Українські мами на фотографіях

Тетяна Виговська: Що таке «Women Leaders for Ukraine?» Чим займається організація?

Ольга Луць: Це міжнародна спільнота, об’єднання жінок з бізнесу, політики, а також тих, хто працює у соціальній сфері, тобто в ГО та благодійних фондах. Президенткою є Ірина Папуша, а членкинями — жінки з усього світу, ми зараз присутні в 19 країнах, в 32 містах. Зокрема в Японії, США, Іспанії, Австрії, Чехії, Польщі й, звичайно, Україні. Тобто це мережа жінок. Яка ґрунтується не лише на обміні інформацією, контактах і менторству, але й на розвитку лідерства з умінням впливати на соціальні й політичні зміни. Також це представництво жінок на різних аренах, форумах, конференціях, зокрема на конференції в Давосі, яку варто згадати як найвідомішу.

Ми організовуємо зустрічі, неформальні й формальні, у країнах, з яких походять наші учасниці. Працюємо над розвитком жінки й наданням їй сили, необхідних навичок, щоб вона знала, як і що робити для досягнення своїх цілей.

Звісно, чоловіки також важливі, вони є частиною цього ком'юніті, є підтримкою, або, як це красиво називають англійською, «allies» (союзниками). Але основний фокус — жінки й надання їм можливості висловлюватися, розвиватися та обраводитись важливими контактами, у такий спосіб будуючи майбутнє — своє й України. Бо внесок жінок важливий не тільки зараз — він буде дуже важливим для відбудови України, оскільки на жіночих плечах лежить дійсно чимало.

Зараз багато жінок виїхали з дітьми в інші країни, де дбають про сім'ю, а ще мусять вирішувати, де працювати, що робити: можливо, започаткувати власний бізнес або шукати новий шлях для розвитку. І ці навички будуть безцінними у майбутньому.

Якщо жінки захочуть повернутися в Україну і взяти участь у її відбудові, вони мають знати, як це робити

— Які цікаві й важливі ідеї вже вдалося втілити «Women Leaders for Ukraine»?

— Почну з двох проєктів, які особливо близькі мені завдяки своїй потужній силі. Перший реалізовано спільно з «The Kids of Ukraine Foundation». Це організація з Великої Британії та США, що підтримує ініціативи, які допомагають дітям та їхнім сім'ям подолати травми війни. Ми є партнерами цього фонду і підтримуємо діяльність у сфері надання гуманітарної допомоги, а також організації поїздок SviTY.

Ми зосереджуємося на психологічній підтримці дітей через спорт, гру й активність. Ми організували багато літніх таборів у Карпатах та інших місцях, де діти можуть не лише провести час на свіжому повітрі та відволіктися від складної реальності, а й отримати психологічну підтримку.

Другий проєкт ми реалізуємо циклічно разом з Міжнародною Федерацією Коучингу (International Coaching Federation). Це відома організація, що об’єднує сертифікованих коучів (тренерів із саморозвитку — Ред.) з усього світу. Вона створює простір для глибоких і чесних розмов, можливість побачити себе та свої здібності з іншої перспективи. Це чудова нагода не лише поспілкуватися з кимось з іншого регіону чи країни, а й відкрити нові шляхи втілення своїх цілей. Щоб допомогти жінкам впевнено рухатися вперед, глибше розуміти свої потреби та відкривати власний потенціал.

Взагалі, напрямки нашої діяльності різні. Наприклад, у нас є нагорода «Ukrainian Award of Inclusivity», якою ми відзначаємо лідерок, що несуть зміни для України. Плюс ми активно впливаємо на законодавчі процеси. Україна на шляху до ЄС, і всі ми віримо, що це станеться — але потрібен тиск з різних боків. І з нашої перспективи дуже важливо, щоб жінки були залучені, щоб це не були переговори без жінок, бо, як я вже казала, жінки будуть дуже важливою групою для майбутнього України, для підтримки всіх процесів — економічних, бізнесових, законодавчих.

