Суспільство

Оля Гнатюк — польська дослідниця українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури. Життя і творчість пані Гнатюк стали символом польсько-українського діалогу та порозуміння. Вона перекладала сучасну літературу і класику, досліджувала ідентичність українців на академічному рівні, з великою чутливістю описуючи настрої людей. Коли почалася велика війна, всіляко дбала про те, щоб мовна комунікація між українським та польським народами дозволила якнайшвидше й максимально ефективно організувати допомогу біженцям та підтримку Україні.

Оля Гнатюк стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного видання Sestry.

Олександра (Оля) Гнатюк — професорка Національного університету «Києво-Могилянська Академія» і Професорка-emeritus Варшавського університету. З 2006 до 2022 року жила і працювала в Києві. У 2006–2010 роках – І радник Посольства Республіка Польща в Україні. З жовтня 2010 — керівник програми спільних маґістерських студій НаУКМА та Варшавського університету.
‍
Віцепрезидентка Українського та членкиня Польського ПЕН-клубів. Редакторка книжок (художня література, наукові дослідження, історичні джерела), а також перекладачка художньої літератури та гуманітаристики. Зокрема, переклала польською твори Юрія Андруховича, Юрія Іздрика, Наталі Яковенко, Миколи Рябчука, поезію Ігоря Калинця, Василя Голобородька, а також етнографічні дослідження гуцульського та лемківського фольклору.
‍
Є співавторкою (разом з Бугомілою Бердиховською) книжки «Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами» (а саме з найвідомішими представниками руху шістдесятництва в Україні). Авторка популярних монографій, серед яких книга «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність», яка отримала нагороду ім. Єжи Ґедройця та нагороду Східного огляду.  

«За 16 років життя у Києві я жодного разу не перейшла на російську»

Sestry: Як за останні два роки змінилося ваше життя?

Оля Гнатюк: Я повернулася додому, до Варшави. До цього 16 років жила й працювала в Києві, а сюди тільки приїжджала. Мій чоловік і син задоволені, що я повернулася, але моє серце залишилося в Києві. Воно там, а голова тут.

Sestry: Ви — полька, а водночас вільно говорите українською. Як так склалося?

ОГ: 16 років я прожила в Києві, хоча туди вже потрапила з певним багажем досвіду. Я навчалася на україністиці у Варшавському університеті ще в далекому вісімдесятому році. Тобто це вже добрих сорок чотири роки з того часу, як я починала свої університетські студії. І майже сорок років, як я викладаю українську проблематику. Тому українська для мене — друга рідна.

Sestry: Але чому саме в ці роки ви обрали такий профіль?

ОГ: З одного боку, це сімейна історія, з іншого — мої зацікавлення культурою та історією нашого регіону. Моя родина з переселенців. Мама народилася у Львові у змішаній польсько-українській родині, а тато — на території сьогоднішньої Польщі, але в родині православних українців Холмщини. Батьки зустрілися й одружилися у Варшаві, я теж народилася вже тут. До речі, мій чоловік теж з родини українців у Польщі. Тож я себе завжди так і відчувала — українкою з Польщі. У мене польське громадянство, я польська патріотка. Але я так само і українська патріотка.

Звичайно, я себе позиціоную як польська громадянка українського походження. Не так мало людей зі складною сімейною історією, які працюють в Україні й мають польське коріння або навпаки. Зараз через війну людей з такою складною долею буде ще більше.

Sestry: Ваша мама розмовляла з вами українською?

ОГ: Мама дбала про те, щоб я вивчила українську абетку. У мене навіть збереглася ця розмальована її рукою українська абетка з польськими відповідниками. Для мене це такий важливий спогад з дитинства, частина самоідентифікації.

Російська була моєю першою іноземною мовою, але я принципово нею не розмовляю. За 16 років життя в Києві я жодного разу не перейшла на російську.

Sestry: Що ви робили, коли дізналися, що почалася велика війна?

ОГ: Я вважаю свій внесок скромним у порівнянні з іншими. Навіть говорити про це язик не повертається. Я намагаюся робити все, що в моїх силах і можливостях.

Ранок 24 лютого 2022 року почався так: забігає в сльозах чоловік, потім я отримую повідомлення від друга з Гостомеля про те, що йде десант. В той момент я думала тільки про мого друга, його велику родину і те, що я можу зробити для них у цій ситуації.

Ще пам’ятаю, як за місяць до вторгнення пояснювала своїм стурбованим студентам Києво-Могилянській академії, що ми не можемо передбачити, коли це станеться. Але коли це станеться, кожен з нас буде на своєму місці і робитиме те, що може і вміє. Намагалася їх якось заспокоїти.

Першим моїм бажанням було рвонути в Київ. Але це було б катастрофою для чоловіка і для мого сина. І навряд чи там я б змогла чимось допомогти фізично. У мене був досвід двох Майданів, на яких я зрозуміла, що фізично досить слабка. Тому я поставила собі за мету допомагати саме професійно.

Ще не було 8-ої ранку, як зв’язалася з послом України в Польщі Андрієм Дещицею і сказала, що мої руки і голова в його розпорядженні. Він відповів: «Приїжджай». І я приїхала до  посольства, стала працювати з надзвичайною, відданою командою. Робити те, що на той момент було потрібно найбільше — доносити посили до польської громадської думки, до медіа. Це був великий шмат роботи і він був необхідним.

Мене часто запрошували на телебачення, радіо, я дала чимало інтерв’ю, які формулювали правильне бачення. Спочатку я розповідала про війну і реакцію українського суспільства. Але за кілька місяців з’явилося більше зацікавленості проблематикою культури, стала рости кількість запитів на розмови про культуру. А це поле, на якому я почуваюсь набагато комфортніше, адже я не знавець військової справи. Намагаюсь також не коментувати політичних подій, хоча іноді це дуже важко. Особливо коли польсько-українські взаємини починають кульгати.

Крім співпраці з командою посольства і майже щоденних інтерв’ю, ми майже щодня зустрічалися онлайн з колегами з Українського ПЕН-клубу. Одним з найгарячіших питань була допомога не лише членам нашого ПЕН-у, а й іншим письменникам та людям культури, які опинилися  в скрутній ситуації. Збирала також свідчення про перші дні війни. Дещо з цього переклала. І, ясна річ, допомагала різним людям з документами, з поселенням, з побутовими дрібницями. На жаль, мало деталей пам’ятаю, бо працювала в режимі 18-20/24.

Протягом двох років я намагаюся доносити не тільки правду про війну, а й просто інформувати про українську культуру та історію. Я це робила, організуючи різні українські й польські культурні акції. Однією з них був цикл зустрічей про спільну долю польського і українського народу протягом двадцятого століття, про непростий шлях до незалежності Польщі, України, про трагедії війни — теперішньої і Другої світової.

Sestry: Чимдалі важче тримати баланс між польським та українським суспільством. Що можна було б змінити для покращення наших відносин?

ОГ: Більше слухати одне одного.

Є такий дуже доречний англомовний вислів: «Try walking in my shoes». Перед тим як когось засуджувати, намагайтеся навіть не тільки взути чужі черевики, а й пройтися в них, не для паради, а так, щоб відчути

Ця порада стосується не тільки часів війни. Але в ситуації війни передусім треба намагатися зрозуміти жертву і збагнути не тільки емоційно, але також раціонально , що відбувається з українськими громадянами, українською державою і українським суспільством.

На жаль, у багатьох емпатія до українського суспільства почала згасати, тому що ситуація перестала бути прямо загрозою для безпеки Польщі й поляків. Відбулася зміна відчуттів. Плюс, м’яко кажучи, відверто нерозумні дії з боку уряду «Права і Справедливості» і президента Польщі.

Блокада українського кордону, яку взагалі можна дуже просто пояснити. Достатньо порахувати лідерів цієї блокади і зрозуміти, що без тихої, а бо й явної підтримки і місцевої, і центральної влади вони б не змогли зупинити руху. Але якщо стоїть весь кордон, стоїть гуманітарна допомога — і не вірте тим, хто каже, що гуманітарка не простоює, — то це створює певну загрозу не тільки для України, але й для Польщі. Бо стоїть те, що допомагає покращити захист. Я точно знаю, що якщо ситуація на фронті в Україні погіршується, це прямо і негативно впливає на польську безпеку. Я не можу зрозуміти, як про це можна забувати, навіть якщо це час виборчої кампанії.

«Мрію повернутися до Києва, бо тільки там можу розправити крила»

Sestry: Повернімося до діяльності ПЕН-клубу та життя письменників. Люди творчі часто чи не найбільш вразливі перед обличчям війни…

ОГ: Є приказка: «Коли говорять гармати, музи мовчать». Ці слова небезпідставні. І я розумію, що словом не повернеш ракету назад на Москву. Але слово, аналіз, розуміння ситуації все ж сильно впливають на те, що відбувається навколо нас. І якщо слово неправильне, брехливе, воно може заподіяти багато шкоди.

Ми не можемо повернути життя тим, хто загинув, але завдяки слову можемо постійно нагадувати про них і пам’ятати. Це те, про що говорила Вікторія Амеліна, це нагадує нове Розстріляне Відродження. Загибель такої кількості творчих людей — величезна шкода і для теперішнього, і для майбутнього покоління.

До речі, коли мова про майбутнє, вже тепер можна передбачити проблеми, породжені вкрай складною ситуацією з навчанням. По-перше, у сфері шкільної освіти для тих дітей, які масово опинилися за кордоном, не знаючи мови. Це велика проблема для українських дітей і молоді, які не можуть знайти себе в новому середовищі в Польщі. Для дитини завжди травматично, коли її виривають зі звиклого оточення. Відповідь, як вирішувати цю проблему, мають педагоги, але це треба робити на найвищому державному рівні.

Бо дітей прийняли до шкіл, бо є закон, але чи допомогли ми їм впоратися з їхніми травмами?

Якщо на велику школу на тисячу учнів працює на півставки психолог, то як цей психолог може допомогти українській дитині, якщо не розуміє її мови? Польські педагоги, польські психологи не були готові до травми війни. І ми маємо розмовляти про це і піднімати цю проблему.

По-друге, навчання в Україні відбувається в умовах постійної загрози, при звуках повітряної тривоги, в укриттях — як його можна порівняти з навчанням у мирний час?  

Sestry: Чим для вас є сестринство під час війни?

ОГ: Всі складні завдання найкраще втілювати саме з колегами-дівчатами, жінками. Це, крім професіоналізму, просто неймовірний практичний розум. Він підказує, що є головне, а що побічне. Жінки — це сила.

‍Sestry: Чи можна назвати вас феміністкою?

ОГ: Я не почуваю себе частиною феміністичного руху, але за поглядами близька до фемінізму, адже вважаю, що мають бути рівні права і повага до жінок, а до цього ще ох, як далеко! Вважаю, що рудименти патріархальної культури заважають швидше рухатися вперед.

Sestry: А що стосується захисту країни і мобілізації? Жінки мають це робити на тому ж рівні, як і чоловіки?

ОГ: До оборони, до захисту країни мають бути готові всі. Питання в тому, як і чим. Зараз я розумію, яку жахливу помилку зробила, не пройшовши свого часу курс військової підготовки. Всім жінкам треба вміти поводитися зі зброєю, знати основні принципі захисту. І така школа має бути з 16 років, аби всі люди — жінки й чоловіки — розуміли наслідки необережного поводження зі зброєю, вміли користуватися нею грамотно. Якщо є загроза життю. Я також вважаю, що певний вид військової служби для жінок також має бути обов’язковим. Адже це стосується насамперед власної, а не тільки національної безпеки. Росія — надто велика країна і буде постійною, екзистенційною загрозою для України.  

Sestry: Що ви вважатимете перемогою?

ОГ: Відновлення територіальної цілісності України. Відновлення міжнародного правопорядку, справедливості, покарання воєнних злочинців і призвідців цієї війни.

Sestry: Яка ваша мрія?

ОГ: Якнайшвидша українська перемога. А особиста мрія — повернутися до Києва. Тільки там можу розправити крила.

Матеріал підготували Олена Клепа і Юлія Ладнова

Власниця єдиної перукарні в Ольштині, працівники якої відмовляються брати плату за стрижку в дітей-біженців, є етнічною українкою.

Пані Дана розповіла, що в 1947 році під час операції «Вісла» її дідусів та бабусь примусово виселили з України до населених пунктів, що нині знаходяться у Вармісько-Мазурському воєводстві.

«Мій тато народився ще в Україні. Місяць тому він, на жаль, помер. А мама народилася вже тут, у 1948 році. Батьки навчили мене українським традиціям. Я розмовляю українською мовою. Для нас, нащадків тих людей, яких у радянські часи примусово депортували з рідної землі, забравши все майно, ця несправедлива російсько-українська війна також є страшною трагедією. Мені боляче навіть думати про те, що, наприклад, відчуває підліток, у якого тато загинув на війні. І коли ці діти, в яких окупанти вкрали дитинство, приходять до нас, то як можна в них брати гроші за стрижку?» — пояснює пані Дана.

За словами голови Ольштинського відділу Польського психологічного товариства Анджея Кендзерського, подібні прояви безкорисної допомоги поляків дітям-біженцям нині є дуже цінними. Адже зараз і працівники благодійних організацій, і пересічні громадяни дедалі частіше говорять про те, що відчувають виснаження від війни й тому вже не можуть так потужно допомагати, як це було раніше.

«Такий прояв доброти пані Дани сприяє тому, що українські діти легше проживатимуть травматичний досвід війни. Ця турбота й доброзичливість незнайомої людини є для дітей не лише подарунком вартістю 50 злотих. Це дає їм відчуття потрібності й переконання, що світ не без добрих людей. Що це не тільки їхня війна, що вони не байдужі іншим. Майже 80 років тому в це місто переселили з України таких самих дітей. І якщо вони змогли подолати всі труднощі й стати щасливими, успішними людьми, то нинішнім дітям також все вдасться», — переконаний психолог Анджей Кендзерський.

У пункті допомоги «Під парасолькою» («Pod Parasolem»), яким керує Аґнєшка Дея, щомісяця отримують їжу, психологічну та інформаційну підтримку більше 800 людей з України та інших країн. Волонтерка після початку великої війни змінила свою роботу, аби допомагати тим, хто найбільше цього потребує. За свій безцінний внесок у допомогу українським біженцям Аґнєшка Дея стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Як змінилося життя з початком війни, про любов до українців та чи достатнього роблять уряди,  про це все волонтерка розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

Я приходжу в пункт допомоги «Під парасолькою» близько 12 години дня. Мене зустрічає привітна українка. Аґнєшка  Дея тим часом заклопотано розмовляє по телефону, вирішуючи якісь нагальні питання. Через кілька хвилин вона, красива й усміхнена, подає мені руку. Ми знайомимося, мені показують приміщення пункту допомоги. Тут тепло і по-домашньому затишно. Аґнєшка заварює ароматний зелений чай, частує мене смачним печивом. І починає розповідати, як проміняла спокій та стабільність на безсонні ночі, долучившись до допомоги українцям.  

‍Оксана Щирба: Як виник пункт «Під парасолькою»?

Аґнєшка  Дея: Пунктом опікується Фонд Kuronówka спільно з Продовольчим Банком SOS у Варшаві. Він розташований у варшавському районі Воля, де раніше проживало багато українців. У приміщенні зробили капітальний ремонт. Пункт був задуманий як місце продовольчої допомоги людям, які цього потребують. Українці можуть приходити раз на місяць, у середньому на сім’ю отримують 5 кг. Загалом нашою допомогою скористалися 80% людей, які приїхали торік. 

ОЩ: Завдяки чому вдалося організувати допомогу для українців?

АД: Я маю непоганий досвід громадської діяльності. Крім того, по життю я дуже активна людина. І також маю велику мережу контактів. Я працюю в неурядових організаціях 20 років і допомагаю людям. Я починала з підтримки сімей, які мали дітей з аутизмом. Працювала в одній із найбільших у Польщі фундації допомоги людям з аутизмом. Мабуть, це була одна з найважливіших моїх професійних сходинок. Протягом останніх років я працювала у великому європейському проєкті з чиновниками, де треба було загартовувати мислення та вчити соціальну економіку. Усе ці навички мені знадобилися в організації допомоги для українців.

ОЩ: Що було найважчим?

