«Дім у спогадах теж дає відчуття безпеки», — українські митці на резиденції в Перемишлі

Марія Гурська: Україна отримала частковий дозвіл на використання далекобійних ракет ATACMS та Storm Shadow. Чому рішення було ухвалено тільки зараз?

‍Павел Коваль: Втрачений час, безумовно, вплинув на долю України і послабив позиції Заходу. Я казав і продовжую стверджувати — якщо Україна має якусь зброю, вона повинна її використовувати, відповідно до міжнародного права і дотримуючись усіх гуманітарних принципів. Не повинно бути жодних додаткових політичних обмежень — це несправедливо.

Україна має право на адекватну відповідь, адже вона зазнала нападу з боку РФ. Й адекватна відповідь — це форма захисту

‍Експерти ISW, Інституту вивчення війни, говорять, що для повного ефекту потрібне рішення використовувати ATACMS та Storm SHADOW повною мірою — бити наскільки  далеко, наскільки можуть полетіти ракети. Чого очікувати від часткового рішення, яке є відповіддю на залучення військ Північної Кореї для боротьби з українською армією на Курщині? 

Прибуття північнокорейських солдатів цікаве саме по собі, оскільки свідчить про те, що Північна Корея використовує війну Росії з Україною як своєрідний полігон. Немає сумніву, що йдеться про підготовку до наступних ударів на Далекому Сході. 

Солдати КНДР на війні з Україною — це сигнал про подальші плани великої війни. І це дуже серйозна проблема

Ці військові приїжджають, щоб випробувати себе в бойових умовах. Це вже не просто тренування, а бойовий вишкіл. І в той же час Північна Корея явно отримує якусь додаткову користь, якісь додаткові можливості. Отже, справа не лише в прибутті північнокорейських солдатів. Це провісник чогось значно більшого, ймовірно, підготовки до більшої війни з боку Росії та її союзників — Північної Кореї чи Ірану. 

Це має й інший вимір. Коли солдати з Північної Кореї прибувають на місце бойових дій, виїжджають з держави Кіма, трохи послаблюється бар'єр, який відділяв Північну Корею від решти світу. Вони раптом отримують доступ до Інтернету, починають цікавитися світовими подіями — тут можуть бути і для самої КНДР несподівані результати.

Та той факт, що корейські солдати перебувають на лінії фронту призводить до багатьох наслідків. Ймовірно, саме цей факт і зумовив адміністрацію Байдена надати українцям можливість захищатися далекобійними ракетами. З іншого боку, Трамп, у свою чергу, користується тим, що це не його рішення. Для нього воно вигідне, бо означає, що Україна буде сильнішою у разі будь-яких переговорів. Але не він бере за це відповідальність. Він може спокійно сказати: «Я цього не вирішував».

‍Дональд Трамп наразі не коментував це рішення, однак один з найближчих зовнішньополітичних радників Трампа Гренелл висловився критично і назвав його ескалацією війни. Чого чекати від Трампа після інавгурації? Чи є загроза відміни рішення про ATACMS? Або, можливо, навпаки, буде ширший дозвіл на використання ракет?

Трамп, безумовно, використає два місяці перехідного періоду для ухвалення певних рішень, які він хотів би ухвалити, але тактично вони йому незручні, хоча й потрібні. Ймовірно, від нього будуть пропозиції, щоб ці рішення ухвалювала адміністрація Байдена. Якщо Гренелл чи хтось інший критикує Байдена, у Сполучених Штатах діє традиція продовження. Як це виглядає? У кожній важливій інституції створюються перехідні кабінети, куди входить хтось із нової команди, хтось із старої команди — і разом вони вирішують різні структурні та політичні питання. 

Тож давайте не думати, що це рішення, про які Трамп не знає. Це рішення, про які Трамп знає і, напевно, приймає їх і, можливо, навіть домагається таких рішень, тому що вони його влаштовують

Я переконаний, що сенатор Рубіо, якого висунули на посаду держсекретаря, розуміє, що гарячу війну теоретично можливо перервати на деякий час. Та я не думаю, що він  всерйоз думає про мирний договір, бо сьогодні немає можливості його укласти. Я припускаю, що вони розмірковують про певне перемир'я, яке потрібно укласти так, щоб це було вигідно Україні і не було враження, що Трамп капітулював.

