Художниця нещодавно повернулася з Франкфурта: «Фундація у Франкфурті дала мені фотографа-росіянина для зйомки робіт. Він був їхнім штатним працівником, я погодилася. Але в аеропорту Варшави зрозуміла, що не можу. І повідомила організаторам про свою незгоду на співпрацю. Тепер у мене немає портфоліо з Франкфуртської резиденції».

Натомість у Перемишлі серед своїх художниця відчула атмосферу дому, це розслабило та надихнуло творити.

«Людину, ніби дерево, висмикнули з ґрунту»

Влада Лобус приїхала на резиденцію з Кракова, де мешкає з вересня 2022 року. Її дім лишився в Дніпрі. Свій триптих художниця назвала «Невидима Руйнація».

«Дім — це вибір, — каже Влада. — Я обрала Дніпро, але зараз не можу там жити. Мої роботи є продовженням власної життєвої історії. Образ на картині — це людина, яку, ніби дерево, висмикнули з ґрунту. Вона підвішена. А якщо я не в ґрунті, то де взяти вазу з водою, занурившись в яку, я зможу протриматись та дочекатися повернення додому?»

Висмикнуте коріння Влади Лобус

Влада багато мандрувала світом. Жила і працювала в Китаї, але врешті вирішила повернутися в Дніпро. Влада сподівалася, що війна скоро закінчиться і вона залишиться у своєму домі. Проте через пів року наважилась вирушити в безпечне місце. У безпечному місці почалася депресія. Дивно, думала Влада, що це трапилося не в Україні, в центрі травматичних подій. Вона пояснює це тим, що по той бік кордону психіка була мобілізована на виживання.

«Я помітила, що тіло руйнується не тільки під завалами будівель чи від влучання куль, снарядів та ракет. Коли ракета влучає, ми бачимо очевидне. Але існує така руйнація, яку не всі бачать і усвідомлюють. Саме це я хотіла показати у своїх роботах «Невидима руйнація».

Фрагмент полотна Влади Лобус

Що таке дім і чому його ніхто не може забрати?

Марина Левченко показала короткометражний фільм про повернення до свого будинку в Чернігові, який довелося покинути після атаки росіян в лютому 2022 року. Глядачі бачать потяг, людей і фінальні сцени святкування дня народження в рідному напівзруйнованому будинку. Фільм знятий без сценарію.

Кадр фільму Марини Левченко

Його створення мало терапевтичний ефект для авторки і спонукало до переходу з пасивної в активну роль. Глядачі мали ґрунт для роздумів та обміну думками: «Що таке дім і чому його ніхто не може забрати, адже це те, що назавжди залишається з нами».

«Ці відчуття та обмін думками підштовхнули мене до роботи з тканиною. Я перемальовувала на неї образи і створювала інсталяцію у вигляді дитячої халабуди, зшиваючи клаптики, немов об’єднуючи цей досвід. Хотіла показати, що матеріальне дуже крихке, просто клаптики тканини, серветки, але і цей дім дає відчуття безпеки та затишку, і ми можемо нести його із собою життям».

«Лінія між безпекою і руйнуванням»

«Я зазвичай малюю архітектуру, — каже Оксана Миханько з Коломиї, — на це мені завжди вистачає сил. Кожна будівля має свою історію. Якось у Фінляндії я зобразила український багатоповерховий будинок з різними вікнами, різним оформленням балконів, стінами, пофарбованими різними кольорами. Фіни дивувалися, як таке взагалі можливо. А у нас таке на кожному кроці.

Коли сталося вторгнення, довгий час я малювала тільки руїни. А в останніх картинах зобразила прикордонний Перемишль — такий гарний, спокійний, безпечний. Зобразила й будівлю, яку зруйнували в Києві в той час, коли ми перебували на резиденції. Через картину проходить червона лінія. Вона вигадана людьми (кордон між державами — Авт.). Ти перебуваєш на території війни, але, ступивши лише кілька метрів, вже можеш почуватися в безпеці. Для мене це абсурд».

