Суспільство

Я не можу дивитися на фотографії українських матерів від початку російського вторгнення у 2022 році холодним, професійним поглядом. Я дивлюся на них насамперед як мати і, зі зрозумілих причин, втрачаю дистанцію, фактично не маю її взагалі. 

Як фоторедактор, я щодня бачу багато фотографій жінок з дітьми на сайтах фотоагентств і в соціальних мережах. Багато з цих фотографій, як, наприклад, фотографія пораненої жінки з пізнім терміном вагітності, яку парамедики несуть до карети швидкої допомоги серед руїн розбомбленого Маріуполя, зроблена Євгеном Малолєткою, стали культовими. Такі світлини залишаться зі мною назавжди, як картина війни, свідком якої я ніколи не думала стати. Однак я не колекціоную «найкращі», «найсильніші» чи «найцікавіші» воєнні фотографії. Я воліла би їх не бачити і не поєднувати з текстами, з якими я маю справу з візуального боку в редакції Sestry.eu.

Сьогодні, з нагоди Дня матері в Україні, я повертаюся до фотографій, які постійно повертаються до мене, хочу я того чи ні. Не всі з них ми опублікували в журналі Sestry.eu, але доля героїнь наших текстів, безстрашних, мудрих матерів, відображена в кожній з цих фотографій.

Марина Яцко (ліворуч) та її хлопець Федір оплакують бездиханне тіло свого 18-місячного сина Кирила, який загинув під час обстрілу лікарні в Маріуполі, 4 березня 2022 року.

‍

Вероніка з донькою Марго під час репетиції балету в Школі балету імені Світлани Антипової, 12 грудня 2022 року.  Школа Антипової — єдина школа в Одесі, яка має ліцензію на виступи в Одеській Опері. Через війну багато дітей і молодих людей зникли безвісти, тому дві інші танцювальні школи з Одеси були запрошені приєднатися до неї. Марго — онука С. Антипової і виконує головну роль у балеті за мотивами казки Шарля Перро «Танцівниця», який вона виконувала протягом декількох місяців, після чого зникла безвісти.

‍

29-річна Маргарита Ткаченко годує свою дев'ятимісячну доньку Софію у нещодавно відвойованому місті Ізюм, 25 вересня 2022 року.

‍

4 lipca 2023 rоку російські війська ракетою «Іскандер» нанесли удар по Первомайську, що на Харківщині. Під час обстрілу постраждали 43 людини, 12 з яких — діти. Внаслідок російської атаки було пошкоджено 18 житлових будинків. На фотографії — мама зі своїми дітьми біжить під час російського обстрілу Первомайська.

‍

‍

Тетяна та однорічна донька Поліна вітають Родіона, свого чоловіка і батька, після 3-місячної розлуки. Тетяна виїхала до Польщі після російського вторгнення, а тепер повернулася до міста після повернення Харкова, 29 травня 2022 року.

Наталія Степаненко та її донька Яна після повернення з річного курсу реабілітації в Сан-Дієго, США. Львів, 29 серпня 2023 року. Яна Степаненко втратила обидві ноги, а її мати Наталія отримала поранення під час обстрілу залізничного вокзалу Краматорська 8 квітня 2022 року. Того дня російська ракета влучила в залізничний вокзал Краматорська, 63 цивільних особи (з них дев'ятеро дітей) загинули і 150 отримали поранення (з них 34 дитини).

‍

Саша (праворуч), 9-річна донька капелана Олега, під час онлайн-уроку з мамою Євгенією в благодійному центрі п'ятидесятницької церкви, що приймає евакуйованих з прифронтової зони в Покровському, 4 травня 2022 року.

‍

Дитина допомагає матері нести сумку після перетину кордону з Україною в пункті пропуску Сірет, Румунія, 25 лютого 2022 року.

‍

Акушерки переводять пацієнтів маріупольської лікарні до частини закладу, де організували бомбосховище, 1 березня 2022 року.

‍

Мама бавиться з дитиною на станції метро в центрі Києва під час ракетного обстрілу міста, 24 лютого 2022 року.

‍

У нашому журналі є багато зворушливих текстів про цих надзвичайних жінок. Читайте про Юлію Павлюк, яка й гадки не мала, що під час втечі з донькою з Ірпеня її сфотографував Максим Дондюк, а фото потрапило на обкладинку журналу “Time” і її побачив увесь світ: 

https://www.sestry.eu/statti/ukrayinka-z-obkladinki-time-u-naykritichnishiy-moment-viyskoviy-vzyav-moyu-zaplakanu-donku-na-ruki-i-vona-vmit-zaspokoyilas

‍

‍

Погляньте на історію Ольги Бенди, ветеранки АТО, яка пішла на війну, коли її синові був лише рік, почала служити в Авдіївці у 2016 році у складі 72-ї механізованої бригади, втратила ногу у травні 2017 року внаслідок обстрілу українських позицій, а у 2019 році подолала дистанцію «Морського марафону».

‍

Або до тексту про Лесю Литвинову, волонтерку, благодійницю, матір п'ятьох дітей, яка вже у 2014 році залишила роботу на телебаченні і була саперкою Збройних сил України.

В інтерв'ю Sestry.eu Леся розповідає журналістці Наталії Жуковській: «Найважче на фронті — не думати про дітей. Я не перестаю думати про ці слова, дивлячись на фотографії з України щодня».

‍

‍

‍

У поліклініці Богомольця, що на Сагайдачного у Києві, щодня протягом двох тижнів я перетиналася з молодою, дуже вродливою дівчиною. Я ходила на голкотерапію, а вона ― на сеанси до психотерапевта. Того дня дуже дощило, і наші лікарки запізнювалися. Я витягнула книгу з психології і почала читати. Дівчина краєм оком поглядала на сторінки видання. Я бачила її зацікавлений погляд.

― Хочете почитати? ―  запитала я, на що дівчина мовчки кивнула і усміхнулася.

Так ми зовсім неочікувано розговорилися.

Таня В. родом з Київщини. Їй 19 і вона пережила окупацію Бучі. Коли почалася повномасштабна війна, з будинку, де Таня мешкала з мамою, прикутою до ліжка, половина мешканців встигли втекти. Таня залишилася з мамою, так як та практично не ходила. «Мама дуже просила мене, щоб я їхала з сусідом ― дядьком Іваном. Але як я могла залишити її саму?.. Це було дуже страшно», ―   пошепки розповідає Таня і оглядається по сторонах, щоб її ніхто не почув. Вона неохоче розповідає про те, що пережила, не хоче вдаватися в деталі, бо їй важко. На Таніних очах орки вбили кількох сусідів, а саму дівчину згвалтували двічі.

