Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Британська принцеса Софі — дружина принца Едварда, молодшого брата короля Чарльза ІІІ, в понеділок, 29 квітня 2024 року здійснила неоголошений візит до України. Про це офіційно сповістив Букінгемський палац. Вона стала першою представницею королівської родини, яка відвідала країну з початку повномасштабної війни, — повідомляє PAP.
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Як повідомив Букінгемський палац, метою візиту герцогині Единбурзької Софі було «продемонструвати солідарність з жінками, чоловіками та дітьми, які постраждали від війни». Візит став продовженням роботи принцеси Софі на благо тих, хто став жертвою сексуального насильства, пов'язаного зі збройним конфліктом в Україні.
Герцогиня зустрілася з президентом України Володимиром Зеленським та першою леді Оленою Зеленською. Вона також відвідала Національний заповідник «Софія Київська» та місто Бучу, де вшанувала пам'ять похованих там жертв російської окупації. У посольстві Великої Британії в Києві вона поспілкувалася з жертвами сексуального насильства з боку російських військових.
Президентське подружжя подякувало герцогині за приїзд.
«Ми дуже цінуємо підтримку народу Великої Британії, зокрема, вдячні за притулок для наших біженців із перших днів повномасштабного вторгнення Росії. Також дуже вдячні за всі пакети військової допомоги вашого уряду та прем’єр-міністрів. Це надзвичайно важливо для наших військових», — наголосив Володимир Зеленський, — читаємо на Офіційній сторінці Президента України.
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Місце розташування клініки AboTak не випадкове. Саме на вулиці Вейській знаходиться не лише Сейм, але й головний офіс «Громадянської платформи» й Канцелярія Президента, тобто місця на політичній карті, де приймаються найважливіші для країни рішення. Саме тому борчині за право жінок на аборт, — як вони повідомили на пресконференції під час відкриття клініки, — вирішили «забрати собі шматочок цієї вулиці».
Відтепер сюди може прийти будь-хто, кому потрібні аборт, інформація або просто підтримка. «Це центр сестринства», — кажуть активістки. Сестринство важливе й цінне завжди, а особливо сьогодні, коли політики продовжують блокувати зміни до закону про аборти
Відкладено не лише закон про лібералізацію абортів, але й ті зміни, які під час виборчої кампанії називали «мінімальними». Йдеться про декриміналізацію абортів, тобто зміни до Кримінального кодексу, згідно з якими особа, яка допомагає комусь зробити аборт, не ризикує потрапити до в'язниці, як це відбувається зараз. У Польщі жінки не підлягають кримінальному переслідуванню за нелегальне переривання вагітності, але допомога в здійсненні аборту — кримінальний злочин (за операцію незаконного переривання вагітності польським лікарям загрожує до трьох років позбавлення волі). Зрештою цей закон паралізує лікарів.
У Польщі аборт є законним у двох випадках: якщо він є наслідком забороненого діяння, тобто зґвалтування або інцесту, і коли він становить загрозу для здоров'я та/або життя жінки. На практиці останню передумову складно застосувати саме тому, що пособництво та сприяння аборту карається. І лікарі, посилаючись на «застереження совісті», нерідко відмовляються переривати вагітність, навіть коли вона становить загрозу плоду й матері. У Польщі вже померли декілька жінок, яким лікарі відмовились переривати вагітність на пізніх термінах, хоча ситуація становила пряму загрозу життю жінок.
До жовтня 2020 року в межах так званого «абортного компромісу» 1993 року законними вважались також аборти через дефекти плода, зокрема, несумісні з життям (завмерла вагітність). Але в 2020 році Конституційний суд Польщі визнав і це незаконним.
Після цього, за даними Міністерства охорони здоров’я РП, кількість легальних абортів у Польщі скоротилася вдесятеро. І в 2021 році було зафіксовано 107 проведених абортів замість 1076 у 2020 році. Але урядова статистика не має нічого спільного з реальною ситуацією з абортами в Польщі.
За оцінками ADT, жінки з Польщі роблять понад 100 000 абортів щороку
Минулоріч тільки Abortion Dream Team допомогла близько 50 000 жінок отримати доступ до фармакологічного аборту, оскільки саме на цей метод переривання небажаної вагітності жінки зважуються найчастіше.
Активісти ADT наголошують, що клініка AboTak — це місце, де вони не лише вимагатимуть доступу до аборту, а й надаватимуть цю послугу. Зараз у центрі доступна послуга медикаментозного аборту (за допомогою пігулок), а жінкам, які потребують хірургічного переривання вагітності, в центрі допомагають знайти відповідний заклад за кордоном, організовують транспорт, часом навіть фінансову підтримку. У центрі можна також зробити безкоштовний тест на вагітність і отримати консультацію лікаря.
Наталія Бронярчик підкреслює, що ADT допомагає всім, хто потребує допомоги в доступі до аборту. «Щодня до нас звертаються не тільки польки, але й жінки з України. Від початку повномасштабної війни понад 3 000 жінок з України зробили з нашою допомогою аборти», — каже вона. І додає, що ADT — не єдина організація, де люди можуть отримати допомогу. Чимало людей звертаються до «Мартинки» — організації, заснованої українськими жінками.