АД: Я провела дуже багато часу на автовокзалі. Пам’ятаю, одного дня мені довелося пройти 21000 кроків. Інколи я проводила там по 10 годин на день, а поверталась лише о 3 годині ночі. Звісно, я шалено втомлювалася. Мої друзі дуже хвилювалися за мене. Мої чудові сусіди приносили мені продукти під  двері квартири. Я вже не могла працювати на старій роботі, тому що постійно хтось телефонував, про щось запитував, хтось потребував підтримки. Мене настільки поглинув цей процес, що я сама почала відстежувати дані, статистику та робити звіти з побаченого на автостанції (Варшава Заходня). Тоді ми отримували допомогу звідусіль — з Гонконгу, США, Нідерландів, Норвегії тощо. Доєдналися вчителі йоги, якою я займаюсь. Під час занять  вони залучали учнів до зборів на допомогу українцям.

Я постійно перебувала в потоці різної інформації щодо того, що відбувалося в Україні. Було складно думати про те, як я можу насолоджуватися життям, коли в сусідній країні гинуть безневинні люди.  У такі моменти особливо загострюється відчуття вдячності, що ти маєш квартиру, ліжко і можеш спокійно заснути. Коли я чую про чергову атаку по Харкову, відразу пишу Олені, яку ніколи не бачила, однак зустріла у Варшаві її 17-річну доньку: «Як ти? Що з тобою? Ти спускаєшся в підвал?». Вона відповідає: «Ні, не можу, тому що не встигаю». І тоді я думаю, а що я можу зробити? Я можу просто дати їй розуміння, що думками я поруч, хвилююся і можу час від часу надсилати їй посилки.

ОЩ: Ваша бабуся загинула під час Волинської трагедії, дідусь з дитиною на руках був змушений тікати. Що ви знаєте з історії своєї родини?

АД: У нашій сім’ї це була тема табу. Моя мама сильно плакала, коли розповідала якісь подробиці. Я мало знаю про історію своєї родини. Про деякі факти довідалась уже після смерті матері. Це було 18 років тому, я почала шукати якусь інформацію. Родина по лінії матері походила з Волині. Моя бабуся Марія була вбита 11 липня 1943 року. Моїй мамі тоді було 3,5 роки. Старшу сестру моєї матері, Моніку, якій на той час було дев’ять років, також вбили. Я навіть не знаю, як виглядала моя бабуся. Не збереглося жодної світлини. Нічого не залишилося, навіть маминого свідоцтва про народження. Знаю, що мій дідусь утік на руках із моєю мамою, тоді малою дитиною, вони поїхали до Польщі. 

ОЩ: Коли почалась російська війна, поляки забули всі свої образи і почали допомагати українцям...

АД: Волинська трагедія — то були страшні події. Але сьогодні з українцями відбувається те саме — з боку росіян. Ми не можемо залишатися байдужими. Не віриться, що все це  відбувається в XXI столітті. Я роблю те, що маю робити. Кожен має залишатися людиною в цьому житті. Я досі пам’ятаю 24 лютого, коли побачила новини. Одразу промайнула думка:  українці скоро почнуть тікати. Я, як і багато інших небайдужих поляків, прийшла на автовокзал Варшава Заходня. Я мешкаю неподалік,  знаю, що сюди приїжджає багато автобусів з України.

Разом із моєю подругою ми створили групу у фейсбуці, де писали про необхідність допомоги для українців. Люди одразу почали приносити їжу, воду, одяг. Долучилася також команда молодих українців, які живуть у Варшаві. Вони сортували та розподіляли їжу. На початку тікали переважно молоді люди, інколи іноземні студенти. Я зустріла класних хлопців з Алжиру, студентів, які тікали від війни. Тоді я позичила їм павербанки, потім вони шукали мене на вокзалі, щоб їх повернути. Згодом, приїхавши до Франції, написали мені: «Ми прибули. Дякуємо, сестро». Це було неймовірно. Згодом почали приїжджати люди старшого віку, у тому числі люди на кріслах колісних. Усі були розгублені, налякані і не знали, що далі робити.

Пам’ятаю Галину з Маріуполя, її доньку Ксенію і собаку. Вони стояли перед розкладом автобусів і не знали, що робити та куди подітися. Галина мала розсіяний склероз, планувала їхати в Чехію або Німеччину, бо там можна  було отримати добру опіку.  Більшість людей їхала наосліп і перше, що потребували, сон та відпочинок. Так було і з Аліною, яка вирішила залишитися у Варшаві. Потім поїхала до Кракова, де пробула лише кілька тижнів, після чого поїхала до Нідерландів. Там вона не змогла акліматизуватися, тому повернулася до Кракова. Я допомагала їй орендувати кімнату, завдяки Войцеху Чухновському з Gazeta Wyborcza. Добре пам’ятаю початок березня.  Жінки показували фото своїх рідних, яких уже немає, будинків, які горять під обстрілами.

Усі ці люди шукали допомоги та підтримки. І це ще раз показало мені, що ми всі однаково прагнемо любові, миру та тепла

Ця війна дуже  змінила наше життя. Для мене це один із найважчих періодів. Я не перестану повторювати, що в ці жорстокі і справді страшні часи було й багато хорошого. Люди змогли організуватися і показати свою хоробрість та небайдужість. І коли мене хтось запитує, у що я вірю, то я відповідаю, що в людську солідарність. 

ОЩ: Знаю, що українки готували для вас вареники…

АД: Це було дивовижно. У нашій польській традиції вареники зазвичай трохи більші. Вони більш солоні і мають більше перцю. А українські набагато ніжніші, тісто трохи солодше, без такої кількості солі та перцю. Я їх дуже люблю. У мене і зараз в морозильній камері вони зберігаються.

Вареники, зліплені з душею, це так щемливо та приємно. Це мені нагадує час, коли моя мама ліпила їх для мене

Вона часто говорила: хто тобі їх готуватиме, коли мене не стане? Чи могла я коли-небудь подумати, що українки ліпитимуть мені вареники? Я вражена тим, як нині українці дякують, як вони розмовляють, як висловлюють свої емоції. Ні нагород, ні квітів, ні особливої ​​подяки я не очікую. Мені просто потрібно бачити і знати, що ця допомога важлива, потрібна і корисна для українців. І це видно. Це можна побачити і почути, адже навіть в пункті роздачі речей «Під парасолькою» люди дуже  часто та гучно дякують. 

ОЩ: Хто може отримати допомогу і коли?

АД: Допомогу можуть  отримати мешканці варшавського району Воля у понеділок, середу та п’ятницю з 10-ї ранку. Іноді ми допомагаємо людям з інших районів, якщо вони дуже сильно потребують цього. 

Направляє до нас Центр соціального захисту, з яким ми співпрацюємо. Там фіксують важке становище родини. Потім направляють до нас списки цих людей, яких ми уже чекаємо у нас. Справа не в тому, що у нас велика черга чи збирається натовп, а в тому, що інколи ми самі не справляємося. Я відчула це нещодавно, коли власноруч запакувала їжу для 74 осіб за три години — це понад 460 кілограмів їжі. Це дуже важко.

Окрім продуктів харчування, у нас можна отримати одяг. Також раніше протягом року ми надавали  психологічну допомогу. Спочатку ми думали, що людей буде важко вмовити. Але на практиці цей напрям виявився дуже затребуваним. Українки перебували у стані депресії, апатії, не знали, як розповісти дітям про те, що відбувається. Було важливо все це проговорювати з психологом.

ОЩ: Як ви зі всім справляєтеся? Чи не бракує вам попередньої роботи?

АД: Мені здається, що я схожа на людину-оркестр. З одного боку, я віцепрезидент фонду, з іншого, коли потрібно, я закочую рукави і просто готую пакунки. Я з легкістю виконую будь-яку роботу. Якщо потрібно, розмовляю з воєводою, міністрами, послом України. Я намагаюся донести важливість того, що ми робимо, і шукаю союзників. Я роблю все це, бо так потрібно. Ми повинні допомагати, важливо бути добрими, порядними. Ми повинні робити для людей те, що хочемо, щоб вони робили для нас. Потреб сьогодні дуже багато, і ми не в силах задовольнити всіх їх. Часто доводиться вибирати і ухвалювати рішення.  Ще складніше просити донорів, спонсорів, навіть виробників їжі пожертвувати певну кількість допомоги.  Багато представників компаній гладять нас по плечу і кажуть: «Ви робите хорошу роботу, продовжуйте в такому ж дусі й надалі». Але щоб ми могли це робити й далі, нам потрібні гроші. Тому що ми наймаємо людей, яким треба заплатити за роботу. У нас повинні бути санітарні обстеження, спеціальні машини для перевезення продуктів харчування, продуктовий склад, який ми орендуємо. Сьогодні перед нами стоїть багато викликів. Я вірю, що ми впораємось із ними.

Я вірю, що  українці зможуть повернутися додому, що Україна буде прекрасною країною. На це, мабуть, потрібен час, але важливо, що ми разом

ОЩ: Що вам допомагає утримувати work-life balance?

АД: Дуже важливо розділити професійне та приватне життя. Тому я почала багато бігати, щоб відволікатися. Робота з надання допомоги є дуже складною. Хоча є ентузіазм та енергія, але я витрачаю чимало фізичних сил та часу. У Польщі досі існує переконання, що громадські активісти чи люди, які працюють у неурядових організаціях, мають все робити безкоштовно або за мінімальну зарплату. Це не той випадок. 

Також більше 10 років я займаюся йогою. Це час, коли я можу очистити свою енергію, голову і зігнати злість.Йога дає мені усвідомлення власного тіла та дарує більше спокою. Зараз я переважно займаюся вдома, за комп’ютером,  двічі на тиждень. Позитивні емоції мені дарують мандрівки та мій пес, який зі мною подорожує. 

ОЩ: Номінація на премію «Портрети сестринства» стала для вас несподіванкою?

АД: Телефонний дзвінок про те, що мене номінували, став великою несподіванкою. Я відразу запитала: «Хто це зробив? Кому я подобаюся? Хто згадав про мене? Невже речі, які я роблю, такі важливі?». Адже весь час думаю, що того, що я роблю, недостатньо. Я ловлю себе на думці: невже я зробила більше за інших жінок? Кожен з нас  робив і робить велику роботу. Кожна з нас є переможницею.

Попри свою самокритичність, я відчуваю велику честь за цю номінацію, це дає мені багато енергії. Крила просто виростають. Але я не перестаю думати, що цього замало

ОЩ: Що б ви хотіли сказати українцям, які виїхали з батьківщини і шукають своє місце під сонцем за кордоном?

АД: Кожна з вас має будувати свій власний маленький світ тут, в іншій країні, навіть якщо він тимчасовий. Створюйте власні невеликі спільноти та групи підтримки, щоб ви могли розраховувати одне на одного. Але також будьте відкритими до поляків. Ви маєте бути сильними. Україна неодмінно переможе!

У 2014 році Галина Андрушков разом з донькою Вікторією Батрин, щоб організовувати допомогу Україні, створили ініціативу Героям Майдану, у складі якої тоді було всього дві людини — вони самі. Минуло 10 років, їхній фонд тепер називається UNITERS, а об’єднує він понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи і cвіту. Видання Sestry дізналось, як їм це вдалось, що їх мотивує і що не дозволяє опустити руки у моменти абсолютного відчаю.

Галина Андрушков та Вікторія Батрин стали номінантками першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry.

‍Sestry: Як давно ви у Польщі і чому навчив вас досвід життя тут?

Галина Андрушков: Не надто люблю згадувати про ті часи. Приїхати в чужу країну з малою дитиною — це завжди виклик. Хоч Польща для мене не зовсім чужа, оскільки мій дід був поляком. Це був 97-й рік, тоді для українців не було стільки можливостей, як зараз. Ми фактично проклали цей шлях: все треба було виборювати, руйнувати стереотипи про українців. Я бралась за кожну роботу, працювала важко. Хотіла повернутись додому. Поверталася — але знову приїжджала сюди, тут легше було заробити гроші.

Щоб не бути в розлуці з донькою, через кілька років забрала її до себе. Вікторія дуже швидко почала розмовляти польською, без акценту. Пізніше очолила учнівський комітет, стала депутаткою Молодіжної Ради міста (Radna Młodzieżowej Rady Miasta Lublin). Це для нас була велика честь.

Вікторія Батрин: Я приїхала до Польщі десятирічною дівчинкою, у 2000-му. Одразу пішла до школи у Любліні. Якби я не навчилась добре говорити польською — це погано би про мене свідчило. У школі я була єдиною українкою — кимось ледь не «екзотичним» для однокласників. З іншого боку, для поляків — я теж була своєрідною «школою». На мені вони вчились, як оформлювати українську дитину до школи, як будувати з нею комунікацію. Думаю, це був дуже цікавий досвід

Після закінчення школи хотіла якнайшвидше стати самостійною і фінансово незалежною, тож суміщала навчання і роботу. Кілька років працювала менеджеркою в модельній агенції, пізніше — в акторській. Серед моїх обов’язків було — організовувати роботу великих груп осіб: домовлятись за різні кастинги, оплати тощо. Можна сказати, що це була дуже хороша підготовка до того, чим я займаюсь зараз.

Коли озираюсь на свій пройдений шлях тут, мені здається, що якби я залишилась в Україні — не стала б тією, ким я є сьогодні.

Буває, що любов до рідної країни міцнішає саме через відстань і час, проведений поза її межами. У мене сталось саме так. За моїми спостереженнями, те ж саме відчувають багато українців за кордоном

Sestry: Що стало переломним моментом у вашому житті? Як ви почали займатись волонтерською діяльністю?

ВБ: Коли в Україні почався Майдан і Революція Гідності — ми виходили на мітинги під посольство у Варшаві, були там майже щодня. Саме там познайомились з українським осередком, діаспорою: людьми, з якими тісно співпрацюємо зараз. Їздили до Києва на Майдан, возили медикаменти, які зібрали тут усі разом. Переломним моментом стало, мабуть, те, що до Варшави на лікування почали привозити поранених «майданівців». Інформація, де саме вони перебувають, не розголошувалась, ми довго їх шукали. Принесли їжу. Пригадую, як вперше зайшла до лікарні і познайомилась з одним із пацієнтів на ім’я Михайло. Він казав, що йому тут не подобається харчування, бо дають мало цибулі. Тож ми привезли йому ту цибулю (сміється).

ГА: Я дуже добре пам’ятаю свої перші емоції. Там був зовсім молодий юнак з Криму, з пораненням ока. Стояв відчужений, розгублений, як і решта хлопців... Я подумала: а що зараз відчуває його мама? Треба брати відповідальність за цих хлопців, адже рідні вдома за них переживають. Загалом тоді кожен хотів чимось допомогти. Були ситуації, коли потрібно було ставити волонтерів, щоб вони стримували потік волонтерів.

ВБ: Тоді ми, як і багато інших українців у Польщі, кожну вільну хвилину проводили у місцевих лікарнях: організовували роботу волонтерів, займалась перекладами документів, допомагали пораненим порозумітись з лікарями тощо. Мені завжди хотілося, щоб ті, хто потребує допомоги, не відчували себе самотніми та залишеними. А пізніше обставини почали складатись так, що інакше й не можна було.

Так все й почалось — і продовжується дотепер. 

Sestry: Відтоді минуло десять років. Що було між етапом допомоги пораненим активістам Революції Гідності — до створення і масштабування фонду UNITERS? 

ВБ: Спочатку була ініціатива Героїв Майдану — це те, що ми створили за умовні п’ять секунд. На той час я ще працювала в агенції, хотіли організувати концерт для збору коштів сім’ям поранених. Для заходу потрібна афіша, а в афіші треба було зазначити організаторів. Тож ми створили так звану «ініціативу Героїв Майдану», яка спочатку на практиці складалась з двох осіб: мене та мами. Згодом в Україні почались бойові дії на Донбасі, перші жертви. Хлопці, які на той час повернулись додому, інформували про потреби на фронті. Потреб було багато, ми передавали усе можливе. А потім до нас з однієї з областей прийшли списки дітей загиблих військовослужбовців…

ГА: Ми з Вікторією чаювали на кухні напередодні Дня Святого Миколая.

Я запитала її, який подарунок вона хоче. А вона відповіла: «А хто принесе подарунок тій дитині, у якої загинув батько»? І ми вирішили зробити це самі

Ми не розуміли тоді, який це обсяг роботи і який буде відгук. Поділились ідеєю в соцмережах, і до Різдва зібрали понад 900 подарунків, по кільканадцять кілограмів кожен. Люди з усієї Польщі відгукувались, цілими бусами привозили речі, солодощі, іграшки.

ВБ: А у наступні роки люди вже самі до нас телефонували і питали чи акція буде. Кожного наступного року ми сподівались, що цього разу це буде востаннє. І ось це вже — вдесяте. Фонд UNITERS ми створили для того, аби структурувати допомогу, мати більше можливостей — зокрема фінансових.

Sestry: Тобто ви почали займатись допомогою 24/7. Що для вас означає — волонтерство?