«Дякувати Богу, що вони не робили це при моїй мамі. Вона би цього не пережила. Інколи мені здається, що краще було би, аби вони мене вбили, ніж так понівечили мою психіку і поглумилися над тілом. Але завжди тримає мама і її любов. Я дякую небесам, що орки її не чіпали. Ми взагалі якимось дивом залишилися живими» ― розповідає Таня і дуже просить не фотографувати її та не вказувати прізвища

Вона досі живе у страхах. Розповідає, що їй ставлять ПТСР. «Я постійно працюю з психотерапевтом. Але постійно бачу жахливі сни, в яких наче повторюється те, що я пережила в той моторошний лютий; я весь час відчуваю себе  в  небезпеці, досі борюся з панічними атаками. Я дуже мрію повернутися до звичного життя. Але чи буде воно коли-небудь для мене звичним?» ― Таня засмучено дивиться наперед себе в одну точку,  в тоді відкидає пасмо чорного волосся з чола. Вона як сполохана пташка тремтить і часто поглядає на телефон. В її очах ― дуже багато страху, смутку та відсторонення від світу та людей. А ще ― багато ніжності, добра і дитячої наївності.

Мені хочеться поставити ще багато запитань, але Таня не готова згадувати і розповідати. Я не тисну і не намагаюся заглянути дівчині в душу. Тим часом приходить лікарка і викликає блакитнооку Таню. Я віддаю дівчині свою книгу ― вона дякує і ледь помітно усміхається кутиками пухких губ. Потім ми ще перетиналися кілька разів, але говорили на нейтральні теми.

Перед моїм від’їздом до Варшави ми обмінялися телефонами, і Таня попросила  залишити книгу в подарунок.

― У ній багато тепла і гарних порад. Здається, після деяких технік мені на якийсь час стає легше. Дякую тобі, ― сказала Таня. І ми обійнялися.

Я досі час від часу переписуюся з Танею ― дуже обережно, з теплом, намагаюся вислухати, підтримати. Таких, як Таня, ― сьогодні тисячі: як в Україні, так і за кордоном, які зіткнулися з травматичним досвідом

У кожного своя історія пережитого та своя історія боротьби з ПТСР. Загалом посттравматичний стресовий розлад ― це серйозний стан, який потребує уваги та лікування. Підтримка, яку отримують ті, хто стикається з цим станом,  визначає їхню можливість відновлення та пристосування після травматичного досвіду.  Як правильно себе поводити з людьми, які страждають на ПТСР та як їм допомогти ― розповіла Марина Усенко, психотерапевтка, лайф-менторка, засновниця мережі UMschool.

Що таке ПТСР і які його основні прояви?

ПТСР або посттравматичний синдром  ―  це психологічний розлад, що розвивається після переживання або спостереження за екстремально травматичними подіями. Симптоми включають непрохані спогади про подію, нічні кошмари, уникнення ситуацій, що нагадують про травму, почуття відчуженості та підвищену збудливість.

Що спричиняє ПТСР? Як впливає війна на розвиток цього розладу?

Причиною ПТСР може стати будь-яка травматична подія, що має сильний емоційний сплеск або довготривалий вплив на людину.

Війна збільшує ризик розвитку ПТСР, екстремальний рівень стресу та травматичних подій, які людина може пережити або бачити. Це може бути безпосередній бойовий досвід, втрата близьких, свідчення насильства або знищення, зміна звичайного способу життя, після чого люди відчувають себе «як дерево, що вирвали з коренем і кинули».

Хто страждає на ПТСР?

ПТСР не обмежується військовослужбовцями; це також цивільні особи, діти, жінки та чоловіки ― усі можуть стати жертвами цього розладу під час війни та еміграції.

Які розрізняють фази ПТСР?

Розлад проходить через декілька фаз:

1. Шок і заперечення: незабаром після травматичної події людина може відчувати оніміння або невіру в те, що сталося, бо на початку психіка витісняє болісні події. «Цього не може бути», «Я не вірю».

2. Постійне переживання: Людина переживає подію знову і знову через
спогади та сни. Це схоже на день бабака, з якого самостійно тяжко вийти. В цей момент людина починає жити минулим, немов застрягає в певному часі.

3. Відновлення: Поступове усвідомлення і прийняття травми, пошук способів адаптації і відновлення. І тут потрібно багато любові та підтримки.

Як проявляється посттравматичне зростання і що це таке? Як людина поводиться у цих станах?

Посттравматичне зростання ― це коли людина, переживши важку ситуацію або травму, знаходить в собі сили не тільки впоратися з негативним досвідом, але й стає сильнішою, мудрішою, краще розуміє себе і світ навколо. Це не про те, що травма є чимось хорошим, але про те, як людина може використати свій важкий досвід для особистого зростання.

Простими словами, уявіть, що ваше життя ― це сад. Травма ― це велика буря, яка знищує багато чого в цьому саду. Посттравматичне зростання відбувається, коли ви, після цієї бурі, не просто відновлюєте свій сад до попереднього стану, а й знаходите способи зробити його ще кращим, міцнішим і красивішим, ніж він був до бурі.

Ось декілька прикладів того, як може проявлятися посттравматичне зростання:

― Краще розуміння власних цінностей і того, що дійсно важливо в житті. Ви починаєте цінувати кожен день і відносини з близькими більше, ніж раніше, бо розумієте, що найважливіше.

― Посилення внутрішньої сили. Ви розумієте, що змогли впоратися з великим випробуванням, і тепер відчуваєте, що все в житті має свій сенс.

― Покращення відносин з іншими. Переживши травму, ви можете глибше співчувати іншим, краще розуміти їхні переживання та стати більш відкритими.

― Відкриття нових можливостей або інтересів. Інколи травма може змусити вас змінити напрямок у житті або відкрити для себе нові захоплення та покликання, особливо через допомогу іншим та творчість

― Глибше духовне розуміння. Деякі люди знаходять в собі нове духовне вимірювання або починають глибше розмірковувати про мету свого життя, шукаючи сенси та призначення. Так починається шлях до себе.

Посттравматичне зростання не відбувається автоматично або відразу. Це процес, який вимагає часу, рефлексії та інколи допомоги з боку фахівців.

Чим небезпечний ПТСР? До яких наслідків може призвести?

Необроблений ПТСР може призвести до тривалих наслідків, включаючи депресію, анксіозність (стан тривожності, який характеризується постійними або частими переживаннями тривоги, страху, напруженості та незручності), зловживання алкоголем або наркотиками, а також до руйнування особистих відносин і труднощів у повсякденному житті. Людина з ПТСР прокручує в голові одні й ті самі спогади, живе ними, тому закривається в собі. Чим довше вона знаходиться в такому стані, тим складніше з нього виходити.

Як виглядає дитячий ПТСР: які є відмінності в проявах?

У дітей ПТСР може проявлятися через надмірну прив'язаність до батьків, втрату інтересу до ігор, проблеми зі сном або агресивну поведінку. Важливо стежити за змінами в поведінці дитини та вчасно звертатися за професійною допомогою.

Чи однаковий перебіг ПТСР у військових та цивільних осіб?

