Працювати на двох роботах — віддалено в Україні та стаціонарно в Польщі, відвідувати після роботи курси польської, а на вихідних — поліцеальну школу (навчальний заклад, який дає змогу отримати профільну професійну освіту). Між роботами і навчанням, долаючи тотальну втому, не забувати подбати про дітей. Через що ще доводиться проходити нашим жінкам, аби почати життя заново в новій країні?
Від кадровички до IT-спеціалістки
Кадровичка з 20-річним стажем Анастасія Кравченко добре орієнтувалася в своїй спеціалізації і не надто прагнула змін. Вона навіть за кордон ніколи не виїжджала — її життя в Одесі було стабільним і щасливим. Але війна перевернула все догори дриґом.
«Я дуже переймалася за свого восьмирічного сина, — каже 42-річна Анастасія, — не дай Боже з ним щось станеться, а мене не буде поруч. Тож взяла відпустку й поїхала до брата в Краків. Думала, що на два-три тижні. І лише в кінці липня 2022 року я зрозуміла, що залишаюся».
Розповідаючи про свою першу роботу в Польщі, Анастасія Кравченко з Одеси каже, що цей досвід був більше про інтеграцію, ніж про дохід. Жінка працювала в Краківській молодшій школі (подставувці) міжкультурним асистентом. Її завданням була підтримка дітей з України. Паралельно жінка пішла вчити англійську та на курси IT.
«Я зрозуміла, що мушу робити щось ще, адже дитину потрібно годувати, а шкільної зарплатні нам не вистачає. І стала шукати безкоштовні курси, бо не мала грошей на платні. В мережі я натрапила на цікавий проєкт Work in Tech Ukraine від фундації «Мамо, працюй», пройшла відбір і почала навчатися на курсі IT-support».
На жаль, свій перший курс Анастасія не змогла завершити. Проте після першої невдачі була наступна спроба — новий проєкт, інший курс, а ще професійна англійська, адже робота в ІТ потребує комунікації англійською мовою та знання спеціальної термінології. Далі в фундації «Мамо, працюй» жінці допомогли скласти резюме, і вже з ним вона почала пошуки роботи за новою спеціальністю.
Жінка почала свою кар’єру як тестувальник в українській компанії. З роботою допомогла одна з мам в школі. «Вона мені нічого не гарантувала, — згадує Анастасія, — лише дала імейл, куди я маю надіслати резюме. Я пройшла співбесіду й вже пів року працюю в новому для себе напрямку».
Анастасія каже, що не має намірів лишатися в Польщі назавжди, та й син сумує за татом, рідним домом і своїм ліжечком... Але поки триває війна, варто боротися за гідне життя в новій країні. Тому, набравшись досвіду в українській фірмі, незабаром вона планує знайти роботу вже в польській компанії.
«Після того, що я пережила на кордоні, я вже нічого не боюся»
Анні Величко з Дніпра обрати професію в IT допомогли далекі родичі-поляки з Вроцлава, які прийняли жінку з двома дітьми на початку повномасштабної війни. В Україні Анна працювала перекладачем з англійської, і саме знання мови дало їй зелене світло в нову професію.
«Я не бачила своїх родичів понад десять років, — згадує Анна, — але вони зголосилися допомогти. До того ж не лише розділили з нами своє помешкання, а й стали поручителями, коли ми вперше підписали договір про оренду помешкання. Якби не вони, я не знаю, чи впоралася б, адже тільки но власники дізнавалися, що я безробітна мама з двома дітьми, одразу мені відмовляли».
Самі родичі працювали в ІТ-сфері й всіляко підбадьорювали жінку, тож вона склала резюме і стала відправляти його в різні компанії. А хто шукає, той ніколи не залишиться без результату. Її перша робота так і називалася Pierwsza praca w IT і не просто дала жінці шанс кардинально змінити життя, а й виявилася рятувальним кругом від депресії, страху за майбутнє та туги за домом.