ГА: Протягом цих десяти років волонтерство стало для нас стилем життя. Для мене це — обов’язок, я старалась привити його також своїй доньці. Думаю, це вдалось без особливих зусиль. Ми мусимо бути пліч-о-пліч. Ми — нація, українці. Мабуть, тут також мало вплив сімейне виховання. Мої бабці, прабабці завжди говорили: треба триматися разом. Не питай  —  допоможи, коли бачиш потребу.

ВБ: У нас неймовірно велика і дружня родина, одна з наших традицій — щороку збиратись разом. А це — п’ять поколінь, 50-60 людей. Звісно, зараз через повномасштабну війну організувати зустрічі суттєво складніше. А волонтерська робота подарувала нам другу сім’ю. Стільки однодумців ми, напевно, не зустріти б за інших обставин.

Sestry: Серед тих, кому ви допомагали, теж знайшли друзів?

ВБ: Нерідко буває так, що діти, які отримували подарунки в рамках нашої акції «Свята без тата», потім самі стають нашими волонтерами. Деякі пакують чи доставляють подарунки на місцях, деякі — приєднались до нас у Польщі, коли стали вимушеними переселенцями. 

Якось до нас звернулись дітки, тато яких — військовослужбовець. Самі до нас написали у фейсбуці: що чули про нас, що хотіли б, аби супер-ельфи принесли їм подарунки. Ми, звісно, відгукнулись. Наступного року вони написали, що тепер не лише тато, а й мама пішла на фронт. І ми почали відправляти подарунки їм щорічно. Аж поки не отримали від них листа, що тепер вони самі йдуть захищати країну, оскільки досягли повноліття. В якості подарунка попросили у нас військову форму. 

Sestry: Як цьогоріч пройшла акція «Свята без тата»?

ВБ: Цього року ми передавали подарунки дітям, які з різних причин залишаться жити безпосередньо на лінії вогню. Зокрема, за нашими даними, станом на грудень 2023 року під Бахмутом та Краматорськом проживало понад 16 тисяч дітей. Вже під час свят до нас дійшла інформація, що в деяких регіонах частково почалась примусова евакуація дітей, тобто зараз, ймовірно, ця цифра менша.

Sestry: Подарунки доставляють безпосередньо військові? Для цього, вочевидь, потрібно ризикувати життям. 

ВБ: Так. Серед наших партнерів — ЗСУ та Цивільно-військове співробітництво. З Варшави наші волонтери доставляють подарунки до одного з найближчих пунктів біля лінії фронту. А місцеві військові вже безпосередньо розвозять за адресами. Часто це великий ризик. 

Нещодавно військові самі попросили нас передати подарунки дітям, для яких цьогорічні свята можуть виявитись останніми. Ми це зробили, а за кілька тижнів побоювання справдились. На жаль, діти загинули.

Sestry: Відомо, що на всіх фронтах допомога Україні згортається. Чи відчуваєте це ви на роботі власного фонду? 

ВБ: Дуже. Наприклад, цю межу дуже яскраво видно на цьогорічній акції «Свята без тата». Ми вперше зібрали так мало коштів. Довелось мудрувати, як зібрати ці подарунки. Ми — фонд, який, серед іншого, займається мілітарною допомогою. Це відлякує донорів, багато хто розглядає це як «підтримка війни». Тобто вони готові надавати, наприклад, підгузки, їжу. Але не військові аптечки, рюкзаки, бронежилети і т.д. Ми втомились пояснювати, що якщо ми не забезпечимо наших хлопців необхідним на фронт…

Sestry: …то може статись так, що й підгузки не буде кому міняти.

ВБ: Так. Така правда. Але ми намагаємось віддати на правильні потреби кожну копійку, яку отримуємо. Ми теж постійно звітуємо, щоб люди бачили потреби. Серед інших проблем — з’явилося дуже багато нових організацій, інколи таких, що руйнують довіру до фондів, яка роками будувалась. Але ми не опускаємо руки, адже щодня отримуємо прохання про допомогу від військових та цивільних.

ГА: Ми маємо один з найбільших пунктів допомоги біженцям, він функціонує у Варшаві кожного дня. Щодня 15 пекарень дає нам хліб. Люди досі приносять речі. Двічі на тиждень безкоштовну допомогу надають психологи та юристи українською та польською мовами. Пункт функціонує дуже добре, тут допомога не припинилась і навіть не зменшилась. 

Натомість обсяги допомоги Україні в цілому скоротились на відсотків 80. Для порівняння: раніше ми відправляли по 5-14 «двадцятитонників» з допомогою. А зараз, якщо відправимо хоча б два буси в день — це вже добре. При цьому треба докласти неабияких зусиль, щоб щось отримати. Коли ми мали запити від військових частин, могли протягом тижня зібрати до 100 бронежилетів, 2-3 дрони, багато різних потрібних речей додатково. Зараз ми можемо збирати місяць лише на дрони. 

Sestry: Що вважаєте своїм останнім вдалим проєктом?

ВБ: Я пишаюсь кожним нашим проєктом: «Свята без тата», «UnitersArt», «Agile with Ukraine». Пишаюсь кожною нашою волонтеркою і волонтером. Результат завжди додає сил, допомагає мобілізувати ресурси, щоб продовжувати діяти.

Нещодавно ми створили спеціальні тактичні рюкзаки для парамедиків. Відомо, що однією з найбільших проблем на фронті є неможливість надання якісної першої медичної допомоги та вчасного транспортування поранених до лікарень: поранені втрачають надто багато крові. Це, серед інших, стало причиною смерті Даніеля Штибера — поляка, який пішов захищати Україну. Його батько, з яким ми тримаємо постійний звʼязок багато розповідав нам про це. 

Тож ми завдяки координатору Юрію Лиховському та команді медиків розробили тактичний рюкзак, за допомогою якого можна не лише надати першу медичну допомогу при пораненнях, а й навіть проводити нескладні операції на місці. На створення такого рюкзака пішло майже півроку. Ми консультувалися з парамедиками та військовими, залучали найкращих фахівців з Польщі та України. 

Коли відправили рюкзаки на фронт — отримали дуже багато позитивних відгуків та подяк. Ці рюкзаки вже врятували не одне життя.

Sestry: Чи змінила вас війна, ці десять років волонтерської праці? Які якості ви в собі напрацювати?

ГА: З 2014 року ми співпрацюємо з Генеральним штабом України, з військовими. Я навчилася порядку. Ми вміємо виконувати роботу швидко та якісно. Не говорити багато. Дотримуватись обіцянок, які даємо самі собі. Навчилась чітко розмовляти, слухати, оперативно реагувати. Тепер знаю: послух і структурованість — рушійна сила. 

Раніше держоргани не сильно хотіли працювати з волонтерами, бо вважали їх «хаотичними». Волонтери, в свою чергу, вважали, що держоргани надто повільно виконують свою роботи. А військові — виконували накази «зверху». Цю систему потрібно було налагодити, і зараз вона працює.

ВБ: Я повністю змінила своє оточення. Стала більш терпеливою. Раніше я, народжена на західній частині України, не помічала, наскільки ми насправді різні з тими, хто походить зі східної.  Але це не означає, що ми не разом. Стала менш емоційною, перестала так яскраво реагувати на новини з України. Трохи лякаюся цього стану, розумію, що колись ці емоції мусять з мене вийти. Але стараюсь про це просто не думати.

Ми зараз — як роботи: працюємо задля результату й досягнення мети.

Sestry: Як виглядає втома очима волонтерів?

ГА: Це коли валишся з ніг під кінець робочого дня, а потім серед ночі різко прокидаєшся зі страхом, що про щось забула. Це те, що переслідує нас вже два роки. Неспроможність «переварити» всю інформацію, потреби. Це безсилля та постійні претензії до себе, що робиш замало. Це величезна відповідальність й емоційне вигорання.

Ще рік тому у людей було більше надії. Військові на лінії фронту, з якими ми спілкуємося, вже не з таким ентузіазмом, як раніше, переконують нас, що все буде добре

Такі настрої є всюди. Зокрема й від спонсорів, які майже нічого більше не дають, доводиться просити. 

ВБ: Ця праця дуже виснажлива психологічно. Ми часто спілкуємось з людьми, які пережили страшні речі, дізнаємось негативні новини з фронту. Періодично буває, коли це морально ламає. І в такі моменти важливо мати когось, хто тебе витягне, підбадьорить: подивись, ми зробили навіть більше, ніж могли. І ми одна для одної є такими людьми. Коли мама переживає гірші дні — я її підтримую, коли я — вона підтримує мене. Коли обоє — наша команда. Це наша опора. 

Sestry: Як вам вдається балансувати між роботою та приватними стосунками «мама-донька»?

ГА: За ці роки ми знайшли свою «золоту середину». Звісно, бувають різні ситуації. Але ми свідомі, що працюємо задля однієї мети. У нас різні характери, і вони чудово доповнюють один одного.

ВБ: Я дуже ціную таку можливість: працювати разом з мамою і виконувати щось набагато більше, ніж просто роботу.

Sestry: Усі стіни в офісі вашого фонду — в нагородах та подяках. З останніх — від голови Верховної Ради. Яка з нагород для вас найцінніша?

ВБ: Якщо відверто, для мене найбільш цінне — коли кажуть, що наша аптечка врятувала життя. Коли хлопці дзвонять і дякують за дрон, тепловізор, бронежилет. Звісно, ми цінуємо те, що держава шанує роботу волонтерських організацій. Важливою для нас є також подяка від Залужного. 

ГА: Мені завжди соромно отримувати ці нагороди. Це ми повинні дякувати: людям, які ризикували життям на Майдані, дітям, які втратили батьків, солдатам, які мерзнуть в окопах. Така жертва для мене — свята. 

Якось один із солдатів повернув нам аптечку, яку раніше передав йому наш фонд. Ця аптечка буквально врятувала хлопцеві життя. Але в неочікуваний спосіб: куля пройшла через сумку, відбилась від турнікету і — вилетіла. Тобто аптечка просто була в потрібному місці, в потрібний момент. Військовослужбовець віддав її нам як подяку за те, що живий. 

А ще — наші волонтери, які вже багато років допомагають в реалізації акції «Свята без тата» — називають себе «супер-ельфами». Ці супер-ельфи доставляють подарунки по всій Україні: серед них є військові, цивільні й навіть діти. Супер-ельфи також перебувають на фронті. Один з таких — Ігор — періодично надсилає нам з окопів фото написів «UNITERS» або «супер-ельф», які він зробив в глині, на дереві чи на гільзі. 

Це дуже приємно, що він навіть там згадує про нас, як про щось добре і світле. 

Фонд UNITERS обʼєднує понад 3000 волонтерів та співпрацює з 150 організаціями з України, Європи та cвіту.
Від початку повномасштабного вторгнення Росії фонд UNITERS передав для України 5080 тонн допомоги:

• 60 000 індивідуальних військових аптечок IFAK загальною вартістю 7,8 млн $ (31 200 000 PLN);
• 10 тактичних рюкзаків UNITERS для парамедиків на фронті загальною вартістю 25 тис $ (100 000 PLN);
• Понад 2500 штук бронежилетів та касок загальною вартістю 2,5 млн $ (8 750 000 PLN);
• 505 штук дронів та оптики (тепловізори, прилади нічного бачення) загальною вартістю 1,1 млн $ (4 090 500 PLN);
• 3000 тонн медичної допомоги (медичне обладнання, ліки, спеціальні препарати, дезинфектори, хірургічні набори тощо) вартістю близько 25 млн $ (98 407 500 PLN);
• Одяг та взуття (для військових та цивільних загальною вартістю близько 3 млн $ (11 808 900 PLN); 
• 281 тонна засобів гігієни загальною вартістю близько 5,5 млн $ (22 000 000 PLN);
• 374 266 подарунків для дітей загиблих Героїв в рамках акції «Свята без тата» загальною вартістю 4,7 млн $ (від 2014 до 2022).
  

Пунктом допомоги у Варшаві скористалось понад 800 000 вимушених переселенців. 
В рамках проєкту «UnitersArt» організовано 8 виставoк картин українських митців, а також благодійний аукціон.

‍

Ірена Тимотієвич

‍

‍

Марта Маєвська — мер міста Грубешів, що лише за 5 кілометрів від України. Саме вона ініціювала відкриття у лютому 2022-го року біля польсько-українського кордону центр прийому біженців. Вона об’єднала сотні волонтерів, які надавали українцям їжу, житло та психологічну підтримку, а також організувала систему реєстрації та координації перевезення біженців, завдяки якій тисячі людей змогли потрапити в інші міста Польщі та країни. За свій величезний внесок у допомогу українським біженцям Марта Маєвська стала номінанткою першої премії «Портрети сестринства», заснованої редакцією міжнародного журналу Sestry. Про складнощі в організації допомоги, підтримку поляків, власні страхи та мрії мер Грубешова розповіла в інтерв’ю виданню Sestry.

‍Оксана Щирба: У лютому 2022-го року вам вдалося виконати великий пласт роботи, організувавши різні напрямки допомоги для українських біженців. Як для вас почалося 24 лютого?

‍Марта Маєвська: Той ранок, коли в Україні почалася війна, я пам’ятаю, ніби це було сьогодні. Тоді я приїхала на роботу раніше звичайного, зателефонувала заступнику, секретарю і ще кільком особам. Ми вирішили, що потрібно самоорганізуватися. Тієї ж ночі, коли почалася війна, ми отримали першу інформацію від наших колег, які керують спортивно-оздоровчим центром, що туди прибули перші українці. Насправді це було єдине приміщення, єдина будівля, де можна було прийняти велику кількість людей. Ми дуже швидко організували там спальні місця: постелили килими, поставили ліжка. Привезли воду, їжу — забезпечили той мінімум, який був необхідний на початку. Кількість людей щодня збільшувалася. Звісно, я би ніколи все сама не організувала. Над цим працювала ціла команда небайдужих людей.  

Грубешів — невелике місто. Ми мали налагоджений контакт  з відповідними службами — поліцією, пожежною, прикордонною службами, різними організаціями. Добре пам'ятаю вечір 25 лютого, коли я була вдома і приймала гостей. Я сказала чоловікові, що від'їду ненадовго, десь на годинку, подивлюся, яка ситуація в центрі прийому біженців. Була приблизно 19-а година вечора. А повернулася я аж вранці. Щогодини приїжджало все більше і більше громадян України. Також ми отримали інформацію, що є люди, які перебувають у місті і не знають, куди прилаштуватися. Тому ми поїхали автівками забрати їх. 

Тоді я вперше попросила про допомогу публічно, виклала в інтернеті фото, на задньому фоні якого були підготовлені для воєнних біженців ліжка. Це викликало справжню хвилю допомоги. Нам привозили їжу, необхідні речі побуту. Згодом, коли дітей стало більше, ми  просили також про іграшки, памперси. Швидко сформувалися групи,  де люди взяли на себе різні обов'язки. Хтось дбав про дітей, хтось займався організацією харчування, хтось розкладав всі речі. І все сталося абсолютно природно. Дуже багато українок ще до початку повномасштабного вторгнення вийшли заміж за поляків. Вони приїхали до нашого центру і запропонували допомогу. Спочатку приїжджали допомагати люди з міста, потім з сусідніх населених пунктів, а  згодом з усієї Польщі та з-за кордону. 

Центр офіційно був відкритий за розпорядженням люблінського воєводи. Перші тижні у нас не було фінансування. Я не могла взяти жодної копійки з  державних коштів, навіть міських. Пізніше ми відкрили субрахунок, куди люди перечислювали пожертви. 

‍ОЩ: У чому основна місія центру допомоги?

ММ: Ідея полягала в тому, щоб центр прийому став місцем, куди українські громадяни приходитимуть в першу чергу. Вони отримують від нас першу допомогу та харчування, можуть помитися, поспати чи почекати на  когось, а потім, як правило, потрібно їхати далі — до пунктів, визначених як місця постійного проживання в Польщі. Ми як місто не мали цього. На початку була велика проблема з організацією транспортних засобів. Лише згодом підключилася Державна пожежна служба, яка надала свої автобуси з усієї Польщі і якими могли перевозити людей. 

Цих транспортних засобів було недостатньо, це призвело до того, що люди довше залишалися в пункті прийому біженців. Саме в Грубешові проходив перший прикордонний контроль, тому потяг, який прямував з України через Польщу, зупинявся у нашому місті. Деякі люди їхали далі, інші виходили у нас.

