Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Штучна кров та кістки для посла РФ у Варшаві. Акція українців проти агресії, яка змогла повторитись
9 травня перед Мавзолеєм на цвинтарі радянських солдатів у Варшаві, куди за традицією щороку приїжджає посол РФ Сєргєй Андрєєв, аби покласти квіти, пройшла акція проти російської агресії. Напередодні візиту посла сходинки, які ведуть до пам'ятника, невідомі облили червоною фарбою, що імітує кров вбитих українців, і розкидали кістки. «Тепер посол буде ходити по крові та кістках українців», — написали про акцію у соцмережах
Так виглядали сходи біля Мавзолею радянських солдатів у Варшаві рано вранці. Фото: reddit.com
No items found.
За словами лідерки «Euromaidan-Warszawa» Наталки Панченко, сьогоднішня акція — це уособлення залитої кров'ю України, яку світ хотів би не бачити. Вдаючи, що війни не існує. «Але ми йому цього не дозволимо і до останнього свого подиху кричатимемо про те, що Росія — країна-терорист», — наголосила Наталя.
Десятки українських і польських активісток прибули на місце в білих сукнях, на яких були написані назви міст, що їх регулярно бомблять росіяни. А також імена загиблих воїнів, чимало з яких є рідними чи знайомими дівчат. На загримовані обличчя учасниць були нанесені сліди крові і гематом — символи звірств РФ на території України. Жінки в білому і в крові стояли біля дороги та час від часу переходили зеброю на інший бік вулиці на зелене світло, аби хоч ненадовго привернути увагу автомобілістів.
За словами організаторів, мета акції в тому, щоб у день, коли Росія вкотре намагається показати свою «велич» та «перемогу над фашизмом», нагадати світові сьогоднішнє обличчя Росії. І що Україна потребує невідкладної та активної міжнародної підтримки.
Коли російський посол прибув до радянського меморіалу з квітами, жінки у закривавленому вбранні кричали в очі російським дипломатам: «Терористи!».
Одна з дівчат-учасниць тримає в руках портрет загиблого воїна. Це Анна Веремчук, а на фото — її молодший брат Станіслав Соловей.
Анна Веремчук зі світлиною свого загиблого брата
Анна розповідає Sestry: «Саме 9 травня минулого року ми розпрощалися з ним назавжди. Брату було лише 27 років, він родом з Волині, а загинув у Донецький області. У нього залишилися дружина і крихітний син, який так і не встиг у своєму житті побачити тата».
Підтримати українців у цей день прийшла група польских активістів та волонтерів. Один з них — Przem Fedus — неодноразово відвідував Донецьк, Краматорськ і Слов‘янськ, допомогаючи ЗСУ.
«У мене багато друзів в Україні, ми допомагаємо як волонтери. І я в жодному разі не можу підтримати дії Росії, бо бачу, що вони насправді роблять. Україна має вистояти заради нашого спільного майбутнього», — каже пан Пшемек.
Пшемек Федус
Але сльозами українських дівчат російських пропагандистів не розчулити. Проросійські сили зібрали під меморіалом свою акцію і розповідали перехожим улюблені наративи про “дітей Донбасу” та роль США у цій війні.
На мене, журналістку, загорнуту в український прапор, накинулась одна з проросійських учасниць. Ця жінка похилого віку з хрестом і іконою облила мене нібито святою водою, аби я “образумілась”, і кричала: "Нехай живе Путін та Лукашенка". За нею до мене підійшов агресивно налаштований чоловік і, зачіпаючи мене, переконував, що “не Росія розв'язала цю війну". Дивлячись на реакції на мене з боку проросійської групи, підійшов польський правоохоронець. Він відвів мене подалі від зібрання і навіть провів до авто.
Учасниця проросійської групи
Вшановуючи пам’ять мільйонів загиблих під час Другої світової війни, цивілізоване людство каже «ніколи більше», тоді як Росія проводить акції «можемо повторити». І вже одинадцятий рік щодня тероризує українців, про що нагадують сміливі дівчата з "Євромайдан-Варшава".
Журналістка, PR-спеціалістка. Мама маленького генія з аутизмом та засновниця клубу для мам «PAC-прекрасні зустрічі у Варшаві». Веде блог та ТГ-групу, де допомагає мамам особливих діток разом зі спеціалістами. Родом з Білорусі. В студентські роки приїхала на практику до Києва — і залишилася працювати в Україні. Працювала у щоденних виданнях «Газета по-київськи», «Вечірні вісті», «Сьогодні». Була автором статей для порталу оператора бізнес-процесів, де вела рубрику про інвестиційну привабливість України. Має досвід роботи smm-менеджером і маркетологом у девелоперській компанії. Вийшла заміж на телепроєкті «Давай одружимося», коли виконувала редакційне завдання. Любить людей та вважає, що історія кожного унікальна. Обожнює репортажі та живе спілкування.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну?
До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.
Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?
Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.
Місцеві мешканці перетинають зруйнований міст у Бахмуті, 7 жовтня 2022 року. Фото: Yasuyoshi CHIBA / AFP
Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.
Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.
Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.
Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?
На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.
Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.
Новобранці 3-ї десантно-штурмової бригади на тренуванні в Київській області, Україна, вівторок, 9 квітня 2024 року. Фото: AP Photo/Vadim Ghirda
Ви всіх втратили?
Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.
Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти
Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника!
За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.
Пам'ятаєш своє перше бойове завдання?
Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал. Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.
А потім?
Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.
На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.
Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.
Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?
На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж.
Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.
І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»
А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє. Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.
Новобранці 3-ї окремої десантно-штурмової бригади беруть участь у військових навчаннях на одному з полігонів у Києві, 18 червня 2024 року. Фото: Anatolii STEPANOV / AFP
Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?
Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.
Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права
Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.
Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.
Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.
«Територія жінок» — всеукраїнська організація, яка об’єднала жінок по всьому світу. За майже 11 років існування втілили десятки проєктів, зокрема культурних. Очільниця організації Лілія Шевченко переконана, що людина, знаючи своє коріння, автоматично розуміє, ким вона є і що має зробити для збереження країни. Повномасштабна війна внесла корективи у роботу організації. Вони вже передали понад 500 тон гуманітарної допомоги військовим та цивільним. Підтримують родини військовополонених та допомагають жінкам, які пережили насильство. А ще — розширюють свою присутність в Європі.
Членкині всеукраїнської громадської організації «Територія жінок». Фото: приватний архів
Наталія Жуковська: Пані Ліліє, ви є очільницею організації «Територія жінок». Якою є ця територія?