Оксана Миханько і її будинки

Побачити дорогу додому і знайти в цьому сенс життя

Письменник Костянтин Климчук каже, що роботи колег-резидентів знайшли відгук в його серці. «Коли я дивлюся на сорочки Василини, подумки приміряю їх на себе. Мені потрібно пояснити багатьом чоловікам в Україні, чому я не на фронті, хоча знайомі фронтовики, яким допомагаю як волонтер, таких запитань не ставлять. Так само маю щось сказати нашим жінкам в Європі. І це важко дається».

Цей вечір для митця організувала резиденція в селі Мокре Сяноцького повіту, де проживають етнічні українці. Зустріч тривала близько двох годин. Українці, які народилися та живуть в Польщі, проте пам’ятають свої коріння та мову, довго не відпускали митця, закидаючи питаннями про літературу, війну, владу, блокаду кордонів.

Письменник Костянтин Климчук

«Я їхав до Перемишля з наміром дописати розпочату повість. Натомість я її трохи розширив і зробив місто й Український народний дім сценою для дій одного з героїв. Події повісті розгортаються між 2021 роком й початком повномасштабного вторгнення. Один з поганців, яких я виписував, мав загинути тут. Думав, що пропишу це досить легко.

Проте зрозумів, що не так має бути. Натомість він знайде тут сенс життя. Проте це ніяк не відверне його від загибелі. Український дім стане для нього місцем прозріння, простором, де він віднайде в загрубілій душі світло. Але буде запізно», — ділиться творчими планами пан Костянтин.

Як стати резидентом?

Резиденція є можливістю творити у спокійній атмосфері в центрі старовинного міста. Координаторка проєкту Анна Наталич-Савка розповідає: «Резиденції почалися у березні 2023 року. До нас щомісяця приїжджають 5-7 митців з України. Вони живуть в окремих кімнатах, харчуються в затишному ресторанчику неподалік. Ми зустрічаємося раз на тиждень, п’ємо каву, спілкуємося.

10 лютого підвели підсумок всіх резиденцій за 2023 рік. Були присутні донори, польські політики. В результаті ми отримали фінансування і на 2024 рік, тож знову почали в березні, і програма триватиме до грудня. Аби потрапити на резиденцію, потрібно написати заявку і відправити мотиваційний лист, долучивши своє портфоліо. Комісія в складі шістьох осіб затверджує склад резидентів. Для нас не дуже важливо, хто яку має нагороду чи грамоту, хто яку школу закінчив, більше цікавить мотивація та творчий доробок».

Фото: Тетяна Виговська і Народний дім у Перемишлі

No items found.
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".

У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Поділений географічно на два кавалки — зйомки в Україні і в Сполучених Штатах — фільм Тихого поділений ще й темпорально та сенсовно: спочатку йде навчання і підготовка солдатів міжнародного легіону посеред літа 2024 року, а потім їхня конкретна участь в бойових діях на лінії боєзіткнення наприкінці літа і початку осені. І кожна з частин наповнена іншими додатками, утворюючи доволі строкату і багату картину, спроможну дати максимум інформації іноземному глядачеві. А те, що саме для такого глядача головним чином фільм і створювався фільм, нема сумнівів. Адже українці в Україні — обстріляні цими фактами, обливаючись кров’ю історій, рефлексуючи в сльозах — це все знають щодня. Хтось «обливається» майже 3 роки, з початку повномасштабного вторгнення, а хто й майже 11 — з початку захоплення Криму і донбаських подій.

Глядачу за межами України дають коротку, майже факультативну ретроспекцію існування України від XVII сторіччя — про державницьку спробу Богдана Хмельницького та про знищення Запорізької Січі — і до ХХ-го сторіччя з Українською Народною Республікою та визвольними змаганнями Української Повстанської Армії. Звісно, є згадка про намагання росіян захопити острів Тузла 2003-го року і про агента Кремля — президента Володимира Януковича.

Таким чином «Одного літа в Україні» з кількох сторінок в підручнику історії якоїсь там молодої і мало кому відомої країни перетворюється на значну главу про найбільшу країну Європи, що от вже 4 століття протистоїть агресії однієї з найбільших країн планети

Розрахунок простий і вірний — відразу вказати систему координат, зазначити вихідні дані й розширити контекст з локального на глобальний. І розширити не тільки в шир, а й углиб, тобто залучити і простір світу, і його час. Загалом творцям фільму вдається різкими штрихами змалювати бажане, хоч штрихи доволі грубі й пунктирні, і не показують всієї картини, а лише зазначають її. Для внутрішнього спостерігача, так чи так, обізнаного з нею — і так піде. А от для зовнішнього «пунктирний» підхід може виявитися недостатнім, щоб второпати розміри та їхню важливість. Саме тому на сцену виходять головні герої, власне, вони в якійсь мірі нівелюють важливість форми, наповнюючи її суттю.

