Зручніше, ніж у Лас-Вегасі: як українські пари, яких розділила війна, одружуються онлайн

Анастасія Канарська: Здається, що ти задіяна в усьому найцікавішому та актуальному, що пов'язане з Україною в Польщі. З чого все почалося? Розкажи хоч пунктирно про свою, не побоюсь цього слова, величезну діяльність.

Анна Лазар: Моя Україна почалася ще в 1990-х роках, потім вона невпинно росла. Я розуміла, що мені цікава сучасна Україна, яка дивиться на себе осмисленим поглядом. Вже студенткою робила проєкти, пов'язані з українським мистецтвом та літературою, працювала в недержавних організаціях, які співпрацювали з Україною. Я вивчала українську і польську філологію та історію мистецтв у Варшавському університеті. Можна сказати, що досі працюю в тих трьох напрямках. Крім того, мені завжди цікаві соціально орієнтовані проєкти. Завдяки широкому діапазону зацікавлень і активності я виграла конкурс на заступницю директора Польського інституту в Києві, де пропрацювала сім років. Потім ще чотири в Петербурзі. Останні п'ять років моя професійна діяльність пов’язана з кураторством, проєктами сучасного мистецтва, літератури та інтердисциплінарними.

Другий напрямок — це переклади української літератури або англомовних текстів, які стосуються України. Третій — це різноманітна волонтерська діяльність, яка для мене дуже важлива. Це також спосіб підтримувати зв’язок із подіями в Україні поза сферою моїх культурних контактів. Можна сказати, що волонтерством займаюся точково і намагаюся вирішувати проблеми, які трапляються мені на очі. Це не є системною роботою, яку я дуже поважаю у моїх колег. Просто закриваю певні потреби, які відчуваю, що маю закрити. До цього можна додати четвертий напрямок: іноді я пишу про Україну. Це складно для мене, тому що, хоча це приносить мені величезне задоволення, мої тексти займають багато часу. Але врешті-решт вони мають цінність саме через цей довгий процес, який дозволяє уникнути стереотипних впізнавань.

Остання книжка, яку я переклала з української й англійської мов, — це «Історія з відьмами. Суди про чари в українських воєводствах Речі Посполитої XVІІ–XVІІІ століття» Катерини Диси. Це дуже цікава книжка, базована на джерелах із XVII–ХІХ століть. Катерина Диса дослідила судові процеси над відьмами в  українських воєводствах Речі Посполитої. Авторка дала ґрунтовне уявлення про правову культуру України та вміння вирішувати внутрішні конфлікти за допомогою судової процедури того часу. Вона пропонує розповідь про українське суспільство, яке вже тоді мало ознаки, якби ми це сьогодні сказали — громадянського суспільства.

До цього я переклала книжку, яка досі залишається для мене дуже важливою. Це «Республіка глухих» Іллі Камінського — неймовірного поета, мого ровесника, який емігрував з України в середині 1990-х років разом із батьками до США, де став відомим поетом. Його творчість в Україні знають переважно літератори, оскільки він також займається перекладом українських текстів англійською мовою.

“Deaf Republic” англійською, я купила під час однієї з поїздок до містечка Оксфорд. Вона нагадує п’єсу, адже кожен вірш може бути окремою сценою. Автора ціную не лише як поета, але також за його соціальну діяльність. Ілля давно допомагає біженцям в США, ще з анексії Криму висвітлює тему російської агресії, а після повномасштабного вторгнення почав інтенсивно допомагати українським поеткам і поетам,  їздить в Україну й відвідує свою родину в Одесі, де проводить також літературні майстер-класи для дітей. 

У «Республіці глухих», написаній у 2018 році, Ілля Камінський порушує проблему невідомого походження солдатів, які говорять чужою мовою. Ця книжка описує життя середньостатистичного маленького містечка у Східній Європі, де люди мають свої справи й турботи, а вторгнення радикально руйнує їхній світ. Головними героями є родина лялькарів,  першою жертвою окупантів стає глухий хлопець. Книжка також торкається культури глухих. Глухота в цьому творі представлена як політичне явище. Вона не є просто фізичною якістю, а чіткою соціальною позицією. Один із віршів навіть стверджує, що глухота — це сексуальна позиція. Книжка дуже сильна, її активно обговорюють у Польщі, стала темою численних інтерв’ю та дискусій. Мені дуже приємно, що Ілля Камінський відразу став явищем на польській літературній сцені. Під час фестивалю «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi) я зробила перформативну лекцію за участю Данієля Котовського на основі «Республіки глухих» завдяки запрошенню Аґати Сівяк — художньої директорки фестивалю. Книга стала також відправною точкою для моїх проєктів у сфері сучасного мистецтва. Українською «Республіку глухих» переклали Лесик Панасюк і Дарина Гладун. Невдовзі має з’явитися мій переклад збірки оповідань Тані Малярчук «Як я стала святою».

Мені важливо говорити про війну, але також представити українську літературу та культуру в ширшому спектрі, а не лише в контексті повномасштабного вторгнення

‍Що нового маєш у планах і що вважаєш важливим із того, що ще не перекладено, але, на твою думку, обов’язково має бути доступне польською мовою?

Є дуже багато таких книжок. Я багато читаю чи стараюся читати, або, як мінімум, купую книжки, які хочу прочитати. На щастя, українську літературу польською мовою постійно перекладають. Зараз ця когорта перекладачів збільшилася, і є видавництва, які працюють з українською літературою. Зокрема, хочу згадати Warsztaty Kultury, з якими працюю, Kolegium Europy Wschodniej, Pogranicze. Це видавництва, які мають у фокусі Україну. Я рада, що інші видавництва, які мають ширший спектр, починають бачити українську літературу як одну зі свого кола.

Відомих письменників і письменниць часто перекладають, і це вже усталені стежки. Я завжди шукаю щось неочевидне, що має бути несподіванкою або якось доповнювати контекст. Читаю і наукову літературу, есеїстику, прозу. Тепер працюю над перекладом роману «Клавка» Катерини Гримич, події якого розгортаються у Спілці письменників України у 1940-і роки. На мою думку, важливо показати схему сталінської політики стосовно культурного середовища. Себто, рефлексію над сьогоднішньою війною доповнюємо картиною довгого процесу репресивної політики стосовно української, і не тільки, культури в Радянському Союзі.