Мартинка була заснована через 19 днів після початку великої війни в Україні. За три роки роботи вона отримала близько 4 000 звернень за допомогою, а за останній рік ця кількість зросла вдвічі. Це випадки, пов'язані з насильством та торгівлею людьми.
Якщо ви маєте потребу поговорити, спитати поради — приходьте на вул. Wiejska, 9. «Ми для всіх. Ти не одна», — запевняють засновниці центру.
Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин.
У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих).
Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.
Торгівля: економічний баланс на користь Польщі
Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро.
Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція.
Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах.
Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.
Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами.
Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки.
Блокування польсько-українського кордону, 2022. Фото: Filip Naumienko/REPORTER/East News
Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».
Вплив біженців на польську економіку
Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі.
Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту.
Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих
Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.
Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки.
А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».
Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.
Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти
І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.
Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця
У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут.
Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).
Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини
Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові.
Відкриття магазину «Україночка» з українськими товарами в Любліні, 2025. Фото: Jan Rutkowski/REPORTER
Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі
Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки.
Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки.
— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати?
Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).
Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави.
Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.
Висновки: разом ми сильніші
Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку.
Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.
«Цей день для мене виявився страшнішим, ніж 24 лютого.
До цього ми ночували у своєму будинку, не дивлячись на те, що неподалік у Гостомелі йшли бої і не вщухали страшні вибухи.
Ранок 27 лютого почався з того, що тато сказав швидко йти у погріб, адже бій наближається. Ми зібралися: взяли іграшки доньки, якусь їжу, зловили своїх псів і пішли ховатися».
Ангеліна отримала повідомлення від знайомих з Гостомеля, що колона російських військ рушила на Бучу по вулиці Вокзальній. Росіяни їхали в напрямку дому Ангеліни. Родина переховувалась у льосі й чула, як колона росіян зупинилася біля їхнього дому. Далі стався бій між українськими силами й російською регулярною армією:
«Почалися страшні вибухи: консервація у погребі дзвеніла, все хиталось. Ми чули, як у нашому будинку сипляться вікна. Бій йшов прямо над нами.
Російські війська увійшли в Бучу. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади
Я впала в паніку. Більше таких панічних атак в мене не буде — навіть в окупації. Я вчепилася татові в руку й кричала. Не пам‘ятаю, скільки тривав бій, напевно, годин п’ять. Коли все затихло, якийсь час ще було чути автоматні черги. Ми ще трохи зачекали і наважились вийти з підвалу. Сусіднього будинку не було, через дорогу будинку теж не було, ворота винесло, осколок снаряду прилетів до нас і розбив вікно.
Я вийшла у двір. Чоловік сказав, щоб я не випускала дитину на вулицю, тому що у дворі лежить тіло. То був кадирівець: тільки верхня половина тіла до пояса, ще й без частини голови.
Вікно у нашому гаражі розбила велика людська кістка із залишками м‘яса, — можливо, це було його бедро
Вулиці просто не було… Ні дороги, ні дерев, ні будинків. Величезне згарище, свіже, ще палаюче.
Ми побачили сусіда, який розгрібав завали у своєму дворі й був на диво радісний. Я запитала тата: «Чому він сміється?» Тато відповів: «Бо живий»
5 березня 2022 року
«У цей день до нас прийшли.
Попередні дні ми жили на першому поверсі будинку: у погріб спускались тільки тоді, коли дуже бомбили. Ми знали, що росіяни вже в Бучі і заходять у наш район з іншого боку, бо рвуться в Ірпінь».
За день до окупації Ангеліна зі своєю трирічною донькою спробували виїхати, але мости вже були розвалені. Батько Ангеліни пішов у розвідку й побачив, як російські війська з танків розстрілювали машини з цивільними, які пробували втекти. Родина повернулася у свій дім. Чекати найгіршого...
«У нас ще була електрика: ми готували у пароварці, грілися обігрівачем у погребі й виходили на вулицю подихати повітрям.
5 березня під вечір стало на диво тихо.
Увечері ми почули дивний гуркіт, дуже близько стрілянину й крики. Це було дивно, зважаючи на те, що по вулицях майже ніхто не ходив у ті дні. Зникло світло.
Страшне розуміння прийшло не одразу.
Ми побачили, що у будинку сусідів вже були російські солдати. Наш будинок вони дивом пропустили. То були кадирівці (так сказав потім командир російської розвідгрупи). Вони шукали коригувальників вогню по їхній колоні 27 лютого.
Окупація Бучі військами РФ. Фото, таємно зроблене мешканцями міста зі свого вікна і розміщене на сайті Бучанської громади
Через якийсь час тато спокійно сказав: «До нас прийдуть, треба бути готовими. Потрібно бути спокійними, не сваритись, не кричати». Мене охоплював такий жах, що я навіть чути і бачити почала погано.
Сильний гуркіт. Ми почули, що у дворі ходять: будинок оточують, і тих людей було дуже багато. Ми почули російську мову із сильним акцентом. Я схопила малу на коліна, закрила їй ротик рукою — вона навіть не ворухнулася. Ми сиділи у повній темряві.