Здебільшого американці (там є і британці з латиноамериканцями та рештою іноземців) говорять про себе, розповідаючи, чому приїхали воювати за Україну, про що вони думають, як бачать себе серед нас і нас зі своєї дзвіниці. Ці людські долі поступово створюють вже іншу картину, картину в картині, таку собі сцену посеред вистави. Це спонукає емпатію. Виникає ставлення. Що викликає симпатію. По-людськи.

Тобто «Одного літа в Україні» з геополітичного контексту переходить в особистісний, працюючи вже на глядача як на звичайну людину, а не на спостерігача за документом в пошуках інформації

Історії бородатого дядьки, хлопця зі скляними очима, розтатуйованого молодика з написом на шиї англійською «удачі не померти» та інших — це історії простих людей, але й  водночас справжніх зарізяк, людей-воїнів. По-людські починаєш захоплюватися ними і їм співчувати. Ти їх спізнаєш. І поки вони проходять навчання в першій половині фільму, ти за ними спостерігаєш очима сусіда, друга, ледь не родича, в такий спосіб переносячи у другу половину знання і турботу. Один з них досі самотній, займаючись по життю лише роботою військового, інший має дівчину українку, третій пройшов Афганістан. Народжені в Британії, десь у Вашингтоні чи в Аризоні, всі вони мають свої історії, та спершу — вони повні почуттям справедливості і бажанням захистити Україну від російської навали.

Саме для цього, як для порівняння, режисер фільму поїхав до Сполучених Штатів, і зокрема в Гонолулу, до Національного парку в Перл-Харборі, напад на який розпочав для американців Другу світову війну. Втім, як часом виникає в гарному документальному кіно, намір зробити одне вигідно розійшовся з дійсністю, виявивши нові аспекти, відмінні від наших бажань та уявлень. Беручи інтерв’ю у відвідувачів національного парку, Володимир Тихий знайшов не тільки очікуваний патріотизм американців, а й їхній несподіваний інфантилізм і цілковите витання в небі разом з нерозумінням подій на землі: хтось «зізнавався», що не любить війну, а хтось, називаючи «версію» нападу на Перл-Харбор, натякав на руку бізнесменів.

Це, окрім очевидного, створювало додатковий ефект, надаючи героям фільму, американцям з міжнародного легіону, ауру справжніх героїв, з великої літери, а героям притаманне оцінювати бік протистояння, сторону барикад, обираючи сторону слабшого, жертви, а не сильнішого, агресора, відтак захищати і допомагати

Чорний гумор легіонерів проходить через фільм помітними крихтами, за якими глядач задоволено слідує, підбираючи жарти воїнів в ситуаціях, межуючих зі смертю. Вже десь на Курщині, стрибаючи в яму-окоп одного з наших, татуйований британо-американець рясно лається, чуючи, що хлопці сидять тут вже кілька днів, перечікуючи обстріл ворога. Але лайка — то лише перша реакція. Далі йде радість, що люди мають час чудово відпочити. І наш герой теж приєднується до цього «відпочинку». Бо йому подобається все з його роботи, з її окопами, ямами і обстрілами, бо так він стає кращим, витривалішим і професійнішим. І веселішим. Щоб потім передати настрій і досвід, набутий за останні 10 років, починаючи з 18-ти. А заразом поділитися історіями зі своєю дівчиною, українкою, з якою познайомився рік тому, одного літа в Україні.

В якісному одязі-мультикамі, кимось купленим за свої раніше, а кимось вже тут, на нашій війні, з перфектними штурмовими гвинтівкам Heckler & Koch, з різноманітним обвісом на них, і з настроєм людей, цілком переконаних у своїх діях, і діях цілком переконливих, що видно було під час тренувань, всі хлопці з міжнародного легіону складають групу зарізяк на службі добра-з-кулаками, найманців з правильним і розумним використанням сили, направленої в бік неправильних і божевільних людей-в-лаптях, росіян, дійсно більше подібних до толкіенівських орків. І фільм Тихого розповідає про цих іноземців на службі України без надміру, без пафосу й навіть без героїзації, розповідає тихо, як робить свою роботу Головне управління розвідки. Гучність виникає вже опісля, коли розірвані на клапті вороги чи розірваний інфорпростір зет-воєнкорами поширюються відео-кадрами з дронів. І ми дізнаємося — так, ворог знищений, так, у його знищенні брав участь міжнародний легіон.