Було так, що водночас збиралося до 2000 осіб. Уявіть, три великих потоки — це 6000 людей. І всі вони приїжджали до нас. Усього наш центр прийняв приблизно 100 тисяч людей від початку війни

Інший важливий момент — реєстрація перебування українців у Польщі. Нам також довелося це організовувати самотужки, ніхто не допомагав, не показував, як це має виглядати. Найскладнішим виявилося те, що доводилося все робити вручну. На той момент не було системи, яка би дозволяла вводити дані, наприклад, в комп’ютер чи конкретну програму. Усе писали від руки. І тут важливу роль відіграли волонтери. Але ми також потребували людей на постійній основі, які нестимуть  відповідальність за свої завдання. На початку це було 54 особи. Вони керували пунктом перекладачів, психологів і волонтерів, які займалися сферою харчування, складів, перевезення тощо. Зараз це лише 9 осіб, тому що потік людей значно зменшився. На початку було іноді по 3000 людей на день. Інфраструктура будівлі, де знаходиться пункт допомоги, не була підготовлена ​​до цього. Бо це звичайний спортивний зал з елементарними умовами для функціонування. Нам довелося зробити дуже багато, щоб інфраструктура витримала все, що відбувалося в той момент, навіть такі звичайні речі, як водогін, каналізація, збір відходів. Ми тісно співпрацювали з нашими підприємцями та місцевими жителями.

Та кількість допомоги, яка дійшла до нас у вигляді продуктів, була величезною, тому в нас виникли проблеми зі зберіганням. І тут на допомогу прийшли підприємці, які відкрили для нас свої склади. Крім цього, ми опікувалися питанням допоміжних перевезень в Україну. Звичайно, у нас  все  задокументовано, куди ця допомога надходила. Ми налагодили кілька напрямків діяльності: допомога на місці, допомога з поїздами, гуманітарна допомога.

Сьогодні все  виглядає трохи інакше. Цьогоріч у січні був день, коли ніхто до нас не прийшов, але це був лише один день 

‍ОЩ: З якими основними проблемами стикалися і стикаються українські біженці?

ММ: На початку все було проблемою, тому що люди приходили до нас з поліетиленовим пакетом, однією сумкою або взагалі без нічого, і ми все організовували для подальшої поїздки. Питання телефонного зв’язку було дуже важливим. У людей не було карток, вони не могли телефонувати в Польщі.  Наші місцеві підприємці надавали їх безкоштовно. 

Ми також організували психологічну допомогу, бо всі люди були травмовані і потребували підтримки фахівця. Оскільки приїжджали в основному мами з дітьми, їм завжди була допомога, навіть така елементарна, як посидіти з дитиною. І в цьому допомагали волонтери. Була зима, холод, тому виникло питання з різними видами опалення, ковдрами. Ми організували харчування, яке передавали на кордон, де були величезні черги українців. Кожен намагався допомогти тим, чим міг.  

ОЩ: Які історії вам запам'яталися найбільше? 

ММ: Історій багато і всі вони особливі. Але є одна, яка зворушила мене до глибини душі. Пам'ятаю, приїхала мама з хлопцем, він був дуже наляканий, постійно плакав, кричав. Згодом виявилося, що дитина хвора на аутизм. Ні мама, ні бабуся не могли заспокоїти малого. Я пам’ятаю, як я звернулася до них, хотіла підтримати, хоча тоді ще не знала, що хлопчик хворий. І цей малий простягнув до мене руки і пішов до мене, зовсім незнайомої людини. За кілька хвилин він заспокоївся. Я забрала цю сім’ю до себе додому, де вони уже чекали на двоюрідного брата з Чехії. Хлопчику тоді було рівно стільки, як моєму синові, — 4 роки. Ця сім'я ніяк не могла сконтактуватись із родичами з Чехії. І, уявіть, величезний паркінг, заповнений сотнями автівок. Я виходжу з центру, мені на зустріч йде людина, яка говорить чеською. Я його запитала, чи він з Чехії і чи приїхав за жінкою з дитиною і бабусею. Він відповів ствердно. Це рука Божа, адже серед сотні автівок та людей треба було зустріти саме цього чоловіка. Ця історія найбільше мені запам’яталася. Але насправді їх було дуже багато. Люди в нашому центрі часто розповідали про себе — їм було важливо виговоритися.

Але були й такі, які мовчали, вони були так сильно травмовані, що не могли зронити ні слова. Лише згодом, через кілька днів, вони могли хоч щось розповісти 

ОЩ: Частина українців повернулась до України, інша — поїхала далі, в інші європейські країни. Як багато залишилося в Грубешові?

ММ: Небагато. Грубешів не є привабливим місцем для постійного проживання. Більшість людей, які перетинали кордон, уже думали, в яке велике місто поїдуть, — Вроцлав, Варшаву, Гданськ, Познань, Катовіце чи за кордон. Ті, хто залишився у Грубешові, вірили, що незабаром повернуться додому, або ж у них тут були родичі чи друзі. 

ОЩ: Як допомагаєте українцям сьогодні?

ММ: Ми робимо все те, що й робили на початку, тільки сьогодні це виглядає трохи по-іншому. Ми співпрацюємо з різними містами, організовуємо гуманітарну допомогу, яку переправляємо через місто Сокаль на Львівщині, яке далі займається організацією та розподілом. Це допомога пересічним громадянам, а також українським бійцям. Сьогодні ми ще закуповуємо генератори і пневматичні намети. 

ОЩ: Ваша команда, яка допомагала і допомагає, хто ці люди?

ММ: Це дуже велика кількість людей — посадовці, члени неурядових організацій, волонтери, мешканці Грубешова, які щодня виконують різноманітну роботу, ведуть бізнес, працюють в офісах, у сфері послуг. Це молоді особи, люди похилого віку. Я навіть не можу всіх загадати, бо боюся, що когось пропущу.  Це представники різних прошарків суспільства — від наймолодших до старших, від громадських активістів до підприємців. На початку кожен зробив свій внесок. Згодом людям потрібно було повернутися до повсякденних справ та попередньої роботи, тому кількість допомоги зменшилася. 

ОЩ: За свою діяльність Ви були нагороджені спеціальною відзнакою «Солідарність з Україною» у престижному Рейтингу органів місцевого самоврядування Республіки Польща. Що для Вас означає ця нагорода?

ММ: Це нагорода для всіх людей, які мені допомагали. Я отримала цю нагороду, бо є міським головою. Але насправді вона для всіх мешканців Грубешова, для всіх, хто зробив свій внесок з першого дня повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Я дуже вдячна всім за підтримку, бо на початку, зізнаюся чесно, я дуже хвилювалася, як ми все організуємо. Ніхто не міг передбачити,  що буде завтра, скільки приїде людей, як це буде виглядати, з чим нам доведеться зіткнутися. Ніхто не передбачав цього, ніхто не був до цього готовий.

Все, що ми зробили, було неможливим без великої кількості небайдужих людей, простих мешканців Грубешова. Це була справжня хвиля доброти

ОЩ: Як війна в Україні змінила Ваше життя?

ММ: Моє життя змінилося з першого дня великої війни. Вона показала нам, що хороше мирне життя може закінчитися будь-якої миті. І це не залежить тільки від нас. Відбувається те, на що ми не маємо впливу. Україна жила мирно — і через одного божевільного все змінилося. І ми не могли бути готові до цього. Звісно, ми, поляки, не дотичні до того, що відбувається на фронті і того, що пережили люди в Україні, але ми доклали максимум зусиль, щоб  допомогти тут, в Польщі. Що стосується змін у мені як в людині… Це ​​радість і вдячність за те, що я можу жити у країні під мирним небом, що люди мене не розчарували. Адже могло бути інакше. Гроші не так важливі, як люди. І я кажу, що в цьому немає нічого інноваційного, але ми просто забуваємо про це щодня.

Головний висновок — я можу розраховувати на людей у ​​важкі часи. І дякую за це кожному

‍ОЩ: Розкажіть, де шукаєте енергії для відновлення?

ММ: Вдома, в родині. Ви завжди повинні чітко говорити собі, що є певні речі, які ви не  можете зробити. Ми б взагалі нічого не могли зробити, якби не підтримка наших близьких. І життя, і робота вимагають багато енергії. Тож для мене своєрідним трампліном є сім'я. Вона найбільше стабілізує, дозволяє продовжувати нормально функціонувати. Крім того, я віруюча людина, віра дає величезну підтримку, великий поштовх рухатися вперед, робить позитивною людиною з оптимістичним ставленням до життя, незважаючи на численні проблеми, з якими ми стикаємося щодня.

ОЩ: Все частіше говорять про те, що всі втомлені війною: й українці, й  європейці. Чи згодні ви з цим?

ММ: На жаль, так. Втома від допомоги також була помітна в якийсь момент. Це сталося приблизно через рік. Люди почали йти від нас, пояснюючи це тим, що вони просто втомилися — фізично, психологічно, розумово. Ентузіазм допомоги теж зменшився. Проте я вважаю, що без допомоги Заходу, без допомоги інших європейських країн Україні буде дуже важко. І ця допомога має тривати. Не лише Європа, а й США повинні підтримувати Україну й надалі. Психопата Путіна треба зупинити. 

Завжди повинен допомагати сильніший. А це країни Західної Європи чи США — країни, які мають більші можливості. Я вважаю, що вони повинні спрямувати допомогу Україні зараз і на відбудову в майбутньому

ОЩ: Про що ви мрієте сьогодні?

ММ: Мої мрії досить буденні, тому що вони зосереджені на тому, щоб залишитися в живих якомога довше, щоб були здоровими мої найближчі. Також я би хотіла десь ізолюватися на місяць і присвятити цей час лише дому та близьким. Але поки що це нереально. Але це моя мрія. Також я мрію, щоб Грубешів, який має великий потенціал, розвивався як місто і щоб усі його мешканці жили щасливо.

Чий біль сильніший

З багатьма українськими біженками ми познайомилися в онлайн-групі Facebook, яку переселенки створили спеціально для спілкування без стигматизації. Адже коли раніше вони ділилися своїми труднощами та переживаннями в соціальних мережах, то часто чули на свою адресу: «Та що ви розумієте про біль та страждання на своїх «європейських курортах». А в моменти, коли розповідали про свої досягнення, їм дорікали, мовляв, яке право ви там маєте на радість, будьте скромнішими, не хизуйтеся своїм життям. Це й змусило біженок створити бульбашку для спілкування. Зараз у групі однодумців понад тисяча підписників.

Скриньку Пандори відчинив Президент Володимир Зеленський, який у новорічному привітанні необережно поділив українців на «біженців» та «громадян». І що б він не мав на увазі, ці слова спрацювали як підлите до вогню масло. Розмови про біженців звелися до агресивного з’ясування, чий біль є сильнішим.

Психологиня Ірина Овчар, яка два роки допомагає біженцям вирішувати психологічні проблеми, пояснює, що причина цієї агресії в тому, що війна — це один з найбільш травмуючих досвідів, які тільки можуть статися в житті людини. Ми накопичуємо в собі агресію на Путіна, на його оточення, на російських солдат, але спрямовуємо її на когось фізично доступного та більш вразливого, на знайому чи близьку людину.

— Хоча ця людина так само травмована, наш біль нам настільки важкий і нестерпний, що ми хочемо бодай частину його перекласти на іншого, — пояснює Ірина Овчар. — Рецепт подолання один: не закриватися у своїй бульбашці, розповідати про свої труднощі, про свої переживання, про свій шлях, не сподіваючись на миттєве розуміння. Але так само спробувати відчути себе на місці іншої людини, з іншим досвідом, яка живе в Україні у небезпеці й напрузі, щодня ризикує життям.

Двічі дискриміновані

Марію Брусову Росія двічі позбавляла домівки — спочатку у 2014 році, коли захопила Луганськ, вдруге — у 2022 році, коли атакувала Харків. Марія каже, що вона двічі була дискримінована — пережила хвилю стигматизації спочатку як внутрішньо переміщена особа (ВПО), а тепер як біженка до Німеччини.

— У статусі ВПО з Луганська я отримала море негативного, упередженого ставлення до себе: мені не хотіли здавати житло в Харкові, брати мене на роботу, бо «скоро поїдеш», до мене ставилися як до зрадниці, хоча логічно, якщо ти виїхала з Луганська на територію, яка підконтрольна Україні, йшлося про усвідомлений вибір на користь своєї Батьківщини. Ми залишилися без даху над головою, а моя мама пройшла десять кіл пекла й знецінення з боку чиновників, аби отримати мізерну допомогу для ВПО, — розповідає Марія Брусова.

Після повномасштабного вторгнення Марія, яка є єдиною опікункою сина та мами, разом з ними виїхала з Харкова до Німеччини. Тут Марія майже одразу вийшла на роботу — помічницею медсестри в центрі підтримки літніх людей. Паралельно вона вчить німецьку, вже підтвердила свої документи медичної сестри. Перебуваючи за кордоном, Марія не перестала бути громадянкою України. Вона відчуває відповідальність за свою країну, активно допомагає українських воїнам, збирає кошти на обладнання, консультує інших українок, як пройти процедуру нострифікації документів, заробляти собі на життя без втрати соціального статусу. А ще вона не планує повертатися додому.

— У мене немає впевненості, що зможу залишитися в Німеччини назавжди, але я цього прагну, — відверто каже Марія. — Основні причини не в економічних чинниках, хоча, безперечно, вони теж важливі (тут на посаді помічниці медсестри я можу заробити достатньо, щоб утримувати свою родину, а не працювати на 1,5 ставки, вечорами бігати районом, ставлячи крапельниці, при цьому ледве зводити кінці з кінцями). Основна причина залишитися — життя у недискримінаційному суспільстві. Я тут не 40-річна товста жінка ВПО, як було в Україні, а людина, особистість, професіоналка своєї справи.

Марія впевнена, що Україні потрібна активна діаспора, яка буде ходити на акції в підтримку України, надсилати донати для війська, адвокувати Україну в нових для себе спільнотах.

Стигматизація біженців зменшує в них бажання повертатися

Для тих українок, які вже переживали дискримінацію через своє соціальне становище, фраза «не громадяни» стала глибоким тригером.

42-річна Марина Каро з Житомирщини зараз мешкає в Шотландії. Виїхала туди з мамою та 10-річною донькою після дворічного проживання в Іспанії на запрошення майбутнього чоловіка. Вона дуже добре знає, як це — бути дискримінованою: у Марини інвалідність, яка неодноразово ставала перешкодою для побудови особистих стосунків та професійної реалізації в Україні.

— Через інвалідність мені відмовляли у працевлаштуванні, створювали нестерпні умови, бо я була «іншою». Всього, що я мала в житті, я досягала надзусиллями. Самостійно вивчила кілька мов, викладала польську та англійську мову у приватних школах, була волонтеркою організації скаутів на Житомирщині. Підтримувала мене в цьому лише мама. Попри фізичні проблеми з пересуванням, я змогла врятувати себе, свою дитину, свою літню маму, але замість підтримки зараз отримую знецінення, образи. Жінці завжди важче. Вона програє за будь-яких обставин там, де починають мірятися болем.

Виїхала за кордон — зрадниця. Не виїхала — погана мати. Волонтерка — значить краде. Не волонтерка — байдужа. Жінка завжди винна. Можливо, нам зрештою треба перестати мірятися болем?

А хто наш ворог?

Чимало моїх співрозмовниць мають подвійний досвід — в якийсь період вони були біженками, потім повернулися назад в Україну. Саме вони, побувавши в обох ролях і по різні боки кордону, усвідомили, що немає жодного українця, який би не відчув цю війну кожною клітинкою тіла.

— Мені дуже шкода, що представники української влади та окремі лідери громадської думки переводять фокус уваги з ворога, яким для нас всіх є Росія, на біженців, роблячи їх чи не бенефіціарами війни, — ділиться українка Вікторія із Сумщини. Жінка майже рік провела в Польщі, потім кілька місяців у Швеції разом зі своєї 11-річною донькою, повернулася в Україну, але зараз знову розмірковує про виїзд за кордон.

— Єдине місце, в якому я дійсно хотіла б опинитися — це Україна до 24 лютого 2022 року, — каже вона, — бо ніде мені тепер немає спокою та щастя. За кордоном тисячі труднощів: нова мова, відсутність даху над головою, фоновий хронічний стрес, відчуття другосортності, розірвані соціальні контакти. Мої батьки померли, з чоловіком ми давно розлучені. В Україні на мене ніхто не чекає. І навіть за таких умов за кордоном мене постійно аж нудило від туги за домом.