Лілія Шевченко: Наша всеукраїнська громадська організація «Територія жінок» створена ідейними жінками, які дихають Україною. Це не голослівний вираз, а чиста правда. «Територія жінок» не окреслена і не має меж. Це не тільки територія тих, хто проживає в Україні, це загалом територія жінок усього світу. Тим більше зараз, коли мільйони українок, втікаючи від війни, знайшли тимчасовий прихисток у багатьох європейських країнах. Ми хочемо їм допомагати системно. Тож, прийняли рішення, що тепер «Територія жінок» відкриватиметься під парасолькою приймаючої країни, за їхніми законами. Вже зараз закінчується робота над документами, до прикладу, «Території жінок» у Польщі. Ми провели перемовини з працівниками Міністерства соціальної політики Польщі, з українським релокованим та польським бізнесом. Чим вони допомагатимуть українкам, які зараз у Польщі? Насамперед — організовуватимуть недільні школи. Це важливо, аби діти, вивчаючи культуру країни, в якій проживають, не забували своє, українське. Враховуючи те, що у нас повномасштабна війна і більшість грошей в Україні йдуть на військові потреби від бізнесів, від міністерств, то достатнього фінансування Міністерства освіти на книги та підручники для дітей, які перебувають за кордоном, немає. Одне з завдань «Території жінок» — не тільки організація недільних шкіл, але і друк книжок. У нас уже були перемовини з видавництвом «Гутенберг». Ми розповсюджуватимемо книги безкоштовно, починаючи з наших недільних шкіл.
Лілія Шевченко: «Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві». Фото: приватний архів
У нас вже є напрацьована певна база, тож організовувати роботу у Польщі буде не важко. Одна з наших членкинь наприкінці 2022-го року відкрила першу художню школу в Варшаві і вже отримала невеликі гранти від польської місцевої влади. У школі безкоштовно навчають малювати як українських, так і польських дітей.
Один з меседжів «Території жінок» — ми не тільки беремо від держав, які нас прихистили, ми їм даємо
Ми дали Європі кваліфіковані кадри. Через війну в Україні до ЄС поїхало багато освітян, медикинь, менеджерок. Чимало з них вже підтвердили свої дипломи. Наприклад, наша членкиня, яка була головою «Території жінок» Дніпра, зараз проживає у Гданську, підтвердила диплом і є кваліфікованою юристкою. Її мама теж верифікувала диплом і працює стоматологинею. Тобто свої знання і послуги ми також даємо і полякам. Ми хочемо щоб поляки розуміли, що в них не тільки беруть, а і дають. І це буде також одним із завдань «Території жінок» у Польщі.
Ми також займатимемося жіночим лідерством і ґендером. Жінка має розуміти свій статус, свою значимість в суспільстві.
Членкині ВГО «Територія жінок» з морпіхами. Фото: приватний архів
Як змінилася робота організації із початком повномасштабної війни?
«Територія жінок» на 90 % зайшла у волонтерську діяльність. Якщо говорити про Польщу, то у нас була співпраця з декількома польськими фундаціями, які у Варшаві мали волонтерський склад на 400 квадратних метрів. Ми вдячні полякам за те, що вони тривалий час оплачували його оренду. Він до стелі був забитий гуманітарною допомогою. Там було все — від одягу і продуктів до дороговартісної медицини, яку ми передавали українським лікарням. Наприклад, дифузорні апарати, один коштував біля 2500 євро. У нас їх було понад тисячу. Ми оснащувати лікарні ліжками, рентгеном, вітамінами. На складі працювали як українці, так і поляки. Фури з гуманітаркою ми відправляли за запитами до адресатів. Також забезпечували релоковані дитячі будинки сімейного типу, будинки престарілих. Отримували турнікети, бронежилети. Збирали гроші на дрони. Ми не тільки адаптувалися до нових викликів — ми адаптували інших до них.
Під час передачі військовим безпілотника VALK-1. Фото: приватний архів
Хто є членами вашої організації?
Нас близько 2000. Є жінки, голови департаментів, в яких є свої громадські організації і фонди. До прикладу, нашою членкинею є Ірина Міхнюк — вдова, жінка загиблого Героя України. З 2014-го року очолює організацію «Крила восьмої сотні» — це вдови, жінки загиблих і діти. В Україні вже 19 офіційно зареєстрованих наших підрозділів. У команді жінки різних професій, статків, але з одним ідейним мисленням і баченням. Є і військові, зокрема Вікторія Христенко, яка була першим радником адмірала військово-морських сил України.
У мене у команді є членкиня правління «Території жінок» з Донецька Аліна Халецька, яка вимушена була втікати з рідного міста. Родина була не простою. Чоловік працював у Донецькій адміністрації. Вона — викладачка, професорка, академік. Подружжя виїхало без нічого. Приїхали в Ірпінь. Заледве назбирали грошей, почали викуповувати квартиру, а з початком повномасштабної війни її розбило ворожим снарядом. Вони пройшли окупацію в Ірпені. Тобто, за життя двічі були в окупації. Цій жінці пропонували роботу за кордоном. Як ви думаєте, де вона? В Ірпіні. Не хоче покидати Україну.
З якими проблемами до вас звертаються жінки?
До нас додалося багато жінок, щойно ми увійшли в коаліцію «Жінки, мир, безпека». Це активістки, які борються за жіноче лідерство і допомагають постраждалим від насильства. В Україні це велика проблема. Буча, Ірпінь. Ви знаєте історії. Мені відомо багато чого, але я про це не говорю. У нас є домовленість — ти не говориш про те, учасником чого ти не є. Я — свідок. Це історія, яку пережила жінка, дівчинка чи дитина. Вони самі за бажанням їх озвучують. Всі історії важкі. Чим ми допомагаємо їм? Я завжди за взаємодопомогу і підтримку одна одної. З ними потрібно дуже обережно говорити, бо кожне слово може травмувати.
Ми допомагаємо їм відчути хоча б частково землю під ногами. Даємо жінкам відчуття сестринства, і переконуємо їх в тому, що вони не одні, що ми — однакові
Говоримо про те, що у подібній ситуації може бути кожна. Наголошуємо, що ми поруч. Часом просимо їхньої допомоги, аби залучити до процесу і показати, що вони є потрібними. До того ж будь-яка зайнятість хоч частково, але відволікає. У нас немає чіткої програми, як ми це робимо. У нас це відпрацьовано до автоматизму роками.
Також завдяки меморандуму про співпрацю із міськими центрами зайнятості, допомагаємо жінкам перекваліфікуватися, знайти роботу. Активно співпрацюємо із Міністерством ветеранів. У «Території жінок» чимало захисниць військових, які були цивільними. Ми першими допомагали шити військову жіночу форму, білизну. Знаходили для них анатомічні бронежилети.
За час існування організації що вдалося зробити?