Звичайно, депресія Анни мала свої передумови — не так просто було відійти від важкої евакуаційної «подорожі» з Дніпра до Вроцлава. «Ми жили біля аеропорту, — розповідає Анна, — о п’ятій ранку прокинулися від гучних вибухів і запанікували: діти кричали, і ми, нашвидкоруч зібравшись, поїхали спочатку до родичів у приватний будинок. Ховалися там в підвалі, як могли заспокоювали дітей, але вони постійно плакали, прокидалися, ледь задрімавши, і дуже боялися сирен. Ми вирішили їхати далі. Дивом встигли на останній евакуаційний потяг і в тисняві та задусі якось доїхали до Львова. Там знову — величезний натовп, черги і розпач. Більшість просто не знала, куди їде. Люди панічно тікали від небезпеки, не знаючи, що їх чекає за кордоном... На мене по ту сторону кордону хоча б чекали рідні».
Проте дістатися до кордону виявилося тим ще квестом. Автобус зупинився за п’ять кілометрів від митниці. Анна згадує зі сльозами на очах, як уночі в сніг з великим рюкзаком за спиною несла трирічного сина на руках до кордону, бо він не міг так довго йти ніжками. А поруч йшла старша десятирічна донька — теж з рюкзаком.
«Як відомо, те, що не вбиває, робить нас сильнішими, — підсумовує Анна. — І після того, як ми пережили такий важкий перетин кордону, я вже знала, що зможу пережити в цьому житті все».
Тож отримавши першу роботу в ІT, Анна не зупинилася і пішла вчитися, аби вийти на вищий професійний рівень. А тут вже допомогли фундації та гуманітарні проєкти, які пропонували безліч курсів і можливостей. Спочатку були піврічні курси програмування SheCodes: Coding workshop for women від нуля до «просунутого» рівня, які безкоштовно відкрив їхній засновник Matt Delac для біженок з України. Метою благодійника було навчити 100 000 жінок програмуванню та надати можливість знайти гідну роботу. Анна не прогавила свій шанс і завдяки цим курсам вивчила мови програмування HTML, CSS, JavaScript, React.js. Немало, як для піврічного періоду, чи не так?
Але і на цьому жінка не зупинилася. Після курсів програмування вона пішла вчитися на курс Google IT Support, а завдяки фундації «Мамо, працюй» та компанії ІNCO навчання обійшлося безкоштовно. Після цього Анна знайшла в IT-сфері роботу своєї мрії.
«В Британії моїй дочці призначили куратора з Росії, після чого в дитини почалися панічні атаки»
Евакуаційна подорож Ольги Суховій з-під Ірпеня схожа на серіал. Перед тим як вони з дочкою нарешті досягли спокою в Кракові, їм довелося помучитися в Угорщині й Великій Британії, повернутися в Україну та вдруге ризикнути виїхати за кордон.
Коли почалася війна, Ольга з подругою та її двома дітьми поїхали до Будапешта, але не затримались там через місцеві проросійські настрої та вирішили мандрувати далі до друзів у Британію. Ця дорога виявилася випробуванням.
Автівки у дівчат не було, грошей — обмаль, до того ж на двох вони мали трьох дітей та собаку. Але вони вирушили у багатоденну подорож кількома потягами та паромом.
«У нас між потягами були пересадки довжиною як по чотири години, так і по три хвилини, — згадує Ольга, — іноді ми бігли, наче скажені, бо не могли собі дозволити залишитись з дітьми та собакою в чужій країні без житла та знайомих. Діти плакали, собаку захитувало, ми спали в потягах на підлозі — без підстилок, без туалетів. Я збирала останні сили, тягнула на додачу дві величезні валізи, в яких намагалася евакуювати все своє попереднє життя. Я почувалася великим вішаком».
Під час поїздки траплялося багато неприємних пригод: відміняли потяги, мінували вокзали, доводилося робити незаплановані пересадки. Інколи жінки втрачали віру, що взагалі доїдуть до Нідерландів, але зрештою в Роттердамі вдалося перепочити. Компанія заночувала в знайомої жінки, а ранком вирушила на паром. І треба ж такому статися, що саме цього дня змінилися правила провозу тварин, і біженцям не дозволили провезти домашнього улюбленця без відповідних щеплень. Жінок не впустили на паром.
Від випадкової перехожої, яка зупинилася, побачивши як українки ридають, вони дізналися про Червоний Хрест, зайшли туди поїсти та залишилися на три дні. Жінки вже думали повертатися, але їхні британські друзі допомогли зі щепленням собаці та погодилися приїхати до Франції, в Кале, щоб забрати всіх великою машиною.