‍У відповідь на рішення Байдена по застосування Україною ATACMS президент Путін змінив ядерну доктрину Росії і відверто погрожує ядерною зброєю. Наскільки реальна небезпека і чи повинні ці кроки Кремля зупиняти світ від симетричної відповіді на агресію?

Це реальна небезпека, але не занадто велика, хоча й більша, ніж, скажімо, 15 років тому. Росія непередбачувана. Однак не можна сказати, що, наприклад, якщо Україна чи Захід вестимуть рішучішу політику, то небезпека зростає, а якщо м’якшу — то загроза зменшується. Це так не працює. Саме непослідовність стимулює Путіна тиснути більше.

Наразі складається враження, що його головна мета — налякати людей — не лише українських громадян, а й західних політиків. І ви на це реагують. Вони бояться цього путінського опудала

Завдання полягає в тому, щоб донести до них інформацію. Агов! Ось вам проста інформація, базові знання. Путін грає на страху, щоб змусити вас поступитись. Не дозволяйте йому це робити. 

Звичайно, триває війна. Вона справжня. Під час цієї війни неодноразово виникали ситуації, коли потрібно було перетерпіти нервове напруження. Є рівень ризику — і він підвищений. Це поза обговоренням. Тільки він не такий високий, щоб робити якісь далекосяжні висновки, віддавати Україну Путіну чи щось таке, як дехто намагається це подавати, особливо на Заході — мене це насправді хвилює.

‍Тим часом обраний президент США Дональд Трамп представив ключових кандидатів майже на всі посади у своєму кабінеті. Наприклад, новим міністром оборони може стати ведучий Fox News Піт Хегсет, а міністром охорони здоров'я — антивакцинатор Кеннеді-молодший. На посаду генпрокурора висувається Пем Бонді, одна з захисниць Трампа у процесі щодо імпічменту. Що ви думаєте про цю команду і чого очікувати від політики США під керівництвом цих людей?

Трамп висуває їх, бо сплачує політичні борги. У такий спосіб він дякує політикам республіканського табору, які беззастережно його підтримували. На цьому етапі для президента Трампа важливо оточити себе політиками, в яких він повністю впевнений й які не змінять своєї думки через два місяці. Він не висуває Кеннеді усім на зло. Якщо вже говорити конкретно, то той самий Кеннеді приходить до влади в Міністерство охорони здоров'я з гаслами про здорове харчування та боротьбу з хімікатами в американських продуктах. Це була справжня проблема — й надалі залишається. Якщо Кеннеді вдасться виключити хімікати в продуктах, він увійде в історію, й за місяць-два ніхто вже й не згадає, що він колись висловив ту чи іншу думку проти вакцинації. Також дуже важливо, що державним секретарем має стати класичний республіканець Марк Рубіо.

Потрібно спілкуватися з американцями. У мене немає песимістичного підходу. Потрібно просто показувати дані, доводити, що все насправді п’ятдесят на п’ятдесят, якщо говорити про підтримку України з боку Європи та Америки 

Я пам’ятаю таку розмову чи то з Марко Рубіо, чи то з іншими політиками, які сьогодні важливі в Сполучених Штатах і значення яких зростає, коли їм були продемонстровані звичайні статистичні дані. Ще в квітні я проводив такі переговори, і вони відразу сказали: «О, а ми й не знали, що ЄС так багато може запропонувати». 

Майбутнє НАТО залежатиме від того, чи покаже ЄС здатність робити вагомий внесок у спільну безпеку. Якщо ми дамо більше, я переконаний, що американці кажуть: «Добре, домовились, це — deal».

‍Наступного тижня Дональд Трамп збирається поговорити з Володимиром Путіним. Кілька світових ЗМІ, зокрема The Economist, повідомляють про можливі подробиці майбутніх переговорів. Пишуть про можливий план заморозити війну, переконати Україну поступитися територіями Росії та відмовитися від вступу в НАТО в обмін на відсутність обстрілів. Чого, на вашу думку, варто чекати від розмов Трампа з Путіним і наскільки прийнятні такі переговори?

