Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Не уявляю собі, що думає моя донька про те, що таке війна. На війні тато, йому там видали шапку, він постійно кудись їде на машині і годує великих бродячих собак. На війну постійно треба щось купувати. Війна в Україні. Росіяни спалили літак «Мрія», він був дуже великий — і після війни всі українці разом його обов’язково відбудують. На війні загинула мамина знайома тьотя, яка писала книжки і фотографувалася з білим собакою.
Не уявляю собі також, якщо чесно, що вона думає про те, що таке Україна. Україна — це її батьківщина. Але що це значить? Моя донька не народилася там і дуже недовго там жила. В Україні наша Таня Клубнічка (довга історія), Віка і перша Мішина подружка Маріві. В Україні живе собака, який крав Мішині шкарпеточки, коли вона була маленька (вона так це всім розповідає, ніби пам’ятає!). В Україні похилилася червона калина, бо напали росіяни. В Україні продаються книжечки Абабагаламага (це прямо наша больова точка, дитина постійно просить книжечки цього видавництва — не те, щоби в нас їх мало, але якось вона «викупила», що їх існує більше, ніж в нас є, і періодично просить нову — так і каже: «Ти купи вже зараз, бо з України ще довго буде їхати»).

Це все цілком реальні цитати з розмов з моєю донькою. Коли ця колонка вийде, їй уже виповниться три. Нещодавно ми йшли з нею по вулиці, і без ніякої передмови вона так захоплено каже мені:
— Мамо, так я українка!
— Звісно, — кажу, — ти — українка!
— Мамо, а ти — українка? — уточнює.
— Абсолютно українка, — кажу.
І тоді моє дитя показує на жіночку, яка іде нам назустріч. Вона темношкіра і в хіджабі.
— Мамо, а ця тьотя — українка?
— Е-е, ні, — кажу я.
А вона ставить загалом дуже правильне запитання:
— А звідки ти знаєш?

Доводиться зійтися на тому, що я розгублено виголошую якийсь трошки кріповий [з англійської мови жахливий. — Ред.] набір характеристик, які з більшою вірогідністю дозволять визначити в тьоті українку, але закінчую тим, що я точно знати не можу, чи українка ця тьотя, і, звичайно, краще спершу переконатися, а вже потім казати, чи є хтось українкою чи ні.
Моя донька забуває цю ситуацію за 10 секунд, а я ще тижнями кручу в голові, чи може темношкіра жінка, мусульманка, з якихось причин бути чи вважати себе українкою? Гіпотетично — так, звісно, але на практиці — чи є такі українки? Взагалі, хто такі українки в наш час? Я знаю українок, які єврейки, кореянки, білоруски, киримли, народжені від обох литовських батьків, які давно проживають в Україні... І ще кілька цікавих комбінацій. Що їх об’єднує — те, що вони вважають себе українками і стоять зараз за Україну та її незалежність і цінності (деякі прямо фізично стоять, на передовій)? Коли ми не живемо всі разом в своїй Україні, бо на неї скидають бомби потвори, бо її частину злочинно окуповано — що об’єднує нас, таки різних, крім цього усвідомлення, що ми українки та українці?
Я думаю про свою доньку і про те, як формується її національна ідентичність, і це просто щось поза межами зрозумілого. Іноді я говорю про це з іншими мамами таких самих малих українців і українок, які толком-то і не встигли побути українками і українцями. І для інших мам це такий же треш, як для мене. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.
По-перше, як говорити з дітьми про росіян, не травмуючи їх (дітей, росіян не шкода)? Як ізолюватися від хароших рускіх на дитячих майданчиках, не створюючи ситуації напруги, яка є стресовою для малої дитини? Як, не провокуючи конфліктів навколо своєї дитини, зробити так, щоби в садку чи школі яка-небудь Ксєнія чи якийсь Нікіта не лізли з своїм пахожим язиком і взагалі близько не підходили? Я не знаю. Мало хто має відповіді.