Наше життя розділилося до і після повномасштабної війни. До неї ми мали потужний проєкт, завдяки якому об’єднували українських дітей за кордоном. Також ми створили Міжнародний фестиваль культурних та креативних індустрій «Територія жінки». Згодом ми його назвали «Територія майстрів». Якби не повномасштабна війна, цей фестиваль уже фінансувало би Міністерство культури і інформаційної політики. Це фестиваль, який підняв українські вироби знизу. Показав, що українське бренд, яким торгують не лише на ярмарках і базарах, а навіть у п’ятизіркових готелях. Поки що цей проєкт призупинили. Сьогодні ж ми гуртуємо українських жінок за кордоном.
Робимо все, аби не забували про Україну. Наразі, на першому етапі, у нас реєстрація «Території жінок» Польщі, Франції. Далі буде Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Іспанія
Ми передали захисницям понад 1200 боксів з аптечками, вітамінами, спеціальним кремом на оливі, який не дає тріскатися шкірі, та парфумами.
Під час складання аптечок для військовослужбовців. Фото: приватний архів
Дівчина має відчувати себе дівчиною, де б не була. Також передавали фарбу для волосся за їхнім кольоротипом. Одного разу я попросила дівчат зробити фото для медіа, аби оголосити збір на ці бокси. І вони прислали — вимиті, з зачісками, манікюром. Виявилося, що вони поїхали в райцентр, за свої гроші знайшли дорогу майстриню манікюру і перукарню. Мені ж сказали: «Лілю, ти знаєш, ми коли відкрили ці бокси — відчули себе як вдома». Розумієте, вони отримали психологічний ковток щастя.
Ваша організація допомагала жінкам з дітьми евакуюватися із небезпечних населених пунктів аби уникнути окупації. Як це було, скільком допомогли?
У нас немає чітких підрахунків, скільком ми допомогли. Евакуйовували людей з Мелітополя, Бердянська, Херсона, Донеччини, з лівого, вже окупованого берега Запорізької області. Звісно, що нам допомагали військові. Я не знаю, чи маю право розповідати деталі всіх історій порятунку. Поділюся однією — історією мами з двома дітьми, які виїжджали з Мелітополя. Її доньці на той момент було 15, а сину — три роки. Їхній тато був у ЗСУ. Якби росіяни про це дізналися, то розстріляли б. Вона попросила дітей мовчати, а у разі потреби відповідати лише російською. По дорозі в автобус з перевіркою зайшли російські військові зі зброєю. Підійшовши до них, дуло автомата, який висів у нього на плечі, випадково вперлося у голову дитині. Хлопчик так злякався, що досі впісюється. Їх допитували, дивилися сімки в телефонах, родина пройшла не одне коло пекла. Як виявилося згодом, пощастило, що вони не роздягли дитину. Лише згодом мати побачила схований на грудях сина аркуш паперу, розміром А4. На ньому — намальований тато у військовій формі, з прапором і надписом «Слава Україні!». Хлопчик сам поклав той малюнок. Для нього це Україна, його життя. Якби росіяни побачили той малюнок, то їх би розстріляли. У нас багато таких історій.
Чи підтримуєте зв'язок з тими родинами, яким допомогли?
Обов'язково колись підніму ті списки. Але зараз на меті таки узаконити «Територію жінок» в Європі та Америці. Бо ми — сильні, справжні, ми працюємо. Ми — жінки, які не звикли брати, а звикли віддавати. З часом, можливо, цікавитимусь долею тих жінок, яким ми допомогли. Однак я завжди думаю, чи потрібно це тим жінкам, чи не нашкоджу я їм своєю появою.
Ви їздите за кордон часто. Про що там розповідаєте, як реагують іноземці і що їх цікавить насамперед?
Я розповідаю про згуртованість українських людей. Показую наші реалії війни. Наскільки нам важко, скільки у нас проблеми і як ми стараємося їх вирішити. У мене меседж завжди поставлений так, що в цих всіх проблемах нам потрібна допомога. Я завжди кажу: «Ми робимо, не стоїмо осторонь, допоможіть нам у цій війні чим можете — досвідом, гуманітаркою, військовою допомогою». Ми постійно говоримо про допомогу українській армії. Я знаю, що нас чують.
Під час зустрічі з експослом США в Україні Джоном Гербстом. Фото: приватний архів
«Територія жінок» підтримує військовополонених, долучаючись постійно до різноманітних акцій. На вашу думку, чи допомагає це подальшим обмінам?
Однозначно. Ми допомагаємо родинам військовополонених від початку війни — з 2014-го року. Організовуємо акції з матерями, дружинами і дітьми військовополонених морпіхів. Пам'ятаєте тих, яких взяли у полон в Криму, на початку війни? Ми возили в ООН маму і доньку одного з морпіхів, щоб вони своїм виступом надали розголосу і розповіли правду про війну в Україні. Будь-яка інформаційна кампанія має бути спланованою і постійною. Подібні акції не лише не дають світові забути про тих, хто у полоні, а й допомагають рідним військовополонених відчути, що вони не самі, не загубитися у своєму горі. Біда гуртує. У нас є чимало щемливих історій, пов’язаних із поверненням військовополонених. Нещодавно у списках був військовий, якого всі довго чекали. Думали, що він повернувся. Однак, виявилося, що то не він. Прізвище однакове, інше ім'я.
Ви також проводите навчання для державних структур щодо комунікації з ветеранами, членами їхніх родин. Які основні правила намагаєтеся донести?
Розкажу на прикладі Київського міського центру зайнятості. З військовим ветераном, захисником чи захисницею треба вміти говорити. От, наприклад, ми — емпати. Навіть на вулиці іноді хочеться підійти і сказати військовому: «Дякую за захист. Слава Україні». Хочеться обійняти і сказати: «Ти — герой!». От майже цього всього говорити і робити не можна. Це тригери. Якщо ти кажеш, що він герой, то часто він для себе не є таким. Тому цьому ми навчаємо не лише працівників держустанов, а і цивільне населення. Найголовніше — ми вчимо, як сприймати цих людей. Наприклад, коли вони приходять до Київського міського центру зайнятості, менеджер, який з ним спілкується, має бути дуже кваліфікованим і розуміти, що у кожного військового є флешбеки. Ми вчимо їх звертати увагу на вилиці, очі, поведінку. Співробітник такої держустанови має бути готовим до розвитку будь-якого сценарію. Тому що майже у всіх військових були контузії. До того ж має бути безбар'єрність і інклюзія.
Ветерани повинні працювати і бути заохоченими до відбудови України від наслідків війни, а не сидіти вдома
Соціологи говорять, що на країну чекає криза після війни. Зокрема, демографічна. Як думаєте, чи, повернуться українки з Європи після перемоги? Що для цього потрібно зробити?