Однак рік в Україні, куди я повернулася свідомо, мене виснажив. Тут є дах над головою, хоч ми живемо в прикордонні. Я працювала у дві зміни — вдень на некваліфікованій роботі за 4500 гривень, яких ні на що не вистачає, ввечері — вчителькою у дитини, бо онлайн-навчання — це радше його імітація, а в школі досі немає бомбосховища. Вдень я на роботі, дитина сама вдома, повітряна тривога, вибухи, а у мене в голові одна думка: «Якщо загинути, то тільки разом. Кому вона, сиротою, треба, а я без неї — повішуся. Ніколи собі не пробачу, що привезла її на війну». Тому зараз готуємося знову їхати за кордон — до родичів у Швецію. Але вдома я залишаю свої серце та душу.

Україна — це місце, де я не хочу помирати, я хочу тут щасливо жити, як ми жили до повномасштабної війни.

Це життя у мене вкрала Росія, її народ та її військо, а не інші біженці, які будують своє життя за кордоном

Я весь час про це пам’ятаю, і не розумію, чому це не транслює наша влада, замість пускати хвилі хейту на українців за межами країни.

Україні потрібна культура діалогу між своїми

Українцям треба будувати діалоги, враховуючи травматичний досвід кожної з груп, впевнена Наталя Кертичак, членкиня правління та координаторка проєктів польського Фонду «Освіта для демократії». Нещодавно спільно з Катажиною Комар Мацинською в Українському Народному домі в Перемишлі вони провели вже третій тренінг з діалогу й трансформації конфлікту.

— Ми вчимося бути разом попри різниці та поділи, розуміти потреби та почуття інших людей, з іншими поглядами, щоб зберегти відчуття спільноти, — пояснює Наталя Кертичак.

На кожному такому тренінгу організаторки розмовляють на теми, які пропонують самі учасники та учасниці. Серед тем були: різний досвід українок під час війни, як будувати взаєморозуміння між цивільними та військовими, чи має право на існування російська мова в Україні, як вшановувати пам'ять загиблих героїв України, чи допустимий відпочинок під час війни, як порозумітися переселенцям, біженцям та людям з більш безпечних міст, які найменше зачепила війна.

— Для мене те, що самі учасниці тренінгів пропонують ці теми, означає, що вони важливі для нашого суспільства, — каже Наталія Кертичак. — Люди хочуть про це говорити, вони не хочуть це замовчувати. Перше правило: ми маємо бути готові слухати про досвід і погляди інших. Слухати, стримуючи свою оцінку: не критикувати, не коментувати, не давати порад. Зазначу, що це не означає, що ми маємо погоджуватись з іншою думкою — ми просто маємо прийняти, що інші думки існують. Слухати та розуміти допомагають уточнюючі запитання, поставлені зі щирої цікавості, а не критики до іншої людини. Як перестати сваритись? Почати із себе. Не загострювати дискусії, чи то в соцмережах, чи в реальному житті. Прийняти, що ми не обов’язково зійдемось на одній «правильній» думці. Ми не повинні прагнути перемогти в кожній дискусії. Варто шукати в собі повагу до інших, водночас вчитися краще розуміти себе.

Українки в статусі біженок не заслуговують на дискримінацію, бо тисячі з них, навіть за кордоном, залишаються відданими громадянками своєї країни. Навіть попри те, що замість подяки чують на свою адресу образи та знецінення...

Розколяда — це традиційне українське дійство, що символізує прощання з різдвяними та новорічними святами. За давньою гуцульською традицією, таки проводи дозволяють благополучно дожити до наступного року. Тож щоб наступні свята точно наступили на наших умовах без війни, кілька сотень людей зібралися у варшавському клубі Scena CHMIELNA послухати українські пісні та взяти участь у благодійному аукціоні. Дохід з квитків був повністю перерахований на збір для української армії.

«Насправді Розколяда, яка відбулася у Варшаві, це наша спроба вбити двох зайців одним пострілом, —  пояснює Sestry лідерка Euromaidan Warszawa Наталка Панченко. — З одного боку, ми хочемо нагадати людям про давню українську традицію, а по-друге, ми вирішили використати цю можливість для того, щоб зібрати більше пожертв для ЗСУ. Ми зараз проводимо збір на FPV-дрони, і він досить великій — це пів мільйона гривень. Ми вигадували дуже багато способів, як зібрати гроші якнайшвидше, оскільки часу на фронті обмаль. «Розколяда» й аукціон — це величезний вклад у наш збір, і ми дуже дякуємо всім, хто нас підтримав, хто підтримав Україну і ЗСУ».

Свято розпочалося із запального й дуже гучного  шоу барабанщиків Rhythmmen. Під час заходу гурт був нагороджений почесною відзнакою за створення та популяризацію українського контенту, мови та культури.

Співачка ZBOROVSKA — наймолодша учасниця концерту, їй 16 років, і в Польщі дівчина опинилися саме через війну. Незважаючи на молодий вік, вона бере активну участь у благодійних заходах і сама пише пісні.

«Я родом з Миколаївської області, з міста Южноукраїнськ, в якому є атомна електростанція. І коли російські війська підійшли до сусіднього міста, ми з мамою виїхали до Німеччини і 14 місяців прожили там. Мені було важко призвичаїтися до іншого менталітету, побудувати стосунки з однокласниками, але там я почала писати пісні. В Польщі почуваюся набагато краще, тут чудові люди. Навчаюся, проживаю у гуртожитку, виступаю на благодійних заходах. Це мій спосіб сказати «дякую» тим, хто нас захищає та пришвидшити перемогу», — розповіла Анна Зборовська.

Фіналіст Європейського сезону «Голос країни» з команди Юлії Саніної Влад Пелих у Польщі вже два роки. Він приїхав з села Пологи Запорізької області, що зараз знаходиться під окупацією. У нього залишилося багато рідних в Україні, і сам Влад мріє повернутися додому.

«Вірю, що колись зможу поїхати в своє рідне село, побачити знайомих, однокласників. Я знаю, цей момент настане, а зараз ми робимо все, щоб наблизити перемогу. Голос — це моя зброя, я мрію зробити кар'єру співака вдома, а наразі активно беру участь у подібних заходах. Разом з командою ми вже були в 20 польських містах з концертами», — розповів Влад.

Його колега по цеху Андрій Жучковський теж не вперше виступає на благодійних концертах. «Минулого разу за вечір тут ми зібрали близько 60 тисяч гривень для ЗСУ», — радіє Андрій.

Загалом «Розколяда» пройшла в надихаючій щирій атмосфері, а енергія, яку співаки вкладали в свої виступи, була такою потужною, що заохочувала донатити.

У лідера Korbut Band на фронті загинув товариш, і саме дня нього Роман написав пісню, яку заспівав зі сцени. Глядачі відчували емоції артистів, активно підспівували, а із зали постійно лунало «Слава Україні!».

«Це наш десятий благодійний виступ. Відчуваю велике щастя, коли, виступаючи, можу допомогти своїй країні», — вважає співачка в стилі інді-поп Darie Lu.

«Вдома одразу повішу його на почесне місце. Це та річ, що точно буде передаватися з покоління в покоління. На першу акцію «Євромайдану» я прийшов, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС, і з того часу буваю на всіх їхніх акціях», — поділився володар лота Андрій Рогульський.

Крім прапора, на аукціоні за 300 злотих продали колекційну горілку за перемогу із зображенням потопленого російського військового корабля. Подушку в повний людський зріст із зображенням Валерія Залужного купили двічі: спочатку чоловік придбав її за 400 злотих, після чого знову подарував аукціону, і вдруге вона пішла з молотка вже за 450 злотих. Так популярність головнокомандувача ЗСУ принесла 1750 злотих (за прапор і подушку разом)  на дрони. Також пішов з аукціону сертифікат на фотосесію на суму понад 400 злотих та фотосесію all inclisive від Ольги Осипової за 800 злотих. Вхід на концерт коштував 50 злотих, відвідали «Розколяду» кілька сотень людей, чимало з них залишали свої донати також у спеціальних скриньках для пожертв. Усі гроші організатори пообіцяли перерахувати на підтримку України.

Репортаж підготували Анастасія Янченко і Юлія Ладнова

За майже 8 років Олена Ярошенко організувала понад пів сотні яскравих весіллів для закоханих військових. І все безкоштовно. Ідея робити справжні свята для захисників та захисниць прийшла 2016-го. Волонтерка із Запоріжжя хотіла, аби на війні було більше кохання та світла. Так народився її проєкт «Кохання перемагає». Разом з командою волонтерів вони допомагають військовим обрати обручки, весільну сукню, організувати церемонію розпису. Для видання Sestry Олена Ярошенко розповіла про свій шлях у весільному бізнесі, волонтерство, обрядові традиції та незабутні історії молодят. 

Як все починалося…

За освітою я — управлінець-економіст, але тривалий період свого життя віддала КВН. Була у збірній команді Запоріжжя. Та, звісно, цією справою не займатимешся все життя. Поступово більшість моїх друзів з команди ставали ведучими. А мені захотілося допомагати людям організовувати весілля — робити незабутні свята для молодят. І вже майже 18 років я цим займаюся. Паралельно з весільною агенцією створила школу координаторів, організаторів  та наречених. Ми мали вдячних клієнтів, бізнес розвивався. Так було до початку війни в Україні. 2014-й змінив наші життя. Після наступу на Донецьк у Запоріжжі почали з’являтися перші переселенці. Ніхто не знав, як їм допомогти. Ми знайшли приміщення і організували перший у місті Центр допомоги вимушеним переселенцям. А з вересня 14-го я вже почала їздити на фронт як волонтерка.  Майже кожні два тижні. І так до 20-го.  Дороги Маріупольського напрямку стали для мене рідними. Серед моїх друзів побільшало військових. Вони ділилися особистим життям. Часто чула розповіді про бажання одружитися та весілля мрії. І саме тоді я вирішила допомагати військовим одружуватися у воєнний час.  У 2016-го народився наш проєкт «Кохання перемагає». Чому така назва? Коли хлопці поверталися з війни, особливо молоді чоловіки, і не мали якоря, який їх би тримав, вони зазвичай одразу поверталися на фронт. А якір — це кохання. Це кохана жінка, родина, дитина.

Адже кохання перемагає навіть війну. Коли у чоловіка є заради чого жити, він пройде вогонь та пекло. І зробить усе, аби  повернутися

Спочатку я допомагала порадами, а потім до моєї команди почали доєднуватися інші волонтери — флористи, фотографи, візажисти. Місцевий салон весільних вбрань подарував нам перші 10 суконь, які ми безкоштовно даємо у прокат нареченим. На сьогодні їх вже 80. Щомісяця намагаємося оновлювати гардероб. Ті сукні, які є не дуже популярними у нас, «не вмирають». Ми їх удосконалюємо. Якщо фасон застарілий, віддаємо у дитячі садочки, театральні студії. І там вони продовжують далі жити. Нам присилають сукні навіть з-за кордону. Інколи мені пишуть військовослужбовиці, які виходять заміж або їхні рідні, і запитують, чи можемо ми чимось допомогти? Ми робимо це навіть дистанційно. Наречена відсилає нам свої параметри, і ми підбираємо кілька весільних суконь на вибір. Збираємо навіть рушники, ікони, весільні келихи. Після церемонії всі сукні повертаються. Побувавши у хімчистці, весільне вбрання служить далі.

Перші такі безкоштовні весілля були для друзів-військових. Далі — друзі друзів. А тепер звертаються з усіх куточків України. За тиждень до повномасштабного вторгнення я переїхала до Хмельницького. Там базувалася військова частина мого чоловіка. І, звісно, перевезла свій проєкт «Кохання перемагає». Відтак тепер маю дві команди, які повністю організовують і проводять весілля — у Хмельницькому та Запоріжжі. 

Команда однодумців

У Хмельницькому збирати команду виявилося не просто, але цілком реально. Безкоштовно допомагати військовим погодилася дівчинка-візажистка. Є декілька фотографів та кондитерка, яка пече весільні торти молодятам.  А одна з власниць місцевих кав’ярень зголосилася, за потреби,  безкоштовно надавати приміщення для весілля.  На жаль, у Запоріжжі деякий бізнес, який нам суттєво допомагав, постраждав від російських ракет. В один із закладів вже двічі прилетіли російські ракети.  

Наш проєкт ніхто не фінансує. Він об’єднав однодумців. У кожного своя зона відповідальності. Якщо ми збираємо наречену, я її повністю одягаю, підбираю сукні. Дівчата-візажисти фарбують, перукарі роблять зачіску, а фотограф — незабутні фото. Як правило, ми намагаємося все робити із мінімальними затратами. 

До повномасштабного вторгнення ми часто організовували весільні церемонії на фронті. Наприклад, якщо весілля було у Маріуполі, я виїжджала туди сама, брала все необхідне і проводила церемонію. Часто розписувала молодят просто на березі моря. Утім, зараз робити весілля на передовій набагато складніше. Бо там, де стоять хлопці, не завжди пускають наречену.    

У Хмельницькому до нас звертається не багато людей. Про нас мало хто знає. Тож, аби надати розголосу, я навіть ходила до директора місцевого  РАГСу, давала свої  візитівки. Проте минув майже  рік — і жодного дзвінка звідти не було. Місцеві якось у мене запитували: «Навіщо ви робите це безкоштовно, якщо на  весіллях можна заробити гроші?». У таких випадках я одразу запитую: «У вас є хтось на фронті?». Відповідь очевидна: «Ні». Як розумієте, далі немає про що з такими людьми говорити.

Кожне весілля — унікальна історія

У мене часто питають, скільки весільних церемоній я організувала військовим? Особисто — з пів сотні точно. А тих, кому допомагаємо дистанційно, взагалі не рахую. За весь цей час було чимало різноманітних історій. Одного разу на мій день народження в офіс у Запоріжжі забігає незнайома дівчина і каже: «Мій наречений прийшов на день у відпустку, і нам у РАГСі сказали, що ви можете мене зібрати як наречену». І ми це зробили. Одна подружка прасувала фату, інша — побігла до бабусь, які у переході торгують квітами. Зібрала букет нареченої. Макіяж робили тим, що мали у косметичках. Наречену ми зібрали за дві години.  

Була ще історія молодят, які познайомились у Фейсбуці, на сторінці «Атошні знайомства». Прийшли до мене розписуватися. Але була проблема — у нареченої донька від першого шлюбу не сприймала нового чоловіка мами. І у нас виник задум. Коли молодята обмінялися обітницями та обручками, я кажу: «А зараз наречений зробить пропозицію ще одній дівчині». Гості шоковані. Наречений повертається до доньки коханої, стає на одне коліно, дарує ланцюжок з сердечком і каже: «Я прошу тебе стати моєю донькою». Всі плачуть, дитина кричить: «Так, я згодна». Що після цього? У них дуже гарні стосунки. Коли він повертається у відпустку, у них є звичай: тільки вдвох вони їдуть їсти морозиво. 

Я всім розказую ще одну цікаву історію. Він — український військовий, який 4 роки тому у соцмережах познайомився з дівчиною із Росії, співали онлайн у караоке. І от у 18-му році вона приїздить до нього. За два роки вони вирішили одружитися. Помпезного весілля вона не хотіла, єдине попросила, аби ми  посвятили її в українки. Такого обряду не існує. Тому ми прийшли до рідновірів (релігійно-світоглядна течія, орієнтована на відродження та впровадження у сучасне повсякденне життя дохристиянських світоглядних засад і релігійних практик. — Авт.), разом почали його вигадувати. Весілля, розпис та посвяту організували у церкві на Хортиці. Вінчання провів військовий капелан. Батьки нареченої спостерігали за церемонією онлайн, але нічого не розуміли, бо все було українською мовою. Батько, колишній псковський десантник, не витримав. Встав і майже одразу пішов. Далі ми почали мазати щоки і руки нареченій святою землею Хортиці і омивати водою з нашого Дніпра. А потім я  сказала: «Відрікайся від свого коріння і приймай Україну в серце. Обіцяй захищати її ціною свого життя». І вона відповіла: «Обіцяю! Слава Україні!». На жаль, у цієї пари фінал кохання не щасливий. Вони розлучилися, але дівчина залишилася жити у Запоріжжі.

Я знаю долі багатьох пар. На жаль, є й загиблі хлопці та дівчата. Якось до нас звернувся військовий, який побачив мої весільні роботи у ТікТоку. Він попросив допомогти зробити пропозицію дівчині. Їй було шістнадцять. Вона вчилася на флориста, я запросила її на майстер-клас флориста І саме там хлопець зробив їй пропозицію. Батьки дали згоду. Однак, менше ніж за місяць він загинув. Це  було боляче для усіх.