Наша спільнота відкрита, і якщо хтось з читачів має ідею, хоче щось запропонувати, ми завжди раді новим учасникам.

— Участь у проєктах і подіях є безкоштовною?

— Так, всі витрати покриваються нашою організацією, спонсорами та партнерами. Тож якщо ви є членом нашої спільноти і хочете взяти участь, — після заповнення анкети та інших необхідних документів ви можете долучитися до проєктів «Women Leaders for Ukraine».

— Ви теж брали участь у «Coaching Project». Чим коучинг є важливим для лідерки? І що цей проєкт дав корисного саме вам?

— Коучинг має ключове значення для розвитку лідерських якостей. Він допомагає зазирнути вглиб власного потенціалу, відкриваючи доступ до тих граней особистості, які ми зазвичай не помічаємо або боїмося визнати. Це можливість зрозуміти свої страхи, таланти, сильні сторони, а також зізнатися у своїх обмеженнях. І цей процес важливий, бо лише тоді, коли ми приймаємо себе такими, якими ми є, ми можемо стати справжніми лідерами — тими, хто надихає інших, будує довіру і створює простір для розвитку в команді.

А ще коучинг дає нам сміливість бути вразливими, не ховати свої слабкості під масками і ролями. Це простір, де ми можемо дозволити собі бути собою — і в цьому знаходити силу, яка необхідна для лідерства. Справжній лідер — не той, хто знає всі відповіді, а той, хто вміє бути відкритим до навчання, розвитку і, що важливо, до визнання своїх слабких місць. Тільки тоді лідер може створювати середовище, де інші відчувають підтримку і можуть бути найкращими версіями себе.

У моєму випадку сесія з коучем дозволила впорядкувати сильні сторони, про які я раніше й не знала. І взагалі подивитися на коучинг по-іншому. Це не лише відкриття своїх компетенцій або того, що потребує вдосконалення, але й знаходження відповіді на питання, для чого я роблю те, що роблю, що є моєю мотивацією, адже саме це дає мені енергію на втілення задуманого.

— Ви втілюєте круті проєкти, але ж це волонтерська діяльність? Чим займаєтесь окрім «Women Leaders for Ukraine?» Можливо, маєте бізнес?

— Я працюю в американському банку Bank of New York Mellon у Вроцлаві. Моя посада — директорка з обслуговування в BNY (Investment Manager Relationships, тобто управління відносинами з інвестиційними менеджерами). У мене немає власного бізнесу, але я відкрита до теми women empowerment (розширення прав і можливостей) та лідерства жінок. Було б чудово створити щось своє, і Women Leaders for Ukraine надає мені знання, як це зробити.

Щодо банку — це також цікавий простір для жінок. Наразі це переважно чоловіча галузь: що вищі посади, то більше чоловіків. І я питаю себе: чому так? Що можна зробити, щоб це змінити, щоб дозволити жінкам також досягати певних кар'єрних вершин, якщо вони цього хочуть?

— На вашому сайті я знайшла анкету, яку потрібно заповнити для отримання підтримки своєї ідеї.  Це лише для ваших членів чи для всіх?

— Для всіх. Якщо у вас є ідея власного проєкту та його реалізації, ми з радістю вислухаємо та розглянемо її. Наступним кроком буде розмова, яка дозволить нам глибше зрозуміти вашу концепцію та її потенціал.

— Це має бути соціальний чи бізнеспроєкт? І які цікаві ідеї ви вже підтримали?

— Ми готові розглядати будь-які ідеї. Ми оцінюємо, як вони вплинуть на Україну і яким чином зможуть покращити ситуацію жінок

Проєкти не обов'язково мають зосереджуватися в Україні; вони можуть стосуватися жінок в усьому світі, і ми не накладаємо жодних обмежень щодо їхньої специфіки. Заохочуємо надсилати ідеї, пов’язані з жіночим розвитком, рівністю тощо. Це можуть бути соціальні чи бізнесові проєкти, ініціативи щодо змін у законодавстві — будь-що, що матиме позитивний вплив і стане двигуном змін.