Окупанти почали бити вікна і кричати: «Открывай!»
Вони були вже в хаті. Це був елітний підрозділ російської розвідки. Вони кричали на тата: «Руки вверх! Лежать! Здесь ребёнок есть? Где ребенок?»
Їм сказали сусіди, що тут є дитина. Я була у відчаї. Я чула, що у них була практика живого щита з дітей і жінок. Окупанти запитали, скільки людей у погребі, сказали здати всім телефони. Пам‘ятаю фрази: «Зеленский уже сбежал. Мы вас будем спасать. Теперь вы под защитой. Почему вы не уехали?»
Російські військові нам сказали, що прийшли нас захищати, після чого відразу застрелили жінку, яка йшла по вулиці
Окупація
За будинком Ангеліни російські війська встановили стеження: родині заборонили виходити на вулицю, користуватися ліхтариками, розпалювати вогонь. Родина залишилася без світла, газу, їжі, зв'язку й води:
«Вночі майже ніхто не спав. Невідомість лякає, дихати було важко, стало дуже холодно — надворі був мороз. Найбільше ми боялись за інформацію у наших телефонах — чати у телеграмі, бо раніше ми дзвонили в тероборону й запитували, чи можна виїхати.
Ми боялися недаремно.
Наступного ранку до нас прийшли знов. Взагалі з цього моменту росіяни заходили завжди, коли хотіли, але стукали.
Спочатку забрали тата: він заглянув до нас у погріб і крикнув: «Доця, я поїхав!». І вийшов. Ми сиділи з чоловіком і донечкою у погребі. Через якийсь час прийшли й стали кликати «второго», це був мій Діма. Він швидко встав, сказав: «Я вас люблю» — і пішов
Я залишилась сама з донькою Олександрою. Мене трусило, я схопила її на руки й хиталась з нею. Вона питала, куди пішов тато, а я просто дивилась у стіну й повторювала одне й те саме: «Боже, поможи нам».
На вулиці весь час стріляли: було чути крики людей, останні крики… Цей звук не сплутаєш зі звичайним криком. Мені прийшла думка, що моїх хлопців вбили одразу надворі. Я стала готуватися до цього і, напевно, трішки здуріла в той момент.
Почула, що в погріб хтось спускається. Це були озброєні солдати. Їх було троє. Я наважилась запитати, де мої чоловіки. Відповідь від росіян була: «Они занимаются плохими вещами, с ними разбираются». І вийшли. Я почала наполегливо просити повернути моїх чоловіків».
До будинку Ангеліни Бартош окупанти стали приводити інших заручників:
«В хаті було дуже людно: свекри були нагорі, тому що туди почали приводити людей. Хто намагався пробратись в Ірпінь і кого не вбили — тих заводили до нас. Прийшла родина з маленькою донечкою Настею, і мамі з дитям наказали йти до нас у погріб. На першому поверсі було небезпечно. Дівчата почали гратися. До нас привели молодого хлопця й сказали дивитися, щоб він не втік. Якщо втече — вони всіх переріжуть.
Ближче до вечора я почула слова: «Мама, встречай сына», адресовані моїй свекрусі. Мій чоловік зайшов до мене у погріб. Я намагалась посміхатися й трішки жартувати, але в мене не вийшло. Я розревілась. Повернувся також мій тато. Про таке щастя я навіть боялась мріяти.
Цієї ночі мій Діма сів біля нас у погребі й просто дивися в одну точку. Він сказав: «Вони нас всіх зачистять». Я запитала, чому він так каже? Він відповів: «Тому що я бачив, на що вони здатні». Тоді я ще не наважувалась розпитати, що з ними робили всі ті години. Я пригорнула сплячу малечу й тихенько плакала у темряві… від безсилля».
Тіла українців, вбитих росіянами, на вулицях Бучі. 4.04.2022. Фото: RONALDO SCHEMIDT/AFP/East News
Йшов третій день окупації.
У хаті було близько 15 чоловік: ми з дитиною сиділи в погребі. У Саші був надривний кашель і боліли ніжки. Ми спали в холоді, але у погребі все ж було тепліше.
Ніякого зв‘язку із зовнішнім світом у нас не було. Щоразу, коли вони гупали у двері — серце завмирало. Ти ніколи не знаєш, чому вони прийшли: можливо, знову забрати на допит, можливо, ще раз нагадати правила, а можливо, ми недостатньо тихо сиділи, адже у нас двоє діток, яким по три рочки.
Не дивлячись на всю цю ситуацію, у цей день я перебувала у піднесеному стані: мій тато і мій чоловік були поряд. Повернулись звідти, звідки не повертаються.
Їх звинуватили у коригуванні вогню, забрали «на підвал» і допитували. Повернулись вони іншими. Їм влаштовували імітацію розстрілу, везли БТРом по трупах»…
10 березня. Евакуація. Початок
Одного ранку Ангеліна з чоловіком в підвалі знайшли радіо, вставили туди батарейки від дитячих іграшок і вперше почули, що з окупантами домовилися про зелений коридор і можливість евакуації. Росіяни заборонили родині їхати машиною. Дозволили йти пішки в Ірпінь. «Дорога життя» була буквально встелена тілами вбитих українців.