І ми зрозуміли, що будемо ще більше робити таких свят, бо це єдина пам'ять, яка в них залишиться на все життя. Адже ми не знаємо, що буде завтра  

70% —  українські весілля

За час війни вподобання українців змінилися. Більшість молодят повертаються  до давніх українських традицій. Так, чоловіки замість офіційних ділових костюмів надають перевагу військовій формі  або вишиванкам. Щодо обрядових традицій, то наречена звечора пече коровай як символ лона та плодючості, а наречений як козак наступного дня пробиває його шаблею. Серед цікавинок — молодята проходять під вісьмома старовинними рушниками. Кожен — це  одне побажання парі. Я також внесла трішечки свого: ми посипаємо наречених з двох сторін фарбованим рисом. Це неймовірно красиво. Перед першим поцілунком мажемо їм губи медом, щоб життя було солодким. Такі маленькі нюанси, але вони роблять реєстрацію більш душевною та родинною.

Якщо раніше найбезціннішим кадром на весіллі був момент, коли наречений бачить наречену у весільній сукні вперше, то зараз —  коли чоловіки військові дають весільну обітницю. Ми її трішки змінили. Тепер вони кажуть такі слова: «Обіцяю бути у радості і в горі, у  хворобі і здравії, багатстві і бідності, у мирі і війні разом!». 

І, знаєте, це незабутньо. Коли у здоровенного, з виду брутального чоловіка, тремтять руки та губи, коли кожне слово обітниці  він промовляє  зі сльозами в очах, ти розумієш, що для нього це дуже важливо, — і це найкращі моменти в його житті.

Під час війни треба жити, не ставити життя на паузу. Обов’язково одружуватися

Бо навіть один день, який ми даруємо цим парам, може бути єдиним і найкращим в їхньому житті.  До того ж це додає їм сили, окрилює. Їхня родина — пора під ногами, яка тримає. 

Працювати на перемогу

Я всім кажу, що я існую у декількох світах. Люди, які мешкають тільки в мирному житті, вони не розуміють військових. Військові, які на війні, не розуміють цивільних. Мені рятує те, що ці два світи я можу поєднувати.

Мої принципи, цінності і пріоритети війна змінила ще у 14-му році, коли почали гинути перші наші друзі. На сьогодні у мене більше чверті записної книжки — це ті, хто кого немає. Знаєте, коли йдеш по Запорізькому кладовищі, вітаєшся майже з кожної могилою. Це страшно. Я ніколи не думала, що шурхіт прапорів   може бути таким страшним. Ти йдеш, а воно позаду шелестить, немов крила у янголів. І ти розумієш, що цінності не у шубах, діамантах чи крутих машинах. Треба жити сьогоднішнім днем, насолоджуватись стосунками з дітьми. Я для себе зрозуміла, що через те, що я впродовж восьми років регулярно їздила  на фронт, я не побачила, як виросла моя дитина. Для мене син залишився тим хлопчиком у 3-му класі. А потім бах — і переді мною вже чоловік-одинадцятикласник. Зараз я намагаюсь якомога більше з ним спілкуватися.

У нас є сьогодні, але ми не знаємо, чи буде завтра. Щоб воно було, ми повинні всі працювати на перемогу 

Я дуже хочу, щоб моє рідне Запоріжжя повернулося до нормального життя. Я хочу повернутися у бізнес, який був до війни. Я дуже хочу, щоб мої друзі повернулися живими. Хочу жити у відбудованій європейській країні. Я з гордістю хотіла б сказати, що коли у мого сина був вибір — поїхати до батька у Брюссель, де той мешкає вже багато років, чи залишитися в Україні, він обрав батьківщину. А ще я хочу, щоб кожна дитина, яка втратила батьків, знайшла родину. Я сподіваюся, що закони трішки змінять, і мої друзі і я залюбки прийняли б у родину дитину, в якої війна забрала найдорожчих людей. Впевнена, що ми змогли б подарувати їй ту забуту любов. Бо кохання все ж таки перемагає і дає надію.

У мами нещодавно діагностували рак, батько на війні, а ти — біженка в далекій Португалії. Здавалося б, менш вдалого часу для вагітності годі й шукати. Та коли Анастасія побачила результати тесту, думка про переривання вагітності не з’явилася ні на мить. Через неповних вісім місяців стресу, втоми та страху за своє фінансове становище вона народила Ніколаса, який «витягнув усю родину». 

«Я нікуди не збиралася їхати»

Початок повномасштабного вторгнення Анастасія разом із сім’єю — чоловіком та шестирічним сином — зустріли в Одесі. Ще за кілька місяців до цього вона вирішила: «якщо почнеться», не буде виїжджати з України. Коли таки «почалося», жінка до останнього відмовлялася залишати рідне місто. Вирішальним став дзвінок батька: 

— Я нікуди не збиралася їхати. Батько, ветеран АТО, пішов добровольцем на війну, казав що це не так, як було у 2014-му році і що я маю виїхати у безпечне місце. Я не знала що на нас чекає, ми не мали якогось чіткого плану. Після одинадцяти годин в черзі ми все ж таки перетнули кордон з Молдовою. Нас підвезли до міста, але що робити далі ми гадки не мали.

Коли сім’я виїжджала з Одеси, вони не мали навіть валізи — всі речі пакували в пакети з супермаркетів, а хвилястий папужка на ім'я Кеша долав шлях в пластиковій коробці для хатніх дрібничок. 

Чоловік Анастасії має двох дітей від першого шлюбу, тож він виїхав разом із родиною. Вирішили рухатися до Португалії, де живе сестра Сергія. 4000 тисячі кілометрів долали понад тиждень. Спочатку автобусом до Румунії, потім потягом до Угорщини, далі Польща — і вже потім Португалія. 

‍Чорна смуга у житті, дві — у тесті на вагітність

Попри очікування, березнева Португалія справила на жінку доволі гнітюче враження: постійні дощі, кам’яні будинки без опалення, постійне відчуття холоду. Адаптація тривала до пізньої весни: від місцевої громади родина отримала скромне, але окреме житло, розібралися із документами. 

Та насолодитися спокоєм не вдавалося. Тривожні новини надходили з фронту, де служив батько дівчини. Матері Анастасії, яка залишалась в Україні, після початку російського вторгнення діагностували рак. Тривалими вмовляннями рідні переконали жінку їхати в Португалію, де лікування безкоштовне й де вони, власне, зможуть за нею доглядати. 

Настя не вчила мову, не шукала місцеву роботу, бо всі її зусилля були спрямовані на організацію побуту та лікування матері. Дуже допомагали місцеві волонтери та громада — хтось речима, посудом, технікою, хтось — продуктовими наборами. Влітку 2022-го мама почала курс хіміотерапії й особливо потребувала допомоги, тож коли восени стало відомо про вагітність, першою реакцією став страх — страх не витримати. 

— Мені, звичайно, хотілось другу дитину. Але я в іншій країні, у мами рак. Переживала, чи потягнемо ми фінансово другу дитину, чи вистачаить моральних та фізичних сил, бо ми не знали, як мама буде почуватися. І взагалі були такі випадки, що мама не вставала, мені треба було все приготувати й зробити, а коли дитинка народжується, то треба весь час бути із нею. Переживала, чи зможу з усім впоратися, — розповідає Настя. 

Розповісти рідним про вагітність жінка не наважувалася майже три місяці, знав тільки чоловік. Та переживання виявилися даремними — найближчі родичі дуже зраділи за подружжя. Найважче було донести щасливу новину на фронт — до тата. Він був у гарячих точках, подовгу не виходив на зв’язок. 

Анастасія пригадує, як намагалася додзвонитися до батька:

— Я хотіла йому сказати новину по відео, щоб бачити його обличчя. Але він не виходив на зв’язок. Потім розповідав, як він з побратимами спав в окопі у воді, бо лили дощі, лежав на якихось дошках, під спину підкладав «бронік» — так і спали. Я таки вирішила йому написати, може, спіймає зв’язок, прочитає мою новину.  

Вагітна Настя супроводжувала маму на хіміотерапію, постійно читала новини з України та займалася господарством і вихованням старшого сина. Саме сукупний рівень стресу та переживань вона вважає причиною передчасних пологів. Ніколас з’явився на світ на 34-му тижні та важив менш двох кілограмів. 

‍Перинатальна медицина в Португалії: умови для біженців

Маючи досвід пологів і в Україні, і в Португалії (в обидвох випадках вона користувалася послугами державних клінік), Анастасія підмічає відмінності та схожості перинатальної медицини в обох країнах. Методики лікування, пакет аналізів та досліджень — однакові. А от головна відмінність, яка вразила жінку, — у ставленні до породіллі. У південній країні до вагітності ставляться простіше, каже Анастасія:

— Коли я в Україні була вагітна, то таке враження було, що я їм грошей винна. Вони якось на тебе починають тиснути, одразу якось повчати, гарчати. А тут набагато легше, нема таких стресів під час походів до лікарні, на УЗД, хоча тут і важче було записатися на скринінг.

Біженці з України мають такі ж права на медицину, як і будь-хто, хто легально проживає в Португалії. Під час оформлення тимчасового захисту українцям видають NISS (Número de Identificação da Segurança Social) — номер соціального страхування, який зокрема дає доступ до державної медичної системи. 

Медичне обслуговування під час вагітності відбувається за наступним алгоритмом:

1. Після настання вагітності жінка має прийти до сімейного лікаря, який призначить необхідні аналізи для підтвердження вагітності та діагностики стану майбутньої мами;
2. Майбутня мама отримує «паспорт вагітної» — документ з основною інформацією про здоров’я мами та дитини, який потрібно постійно мати при собі; 
3. Лікар дасть направлення на наступні дослідження, їх можна пройти як в державних установах, так і в приватних клініках за попереднім записом; 
4. Залежно від стану здоров’я жінки та дитини, регулярність наступних візитів може бути різною, зазвичай це близько одного разу на місяць;
5. Для пологів можна обрати будь-яку державну клініку. Якщо особливих побажань немає — вибір паде на лікарню за місцем проживання.

Починаючи з 12-го тижня вагітності й до пологів, усі жінки мають право на державні виплати. Анастасія отримувала 180 євро на місяць, але ця сума може змінюватися залежно від рівня доходу сім’ї. Чим нижчий дохід — тим більша допомога. Також сума збільшується, якщо майбутня мама чекає на двійню чи трійню. 

Після пологів також є фінансова допомога, яка виплачується до досягнення дитиною повноліття. Ця сума так само змінюється від рівня доходу сім’ї та віку дитини. Ніколас, якому зараз менше року, отримує 200 євро, а його старший брат — семирічний Олександр — 50.

Усе медичне обслуговування, включно із перебуванням у лікарні, абсолютно безкоштовне. 

— В Україні ти не платиш за прийом у свого гінеколога, за аналізи, які робиш в пологовому й перші УЗД безкоштовні, решта — за власний кошт. Я народжувала в 4-му пологовому будинку в Запоріжжі, там треба було все приносити: постільну білизну, навіть сміттєві пакети. В пологовий зал лікарям і мило, і паперові рушники… Вони там дають список всякої дрібноти — шприци, системи, таке. У Португалії, якщо ти була десь в крамниці й у тебе з собою тільки твоя сумочка, а у тебе почалися пологи, ти можеш нікуди не заїжджати, у тебе може бути нуль євро. Тобі видають все — одяг, самі міняють постіль, все. Ніякі чайники, нічого тягнути не треба, — ділиться Анастасія. 

Єдиною незручністю був мовний бар’єр, розповідає жінка, але і це не стало великою проблемою. Спілкування з медиками під час пологів обмежувалося кількома словами, суть яких була інтуїтивно зрозуміла. А на випадок непорозумінь вона весь час тримала в руках телефон з увімкненим гугл-перекладачем. 

Оскільки Ніколас народився передчасно, йому була потрібна особлива увага. Породіллю виписали вже за кілька днів, а от новонароджений мав залишитися в спеціальній палаті. Анастасія приходила до сина щоденно — з 9:00 до 18-ї. Такий графік.  

Лікарі та медсестри були до неї дуже приязними, не зважаючи на те, що молода мама не говорить португальською вільно, вони багато спілкувалися. Лікарі цікавилися її самопочуттям, настроєм, питали, як вони з родиною влаштувалися в Португалії. Вже потім вона зрозуміла, що це були не дружні бесіди, усе, що вона розповідала, стало частиною лікарняного звіту:

— Вони спілкуються з тобою наче як знайомі, а виявляється, це все нотується і вони роблять якийсь свій звіт. Бо коли я сказала, що мій чоловік не працює, через два дні до мене прибігла соціальна робітниця, сказала, що їй повідомили в лікарні, що мій чоловік не працює, і оскільки я теж тут не працювала, то жінка питала, як ми збираємося годувати дитину. Я пояснила, що чоловік працює, але неофіційно. Вона десь ще півтори сторінки про мене розписала всіляких деталей, але сказала, що все добре, перевірка не буде до нас приходити.

Занотовували не тільки її історії про побут і стосунки в сім’ї. Лікарі фіксували, як вона взаємодіяла з дитиною, коли вперше сама поміняла підгузок, коли купала малечу без допомоги медсестри. Медперсонал не ставив умов, а тільки ввічливо пропонував їй спробувати виконати обов’язкові ритуали. Анастасія, маючи досвід догляду за старшим сином, не мала проблем із взаємодією з дитиною і добре знала, що потрібно робити. Тож їх виписали навіть раніше обіцяного терміну — усього через тиждень. 

‍«Він — наш промінчик сонця»

Хлопчик народився навесні 2023 року, коли його бабуся вже закінчила курс хіміотерапії. Рак все ще не відступив, але її самопочуття покращилось. Коли хлопчику було усього кілька місяців, з війни повернувся й приїхав у Португалію дідусь — йому виповнилося 60 років й він пішов зі служби за віком. 

Зараз уся родина по черзі колисає Ніколаса. Анастасія каже: дійсно було важко, але зараз, тримаючи сина на руках, вона зовсім не пам’ятає цієї втоми. З фінансовими складнощами допомогла держава та небайдужі:

— Можна було і не боятися, бо грошей вистачає. У Порту є церква, там спільнота з Молдови й багато українців. Вони проводять кожну неділю збори й видають гуманітарну допомогу. Ми взяли стільчик для годування та ліжечко. Ванночку нам віддали знайомі. Купили пластиковий комодик — та й все. В принципі тих грошей, що дає тут влада, 200 євро на місяць, вистачає на суміш і одяг. 

Народження Ніколаса стало найсвітлішою подією для всієї родини від початку повномасштабного вторгнення — мотивацією для дідуся на війні, підтримкою для бабусі, що бореться з онкологією, абсолютним щастям для мами й тата, радістю для брата. 

— Ніколас — бабусина зіронька, дідусь приїхав, обожнює його, грається з ним, співає з ним. Він — наш промінчик сонця. Він всю нашу сім’ю витягнув, — ділиться Анастасія.

Народжувати дитину в чужій країні під час війни, в умовах залежності від соціальної допомоги — здавалося б найменш вдалі обставини. А, можливо, навпаки — найкращий час, аби здобути свій власний «промінчик світла» у найтемніші часи. Принаймні так вважає мама маленького Ніколаса.

Оксана Нечипоренко — лідерка багатьох громадських ініціатив в Україні, директорка найбільшої освітньої волонтерської ініціативи в Україні GoGlobal, а також співзасновниця  українського фонду «Masha Fund», що проводить програми психологічної реабілітації жінок. У перші дні війни організувала і досі очолює Кризовий координаційний центр у Варшаві. До 30% гуманітарної допомоги, яка надійшла в Україну через Польщу, було доставлено за допомогою Центру.  А ще Оксана Нечипоренко — одна з номінанток першої премії «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала нагороду, якою хоче відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії. 

Наталія Жуковська: Оксано, ви неодноразово говорили про те, що завдяки своїй діяльності хочете виростити нову генерацію українців. Якою ви її бачите?

Оксана Нечипоренко: Ми вже маємо нову генерацію українців, яку називаємо   кодовим словом — «покоління перемоги». Вони розвиватимуть країну після війни. У нас є велика кампанія з цією назвою, де ми говоримо про цих дітей, які так швидко подорослішали і взяли на себе відповідальність за те, що відбувається у державі. Вони відповідальні та активні. Багато з них пережили окупацію, живуть під обстрілами, але паралельно волонтерять, створюють свої проєкти, допомагають ЗСУ та переселенцям. Це прямо покоління мрії. Ми маємо надати їм всі інструменти для того, щоб вони робили те, що задумали, тому що вони більш розвинені і свідоміші за нас. Я у 10-му класі не знала, що таке благодійна організація або ж волонтерство. А вони це вже не просто знають, вони це все роблять.

Війна забрала у них дитинство — і наша задача не тільки перемогти ворога, але й дати їм всі можливості реалізуватися

НЖ: На вашу думку, як війна змінила сучасне покоління? Чим вони відрізняються від своїх однолітків у світі?