По-перше, саме українці мають визначити, наскільки ті чи інші переговори прийнятні. І я б не хотів жодним чином на когось тиснути чи переконувати. Те, про що я можу і повинен говорити, це речі, які безпосередньо стосуються польських інтересів. По-перше, це ревізіонізм Путіна. Не можна створити прецедент, коли західний світ, особливо політики нової американської адміністрації, які тільки виходять на сцену, через нерозуміння путінської системи почали погоджуватися на ці примусові зміни. Це було б катастрофічно, бо означало б нову війну в Європі. Щойно світ погодиться юридично закріпити територіальні зміни, їх стане більше. Іншим елементом є сам принцип суверенітету. Це означає, що Захід або визнає, що Україна є суверенною і має право проводити свою політику, або ні. Ця війна була викликана, в тому числі, тим, що в 1991-му році світ якось швидко погодився з тим, що Росія обмежує суверенітет інших країн. Отже, є елементи, які безпосередньо стосуються інтересів різних країн Центральної Європи, особливо Польщі.

І про параметри можливого порозуміння потрібно говорити виключно в такий спосіб, який продемонструє, що за кожен прецедент потрібно буде відповідати

Щодо можливої розмови Трампа з Путіним, є одна річ, яка кидається в очі: Дональд Трамп — людина, яка не любить програвати. Ми запам’ятаємо Джо Байдена як політика, який організував антипутінську коаліцію, великі поставки зброї в Україну, підтримував Київ, але раніше ми бачили його поспішний вихід з Афганістану. Я впевнений, що Трамп не піде на такий підхід, коли йдеться про російсько-українську війну. Він, мабуть, спочатку щось запропонує Путіну. Той, мабуть, це відхилить, а потім побачимо, що буде. На мою думку, можливі всі сценарії. 

‍А чому Путіну мало б бути цікаво заморозити цю війну, якщо ані його економіка, ані російська армія не страждають від нестачі ресурсів або відсутності можливостей?

Економіка Росії не в такому хорошому стані, як усі говорять. Санкції частково працюють. Їх потрібно постійно посилювати, але не можна говорити, що санкції не спрацювали. Військова економіка Путіна, яка зараз зосереджена на виробництві зброї, перебудовує різні сектори економіки, щоб зміцнити озброєння. Це економіка на 3-4 роки. Про це говорять російські економісти — і колишній прем'єр Касьянов, і Юргенс, який досі перебуває в Росії. Я їх слухаю, читаю і бачу, що ніхто з людей, глибоко поінформованих на цю тему, насправді не вважає, що в Росії економічно все добре. Тож на Путіна також є тиск, щоб поспішати, щось поспішно змінювати. Тим часом завдання українців — просто випхати росіян зі своєї території. І це абсолютно можливо. Якщо не сьогодні, то через рік-два.

‍Перемога України — це також вступ в ЄС і НАТО…

Україна після війни опиниться у важкому становищі. Навіть, якщо війна закінчиться добре, вам знадобляться ліки від різних патологій, пов’язаних із закінченням війни. Коли закінчується війна, завжди стає більше корупції та деморалізації. Все це буде. І також буде багато зброї. Я не хочу називати цифри, тому що в мене мурашки по спині, коли я бачу, скільки зброї опиниться в індивідуальному обігу без жодної реєстрації. Рішенням для України будуть швидкі переговори з Європейським Союзом. І в інтересах Польщі, щоб Україна якнайшвидше стала членом ЄС і НАТО.

‍Що б ви сказали колишньому голові Європейської комісії Жану-Клоду Юнкеру, який цього тижня заявив, що Україна не скоро приєднається до ЄС, тому що все ще потребує значних трансформацій і тому може йтися лише про часткове членство? Але ж переговори з Україною про вступ до ЄС вже розпочато — це доконаний факт.

Україна вже має часткове членство. Я б сказав Юнкеру, що це за його часів була підписана угода про асоціацію України з ЄС, угоди про поглиблену зону вільної торгівлі і про безвіз. 

Україні сьогодні бракує лише політичної частини членства. У цьому суть і в цьому боротьба

Коли хтось хоче змінити Україну, вплинути на неї, західні політики думають про те, щоб зробити її більш сумісною із Заходом. Але найкращий спосіб змінити Україну, адаптувати її — це переговори про вступ. Кращого за членство в ЄС ще ніхто не придумав. 