«Ми зібралися, обмотались білими ганчірками, на дитячий візок причепили палку з великим шматком простирадла. Я взяла свого пса на повідок з надією, що він буде бігти біля візочка. Він злякався і не зміг йти. Я посадила його внизу коляски й повезла разом з дитиною.
Мене трусило. На вулицю ми давно не виходили, я не впізнала рідні місця. Найперше ми дійшли до школи: там були люди: ніхто нікуди не збирався йти, дивувались, що ми кудись ідемо. Ми пішли далі.
Люди з Ірпеня і Бучі тікають від російських військ 10 березня 2022 року. Фото: Heidi Levine/SIPA/SIPA/East News
На вулиці перед нами лежало троє мертвих молодих чоловіків із зав‘язаними руками. Повернули на вулицю Яблунську. В цей момент у мене увімкнувся режим «життя в картинці». Реальність стала сприйматись дуже дивно: ніби все відбувається не зі мною (психолог пояснив потім, що психіка увімкнула цей режим, щоб я могла базово функціонувати далі).
На вулиці лежали мертві люди, багато людей. На дорозі було багато крові — цих людей вбили зовсім нещодавно. Це ж вбивства людей — наших сусідів, а ми просто проходимо повз. Чоловік сказав закрити дитині очі. На жаль, зробити це я не змогла. З першої хати вибігли російські солдати й, направляючи на нас зброю, закричали: «Стоять! Куда! Кто разрешил?!».
Ці не такі, як ті, що були в нас у будинку. Ці агресивні й імпульсивні. З ними неможливо вести діалог. Ми кажемо, що ми на евакуацію, вони сваряться, але пропускають. Через хату знов така ж ситуація. Піднімаємо руки всі й чекаємо, чи впустять. Впустили, йдемо далі.
Донечка питає, чому дяді лежать і чому в них з голівки йде кров. Я не можу нічого сказати. Як це пояснити трирічній дитині? Далі моя донька вела себе дуже тихо й, сидячи у візку, піднімала ручки тоді, коли піднімали ми
Дійшли до перетину Яблунської і Вокзальної. Знову крик: «Стоять!». Стоїмо посеред мертвих людей: мені здалося, що це все нереально, і що нас зараз застрелять, бо ми побачили їхні злочини. Досить агресивний військовий кричить: «Нельзя! Коридор з 15:00! Назад!».
Російський військовий наказує нам повертатись, а татові йти до нього з піднятими руками. Мене колотить, я зупиняюсь і розумію, що йти без тата не можу.
Виявилось, окупанти шукали сигарети, і в тата, на щастя, вони були. Його відпустили».
Родина Ангеліни разом з іншими заручниками чекала на початок евакуації, яка мала розпочатися о третій пополудні, в місцевій школі. Близько третьої родина вирушила:
«Ми повернули на Ірпінь. Попереду був міст життя.
Українці під зруйнованим мостом намагаються врятуватися від росіян. На початку березня 2022 міст через річку Ірпінь у Романівці врятував 40 тисяч мешканців Гостомеля, Бучі й Ірпеня. Фото: Emilio Morenatti/Associated Press/East News
Озиратися не можна — одразу застрелять. З-за маленького перехрестя попереду вилітає машина і майже одразу перетворюється на вогняний стовп, а за секунду — страшний вибух. Міст заміновано. Я нічого не чую, нахиляюсь до дитини у візочок, перевірити чи вона ціла.
Тато попереду. Йдемо. Минаємо підірвану машину: вона просто горить, звісно в ній всі загинули. Попереду нас зупиняють вже українські військові. Тобто весь цей час ми жили не просто в окупації, ми жили на лінії фронту.
Я була впевнена, що наші відійшли набагато далі й не вірила, що можна стримувати ту навалу так близько. Нас зустрічають і ведуть в обхід. Ліземо на пагорб, зверху прокладена колія, намагаюсь пхати коляску й грузну в болоті. Нас зустрічають хлопці з державної служби надзвичайних ситуацій, сідаємо в автобуси і їдемо… на російський блокпост.
Ірпінь частково окупований, вийти можна тільки через відомий всім зруйнований міст, але пішки.
Перед блокпостом величезна черга, багато легкових машин і наша колона автобусів. Стоїмо 4 години. Не пускають і сьогодні не пустять. Скоро буде авіаналіт і бомбардування. Водій приходить і каже, що ночувати ми будемо в автобусі прямо на дорозі. На вулиці десять градусів морозу.
Якщо на землі є янголи, то це, безперечно, рятувальники. Вони знайшли покинутий будинок і всіх перевели туди. Тим часом на вулиці почалося страшне: небо палало. Ірпінь бомбили».
11 березня. Евакуація. Завершення
«У підвалі в Ірпені було близько 45 чоловік. У декого була висока температура, це була жахлива ніч. Ми не мали ні води, ні їжі.