ОН: 100% вони відрізняються. Насамперед відповідальністю. Вони готові взяти на себе обов’язок за те, що відбувається з ними, з їхньою громадою, селом, селищем, містом чи навіть державою. Вони максимально включені в те, що відбувається у країні. Не забувайте, що це покоління, яке спочатку було у карантині через COVID-19, а потім вони змушені були спуститися у бомбосховище. Їм хочеться соціалізації, вони не до кінця розуміють, що їм не дуже комфортно бути в соціумі. Тому це теж виклик. До того ж вони швидко подорослішали, по-іншому дивляться на життя. Їм властива  усвідомленість і розуміння, що всі потенційні проблеми у світі не є абстрактними. 

НЖ: Наприкінці 2022-го року ваша освітня фундація GoGlobal оприлюднила дані дослідження про довготривалі наслідки війни і вплив на освітян. Воно показало, що 54% вчителів перебувають у стані професійного вигорання, а 75% школярів мають прояви стресу. Розкажіть детальніше, з якими проблемами стикаються як викладачі, так і діти.

ОН: По-перше, вчителі не хочуть визнавати, що перебувають у стані психічного вигорання. Якщо запитаєте у них: «Чи у вас все ок?», то, за статистикою, 50% скажуть, що в них все добре. А якщо запитаєш інакше: «А у ваших колег?», то вони скажуть, що 90% колег не ок. Але ми всі розуміємо, що вони говорять про себе. Викладачі не хочуть визнавати, що їм насправді важко. Навчання під час війни — не проста річ. Ті, хто народився за часів Радянського союзу, відчули на собі наслідки системи, де психологічна допомога була табу. Вчителі мають усвідомити, що їм також потрібно працювати зі своїм психічним здоров'ям. Це новий навик, який вони вчаться здобувати. Але коли ми запитали, яка їм потрібна допомога, то всі сказали: «Дайте нам інструменти роботи з дітьми в класі, роботи зі стресом, з травмою». Не забуваймо, що зараз всі теми стали травматичними. Раніше було інакше. Вчитель міг запитати на уроці: «Розкажи, як ти провів своє літо? Розкажи про своїх домашніх тваринок, про свій дім».  А тепер всі ці теми можуть тригернути травму. Діти під час знайомства тепер запитують одне в одного не як тебе звати, а звідки ти? У  кожному класі є переселенець, є дитина, яка щось втратила. Та й освітні втрати в Україні величезні. Нещодавно були оприлюднені дослідження PISA (міжнародне дослідження якості освіти, спрямоване на оцінювання здатності 15-річного учнівства застосовувати знання й уміння з читання, математики та природничо-наукових дисциплін. — Авт.). І, наприклад, з англійської мови наші учні відстають на рік. З математики — на 2 роки. Тому викликів надзвичайно багато.

Це нова реальність, в якій ми живемо. І паралельно, коли ти бачиш, що дітки не втратили віру у життя, любов, мотивацію щось робити і творити, то це не може не надихати

НЖ: За час повномасштабної війни Росія атакувала понад 3,5 тисячі закладів освіти в Україні. Половина з них — школи. Чому Росія прицільно знищує українську освіту?

ОН: Вони розуміють, що освіта — це майбутнє. Наприклад, зараз, коли українки ухвалюють рішення, повертатися в Україну чи ні, то перше питання, чи є школа, куди дитина може піти і чи є лікарня, якщо щось трапиться. Це важливо для тих, хто повертається. Ми з вами говоримо про мільйони українок і українців, які зараз за кордоном. Школа — це про наше майбутнє. Росіяни не просто прицільно знищують наші навчальні заклади, вони, окупувавши наші території, вже на другий день привозять свої підручники і змушують дітей вчитися за російською програмою. Ворог чітко розуміє, що школи — це інструмент формування психіки, менталітету і характеру. Ми з вами боремося і за виживання і за майбутнє. І чим більше вони знищать  шкіл, тим більше вони розуміють, що нам буде важче відновлюватися. Ми втрачатимемо молодь, буде відтік населення з України. 

НЖ: Оксано, ви  також є співзасновницею “Masha Fund” — найбільшого українського фонду, що проводить програми психологічної реабілітації жінок. З якими проблемами найчастіше  до вас звертаються жінки?

ОН: Наш фонд працює з жінками, які стали жертвами війни з точки зору сексуального насильства та воєнних злочинів. Ми стикаємося з страшними історіями. Може це звучатиме пафосно, але ми віримо, що допомагаємо відроджувати жінок, повертаємо їм  інтерес та жагу до  життя. Багато з них потрапляють до нас, коли вже не мають бажання жити, не можуть пережити те, що з ними сталося. Йдеться переважно про військовополонених, цивільних бранців, жертв воєнних злочинів, сексуального насилля і тортур.

НЖ: З якою найбільш вражаючою людською історією за період війни довелося зіткнутися вам?

ОН: Найбільше мене вражають історії дітей. Коли вони клепають елементи для дронів, танцюють вальс на руїнах своєї школи, записують відео, діляться ним і збирають гроші для ЗСУ. Коли дітки відновлюють театральну традицію у своєму навчальному закладі, тому що вірять, що це важливо. Коли жінка знаходить себе заново і їде запускати свій бізнес або знаходить себе в іншій професії. Коли діти всією школою  подають петицію про збір підписів за визнання Героєм України свого односельчанина, який загинув, врятувавши 20 побратимів на фронті. Ці всі історії поступово формують тебе і ти розумієш, що не маєш права бути засмученим чи втомленим. У тебе завжди будуть сили. Ти не маєш жодного права відступати. Тим більше, якщо ти живеш у достатньо захищеному теплому Києві. 

НЖ: Як витримуєте психологічно, пропускаючи щодня через себе стільки болю? Що допомогає триматися?

ОН: Фізично допомагають крапельниці. Часом ходжу до психолога, перевіряю, як у мене справи, використовую технології заспокоєння, відпочинку, дихання, медитації. Головне — усвідомити, що твоє ментальне здоров'я не так легко прокапати крапельцями. Це набагато важча робота за догляд за тілом. По-друге, шукайте натхнення. І третє — святкуйте життя, відчувайте його.

Дозволяйте собі якісь незвичні речі. Ми з вами розуміємо, що завтра може не бути. Тож будьте щасливі сьогодні

НЖ: Історія свідчить, що у складні часи саме роль жінки  стає надважливою. Чи вірите ви у силу сестринства? Чи здатні жінки, об’єднавшись, змінити світ?

ОН: Моя віра щодо цього величезна. У травні 22-го року  ми зібралися зі співзасновницями нашого жіночого фонду і вийшли на нашу місію — відродити  жінку для того, щоб вона відродила Україну. Ми щиро віримо, що чоловіки, які нас зараз захищають, — відповідають за функцію вижити. А ми з вами будемо відповідати за функцію жити. Як ми будемо жити далі? Яка це буде якість життя? Як ми потім їх приймемо після перемоги і змінимо наш соціум для того, щоб вони відчували себе огорнутими любов’ю. Ми розуміємо, що на нас, жінок, дуже багато функцій ляже. У нас буде фізично менше чоловіків, вони будуть в іншому стані. Буде потрібна інша енергія — не війни, а розбудови миру. І це можемо зробити тільки ми. Війна показала, настільки у нас мужні чоловіки і надзвичайно сильні жінки. Від волонтерок до медиків, снайперок, лідерок величезних фундацій. Тому я вірю у жіночу силу,  енергію — і надзвичайно вірю у сестринство.   

НЖ: У чому сила сестринства? 

ОН: Мені здається, що без жіночої енергії нам не вдасться розбудувати   довготерміновий мир. Я маю на увазі не перемир'я, а те, яку Україну ми маємо побудувати. Нам потрібно буде знайти нове дихання. Українці навчилися бути героями, помирати за країну, а нам треба навчитися жити за неї щодня. Розбудовувати, платити податки, боротися з корупцією. І це більше про жіночу енергію. Це про надзвичайне сестринство, як ми вміємо об'єднуватися і допомагати один одному. І це саме те, що врятує нас, тому що разом ми сила.

НЖ: Повномасштабна війна вас застала  у Варшаві. Чи були у вас думки, що Росія піде на цей крок?

ОН: Так, я розуміла, що буде велика війна. Всіх своїх я ще за кілька місяців попередила про ймовірний наступ. Говорила, аби вони продумали алгоритми виїзду із Києва, запаслися їжею, генераторами. Декілька місяців я чула, що я — псих. Однак я  все ж таки вивезла свою родину в Ужгород за місяць до початку повномасштабної війни. Сама ж планувала бути у Києві. Однак мої американські друзі витягнули мене на один день на конференцію у Польщу. 23 лютого я мала прилетіти, а 24-го — повернутися назад. Утім, я не змогла повернутися до Києва ще впродовж наступних двох  місяців.

НЖ: У перші дні війни ви організували Кризовий координаційний центр, що надавав допомогу українцям — гуманітарну, консультаційну та комунікаційну… 

ОН: На другий день повномасштабної війни я пішла у наше посольство у Варшаві і сказала: «Доброго дня, я хочу допомогти». Вже через місяць у нас було 12 логістів, які займалися всією гуманітарною допомогою. Ми зайняли перший поверх посольства України у Варшаві і назвалися «Кризовим координаційним центром». До нас телефонували і говорили: «Привіт, ми вам відправили літак, прийміть його». Згодом, перший поверх ми фактично  перетворили у пресцентр України в Польщі. В якийсь момент у нас працювало до 50 людей. У нас був слоган: «Україна не спить — і ми не спимо». Ми жили у посольстві. 

НЖ: Як виглядає ситуація з допомогою зараз — через два роки війни?

ОН:  Кризовий координаційний центр досі є, але вже немає такої паніки, все налагоджено працює. По-друге, немає такої кількості гуманітарних вантажів. Та і потреби у нас не такі, як були на початку повномасштабної війни.  

НЖ: А як ваше життя змінила війна?

ОН: Ми живемо тепер тільки війною. У нас немає довгострокових планів. Є  план перемогти — і все, що ти можеш зробити для цього, ти це робиш. Ти заточив всі свої фонди, всю свою роботу на перемогу. Це як окреме життя. Зовсім інше, яке було до 24 лютого 2022-го.

НЖ: Як думаєте, чи повернуться українці з Європи після перемоги? Що для цього має зробити держава?

ОН: Держава має підготувати механізми повернення, зокрема інфраструктуру. До того ж має сказати, що ми на вас чекаємо і ви нам потрібні. Треба не розділяти суспільство на тих, хто тут, і на тих, хто там. Це неприємно. Мені здається, що надзвичайно важливо, аби ми розуміли, що ми всі українці і ми всі потрібні Україні. Точно не треба звинувачувати когось, хтось не вдома і не під обстрілами і не розуміє, що таке не спати у травні 25 днів.

Нам треба не допустити цього страшного поділу на свій-чужий. Ми всі свої. У нас чужих достатньо

НЖ: А якою б ви хотіли бачити Україну після перемоги? 

ОН: За право жити у незалежній, вільній державі ми платимо занадто велику ціну. Тож ми не можемо дозволити собі залишити все, як було. Ми маємо докорінно змінити країну. У нас змінився суспільний запит на справедливість, гідність, свободу. Ми маємо перемогти у 2-х війнах: із зовнішнім ворогом, який хоче знищити нас, та із внутрішнім, який не виживе у країні демократії та верховенства права. Йдеться про перемогу над корупцією, кумівством, безвідповідальністю. А ще — ми маємо зберегти єдність та силу сестринства. Бути єдиним фронтом та тилом. Для нас давно вже немає нічого неможливого.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) 25-го січня одноголосно ухвалила резолюцію про становище дітей України. У документі зокрема міститься заклик до країн-членів Ради Європи визнати геноцидом депортацію українських дітей Росією. За останніми офіційними даними, йдеться про майже 20 тисяч депортованих та/або примусово переміщених неповнолітніх громадян України. У Москві, тим часом, заявляють про понад 700 тисяч “врятованих” дітей. Частина них незаконно перебувають навіть у Білорусі. Справжні масштаби трагедії, жахи перебування під опікою РФ та процес повернення українських дітей додому — про все це і не тільки в ексклюзивному інтерв’ю Радниці-Уповноваженої Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’ї Герасимчук виданню Sestry.

Марина Степаненко: Пані Дар’є, пропоную почати нашу розмову з резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) про становище дітей України. Чи могли б ви детальніше розповісти про цей документ та пояснити його цінність?

‍‍Дар’я Герасимчук: Це надзвичайно важлива подія, тому що всі резолюції, які примушують Росію негайно припинити депортацію і повернути кожну дитину, є результатом плідної праці. Тому, звичайно, ми з великим задоволенням говоримо про те, що резолюція ПАРЄ була проголосована одноголосно. І вона є закликом до всіх парламентів визнати геноцидом депортацію та примусове переміщення Росією українських дітей. Це дуже важливо, коли ми говоримо саме про факти геноциду.

І другий момент. У цій резолюції була вимога від Росії негайно повернути українських дітей додому. І ще момент у цьому документі, який був надзвичайно важливий, — щоби країни-члени інформували Україну про перетин кордону громадянами Росії, які незаконно всиновили або встановили опікунство над українською дитиною. Це допоможе нам контролювати, що відбувається з українською дитиною, зокрема, чи не вивезли росіяни її закордон і десь не сховали.

І третій аспект, який надзвичайно важливий саме в рамках цієї резолюції, — країни повинні запровадити і забезпечити подальше дотримання санкцій проти РФ та Білорусі, а також включити до санкційних списків осіб, причетних до депортацій українських дітей. Це потрібно саме для того, аби Росія розуміла, що відповідальність є. Вона буде.

І всі, хто дотичні до цієї теми, всі, хто приклав свою руку до викрадення української дитини, до прийому її на території РФ чи Білорусі, всі, хто сприяють цьому, всі, хто це схвалюють, мають відчути максимальні санкції і обмеження, аби це вплинуло на інших

МС: Ройтерз нещодавно опублікував велике розслідування про те, як росіяни викрадають українських дітей. Журналісти агентства наголошують, що за цим стоїть «величезна машина з депортації, розміщення та перевиховання». Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням?

ДГ: Абсолютно вірне твердження, тому що хибною є думка про те, що лише Путін та Марія Львова-Бєлова, які отримали ордер на арешт від Міжнародного кримінального суду саме за фактом депортації, примусового переміщення українських дітей, несуть за це відповідальність. Насправді до цього причетна величезна кількість людей, величезна кількість громадських, так званих діячів РФ й Білорусі. І кожна людина, яка навіть розміщує дитину у себе в родині, здійснює абсолютно незаконні дії. Тому всі повинні розуміти, що це дійсно велика машина, яка направлена саме на геноцид української нації через українських дітей. Викрадаючи наших дітей, індоктринуючи їх, розміщуючи їх незаконно в російських родинах, російська влада намагається позбавити нас дітей, а отже, позбавити нас майбутнього.

Над поверненням українських дітей працює велика державна команда, залучені всі необхідні відомства і міністерства, і, звичайно, громадська спільнота, яка дуже допомагає, бо може дістатись туди, куди ми як держава не можемо дотягнутися. 

Коли вдається повернути дитину, з кожною проводяться відповідні слідчі дії, з нею розмовляють у дружніх для неї обставинах. Згідно свідчень дітей, росіяни мають чітко написані методички в кожній із ситуацій — всього існує шість сценаріїв. За ними і діяли російські окупанти.

Ми бачимо, що через один і той самий термін дітей, наприклад, вивозили в так звані літні табори — там з ними проводили одні й ті самі дії. Умовно через три тижні після прибуття починали говорити, що «ще два тижні буде твого відпочинку, потім поїдеш додому». Ще через три тижні починали говорити про те, що «ти залишаєшся тут». А ще через два тижні починали говорити, що «ти не потрібен своїм батькам, вони тебе не заберуть». Мовляв, бачиш, вони тебе не забирають, ти не потрібен. Потім починалися потужні виховні дії — це все говорить про те, що росіяни дійсно підготувалися дуже добре. І це сплановані дії — не хаотичні. Це говорить про те, що це велика машина, великий процес, який запущено, який ретельно підготовлено з метою геноциду української нації. 

‍МС: І відповідно до того, що ви сказали, чи можливо виділити головного ідеолога викрадення та депортації українських дітей? 

ДГ: Зараз, звичайно, ми розуміємо, що в першу чергу це президент РФ Володимир Путін. Але це не лише його робота, це робота знову ж таки великої команди. А частина людей, які залучені у це, вже є в санкційних списках, але цього досі недостатньо. Ми будемо употужнювати цю роботу.