Будь-яке припинення бойових дій повинно відбуватися з чітким відкриттям дверей до ЄС і НАТО, щоб будь-яке рішення не було здійсненням мрій Путіна про переозброєння й адаптацію. Якщо подивитися на те, як вони співпрацюють з корейцями, з’являється більше фактів. Кожен американський політик — як демократ, так і республіканець — повинен розуміти, що ця війна не тільки за Україну. У росіян є план ще більшої експансії. Вони будуть продовжувати свою мілітарну агресію, адже для них це є природним наслідком війни та військової економіки — пошук нових можливостей.

Тетяна Виговська: Що таке «Women Leaders for Ukraine?» Чим займається організація?

Ольга Луць: Це міжнародна спільнота, об’єднання жінок з бізнесу, політики, а також тих, хто працює у соціальній сфері, тобто в ГО та благодійних фондах. Президенткою є Ірина Папуша, а членкинями — жінки з усього світу, ми зараз присутні в 19 країнах, в 32 містах. Зокрема в Японії, США, Іспанії, Австрії, Чехії, Польщі й, звичайно, Україні. Тобто це мережа жінок. Яка ґрунтується не лише на обміні інформацією, контактах і менторству, але й на розвитку лідерства з умінням впливати на соціальні й політичні зміни. Також це представництво жінок на різних аренах, форумах, конференціях, зокрема на конференції в Давосі, яку варто згадати як найвідомішу.

Ми організовуємо зустрічі, неформальні й формальні, у країнах, з яких походять наші учасниці. Працюємо над розвитком жінки й наданням їй сили, необхідних навичок, щоб вона знала, як і що робити для досягнення своїх цілей.

Звісно, чоловіки також важливі, вони є частиною цього ком'юніті, є підтримкою, або, як це красиво називають англійською, «allies» (союзниками). Але основний фокус — жінки й надання їм можливості висловлюватися, розвиватися та обраводитись важливими контактами, у такий спосіб будуючи майбутнє — своє й України. Бо внесок жінок важливий не тільки зараз — він буде дуже важливим для відбудови України, оскільки на жіночих плечах лежить дійсно чимало.

Зараз багато жінок виїхали з дітьми в інші країни, де дбають про сім'ю, а ще мусять вирішувати, де працювати, що робити: можливо, започаткувати власний бізнес або шукати новий шлях для розвитку. І ці навички будуть безцінними у майбутньому.

Якщо жінки захочуть повернутися в Україну і взяти участь у її відбудові, вони мають знати, як це робити

— Які цікаві й важливі ідеї вже вдалося втілити «Women Leaders for Ukraine»?

— Почну з двох проєктів, які особливо близькі мені завдяки своїй потужній силі. Перший реалізовано спільно з «The Kids of Ukraine Foundation». Це організація з Великої Британії та США, що підтримує ініціативи, які допомагають дітям та їхнім сім'ям подолати травми війни. Ми є партнерами цього фонду і підтримуємо діяльність у сфері надання гуманітарної допомоги, а також організації поїздок SviTY.

Ми зосереджуємося на психологічній підтримці дітей через спорт, гру й активність. Ми організували багато літніх таборів у Карпатах та інших місцях, де діти можуть не лише провести час на свіжому повітрі та відволіктися від складної реальності, а й отримати психологічну підтримку.

Другий проєкт ми реалізуємо циклічно разом з Міжнародною Федерацією Коучингу (International Coaching Federation). Це відома організація, що об’єднує сертифікованих коучів (тренерів із саморозвитку — Ред.) з усього світу. Вона створює простір для глибоких і чесних розмов, можливість побачити себе та свої здібності з іншої перспективи. Це чудова нагода не лише поспілкуватися з кимось з іншого регіону чи країни, а й відкрити нові шляхи втілення своїх цілей. Щоб допомогти жінкам впевнено рухатися вперед, глибше розуміти свої потреби та відкривати власний потенціал.

Взагалі, напрямки нашої діяльності різні. Наприклад, у нас є нагорода «Ukrainian Award of Inclusivity», якою ми відзначаємо лідерок, що несуть зміни для України. Плюс ми активно впливаємо на законодавчі процеси. Україна на шляху до ЄС, і всі ми віримо, що це станеться — але потрібен тиск з різних боків. І з нашої перспективи дуже важливо, щоб жінки були залучені, щоб це не були переговори без жінок, бо, як я вже казала, жінки будуть дуже важливою групою для майбутнього України, для підтримки всіх процесів — економічних, бізнесових, законодавчих.