О 5:00 прийшли наші хлопці з ДСНС і сказали всім сідати в автобуси, бо домовились про продовження коридору. Ми настільки замерзли, що не відчували пальців ніг. Я дуже переживала за малечу. Загрузились в автобуси, стали в чергу. За вікном — апокаліпсис: крізь розбиті, розстріляні машини, майже на кожній напис «Діти». Ця частина Ірпеня — ніби мертва, лише бігає багато покинутих тварин.
Евакуація цивільних з Бучі, 13 березня 2022 року. Фото: AA/ABACA/Abaca/East News
Доїжджаємо до російського блокпосту. Кожне авто дуже ретельно перевіряється, телефони мати заборонено, їх конфісковують. В автобус заходить російський військовий, а ми з донечкою сидимо на перших місцях, тому він прямо перед нами.
Всіх чоловіків виводять з автобусів. У вікна дивитись не можна. Через хвилину біля автобуса починається стрілянина: діти починають панікувати і плакати. Та й ми, жінки, також. Всі подумали, що розстріляли наших чоловіків. Але то познаходили у декого телефони, поклали на землю і розстріляли. Чоловіки повернулися.
Росіянин зайшов, сказав, якщо проїдемо ліс, то, вважай, пощастило. У лісі повно росіян. І їм ці всі коридори до одного місця. Їдемо. В автобусі повна тиша. Молиться кожен. Ми не бачимо, де ми їдемо
Через пів години зупиняємось. В автобус заходить військовий і каже: «Слава Україні!».
Я плачу навіть зараз, коли згадую цей момент. Тоді я обнімала Сашу і не вірила, що ми зрештою в безпеці. Ми вижили, хоча і не мали.
Позаду залишилась рідна Буча з великим горем наодинці. Я думала про тих людей на Яблунській. Світ же не знає, світ живе собі далі… а вони — вони там лежать. Мені здавалося, що ми вирвалися з пекла, напевно, так воно і було.
Люди біля братської могили в Бучі, 3 квітня 2022 року. 403 тіла мирних українців було знайдено після деокупації міста. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP/East News
Ми прибули до Києва майже без нічого: чорні, брудні, від нас смерділо. У Києві можна вільно ходити, не потрібно весь час дивитись у підлогу, працюють магазини, аптеки, ніхто не стріляє. Але ж Буча від Києва не так і далеко, а різниця колосальна.
Я не знала, де моя мама. Я їхала в автобусі й сварила себе, плакала, що я покинула маму. Ми живемо на одній вулиці, але зв’язатись з нею було неможливо з 5-го числа. Я декілька разів поривалася до неї піти, тільки мене не пустили.
У Бучі залишились також батьки мого чоловіка. Вони не змогли здолати той шлях вдруге, прийняли рішення залишитись в школі. Через пару днів туди прийшли росіяни, перевели їх у дитячий садочок, кидаючи вслід гранати, а потім тримали там під вартою місяць! Ми не мали з ними зв‘язку, це зводило з розуму. Я молилась щоночі годинами, щоб Бог зберіг їх…
І він зберіг. Пізніше я дізналась, що мама і бабуся евакуювались майже одночасно з нами, тільки іншим шляхом. Перший раз я почула маму вже коли була у Львівській області. Той дзвінок я запам‘ятаю на все життя.
Через три тижні після нашої втечі Бучу звільнять. Знайдуть вбитих людей, дітей… ми могли бути серед них. Ця думка не дасть мені спокою ще багато часу. Я не знала, що російські військові коїли з жінками й дітьми, коли сиділа у підвалі і сміливо вимагала у них повернути моїх чоловіків з допиту. За таке зухвальство я могла страшно поплатитися.
Але нам пощастило.
Ми вирвались. Зруйновані зсередини і змінені назавжди
Я досі лякаюсь, коли поруч якийсь чоловік говорить російською. А моя дитина боїться людей у військовій формі».
Ангеліна Бартош. Приватний архів
«Розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого»
Знаменита фотографія, коли через зруйнований міст в Ірпені тікають з-під окупації сотні українців, облетіла світ. У цьому натовпі була і родина Ангеліни Бартош. Після звільнення Бучі, Ірпеня, Ворзеля, Гостомеля, Бородянки, Мощуна Ангеліна і її рідні повернулися у свій бучанський будинок і мешкають у ньому дотепер.
«У Бучу ми з донечкою повернулися у червні 2022 року, — це було важко, але це наш дім, — розповідає Ангеліна Бартош Sestry. — Чоловік повернувся одразу після деокупації, щоб підготувати будинок до нашого приїзду. Ми прийняли рішення повернулися, не виїхали за кордон, бо розлука з рідними була б для мене найгіршим рішенням після пережитого.
Ми зрозуміли, наскільки життя коротке та непередбачуване, і проживати його далеко від рідних людей не хочемо. До того ж ми потрібні своєму місту й країні у такий складний час. Щодо безпеки: в хаті маємо хороше укриття, де ховаємось в разі повітряних атак».
Ангеліна Бартош — співачка, яка після пережитого написала пісню й взяла участь у проєкті «Україна неймовірних людей». Її пісня «Лютий» — гімн пам’яті мешканцям Бучі, Гостомеля й Ірпеня, які загинули від російських загарбників на початку повномасштабного вторгнення.
На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.
На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу.
Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo
Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою
Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення.
Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.
Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...
А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.
Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді
Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.
Юрій Меркотан — саксофоніст Національної гвардії України. З 2020 року він разом з дружиною жив і виступав у Маріуполі. Однак, хоч і був музикантом, 26 лютого 2022 пішов захищати свій край на «Азовсталь». А далі був 21-місячний полон. Таке очікуване повернення. І довгі місяці пристосування до нормального життя, яке в нього намагалися відібрати. Юрій зізнається, що після пережитого їм з дружиною довелося будувати стосунки заново — чи не з нуля.
У полон за наказом. Оленівка
— 24 лютого о другій ночі я вже був у частині, — розповідає Sestry Юрій Меркотан. — За два дні потрапив на «Азовсталь». Разом з іншими військовими тримав оборону міста і 21 травня вийшов за наказом у полон. Спочатку нас повезли в Оленівку. Ми жили у звичайних двоповерхових бараках, оточених високим парканом. У народі їх називають «швейка». Спали на залізних ліжках з прогнившими матрацами. Годували нас кашою і шматком хліба у їдальні на території. Їжа щоразу була гарячою. Нам давали хвилину-півтори, аби все з’їсти. Ми обпікали піднебіння, у роті пекло.
Юрій Меркотан до російського полону, 2022
Випадково я потрапив у списки тих, кого росіяни щодня возили у Маріуполь для розкопок тіл. Це була група із 65 військовополонених. Моє прізвище було дописане ручкою останнім. Щоранку за нами приїжджали три звичайні рейсові автобуси з Донецька. Коли ми їхали вперше, то не розуміли, чого нас туди везуть. Кожний, хто виходив з автобуса, отримував по лопаті і наказ копати. Пам’ятаю, там було щось на кшталт братської могили.
Я одразу натрапив на тіло. З однієї ями ми дістали семеро людей. Працювали з 7 ранку до 19 вечора. Психологічно це витримати було дуже важко. Коли ми починали копати і витягувати тіла, на пакетах вже були цифри 1100. Коли закінчили роботу, цифра зросла до 4000.
Могили були розкидані по місту — між будинками, на подвір’ях. Ми весь час дуже погано пахли. Були геть просякнуті трупним запахом. Належної санітарної обробки не було. Митись і прати речі випадало не часто. Воду пили з річки. Її у бочках нам привозили пожежники. Щодо тортур, то в Оленівці особисто до мене жодних знущань не застосовували. Вони почалися за 4,5 місяці, коли мене перевезли до Воронезької області РФ…
Нас зустрічали гумовими палицями й спускали на нас собак
Того дня ми думали, що їдемо на обмін, але помилилися. Нас всіх загнали у КамАЗи, зав'язали очі, руки. За відчуттями, ми їхали впродовж восьми годин до аеропорту у Ростові. Звідти — літаком до Воронежа. Далі на «зечках» (тюремний автотранспорт, — Авт.) нас довезли до місцевої колонії. При виході зустрічали гумовими палицями.
Спочатку записували особисті дані, а далі по двоє виводили в баню. На помитися виділяли до 20 секунд. Витиратися давали мокрими рушниками, якими вже до нас хтось користувався. Я одразу потрапив у двомісну камеру.
Перші п'ять днів — це був жах. Нас били тричі на день, особливо по вечорах. Виводили на коридор, ставили на «шпагат». Били по статевих органах, ногах, рвали сухожилля, відбивали м'язи. Застосовували шокер. Після таких «перевірок» ми потім не могли ні ходити, ні бігати, ні взагалі лягти чи сісти на унітаз. Ноги опухали, були жахливі гематоми. Те, що вони робили на коридорах, не було допитом чи вибиванням інформації. Вони просто запитували «Хто ти? Місце служби?». Їм достатньо було почути «Нацгвардія». Тоді вони говорили: «О, у нас тут нацики, фашисти». І били щонайменше 10 хвилин, при цьому змушували розказувати вірші, співати російські пісні.
Найскладнішим був страх очікування… нового побиття
Разом з тим допити відбувалися у всіх по-різному. У мене тривали щонайменше 40 хвилин, були й по годині-півтори. У спецкабінеті ставили так, як у коридорі — на «шпагат». І ось тебе б'ють і запитують, наприклад, «які злочини українських військових ти знаєш?». Ти кажеш: «Не знаю». Вони лайливо констатують: «Брешеш», після чого посилюють удари. І тільки коли бачать, що ти безсилий, кажуть: «Добре, іди подумай, ми тебе викличемо трішки пізніше». За тиждень історія повторюється. І так весь час.
Для тортур використовували гумові палки, шокер, «киянку» (дерев’яний молоток, — Авт.). Були випадки, що спускали собак. Це взагалі поширена історія. Пси кусають за руки, ноги. Особливо люблять натравлювати їх, коли ти в душі, поки переодягаєшся. Більшість з тварин у спеціальних намордниках, але навіть так роблять дуже боляче. Були і без, але собака так навчена, що вона ніби грається — не прокусує повністю.