20
хв

Один український фільм

Ярослав Підгора-Гвяздовський
Ярослав Годун, портрет, Польський інститут в Києві

Альдона Гартвіньська: Від початку повномасштабного вторгнення Польський Інститут у Києві працює практично безперервно. У складних умовах, у невизначеності, іноді навіть під обстрілами. Як працюється в такій установі у воєнний час і чому так важливо не переривати цю роботу на час війни?

Ярослав Годун: Це правда, Інститут працює досить нормально, організовуючи заходи, звичайно, з урахуванням усіх обставин, які можуть тут відбуватися. Після початку повномасштабної війни Інститут призупинив свою роботу на три місяці, тому що на той час ніхто не знав, що буде далі. Було відомо лише, що Київ оточений і все може обернутися трагічно. Сьогодні всі знайомі з тими страшними кадрами з Бучі та Ірпеня. Але пам'ятають і той момент, коли Київ захищався, коли відносна безпека, можна сказати, поволі почала повертатися до столиці. Почали повертатися дипломати, установи, інститути, співробітники. Їхня діяльність поволі продовжувалася і розширювалася, хоча варто зазначити, що крім мене і директора Чеського інституту, ми, мабуть, єдині директори, які весь час залишаються в Україні разом зі своїми співробітниками. 

Чому ви вирішили залишитися тут, незважаючи на загрозу?

Я вже був директором інституту з 2010 по 2014 рік. Тож маю певний досвід, тим більше, що в цей період реалізовувалося багато проєктів. Це був час польського головування в Раді Європейського Союзу — для мене дуже важливо, що я повернувся до Києва, оскільки ми починаємо головувати в Раді вдруге. Це також був час проведення Чемпіонату Європи з футболу у 2012 році. Я пам'ятаю, що в листопаді 2013 року я був на святкуванні Дня Незалежності, організованому Генеральним консульством у Севастополі, а в квітні 2014 року я був на відкритті приміщення нашого Генерального консульства в Донецьку. Це був також, звичайно, час, коли кількома місяцями раніше розпочалася Революція Гідності.

Звичайно, я усвідомлюю, звідки і коли я приїхав. Моя сім'я залишилася в Польщі. Однак я не сумніваюся, що це час, коли дипломати повинні стояти перед вибором. Я зробив цей вибір свідомо, хоча, безумовно, міг би поїхати кудись в інше місце і працювати в більш безпечному місці. 

Але я зробив цей свідомий вибір з кількох причин. По-перше, це час, коли в Україні відбуваються події, які матимуть дуже великий вплив на безпеку Центральної та Східної Європи

З іншого боку, це також вираз солідарності з людьми, які залишилися тут або тільки повертаються і хочуть жити відносно нормальним життям.

Логотип Польського інституту в Києві

І як на це впливає робота Інституту?

Ми не стоїмо зі зброєю в руках, але ми, в певному сенсі, є для них підтримкою в цей дуже складний час. І ми не знаємо, чим ця ситуація закінчиться. Ми тут, ми працюємо пліч-о-пліч. 

Тільки за минулий рік нам вдалося разом з нашими українськими партнерами зробити понад 90 проєктів. Ці події, звичайно, були зосереджені навколо Києва чи західної України, але ми також були активні в Одесі чи Харкові. Я дуже часто чую від людей з культури, мистецтва або від українських урядовців, що вони вдячні за мою і нашу присутність тут. 

Основою діяльності таких інституцій є промоція польської культури, організація виставок, зустрічей чи виступів польських митців, розбудова співпраці на цих інтелектуальних рівнях. Але війна, безумовно, змінила це? 