Наша спільнота відкрита, і якщо хтось з читачів має ідею, хоче щось запропонувати, ми завжди раді новим учасникам.

— Участь у проєктах і подіях є безкоштовною?

— Так, всі витрати покриваються нашою організацією, спонсорами та партнерами. Тож якщо ви є членом нашої спільноти і хочете взяти участь, — після заповнення анкети та інших необхідних документів ви можете долучитися до проєктів «Women Leaders for Ukraine».

— Ви теж брали участь у «Coaching Project». Чим коучинг є важливим для лідерки? І що цей проєкт дав корисного саме вам?

— Коучинг має ключове значення для розвитку лідерських якостей. Він допомагає зазирнути вглиб власного потенціалу, відкриваючи доступ до тих граней особистості, які ми зазвичай не помічаємо або боїмося визнати. Це можливість зрозуміти свої страхи, таланти, сильні сторони, а також зізнатися у своїх обмеженнях. І цей процес важливий, бо лише тоді, коли ми приймаємо себе такими, якими ми є, ми можемо стати справжніми лідерами — тими, хто надихає інших, будує довіру і створює простір для розвитку в команді.

А ще коучинг дає нам сміливість бути вразливими, не ховати свої слабкості під масками і ролями. Це простір, де ми можемо дозволити собі бути собою — і в цьому знаходити силу, яка необхідна для лідерства. Справжній лідер — не той, хто знає всі відповіді, а той, хто вміє бути відкритим до навчання, розвитку і, що важливо, до визнання своїх слабких місць. Тільки тоді лідер може створювати середовище, де інші відчувають підтримку і можуть бути найкращими версіями себе.

У моєму випадку сесія з коучем дозволила впорядкувати сильні сторони, про які я раніше й не знала. І взагалі подивитися на коучинг по-іншому. Це не лише відкриття своїх компетенцій або того, що потребує вдосконалення, але й знаходження відповіді на питання, для чого я роблю те, що роблю, що є моєю мотивацією, адже саме це дає мені енергію на втілення задуманого.

— Ви втілюєте круті проєкти, але ж це волонтерська діяльність? Чим займаєтесь окрім «Women Leaders for Ukraine?» Можливо, маєте бізнес?

— Я працюю в американському банку Bank of New York Mellon у Вроцлаві. Моя посада — директорка з обслуговування в BNY (Investment Manager Relationships, тобто управління відносинами з інвестиційними менеджерами). У мене немає власного бізнесу, але я відкрита до теми women empowerment (розширення прав і можливостей) та лідерства жінок. Було б чудово створити щось своє, і Women Leaders for Ukraine надає мені знання, як це зробити.

Щодо банку — це також цікавий простір для жінок. Наразі це переважно чоловіча галузь: що вищі посади, то більше чоловіків. І я питаю себе: чому так? Що можна зробити, щоб це змінити, щоб дозволити жінкам також досягати певних кар'єрних вершин, якщо вони цього хочуть?

— На вашому сайті я знайшла анкету, яку потрібно заповнити для отримання підтримки своєї ідеї.  Це лише для ваших членів чи для всіх?

— Для всіх. Якщо у вас є ідея власного проєкту та його реалізації, ми з радістю вислухаємо та розглянемо її. Наступним кроком буде розмова, яка дозволить нам глибше зрозуміти вашу концепцію та її потенціал.

— Це має бути соціальний чи бізнеспроєкт? І які цікаві ідеї ви вже підтримали?

— Ми готові розглядати будь-які ідеї. Ми оцінюємо, як вони вплинуть на Україну і яким чином зможуть покращити ситуацію жінок

Проєкти не обов'язково мають зосереджуватися в Україні; вони можуть стосуватися жінок в усьому світі, і ми не накладаємо жодних обмежень щодо їхньої специфіки. Заохочуємо надсилати ідеї, пов’язані з жіночим розвитком, рівністю тощо. Це можуть бути соціальні чи бізнесові проєкти, ініціативи щодо змін у законодавстві — будь-що, що матиме позитивний вплив і стане двигуном змін.

А які цікаві проєкти підтримали? «Kids of Ukraine Charity Found!» Діти у війні найбільш вразливі. Варто також згадати про технологічні стартапи, нові продукти. Також різні конференції, локальні ініціативи. Нещодавно організували форум у Києві, де зібралися жінки-лідерки для обговорення теми розвитку жінок і їхнього впливу в політиці, суспільстві та бізнесі.

