Коли я сказала сусідам у Торонто про поїздку до України, вони мене довго відмовляли: «Там же війна!». Довелось їх запевнити, що Київ надійно захищений ППО, мільйони моїх співгромадян продовжують своє життя попри постійні обстріли та атаки.
Мій літак приземлився у Франкфурті. Я сіла в автобус «Франкфурт–Київ», і, затамувавши подих, розпочала свою першу за час війни мандрівку додому.
Я їхала презентувати спродюсований мною документальний фільм «ЄвроДонбас», знятий режисером Корнієм Грицюком. Завершили ми його ще перед війною, однак лише у вересні 2023 року змогли його представити для широкої аудиторії.
Фільм «ЄвроДонбас» розвінчує радянські міфи про регіон, розповідаючи про європейську історію Донеччини та Луганщини. Ці землі понад 100 років тому були невіддільною складовою європейської економіки. Я їхала в Україну говорити про все це. Прем’єра у Києві, як і загалом цей фільм, є дуже важливими для мене.
Моя попередня прем’єра була задовго до війни. Це була стрічка «Номери» на підтримку політичного бранця Олега Сенцова. Тоді він був у Сибіру. Під час зйомок ми тримали зв'язок із Олегом, обговорювали сценарій за допомогою листів, які передавав адвокат. Зараз він — на фронті. Росія знову забирає в нас найдорожче — життя, свободу, дім.
В автобусі вже є кілька людей, вони їдуть ще з Ахена. Серед них — мама із сином-підлітком. У них переносний холодильник, щільно заповнений продуктами. Очевидно, такі відстані долають не вперше, знають, наскільки важливо для вдалої подорожі запастися їжею.
У Франкфурті зі мною в автобус заходять нові пасажири — мами з дітьми, жінки і чоловіки пенсійного віку. Між ними зав'язується розмова.
— Ви звідки?
— Із Запоріжжя!
— О, землячка! — радіє один із чоловіків і цікавиться, як жінка діставатиметься рідних місць.
— А ми з Херсонщини! — вступає у розмову жінка з дитиною. — Хотіли із сім’єю вже повертатись, але у нас постійні обстріли.
Автобус від'їжджає від аеропорту, люди розсаджуються на місця і починають займатись своїми справами: хто їсти, хто гучно дивитись відео з телеграму, хтось розмовляти по телефону з родичами.
Поки автобус стрімко летить гладеньким німецьким автобанам, я оглядаю пасажирів і думаю про шлях всіх тих, хто вижив і виїхав з рідних місць — з Бучі (як я), Херсона, Ізюма, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Авдіївки, Бахмута... Наш автобус — це якийсь український ковчег. Серед потоку безтурботних європейців несеться туди, де війна, де щодня падають ракети, гинуть діти і дорослі і водночас, де все найдорожче, що в нас є, — наше минуле, наше майбутнє, наша земля.
Щоденний шлях тисяч таких автобусів — це нова кровоносна система України в Європі, що несе нас в обійми одне одного, щоб знову неминуче переживати переїзди, розставання, щоб рятувати і рятуватися — знову і знову, аж до Перемоги
Мої думки переривають гучні нарікання одразу кількох пасажирок:
— Ми їдемо 5 годин, і жодної зупинки! Як так можна!
— Водій, зупиніть, будь ласка, подумайте про людей!
— Водіям курити не треба! Вони собі електронки курять у вікно!
Такої кількості людей, які курять, я не бачила давно. На кожній зупинці перекур — це святе. Курить майже весь наш «Ковчег». Хто електронні, хто класичні сигарети зі страшними і промовистими сценками на пачках і написами німецькою про шкоду куріння. Курці гучно обговорюють усе, що можна.
— Всі в автобусі? — гукає водій з першого поверху, який, очевидно, має бажання скоріше поїхати далі.
— Ні, тут жіночки не вистачає! — майже хором відповідають пасажири.
Усі починають обговорювати, якої ж саме жінки нема, як вона виглядає, у що вдягнена. На цьому весь автобус сходиться — немає ні нарікань, ні конфліктів. Є три речі, в яких українці знаходять щось спільне: досвід війни, город та те, що когось не вистачає в автобусі. Жіночка, як виявляється, пересіла. Це виявив водій, якому набридло чекати. Він проходить повз мене і каже, що кожен раз одна й та сама історія. Розмови в «Ковчегу» теж типові. Спочатку про війну, а потім про городи — як доглядати за помідорами та огірками, чим підживлювати рослини та чи люблять вони сонце.