У деяких батьків ненависть і біль, і травма настільки сильні, що це перевищує турботу про збереження психіки і стабільного безпечного середовища для дитини. З огляду на те, що відбувається, це нормально, коли батьки виразно виявляють ворожість і декларують ненависть. От тільки що з цього може зрозуміти трирічка, для якої смерть, руйнування, втрати — це просто здебільшого щось абстрактне, не до кінця зрозуміле і тому загалом не страшне (після поранення і смерті Вікторії Амеліної і розмови, яку я мала про це з донькою — я плакала, вона запитувала, я відповідала, — Міша кілька місяців про різних наших знайомих питала: «А він/вона уже помер/ла чи ще ні?» З цікавістю і без драми питала)? Дитині зрозуміло, що є агресія і ворожість до певних людей, але чому? І якщо нормалізуємо цю агресію на умовному дитячому майданчику до росіян, то чому не можна нормалізувати агресію на тому ж майданчику до всіх інших дітей, коли на гойдалку черга?
По-друге, як говорити з дітьми про те, що відрізняє українок і неукраїнок від всіх інших? Вишиванка, любов до пісні, полум’яне серце, сон коло вікон, а дрімота коло плота, вареники, Тарас Шевченко? Так моя донька і вареники в своєму житті лише в Британії і в Франції їла, і Тарас Шевченко в нас в Лондоні у вітальні висить. Міша знає його вірші напам’ять і впізнає його на принтах і в книжках. І, власне, якось спитала мене, чи її подружка Ренн теж читає вірші Тараса Шевченка про качечок?
— Ні, — кажу, — не читає.
І отримую знову резонне запитання:
— А чому?
І в мене просто нема якихось нормальних відповідей на ці запитання, бо по-хорошому я сама не розумію, чого би Ренн не читати Тараса Шевченка теж.
Я стараюся, якщо ми вже поїхали з України, у першу чергу, зберегти психіку і стабільний розвиток моєї доньки, якось акуратно дозувати страшні речі, а говорити здебільшого про любов. До землі — але дитина потім просить замовити їй з України землі з доставкою. До місць і міст — але дитина не пам’ятає українських міст і місць — і любить багато місць і міст неукраїнських. До своїх людей, але тут-таки доводиться визнати, що не всі наші свої люди — українці. Я вмикаю старі українські пісні, показую картини Приймаченко, малюю з донькою писанки і крашанки і навіть одного разу зробила ляльку-мотанку, але також ми слухаємо пісеньки тьоті Саші Кольцової, яку Міша бачила, коли була маленька, і вчимо вірші багатьох наших знайомих тьоть і дядь (на відміну від мене, народженої ще в совку, до речі, коли моя дитина хоче шанобливо звернутися до жаби, то не каже тьотя жаба, а каже пан жаба, я на секунду думаю – може це воно? Але ні, пані і пані — це польське звертання). Я думаю, як звести до якогось спільного знаменника лева Приймаченко, літак «Мрія», пофарбоване яйце, моя вміння плести вінки з квітів і те, через що тато на війні — але так, щоби було нормально зрозуміло трирічці? І що далі я думаю, тим більше здається мені, що замовити кілограм землі не така вже й погана ідея. Просто щоби вся ця любов в ситуації, якщо в ній ми опинилися, стала трошечки менше невловимою.
Титульне фото: Sergey Bobok/AFP
В редакційному проєкті Sestry.eu «Як розмовляти з дітьми про війну» беруть участь мами з усього світу. Напишіть нам і Ви! За кожен опублікований у нашому онлайн-журналі лист ми подаруємо Вам книгу.
Українська журналістка, поетка, письменниця. Лавреатка Центральноєвропейської літературної премії «Ангелус» за книжку «Мій дід танцював краще за всіх» (польський переклад Богдана Задури). Співпрацювала з виданнями Esquire, Le Monde, Harpers Bazaar, «Українська правда», «Бізнес», Bird in Flight тощо. Літературні тексти друкуються в альманахах та антологіях в Україні, Європі і США.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!