Як країна поза ЄС Україна отримує менше ресурсів від Європи. Тому важливо мислити творчо, використовувати потенціал, зокрема в Польщі й інших країнах з великою українською діаспорою.

— А культурні проєкти? Наприклад, я створила українську бібліотеку в Катовицях, зібрала близько 1000 книжок. Також маю в Україні видавництво й чимало ідей щодо видання творів українських письменників польською мовою та просування української літератури…

— Це чудовий проєкт. Культура є дійсно важливою у боротьбі. Війна зробила українську культуру більш видимою за кордоном, і це нагода показати її світу, запропонувати іншим познайомитися з нашими талановитими письменниками, як-от Ліна Костенко, наприклад.

Спалені твори мистецтва, пограбовані церкви та зруйновані пам'ятники — це наслідки актів варварства, які і досі скоюють російські війська в Україні. Умисне знищення культурних цінностей вважається військовим злочином і є шкодою, завданою спадщині не лише одного народу, а й всього світу.

— Що плануєте робити в майбутньому, якими є ваші амбіції?

— Головна мета — розширення, розбудова нашої спільноти з акцентом на більш глибоку співпрацю. Далі зосередимось на політико-соціальних проєктах, підтримці законодавства, питаннях гендерної рівності та різноманіття, братимемо участь у політичних обговореннях і конференціях, де голос жінок є важливим.

Зараз ми підбиваємо підсумки року, щоб зрозуміти, які проєкти мали найкращий відгук, стали реальною зміною, мали позитивний вплив і їх варто продовжувати. Так от «Kids of Ukraine Charity Found» та «Coaching Project» обов’язково продовжимо, адже вони мають великий масштаб і значення. Також «Resilience ship» — просування українського стійкого лідерства у світ.

Сподіваємося, що багато людей мають цікаві ідеї та хочуть діяти. Важливо зберегти зацікавленість Україною, бо, як відомо, цей інтерес трохи зменшився. Ми прагнемо, щоб Україна залишалась помітною в різних аспектах — політичних, соціальних тощо. Це і буде нашою місією.

Фотографії: FB Women Leaders for Ukraine

Дивлячись, як на екрані пара закоханих, — двох успішних людей, які встигли продумати своє життя на багато років вперед, — закидає всі плани в куток і втрачає орієнтири й майбутнє, як змінюються їхні погляди, мене як глядача охоплює гнів. Але цей гнів має зокрема лікувальний ефект, бо викликає бажання діяти. Про стрічку, яка вистрілила в Європі й Україні, Sestry поспілкувалися з режисеркою «Медового місяця» Жанною Озірною, яка сама пише сценарії для своїх фільмів.

Застрягання у невідомості

Оксана Гончарук: Під фільм «Медовий місяць» ви отримали грант на зйомки від організаторів Венеційського кінофестивалю та програми Biennale College Cinema, яка фінансує малобюджетні фільми. Кіно потрібно було створити з нуля рівно за 1 рік за умови, що видана сума буде єдиним джерелом фінансування проєкту. Про яку суму йдеться і наскільки важко було отримати такий грант?

Жанна Озірна: Йдеться про 200 тисяч евро. За цей грант ми змагалися з кінематографістами з усього світу. У 2023 році перемогли чотири проєкти — з Італії, Угорщини, Гани й України. І це перший український фільм, який переміг конкретно в цій програмі й отримав фінансування. 

Як режисерка я спокійно ставлюсь до перемог, які підігрівають амбіції, але з великим ентузіазмом ставлюсь до перемог, що дають можливість рухатись далі. Наприклад, коли нам дали гроші у Венеції на зйомку цього фільму, це для мене була справжня перемога, тому що це дало мені можливість працювати.

Цей фільм дуже мені допоміг, тому що я була зайнята роботою і у мене не було багато часу думати про жахливі речі навколо. Я просто на рік провалилась в роботу.

‍— Ви знімали фільм в Україні?

— Так, для нас було важливо знімати його саме в Україні, ми розглядали це як морально-етичний вибір, тому що війна триває і багато українців досі живуть в окупації. Але це був також практичний вибір, адже велика кількість українських кінопрофесіоналів втратили роботу через війну або були мобілізовані в армію. Тож «Медовий місяць» став нашим маленьким внеском у підтримку галузі.