Юрій Меркотан за час полону втратив мйже 60 кг ваги
Через сім місяців мене перемістили в іншу колонію, де я пробув ще дев’ять місяців. Найскладнішим був страх очікування. Тебе б’ють зранку й увечері. Утримувались тільки з 22.00 вечора до 6.00 ранку. Тому ти у постійному стресі — будь-якої миті можуть зайти і побити. До того ж є черговий по коридору, який може підійти до твоєї камери, зазирнути в невеликий отвір у дверях для спостереження. А тобі в його бік повертатися не можна. Якщо ти подивишся і він помітить — тебе знову битимуть.
Ми не мали права взагалі ні на нікого дивитися. Весь час ходили зігнутими, головою у підлогу, руки підняті ззаду догори
Обмін з другої спроби
У нас завжди були сумніви. Ми не вірили, що це був обмін, бо дуже багато людей перевозять по етапах. Однак, 23 січня 2024 року мені сказали, що я йду на обмін. Переодягли у форму ЗСУ.
Штани були на 10 розмірів більші, взуття — 43 розміру при тому, що в мене 47-й. Я ледве туди ногу запхав. Була зима і слизько. Я весь час падав
Нас завантажили в «зечки». Везли впродовж восьми годин до якогось аеропорту. Я зрозумів, що точно везуть на обмін, коли пересадили в цивільний автобус. Однак, вже за дві години по рації передали «відбій». Нас повезли назад. Під час зупинки «в туалет» стали бити по обличчю. Мене так побили, що був двосторонній перелом щелепи.
Юрій Меркотан під час обміну полоненими 31 січня 2024 року
Ми не розуміли сплеску такої агресії. Однак, згодом дізналися, що того дня у Бєлгородській області зазнав авіакатастрофи російський ІЛ-76. Після чого ще тиждень мені довелося пробути у тій же колонії і камері, де я сидів. І тільки з другої спроби, ввечері 30 січня, мене відпустили. І наступного дня я вже був на території України.
«Знайомство» з дружиною
На третій день після повернення до мене в лікарню приїхала дружина. Я дуже хвилювався, бо ми не бачились з нею два роки. За цей час вона змінилась. У неї своє життя, у мене, — яке б воно не було, — теж своє. Відчувалася певна відчуженість. Довелося заново одне одного пізнавати.
Подружжя Меркотан
Коли ви не бачите рідну людину майже 2 роки, це дуже відчутно. Вона змінюється зовнішньо — обличчя, фігура, плюс змінюються її характер, звички, поведінка, з’являються нові інтереси. Це збиває з пантелику, бо тебе ніби зустрічає інша людина з іншими поглядами на життя. І ти такий: «Серйозно?». Вона кудись їздила, щось бачила, вона розповідає про це, а я розумію, що навіть не можу уявити собі, про що вона говорить. Але дружина продовжувала розповідати, говорити зі мною — і я звикав. Думаю, нам допомогло те, що дружина підготувалась до мого повернення.
«Я розуміла, що він не буде таким, як колись»
— До повернення чоловіка з полону я консультувалась із психологами, — підтверджує дружина військового Анастасія Меркотан. — Тобто, таки готувалась. Розуміла, які проблеми можуть бути, як правильно спілкуватись. Намагалась слідувати рекомендаціям спеціалістів. Найголовніше — не відноситись із жалем. Не знецінювати пережитий досвід. Слухати все, що чоловік розповідає. Наскільки складно не було б це чути.
Звісно, що були труднощі і в психологічному плані. Чоловік довго звикав до соціуму. Коли до нас приїжджали друзі, він небагато з ними спілкувався, бо дуже втомлювався від людей.
Цьогоріч буде 12 років, як ми разом. Завжди намагалися про все говорити, всі складні питання вирішувати розмовами. Зрозуміло, що деякі моменти я замовчувала, щоб не ранити його. Або шукала зручний час і нагоду, щоб сказати. Потрібно розуміти, що якщо людина, наприклад, у приступі панічної атаки, то говорити про щось, що тебе не влаштовує, — м'яко кажучи, недоречно.
Дуже важливо набратися терпіння. Я заздалегідь розуміла, що він не буде таким, яким був до полону. Однак, який би він не був, це мій чоловік, якого я чекала і дочекалась
Ми разом їздили на родинну декомпресію (сімейна психологічна реабілітація, — Авт.) в Карпати. Нас вчили чути одне одного, розуміти. Відкинути свої амбіції. Робити приємності одне одному. Це не про подарунки, а про моменти турботи. Вчили проводити час разом і водночас давати особистий простір, якщо людина цього потребує. Ті десять днів зіграли велику роль в наших подальших стосунках. Я розумію, що нічого страшного, найімовірніше, не сталося б, адже ми не думали про розлучення. Однак, ми дійсно стали краще розуміти одне одного. До того ж саме під час цієї поїздки я вирішила змінити професію. Зараз вчуся на психолога. А Юра нещодавно написав і записав про мене пісню.
Подружжя Меркотан під час сімейної психологічної реабілітації у Карпатах
Коли сором з’їдає зсередини. Психолог про досвід роботи з людьми після полону
— Коли хлопці й дівчата повертаються з полону, то перше, що ми бачимо — фізичний вплив неволі, тобто поранення, наслідки тортур, виснаження, — розповідає психологиня ГО «Серце Азовсталі» Наталія Шевченко.