Звичайно, змінила. Звичайно, все змінюється природним чином, але це не означає, що ця діяльність повністю звузилася до віртуального простору. Ми намагаємося, звертаючи увагу на безпековий аспект, йти назустріч людям. У жовтні 2024 року в межах проєкту «Дні польського кіно в Харкові» ми організували показ фільму «Селяни». 

Люди, які прийшли на нього натовпами, казали, що раді можливості познайомитися з частинкою польської культури. 

Великою популярністю користуються зустрічі з польськими письменниками. Наприклад, на зустріч з Войцехом Тохманом, який також працює тут волонтером, допомагаючи вивозити тварин з прифронтових територій, що відбулася у Львові чи Києві, прийшло понад 200 людей. При тому середній вік учасників — 20-25 років. Люди, які знають про його роботу як репортера, а також як громадського активіста і журналіста. А після зустрічі з автором вишикувалася годинна черга за автографами — це дуже вражає і налаштовує оптимістично. Так само було і з Павлом Решкою та його «Столом з видом на Кремль». Спочатку книга викликала різні реакції та емоції, але коли люди заглибилися в неї, то зрозуміли, наскільки вона своєчасна і критична щодо Росії. Вони побачили в ній зовсім іншу та цікаву перспективу: перспективу польського репортера.

Ще однією такою подією став 11-й Міжнародний фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі. Дивовижно, як люди з різних куточків світу, які знають, що в країні йде війна, все ж таки ризикують і приїжджають в Україну, щоби бути тут і взяти участь у цьому фестивалі. Це були не лише митці, але й письменники, перекладачі, науковці, як з Польщі, так і з-за кордону. ШульцФест — це подія, яка організовується вже понад 20 років, але користується великою пошаною в науковому світі та має величезну впізнаваність. Ніхто вже не сумнівається, що Шульц народився в Дрогобичі. У 2012 році Юрко Андрухович зробив новий переклад Шульца українською мовою, і тепер українці також можуть ним насолоджуватися і пишатися. 

Національні читання 2024 у Київському академічному театрі на Подолі. Фото: Alex Zakletsky IP

Я думаю, що це чудовий приклад того, яка величезна трансформація відбулася у свідомості українців, що їхня культура є не лише українською, але й переплетена з польською, єврейською, німецькою, румунською чи угорською. І вона є частиною європейської великої національної спадщини, виплеканої в Україні.

Але Інститут також має кілька таких проєктів, які є нашими флагманськими проєктами. Після трирічної перерви повернулася Літературна премія імені Юзефа Конрада-Коженьовського для молодих українських письменників і письменниць. Ця премія була заснована Польським Інститутом у Києві у 2007 році. Серед лауреатів — такі видатні постаті української літератури, як Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Софія Андрухович, Артем Чех та Вікторія Амеліна, яка померла внаслідок поранень, отриманих після звірячого ракетного обстрілу піцерії «Ріа» в Краматорську. Лауреатом цієї нагороди 2024 року став Андрій Любка, поет, прозаїк, есеїст, великий друг Польщі, а також волонтер, який веде активну діяльність від початку повномасштабної війни. Він вже доставив на фронт понад 300 автомобілів.

Після п'ятирічної перерви повернувся конкурс імені Єжи Ґедройця на кращу наукову роботу про польсько-українські та українсько-польські відносини. Це надзвичайно важливий проєкт. Він показує, наскільки великим є інтерес до відносин між нашими країнами, і як вони відображаються в науці. Минулого року було подано понад 17 таких робіт, але ми знаємо, що їх було набагато більше з такою тематикою. 

Можливо, діяльність Інституту не є чимось таким, що могло б суттєво переломити всю ситуацію і змінити долю війни, але, з іншого боку, вона підкреслює той факт, що ми разом з українським суспільством даємо заохочення чи бачення певної нормальності. 

Це все звучить дуже обнадійливо, особливо в контексті наших складних політичних відносин та суспільних настроїв, які змінюються як в Україні, так і в Польщі. Антиукраїнські настрої в Польщі зростають, так само як і неприязнь до поляків в Україні. Ми особливо відчуваємо це в соціальних мережах, і тут виявляється, що ми можемо подивитися на польсько-українську співпрацю через призму діяльності Інституту, що дає багато свіжості і надії.