А які цікаві проєкти підтримали? «Kids of Ukraine Charity Found!» Діти у війні найбільш вразливі. Варто також згадати про технологічні стартапи, нові продукти. Також різні конференції, локальні ініціативи. Нещодавно організували форум у Києві, де зібралися жінки-лідерки для обговорення теми розвитку жінок і їхнього впливу в політиці, суспільстві та бізнесі.

Як країна поза ЄС Україна отримує менше ресурсів від Європи. Тому важливо мислити творчо, використовувати потенціал, зокрема в Польщі й інших країнах з великою українською діаспорою.

— А культурні проєкти? Наприклад, я створила українську бібліотеку в Катовицях, зібрала близько 1000 книжок. Також маю в Україні видавництво й чимало ідей щодо видання творів українських письменників польською мовою та просування української літератури…

— Це чудовий проєкт. Культура є дійсно важливою у боротьбі. Війна зробила українську культуру більш видимою за кордоном, і це нагода показати її світу, запропонувати іншим познайомитися з нашими талановитими письменниками, як-от Ліна Костенко, наприклад.

Спалені твори мистецтва, пограбовані церкви та зруйновані пам'ятники — це наслідки актів варварства, які і досі скоюють російські війська в Україні. Умисне знищення культурних цінностей вважається військовим злочином і є шкодою, завданою спадщині не лише одного народу, а й всього світу.

— Що плануєте робити в майбутньому, якими є ваші амбіції?

— Головна мета — розширення, розбудова нашої спільноти з акцентом на більш глибоку співпрацю. Далі зосередимось на політико-соціальних проєктах, підтримці законодавства, питаннях гендерної рівності та різноманіття, братимемо участь у політичних обговореннях і конференціях, де голос жінок є важливим.

Зараз ми підбиваємо підсумки року, щоб зрозуміти, які проєкти мали найкращий відгук, стали реальною зміною, мали позитивний вплив і їх варто продовжувати. Так от «Kids of Ukraine Charity Found» та «Coaching Project» обов’язково продовжимо, адже вони мають великий масштаб і значення. Також «Resilience ship» — просування українського стійкого лідерства у світ.

Сподіваємося, що багато людей мають цікаві ідеї та хочуть діяти. Важливо зберегти зацікавленість Україною, бо, як відомо, цей інтерес трохи зменшився. Ми прагнемо, щоб Україна залишалась помітною в різних аспектах — політичних, соціальних тощо. Це і буде нашою місією.

Фотографії: FB Women Leaders for Ukraine

Чому Ти там, чому Ти поїхала з мирної Польщі на війну? ‍

До війни у мене була стабільна робота в банку, я займалася фінансовими розслідуваннями. Я двічі була в Україні, але як туристка і не наважувалася подорожувати вглиб країни. Була у Львові, звідки попрямувала автостопом до Румунії. Вдруге я поїхала в Україну на власному автомобілі, подорожуючи південною частиною країни до Молдови. Ніколи в мої плани не входило залишатися тут довше. І я й гадки не мала, що повернуся в Україну військовослужбовицею. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхала на прикордонний пункт перетину в Медиці і протягом кількох місяців пробула там волонтеркою. Під впливом усіх цих людей, всіх цих історій, я вирішила рушити на Схід. Десь під час відпустки поїхала до Харкова. Мала пробути там два тижні, але залишилася на шість. Розвозила гуманітарну допомогу потребуючим і армії. Також займалася евакуацією цивільного населення з окупованих територій.

Маєш на увазі райони, де вже були російські війська?

Так, з окупованих територій. Це було десь влітку 2022 року. Деякий час щопонеділка відкривалися гуманітарні коридори. Ми під'їжджали мікроавтобусами до самої набережної, до так званої сірої зони, або землі, до тих земель, куди вже не наважувалися заходити навіть українські солдати. Там був міст, «шлях до життя», як його називали українські волонтери. Одна половина мосту була російська, інша — українська. Ці люди — з багажем, з дітьми на руках, з собаками — перейшли міст пішки, і ми змогли їх перехопити вже на українському боці, де майорів жовто-блакитний прапор. Ми пакували їх в машини і вивозили в безпечне місце, звідки перевозили в інші місця, інші міста, де були їхні сім'ї. Бували випадки, коли я робила шість таких поїздок за один день. Зазвичай у мікроавтобусі дев'ять осіб, я ж брала сімнадцять. І кожна з цих осіб мала один невеликий багаж.