Я навіть не знаю, чи я маю право це на загал говорити. Так, демографічна криза у нас буде. Бебі-бум нас не врятує. Ми думаємо, як над цим працювати. Тому що це наше майбутнє. Чи повернуться жінки з-за кордону? Чим довше триватиме повномасштабна війна — тим менше шансів. Зараз дуже велика кількість розлучень. Багато жінок адаптовані під дітей, більша частина з яких асимілюється в суспільстві, в якому живе. У нас були вже випадки серед моїх членкинь. Вони жили за кордоном. Донька хотіла повертатися, а син — ні. Він адаптувався, має друзів. Його краще сприймають в класі, ніж сприймали вдома. Йому подобається нова країна.
Ми маємо розуміти, що на рішення батьків впливатимуть їхні діти. Тому, працювати потрібно за кордоном в першу чергу з дітьми
До того ж, чимало жінок за кордоном змогли краще себе реалізувати або заробити, ніж вдома. Наприклад, вона була санітаркою в лікарні на заході України, а зараз є санітаркою у Вроцлаві. При цьому у Польщі отримує суттєво більшу зарплату. Нашим чиновникам треба слухати суспільство і формувати програму з повернення українок додому вже сьогодні. «Територія жінок» до цього залучиться однозначно. Насамперед — своїм досвідом і ресурсом. Адже нам у цій країні жити, боронити, відроджувати і давати їй майбутнє життя. І, на щастя, більша частина «Території жінок» за кордоном це розуміють.
Цьогоріч Премію Станіслава Вінценза отримав режисер, актор, генеральний директор та художній керівник Івано-Франківського національного драмтеатру Ростислав Держипільський.
— Ми прагнемо передати майбутнім поколінням усе те, що робить з нас українців, що робить нас сильнішими, що робить нас незламними. Станіслав Вінценз пережив дві війни — Першу і Другу світові.
На нашу долю випало жити в часі третьої страшної війни, і від кожного з нас залежить зробити все, аби якомога швидше прийшла перемога
Ростислав Держипільський, лауреат премії Вінценза
Ростислав Держипільський вміє творити мистецтво, яке розповідає про українське коріння і місце України у спільній Європі, — наголосив народний депутат України, засновник громадської організації «Демократичний форум» Микола Княжицький:
— Творчість Держипільського — це не просто високе мистецтво, але і глибоке гуманістичне прагнення, близьке кожному, хто відчуває зв’язок з нашою культурою. Саме тому капітула обрала його лауреатом: за любов до людей, яку Ростислав дарує своїми творами, і за неповторність мистецтва, яке стало символом нашої національної ідентичності
Народний депутат України, засновник громадської організації «Демократичний форум» Микола Княжицький
Три дні поспіль у Києві всьоме відбувався форум Via Carpatia. Він став майданчиком для багатьох дискусій. Вперше у рамках форуму відбулась українсько-польська зустріч, де говорили про інвестиційні проєкти, енергетику, подолання ворожої дезінформації.
— Ми можемо врахувати інтереси одне одного, щоб разом перемогти й бути великою потугою в Європейському Союзі, — зазначив народний депутат Микола Княжицький.
Депутат польського Сейму, голова польсько-української парламентської групи Марцін Босацький, підкреслив, що немає у світі ближчого партнера для України, аніж Польща:
— Медовий місяць у польсько-українських відносинах закінчився, але це не означає, що підтримка України з боку поляків зникла. Ми бачимо проблеми між нами, але, як і раніше, більшість поляків хоче перемоги України у війні і прагне, щоб Польща допомогла їй перемогти.
Є внутрішні сили, але, на жаль, і зовнішні, як-от російська пропаганда, що розпалюють ворожнечу
Окрема дискусія була присвячена російській дезінформації. У Польщі, як і в Україні, російські пропагандисти намагаються розсварити суспільство різними маніпуляціями — і цього треба уникнути.
— Важливо сказати, що між Україною та Польщею немає ніякої інформаційної війни, але є різноманітні «партизани», які час від часу десь з боку «підгавкують». На жаль, їхня діяльність дуже перешкоджає нашій співпраці. Мені здається, що ті старі історії, які колись нас розділяли й сьогодні продовжують впливати на наше співробітництво, слід залишити історикам та усунути з порядку денного. Партнери мають діяти на прозорій ідеологічній базі, — наголосив директор та головний редактор TVP World Міхал Бронятовський.
Директор та головний редактор TVP World Міхал Бронятовський
Ідейний засновник Sestry.eu та багаторічний видавець Gazeta Wyborcza Єжи Вуйцік наголосив, що ЗМІ зараз є легким знаряддям для впливу російської пропаганди, зокрема, через тотальну кризу довіри та втрату економічної стабільності:
— Я вважаю, що найкраща відповідь на пропагаду та брехню — не спростовувати їх. Це лише виснажує наші ресурси і показує опоненту його важливість. Найефективніше — писати правду. Це покликання всіх журналістів, хоч це й складно і дорого.
Часто це також не дуже подобається аудиторії і загалом незручно для багатьох політиків
Ідейний засновник Sestry.eu та багаторічний видавець Gazeta Wyborcza Єжи Вуйцік
Однією із тем розмов на форумі Via Carpatia була відбудова України. Заступник міністра розвитку громад і територій України Олексій Рябикін повідомив, що масштаби руйнувань в Україні сягають близько $ 500 млрд:
— Це величезна сума і вона щодня зростає. Ворог не відступає від своїх намірів знищити Україну, знищити інфраструктуру, але ми маємо вистояти. Однак основні ресурси державного бюджету витрачаються якраз на ведення війни, на забезпечення потреб Збройних сил України. Зараз Україна дуже залежить від підтримки, від солідарності наших євроатлантичних партнерів.
Яцек Карновські, депутат Сейму Республіки Польща, державний секретар Міністерства фінансів та регіональної політики наголосив, що Україна не має чекати закінчення війни, аби розпочати відбудову:
— Зараз безумовно треба розробити всі можливі плани та проєкти відбудови. Але чекати не треба, критична інфраструктура потрібна зараз. Треба діяти у новому стилі, взявши найкращі технології з Європи, з Польщі.
Не потрібно чекати, треба вже налагодити співпрацю, ми готові до неї, щоб разом з вами приготувати всі проєкти й провести відбудову
У рамках сьомого форуму Via Carpatia також відбулась українська прем’єра вистави «Дзяди» — за твором Адама Міцкевича, створеної у співпраці українських і польських театральних митців
— Для поляків — це, напевно, найважливіший твір авторства Міцкевича, і саме завдяки Івано-Франківському театру та українцям ми зрозуміли суть твору. Виставу неодноразово демонстрували в польських театрах, і вона здобула велику популярність, — розповіла режисерка Майя Клечевська.
Ростислав Держипільський, художній керівник Івано-Франківського національного драмтеат зазначив, що сила і сенси твору є актуальними і сьогодні. В оригіналі — це польські студенти, які на той час скніли в російських тюрмах, а в постановці — українські полонені, які зараз сотнями перебувають у московитських тюрмах.