МС: Пані Дар’є, відповідно до інформації, яка міститься на платформі «Діти війни», сьогодні ми говоримо про 19 тисяч 546 депортованих та/або примусово переміщених дітей. Це офіційна інформація, але які насправді масштаби цієї трагедії? 

ДГ: Є відповідний реєстр, куди ми розміщуємо всю інформацію, персональні дані про дітей, про яких нам стало відомо з різних джерел, що вони могли бути депортовані чи примусово переміщені. Тобто десь це заяви батьків або інших родичів, десь це заяви від рідних чи друзів родини, в яких є досить вагомі підозри щодо того, що дитину було депортовано, а з батьками, наприклад, щось трапилось. Це й інформація свідків, які дійсно бачили такі злочини. Це й інформація з різних відкритих джерел, де ми бачили і мали зафіксувати інформацію щодо певного списку дітей, наприклад, яких умовно сьогодні привезли в такий-то регіон Російської Федерації з такого-то міста з України. Тобто всі ці дані ми фіксували, бо мали розслідувати подальшу долю цих дітей.

На сьогодні маємо трохи більше ніж дев'ятнадцять з половиною тисяч дітей, на яких маємо персональну інформацію. І в рамках цього ведуться серйозні розслідування. По якимось дітям ми вже маємо підтвердження, знаємо місця, куди їх спочатку вивезли, а потім найімовірніше перемістили, як це зазвичай робить Росія. По деяким дітям продовжуємо здійснювати пошукові дії. Чи точна ця цифра? Звичайно ні. Це, я б сказала прямо, крапля в морі.

Тому що насправді мова йде про сотні тисяч українських дітей. Потенційно це може бути аж до 200-300 тисяч. Ми не можемо говорити точну цифру сьогодні, тому що ще велика частина території України досі окупована, ми не маємо туди доступу

І тільки після деокупації населеного пункту ми бачимо, на жаль, нові Ізюми, нові Бучі чи нові Херсони із масовими похованнями, із зґвалтуванням, із катівнями і звичайно дізнаємося історії депортованих та примусово переміщених дітей. Тож, на жаль, на сьогоднішній день сказати точну цифру і статистику ми не можемо. 

Якщо на порталі натиснути кнопку «інформація», ви побачите цифру, яку проголошує Російська Федерація. На сьогоднішній день вони говорять про близько 744 тисяч українських дітей, яких вони нібито евакуювали. Звичайно, щонайменше ордер на арешт Путіна і Львової-Білової, виписаний Міжнародним кримінальним судом, підтверджує, що це ніяка не евакуація, а саме депортація та примусове переміщення, що є воєнним злочином. Ну, і однією з ознак, звичайно, геноциду. Але що це за цифра? На нашу думку, ця цифра перебільшена, тому що потенційно там просто не могло перебувати така кількість дітей. 

Чому вони перебільшують? Якщо вони говорять про нібито благородний вчинок — «порятунок і евакуація дітей» — це означає, чим більшу цифру вони назвуть, тим нібито більшим є їхній благородний вчинок. Але жодних списків, персональних даних, доступу до цих дітей, місця їхнього розміщення російська сторона нікому з усієї світової спільноти не повідомляє. Ні в кого немає доступу до цих дітей. Ніхто не знає, про яких дітей вони говорять, кого вони рахують і де перебувають ці діти. Тому ми цій цифрі не довіряємо.

МС: Ви говорили про виховні дії, які проводять з українськими дітьми росіяни. Чи могли б ви детальніше розповісти, що доводиться переживати нашим маленьким громадянам після депортації та примусового переміщення?

ДГ: Одна із найпотужніших частин російської машини — це так звана індоктринація. Це тотальна русифікація дітей, позбавлення їх ідентичності, що також є ознакою геноциду. По-перше, відразу після вивезення дітей росіяни намагаються їх позбавити, як і військовополонених, почуття особистості. Тобто їх оглядають, інколи роздягають, забирають у них особисті речі і так далі. Для чого це робиться? Дитина, яка опирається, свідомо розуміє, що у неї є українська родина і вона взагалі не розуміє, чому її викрали, вона опирається і хоче повернутися додому. Це робиться для того, щоб зламати оцю ідентичну основу. Дитині простіше пережити всі ці знущання, догляди, огляди і допити, коли вона абстрагується, як і кожна доросла людина, і відділяється від своєї особистості, тобто вона втрачає здатність опиратися.

Далі росіяни розміщують дітей в місцях, здебільшого там, де є російські діти, щоби максимально відразу ввести дитину в російську спільноту. Відразу починається нав'язування, вивчення російської історії, російської мови, російської культури. Діти відразу повинні вивчити російський гімн і щоранку співати його, встаючи, віддаючи всі ознаки пошани, виявляти всю пошану російському гімну, російським традиціям і російській символіці. Це також досить суттєво впливає на психіку дитини. 

За будь-яку непокору дітей карають, закривають в ізоляторі, позбавляють їжі. Є випадки, коли дітей били палицями. За будь-який прояв української позиції, наприклад, дитина говорить українською мовою або каже «Слава Україні!», або говорить про бажання повернутися додому в Україну — дітей так само карають

Далі з певним проміжком часу їх починають переміщувати, розділяючи групи, інколи розділяючи родини для того, щоб знов-таки діти не об'єднувалися в маленькі групки. 

Я вам наведу конкретний приклад хлопця Іллі з Маріуполя, якого вдалося повернути. Його з дуже важким пораненням ноги росіяни викрали і розмістили в донецькій лікарні. І знаєте, що вони почали робити з дитиною відразу по прибуттю? Дитина, якій всього дев'ять років, яка пережила смерть матері (вона загинула прямо на його очах), яка переживає страшний біль через сильну травму ноги — буквально з другого дня йому почали проводити уроки російського письма. Тобто прямо в лікарні його почали вчити писати російською мовою. Це один із виявів потужної індоктринації російською владою над українськими дітьми.

Підлітків, особливо хлопців, часто відправляють до так званих мілітаризаційних таборів, «Юнармії». Там їм проводять різні мілітаризаційні уроки. І ще один момент є, що стосується індоктринації. Це не лише стосується депортованих і примусово переміщених дітей, але і тих дітей, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Росіяни не дозволяють виїжджати громадянам, вони не випускають людей з дітьми на підконтрольну Україні територію і провадять будь-які дії для індоктринації на тимчасово окупованих територіях. Це стосується освіти. Вони повністю запровадили російську систему освіти. Відповідно з дуже викривленою інформацією в російських підручниках. До них приходять російські солдати, які вбивали їх же рідних, знайомих, друзів і близьких, приходять до них на уроки в школи і їм розповідають, що це сучасні герої. Також вся ця історія з російською мовою, літературою, культурою, традиціями. Вона дуже активно насаджується на окупованих територіях. І, відповідно, діти дуже сильно страждають від цієї індоктринації там.

МС: Наразі вдалося повернути додому 388 дітей. Це переважно ті, хто має батьків/родичів чи ті, хто позбавлені опіки? Та якщо говорити у ключі повернення тих, хто наразі залишається на тимчасово окупованих територіях чи в Росії, хто з них має більше шансів бути ідентифікованим та визволеним?

ДГ: Після повернення дитини, після того, як вона повертається в Центр захисту прав дитини в Києві, вона проходить відповідні процеси з реінтеграції, її стан оцінюють кейс-менеджери, складають програму для її адаптації, але разом із тим з дитиною проводяться слідчі дії — у дружніх до дитини обставинах за методикою Барнахус. 

Після слідчих дій офіс Генерального прокурора може зробити висновок, чи ця дитина була депортована, чи примусово переміщена, чи вона була визволена з тимчасово окупованої території — її не переміщували росіяни, але утримували. Тому ви бачите на Порталі «Діти війни» цифри не відразу після повернення дитини.

Буквально нещодавно ми чули заяву про повернення чотирьох дітей. Після того, як вони повернулися, після слідчих дій, коли ми отримаємо підтвердження, ці цифри з'являться на порталі. Ті діти, які були вивезені, врятовані з окупованої території без переміщення — їх не зазначають у цій категорії, хоча по ним проводяться так само важкі визвольні операції, які допомагають врятувати дитину, вивезти на підконтрольну Україні територію. Це перший момент. 

Другий момент щодо того, хто ці діти. По-перше, кожна дитина в Україні, не зважаючи на те, чи вона позбавлена батьківського піклування, чи вона дитина зі статусом сироти, чи вона дитина, яка має біологічну родину — всі ці діти мають офіційного представника, до якого вони можуть повернутись.

Далі — кого простіше ідентифікувати і повернути. Це залежить не від статусу дитини, а її віку. Що молодша дитина, тим складніше її знайти, верифікувати, ідентифікувати. Діти, які перебувають майже два роки на території Російської Федерації або були поміщені в російську родину в маленькому віці, вони забувають, звідки вони, хто вони, не пам'ятають свого минулого. Відповідно такі діти не можуть сповістити про те, де вони є, де вони перебувають.

Що дитина старша, то більше шансів нам її повернути, тому що вона шукає способи, різні способи, щоб повідомити українській стороні, що з нею сталося, де вона перебуває. Відповідно більше шансів швидше її повернути

Дуже ускладнює процес повернення те, що росіяни незаконно віддають наших дітей в російські родини під опіку або усиновлення. Знову ж таки незаконно. Чому? Тому що за процедурою усиновлення росіяни можуть змінити прізвище, ім'я і навіть дату народження дитини, що також ускладнює її пошуки. Тож тут не залежить від того, який статусу у цієї дитини, а залежить від різних інших обставин.

МС: Центри для викрадених українських дітей зокрема існують і на території Білорусі — про що ви згадали. Ми говоримо виключно про розміщення чи поплічниця Росії відіграє ще якусь роль у цій злочинній схемі?

ДГ: Зараз я можу сказати про те, що бачимо у відкритих джерелах, про ту інформацію, яку здобуває наша зовнішня розвідка. Ви бачили, наприклад, публічне свідчення так званого очільника Червоного Хреста Білорусі щодо вивезення дітей з непідконтрольної Україні території на так зване оздоровлення. Ви бачили показову пресконференцію, влаштовану ними, де змушували дітей говорити про те, що в них все добре і вони не збираються нікуди повертатися. Вони здійснюють абсолютно всі дії, як і РФ, вони і вивозять дітей, і розміщують їх, і влаштовують такі показові вистави.

МС: Чи очікувати на ім’я Лукашенка ордера Міжнародного кримінального суду Гааги за звинуваченнями у незаконній депортації українських дітей?

ДГ: Впливати на рішення Міжнародного кримінального суду ми не можемо. Ми можемо тільки сприяти слідчим діям, які він проводить, надаючи всю інформацію, яка стала нам відома. І ми це активно робимо. То ж яке рішення буде ухвалено Міжнародним кримінальним судом, я коментувати не можу. Але дуже хочеться, аби кожен, хто залучений до цього страшного злочину, був покараний, в тому числі і ордером на арешт. 

Великий Оркестр Святкової Допомоги (WOŚP) — наймасштабніша благодійна акція Польщі. Вся країна (і навіть люди за її межами) щороку об’єднується у пориванні зробити пожертву й допомогти зібрати кошти на обладнання медичних закладів і лікування. Цьогоріч в акції взяли участь понад 1680 компаній та 120 000 волонтерів по всьому світу.

Гасло акції 2024 року — «Легені після пандемії» (Płuca po Pandemii), а мета — допомогти тим, хто постраждав від ковіду. А також підтримати пацієнтів з муковісцидозом та рідкісними невиліковними генетичними захворюваннями. Прямо під час фіналу, який пройшов у Варшаві на стадіоні Narodowym, можна було безкоштовно зробити спірометрію та перевірити стан легень.

WOŚP вражає своїми масштабами. Вулиці Варшави та інших міст Польщі заполонили волонтери зі скриньками та тисячі людей з наліпками у формі червоних сердець, які дають тим, хто зробив пожертву. Кошти передавали навіть ув’язнені — цьогоріч вони зірали майже шість тисяч злотих.

У гранд-фіналі WOŚP, який традиційно пройшов на головному стадіоні країни у Варшаві та запропонував не тільки концерт, а й аукціон, було зібрано понад 175 мільйонів 426 тисяч злотих. Скільки загалом вдалося зібрати WOŚP цього року, стане відомо за кілька тижнів — весь цей час триватиме підрахунок. Минулого року на боротьбу із сепсисом організатором вдалося зібрати понад 243 мільйонів злотих. А за весь час існування, а саме 31 рік, акція зібрала майже два мільярди злотих, на які, зокрема, було придбано понад 71 тисячу медичних пристроїв та устаткувань для порятунку життя.

Восьмирічна Мія спекла кекси і разом з мамою та подругами принесла їх на свято благодійності. Сьогодні дівчинка сяє усмішкою, адже вона волонтер на такому великому заході та виконує важливу роль — збирає донати. Сам Єжи Овсяк, президент Фундації WOŚP, відзначив її гарний вчинок.

«Для мене допомога — це диво, — зізнається Мія й пригощає нас своїм смачним кексом. — Люблю допомагати людям та дарувати приємні емоції. Якщо кожен із нас від щирого серця робитиме щось хороше для інших, наш світ неодмінно зміниться на краще».

«Мій шлях волонтера розпочався ще у молодшій школі, — розповідає волонтер Маріуш. — Тоді нам вчителі розповідали, як важливо допомагати іншим, залучали нас до участі в різних заходах, а пізніше це переросло у самостійне рішення допомагати там, де я можу, не чекаючи подяки».

Переможниці Miss Polska різних років в цей день також долучилися до свята і навіть дозволяють приміряти свою корону.

«Моя корона пасує всім, хто має велике серце, — коментує Ельжбета Саверська (Elżbieta Sawerska), Miss Polska 2004 та членкиня журі конкурсу краси. — Щороку ми з дівчатами беремо участь у заході WOŚP, для нас дуже важливо допомагати людям у важкі часи».

В рамках акції було розіграно побачення з телеведучою, альпіністкою та письменницею Мартиною Войцеховською (Martyna Wojciechowska). А художник Роберт Житинський (Robert Żytyński) спеціально для WOŚP вже не перший рік пише картини.

«Цього року головний персонаж моєї картини — саксофон, адже сьогодні ми збираємо гроші для здоров'я легень. А тільки людина зі здоровими легенями може грати на саксофоні», — ділиться з нами своїм задумом художник.

На аукціоні безліч цікавих лотів: телеведуча Йоанна Кринська (Joanna Kryńska) запропонувала спільні тренування під своїм керівництвом, зірковий футболіст Роберт Левандовський — футболку з автографом, а його дружина Анна — свою весільну сукню та запрошення до табору Camp by Ann у Dojo Stara wieś. Аукціон ще триває, а місце в таборі вже коштує понад 13 тисяч злотих.

«Чудові картини, чудове мистецтво, чудові чоботи», — коментує лоти засновник акції WOŚP Єжи Овсяк. І зізнається: «Рік тому я шукав гарний халат і не виграв, бо всі його хотіли».

Лукаша Красоня (Lukasz Krasoń) польські журналісти іноді порівнюють з Ником Вуйчичем. Пан Лукаш - держсекретар та уповноважений у справах людей з обмеженими можливостями в Міністерстві сім’ї, праці та соцполітики. Він з семи років пересувається на візку, але виступає з мотиваційними лекціями по всій країні, одружений, а його жага до життя вражає.

Лукаш Красонь розігрував на аукціоні свій жовтий причеп та обід у своїй компанії.

«Зі своїм причепом я проїхав 232 км, він був зі мною три місяці, — розповідає Sestry Лукаш Красонь. — З ним я хотів пройти до парламенту, адже відчуваю, що люди з обмеженими можливостями також мають бути в Сеймі, брати участь у процесах системи. І хоч мені не вдалося стати депутатом, зараз я все одно виконую значну роль у державі і можу багато зробити для людей. А ця акція показує, що кожна людина здатна щось змінити в цьому світі».

Протягом дня на блонях Народового стадіону можна було послухати відомих польських виконавців, серед яких Bokka, Kwiat Jabłoni i Krzysztof Zalewski, скошувати смачного густого супу, яким пригощали військові, поскладати гігантські пазли, покататися на чортовому колесі та роздивитися військові машини. Дорослих навчали робити штучне дихання.

А ввечері на Narodowym спалахнули яскраві вогні під запальні ритми танцювального шоу. Вистава «Вогні до небес» (Światełko do Nieba) стала кульмінацією свята. Десятки тисяч людей прийшли насолодитися шоу. Святкові концерти були організовані майже в усіх містах Польщі та за кордоном (Франція, США, Канада тощо).

Репортаж підготували Анастасія Янченко і Юлія Ладнова