Після цих шести тижнів Ти повернулася до Польщі.

Коли я повернулася, я взагалі не планувала їхати в Україну. Але через те, що мене так довго не було, мені довелося пройти через так зване «перезавантаження системи» на роботі: зміна паролів, логінів, карток. Це зайняло деякий час, протягом якого я продовжувала думати про людей, які залишилися в Україні, про те, як я можу ще допомогти. Одного разу я розмовляла з колегою, який служив в ЗСУ. Я сказала йому, що подумую про те, щоб кинути все і поїхати в Україну назавжди, що хотіла би знайти там роботу і волонтерити на вихідних та кожного вільного дня. «Почекай хвилинку, я тобі передзвоню», — сказав він. Коли він зателефонував знову, то сказав, що все розповів командиру, і той сказав, що моя допомога буде дуже корисною для їхнього підрозділу. Вони знали, що я поїду куди завгодно, що я маю добрі стосунки з волонтерами, і що я можу багато чого зробити, організувати. Вони запропонували робити все це для їхньої групи — не для всього батальйону, а для їхнього підрозділу.

Я довго не роздумувала. Поїхала в Україну, пішла у штаб і підписала контракт. Так я опинилася в армії.

Але Ти не потрапила туди як солдат строкової служби? Спочатку в Тебе не було бойових завдань?

На самому початку я відповідала за логістику, зв'язувалася з волонтерами, організовувала роботу свого підрозділу. Згодом я опинилася в іншому батальйоні, але там я мала робити те ж саме: дбати про свій підрозділ  і забезпечити його всім необхідним на той час. Я жила з солдатами у прифронтовому селі, тож була у курсі всіх подій. Однак незабаром я почала займатися абсолютно всім, починаючи від оформлення документів чи контрактів (я допомагала призовникам у процесі підписання і навіть розірвання контракту). Командир все більше і більше довіряв мені, поки врешті-решт не зробив мене такою собі помічницею. Він делегував мені різні менш важливі завдання, щоб сам міг зосередитися на більш важливих речах, таких як планування місії. Часто траплялося, що я відвозила хлопців до місць збору, забирала їх звідти, а бували випадки, коли я займалася медичною евакуацією. Щодня я стежила за тим, щоб моя група виходила на бойове завдання підготовленою: щоб були заряджені рації або мали додаткові батарейки до прицілу нічного бачення.

Але потім нас передислокували під Бахмут, і мій підрозділ припинив своє існування.

Ви всіх втратили?

Ні, хоча на одному завданні загинув мій колега. Наш командир роти не хотів щоб ми залишалися в Бахмуті, він хотів позбавити нас всього цього, тому що там була різанина. Скрізь були розчленовані тіла, наші хлопці навіть по них ходили, їх було дуже багато, і не було кому їх збирати — або це було просто небезпечно. Командир намагався за будь-яку ціну розформувати нашу групу: окрім мене і одного мого колеги, всім іншим було наказано розірвати контракти. Вони хотіли позбутися нас, але з добрими намірами. Командир не хотів брати на себе відповідальність за те, що відправляв людей на смерть.

Він кинув перед нами мішок для трупів і сказав, що якщо ми хочемо залишитися в Бахмуті, то повинні залізти в мішок, тому що тільки так ми зможемо повернутися звідти

Після цього я не знала, що з собою робити. Але була переконаною, що не хочу сидіти в штабі й займатися тим, що мені доручать. У мене було відчуття, що я маю бути більш корисною, що я хочу робити щось серйозне. Я знала, що мене не візьмуть на штурми, бо я не була до цього готовою — хоча я багато практикувалася, пройшла майже всі тренінги. Можна сказати, що в цій групі я пройшла військову підготовку з нуля за дуже короткий час, тому я мала певне уявлення. Тільки цього, звісно, було замало для того, щоб йти з групою на штурм. Я почала думати, що зараз найбільше потрібно на фронті... Оператор безпілотника! 