— Нашим основним меседжем є те, що сьогодні все російське вбиває. У виставі звучить багато російської мови, і це свідомий режисерський хід, щоб підсилити негативний ефект, адже ми розуміємо, що сьогодні мова є теж надпотужною зброєю, — наголосив режисер.
Усі заходи форуму Via Carpatia 2024 наживо транслювались телеканалами «Еспресо» та TVP World. Sestry.eu став одним із медіапартнерів.
<frame>Усвідомлюючи, наскільки делікатною є тема Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, Sestry продовжують публікувати інтерв’ю з польськими й українськими істориками, зацікавленими у налагодженні ефективного діалогу між нашими країнами. Нижче — відповідь українського політолога, історика, директора Інституту світової політики Євгена Магди на інтерв'ю Sestry з Лукашем Адамським «Я готовий пояснювати, що історія не є чорно-білою, і що все має свої відтінки сірого»<frame>
Ми знайомі з Лукашем Адамським ще з часів, коли він був заступником директора Центру польсько-російського порозуміння та примирення. Впевнений, що не провина пана Лукаша у тому, що подібної установи для забезпечення діалогу поляків та українців не було і не має сьогодні. Центр Мєрошевського, на який перетворився Центр польсько-російського порозуміння та примирення, здійснює активну східну політику. Можливо, ви скажете, що між Польщею й Україною не стоять Катинь та Смоленська катастрофа. Так, але наші двосторонні відносини ускладнює проблема Волинської трагедії.
Поляки й українці спільно моляться за загиблих на Волині у селі Павлівка, 2013 рік. Фото: Волинь Post
Відзначу, що у Польщі діяльність низки впливових аналітичних центрів координується Міністерством закордонних справ, а в Україні подібного алгоритму немає. Ніде правди діти: на польському боці нашого спільного кордону довжиною у 525 кілометрів почали вивчати Україну раніше та роблять це більш системно. І я не стану зараз списувати помилки української влади виключно на російську широкомасштабну агресію. Це буде нечесно.
Проте я не можу погодитися з тезою пана Адамського про те, що в Польщі ніхто не хоче перемоги Росії. Справді, у Польщі нині не «продається» готовність до діалогу з Кремлем, а у роки панування «ПіС» нинішнього прем’єра Дональда Туска інформаційно шмагали за діалог з Путіним часів його першого прем’єрства. Але ненависть до українців (з різних причин) у польському суспільстві знаходить чимало відгуків. І успіх «Конфедерації» на виборах до Європейського парламенту, де партія вдвічі збільшила підтримку виборцями, порівняно з виборами до Сейму, це лише підтверджує.
Нагадаю, що між двома виборчими кампаніями було також блокування польсько-українського кордону польськими фермерами щонайменше за сприяння одного з активістів «Конфедерації» Рафала Меклера. Блокування, яке між іншим продемонструвало: польські політики попри існування тези про «польсько-польську політичну війну» не будуть діяти проти співвітчизників в інтересах України. З точки зору Польщі це, безумовно, добре, але для України, яка продовжує протидіяти Росії на фронті, створювало проблеми насамперед морального характеру.
Не маю сумніву, що військові вантажі доправлялись до України безперешкодно, проте блокування шляхів громадянами країни, відносини з якою в 2022 році вийшли на рівень ейфорії, стало холодним душем. Ба більше: широкому загалу в Україні відомо про зусилля Анджея Дуди щодо переконання країн Південної Європи розпочати процес переговорів з Україною про вступ до ЄС, проте нічого невідомо про євроінтеграційні зусилля в інтересах України Дональда Туска.
Я не маю намірів виправдовувати позицію Володимира Зеленського після інциденту з людськими жертвами у Пшеводуві. Не хочу шукати пояснення цій помилці. Зауважу, що «дружньо-зерновий» випад у вересні 2023 року під час виступу українського президента на сесії Генеральної Асамблеї ООН носив все ж безособовий, хоча і легко впізнаваний характер. Також нагадаю, що журналіст Збігнев Парафіянович у відомій не лише в Польщі книжці Polska na Wojne згадує про вибачення тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного перед польським колегою Раймундом Анджейчаком. До речі, буквально днями представник польського МЗС Павел Вронський висловив надію, що Польща отримає дозвіл збивати російські ракети. Дозвіл, очевидно, від НАТО, без якого польські офіційні особи змушені розповідати нісенітниці в разі появи російських ракет у повітряному просторі країни.
Натомість готовий виступити у ролі адвоката диявола та перепросити за заяву про «зерновий геноцид», яку минулого року зробив торговий представник України Тарас Качка. На жаль, у польсько-українських відносинах часом беруть гору емоції. Разом з тим маю відзначити, що українські президент, прем’єр, спікер парламенту, міністри оборони та закордонних справ не дозволяють собі випадів у бік Польщі. Проте викликає щирий подив, що навіть за рік після зміни влади у Польщі тамтешні правоохоронці так і не знайшли бенефіціарів зернової оборудки, яка завдала шкоди продовольчій безпеці країни. Важко уявити, що хоча б один вагон чи вантажівка із зерном перетнули польсько-український кордон без розуміння місця для розвантаження.
На жаль, Варшава та Київ продовжують стрімкий рух з вершини порозуміння зразка весни 2022 року до рівчака обопільних претензій. І як тут не згадати іншого польського колегу, Пшемислава Журавського вель Граєвського, який неодноразово наголошував:
Тільки коли Польща й Україна разом, вони перемагають
До речі, це цілком діюча модель співпраці як в межах НАТО, так і в форматі Європейського Союзу. Ця потенційна співпраця подобається далеко не всім не лише за кремлівською стіною у Москві, але і всередині ЄС.
Будемо відвертими: питання вступу України до НАТО та ЄС сьогодні не перебуває на порядку денному обох організацій. Тому гучні обіцянки польських політиків не допустити прийому України без вирішення Волинської проблеми — чистої води популізм. У нинішній період, пов’язаний з кастингом на роль кандидатів у президенти Польщі, який проводять провідні політичні сили країни. Ставлення до України, зокрема у контексті Волинської трагедії, є лакмусовим папірцем для польського політикуму.
Як і Лукаш Адамський, я підтримую проведення ексгумації жертв Волинської трагедії, проте вважаю за потрібне наголосити на кількох деталях. Дійсно, сам початок цього процесу і запевнення у незворотності позиції України є потрібними. Було б непогано, якби політично його підтримали парламенти обох держав. Не зайвим було б запровадження відзнаки «Праведник Волині», яку могли б заснувати Володимир Зеленський та Анджей Дуда. Мені відомо, що у Польщі відзначають тих, хто рятував жертв бійні, але перехід відзнаки на міждержавний рівень міг би підвищити рівень розуміння проблеми в Україні. Недостатній суспільний запит в Україні на розв’язання цієї проблеми є, можливо, головною причиною пасивності української влади у цьому питанні.