‍— З досвіду Венеційського фестивалю, як європейський глядач сприйняв фільм «Медовий місяць»?

— Мені здається, «Медовий місяць» добре виконує свою місію. Я сприймаю цей проєкт як культурну дипломатію, тобто для мене це фільм, який розтлумачує для іноземців дійсність України, яку вони не до кінця розуміють.

‍— Чи є різниця в сприйнятті українців і іноземців?

— Українці сприймають фільми про війну як свідчення, і вони оцінюють фільм з точки зору — передає він ці свідчення чи ні. Вони порівнюють із власним досвідом. Іноземці ж цього досвіду не мають, тому сприймають фільм як мистецький продукт. Вони оцінюють, як добре я впоралась зі сценарієм, з режисурою, як грають актори, як працюють звук і камера. І мої розмови про «Медовий місяць» з іноземцями виглядають, як розмови про мистецтво. Тоді як в українців все починається з фрази «А в мене було не так»… Хоча це не документальне, а ігрове кіно.

На початку фільму є момент — після вибухів, коли герої починають розбирати речі, Оля цитує вірш Оксани Забужко: «А як там насправді було, то яке кому, Господи, діло. Важливо як буде, а буде, як я напишу». Я спеціально цю фразу вставила, щоб наперед відповісти всім коментаторам, які казатимуть, що такого з ними не було.

‍— Читала, італійські критики нарікали, ніби в фільмі замало побутових подробиць. Як європейські професіонали від кіно сприйняли цей фільм?

— У тому й суть, що вони не нарікали, а відмітили це як свідомий мій хід. Нещодавно в Україні вийшла рецензія Ігоря Кромфа, де він чітко пояснює, що я не зважаю на побутові подробиці, бо це не робінзонада, не історія про виживальництво, а фільм про внутрішні перетворення. Я свідомо не показую, як герої ходили в туалет чи як вони їли і скільки в них тої їжі було. Мені це не цікаво. 

Був такий момент, коли кажеш іноземним колегам, що цей фільм — про застрягання у невідомому, а їм це не дуже зрозуміло. Тоді як формулювання «фільм про людей, які втратили все і сумують за своїм колишнім життям» їм подобається. Але у нас в перші дні війни ніхто не страждав за колишнім життям. Ми намагалися вижити, думали, що буде з нами далі, були повністю розгублені. Але це не всім зрозуміло.

Ще я помітила, що коли починаєш говорити про кохання, дітей, кар’єру, мистецтво, це зрозуміло людям у будь-якій країні. Але коли говориш про ідентичність, незалежність, відповідальність перед країною — навіть на третій рік війни чимало іноземців цього не розуміють, не сприймають, навіть дратуються. Тоді як українці зараз сильно заточені на те, щоб довести іншим, що це наша земля, що ми — українці, не треба нас ні з ким плутати. 

Квартира, яка стала сховком, а потім пасткою

‍ — Мене особисто цей фільм дуже тригернув, виявляється що я геть забула про те, як це було 24 лютого 2022 року та перший час після цього. Немов мозок ті спогади приховав, а під час фільму відпустив. 

—  Я запрошувала на прем’єру декількох людей з Бучі, які пережили окупацію. Вони були референсами цього фільму — їхні історії лягли в основу сценарію. Моя подруга теж з Бучі, вона була в окупації з батьками. І вона проплакала пів фільму. Хтось в цьому бачить себе, хтось ні. У мене не було бажання за допомогою кіно ні зачепити, ні вразити, ні вивертати комусь душу. Хотілося не маніпулювати, а проговорити свої внутрішні сумніви і страхи.

Хотілося поговорити не тільки про війну й окупацію, а й про те, що люди покоління 30+, до яких я відношусь, тепер вимушені перейматись глобальними питаннями: як нам народжувати дітей, як планувати майбутнє і чи взагалі те, чим ми займаємося, має сенс?

‍— Для багатьох перші дні війни в Україні стали суцільною панікою та втечею. Ви представили інший варіант подій — ваші герої залишаються у своїй квартирі, як в сховку, і буквально застрягають у невідомості. Як такий варіант поведінки людей в окупації сприйняв глядач?