За той короткий час, поки я була в штабі, я знайшла курси операторів безпілотників, які проводилися в іншому місті. Я пішла до штабу, сказала, що знайшла для себе такі курси і дуже хочу, щоб вони підготували мені документи, щоб я могла пройти це навчання. Вони погодилися. Я поїхала, пройшла, повернулася і... моєї групи вже не було. Але вони дали мені шанс — призначили мене в загін безпілотників. Мені сказали, що якщо я покажу себе і мене візьмуть, то я зможу залишитися з ними. Я почала літати з ними, тренуватися, вчитися. І я залишилася. Я думаю, що протягом усієї моєї подорожі мені дуже допомогло те, що я почала добре спілкуватися українською мовою.

Пам'ятаєш своє перше бойове завдання? 

Я працювала на різних ділянках фронту, переважно в районі Куп'янська та Бахмута. Я провела пів року на Донбасі і рік в районі Куп'янська. Моє перше бойове завдання було саме там — пам'ятаю, що було мирно. Коли я починала працювати пілоткою безпілотника, безпілотна війна ще не виглядала так як сьогодні. У певному сенсі, це був лише початок, тому що не було так багато дронів, пілотів не глушили сигналами з усіх боків, і не було так багато дронів-камікадзе. Безумовно, було простіше. Сьогодні всім важче, і пілотам дронів теж. Технології розвиваються, з'являється все нове і нове обладнання, а росіяни використовують різні частоти, що дозволяє їм все легше і легше глушити сигнал.  Ми мусимо встигати за всім цим, і нам доводиться постійно купувати нове обладнання, вчитися новому. На першому завданні командир вказав нам місце, де ми скидали вибухівку. Ми сиділи в окопі, все спокійно підготувалися, ніяких проблем не було.

А потім?

Чим довше ми працюємо на одному місці, тим більше росіяни про нього знають.

На третьому чи четвертому виїзді біля бойових позицій у нас заглохла машина. Ми не змогли її завести, тож довелося залишити її там, а нас евакуювали. Під час наступної місії нашу позицію росіяни накрили ракетами. Спочатку був один вибух, далеко. Потім другий — вже ближче. Третій снаряд розірвався біля нашого окопу, і ударна хвиля висипала землю нам нам на голови. Це був фактично перший раз, коли я мала безпосередній контакт з артилерією. Ніхто з нас не панікував, хоча снаряди падали все ближче і ближче. Якось нам вдалося вибратися звідти.

Коли повернулися, всі вже знали, що сталося. Приїхав командир батальйону. Він мені сказав, що через це він не хоче відпускати мене на бойові завдання. Вони дуже оберігають жінок, намагаються тримати їх у тилу. Вони бояться за нас. А на той час я була чи не єдиною жінкою, яка виїжджала на бойові позиції. Командир запропонував мені, що, можливо, цього достатньо, і мені варто повернутися до адміністративних справ. Я відповіла, що, зрештою, ми були командою, і не може бути так, що вони їдуть, а я ні.

Як Ти живеш щодня у чоловічому світі? Чи складно бути жінкою на війні? Як це виглядає в контексті, наприклад, «жіночих справ»?

На війні всі межі стираються. Ми настільки звикли одне до одного, що стать для нас більше не має значення, ми всі просто люди. Іноді ми живемо в одній кімнаті з п'ятьма, а то й шістьма людьми. У кожного з нас є своє розкладне ліжко, всі наші особисті речі під ліжком, якась техніка — і так ми всі живемо «в купі». На початку завжди буває так, що хлопці хочуть зробити для мене абсолютно все — чи то перевезти щось, чи якось допомогти. Я одразу проводжу межу: те, що я жінка, не означає, що я інвалід, у мене дві руки і дві ноги. Бо хто мені потім буде носити речі на позиціях? Там кожен мусить давати собі раду сам, і я теж. 