Я б не був настільки критичним, як ви. Або, інакше кажучи, не був би таким песимістом. Звичайно, ці настрої коливаються, і це природно. Війна суттєво впливає на сприйняття, є навіть втома від цієї теми. З іншого боку, важливо розуміти, що досі поляки та українці бачать один в одному стратегічних партнерів, бачать, що ці двосторонні відносини постійно розвиваються, незважаючи, звичайно, на певні розбіжності та розбіжності в поглядах. 

Якщо ми подивимося, скільки українців навчається в Польщі, скільки українців вивчає тут польську мову, то це означає, що є величезний інтерес до Польщі

Ми бачимо це, наприклад, на прикладі Школи польської мови, яка діє при Польському інституті і в якій навчається понад 120 учнів. Серед цих людей є також люди з Канцелярії Президента, з Міністерства закордонних справ.  Наші відносини мають тенденцію до постійного зростання і розвитку, що показує наша щоденна робота.

Тобто війна, яка є страшною, парадоксальним чином допоможе нашим народам зблизитися?

Вона вже допомогла. Ми повинні пам'ятати, що сталося у 2022 році, як поляки відкрили свої домівки для людей, які тікали від війни. Але ця допомога триває, поляки досі допомагають Україні, навіть їздять з підтримкою солдатів на саму лінію фронту. 

Це чудовий приклад того, що це був не просто спонтанний порив, а свідоме і послідовне рішення, особливо з огляду на початковий наратив — що ця спецоперація триватиме три дні, або що війна закінчиться через кілька тижнів. Ніхто не розраховував, що за мить буде вже три роки. І хоча ця сумна річниця вже близько, українці будуть боротися і продовжуватимуть утримувати свою незалежність. Україна відстояла свою незалежність і однозначно обрала свій цивілізаційний шлях на майбутнє. 

Виставка до 100-річчя незалежності Польщі у київському метро. Фото: Польський Інститут у Києві

Це дуже сильне твердження, що Україна захистила свою незалежність. Нещодавно я розмовляв з Матеушем Лаховським, який сказав, що на даний момент загроза з боку Росії є найбільшою з весни 2022 року, коли російська армія відійшла з-під Києва, і війна йде не за Донецьку область, а за незалежність України. Чи точно все найгірше вже позаду?

Наразі я не маю жодних сумнівів, що Україна відстояла свій суверенітет. У лютому чи березні 2022 року ця ситуація могла б скластися зовсім інакше. Українці показали своїм ставленням, а також своєю хоробрістю, що навіть якщо певні території все ще перебувають під російською окупацією, Києвом керує демократичний український уряд. 

Народ усвідомлює, з ким він хоче співпрацювати, і усвідомлює, з ким він обрав своє цивілізаційне майбутнє. Здається, зараз ні в кого не виникає сумнівів, що Україна може розглянути можливість вибору іншого союзу, окрім союзу із Заходом — НАТО та Європейським Союзом. 

На даний момент цей альянс із західною цивілізацією є даністю, навіть якщо він коштує величезної ціни. І я говорю не тільки про загиблих і поранених, про територіальні втрати, а й про повсякденне життя, тому що війна жорстока до дітей, які втрачають дитинство, не маючи можливості ходити до школи, до студентів, яким важко вчитися, до тих, хто втратив роботу, тому що їхні підприємства і робочі місця піддалися бомбардуванням. 

Наразі дуже багато залежить і від нас, від Заходу, від того, чи продовжимо ми підтримувати Україну і допомагати їй у відбудові — дослівній відбудові, але також і в інтелектуальній відбудові

Надзвичайно важливо, щоб Україна змогла відновити свій людський потенціал, зважаючи на те, що значна частина українців виїхала з країни в різні куточки світу ще до війни. Багато залежить і від самої української влади, яка має показати українцям, що залишилися на Заході, що варто повертатися і відбудовувати свою країну.

Переклад: Анастасія Канарська

20
хв

«Як дипломат я свідомо обрав Київ»

Альдона Гартвіньська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

«Америка передусім»: Трамп призупинив допомогу іншим країнам. Як це вплине на Україну?

Ексклюзив
20
хв

Ірина Федоренко: «Малюю дитячі обличчя, бо вони не приховують емоцій, які ми всі пережили»

Ексклюзив
20
хв

Трамп — хижак. Генерал Гільєр про наміри обраного президента США щодо Канади та його план для України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress