Ексклюзив
20
хв

Жінки Александри Гіршфельд змінюють правила гри

«Майбутнє не за матріархатом, а за збалансованим суспільством. В якому агресія врівноважується співчуттям, контроль — довірою, а конкуренція — співпрацею», — філософиня, мисткиня, ентузіастка Александра Гіршфельд про те, як жінки вирішують глобальні проблеми, перший Всесвітній Жіночий Саміт і місце чоловіків у сучасному світі

Ірена Тимотієвич

Александра Гіршфельд і польська режисерка Аґнешка Голланд. Фото з приватного архіву

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Александра Гіршфельд — польська філософиня, мисткиня. У своїх проєктах зосереджується на аналізі та формуванні суспільної свідомості. Авторка і режисерка 100-серійного документального циклу інтерв’ю з жінками-лідерками майбутнього під назвою «Ентузіастки» («Entuzjastki»). Проєкт був створений до 100-річчя отримання польськими жінками виборчих прав і транслювався на CANAL+. Авторка, продюсерка і режисерка першого Всесвітнього жіночого саміту (World Women Sammit), організованого Pocket Project Foundation. Ініціаторка однієї з перших новинних платформ на польському ринку, де реалізує «журналістику рішень» — висвітлює проблеми сучасного світу з точки зору шляхів їх вирішення.

Александра Гіршфельд

Хто ти?

— Ентузіазм — дуже красиве слово, про енергію, яка мотивує. Хто такі «Ентузіастки»? Що мотивувало вас створити цей проєкт?

— Мій інструмент — мистецтво, але побудова соціальної свідомості завжди була тією сферою, яка мене цікавила найбільше. Коли з 2015 року до влади у Польщі прийшов уряд правих поглядів, у певний момент ситуація в країні стала неприємною: з’явились питання і політичного характеру, і щодо судової системи, і щодо прав жінок... Складалось враження, ніби хтось краде у нас демократію. Що те, що нам вдалось такими зусиллями здобути, викидають у сміття. 

Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ідея «Ентузіасток» виникла з відчаю. Я саме втратила роботу. Відчула, що якщо сама собі не «увімкну світло», то так само, як і всі, почну божеволіти. Не мала на реалізацію ані копійки. Але вирішила ризикнути — і отримала грант від посольства США. Цей американський підхід «Yes, you can do it!» дуже мені допоміг. Я подумала: якщо світ відчиняє двері й все складається — я повинна це зробити.

Так з’явились 100 коротких інтерв’ю з жінками з усієї Польщі, які своєю діяльністю впливають на соціальну ситуацію в країні. Серед них — і особистості з перших шпальт медіа, і маловідомі широкому загалу люди. З різних сфер: права людини, права жінок, зоозахист, охорона навколишнього середовища тощо. Були й бізнесвумен, педагоги, лікарки — це підтверджувало факт, що активізмом можна займатися незалежно від професії. Я не хотіла, щоб це було щось вибране мною у довільній формі, тож ми сформували експертне журі з лідерів думок, журналістів. І отримали від них сто кандидатур за визначеними критеріями.

Александра Гіршфельд на знімальному майданчику з героїнею проєкту «Ентузіастки» Александрою Пржегалінською

— Коли я передивлялась розмови з цими жінками, помітила, що кожній з них ставили однаковий перелік запитаннь, який починався з ключового — «хто ти?»

— «Хто ти?» — одне з фундаментальних запитань, на яке кожна людина мусить відповісти сама собі. Мені було важливо, щоб у героїнь був час для роздумів про свою роль в цьому світі. Усвідомлення своєї сутності. 

Було цікаво, чи знайдемо ми спільний знаменник з цими 100 людьми. І завдяки такому «соціологічному опитуванню» виявилось, що кожна з жінок в якийсь момент свого життя зіткнулася з труднощами — мусила боротися за свої права чи за своє виживання. Пошук виходу із складної ситуації зазвичай тривав не один рік, але завдяки цьому вони й обрали соціальний напрямок. Щоб ділитись своїм досвідом, аби інші не мусили проходити той самий шлях, витрачати 10 років на те, що можна пройти за місяць. 

Це дивовижно. І дуже шляхетно.

— Вважаєте себе ентузіасткою?

— Частково. Цей проєкт став для мене дуже особистим, я шукала в цих жінках себе, і спілкування з ними мало сильний терапевтичний ефект. «Ентузіастки» також стали поштовхом до мого наступного проєкту. 

— World Women Sammit (Всесвітній Жіночий Саміт) теж народився в умовах кризи?

— Так. Пандемія, війна, особиста криза… Я обдумувала шляхи продовження проєкту «Ентузіастки» у міжнародному масштабі, але абсолютно вигоріла і не здатна була нічого створити. Тоді вирішила призупинити зовнішню роботу і зайнятись внутрішньою. До рук потрапила книжка «Healing collective trauma» Томаса Хюбла [Thomas Hübl — австрійський педагог і письменник, займається дослідженням та лікуванням колективної травми, — Ред.], яка дуже вплинула на мене. Шукала інформацію про автора в інтернеті й виявилось, що невдовзі в Німеччині мав відбутись його тренінг. 

Поїхала. Познайомилась з Томасом особисто. Розповіла про «Ентузіасток», а він мені — про фундацію Pocket Project, яку заснував. На той час вона займалась темою лідерства серед жінок у сфері терапії колективних травм (collective trauma healing). Хотіла, щоб вони стали партнером «Ентузіасток», однак отримала пропозицію, від якої не змогла відмовитись: створити для них окремий проєкт. 

У World Women Sammit (WWS) ми зосередились на трьох тематичних напрямках: розбудова миру, протидія поляризації світу (зокрема — розбудова діалогу), а також лікування колективної травми. І в цих сферах ми шукали людей, які мають практичний досвід і можуть ним поділитись. Серед інших, маємо фахівців з регіонів, де тривають збройні конфлікти. Всього нам вдалось залучити 28 спікерок і спікерів.

— Тобто на жіночому саміті все ж присутні чоловіки?

— Жіноча енергія є опорною, але чоловіки також є. Серед наших спікерів — Thomas Hübl, а також Sami Awad — палестинський активіст, борець за мир, засновник Holy Land Trust. Він підкреслює, що мир на світі досягається духовною працею кожної окремої людини. Якщо всередині нас війна, то війна буде і навколо. Дзеркальний ефект. З одного боку, в його ідеї немає нічого нового, але все ж — світу не вистачає хороших лідерів. 

На мою думку, нинішнім лідерам бракує енергії, яка традиційно асоціюється з жіночою.

​​Коли ви говорите про жіночу енергію, що саме маєте на увазі?

— Кожен з нас — не залежно від статі — має в собі як чоловічу, так і жіночу енергії. І позитивну, і негативну. Сучасний світ побудований таким чином, що бути в агресивних чоловічих нам… безпечніше. Щоб вижити — навіть жінки часто переймають чоловічу модель поведінки. Чого зараз бракує світу для балансу — це тієї енергії, яка пов’язана з любов’ю, емпатією, турботою, інтуїцією. Це також про те, як мислити цілісно, а не окремими елементами. Про транспарентність, співпрацю, комунікацію, вміння слухати. 

Жінки здатні нестандартно розв’язувати проблеми. Коли в системі криза — в уряді або фірмі, — на керівні посади назначають жінку, аби вона врятувала ситуацію

Хорошим прикладом такого рішення є, наприклад, Нова Зеландія і лідерство Джасінди Ардерн.  

Майбутнє (не) за матріархатом

— Для проведення першого WWS ви обрали онлайн-формат. Як усе відбулось? Хто ці жінки, що здатні змінити світ і хто з них справив найбільше враження?

— Саміт тривав 5 днів на платформі Pocket Project, яка, власне, спеціалізується в проведенні онлайн-заходів. Участь в прямих ефірах взяло близько 3 000 осіб. Тоді можна було приєднатись безкоштовною, а зараз увесь пакет виступів є можливість придбати на сайті

Серед спікерок маємо, наприклад, Pat McCabe — жінку, яка мене зачарувала. Вона — корінна американка, старійшина з племені навахо. Активістка, художниця, письменниця. У своїх практиках спирається на індіанські науки про життя. На її переконання, перше і основне право, якого ми повинні дотримуватися – це закон Матері Землі, який мусить бути в кожній Конституції. Це — фундамент, а решта — похідні від нього.

Дивовижна жінка Feride Rushiti з Косова. Особливо рекомендую послухати її інтерв'ю. У 1999, коли завершилась громадянська війна в Косово після розпаду Югославії, вона — тоді ще молода лікарка, — стала засновницею Косовського реабілітаційного центру для жертв катувань, який функціонує дотепер. Ніхто її цьому не вчив, вона діяла керуючись інтуїцією. Протягом багатьох років допомагала жертвам, не розголошуючи цього, адже в Косові того часу дівчині було соромно зізнатись, що вона стала жертвою насильства, це була ганьба для всієї родини. Feride Rushiti доклала неймовірних зусиль, аби про це почали говорити вголос. Створила комплексні програми реабілітації, що включають медичне лікування, психологічну підтримку та юридичну допомогу, і це значно вплинуло на реінтеграцію жертв війни в суспільство.

Звісно, не можна пропустити розмову з Олександрою Матвійчук, відомою українською правозахисницею. Центр громадянських свобод, який очолює Матвійчук, у 2022-му році отримав Нобелівську премію миру, зокрема, за збір свідчень жертв воєнних злочинів РФ. Їхня робота зосереджена на використанні сучасних технологій для відстеження та документування порушень прав людини. Вражає, як Олександрі вдається зберігати внутрішню м'якість і тонку чутливість навіть перед обличчям найжахливіших людських трагедій.

Олександра Матвійчук. Фото: Dasha Tenditna

Цікава розмова була з Kelsey Blackwell, експерткою з роботи із тілом, чий підхід фокусується на використанні тілесних практик для зцілення та деколонізації, особливо для кольорових жінок. Раджу також почитати її книгу на цю тему.

Корисним для майбутніх мам буде інтерв'ю з Ibu Robin Lim, високоповажною акушеркою, відомою своїм системним підходом до здоров'я матері та дитини. Робін працює на Балі, заснувала клініку Bumi Sehat, де пропагує природні пологи та практики, що підтримують фізичне та емоційне здоров'я жінок.

З польських жінок у саміті взяла участь Paulina Bownik. Лікарка, яка працювала на польсько-білоруському кордоні й допомагала тим, хто пережив найстрашніші речі. Все це дуже вплинуло на неї, її емоційний стан. Її приклад також свідчить про те, що ми не можемо перекласти важливі теми на плечі окремих осіб. Проблема на нашому кордоні з Білоруссю досі не вирішена й потребує системних дій. 

Окремий блок саміту присвячений медитаціям. Nitya Patrycja Pruchnik — полька, яка презентує рух non-duality. Одна з лідерок, які займаються духовними трансформаціями. 

Але найбільше мені запам'ятався вечір, коли ми спілкувалися з представниками Parents Circle – Families Forum (PCFF). Ця організація об'єднує палестинські та ізраїльські сім'ї, які втратили близьких, перетворюючи їхній спільний біль на потужну силу для досягнення миру. Від розповідей Robi Damelin та Laila Alsheikh мурашки бігають по спині. Це жінки, які втратили своїх дітей у збройному конфлікті і які закликають до миру через глибоке усвідомлення процесів.

Я переконана: якби такі люди стояли на позиціях світового управління, не було б жодних воєн. Це те, чого ми повинні прагнути — мати лідерів, які говорять і діють з місця внутрішньої правди, а не з політичного порядку денного.

Ми потрібні одне одному

— Вважаєте, майбутнє за матріархатом? У чому проблема «чоловічого» світу і патріархального суспільства?

— Чоловіча енергія має позитивні сторони: сміливість, рішучість, прагнення захистити і здатність ризикувати. Однак патріархальне суспільство — це нерідко агресія, конкуренція, контроль та ієрархія. І все це відбивається на всіх аспектах соціального, політичного та економічного життя. 

Майбутнє не за матріархатом, а за збалансованим суспільством. В якому агресія врівноважується співчуттям, контроль — довірою, а конкуренція — співпрацею

Чоловічі мужність і рішучість можуть гармонійно співіснувати з жіночими інтуїцією та емпатією. Ми потрібні одне одному. 

Одного разу, досліджуючи сексуальність у Польщі, я знайшла цікавий момент у світовій історії. У Ліберії під час тривалої громадянської війни активістка Лейма Гбові об'єднала християнок і мусульманок у міжконфесійний рух Women of Liberia Mass Action for Peace (Масова акція жінок Ліберії за мир). Їм вдалось зупинити кривавий конфлікт, що тривав 14 років, дуже незвичним методом: вони влаштували сексуальні страйки. Тобто відмовились від інтиму з чоловіками, допоки ті не дійдуть між собою згоди.

Як бачимо, жіноча винахідливість у боротьбі за мир не має меж. Сама Гбові разом з президенткою Еллен Джонсон-Серліф, були удостоєні Нобелівської премії миру в 2011 році.

— Як події в Україні вплинули на вашу творчість? У чому бачите роль України та Польщі в розбудові сучасного миру?

— Зараз важко займатись творчістю, коли події в геополітиці стають дедалі гарячішими. Ми не знаємо, коли закінчиться війна в Україні — а з того, що я звідусіль чую, закінчиться вона не скоро. І невідомо, який вплив це матиме на інші країни.

Ми всі вже дуже травмовані на багатьох рівнях. Не лише на особистому, але також на культурному, національному, інформаційному. Ми маємо трансгенераційну (міжпоколінну) травму. Наприклад, якщо твоя прабабуся пережила зґвалтування – воно вплине й на тебе. Різні наукові дослідження підтверджують цей взаємозв’язок. 

Польща й Україна знаходяться на межі західного і східного світів.

Раніше Захід нас вчив, як правильно жити. Тепер ми мусимо змінити правила гри. Не можна дивитись на світ крізь одну лінзу — потрібно навчитись взаємообміну. Роль наших двох країн в цьому процесі — ділитись знаннями і досвідом, іншою перспективою

Це також місія й інших, далеких від Європи країн — Південної Америки, Індії, Китаю, країн Африки. 

Людям потрібні рішення. Але важко створити надію на те, що ми можемо влаштувати цей світ по-іншому, якщо в публічному просторі немає хороших прикладів для наслідування. Я хочу показати такі приклади лідерів та лідерок, які не здавались в умовах кризи і досягли високих результатів.

Наратив формує реальність. Які наративи ми будемо поширювати у світі — так люди і будуть мислити

— Зараз багато говорять про так звану нову еру, в чому вона полягає?

— Є відчуття, що настає час, коли ми починаємо розуміти, що справжня сила полягає не в індивідуальних досягненнях, а в умінні об'єднувати зусилля і працювати разом задля спільної мети. 

Однак ця нова ера буде успішною лише тоді, коли кожен з нас виконає необхідну роботу на внутрішньому рівні. Справжнє лідерство починається з побудови миру всередині себе. У тиші власного серця, у просторі медитації та роздумів ми знаходимо силу і усвідомлення, необхідні для того, щоб діяти на благо інших.

Вірю, що саме в такій колективній силі криється надія на краще завтра.

Фотографії з приватного архіву

No items found.
Р Е К Л А М А

Журналістка, редакторка, фотографка. Працювала у сфері комунікацій. З 2022 року висвітлює соціальні та культурні проблеми, пов’язані з війною в Україні.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
українські біженки

Пам’ятаю той день

Коли у лютому 2022 року почалася війна, ніхто не вагався: треба було втікати. Потяги, автобуси, машини — мільйони жінок з дітьми залишали країну, чоловіків, домівки, своє життя. За кілька місяців з України виїхало понад 7 мільйонів людей — переважно до сусідніх країн та ЄС. Це була найбільша криза біженців у Європі з часів Другої світової війни. І перша, коли майже всі, хто тікав, були жінками та дітьми.  

У перший місяць війни близько 90% біженців становили жінки й діти. Чоловіки віком від 18 до 60 років не могли виїжджати через мобілізацію. Три роки потому пропорції залишаються схожими: жінки й дівчата — це близько 63% біженців. У країнах ЄС дорослі жінки складають у середньому 46%, а діти — ще 33%.  

Приклад Німеччини багато про що говорить: з понад мільйона українських біженців 80% дорослих — жінки, і більшість з них має вищу освіту. Саме вони сьогодні — опора повсякденного життя на чужині: одночасно опікунки, годувальниці й особи, які приймають рішення.  

Залишаюсь не тому, що мушу

Всупереч стереотипам, більшість жінок в Україні залишається не через відсутність вибору. Згідно з даними початку 2025 року, 80% жінок віком 18-60 років свідомо обирають життя в Україні. Не «бо нема куди йти», а «бо це моя країна». Аж 90% опитаних жінок відповіли: «Це моя земля, і я хочу тут жити».  

Це не просто слова. Це рішення, засновані на зв’язках, ідентичності, почутті спільноти. Попри тривалу війну, попри складну економічну ситуацію, для багатьох жінок вибір очевидний: навіть якщо буде важче — я залишаюсь.  

Близько 20% жінок розглядають виїзд. Найчастіше це молоді самотні жінки, які втратили роботу і не бачать можливостей для покращення. Багато з них вже виїжджали і поверталися — вони більш відкриті до міграції, але й більш розчаровані. Навіть у цій групі виїзд, — скоріше, гіпотетична можливість, ніж конкретний план. Здебільшого їх тримають родинні зв’язки, брак коштів, відповідальність за близьких.  

«З тих 20%, що хочуть виїхати, дві третини або не мають коштів, або їх тримає вагома причина — хворий родич, могила близької людини, зниклий чоловік», — розповідають дослідники Володимир Вахітов та Наталія Заїка з Інституту поведінкових досліджень American University Kyiv у розмові з NV.ua.

Рішення про виїзд уже рідше пов’язані з панікою чи безпосередньою загрозою. Все частіше — це роздуми про довгострокове майбутнє: чи знайду роботу? Чи буде в дитини щасливе дитинство? Чи країна зможе стати на ноги? «Я їду, бо не бачу майбутнього через п’ять років» — це тепер найпоширеніша фраза серед жінок, які вагаються

Ті ж, що залишаються, кажуть: «Навіть якщо буде важче — не поїду». У їхніх словах переважає відповідальність — за родину, за громаду, за країну. Це рішення від серця, а не лише холодний розрахунок.  

Що нас зупиняє  

Для багатьох жінок повернення — навіть складніше, ніж рішення залишитися. Найменш схильні до репатріації матері малих дітей — жінки 30–39 років. Лише 6% з них повернулися, що вп’ятеро менше, ніж у інших вікових груп.  

Головна перешкода? Відчуття небезпеки. «Якщо діти не матимуть тут нормального дитинства — ми не повернемось», — лунає в десятках інтерв’ю.  

До цього додається житлова нестабільність: відсутність захисту орендарів, зростання цін, договори без гарантій. «Доки ринок нерухомості не стане цивілізованішим, люди не вертатимуться. Це не лише бар’єр для повернення, але й для рішення завести дитину».  

Ситуацію ускладнює спотворене сприйняття реальності. Україна із Заходу видається зоною постійної небезпеки, навіть якщо точково там все відносно спокійно. А Захід з України — навпаки, — виглядає чужим, холодним і дорогим місцем. Дослідники називають це «ефектом дзеркальної загрози» — ми боїмося того, чого не знаємо.  

Повернутися — це більше, ніж просто приїхати  

І все ж чимало жінок повертається. Не лише через потребу, а з переконанням, що саме в Україні їхнє життя набуває сенсу. Їх вабить можливість працювати за фахом, гнучкіший ринок, відсутність конкуренції в окремих галузях.  

«В Україні легше знайти роботу за спеціальністю, навіть якщо диплом не визнають за кордоном. А брак конкуренції у багатьох сферах відкриває жінкам нові шляхи», — пояснюють дослідники.  

Але найважливіші — невидимі фактори: рідна мова, спільна пам’ять, спосіб виховання дітей. «Я знаю, що тут моя дитина зрозуміє, хто вона,» — одне з найглибших речень у дослідженні

Для багатьох українок вибір «залишитися» чи «повернутися» — це не просто рішення про місце проживання. Це рішення про сенс.