Чим довше ми перебуваємо в групі, тим менше уваги приділяється гендеру. І через те, що ми весь час разом, бачимося безперервно, чоловіки розуміють, що у мене «такі дні». Іноді вони випадають, коли я на місії. Можливо, складно уявити, що ти міняєш тампон в окопі під обстрілом, але таке буває. Якби я не була настільки близькою з цими людьми, мені було б важко.

І коли настає момент, коли мені потрібно подбати про таку інтимну гігієну, а я не можу вилізти з окопу, я їм прямо кажу: «Мені треба змінити тампон»

А ще буває таке, що ми довго сидимо на позиціях і виникає потреба підмитися. Зрозуміло, що там немає душу. Але я хочу хоча б скористатися вологими серветками, змінити білизну. Тоді немає сміху, жартів, жодної незручної атмосфери. Вони відвертаються, а я роблю своє.  Я взагалі дуже швидко адаптуюся, не знаю, чи інші жінки так роблять. Для мене ця свобода і комфорт дуже важливі, і я рада, що в моїй групі ці «жіночі питання» є цілком природними, які нікого не хвилюють.

Жінок в армії стає все більше і більше, в тому числі на передовій — це танкістки, снайперки. Що Ти думаєш про жіночу мобілізацію, про яку дедалі більше говорять в Україні?

Варто зазначити, що мобілізація є примусовою. Я вважаю, що чоловік не буде хорошим солдатом, якщо його до чогось примушуватимуть. Думаю, що якщо жінка сама зголоситься в армію і захоче піти на бойові позиції, то це піде на користь армії, якщо вона замінить того, хто не хоче там бути. Нема чого себе обманювати: ми, жінки, трохи слабші фізично. Однак це не означає, що фізичну силу не можна тренувати.

Взагалі, роль жінки протягом століть змінилася. Ми перестали бути просто дружинами та домогосподарками. Є жінки, які хотіли б служити в армії. Тим більше вони повинні мати рівні права

Жінці на цій війні трохи важче. Не тому, що її якось особливо дискримінують, а тому, що нас оточує певний патріархат. Як жінці, мені доводиться постійно доводити, що я щось вмію. Тому що навіть якщо я на одному рівні з чоловіком у польотах або навіть краще, я завжди мушу показувати, на що я здатна. І в мене таке враження, що коли хлопець заявляє, що він щось вміє, йому просто вірять. Що стосується солдатських навичок жінок — є така недовіра, дистанція. Це не через дискримінацію, це від того, що чоловіки ще не звикли до присутності жінок на війні. Зі мною ніколи не траплялося нічого неприємного від побратимів, але в мене склалося враження, що на бойових завданнях мені завжди доводилося показувати себе з найкращого боку і доводити свою цінність як військослужбовиці. Тому що це все ж таки ще трохи такий чоловічий світ.

Повертаючись до питання про мобілізацію жінок: Україна в стані війни. Я вважаю (але це моя суб'єктивна думка), що жіноча допомога, жіноча підтримка була б не гіршою, ніж чоловіча. А щодо аргументу, що жінки повинні зосередитися на народженні наступного покоління — це складне питання. Зрозуміло, що чоловік не народить дитину. Однак це не означає, що жінка не може служити, завагітніти — а потім піти у відпустку. Військова служба не виключає можливості материнства, хоча, можливо, варіанти дещо обмежені. Але це не є неможливим, тому що військовослужбовці народжують дітей на цій війні.

Я навіть трохи сміюся з того, що примусова мобілізація може змінити демографічну ситуацію в Україні, адже жінки, щоб уникнути служби або захистити своїх чоловіків від неї, почнуть народжувати дітей (адже чоловік, який має трьох дітей, може бути звільнений зі служби). Однак, я думаю, що переважна більшість жінок не захоче йти на війну. Але це не змінює того факту, що ми повинні відходити від стереотипного мислення.

Переклад: Анастасія Канарська