— Дійсно, чимало людей вважають, що саме хаос був найточнішою характеристикою ситуації. Нещодавно знайомий кінокритик сказав, що мої герої занадто… грубо кажучи, емоційно відморожені. Хоча універсального досвіду немає, є множина абсолютно різних досвідів.

— Люди, які наполягають, що в них було не так, забувають про три основні психологічні реакції на стрес: бий, біжи, завмри. Хтось злякався і побіг, а хтось, як ваші герої, «завмер».

— Я говорила з багатьма людьми, які опинились у схожій ситуації, а саме переховувались у квартирі, і всі вони були спантеличені і не розуміли, куди бігти та як діяти. Плюс квартира на початку виглядала, як сховок. Це вже потім вона перетворилася на пастку, і це перетворення сталося дуже швидко.

І це цікаво, як один і той самий простір трансформується: ось це затишне сімейне гніздечко, потім твій сховок, далі пастка, і ось вже місце, звідки треба негайно тікати

У мене самої був схожий ранок: я прокинулася ще до шостої і почала… прибирати. Причому прокинулась не від вибухів. Їх мені чомусь не було чути, хоча я живу в маленькому ЖК за Києвом, у Зазим’ї. Я прибирала, спостерігала у вікно за сусідом, якому того самого ранку привезли меблі. Їх вивантажували біля підʼзду, а сусід стояв у явному шоці, курив і дивився на ті меблі не знаючи, що ж тепер з ними робити. І це був якийсь такий стан абсолютного сюру. 

— А що було далі?

— Потім подзвонила подруга й попросила, щоб я приїхала до неї на Оболонь. Машини в мене тоді не було, якимось дивом вдалося викликати таксі, яке перевезло мене з одного боку Дніпра на інший. Далі ми з подругою та її батьками поїхали в бік Житомира, а звідти на Західну Україну. І вже тоді, коли ми були у відносній безпеці, мені зателефонували з Польської кіноакадемії — ми співпрацювали з нею. Поляки запропонували мені кімнату в пансіонаті для ветеранів сцени та кіно, що під Варшавою. У ті дні всі кімнати в тому пансіонаті були зарезервовані для українських митців. Я погодилася приїхати, тому що на Західній Україні вже не було місця — продовжували приїжджати люди з Ірпеня, Харкова. Я пристала на пропозицію Польщі, але тільки-но Київщину деокупували, одразу повернулась додому.

Колона окупантів зупинилась за одне село від нашого ОТГ (об'єднана територіальна громада — Авт.). На щастя до нас вони не дістались, але були дуже близько.

‍— Одне із сильних місць фільму — акторський дует Романа Луцького й Ірини Нірши. Їм вдалося відтворити в кадрі хімію між героями, яка відчувається, незважаючи на жах обставин. Що було важливе для вас в роботі з цими акторами?

— Щоб у кадрі актори не перебивали одне одного. Рома дуже енергетична людина, він знає собі ціну, в нього було вже кілька хороших ролей в кіно. А для Іри це перша велика робота, до того ж психологічно дуже складна. Тож на Іру був більший психологічній тиск. І ми їхню взаємодію будували частково на цьому вайбі, а частково на конкуренції — в хорошому сенсі. У них були нормальні стосунки, але відчувалося, що вони не збираються одне одному поступатися.

— А чому саме ці актори? 

— Зараз багато акторів служать. Кастинг-директорка проєкту Алла Самойленко, коли ми з нею почали обговорювати акторів для фільму, сказала: «Знаєш, є один хлопець, про якого я одразу згадала після прочитання сценарію, але він кілька днів тому загинув на фронті»… Після цього почався кастинг. Хлопців дуже важко було підібрати, тому що є такі, у кого внутрішня впевненість природна, а є такі, у кого ні. І це відчувається в кадрі — що людина цю впевненість у собі накрутила. А мені потрібні були саме двоє впевнених у собі людей. Може, навіть дещо самовпевнених.  

Думаю, для Роми Луцького роль Тараса була викликом, але весь комплекс його досвідів подарував йому можливість відпустити себе й показати — хтось скаже слабкість, а я скажу — людську вразливість та крихкість. Чоловіку прийняти такий виклик нелегко. Але Рома пройшов шлях до цього прийняття. А Іра — амбітна людина, яка любить високі ставки. Я впевнена, що їй від початку було цікаво грати ці почуття під мікроскопом. 

Фотографії: FB «Медовий місяць»