Вночі Ольга вибудувала новий маршрут з безкоштовними квитками Нідерланди — Бельгія, Бельгія — Франція, і там, де могла, замовила квитки онлайн. Проте з Роттердаму безкоштовний квиток можна було придбати тільки в касі. А касирка повідомила, що ані безкоштовних, ані дешевих квитків немає, в наявності лише перший клас. На який у жінок, звісно, бракувало грошей.
«Ми розмістилися на лавці біля кас, і нас знову прогнали, — згадує Ольга. — Сказали, що ми заважаємо працювати, після чого рівень мого відчаю досягнув максимуму».
І тут жінок знову врятувала випадкова перехожа, яка не пройшла повз українок у відчаї. Вона запропонувала разом з Ольгою підійти до каси, а там... вже змінилася касирка, нова виявилася люб’язнішою за попередню та виписала українцям безкоштовні квитки.
«Майже п'ять місяців, поки діяла тимчасова віза, ми жили в Великобританії, — згадує про своє біженське життя Ольга. — Я трохи заспокоїлась, але дочка пішла до школи, і в неї почалися панічні атаки. Виявилось, її кураторкою стала… вчителька з Росії».
Родина повернулася до України, але там саме посилилися ракетні атаки, почалися «блекаути». У будинку не було води, тепла, світла, в школу дочка не ходила, боялася й плакала. Ольга ризикнула вдруге пошукати спокою за кордоном, але тепер вже не так далеко — у Кракові.
«Польща нагадує нашу країну, — каже Ольга. — Зрештою, ми заспокоїлися. Стали відвідувати заходи різних фундацій, аби якось влитися у нове життя. Малювали, ліпили з глини, варили вареники, ходили на адаптаційні зустрічі, тренінги, познайомилися з новими цікавими людьми».
А ще Ольга закінчила курси польської мови для вчителів, пройшла навчання на Coursera, а після успішного його завершення встигла попрацювати ментором-експертом з Digital Marketing в колективі фундації «Мамо, працюй». Робота полягала в тому, щоб допомогти українським жінкам опанувати нові професії, вдосконалити свої знання. Це був досвід, який повернув Ользі впевненість та надав мотивацію та натхнення йти вперед і не здаватись.
«З одного боку фізична робота — це дуже важко, а з іншого — вона відволікає від важких думок»
Оксана Тарнавська з Ковеля кілька місяців великої війни провела в Україні. Волонтерила, плела маскувальні сітки, допомагала внутрішнім переселенцям. А далі усвідомила, що її шестикласниця-дочка та восьмикласник-син потребують повноцінної освіти, адже навчання онлайн не дає відповідних знань. І вирішила їхати до Польщі.
Ще в Україні вона почала вчити польську мову, переглядаючи відео уроки в ютубі, а також шукати роботу в Польщі. На батьківщині Оксана все життя працювала в офісі, але тепер на час забула про амбіції.
«Першою моєю роботою в Польщі став склад мережі «Єврокеш», — згадує Оксана. — Це важка фізична праця. Ящик м'яса важить в середньому 38-55 кг, а в одному замовленні, яке треба відвантажити, таких ящиків може бути понад 20. З моїм зростом 158 см і вагою 55 кг мені казали, що я просто не витримаю таке навантаження. Але на той час це був єдиний варіант роботи без досвіду, тож я погодилася. Мені допомогли зробити документи, надали житло, і ми переїхали».
На цій роботі Оксана пропрацювала три місяці, потім знайшла іншу — в магазині брендового одягу для середнього класу. Але коли на фірмі впав рівень продажів, і компанія почала масово скорочувати працівників, під скорочення попала і Оксана, яка в цей момент саме захворіла на грип. Це було дуже неприємно, але заради своїх дітей жінка взяла себе і руки та швидко поновила пошуки роботи.
«Ще хворою я почала шукати, — каже Оксана. — І незабаром зі мною зв’язалася агенція та запропонувала роботу в друкарні, де я працюю вже дев'ять місяців».