В однієї жінки я помічаю маленьку рослину у горщику.
— А що ви таке везете? — питаю я.
— Це такі сині квіти з китицями, на бузок схожі. У Німеччині їх багато.
— Так, так. Я бачила у парку! — підтримує інша жіночка.
— А де ви її висадите? У саду?
— Ні, саду й городу у мене нема, посаджу просто біля нашої багатоповерхівки. І попрошу сусідів поливати, коли повернусь назад до Німеччини
— Треба було більший відросток взяти, — радить її сусідка.
Настає ніч, деякі пасажири продовжують голосно розмовляти, незважаючи на інших, деякі дивляться відео на телефоні на всій гучності. Поруч дитина починає плакати, довго не зупиняється. Її мама повідомляє усьому автобусу, що в малої температура, і якби вона знала, що дитина захворіє, то нікуди не поїхала б. У відповідь бідолашна отримує цілу купу порад, які ліки завжди потрібно возити з собою.
— Моя дочка завжди возить із собою мішок із ліками, — заявляє огрядна жінка в сусідньому ряду.
Поступово дитина засинає, пасажири припиняють розмовляти, телефони залишаються увімкненими, хоча їхні власники вже давно сплять. Під ранок ми в’їжджаємо з Німеччини до Польщі. Наш автобус знову зупиняється. Усі прокидаються і юрбою вибігають курити.
У Польщі підсідають нові пасажири. Дехто — після довгого очікування на зупинці.
— Чому ви затримались? Я з трьома дітьми тут вже три години стою! — жіночка в рожевому платті водія шпетить автобуса. Поряд граються схожі на неї дочки. Теж у рожевому.
Коли з-за хмар виходить ще тепле осіннє сонце, ми під’їжджаємо до довгоочікуваного українського кордону. Всі вже точно знають, як садити город, хто як виїхав під обстрілами та коли хто повернеться в Німеччину. Скоро Львів, де наш автобус розформують по різним напрямкам. Хто в Запоріжжя — поїде на одному транспорті, хто до Києва — на іншому.
Я дивлюсь на пасажирів «Ковчегу» і думаю про це наше вже дворічне паломництво Європою додому, в Обіцяну Землю. Ми готові терпіти поневіряння в чужій країні, аби наші діти були у безпеці. Задля цього ми готові мити підлоги і збирати овочі, хоча є лікарями, вчителями і науковцями. І ми станемо найзавзятішими працівниками, які вивчать мову і поновлять свої дипломи, а після перемоги повернемося додому відбудовувати свою країну. Коли це буде — завтра чи через 15 років? Хто знає, це буду я чи мої доньки?
Ну, а поки у «Ковчегу» ми всі однакові — з тимчасовою пропискою, тимчасовими документами, статусом UKR, обмеженим часом на повернення, із заставкою на телефоні з українським прапором і гербом. Ладні подолати тисячі кілометрів, аби на кілька днів, або навіть годин, опинитись на Батьківщині, серед «своїх»
У Львові я купую квиток на найближчий інтерсіті «Львів–Київ». Застрибую ледь не на ходу. Ідучи на своє місце минаю десятки військових. Один з них сідає біля мене — сивочолий чоловік років 60-ти. Ми говоримо з ним про війну, про випробування, які переживає наша країна. Я — до Києва, говорити про «ЄвроДонбас». Він — з відпустки, на Донбас, боронити Україну.
— Все буде добре, — каже він, всміхаючись мені.
— Все буде добре, — повторюю за ним, як маленька дитина.
На наших телефонах одночасно починає звучати сигнал тривоги, й одразу приходить повідомлення від сусідів з Торонто з питанням: «Як ти?»
— Усе чудово, я вдома!
От-от вже настане день, коли запрацює «Бориспіль» і мільйони колишніх біженок повернуться на рідну землю, а у жіночки з автобуса навесні біля під'їзду проросте красивий кущ з фіолетовими квітами.
Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.
Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.
Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.jpeg)