— Може бути порушення сексуальних стосунків до трьох місяців. Коли людина тривалий час у стресі, гормональна система дає збій і працює тільки на виживання, адаптацію в тих умовах, де людина перебуває
Полон залишає відбиток на психіці військового. Щоразу, працюючи з тими, хто повертається з полону, я бачу нові випадки. Тіло і психіка звільнених адаптувалися до умов полону, і потрібний час, аби переналаштуватись. Я вам скажу дивну річ: хлопці, які повернулися, впродовж першого місяця іноді кажуть: «Мені здається, що було легше там, ніж тут. Я не розумію, що тут роблю, як мені жити і що взагалі відбувається». Вони дезорієнтовані.
Перший місяць — найважливіший. Якщо ми говоримо про сімейні стосунки з дружиною або з чоловіком, то дуже важливим є процес сприйняття. У хлопців і дівчат, які повертаються, багато сорому за те, що вони пройшли. Це відчуття з'їдає зсередини. Багато хто не витримує і вдається до шкідливих звичок — алкоголь, наркотики. Як наслідок — йде руйнація сімейних стосунків. Я весь час говорю, що держава, громадські організації повинні максимально працювати з рідними, які будуть зустрічати військових з полону. Вони мають бути підготовлені.
Наталія Шевченко: «Полон залишає відбиток на психіці військового». Фото: ГО «Серце Азовсталі»
«Новий етап вашої боротьби». Як зберегти стосунки?
1. Головне — довіра. Якщо людина знаходиться в полоні, вона не довіряє нікому, навіть побратимам. Бо часом бувають ситуації, коли той, з ким ти пройшов пекло, став працювати на ворога і здає тебе.
Подбайте, аби людина відчувала поряд з вами безпеку.
Часом у військових вмикається «маскулінність»: я — герой, я воював. А як герой може показати комусь, що йому боляче? Він витримав такі умови й вижив!
Часто люди після полону уникають скупчення людей, зокрема, рідних. І це природно. Людина потребує усамітнення, свого особистого замкненого простору. Мине час, і звільнений вийде до суспільства.
2. Не розпитуйте, що відбувалось у полоні. Звільнений сам усе вам розповість, коли буде готовий.
3. Дочекавшись рідну людину, близькі намагаються піклуватися про неї, часто обмежуючи у діях. Звільнені хлопці й дівчата часом зізнаються: «Мені здається, що я потрапив у полон знову, але цього разу до рідних». Гіперопіка — це не добре. Можна просто сказати: «Я поруч, і коли тобі буде потрібна допомога, кажи».
4. Закапсолізовані емоції. Мозок людини, яка перебуває у полоні, пристосовується до травмуючих реалій. Це нормально. Бо інакше, якщо дати волю всім своїм емоціям, можна зійти з розуму чи не вижити.
Після повернення дружина чи мати намагається максимально огорнути увагою звільненого. Натомість сам звільнений може реагувати, ніби йому/їй байдуже. І тоді починаються сумніви й запитання: «Ти мене розлюбив? Ти мене не хочеш? Ти не хочеш зі мною жити далі?».
Не очікуйте емоційного сплеску і прояву уваги. Людині після полону треба адаптуватися.
5. Замкненість у собі. Якщо звільнений раптом випадає з розмови, не питайте: «Що ти відчуваєш?». У жодному разі. Йому дуже складно сказати про те, що він відчуває біль.
Є чимало методик, за допомогою яких можна повернути людину до свого тіла. Якщо ви розумієте, що людина не з вами, має скляний погляд, то візьміть її за руку і скажіть: «Подивись мені в очі, я з тобою, зараз стискаю твою руку. Скажи, ти відчуваєш тиск руки? Що ти відчуваєш в лівій нозі? Що ти відчуваєш в правій нозі?». Таким чином людина мимоволі з важких думок переключається на своє тіло. Коли це відбудеться, дайте випити водички маленькими ковтками.
6. Поважайте тілесні кордони звільненого. У полоні хлопці й дівчата переживають різні тортури. Буває, вони розповідають, що соромляться свого тіла після повернення. Трапляється, що людині не хочеться, аби її торкалися. Це не означає, що так буде завжди. Іноді буває, хлопці повертаються і можуть спочатку спати в іншій кімнаті. Це теж варіант норми. Для інтимних стосунків потрібен час.
У мене був випадок — хлопець розповідав, що коли повертався з війни, спав у спальнику біля ліжка дружини. Він говорив, що йому так було безпечно. Не тому, що дружина якась не така. Щось всередині нього відбувалося неконтрольоване.
7. Підтримайте чоловіка або дружину, підіть разом до психолога, скажіть так: «Ти не слабкий, тобі просто потрібна допомога. Я готова бути твоєю підтримкою». Дуже важливий момент підтримки. Багато хто думає, що ось людина повернеться з полону, і життя знову буде в яскравих барвах. А я кажу: «Вибачте, але ні. Почнеться новий етап боротьби, і ви повинні бути готовими до нього».
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.