Жінка не мала досвіду роботи з друкарською машиною, але її всьому навчили. Останні кілька місяців Оксана працює на «умові о праці», що дозволяє впевнено дивитися в майбутнє, адже цей договір передбачає оплачувану відпустку та лікарняний, що для мами двох дітей дуже важливо.
Фізична робота не лякає Оксану, навіть відволікає від важких думок. І все ж про всяк випадок вона опановує всі можливі курси, які безкоштовно пропонують жінкам з України фундації та гуманітарні проєкти. Оксана закінчила курси Business intelligence від проєкту Future Collars, п’ять курсів з цифрового маркетингу та ще три з IT-підтримки від Google і Coursera. Після чого в фундації «Мамо, працюй» їй допомогли створити нове резюме.
Декілька порад для ефективної інтеграції
Кажуть, щоб змінити своє життя, треба вийти з «теплої ванни» та зони комфорту. Нашим героїням, як і більшості українок, довелося вийти з цієї зони не за власною волею. Їх вигнала війна. Разом з тим життєві труднощі підштовхнули цих жінок знайти нові можливості в житті та кар’єрі.
Героїням цього матеріалу для досягнення мети доводилося робити спробу за спробою. Навіть у моменти відчаю вони не дозволили собі опустити руки. Їхній досвід показує, що є поради, які працюють. А саме:
1. Заведіть собі друзів «по нещастю» і долайте разом всі труднощі. Ви не відчуватимете себе такою самотньою, якщо поряд будуть люди зі схожим досвідом. Запишіться разом до поліцеальної школи, ходіть вдвох на курси польської, а потім «тренуйте» одна одну, така підтримка обов’язково покращить ваш емоційний стан, а успіхи тих, хто поряд, будуть надихати до дій і звершень.
2. Припиніть себе жаліти, почніть любити. Манікюр, улюблений парфум, червона помада? Якщо все це робить вас щасливою, то це необхідність, а не примха. Не позбавляйте себе дрібних радощів, навіть якщо вони здаються дорогими. Хоча б час від часу робіть собі подарунки.
3. Станьте частиною «мамської діаспори». Це актуальні новини, корисні знайомства, розрада та взаємодопомога. Все це можна отримати в колі таких самих матусь як ви, а нашій героїні Анастасії це ще й допомогло знайти роботу. Якщо ви інтроверт, почніть з відповідних груп у фейсбуці: «Українці в Кракові», «Наші у Вроцлаві».
4. Відвідуйте інтеграційні центри. Професійні курси, психологічна підтримка, юридична допомога, арт- терапія, зустрічі за інтересами тощо. Вони не лише допомагають в складних життєвих ситуаціях, а й є чудовим місцем, де можна знайти друзів.
5. Займайтеся волонтерством. Поряд з інтеграційними центрами є багато волонтерських спільнот, де українські жінки плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки, ліплять вареники для благодійних фестивалів тощо. Відчуття того, що ви вносите важливий вклад або служите спільній справі, наповнює сенсом і мотивує.
6. Займайтеся танцями, йогою, спортом, мистецтвом. Наша героїня Ольга вже майже рік ходить до спортзали й розповідає, що фізичні навантаження дають їй сили й енергію.
7. Мотивуйте себе. Розробіть конкретний план, як ви збираєтеся досягти своїх цілей. Наприклад, польську мову я вивчу, якщо щодня буду займатися щонайменше 15 хвилин на день. Наша героїня Ганна радить ставити перед собою таку ціль, яка змусить вас вискочити з ліжка з думкою про неї.
Засновниця та головна редакторка видавництва "Час Змін Інформ", співзасновниця благодійного фонду "Час Змін", фронтова волонтерка, журналістка, друкувалася в українських та польських газетах, зокрема, "Dziennik Zachodni" та "Gazeta Wyborcza". Членкиня Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, організаторка культурних подій, фестивалів, білоцерківських "Парадів Вишиванок".
У Катовіце створила українську бібліотеку, проводить літературні читання, організовує зустрічі з українськими письменниками. Лауреатка Білоцерківської міської літературно-мистецької премії ім. М.Вінграновського. Отримала медаль «За сприяння Збройним Силам України», а також нагороду Visa Everywhere Pioneer 20 — відзнаку за досягнення жінок-біженок, які мешкають в Європі та мають значний вплив у своїх нових спільнотах.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