4
хв

Кінець великого ексодусу? Чому українки залишаються

Єжи Вуйцік
діти допомагають армії зсу

Sestry поговорили з трьома дівчатами, які перетворили свій талант на спосіб зібрати для української армії десятки тисяч гривень‍.

«Якщо виграю я — людина донатить»

— У 2022 році багато хто почав допомагати армії, — розповідає 13-річна Валерія Єжова, чемпіонка світу з шашок. — Мені теж захотілося долучитися. Я спитала маму, як саме можу це робити. «Що ти вмієш робити найкраще?» — поставила мені правильне питання мама. Від нього ми відштовхнулись і поступово вийшли на ідею, що я можу збирати гроші для армії, граючи у шашки. 

Суть у тому, що я сідаю на вулиці і граю в шашки з усіма бажаючими. Якщо людина у мене виграє, то може не донатити (хоча таких, хто не донатив, ще не було). Якщо ж перемагаю я, людина має покласти суму від 1 гривні. 

Валерія Єжова збирає на ЗСУ грою в шашки біля супермаркета в Києві

Ми довго думали, з чого почати. Треба було знайти локацію, де я могла б грати, не заважаючи іншим. Зрештою обрали місце біля супермаркету в Дарницькому районі Києва. Поставили там дитячі стільці, я сіла чекати. Мама пішла на закупи. До мене стали підходити, питати, цікавитися... Коли мама вийшла, біля мене вже була черга. У той день я зібрала близько 1200 гривень.

Звісно, бували ті, хто вигравав. Бо я за своє життя грала з майстрами спорту, кандидатами в майстри тощо. Але біля супермаркету, де я починала свій волонтерський шлях, у мене за весь час виграло 3-4 людини.

Далі було чимало інших місць. Наприклад, я грала у парку Шевченка. Найбільша сума, яку мені вдалося зібрати за один день, це близько 15 тисяч гривень.

За весь час моєї волонтерської гри я зібрала понад 220 тисяч гривень

Першу зібрану мною 21 тисячу я передала до фонду Сергія Притули. Я страшно хвилювалася, слова не могла вимовити. Сергій Притула давно мені подобається. Тому зустріч з ним була важливою. Коли він побачив, яку суму я, десятирічна, принесла, — розплакався. І обійняв мене.

У фонді Сергія Притули

— Як і чому ти стала грати саме в шашки? Які нагороди маєш?

—  Я пішла займатися шашками, коли мені було 7. У нас тоді тільки відкрився новий гурток з шашок, захотілося спробувати. І це мене захопило. 

У 2021 році я стала чемпіонкою світу серед дівчат до 10 років. Також у мене є три кубки з чемпіонату Європи за перше місце. П’ять років поспіль я ставала чемпіонкою Києва серед дівчат свого віку. Також я — неодноразова чемпіонка України, абсолютна чемпіонка Європи серед дівчат свого віку та чемпіонка світу 2023-24 з чекерсу серед юніорок (це дівчата до 19 років). Зараз граю у категорії «Дівчата від 13 до 16 років». 

— Розкажи про свій найбільший особистий здобуток у цьому спорті?

— Важких партій було дуже багато. Але була одна, яка для мене стала особливою. Є гросмейстерка Олена Коротка. Вона — найсильніша шашкістка України. Я зіграла з нею на Чемпіонаті України серед дорослих у 2024 році внічию. І була дуже щасливою від цього результату. Зробити нічию з Оленою для мене — дуже почесно.

— Як ще шашки допомагають тобі в житті? 

— Вони відволікають. Бо коли граєш, зосереджуєшся, прораховуєш кожен хід. Місця для поганих думок не залишається. Але іноді навпаки — це нерви. Іноді голова після гри болить, тиск підвищується. Хоча в цілому гра мене захоплює. 

«Дружба з польською шашкісткою врятувала нашу перемогу»

— Вперше Валерія і Мая зустрілися на чемпіонаті світу 2021, — розповідає Любов Єжова, мама Лери, історію, яка сталась з її донькою на одному із змагань. — В останньому турі Лера грала з росіянкою. Від цієї партії залежало золото чемпіонату світу. У шашках грають два мікроматчі, результат загальний. І ось Лера перший мікроматч виграє, а другий грає внічию і кличе суддю, щоб той зафіксував загальний результат. І тут російська спортсменка каже судді, що не пам'ятає результат першого мікроматчу… Суддя збентежений. Хто ж виграв? Полька Мая Ридзь тоді грала свою партію поруч і спостерігала за грою Валерії. Вона і допомогла довести, що саме Лера перемогла. За небайдужість Валерія подарувала Маї свою медаль з чемпіонату світу. 

Коли почалася війна, Майя з мамою звернулися до польської шашкової федерації з проханням допомогти знайти інформацію, чи все добре з Лерою, чи ми в безпеці. Представник польської федерації розшукав мене у фейсбуці. Мама Маї запропонувала нам виїхати до них, але ми залишилися в Україні. Зараз бачимось на міжнародних змаганнях.

‍Хто тільки не намагається виграти у Валерії. От тільки майже нікому це не вдається

— З ким тобі, Валеріє, доводилося грати? 

— Я грала багато з ким. Якщо говорити про відомих людей, то це Ектор Хіменос Браве, Володимир Остапчук, Вікторія Булітко, Єгор Крутоголов... Усіх не згадаю. Але вони у мене не вигравали. Багато грала з військовими. Часто це буває, коли я передаю їм свою допомогу.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Дякують. Часто приходять дружини військових і показують відео вдячності від їхніх чоловіків на фронті. Часто плачуть. Пам'ятаю, зустрічалася з військовим Олексієм Притулою, лікарем-ветеринаром із Одеси. Він у вересні 2022 року під час наступу на Лиман отримав важке поранення і втратив обидві ноги. Я збирала гроші йому на лікування. Після того, як йому поставили протези, ми зустрілися. Він подарував мені красивий букет квітів. Попри всі випробування, він дуже світла людина. Також мене нагороджували медаллю військові 28 ОМБр (окрема механізована бригада. — Авт.). Командир, який мені передавав медаль, згодом загинув, намагаючись врятувати побратима. Тож ця нагорода для мене вдвічі важлива. 

Хочеться вірити, що мої гроші (хоч вони і невеликі) комусь допоможуть

— Які найяскравіші моменти зі збору коштів запам’яталися?

— Як хлопці на вулиці збирали й приносили копійки, тільки б зі мною пограти — по 50 копійок, по гривні. Кожен день прибігали до того супермаркету, де я грала. Потім просили, щоб я їх навчила. 

З Олексієм Притулою, якому допомогла зібрати гроші на лікування

— Ти продовжуєш грати і збирати зараз? 

— Так! Біля супермаркету грала дуже часто. Улітку кожен день, в інші сезони — на вихідних. Там мене вже знають. Працівники, адміністратор. Навіть гарячі обіди виносили. Зараз вже частіше граю на благодійних заходах. Мене запрошують — я погоджуюся. Там набагато більше людей, а це означає, що можна зібрати більше грошей на потреби армії. Мій спосіб працює, тож буду продовжувати.

— Про що мрієш? 

— Найголовніше — щоб скоріше закінчилась війна. Думаю, це мрія кожного українця зараз. А щодо особистої мрії — хочу побачитися з Лесею Нікітюк. І, звичайно, прагну стати чемпіонкою світу. Буду тренуватись, аби досягти цього.

«Листівка з насінням, яке проростає, — це мій донат»

— У себе в інстаграмі ти пишеш «Шаную минуле, не цураюся сучасного, творю майбутнє. Несу традиції свого роду». Розкажи, чим саме ти допомагаєш армії. 

— Мені 11 років, я з міста Славута, допомагаю військовим від початку повномасштабної війни, — розповідає 11-річна Соломія Дебопре, етноблогерка, яка робить незвичайні листівки й свічки, збираючи на армію. — Спочатку в нашому місцевому Центрі для волонтерів ми всією родиною плели сітки, збирали одяг, готували їжу. Коли для мене там стало менше роботи, почала робити власні листівки й свічки.