Також треба розуміти, що держава, у якій щодня ховають десятки загиблих через російську агресію громадян, навряд чи може перетворити на безумовний пріоритет ексгумацію жертв Волинської трагедії до завершення війни з Росією. Разом з тим створення міжнародної комісії (з залученням представників третіх країн) сприяло б кращому та швидшому вирішенню. Для мене є очевидним головне: вирішувати проблеми у відносинах Польщі та України можна лише у режимі діалогу. Тому я не вперше пропоную створити формат дискусій PL-UA-525, у яких не лише обговорювати існуючі суперечності та напрацьовувати рішення про перспективи, але і поширювати відповідну інформацію в Польщі та Україні. Буду радий, якщо Центр Мєрошевського долучиться до реалізації цієї ініціативи. Польща та Україна мають не лише обмінюватися докорами, але і формувати спільні сенси під загальним гаслом «За наше та ваше майбутнє».
P.S. Пропоную переглянути нашу нещодавню дискусію з Лукашем Адамським на YouTube-каналі Ukrlife з Людмилою Немирею. Вона була присвячена Волинській трагедії:
<frame>Усвідомлюючи, наскільки делікатною є тема Волинської трагедії у польсько-українських відносинах, Sestry продовжують публікувати інтерв’ю з польськими й українськими істориками, зацікавленими у налагодженні ефективного діалогу між нашими країнами. Адже так важливо навчитися не тільки звинувачувати, але й чути аргументи одне одного<frame>
Ольга Пакош: Сергій Жадан та Віталій Портников в одній зі своїх розмов підняли тему екзистенційного характеру російсько-української війни. Чому, на вашу думку, ця війна має такий глибокий екзистенційний вимір? І як відрізняється її сприйняття в Україні та Польщі?
Лукаш Адамський: Відмінності є суттєвими. Україна бореться за своє існування як незалежна держава, за те, щоб існував український народ. Гинуть люди, громадянам країни постійно загрожують бомбардування, а чололовікам — мобілізація. Я кажу «загрожує», оскільки смертність висока, а добровольців бракує. Все це створює зовсім інший суспільно-психологічний фон, ніж у Польщі, і емоції українців — і це зрозуміло — набагато сильніші, гостріші, ніж у поляків.
У Польщі симпатизують Україні, яка воює проти Росії. Всі ми бажаємо їй перемоги не лише з моральних міркувань, але й тому, що ця перемога відповідає інтересам Польщі. Ми добре розуміємо, які можуть бути наслідки можливої перемоги Росії, в найгіршому випадку — повна окупація України. Це означало б, що Польща має готуватись до воєнної конфронтації з Росією.
У Польщі інша перспектива, адже різняться як інтереси, так і емоції. Польща набагато менше втрачає коштів у цій війні. Звичайно, Польща допомагає, постачає Україні військову техніку, підтримує економічно, і українські біженці, яким також допомагаємо, працюють у Польщі і заповнюють істотну прогалину на ринку праці. Тим часом Україну просто знищують, і це є принциповою відмінністю.
Незламний Київ у промінні сонячних променів, жовтень 2024. Фото: Євген Котенко/Ukrinform
Друга важлива відмінність полягає в тому, що з точки зору польських інтересів ключовим є те, щоб Україна була в НАТО, щоб вона була в Європейському Союзі, щоб вона була стабільною і щоб Росія не виграла. Думаю, ніхто в Польщі не хоче, щоб Росія здобула перемогу в цій війні. Ми розуміємо, які були б наслідки. І ми не хочемо зміни кордонів внаслідок протизаконного застосування сили.
У Польщі панує переконання, що якщо Україна захиститься і поверне захоплені території, це вже буде великою перемогою. Звичайно, нам би хотілося, аби Україна повернула Крим і Донбас, Путін потрапив до Гаазького чи Божого суду, а Росія платила репарації Україні. Але не обов'язково тільки так має статись, аби ми могли говорити про перемогу. Саме ці відмінності в підходах є суттєвими.
В Україні більшість громадян вважає, що перемогти — це повернути Крим і Донбас. Тоді як поляки допускають інші сценарії перемоги
— Як Польща може підтримати Україну, щоб вона мала шанси перемогти? Чи є польська допомога ключовою у досягненні миру?
— Польща може постачати Україні військову техніку, підтримувати її фінансово і насамперед допомагати усвідомлювати західним союзникам, що не можна допустити укладення миру на умовах Путіна. Тобто не можна погоджуватись на «Ялту-2», на свідоме обмеження суверенітету України і утримання її поза Північноатлантичним альянсом як країну нейтральну, або ж змушувати погоджуватись на вимоги Кремля щодо російської мови як другої державної, не кажучи про визнання на рівні міжнародного права окупованих Росією українських територій.
Ми не можемо допустити, щоб Захід «вивертав руки» Україні, бо це не відповідає польським інтересам. Ось так Польща може допомагати.
Проте я можу одразу сказати, що для того, щоб ефективно підтримувати Україну, політики повинні бути не лише переконані в доцільності цього з точки зору польських національних інтересів, — таке переконання вже існує — але також має бути суспільна згода на таку політику. На щастя, в Польщі досі існує підтримка України.
Рівень цієї підтримки може певною мірою залежати від настроїв громадської думки. Маю на увазі, що це не є основним чинником, але настрої мають певне значення. Якщо ці настрої залишатимуться під впливом скептичного щодо України наративу, який частково зміцнюють політичні помилки українських політиків щодо Польщі, поле маневру для польського уряду може звузитися.
— Про які помилки йдеться?
— Насамперед комунікаційні. Польська влада пам'ятає, як президент Зеленський поспішав переконати Польщу визнати російську відповідальність за смерть двох громадян у Пшеводові, незважаючи на те, що всі ознаки — як з українського боку, так і з боку розслідування — вказували на те, що це була українська ракета. Ще перед розслідуванням президент Зеленський хотів, аби Польща оголосила, що це був російський снаряд. Це була невдала політична ідея.
Ще однією проблемою стали звинувачення у «зерновому геноциді» або ж аргумент, що Польща діє на користь Росії, блокуючи імпорт українського зерна чи не розблоковуючи силою рух на пунктах прикордонного контролю.
— Але так і було: польський уряд понад два місяці нічого не робив у справі із зерном на кордоні, навіть не було відомо, скільки зерна і куди їде. Україна могла трактувати це як дії проти держави, котра воює за свою незалежність.