Хоча ПТСР у військових часто асоціюється з бойовим досвідом, цивільні особи також ризикують розвинути розлад через втрати, евакуацію, знищення майна або свідчення насильства. Обидва досвіди є валідними та потребують уваги.

Для військовослужбовців ПТСР зазвичай пов'язаний з досвідом бойових дій. Це можуть бути прямі бої, втрати побратимів, свідчення тяжких поранень або смерті, заручництво чи тортури. Військові можуть відчувати великий тиск і відповідальність за життя інших, що також сприяє розвитку ПТСР.

Цивільні особи можуть зазнати ПТСР через природні катастрофи, аварії, насильство (включаючи домашнє і сексуальне), терористичні акти, або, у випадку війни, через евакуацію, втрату дому чи близьких, свідчення насильства або загрозу власному життю. Різноманітність причин може спричинити широкий спектр реакцій на травму

Хоча багато симптомів ПТСР схожі між військовими та цивільними, способи їх проявлення можуть різнитися:

― Військові частіше можуть мати симптоми, пов'язані з підвищеною пильністю та агресивною поведінкою. Це пов'язано з потребою бути постійно насторожі під час військової служби. Вони також можуть мати сильніше відчуття провини чи сорому за свої дії, або бездіяльність у бойових умовах.

― Цивільні особи можуть більше страждати від відчуття безпорадності та жертви, що супроводжується відчуттям  безсилля. Вони також можуть мати проблеми з довірою до інших людей та відчувати сильний страх повторення травматичного досвіду.

Як багато українців зверталися до Вас з ПТСР?

Досить багато. Особливо на початку війни. Люди зверталися з ПТСР в дітей, самим їм було соромно визнати, що теж мають проблеми. Але потім почали звертатися й дорослі, в загальній кількості це було більше 50 осіб.

Як лікують ПТСР?

Лікування включає психотерапію, таку як когнітивно-поведінкова терапія або EMDR, а в деяких випадках і медикаментозне лікування. Самопідтримка і підтримка з боку близьких також відіграють ключову роль у відновленні.

Дуже хороша базова допомога ― це вишивка, розмальовка по кольорах, малювання в техніці зентангл, плетіння з бісеру. Коли людина збирає з дрібних частин візерунок, вона збирає заново свою особистість.

Куди звертатися за допомогою?

В залежності від складності стану звертатися потрібно до психотерапевта і психіатра. Я рекомендую не боятися лікаря-психіатра, просто піти і отримати його консультацію, щоб чітко розуміти глибину проблеми та швидко повернути психіку в норму.

Також в Україні існують численні організації та ресурси для підтримки осіб з ПТСР, включаючи національні гарячі лінії, центри психічного здоров'я, а також міжнародні НГО, що працюють в країні. За кордоном також є центри, які надають допомогу.

Які стратегії або методи можуть допомогти в розпізнанні ПТСР у себе чи інших людей?

Усвідомлення симптомів ПТСР у себе або близьких є дуже важливим першим кроком до здорового способу життя.

Розпізнавання ПТСР може бути непростим завданням, але є кілька ознак, які  допоможуть вам чи вашим близьким зрозуміти, чи є потреба у додатковій підтримці або лікуванні:

―  часте відчуття сильного страху, тривоги  або злості  без явної причини

―  нав'язливі спогади про травматичну подію, які заважають жити звичайним життям, можуть бути ключовим індикатором.

―  уникнення людей, місць або ситуацій, які нагадують про травму, а також втрата інтересу до раніше приємних занять.

―  проблеми зі сном, як-от кошмари чи безсоння, або труднощі з концентрацією уваги

―  постійний поганий настрій, відчуття відчуженості або нездатність відчувати радість.

Якщо Ви знайшли в себе кілька з названих вище пунктів, обовʼязково зверніться до фахівця. Краще це буде профілактичний похід до спеціаліста, ніж занурення в травму.

Як вберегтися від ПТСР?

Щоб вберегтися від ПТСР, потрібно бути дуже уважними до себе і вчасно реагувати на певні події:

― одразу після травматичних подій звернутися до психотерапевта;

―  дотримуватися безпечного режиму дня: водний режим, їжа, режим сну;

―  прогулянки на свіжому повітрі;

― дихальні вправи;

―  техніка вільного письма (коли людина щодня виписує всі свої думки на папір і не читаючи текст, викидає лист на смітник);

―  тілесні вправи для стабілізації емоційного стану;

―  спілкування з близькими та друзями, бо підтримка дуже важлива в цей період;

―  слухати музику Моцарта, бо вона вирівнює роботу нервової  системи.

Як розмовляти та поводитись з людьми, які страждають на посттравматичний стресовий розлад?

Людині з ПТСР потрібна присутність близьких, прийняття та багато любові. Їх зцілення відбувається через теплі розмови, обійми, уважність та сумісні ритуали: теплий чай з улюбленої чашки, спільний сніданок, спільна творчість.

І тут дуже важливі границі, трошки більші, ніж до ПТСР. Не можна тиснути на таку людину або знецінювати її почуття болю. Хорошим початком до зцілення буде також залучення такої людини до звичайних домашніх справ, в яких «Ви без неї просто не впораєтесь». Таким чином Ви допоможете людині переміститися з травми в теперішнє, формуючи якорі через сумісні справи та ритуали.

Підтримка і розуміння від близьких може суттєво допомогти людям на шляху до одужання від ПТСР. Водночас важливо пам'ятати, що професійна допомога є ключовою в лікуванні цього складного розладу.

‍

За словами лідерки «Euromaidan-Warszawa» Наталки Панченко, сьогоднішня акція — це уособлення залитої кров'ю України, яку світ хотів би не бачити. Вдаючи, що війни не існує. «Але ми йому цього не дозволимо і до останнього свого подиху кричатимемо про те, що Росія — країна-терорист», — наголосила Наталя.

Десятки українських і польських активісток прибули на місце в білих сукнях, на яких були написані назви міст, що їх регулярно бомблять росіяни. А також імена загиблих воїнів, чимало з яких є рідними чи знайомими дівчат. На загримовані обличчя учасниць були нанесені сліди крові і гематом — символи звірств РФ на території України. Жінки в білому і в крові стояли біля дороги та час від часу переходили зеброю на інший бік вулиці на зелене світло, аби хоч ненадовго привернути увагу автомобілістів.

За словами організаторів, мета акції в тому, щоб у день, коли Росія вкотре намагається показати свою «велич» та «перемогу над фашизмом», нагадати світові сьогоднішнє обличчя Росії. І що Україна потребує невідкладної та активної міжнародної підтримки.

Коли російський посол прибув до радянського меморіалу з квітами, жінки у закривавленому вбранні кричали в очі російським дипломатам: «Терористи!».

Одна з дівчат-учасниць тримає в руках портрет загиблого воїна. Це Анна Веремчук, а на фото — її молодший брат Станіслав Соловей.

Анна розповідає Sestry: «Саме 9 травня минулого року ми розпрощалися з ним назавжди. Брату було лише 27 років, він родом з Волині, а загинув у Донецький області. У нього залишилися дружина і крихітний син, який так і не встиг у своєму житті побачити тата».

Підтримати українців у цей день прийшла група польских активістів та волонтерів. Один з них — Przem Fedus — неодноразово відвідував Донецьк, Краматорськ і Слов‘янськ, допомогаючи ЗСУ.

«У мене багато друзів в Україні, ми допомагаємо як волонтери. І я в жодному разі не можу підтримати дії Росії, бо бачу, що вони насправді роблять. Україна має вистояти заради нашого спільного майбутнього», — каже пан Пшемек.

Але сльозами українських дівчат російських пропагандистів не розчулити. Проросійські сили зібрали під меморіалом свою акцію і розповідали перехожим улюблені наративи про “дітей Донбасу” та роль США у цій війні.

На мене, журналістку, загорнуту в український прапор, накинулась одна з проросійських учасниць. Ця жінка похилого віку з хрестом і іконою облила мене нібито святою водою, аби я “образумілась”, і кричала: "Нехай живе Путін та Лукашенка". За нею до мене підійшов агресивно налаштований чоловік і, зачіпаючи мене, переконував, що “не Росія розв'язала цю війну". Дивлячись на реакції на мене з боку проросійської групи, підійшов польський правоохоронець. Він відвів мене подалі від зібрання і навіть провів до авто.

Вшановуючи пам’ять мільйонів загиблих під час Другої світової війни, цивілізоване людство каже «ніколи більше», тоді як Росія проводить акції «можемо повторити». І вже одинадцятий рік щодня тероризує українців, про що нагадують сміливі дівчата з "Євромайдан-Варшава".

Фотографії авторки і "Євромайдан-Варшава"

На сьогоднішній день українські переселенці у Швеції за місцевими законами мають прожити у країні три роки, перш ніж будуть занесені до реєстру населення і зможуть отримати номер соціального страхування.

Номер соціального страхування дає доступ до медичної, зокрема стоматологічної, допомоги. А також можливість отримувати грошову допомогу у відпустці по догляду за дитиною та на лікарняному. Плюс — ідентифікаційний номер банку, що полегшує можливості контактів з органами влади та, наприклад, зі школою дитини.

Уряд Швеції планує змінити правила і дозволити українцям реєструватися та подаватися на пільги раніше — а саме через рік перебування у країні. Міністерка з питань міграції Швеції Марія Мальмер Стенергард заявила Sveriges radio, що нові правила набудуть чинності вже 1 листопада 2024 року.

Зареєстровані в національному реєстрі українці зможуть брати участь у програмі агентства з працевлаштування, яка підтримує вивчення шведської мови та допомагає з пошуком роботи.

Участь у програмі дозволить отримувати більше грошової допомоги: так, сьогодні українці можуть претендувати на підтримку від Міграційного агентства Швеції у розмірі 71 шведська крона на день (7 євро), а з участю у програмі ця сума збільшиться до 308 шведських крон (30 євро) на день.

Як повідомляють в уряді Швеції, 1 листопада цього року близько 33 тисяч українців будуть зареєстровані та матимуть якісно нові права та можливості.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/66317d74185c0986e0d881e7_EN_01540328_0012.jpg">«Читайте також: «Тимчасовий захист українців у Польщі продовжено ще на рік. Але умови перебування змінились»</span>

Не уявляю собі, що думає моя донька про те, що таке війна. На війні тато, йому там видали шапку, він постійно кудись їде на машині і годує великих бродячих собак. На війну постійно треба щось купувати. Війна в Україні. Росіяни спалили літак «Мрія», він був дуже великий — і після війни всі українці разом його обов’язково відбудують. На війні загинула мамина знайома тьотя, яка писала книжки і фотографувалася з білим собакою.

Не уявляю собі також, якщо чесно, що вона думає про те, що таке Україна. Україна — це її батьківщина. Але що це значить? Моя донька не народилася там і дуже недовго там жила. В Україні наша Таня Клубнічка (довга історія), Віка і перша Мішина подружка Маріві. В Україні живе собака, який крав Мішині шкарпеточки, коли вона була маленька (вона так це всім розповідає, ніби пам’ятає!). В Україні похилилася червона калина, бо напали росіяни. В Україні продаються книжечки Абабагаламага (це прямо наша больова точка, дитина постійно просить книжечки цього видавництва — не те, щоби в нас їх мало, але якось вона «викупила», що їх існує більше, ніж в нас є, і періодично просить нову — так і каже: «Ти купи вже зараз, бо з України ще довго буде їхати»).

Це все цілком реальні цитати з розмов з моєю донькою. Коли ця колонка вийде, їй уже виповниться три. Нещодавно ми йшли з нею по вулиці, і без ніякої передмови вона так захоплено каже мені: 

— Мамо, так я українка! 

— Звісно, — кажу, — ти — українка!

— Мамо, а ти — українка? — уточнює.

— Абсолютно українка, — кажу.

І тоді моє дитя показує на жіночку, яка іде нам назустріч. Вона темношкіра і в хіджабі.

— Мамо, а ця тьотя — українка?

— Е-е, ні, — кажу я. 

А вона ставить загалом дуже правильне запитання:

— А звідки ти знаєш?

Доводиться зійтися на тому, що я розгублено виголошую якийсь трошки кріповий [з англійської мови жахливий. — Ред.] набір характеристик, які з більшою вірогідністю дозволять визначити в тьоті українку, але закінчую тим, що я точно знати не можу, чи українка ця тьотя, і, звичайно, краще спершу переконатися, а вже потім казати, чи є хтось українкою чи ні. 

Моя донька забуває цю ситуацію за 10 секунд, а я ще тижнями кручу в голові, чи може темношкіра жінка, мусульманка, з якихось причин бути чи вважати себе українкою? Гіпотетично — так, звісно, але на практиці — чи є такі українки? Взагалі, хто такі українки в наш час? Я знаю українок, які єврейки, кореянки, білоруски, киримли, народжені від обох литовських батьків, які давно проживають в Україні... І ще кілька цікавих комбінацій. Що їх об’єднує — те, що вони вважають себе українками і стоять зараз за Україну та її незалежність і цінності (деякі прямо фізично стоять, на передовій)? Коли ми не живемо всі разом в своїй Україні, бо на неї скидають бомби потвори, бо її частину злочинно окуповано — що об’єднує нас, таки різних, крім цього усвідомлення, що ми українки та українці?

Я думаю про свою доньку і про те, як формується її національна ідентичність, і це просто щось поза межами зрозумілого. Іноді я говорю про це з іншими мамами таких самих малих українців і українок, які толком-то і не встигли побути українками і українцями. І для інших мам це такий же треш, як для мене. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

По-перше, як говорити з дітьми про росіян, не травмуючи їх (дітей, росіян не шкода)? Як ізолюватися від хароших рускіх на дитячих майданчиках, не створюючи ситуації напруги, яка є стресовою для малої дитини? Як, не провокуючи конфліктів навколо своєї дитини, зробити так, щоби в садку чи школі яка-небудь Ксєнія чи якийсь Нікіта не лізли з своїм пахожим язиком і взагалі близько не підходили? Я не знаю. Мало хто має відповіді.

У деяких батьків ненависть і біль, і травма настільки сильні, що це перевищує турботу про збереження психіки і стабільного безпечного середовища для дитини. З огляду на те, що відбувається, це нормально, коли батьки виразно виявляють ворожість і декларують ненависть. От тільки що з цього може зрозуміти трирічка, для якої смерть, руйнування, втрати — це просто здебільшого щось абстрактне, не до кінця зрозуміле і тому загалом не страшне (після поранення і смерті Вікторії Амеліної і розмови, яку я мала про це з донькою — я плакала, вона запитувала, я відповідала, — Міша кілька місяців про різних наших знайомих питала: «А він/вона уже помер/ла чи ще ні?» З цікавістю і без драми питала)? Дитині зрозуміло, що є агресія і ворожість до певних людей, але чому? І якщо нормалізуємо цю агресію на умовному дитячому майданчику до росіян, то чому не можна нормалізувати агресію на тому ж майданчику до всіх інших дітей, коли на гойдалку черга? 

По-друге, як говорити з дітьми про те, що відрізняє українок і неукраїнок від всіх інших? Вишиванка, любов до пісні, полум’яне серце, сон коло вікон, а дрімота коло плота, вареники, Тарас Шевченко? Так моя донька і вареники в своєму житті лише в Британії і в Франції їла, і Тарас Шевченко в нас в Лондоні у вітальні висить. Міша знає його вірші напам’ять і впізнає його на принтах і в книжках. І, власне, якось спитала мене, чи її подружка Ренн теж читає вірші Тараса Шевченка про качечок? 

— Ні, — кажу, — не читає. 

І отримую знову резонне запитання:

— А чому? 

І в мене просто нема якихось нормальних відповідей на ці запитання, бо по-хорошому я сама не розумію, чого би Ренн не читати Тараса Шевченка теж. 

Я стараюся, якщо ми вже поїхали з України, у першу чергу, зберегти психіку і стабільний розвиток моєї доньки, якось акуратно дозувати страшні речі, а говорити здебільшого про любов. До землі — але дитина потім просить замовити їй з України землі з доставкою. До місць і міст — але дитина не пам’ятає українських міст і місць — і любить багато місць і міст неукраїнських. До своїх людей, але тут-таки доводиться визнати, що не всі наші свої люди —  українці. Я вмикаю старі українські пісні, показую картини Приймаченко, малюю з донькою писанки і крашанки і навіть одного разу зробила ляльку-мотанку, але також ми слухаємо пісеньки тьоті Саші Кольцової, яку Міша бачила, коли була маленька, і вчимо вірші багатьох наших знайомих тьоть і дядь (на відміну від мене, народженої ще в совку, до речі, коли моя дитина хоче шанобливо звернутися до жаби, то не каже тьотя жаба, а каже пан жаба, я на секунду думаю – може це воно? Але ні, пані і пані — це польське звертання). Я думаю, як звести до якогось спільного знаменника лева Приймаченко, літак «Мрія», пофарбоване яйце, моя вміння плести вінки з квітів і те, через що тато на війні — але так, щоби було нормально зрозуміло трирічці? І що далі я думаю, тим більше здається мені, що замовити кілограм землі не така вже й погана ідея. Просто щоби вся ця любов в ситуації, якщо в ній ми опинилися, стала трошечки менше невловимою.

Титульне фото: Sergey Bobok/AFP

В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.

Коли я сказала сусідам у Торонто про поїздку до України, вони мене довго відмовляли: «Там же війна!». Довелось їх запевнити, що Київ надійно захищений ППО, мільйони моїх співгромадян продовжують своє життя попри постійні обстріли та атаки.

Мій літак приземлився у Франкфурті. Я сіла в автобус «Франкфурт–Київ», і, затамувавши подих, розпочала свою першу за час війни мандрівку додому. 

Я їхала презентувати спродюсований мною документальний фільм «ЄвроДонбас», знятий режисером Корнієм Грицюком. Завершили ми його ще перед війною, однак лише у вересні 2023 року змогли його представити для широкої аудиторії. 

Фільм «ЄвроДонбас» розвінчує радянські міфи про регіон, розповідаючи про європейську історію Донеччини та Луганщини. Ці землі понад 100 років тому були невіддільною складовою європейської економіки. Я їхала в Україну говорити про все це. Прем’єра у Києві, як і загалом цей фільм, є дуже важливими для мене. 

Моя попередня прем’єра була задовго до війни. Це була стрічка «Номери» на підтримку політичного бранця Олега Сенцова. Тоді він був у Сибіру. Під час зйомок ми тримали зв'язок із Олегом, обговорювали сценарій за допомогою листів, які передавав адвокат. Зараз він — на фронті. Росія знову забирає в нас найдорожче — життя, свободу, дім. 

В автобусі вже є кілька людей, вони їдуть ще з Ахена. Серед них — мама із сином-підлітком. У них переносний холодильник, щільно заповнений продуктами. Очевидно, такі відстані долають не вперше, знають, наскільки важливо для вдалої подорожі запастися їжею.

У Франкфурті зі мною в автобус заходять нові пасажири — мами з дітьми, жінки і чоловіки пенсійного віку. Між ними зав'язується розмова. 

— Ви звідки? 

— Із Запоріжжя! 

— О, землячка! — радіє один із чоловіків і цікавиться, як жінка діставатиметься рідних місць. 

— А ми з Херсонщини! — вступає у розмову жінка з дитиною. — Хотіли із сім’єю вже повертатись, але у нас постійні обстріли. 

Автобус від'їжджає від аеропорту, люди розсаджуються на місця і починають займатись своїми справами: хто їсти, хто гучно дивитись відео з телеграму, хтось розмовляти по телефону з родичами. 

Поки автобус стрімко летить гладеньким німецьким автобанам, я оглядаю пасажирів і думаю про шлях всіх тих, хто вижив і виїхав з рідних місць — з Бучі (як я), Херсона, Ізюма, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Авдіївки, Бахмута... Наш автобус — це якийсь український ковчег. Серед потоку безтурботних європейців несеться туди, де війна, де щодня падають ракети, гинуть діти і дорослі і водночас, де все найдорожче, що в нас є, — наше минуле, наше майбутнє, наша земля.

Щоденний шлях тисяч таких автобусів — це нова кровоносна система України в Європі, що несе нас в обійми одне одного, щоб знову неминуче переживати переїзди, розставання, щоб рятувати і рятуватися — знову і знову, аж до Перемоги

Мої думки переривають гучні нарікання одразу кількох пасажирок:

— Ми їдемо 5 годин, і жодної зупинки! Як так можна! 

— Водій, зупиніть, будь ласка, подумайте про людей! 

— Водіям курити не треба! Вони собі електронки курять у вікно! 

Такої кількості людей, які курять, я не бачила давно. На кожній зупинці перекур — це святе. Курить майже весь наш «Ковчег». Хто електронні, хто класичні сигарети зі страшними і промовистими сценками на пачках і написами німецькою про шкоду куріння. Курці гучно обговорюють усе, що можна. 

— Всі в автобусі? — гукає водій з першого поверху, який, очевидно, має бажання скоріше поїхати далі. 

— Ні, тут жіночки не вистачає! — майже хором відповідають пасажири. 

Усі починають обговорювати, якої ж саме жінки нема, як вона виглядає, у що вдягнена.  На цьому весь автобус сходиться — немає ні нарікань, ні конфліктів. Є три речі, в яких українці знаходять щось спільне: досвід війни, город та те, що когось не вистачає в автобусі. Жіночка, як виявляється, пересіла. Це виявив водій, якому набридло чекати. Він проходить повз мене і каже, що кожен раз одна й та сама історія. Розмови в «Ковчегу» теж типові. Спочатку про війну, а потім про городи — як доглядати за помідорами та огірками, чим підживлювати рослини та чи люблять вони сонце. 

В однієї жінки я помічаю маленьку рослину у горщику. 

— А що ви таке везете? — питаю я. 

— Це такі сині квіти з китицями, на бузок схожі. У Німеччині їх багато. 

— Так, так. Я бачила у парку! — підтримує інша жіночка. 

— А де ви її висадите? У саду? 

— Ні, саду й городу у мене нема, посаджу просто біля нашої багатоповерхівки. І попрошу сусідів поливати, коли повернусь назад до Німеччини

— Треба було більший відросток взяти, — радить її сусідка. 

Настає ніч, деякі пасажири продовжують голосно розмовляти, незважаючи на інших, деякі дивляться відео на телефоні на всій гучності. Поруч дитина починає плакати, довго не зупиняється. Її мама повідомляє усьому автобусу, що в малої температура, і якби вона знала, що дитина захворіє, то нікуди не поїхала б. У відповідь бідолашна отримує цілу купу порад, які ліки завжди потрібно возити з собою.

— Моя дочка завжди возить із собою мішок із ліками, — заявляє огрядна жінка в сусідньому ряду. 

Поступово дитина засинає, пасажири припиняють розмовляти, телефони залишаються увімкненими, хоча їхні власники вже давно сплять. Під ранок ми в’їжджаємо з Німеччини до Польщі. Наш автобус знову зупиняється. Усі прокидаються і юрбою вибігають курити. 

У Польщі підсідають нові пасажири. Дехто  — після довгого очікування на зупинці.

— Чому ви затримались? Я з трьома дітьми тут вже три години стою! — жіночка в рожевому платті водія шпетить автобуса. Поряд граються схожі на неї дочки. Теж у рожевому.

Коли з-за хмар виходить ще тепле осіннє сонце, ми під’їжджаємо до  довгоочікуваного українського кордону. Всі вже точно знають, як садити город, хто як виїхав під обстрілами та коли хто повернеться в Німеччину. Скоро Львів, де наш автобус розформують по різним напрямкам. Хто в Запоріжжя — поїде на одному транспорті, хто до Києва — на іншому. 

Я дивлюсь на пасажирів «Ковчегу» і думаю про це наше вже дворічне паломництво Європою додому, в Обіцяну Землю. Ми готові терпіти поневіряння в чужій країні, аби наші діти були у безпеці. Задля цього ми готові мити підлоги і збирати овочі, хоча є лікарями, вчителями і науковцями. І ми станемо найзавзятішими працівниками, які вивчать мову і поновлять свої дипломи, а після перемоги повернемося додому відбудовувати свою країну. Коли це буде — завтра чи через 15 років? Хто знає, це буду я чи мої доньки?

Ну, а поки у «Ковчегу» ми всі однакові — з тимчасовою пропискою, тимчасовими документами, статусом UKR, обмеженим часом на повернення, із заставкою на телефоні з українським прапором і гербом. Ладні подолати тисячі кілометрів, аби на кілька днів, або навіть годин, опинитись на Батьківщині, серед «своїх» 

У Львові я купую квиток на найближчий інтерсіті «Львів–Київ». Застрибую ледь не на ходу. Ідучи на своє місце минаю десятки військових. Один з них сідає біля мене — сивочолий чоловік років 60-ти.  Ми говоримо з ним про війну, про випробування, які переживає наша країна. Я — до Києва, говорити про «ЄвроДонбас». Він — з відпустки, на Донбас, боронити Україну. 

— Все буде добре, — каже він, всміхаючись мені. 

— Все буде добре, — повторюю за ним, як маленька дитина.

На наших телефонах одночасно починає звучати сигнал тривоги, й одразу приходить повідомлення від сусідів з Торонто з питанням: «Як ти?» 

— Усе чудово, я вдома!

От-от вже настане день, коли запрацює «Бориспіль» і мільйони колишніх біженок повернуться на рідну землю, а у жіночки з автобуса навесні біля під'їзду проросте красивий кущ з фіолетовими квітами.

Видачу українцям закондонних паспортів та інших документів за кордоном відновлено в усіх без винятку підрозділах ДП «Документ».

На сайті установи повідомляється, що для попередження і недопущення перевантаженості системи та повторних технічних збоїв, видача буде відбуватися насамперед соціально вразливим категоріям громадян та після повторного отримання SMS про готовність паспортів для видачі. Тобто навіть якщо до збою вам вже приходило повідомлення — чекайте нового.

Осіб, які чекають на видачу готових документів, просять дотримуватись правил:

• мати SMS про готовність паспорту (отримане після 25 квітня);

• пред’явити документ, що посвідчує особу заявника (зокрема е-паспорт у додатку «ДІЯ»);

• пройти процедуру верифікації та перевірити персональні дані (тобто отримати паспорт може той, хто на нього подавався, або найближчий родич за наявності документу, що підтверджує родство, або нотаріально завіреної довіреності).

У Чеській Республіці зараз перебувають 94 643 українські чоловіки віком від 18 до 65 років, які мають тимчасовий захист у зв'язку з війною в Україні. І тих з них, хто ховається від мобілізації, сидячи за кордоном, Чехія не підтримує, заявив міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський, пише видання Novinky.

Однак можливості Чехії обмежені, коли справа стосується примусового обов’язкового повернення та депортації українських чоловіків призовного віку. «Чеська держава не має для цього правових підстав. Вона не може позбавити когось тимчасового захисту лише тому, що так хоче», — коментує Вера Хонускова, експерт з міжнародного права юридичного факультету Карлового університету.

Теоретичний вихід вона бачить у тому, що Україна буде надсилати повістки за кордон, і якщо особа не реагує, тоді Україна може притягнути цього громадянина до кримінальної відповідальності й вимагати його екстрадиції.

Обмеження у видачі нових закордонних паспортів українцям за кордоном теж не зіграє на руку ухилянтам. Адже якщо закінчується термін паспорту, має бути дійсний проїзний документ, виданий країною, в якій людина має тимчасовий захист. «Немає документів — штраф до п’яти тисяч крон  (8450 гривень) і загроза депортації», — пояснює Йозеф Урбан, речник Управління зовнішньої поліції Чехії.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/662d415382a9a82cca0155f2_passport%20dokument.jpg">«Читайте також: Чи депортуватимуть українських чоловіків з простроченими паспортами з Польщі? Міністр МВС дає відповідь»</span>

Нещодавно міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що українські консульства призупинять консульське обслуговування чоловіків мобілізаційного віку. Адвокат і експерт з питань легалізації осіб з країн, що не входять до ЄС, Пшемислав Ліс-Маркевич у розмові з PAP зазначив, що обмеження доступу громадян України до консульських послуг не змусить їх повернутися у свою країну:

— Мої клієнти після закінчення терміну дії або втрати водійського посвідчення воліють зробити польський документ з нуля, аби не повертатися додому. Паспорт рідної країни є дуже корисним під час перебування у Польщі, але він не є основним. Якщо найголовніший документ громадянина України не дійсний, він може подати заяву на отримання так званого польського проїзного документа для іноземців.

З ним можна виїжджати за кордон. Щоправда, його недоліком є те, що він дійсний лише один рік

Ліс-Маркевич також зазначив, що якщо громадянин України має польський документ, наприклад, карту перебування, водійське посвідчення, але не має дійсного українського паспорта, він може подати заяву на отримання статусу довгострокового резидента Європейського Союзу. Тоді, за словами експерта, єдині труднощі, які можуть виникнути, будуть пов'язані з успадкуванням чогось на батьківщині, реєстрацією актів цивільного стану чи іншими ускладненнями в Україні:

— На практиці людина без дійсного паспорта може зіткнутися з проблемами, але найголовніше, що, напевно, ніхто не буде виганяти громадян України з Польщі, ніхто не буде змушувати їх виїжджати.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/6630cb043a523937582b4682_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BE%D0%BB%202.09%20%D0%BA%D0%B0%D0%B1%D1%96%D0%BD%D0%B5%D1%82-5_1.jpg">Посол України у Польщі Василь Зварич: Усі, хто подав заявки до консульських установ до 23 квітня, отримають паспорти</span>

Опитані PAP громадяни України не здивовані рішенням щодо консульських послуг.

— Ухвалення такого рішення було очікуваним, особливо після того, як Верховна Рада ухвалила закон про мобілізацію, — зазначив Назар, 33-річний громадянин України, який живе в Польщі вже вісім років. Чи є ці обмеження правильними з моральної та конституційного погляду — це вже інше питання. З одного боку, можна зрозуміти бажання України забезпечити відносну справедливість у питанні мобілізації, але з іншого боку, чи правильно накладати обмеження на громадян України за кордоном?

Чоловік не виключає, що слід очікувати, що будуть прийняті якісь закони, які так чи інакше обмежуватимуть права громадян:

Труднощі, з якими стикаються українці за кордоном, ніщо в порівнянні з тим, що переживають українці в Україні та українські військові в окопах, тому я не маю жодних моральних підстав скаржитися.

25-річний Орест, який перебуває в Польщі вже 10 років, також вважає, що рішення про призупинення консульських послуг за кордоном або можливі паспортні труднощі висіло в повітрі вже кілька місяців:

— Обмеження, запроваджені Міністерством закордонних справ України, стосуються, зокрема, тих, хто виїхав з країни нелегально і не встиг подати заяву на отримання дозволу на проживання, продовження терміну дії паспорта тощо. Я був би стурбований цими обмеженнями, якби найближчим часом закінчувався термін дії моїх документів.

28-річний Андрій, який живе в Польщі вже шість років, не переймається обмеженнями:

— Україна хоче себе захистити та залучити якомога більше людського ресурсу, своїх громадян, які перебувають у різних куточках світу. Ці люди самі мають вирішити, чи хочуть вони якимось чином легалізувати своє перебування за кордоном, чи дадуть відповідь на виклик держави та вирішать повернутися.

Не потрібно робити з цього велику проблему, це нормально

На сторінці PAP текст доступний українською та польською мовами.

Марина Степаненко: Ви презентували свій альбом QIRIM у вініловому форматі. Про що ця збірка особисто для вас?

JAMALA: Про що альбом QIRIM? Це дійсно історія, яка розкриває український Крим. Це музична мапа, яка розказує про історію кримських татар через музику, через пісні, через теми, які піднімаються в цих піснях: від кохання до самотності, туги і так далі. Тобто через народні пісні ми насправді можемо більше дізнатися про себе. Це як відкрити якусь книжку по психології і дізнатися, що, от, я зрозумів, чому мені так було погано, тому що я не знав певних речей. Те саме з піснями. Коли я їх відкривала, то дізнавалася ще більше про якісь свої моменти в житті.

До речі, альбом QIRIM випущений з Universal Music Polska [польське представництво найбільшої музичної компанії у світі Universal Music Group. — Ред.]. Це дійсно класна колаборація. Що б не відбувалося, Польща — це сусід, який відкрив нам двері. Я буду завжди вдячна за все те добро, яке ми отримали, і за нашу співпрацю.

Дай Боже, щоб ніяка російська нога не завадила нам і далі бути друзями

‍Ви є одним з найгучніших голосів, які виступали проти анексії Криму Росією. Як змінилася ваша батьківщина за ці 10 років окупації?

Мені важко відповісти на це питання, бо я ж тут, у Києві. Я вже давно киянка, я поїхала з Криму ще в 2000-му році. Відповісти на питання «як там в Криму?», коли ти там не був вже десять років, — це така зухвала історія. Ти можеш відчувати щось, казати, але на сто відсотків ти не можеш знати.

Ми тільки приблизно можемо розуміти, через що проходять люди, які перебувають на окупованих територіях, але повністю ми не можемо відчути їхній біль

Я, звичайно, спілкуюся з людьми з Криму, але на сто відсотків не знаю, що там. Їм важко. Однозначно, це не може бути у кайф, коли ти окупований. Це зрозуміло.

‍Серцем в Україні, але тимчасово ви перебували з дітьми в Польщі. Яким є ваш досвід біженства? 

Маю пояснити. Мої діти були в Польщі. І то не весь час. Спочатку півроку вони були в Стамбулі, в сестри. Потім мене запросили на «Танці з зірками», це був благодійний проєкт вперше в історії польського телеканалу Polsat [восени 2022 року JAMALA взяла участь у 30-му сезоні танцювальному шоу у Польщі. — Ред.]. І під час наших виступів з Яцеком Єшковим вперше в історії «Танців з зірками» всіх міжнародних форматів відкрили збір для дітей. І це було вау! Я дуже оцінила такий крок з польського боку. 

І важливо зазначити, що я, на жаль, залишала дітей у Варшаві з батьками чоловіка. Сама я була в Києві, їздила по різних країнах. Тому я не можу відповісти, як це бути біженкою, тому що я ніколи нею не була. Мої діти були. Мені безпечніше було пересуватися світом, коли я знала, що вони у Польщі ходять собі в садочок. Перша мова, якою заговорив молодший син — польська. 

Зараз ми всі уже давно в Києві. Мені було важливо народжувати вдома, бути вдома, тому що я не знаю, як буде далі, я не зможу поїхати до них, тому що вже не зможу пересуватися навіть автівкою і потягом, а вони мають бути зі мною. Це важливо для мене. Так що ми всі зараз в Києві.

Для всіх іноземних партнерів, з якими я співпрацюю,  моє рішення про те, що я точно буду народжувати в Києві, що я повернула дітей, звучить дещо незрозуміло. З одного боку, як співачка, активіст — як громадянка доношу їм щоденно, що війна триває, летять бомби, захоплюються території, помирає величезна кількість людей, але, попри все — ми вибрали не боятися, а боротися.

‍Україна отримала пакет допомоги від США, але головна наша битва за перемогу попереду. Що дає вам надію і змушує вірити, що Росія не виграє цю війну? 

Наша сила в тому, що ми, попри все, живемо, випускаємо музику, боремося за нашу культуру, не даємо шансу забути про нас будь-яким шляхом. Від платівки QIRIM, яка зараз перебуває в міжнародних чартах, до Оскара, який нещодавно отримала стрічка «20 днів у Маріуполі», спорту, де дівчата завойовують медалі… Ви скажете, як це все стосується війни? Напряму. Тому що це все — є Україна, ми показуємо себе з різних сторін.

Ми показуємо, що неважливе етнічне походження, віросповідання, сексуальна орієнтація — ми всі є українцями

Проєкт співфінансується за рахунок коштів Польсько-Американського Фонду Свободи у рамках програми «Підтримай Україну», реалізованої Фондом «Освіта для демократії»

‍

‍

Тимчасовий захист vs тимчасове проживання

Українці зі статусом UKR зможуть за спрощеною процедурою податися на карту побиту терміном на три роки. Для цього до реєстру Pesel навіть додано новий тип статуса — CUKR.

Також продовжено до 30 вересня 2025 року термін дії польських віз та карт побиту, виданих українцям.

Податися на карту побиту зможуть громадяни України, які подадуть електронну заяву до воєводи, мають активний станом на 4.03.2024 статус UKR та матимуть його також у день подання заявки. Статус UKR має бути безперервним щонайменше протягом року.

Усіх без виключення українців, які подадуть заявки на карту побиту, перевірять поліція, прикордонна служба та Агентство внутрішньої безпеки. Обов’язок здати відбитки пальців для бази Pesel UKR тепер мають діти з 6 років.

Зверніть увагу, що єдиним документом, на основі якого роблять Pesel UKR, відтепер є дійсний закордонний паспорт.

Зміни у питанні соцвиплат

800+ і "Добрий старт"

Новий закон пов’язує виплату допомоги 800+ і "Добрий старт" з обов'язковим навчанням дітей у Польщі. Тобто 800 і 300 злотих будуть виплачуватися тим, хто проживає з дитиною на території Республіки Польща, якщо дитина відвідує польський садок або школу.

Це зроблено, аби пільгами не користувались ті, хто проживає насправді в Україні, а в Польщу приїжджає за виплатами.  

У польських садках і школах зараз навчається близько 180 тисяч українських дітей, які мають Pesel UKR.

Виплати 40+ скасовуються

Водночас з’явилось положення, яке дозволяє воєводам укладати договори з громадськими організаціями, які існують не менше ніж 24 місяці, якщо ці організації надають прихисток людям похилого віку, людям з інвалідністю тощо.

Правила оплати проживання і харчування в колективних центрах розміщення українських біженців також змінено. Ті, хто отримує допомогу на дітей 800+, будуть оплачувати проживання з цим коштів. Винятки — особи з інвалідністю та батьки/опікуни дітей з інвалідністю.

Скасовується одноразова грошова допомога в 300 злотих тим, хто тільки-но приїхав до Польщі з України в пошуках захисту.

На думку авторів законопроєкту, зараз ця допомога втратила свою основну функцію, адже переселенці можуть отримувати підтримку (одяг, їжу тощо) в колективних закладах розміщення.

Зміни щодо працевлаштування та навчання

• Період, протягом якого учні з України можуть брати участь у додаткових безкоштовних заняттях з польської мови, продовжено з 24 до 36 місяців. Але тільки для тих, хто почав вчитися рік або два тому.
• Скасовано вимогу документального підтвердження знання польської мови тим, хто влаштовується працювати помічником вчителя.
• Відновлено можливість надання психологічних послуг громадянам України психологами з України, які перебувають у Польщі і мають відповідну освіту, отриману в Україні.
• Продовжено до 30 вересня 2025 року дозвіл на працевлаштування в Польщі лікарям, стоматологам, медсестрам та акушерам з України за фахом за спрощенною процедурою.

<span class="teaser"><img src="https://assets-global.website-files.com/64ae8bc0e4312cd55033950d/660d41b14d673205fbafc4bb_%D0%9F%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%81%20%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B1%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D1%85%20%D0%B1%D1%96%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2%20%D1%83%20%D0%9F%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%89%D1%96-p-800.jpg">«Читайте також: П'ять змін до Закону про допомогу українцям у Польщі, які готує польський уряд»</span>

Як повідомив Букінгемський палац, метою візиту герцогині Единбурзької Софі було «продемонструвати солідарність з жінками, чоловіками та дітьми, які постраждали від війни». Візит став продовженням роботи принцеси Софі на благо тих, хто став жертвою сексуального насильства, пов'язаного зі збройним конфліктом в Україні.

Герцогиня зустрілася з президентом України Володимиром Зеленським та першою леді Оленою Зеленською. Вона також відвідала Національний заповідник «Софія Київська» та місто Бучу, де вшанувала пам'ять похованих там жертв російської окупації. У посольстві Великої Британії в Києві вона поспілкувалася з жертвами сексуального насильства з боку російських військових.

Президентське подружжя подякувало герцогині за приїзд.

«Ми дуже цінуємо підтримку народу Великої Британії, зокрема, вдячні за притулок для наших біженців із перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Також дуже вдячні за всі пакети військової допомоги вашого уряду та прем’єр-міністрів. Це надзвичайно важливо для наших військових», — наголосив Володимир Зеленський,  — читаємо на Офіційній сторінці Президента України. 

‍