Ти дещо випередила моє наступне питання. Маєш дуже багато контактів із часів роботи в Польському інституті в Києві та могла би працювати лише в цій «бульбашці». Наскільки важливою є нова кров і як працюють механізми пошуку нових імен?

Їжджу в Україну, спілкуюся з людьми і просто йду за тим, що мене зачіпає, здається мені цікавою інтелектуальною пропозицією. Напевно, момент, коли я почала займатися українською культурою, був зовсім інший, ніж тепер. Тоді було небагато людей, які розуміли, чи вивчали обидві культури.

У Польщі зараз живе велика кількість емігрантів, котрі тут довго. Вони виконують дуже важливу функцію посередників

А і у Польщі є не лише інтелектуали, яким цікаво, що відбувається в Україні, або туристи, які пишуть репортажі на тему подорожі на «дикий схід». З'являються люди, які щоразу глибше інтегруються в українську культуру. Наші світи зближуються на нових умовах. Вони зближуються вже попри стереотипи, адже з'являються покоління, які навіть не успадкували цих стереотипів і не мусять із ними розбиратися. 

Як можемо використати сьогоднішнє зацікавлення Україною, втримати його та розвинути? Що ми можемо для цього зробити?

Це дуже складне запитання. Я думаю, що Україну треба сильно інтегрувати до загальних культурних процесів Європи і не будувати «українсько-польського гетто», хоча двосторонній діалог дуже потрібний. Українсько-польські відносини мають свою певну динаміку. Є «кити», які формували цей дискурс. А зараз палітра людей, зацікавлених Україною, розширюється. Вони мають інший бекграунд. Це люди, які шукають Україну як контекст для своїх досліджень і роботи, бачать її в ширшому, глобальному масштабі.

Для мене важливо знаходити такі особливості української культури, які водночас висвітлюють специфіку Польщі, чи Європи. Україна може бачити себе в дзеркалі Польщі, а Польща — у дзеркалі України. Але треба пам'ятати, що це також кабінет дзеркал, а не лише взаємний пошук. Це робота із сьогоденням і майбутнім, а також критичне осмислення минулого.

У січні 2022 року в Міжнародному центрі культури в Кракові ми з Жанною Комар і Оксаною Баршиновою підготували виставку «Україна. Взаємні погляди». У самій назві було зашифровано завдання для глядачів: подумати про точки українського дискурсу, видимі з польської перспективи, і трішки їх переформулювати. Ми і собі поставили це завдання, а реалізували це за допомогою об'єктів мистецтва від середньовіччя і до сьогодення.

Мені найцікавіше працювати з роботами сучасних українських художниць і художників, тому що вони вже свідомо дивляться на різні точки спектру української культури. Коли є така страшна ситуація, як війна, хочеться чорно-білого світу. Але чорно-біла картина не допомагає зрозуміти дійсність. Ті, хто розуміє, що вже треба анонсувати повістку на тему України, працюють із майбутнім. 

Звісно, є речі об'єктивно погані, з якими ми нічого не зробимо і які треба так сприймати. І треба їх так комунікувати. Але, думаю, що критична культура є найбільшим шансом України. Те, що Україна входить у момент такої гіпермодернізації під час війни, дає величезний шанс створити сучасний глобальний дискурс на свою тему, який буде скомпонований із гуманістикою, що функціонує у світі, і водночас вкладати в нього зміст своєї культури.

На мою думку, це вже щось означає, коли українська Дія, чи залізниця працюють краще, ніж цифрові послуги та поїзди в Німеччині, розуміючи звісно різницю масштабів. Інфраструктура, яку модернізували в дев'яностих, вже тепер застаріла. Водночас, коли в Україні її нищать, то модернізація проходить із використанням сучасних технологій.

Україна вже на полі бою має найбільший в Європі досвід того, як протистояти сучасному воєнному тероризму. Хто ще має такий? А за тим іде вся інфраструктура

Я не говорю про корупцію, яка кородує наслідки цієї модернізації, чи про знищення, але про те, що інтелект у такій напрузі працює швидше й більш критично. Він не займається зайвим. І це видно і в культурі, і в технологічних новинках України.

Щось подібне до такого пресингу дедлайну, правда? Коли ми маємо обмеження, ми починаємо швидше відсікати зайве й концентруватися на найважливішому.

Так, ти гарно це сказала.

‍Розкажи ще про візуальні проєкти.

Останньою найбільшою виставкою була вже згадана «Стежте за цією миттю — як вона вібрує» в галереї Арсенал у Білостоці. Темою виставки була нафта як політичний чинник. Експонувалася прекрасна робота естонських художників «Газова труба» яка представляла Естонію на 11-й Міжнародній архітектурній виставці у Венеції (2008 р.). Проєкт «Газова труба», створений архітекторами Маар’єю Каск і Ральфом Лооке, художницею Нееме Кюльм і кураторкою Інгрід Рууді, поєднував німецький і російський павільйони натурального маcштабу трубопроводом. Робота супроводжувалася есе про філософські, політичні та екологічні аспекти торгівлі нафтою.

Візуальними домінантами була робота неймовірного українського скульптора Івана Валентина Задорожного, автора інтер'єру до ресторану «Братина» в колишньому готелі «Дніпро», яка відсилала до теми праслов'янських богів. Я щаслива, що на виставці були роботи Лади Наконечної та Каті Лібкінд, які рефлексували на тему візуальної культури, що формується академією, реалізмом і безрефлексійними візуальними схемами. Катя створила акти людей без кінцівок, яких брала з порнографічних фільмів. Ці роботи стосувалися колективного підсвідомого сприйняття сексуальності в Україні. Як змінюється сексуальність людей, коли вони втрачають кінцівки? Я також показала роботи Дениса Панкратова, Івана Мельничука, Єви Зажицької та Ярослава Футимського, Миколая Смочинського та Олега Калашнікова, Петера Валька, Ліліани Зейц та Анни Щербини. 

Понад два роки на запрошення Марціна Гамкала і міста Ґданськ я творила програму «Вільне слово» в межах проєкту «Ґданськ — місто літератури». Вона є багатовимірною з акцентом на дискусії, але було також багато важливих інтервенцій українських художниць і художників. 

Назва програми «Вільне слово» відсилає до Будинку слова в Харкові. Нашим основним партнером є Харківський літературний музей, який займається інтелектуальною спадщиною авторів 1930-х років, які мешкали в Будинку слова і були масово розстріляні в 1937 році під час сталінських репресій. Сам Будинок слова знову потрапив під обстріл на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Саме цей Дім у поєднанні з важливим для Ґданська епітетом «вільний», дав назву програмі «Вільне слово». 

Особливої уваги заслуговує мурал Володимира Кузнєцова під назвою «Транзит», що змінив атмосферу колишнього простору російського центру культури і науки, якому не продовжили договір про оренду з початком повномасштабного вторгнення в Україну і віддали на рефлексії на тему війни.

Нам вдалося працювати з неймовірною кількістю українських художниць і художників дуже високого рівня. Нашими гостями були Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнєцов, Танцлабораторіум у складі Лариси Венедиктової, Мар'яни Матвійчук, Олександра Лебедєва. У нас був Ярослав Футимський, Станіслав Турина, Катя Лібкінд, Катерина Бадянова, Олександр Бурлака, Іван Мельничук, Інга Леві, Микита Кадан, Іван Світличний, Лєра Полянськова, Іванка Козаченко, Андрій Достлєв, а також літератори і письменниці: Сергій Жадан, Галина Крук, Костянтин Москалець, Богдана Матіяш, Юрій Андрухович, Ія Ківа. Приїжджала критикиня Катерина Яковленко, кінематографісти Роман Бондарчук і Дар'я Аверченко, які показували «Українських шерифів». Були концерти Карбідо і Гайдамаків, а також Алли Загайкевич.

Серед наших гостей були також Єва Зажицька, Анета Шилак, Джесіка Зихович, Пьотр Марецький, Томаш Шершень, Мацєй Пьотровський, Пьотр Вижиковський, а також діячі культури з Чехії, Німеччини, США та Угорщини. 

Інтенсивна програма на перетині візуального, літературного з трьома подіями на місяць, дискусіями про те як образ України, війна та російські злочини осмислюються українською культурою. А закінчую я цей рік у Національному художньому музеї України. 19 грудня ми разом із співкураторками Національного художнього музею України Анною Алієвою, Тетяною Жмурко та Дариною Якимовою відкрили виставку  «РЕП. Історія» групи Р.Е.П. (Революційний експериментальний простір: Леся Хоменко, Ксенія Гнилицька, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна). Все вдалося, попри відключення електроенергії та прильоти. В Україні співпрацюю також з Харківським літературним музеєм.

Якщо говорити про промоцію української культури в Польщі, чи, на твою думку, потрібно робити щось для так званої масової аудиторії?

Мене просто бісить інфантилізація культури. На цьому базувалася радянська культурна політика, яка мала на меті сформувати публіку, що не думає. Культура — це те, що, навпаки, має навчати нас бути відповідальними громадянами, які критично думають. Україна склала цей іспит. Те, що Україна захищає себе і Європу — це також наслідок дуже складного культурного процесу, у якому люди не дозволили себе інфантилізувати й трактувати як масу.

Я вірю в те, що багато людей разом — це не юрба, а особистості. І не потрібно створювати якийсь колективний інфантильний посил

У публічному просторі також має бути місце для розваг, але я переконана, що вони  не мають сприяти отупінню. 

Твій фокус — це візуальне мистецтво й література. А які у тебе відносини з театром і музикою?

Зараз мені цікавий розвиток ветеранського театру, коли люди використовують досвід, набутий на війні, щоб формулювати певні тези у сфері культури. Тепер безліч людей просто вирвана з мистецької сцени, і вони перебувають на фронті. Але так само багато людей вирвано з інших професійних середовищ, і вони також на фронті. Є різні підходи й різні фокуси.

Щодо театру: колись я брала участь у проєкті «Близькі незнайомі» (Bliscy nieznajomi), який створили Йоанна Віховська та Аґата Сівяк. Завдяки цьому проєкту можна було побачити пропозиції з різних куточків України.

Неймовірно цікавим є момент активізації українського театру, коли зникає бажання повторювати народні, чи радянські схеми, а натомість з’являється прагнення входити в контакт із власним досвідом і переосмислювати історію України

Мене найбільше цікавлять роботи Лариси Венедиктової, а також Олени Апчел, Максима Курочкіна, Вікторії Миронюк, Діми Левицького. Варто  відзначити покійну Світлану Олешко та її виставу «Харків! Харків!». Розу Саркісян та Fucking Truffaut / Bliadski Circus Queelektyw. Але, щоб розуміти динаміку театру, треба брати в ньому участь, бути на місці. Я приїжджаю в Україну раз на два місяці. Що я встигну подивитися? Доволі регулярно дивлюся відкриті покази студенток і студентів Лариси Венедиктової в Київській муніципальній академії естрадного та циркового мистецтв.

Музику я просто слухаю. Мені подобаються сучасні експерименти, але для цього теж потрібні живі концерти. Швидше піду на концерт, ніж свідомо вмикну музику. 

А що саме любиш?

Музика вимагає часу, щоб її слухати. Я займаюся трохи іншим. Якщо їду машиною з одного пункту в інший, просто вмикаю радіо.

А коли працюєш, то потребуєш тиші?

Так. А працюю я постійно. Для мене важливе спілкування з друзями. Вони підкидають мені якісь треки, я їх слухаю, але не запам'ятовую. Проте мені цікава також українська альтернативна сцена, сучасні композитори, яких я знаю ще з київських часів: Іван Світличний і круг Фотінуса, Алла Загайкевич, Олексій Шмурак, Опера Аперта, люблю те, що робить Томаш Сікора та Карбідо, народну музику, тужу за Данилом Перцовим. Жадана і Собаки не можу не згадати, тому що люблю Сергія і розумію, що музика це важлива для нього експресія, ну і підспівую: «Квітнуть мальви на маминому ганку». Не можу натомість слухати сентиментальну музику.

«Війна — це економічна дія. Для ведення довготривалої війни потрібна сильна економіка»

‍Ольга Пакош: Чому ваша організація та ви особисто виявляєте такий інтерес до підтримки та навіть розвитку економіки України? Знаю, що ваш фонд підтримує благодійну організацію «Економісти для України», яка об’єднала експертів з різних країн світу  для допомоги Україні саме в цій галузі.

Джеймс Ходсон: Війна — це економічна дія. Що це означає? Ви маєте ресурси, які потрібно ефективно розподіляти, щоб перевершити ворога. Той, хто використовує свої ресурси найефективніше, переможе. Для ведення довготривалої війни потрібна сильна економіка. Люди повинні бути продуктивними, виробничий потенціал має бути високим, а суспільство функціонувати.

Тому ми шукаємо способи розвивати економіку України навіть під час війни, зберігати зайнятість населення. Один із способів це зробити — створити екосистеми, де люди бачитимуть проблеми, які потрібно вирішити, і працюватимуть над ними без великих капіталовкладень або інфраструктури. Ми надаємо лабораторії, обладнання, академічну експертизу, наукових експертів, венчурний капітал та фінансування.

Економіка України залежить від зовнішньої допомоги, але оборона фінансується саме з бюджету України. Тому якщо економіка зростає, то і на фронті більше грошей. А якщо слабшає — слабшає й фронт

Це простий і прямий взаємозв’язок. Тому якщо Міністерство економіки звернеться до нас із запитанням, наприклад, як ми можемо підвищити податкові надходження в 2025 році або як зменшити боргове навантаження, ми допоможемо знайти розв'язання цих задач, бо маємо мережу економістів та ідеї, які можемо реалізувати.

Ми ведемо роботу в економічній сфері: працюємо над санкціями, політикою. Дуже важливо мати правильні процеси в суспільстві. Не тільки впроваджувати правильні технології, але й створювати відповідні інституції та структури для цієї діяльності.

‍— На яких галузях економіки в Україні ви зосередили сьогодні свою допомогу?

— Я був в Україні чотири рази від початку повномасштабного вторгнення. Двічі цього року, один раз минулоріч і ще один у 2022. Тож я спостерігав, як ситуація розвивалася, як змінювалися потреби, динаміка.

На початку люди масово переїжджали з одного міста в інше. Ситуація була непевна і ми не знали, чого очікувати далі. У 2023 році ситуація значно стабілізувалася. Ми змогли краще зрозуміти, де і як люди можуть жити, працювати, а також будувати своє життя у реаліях війни. А у 2024 році, мені здається, ми спостерігаємо серйозні потрясіння на геополітичному рівні. Невизначеність Сполучених Штатів, деяких європейських союзників, напруга між Китаєм і Тайванем, участь Північної Кореї — все це додає нестабільності з геополітичної точки зору, а Україна продовжує триматися.

Все це спонукає нас допомагати Україні в тих сферах, де є найбільші потреби. І це стосується не лише економіки. Sestry вже писали про нашу співпрацю з Києво-Могилянською Академією та Київською школою економіки.

Моя остання поїздка охопила Київ, Суми, Харків, Вінницю, Миколаїв і Одесу — у нас є команди в усіх цих регаонах. Намагаюсь приїжджати кожні кілька місяців, щоб зустрічатися з командами особисто, аби вони відчували, що ми не просто сидимо на іншому кінці світу, а дійсно піклуємося і хочемо побачити, як працюють програми. Що працює, що ні, що треба змінити, над чим подумати, чи є нові можливості.

У Києві ми відкриваємо хаб, присвячений науці відновлення. Вона охоплює всі інновації, необхідні для перемоги у війні та побудови сильної країни після. Це інфраструктура, чиста енергія, розмінування, відновлення лікарень, інституцій тощо. Але це також може стосуватися оборони, наприклад, дронів, приладів спостереження або інших речей, необхідних під час війни.

Друга частина моєї поїздки була пов’язана з новими ініціативами. Одна з таких ініціатив стосується нашої співпраці з міськрадою Сум: ми працюємо над створенням стійкої інтернет-інфраструктури.

Через авіанальоти, відключення електроенергії, переривання навчального процесу людям у Сумах доводиться дедалі частіше ховатися в укриттях. Якщо у Києві рідко хто виходить з дому серед ночі, то в Сумах це досі необхідність. Через це життя, робота та навчання у місті стають набагато складнішими. Інтернет зараз є одним з основних інструментів, який забезпечує зв’язок, передачу інформації та розуміння, що відбувається. У Сумах виникли серйозні проблеми із забезпеченням доступу до інтернету під час війни. Ми співпрацюємо з Cisco, щоб привезти нове радіообладнання в місто, розширити кількість точок доступу Wi-Fi і забезпечити безкоштовний доступ до інтернету.

У Вінниці ми працюємо над агротехнологіями, створюючи агротехнічний хаб. Технології від міжнародних партнерів будуть зібрані в одному науковому просторі в регіоні, який вже має експертні знання в цій галузі. Вінниця — це аграрне місто. Тут одні з найбільш родючих ґрунтів у світі — чорноземи. Тому логічно реагувати на сільськогосподарські виклики України саме тут. Ідея полягає в тому, щоб зібрати ресурси, які для цього потрібні, у цьому місті, залучити громаду, молодих науковців, бізнеси й університети. У Вінниці є шість університетів, і це в місті з населенням 300 тисяч осіб!

Ми створюємо наукові і розробні центри, де люди можуть об’єднуватися, генерувати нові ідеї, відкривати бізнеси й отримувати необхідні структури для реалізації цих ідей. Часто, коли хочеш побудувати бізнес, важко знайти інструменти, працівників і капітал, необхідні для цього. Ми намагаємося зробити ці процеси максимально простими, щоб люди могли експериментувати, швидко тестувати ідеї та виводити їх на ринок.

У нас вже є понад сто міжнародних партнерів у сфері технологій, які хочуть приїхати до Вінниці, щоб тестувати свої розробки та ділитися досвідом. Університетські партнери також зацікавлені співпрацювати з аграрними дослідниками Вінниці. Ми сподіваємося створити живу і продуктивну спільноту.

Вирощувати овочі в танках чи поруч з ними дуже небезпечно

‍— Коли очікуєте перші результати вашої діяльності?

— У червні 2025 року буде розпочато кілька проєктів, а хаби у Вінниці відкриються і почнуть працювати з тестовими фермами навколо міста. Уже зараз ми впроваджуємо три нові технології в аграрний сектор України. Одна з них є особливо цікавою.

— Водорость, яка очищає ґрунти після вибухів?

—Так, це технологія, яка дозволяє швидко відновлювати ґрунт, забруднений вибухами. На сільськогосподарських землях вибухи призводять до кількох проблем. По-перше, високі температури створюють випалені зони, непридатні для вирощування. По-друге, вибухові речовини містять токсичні хімікати, небезпечні для людини, зокрема ртуть, кадмій чи навіть радіоактивні матеріали. Через це поля можуть залишатися непридатними для вирощування продовольчих культур понад 10 років.

Іноді можна побачити фото, де люди вирощують капусту чи буряк у залишених танках чи поблизу них. Це надзвичайно небезпечно, адже такі овочі можуть накопичувати токсини, спричиняючи довготривалу шкоду здоров’ю

Один з наших партнерів, залучених до співпраці у Вінниці, розробив технологію вирощування спеціальних водоростей. Ці водорості, подібні до морських, швидко ростуть у промислових резервуарах шляхом ферментації, що дозволяє отримувати великі обсяги продукту.

Ця технологія сприяє очищенню ґрунту, розщеплюючи важкі метали та токсини. Завдяки їй процес відновлення земель скорочується з десятків років до трьох. Після цього ґрунт стає придатним для вирощування сільськогосподарських культур.

В Україні зараз існує чимало викликів. Наприклад, на полях фермерів усе ще є активні міни. Плюс є проблеми з логістикою, безпечним зберіганням зерна тощо.

Бути фермером в Україні дуже важко — це не та робота, де можна швидко збагатитися

Тому потрібно знаходити баланс і створювати рішення, які допомагають фермерам, оздоровлюють аграрну систему і прискорюють відновлення після забруднення ґрунтів та війни в цілому. Ідея полягає в тому, щоб привнести якомога більше інновацій і технологій у сільське господарство.

Крім відкритих проєктів у Києві та Вінниці, наша кінцева мета — створення таких центрів і в інших регіонах, наприклад, у Запоріжжі, Миколаєві, Харкові. Це досить легко реалізувати.

«Ми намагаємося бути «клеєм», який об’єднує нові ідеї та створює простір для їхнього швидкого тестування»

‍— До речі, про Харків. Хочу запитати про освітній проєкт, який ви реалізуєте в цьому місті. На сторінці вашого фонду я побачила заклик підтримати ініціативу: лише 35 доларів — стільки коштує можливість безпечного навчання дітей у Харкові на добу.

— У Харкові ми реалізуємо спільний проєкт з Міністерством освіти, спрямований на підтримку шкіл і створення центрів допомоги дітям. Ідея полягає в модернізації освітньої системи, яка в Україні залишилася майже незмінною протягом століття. Війна та пандемія COVID-19 підкреслили потребу адаптувати навчання до сучасних викликів.

Багато дітей відстають у навчанні, особливо в таких базових дисциплінах, як читання, письмо та математика. Освітній рівень сильно знизився — у середньому на два-три роки порівняно з довоєнним часом. В Україні діє чимало освітніх центрів, проте більшість з них нагадує радше місця для догляду за дітьми. Вони пропонують кілька годин занять, ігор чи вивчення англійської, що є корисним для громади. Проте ми прагнемо піти далі — запровадити нові, дієві підходи до освіти.

У співпраці з Міністерством освіти ми відкрили освітні центри в Харкові, Сумах, Охтирці, Миколаєві й Одесі. Це майданчики для експериментів із сучасними методиками навчання. Ми залучили міжнародних фахівців з раннього розвитку, психологів та інших експертів, щоб створювати нові підходи. ‍

Наприклад, мій син у США відвідував дошкільний заклад, що працював за реджіо-педагогікою — італійським методом, який навчає дітей вирішувати проблеми через співпрацю в колективі, без прямої участі вчителя. Цей підхід орієнтований на розвиток командної роботи та колективного навчання.

Крім цього, ми працюємо з дітьми, які мають інвалідність або зазнали значних травм.

Є діти, які мовчали протягом шести місяців після втрати одного з батьків на фронті

Проте вже через кілька місяців роботи з психологами й іншими фахівцями вони починають відкриватися й знову говорити. Ми поступово залучаємо їх до спільної гри з іншими дітьми, допомагаючи ділитися досвідом і брати участь у навчанні. Це також важливий урок для інших дітей: розуміння, що кожен член суспільства унікальний і однаково важливий, незалежно від життєвих обставин.

Наші центри відходять від традиційної моделі, де діти просто сидять за партами й слухають вчителя, який говорить годину, — ми прагнемо створювати середовище, яке сприяє активному навчанню й розвитку.

Крім того, працюємо над створенням навчальних матеріалів для міністерства освіти, щоб нові підходи стали доступними для підготовки вчителів по всій країні. Усе, що показує ефективність у наших центрах, ми формалізуємо в методичні рекомендації, пояснюємо, які ресурси потрібні, і проводимо тренінги. Зараз  будуємо співпрацю з педагогічними університетами, щоб їхні студенти могли долучатися до роботи в центрах, здобуваючи практичний досвід і нові знання.

З часом зміни потраплять до кожної школи, тому що я дуже підтримую ідею публічної освіти. Я хочу створити системи, що працюють для всіх. Легко відкрити приватну школу з новою методологією, але тоді лише маленька кількість дітей буде мати доступ до неї. 

Але справжня зміна відбудеться, якщо ми зможемо змінити систему на національному рівні, а це потребує терпіння й часу. Я не претендую на те, що ми зможемо зробити великий вплив одразу, але важливо, щоб ми мали механізм для змін в усій системі освіти.

‍— Географія ваших проектів вражає. Від економіки, через розмінування та очищення ґрунтів, до нових методів освіти. Ви працюєте і з міськими радами, і з міністерствами, і з комерційними підприємствами?

— Ми уклали партнерські угоди та меморандуми про співпрацю майже з усіма ключовими міністерствами України: Міністерством культури, Міністерством захисту довкілля, Міністерством у справах ветеранів, Міністерством економіки, Міністерством освіти і науки, Міністерством цифрової трансформації. Крім того, ми маємо угоду з Меджлісом кримськотатарського народу.

Український уряд відрізняється тим, що з ним легше працювати, ніж з урядами багатьох інших країн

Часто взаємодія з державними органами нагадує спілкування з дідусем — процес тривалий і інертний. А в Україні відчувається інший підхід: багато енергії та готовності до змін. Це зумовлено потребою виживання. Ми не маємо іншого вибору, окрім як шукати нові рішення, пробувати нові ідеї та впроваджувати їх.

Хоча наша організація невелика, ми прагнемо будувати якомога ширші зв’язки з різними міністерствами та людьми, щоб вони могли звертатися до нас із запитами чи ідеями, де ми можемо бути корисними. Наша мета — реагувати на потреби й допомагати їх вирішувати. Великі організації займаються глобальними завданнями: постачають сотні генераторів чи мільйони батарейок, фінансують школи й університети. Ми не можемо працювати в такому масштабі — наш підхід інший.

Ми намагаємося бути «клеєм», який об’єднує нові ідеї та створює простір для їхнього швидкого тестування. Ми допомагаємо, не витрачаючи на це мільйонні бюджети. Наша цінність полягає в тому, щоб поєднувати зусилля, сприяти інноваціям і шукати ефективні рішення.

— Чи плануєте ви продовжити надавати таку чималу допомогу Україні до її перемоги?

— О, я впевнений, що ми будемо активно допомагати Україні ще довго після перемоги. Питання не лише у військовій перемозі. Після закінчення війни знадобиться величезний обсяг роботи, щоб повернути країну до повноцінного функціонування, чи не так? Потрібно буде сприяти поверненню українців, які виїхали за кордон. За різними оцінками, за межами України зараз перебуває від п’яти до десяти мільйонів людей. Я очікую, що принаймні 10–30% з них повернуться, тобто йдеться про два-три мільйони осіб. Це значна кількість людей, яких доведеться реінтегрувати.

Крім цього, потрібно буде відновлювати інфраструктуру. Важливим завданням стане також збереження сильної демократії після війни. У такі перехідні періоди багато що може піти не так, тому, на мою думку, наша діяльність в Україні триватиме ще довго.

Особисто я також займаюся проєктами, пов’язаними з обороною. Інвестую та співпрацюю з компаніями, що розробляють військові технології. Якщо бути відвертим, я вірю лише в один кінець цієї війни: повна військова поразка Росії. Без цього, а також політичних змін у Росії, я не бачу реального завершення війни. У кращому випадку ми матимемо заморожений конфлікт, а, ймовірно, — активну гарячу фазу, в якій роль Китаю, Ірану та Північної Кореї лише зростатиме.

Без повної поразки Росії важко уявити щасливий фінал для світу. Незважаючи на заяви Трампа, я не бачу, як йому вдасться завершити війну до 2025 року, як він обіцяє. Тому, на жаль, це буде довга боротьба. Багато ресурсів майбутньої України вже витрачено на те, щоб захистити сьогодення.

Сподіваюся лише, що ми не продамо це майбутнє за безцінь, шукаючи короткострокове вирішення війни. Вважаю, що Європа та США мають серйозно інвестувати в Україну: забезпечити належний захист міст і створити можливості для наступу на фронті. Буде цікаво подивитися, що відбудеться в найближчі два-три місяці.

На початку ХХ століття новопостала Українська Народна Республіка потребувала сміливих і розумних представників у світі, аби довести свою здатність як міжнародного гравця, досягти визнання УНР як незалежної держави, розповісти правду українців про їхню боротьбу з більшовиками, протистояти вигадкам російської пропаганди. 

— Не лише представників, але й представниць, — розповідає голова Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, доктор історичних наук, професорка Ірина Матяш. — Досліджуючи історію української дипломатії, я не раз переконувалась, що в середовищі міністерства закордонних справ чи закордонних місій були помітними й жінки. 

«В 1917–1919 в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн»

Ольга Пакош: Ви презентували в Кракові дві свої наукові праці — «Жіноче обличчя української дипломатії. Нариси. Спогади. Інтерв’ю» та «Спільні місця пам'яті України та Польщі. Офіційна і культурна дипломатія». Як почалося ваше зацікавлення жінками у сфері дипломатії?

Ірина Матяш: Це зацікавлення виникло, бо я тривалий час досліджую історію дипломатичної і консульської служби. До того ж маю честь очолювати Наукове товариство історії дипломатії та міжнародних відносин. Від 2017 (рік століття української дипломатичної служби) до 2021 року нам вдалося реалізували під патронатом МЗС України науково-просвітницький проєкт «Століття української дипломатії», провести молодіжні зустрічі «Європейські цінності і культурна дипломатія» за сприяння Фонду Ганнса Зайделя в Україні, розпочати незадовго до широкомасштабного вторгнення проєкт «Україна – світ: 30 (104)».

Але дослідження історії української дипломатії почалося ще раніше, коли я була директором Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства. 

У зв’язку з підготовкою відзначення 90-ї річниці української дипломатичної служби ми організували виставку архівних документів і показали іноземним послам у Києві оригінали, які засвідчували перебування дипломатичних представників їхніх країн у Києві в 1918–1919 років. Відтоді ця тема не відпускала. 

Не всі знали про те, що Українська Народна Республіка і Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського мали офіційні контакти з багатьма країнами, а також те, що упродовж 1917–1919 років в українських містах працювали іноземні представництва понад тридцяти країн.

Україна також скерувала свої посольства і надзвичайні дипломатичні місії до різних країн. Перші місії УНР виїхали до країн-підписантів Берестейського мирного договору вже за часів Центральної Ради. Під час Гетьманату було засновано посольства в Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині та Болгарії, а також в Швейцарії та Фінляндії, з'явились місії в Румунії та Скандинавських державах, було призначено представників при Кубанському та при Уряді Всевеликого Війська Донського.

Найбільшу кількість дипмісій відрядила Директорія УНР

Упродовж грудня 1918 – січня 1919 з метою донесення до світової спільноти правди про Україну та її боротьбу за незалежність виїхали дипмісії до Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Естонії, Італії, Латвії, Польщі, Румунії, Святого Престолу, США, Угорщини, Чехословаччини, Швеції, Швейцарії, на Кавказ.

Завдання домогтися визнання незалежності УНР державами-учасниками Паризької мирної конференції, виводу з української території іноземних військ, забезпечення допомоги в боротьбі з більшовиками дістала делегація до Парижу, а на підтримку їй була вислана пісенна місія Української республіканської капели під орудою Олександра Кошиця. 

Дипломатична боротьба за визнання європейськими країнами незалежності України тривала до 1926 року

Аж до припинення функціонування останньої надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині в 1924 році та формального закриття Посольства УНР у Швейцарії в 1926.

Натомість росіяни постійно намагалися показати, що в Україні тоді не існувало дипломатії, що вона не мала жодних міжнародних контактів. У такий спосіб російські науковці намагалися заперечувати державність України, до речі, як і інших країн, які мали нещастя входити до складу Радянського союзу. 

Наш проєкт «Століття української дипломатії» мав на меті вшанування українських дипломатів доби Української революції 1917–1921 років, проведення науково-просвітницьких заходів, а також спростування російських тез про неспроможність української дипломатичної служби як державного інституту. 

У другому проєкті «Україна – Світ 30 (104): офіційна і культурна дипломатія» ми хотіли показати, що українська дипломатія виникла не після відновлення державної незалежності України, а століття тому. Нам було важливо зберігати цей історичний зв’язок, плекати  інституційну пам’ять. Ми записали інтерв’ю з першими послами незалежної України початку 1990-х, які передали на зберігання до Центрального державного архіву аудіовізуальних і електронних документів.  

Досліджуючи тисячі аркушів архівних документів для документальних виставок і монографій, я завжди підсвідомо шукала імена жінок. Намагалася знайти відповідь на питання: хто була перша жінка в українській дипломатичній службі? Чи допускали жінок до керівних посад? Перед якими викликами поставали дружини дипломатів? Як склалися їхні долі? Так народився задум показати роль жінки в дипломатії через постаті кар’єрних дипломаток і дружин дипломатів, бо дружини — теж потужна сила в дипломатії. Так народився проєкт товариства «Жіноче обличчя української дипломатії». 

Репресії проти українських дипломаток

— Це і надихнуло вас зосередитись на постатях жінок?

— Швидше спонукало до архівних пошуків, оскільки інформація про працю жінок на дипломатичних посадах досить розпорошена, а спогади містять багато неточностей і суб’єктивних оцінок. 

Якщо говорити про початки української дипломатії, то це створення 22 грудня 1917 року Генерального секретаріату міжнародних справ. Тут працювали переважно молоді чоловіки, середній вік високопосадовців складав близько 30 років. Наприклад, першому міністру закордонних справ Олександру Шульгину на час призначення на посаду було 28 років.  

Першою жінкою на керівній посаді в міністерстві закордонних справ стала Надія Суровцова. Вона опинилася в дипломатичній службі випадково, але не лише першою серед жінок очолила структурний підрозділ міністерства, але й стала першим речником МЗС, почала застосувати інструменти, які зараз добре працюють у публічній дипломатії: приготувала виставку українських вишивок і бібліотеку українських книжок для дипмісії на Паризькій мирній конференції, а згодом використовувала благодійні концерти та покази української моди для збирання коштів на підтримку голодуючих в Україні. 

До речі, в Польщі подібну посаду обіймала Казимира Іллакович, котра була видатною письменницею, поеткою, перекладачкою, дипломатом і особистим секретарем маршалка Юзефа Пілсудського. 

А щодо натхнення — то це Катерина Грушевська. Донька видатного історика і голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського, дослідниця українських народних дум і міфології народів світу, наймолодша членкиня Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, редакторка журналу «Первісне громадянство», етнологиня, знищена тоталітарним радянським режимом. Катерина стала однією з моїх головних героїнь, спонукала мене звернути особливу увагу на постаті жінок у дипломатії. 

До речі, в діяльності її мами — Марії Грушевської як дружини першої особи держави (Михайло Грушевський був головою парламенту, посади президента тоді не було) можна помітити зародження елементів публічної дипломатії першої леді. За спогадами сучасників, Грушевська намагалася відповідати своєму статусу також у стилі одягу. Вона стежила за модою і мала відповідний гардероб із вбранням «вечірнього», «візитового», «прогулянкового», «народного» стилів для участі в різних культурно-громадських акціях, вечорницях, ділових зустрічах. Використання для участі в публічних заходах вишиванок як популяризацію національного одягу можна вважати елементом модної дипломатії. 

‍— Повертаючись до Надії Суровцової, що саме вас зачепило в її історії? 

— Її історія сповнена неочікуваних поворотів долі. У січні 1919 року Надія Суровцова дістала відрядження до Парижу як секретар інформаційного бюро делегації УНР для участі в Мирній конференції. Передбачалося функціонування української бібліотеки чи принаймні полиці українських книжок. У складі делегації був також очільник Української телеграфної агенції Дмитро Донцов, перший міністр закордонних справ УНР Олександр Шульгин. 

Однак більшій частині членів делегації не вдалося дістатися Парижа. 

Повернутися до Києва теж не було можливості, бо на початку лютого 1919 року більшовики захопили місто. Чимало українських дипломатів залишились за кордоном. Надія переїхала до Відня. Вона вільно володіла французькою та німецькою мовами, спершу вчилась у Віденському університеті, захистила дисертацію про Богдана Хмельницького та українську державну ідею.

Невдовзі у Відні з'явилося дипломатичне представництво радянської України, яке очолював Юрій Коцюбинський. Серед завдань таких представництв була протидія дипломатичним місіям УНР, які ще продовжували свою діяльність у деяких країнах. Суровцова, довірившись Коцюбинському, стала співпрацювати з радянськими дипломатами, брала участь у різних заходах, організованих ними, і почала змінювати свої переконання, цікавитися комуністичним рухом. Навесні 1925 року Надія повернулась до Харкова. Вона була сповнена надій, але незабаром її репресували й вислали до сталінських таборів. Вже на засланні вона усвідомила, як трагічно помилилась і яким злом насправді була радянська пропаганда. Їй довелося пройти всі кола пекла ГУЛАГу.

Після звільнення і реабілітації Надія Суровцова повернулась до Умані, займалась громадською діяльністю, писала літературні твори й мемуари. У своїх щоденниках, які почала писати на засланні, переосмислювала пережите, відверто розповідала про здійснені помилки, намагалася викреслити з життя той час. Натомість дипломатична служба залишалась найяскравішою частиною її життя.  

‍— Як ви збирали матеріали для цього дослідження?

— Саме тому я і почала розповідати про Надію Суровцову. Читаючи її спогади, я зауважувала деякі деталі чи неточності, які можна було перевірити лише за допомогою архівних документів. А вони розпорошені в різних архівах. Основний масив архівних документів, пов’язаних з дипломатичною історією, де можна знайти інформацію, наприклад, про Надію Суровцову, зберігається у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тут є фонди Міністерства закордонних справ УНР, дипломатичних місій, іноземних дипломатичних представництв і консульств, документи дипломатів, дипломатичні паспорти.

Надзвичайно важливими у таких дослідженнях є також документи українських еміграційних установ і діячів так званого Празького архіву, частина якого зберігається також у Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Цей унікальний документальний комплекс розсекречений ще в 1990-х роках. Окремий фонд Надії Суровцової зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Так «по краплині» реконструювалася її дипломатична доля.

‍— Уявляю собі цю кропітку роботу, коли переглядаєш сотні документів в пошуках одного, який може все раніше знайдене підсумувати або ж навпаки змінити. Яке відкриття вас найбільше вразило? 

— Слід зауважити, що більшість представниць дипломатичного жіноцтва часів Української революції 1917–1921 років залишилась у вимушеній еміграції або була репресована. Тому крім українських архівів необхідно досліджувати також архіви закордонні. 

Також потребують уваги справи репресованих, що зберігаються у Галузевому державному архіві Служби безпеки України, частково — в Центральному державному архіві громадських об’єднань і україніки. Архівні пошуки — це справжній  детектив. Це захоплює! Завжди радила своїм студентам підходити до дослідження з такої позиції. Шукайте, складайте пазли, будуйте логічні зв'язки. Саме так і можна знайти потрібні дані.

Щодо відкриттів, можна згадати щоденник Катерини Грушевської. Виявлений у Центральному державному історичному архіві в Києві у фонді родини Грушевських. Він не був ідентифікований як щоденник Катерини, а зшитий разом зі щоденником Марії Грушевської. Рукопис містить цінні описи їхнього перебування у Швейцарії. Я опублікувала цей текст в  Українському історичному журналі.

Серед знахідок у зарубіжних архівах моя улюблена — «Дипломатична історія України» Євгена Слабченка (Ежена Деслава). Дякуючи видавництву «Кліо» і програмі «Українська книга», знайдений у Вінніпегу рукопис опубліковано в Україні. 

Ну і знахідки дипломатичних паспортів, коли ти вже не очікуєш знайти фото тієї особи, яку шукаєш, і натрапляєш на офіційний документ…

‍— На чий? 

— Мені було дуже важливо знайти паспорт Марії Бачинської. Він зберігся також у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Тендітна, вишукана жінка зі сталевим характером, переконаннями і цінностями. Але на дипломатичному паспорті вона виглядає досить неофіційно.  

‍— Марія Бачинська — це дружина Дмитра Донцова, так?

— Так. До речі, Марія Донцова (Бачинська) — це жінка на дипломатичній посаді і дружина співробітника дипломатичної місії. Дмитро Донцов деякий час очолював інформаційне бюро Посольства УНР у Швейцарії, а Марія  була співробітницею дипломатичної місії УНР у Данії, вона досконала володіла кількома іноземними мовами, що було надзвичайною перевагою під час добору кандидатів до складу дипломатичних місій. На жаль, ми досі не віднайшли могилу Марії Донцової у Нью-Джерсі. Сподіваюся, таки знайдемо.

Сучасні зірки й головні якості української дипломатії

— В сучасній Україні жінки-дипломати, на щастя, вже не рідкість. Про кого з них хочеться розповідати? 

— На початку 1990-х років жінка-дипломат все ще була великою рідкістю. Але йдеться не лише про Україну, така тенденція була в усьому світі. Наприклад, Ніна Ковальська, Тетяна Іжевська, Наталя Зарудна згадують, що на дипломатичній посаді на початку 1990-х років було три-чотири жінки, а думати про посаду посла жінці взагалі було нереально. 

‍— А хто була перша жінка-посол в незалежній Україні? 

— Після відновлення незалежності вперше на посаду посла була призначена Ніна Ковальська, а Наталя Зарудна стала першою жінкою в керівництві МЗС України на посаді заступниці державного секретаря МЗС. 

У лютому 1998 року Ніна Ковальська була призначена до Швейцарії, Ліхтенштейну, а в липні — до Апостольської Столиці (Ватикан) — спершу за сумісництвом, а в 2000 році як посол-резидент.

Це був безпрецедентний випадок не лише в історії відносин України і Апостольської Столиці, а й загалом в історії української дипломатії, бо вперше на посольську посаду в такому специфічному місці дістала призначення жінка

У складі посольства були лише вона та водій, а вся місія розташувалась в одній кімнаті — неймовірно скромні умови. Взагалі, я вважаю, що наші жінки на дипломатичних посадах — це люди з «тридцятьма руками і тридцятьма головами» в найкращому сенсі: вони вміють і знають усе. Ніна Ковальська яскраво це демонструвала: вона давала інтерв’ю, зустрічала студентів, провела першу українсько-італійську конференцію, доклала максимальних зусиль до підготовки візиту Папи Івана Павла ІІ в Україну попри протидію росіян. Її роботу визнали як з боку України, так і з боку Святого Престолу, нагородивши відзнаками. Ніна Ковальська залишила Ватикан по завершенню каденції з нагородою Великого Хреста Ордена Пія ІХ.

Після неї на посаду посла при Святому Престолі і першого посла України при Мальтійському Ордені призначили ще одну надзвичайну жінку — Тетяну Іжевську, яка працювала там майже 13 років. Саме Тетяну Іжевську її польський колега назвав зіркою дипломатії.  

‍— Присутність жінок на дипломатичній службі і на місіях якось вплинула на якість дипломатичної служби, переговорних процесів? 

— Це, здається, стереотип. Ми багато дискутували на цю тему, тому свідомо обрали формулювання «жінки в дипломатії», а не «жіноча дипломатія». Поняття «жінка в дипломатії» в нашій концепції поширюється на кар’єрних дипломаток, дружин дипломатів, лідерок у сфері публічної дипломатії. Більшість успішних жінок на посадах послів відповідають на це питання однаково: не існує «жіночої» чи «чоловічої» дипломатії — є лише професіоналізм і покликання. Щоб бути ефективним у дипломатії, варто завжди пам’ятати відомі «три П» Геннадія Удовенка, де перше — професіоналізм, а за ним ідуть патріотизм і порядність. 

Це не залежить від гендеру, але від рівня освіти, вміння застосувати знання на практиці й здатності до самоконтролю. Важливу роль відіграють також психологічна стійкість, знання мов, уміння вести переговори тощо. Жінки-дипломатки зазначають, що жіноча посмішка не є ключовим аргументом переговорів. Визначальним фактором є професіоналізм.