— Я не є експертом, який спеціалізується на питаннях аграрного ринку, і також не маю детальних знань про реакцію польської адміністрації на загрози, пов'язані з масовим надходженням українського зерна до Польщі. Тому мені важко перевірити обґрунтованість звинувачень у «нічогонеробленні». Загалом же будь-які дії, що здійснюються в Польщі стосовно України, або їхня відсутність зовсім не обов'язково означають щось антиукраїнське чи проукраїнське. Адже багато залежить від того, як ці дії інтерпретують політики та ЗМІ над Дніпром. Можна прийняти принцип: спочатку зрозуміти, в чому суть певних дій чи бездіяльності, а потім уже, за потреби, дискутувати чи критикувати. Можна також піти іншим шляхом: спершу засудити, а лише через деякий час, коли емоції почнуть згасати, а шкода для України зросте, спробувати зрозуміти.
Повертаючись до попереднього питання — Україна мала право очікувати від Польщі вирішення проблеми блокади на кордоні, але вона все ж повинна була враховувати польський контекст. Польські фермери традиційно організовують протести, під час яких, на жаль, часто висипають зерно. Хтось, хто порадив президенту Зеленському звинуватити Польщу в Раді Безпеки ООН у таких речах, скоїв величезну помилку. Це значно підвищило політичну ціну ведення проукраїнської політики у Польщі. Як можна очікувати підтримки, коли у відповідь на допомогу, на вивільнення власних військових складів, отримуєш звинувачення у тому, що ти є «актором у російському театрі?»
Український водій очікує своєї черги на польсько-українському кордоні в Дорогуську під час фермерської блокади, березень 2024. Фото: MAREK BEREZOWSKI/REPORTER
Другою українською помилкою є нехтування Польщею. Чому президент Зеленський представляє свій план перемоги у Великій Британії, Франції, Німеччині та Італії? Звичайно, ми розуміємо, що Велика Британія та Франція є ядерними державами, але чому Німеччина та Італія? Це нагадує мені Мюнхенську угоду, коли чотири держави — Велика Британія, Франція, Німеччина та Італія — «викрутили руки» Чехословаччині. При цьому ігнорується військово сильніша та політично проукраїнська Варшава — і цього я не розумію.
І зрештою є питання ексгумації. Незважаючи на те, що я знаю аргументи української сторони, вважаю, що пов'язувати право польських установ на проведення пошуків та ексгумацію жертв УПА на Волині з вирішенням спору щодо напису на існуючій могилі членів УПА в Польщі — формування, відповідального за те, що сталося на Волині у 1943-1944 роках — є неправильним. Така позиція сприймається, особливо людьми, менш обізнаними з українською політичною культурою, як відсутність готовності дотримуватися певних цивілізаційних стандартів. Часто порівнюють ставлення до ексгумації солдатів Вермахту, де немає перешкод, зі ставленням до польських цивільних жертв злочинів УПА, де такі перешкоди є. Це дуже шкодить іміджу України.
Я знаю, що значна частина українських еліт — як інтелектуальних, так і журналістських, а також політичних — це розуміє, проте це питання все ще не вирішене. Чим довше ця проблема залишатиметься невирішеною, тим більше вона шкодитиме Україні.
— Але ж в питанні ексгумації вже була досягнута згода…
— Ні, не було згоди, була лише обіцянка з боку українського Інституту національної пам’яті, що вони самі проведуть пошукові та ексгумаційні роботи в селі Угли на Волині. Це була відповідь на запит, поданий до української влади приватною особою, пані Кароліною Романовською, яка дуже старалась, бо не могла дочекатись такого вирішення на державному рівні. Це її запит був позитивно розглянутий.
Однак ми говоримо про дещо інше — про запити, подані польськими державними установами, які мають право на такі дії, тобто Інститутом національної пам’яті. ІПН подав кільканадцять таких запитів. На жаль, ці запити блокуються.
Я радий, що запит пані Кароліни Романовської був позитивно розглянутий, але бачу певну небезпеку — хоча не стверджую, що саме так станеться — інструменталізації цього випадку. Йдеться про створення враження, особливо в польській та українській громадській думці, що немає блокади ексгумації, адже ось ми ведемо роботи в Углах. Натомість фактична проблема полягає в блокуванні запитів, поданих Інститутом національної пам'яті.
— Хіба не надто довго тема Волині не може розрішитись у польсько-українських відносинах?
— Занадто довго. Я також хочу, щоб ця проблема була вирішена.
— Темою Волинської трагедії часто маніпулюють у дискусіях про історичну пам'ять, а це надзвичайно сумно. Як ми можемо цивілізовано розв'язати цю проблему? Можливо, поки триває війна, тему ексгумації слід відкласти?
— Справа настільки болісна і дійсно стоїть на заваді європейській інтеграції України, що ми не повинні витрачати час на її вирішення в повоєнний період
Якщо польські політики говорять, що це питання повинно бути вирішене зараз, може, нам це і не подобається, але означає, що справа невідкладна.
Щоб вирішити цю проблему, по-перше, польська громадськість повинна бути переконана, що немає ніяких маніпуляцій щодо Волині. Має існувати згода на те, щоб всі польські жертви могли отримати свої могили та хрести. Ніхто в Польщі не заважає подавати запити українським установам, які стосуються пошуків і ексгумації.
Є навіть цвинтарі військових УПА, тож чому їхні жертви не можуть мати своїх цвинтарів? Це є умовою sine qua non (без якої ніяк — Ред.).
Я не можу зрозуміти, чому війна повинна бути перешкодою для проведення ексгумаційних робіт, оскільки для цього потрібні лише фахівці. Це також потребує організації відповідних команд для таких дій.
Фото: Jerzy Dudek/East News
— Що конкретно, на вашу думку, мав би зробити український уряд?
— Політично найважливішими є не негайні ексгумації, адже вони, ймовірно, займуть 20-30 років, а підтвердження того, що блокада не поширюється на польські державні установи і що Україна зацікавлена в тому, щоб усі жертви дочекалися могил і хрестів. Війна не повинна бути перешкодою, це можливо реалізувати.
Наступне питання — це переконання (яке, на щастя, змінюється), що поляків вбивали не «зелені чоловічки», а Українська повстанська армія.
Коли йдеться про очікування польської громадської думки, то хотілось би бачити збалансований образ УПА, що, звісно, важко досягти під час війни, коли символіка УПА є частиною національної міфології в контексті боротьби з Росією.
Я готовий пояснювати полякам, що історія не є чорно-білою, і що все має свої відтінки сірого. Але етнічні чистки повинні бути представлені як етнічні чистки, не треба релятивізувати їх
По-третє, ми повинні думати про відповідальних людей з обох сторін. Я звертаюся також до поляків — людей, які розуміють, що таке діалог.
Діалог означає відкритість до аргументів іншої сторони. Це означає прийняття того, що моя позиція не на сто відсотків збігається з усталеною історичною правдою.
Діалог — це пошук рішення і бажання вислухати і зрозуміти аргументи іншої сторони. Якщо ми будемо доручати діалог людям, які переконані, що існує тільки одна правда — їхня національна — ми ніколи не зможемо дійти згоди
Проблему Волині можна вирішити тільки в діалозі, і до цього діалогу мають бути залучені різні середовища, і серед них націоналісти — як польські, так і українські. Однак цей діалог вимагає ментальної готовності обох народів відкритись. Ми повинні зрозуміти, що якщо хочемо вести цю розмову серйозно, ми повинні бути готові до висновків, які можуть не збігатися з нашими попередніми уявленнями.
Це, безумовно, змінить образ польсько-українських відносин на Сході Польщі. Але ще більше вплине на уявлення українців про історію їхньої країни. Ці уявлення змінюються, особливо щодо XVI та XVIII століть, завдяки відданій та чесній роботі українських академічних істориків. Потрібна також стратегія терплячості.
— Чи можемо ми сказати, що на сьогодні найбільший вплив на польсько-українські відносини має питання Волині?
— Це дуже поширена інтерпретаційна помилка — говорити про вирішення волинського питання, адже насправді польські політики говорять про дозволи на ексгумації, а не про зміну української історичної пам'яті або уявлень про Другу Річ Посполиту і Другу світову війну. Звичайно, така зміна є бажаною, але це не є предметом їхніх розмов.
Особисто я також хотів би певного перегляду уявлень українців і поляків про історію, яка здебільшого була спільною. Однак ми повинні зосередитися на тому, про що говорять польські політики, такі як віцепрем’єр Владислав Косіняк-Камиш, міністр закордонних справ Радослав Сікорський чи прем'єр Дональд Туск, які постійно наголошують, що йдеться про питання ексгумацій, і що це питання має бути вирішено.
Чую, що справа Волинської трагедії — це справа минулого. Так, минуло 80 років, але родини жертв все ще живі, і це не закрита справа. Це не часи повстання Костюшка, а зовсім свіжа історія. Українці також борються з травмою, пов’язаною з подіями XX століття, такими як Голодомор, сталінські репресії та чистки, коли багато жертв не мають своїх могил. У Польщі жертви мають могили; солдати Червоної армії, які загинули в 1939-1944 роках, поховані, і польська держава підтримує їхні кладовища, незалежно від стану польсько-російських відносин.
У польській культурі існує переконання, що відвідування могил, молитва за померлих і запалювання свічок — це важливий акт милосердя. Тому так багато людей у Польщі вважає, що якщо в Україні цього не розуміють, то це несумісність цінностей
— Чи може проблема цінностей впливати на те, як Польща ставиться до України? Чи може Польща, розуміючи український підхід до вшанування жертв, не прагнути глибшої інтеграції України з Європейським Союзом, зосереджуючись радше на допомозі з міркувань безпеки?
— Польща не хоче глибшої інтеграції України з Європейським Союзом? Ця теза — якась новина. Ні, я з нею не погоджуюся. Вважаю, що радше для західноєвропейських народів, особливо для німців, європейська інтеграція України становить проблему. До того ж напруженість і еволюція польсько-українських відносин сприяють укоріненню такого переконання.
Польща прагне, щоб Україна приєдналася до Європейського Союзу, хоча виникатимуть певні конфлікти, особливо в галузі сільського господарства і транспорту. Польща як країна, що межує з Україною, виграє від її інтеграції з Євросоюзом, а не втратить
Загалом польська економіка на цьому виграє, хоча певні сектори можуть зазнати втрат. Водночас слід пам’ятати, що стабільний і заможний сусід із потужною армією підвищить рівень безпеки Польщі. Це відповідає польським інтересам, що розуміють політичні еліти Польщі.
Однак усі повинні усвідомлювати, що конфлікти виникатимуть. Чим далі Україна просуватиметься у перемовинах з Європейським Союзом, тим більше таких конфліктів може виникати. Це природно; будуть розбіжності в інтересах, що стосуються сільського господарства і перевезень, оскільки обидві країни є конкурентами в цих сферах.
— Чи підтримують поляки членство України в Європейському Союзі?
— Я побоююся істерії в Україні, яка може призвести до звинувачень, що поляки щось блокують. Насправді Європейський Союз — це організація, створена для співпраці та вирішення конфліктів, але іноді вона також породжує напруження між державами, яке допомагає вирішити цивілізованим шляхом. Важливо пам'ятати, що Україна не увійде до Європейського Союзу на основі рівноправного договору обох сторін. Не варто вірити в чудові заклинання. Польща мусила пристосуватися до вимог Євросоюзу, тому Україні також доведеться поступитися в певних моментах. Питання тільки, наскільки сильно.
Кожна держава-член мусить ратифікувати розширення ЄС, що означає, що кожна країна має свої інтереси, які може враховувати під час переговорів. Ключовим є розуміння цієї динаміки та підхід до питання з тверезим розумом, щоб не дозволити емоціям впливати на політику. Політики, прагнучи зберегти популярність, можуть схилятися до популізму, що лише уповільнить процес інтеграції.
Підкреслюю, що серед польських політиків, з якими я спілкуюся, існує зацікавленість у членстві України в Європейському Союзі, що є позитивним сигналом. Збереження відкритого діалогу та розуміння реалій може допомогти зменшити напругу та побудувати кращі відносини між Польщею й Україною.
— Ви згадали, що Німеччина менш зацікавлена. Це німецький погляд на ситуацію, чи, можливо, німецько-російський?
— Німецький, бо йдеться про контроль над Європейським Союзом. Це мало пов'язано з відносинами з Росією, хоча Україна, безумовно, ускладнить нормалізацію відносин з Росією в майбутньому. Насамперед йдеться про утримання контролю над ЄС і над механізмом європейської інтеграції.
Німеччина мала уявлення, що Європою керуватиме німецько-французький тандем, а рішення, які вони прийматимуть, будуть акцептовані іншими членами ЄС і представлені як рішення цілої спільноти.
Проте розширення Європейського Союзу стало змінювати це бачення. Польща виявилася незручним членом, який конфронтаційно виступав проти певних німецьких інтересів. Можна обговорювати, чи була ця стратегія правильною чи ні, але ця стратегія переконала німецькі еліти, що Польща може стати проблемою.
Зверніть увагу, що й теперішній уряд також починають дедалі більше критикувати в Німеччині. Західні сусіди розуміють, що уряд Дональда Туска не такий, як вони думали. Німеччина стала жертвою певних ілюзій, забувши, що кожен польський політик відповідає перед польським суспільством і має дбати про польські інтереси, що також є в його власних інтересах.
Якщо Україна увійде до Європейського Союзу, Німеччина матиме ще менше контролю над цією організацією. Саме тому вона прагне змінити систему голосування й позбавити країни права вето в зовнішній політиці. Німеччина розуміє, що керувати ним, коли там буде Україна, буде важче, а отже, реалізація її інтересів також стане складнішою.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
.jpeg)