Соломія Дебопре почала допомагати в 8 років

Мої листівки зроблені власноруч — від паперу до оздоблення. Для виготовлення паперу я маю спеціальні інструменти. Роблю його з перероблених зошитів, упаковок, різного залишкового паперового сміття. У спеціальному ситі формую, додаю насіння, яке потім може прорости. Цій техніці я навчилась в українського майстра в Естонії, коли була в Таллінні на фестивалі разом із фольклорним гуртом, в якому співаю. Кілька разів на рік ми їздимо за кордон, співаємо українські пісні, розповідаємо про нашу культуру, беремо участь у ярмарках, де продаємо вироби українських майстрів. І коли я потрапила до паперової майстерні, мене це так вразило, що я теж захотіла таке робити.

Свої перші листівки я просто дарувала військовим. Писала: «Сійте квіти на визволеній землі»

— Яку найбільшу суму вдалося зібрати? 

— 18 тисяч за один раз. Кожного місяця я заробляю 5-7 тисяч гривень. І усі ці гроші передаю військовим. Іноді це друзі батьків, іноді рідні, іноді мої підписники, яких я добре знаю. Якось я збирала для свого дядька Романа. Ще допомагала нашому місцевому художнику. Він мені робив форми для свічок. У нього на війні загинув брат. Потрібна була автівка, щоб перевезти тіло. Я долучилася до збору.

Листівки з насінням і свічки від Соломії

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Часто мені записують відео зі словами вдячності. Іноді присилають маленькі подаруночки: прапори частин, шеврони тощо. Колись військовий подарував мені великий снаряд. Нам його привезли прям додому і ми залишили його на подвір'ї. А татові про це сказати забули. Так от він вийшов на вулицю, побачив його і злякався — подумав, що то бойовий снаряд впав просто біля нашого дому. Думаю тепер розмалювати цей снаряд і розіграти за донат.

Часто у себе в інстаграмі роблю різні конкурси, розіграші, долучаюся до лотерей, де можна за донат щось придбати. І в мене вже є своя аудиторія, яка підтримує всі мої збори. 

— Яка твоя мрія?

— Щоб скоріше закінчилась війна. А ще коли я виросту, хочу відкрити кав'ярню і продавати там свої свічки й листівки.

На ярмарці

Картини, що змушують плакати

Моє волонтерство почалося ще в 2014 році, — розповідає 16-річна художниця Аліна Стебло. — Так сталося через моє виховання — мені прищеплювали любов до України і вчили, що за волю ми завжди боролися і будемо боротися, якщо доведеться. А також ми маємо допомагати тим, хто виборює нашу свободу. Так, на нашому Майдані у Хмельницькому я була, ще коли в дитячий садочок ходила. А коли в 2014 році почалась війна, стала малювати листівки пораненим. 

Спочатку допомагала у громадській організації «Захист — об’єднання волонтерів». Там ми збирали пайки для військових. За кілька тижнів цієї роботи зрозуміла, що можу робити й інше. А саме — малювати. Це у мене виходить набагато краще. І від початку повномасштабної війни я вже тільки малюю, бо це мій спосіб висловити свої емоції та переживання. 

Після п'ятої картини, яка була подарована знайомим військовим, мама сказала: «А що це ми просто роздарюємо твої роботи? Давай їх на аукціони віддавати. Нехай приносять гроші». Так і зробили.

Аліна Стебло малює картини, які потім продаються на аукціонах

Також з іншими дітьми ми розмальовували списану амуніцію, яку потім теж передавали на аукціони. Я розписала близько 50 робіт. ГО «Захист — об’єднання волонтерів» знаходить для моїх картин аукціони.

Я не продаю свої картини, а виставляю їх на виставках і передаю волонтерам. Моя перша виставка називається «Війна, що нас змінила». У Хмельницькому я вже 4 рази її показувала, і щоразу ми збираємо на цих подіях донати. 

Люди бачать у моїх роботах різне: і розпач, і біль, і надію. Часто говорили, що не вірять, що це роботи підлітка.

Було таке, що дорослі чоловіки стояли й плакали від того, що бачили у моїх картинах

Зараз я закінчую 11 клас, готуюся до іспитів, але все одно малюю. Мені пишуть волонтери з різних країн і просять мої роботи для аукціонів. Мої картини вже поїхали в Німеччину, Шотландію, Австрію, США (в багато різних штатів). На аукціонах за кордоном вони зібрали вже понад 140 тисяч гривень.

Коли я віддаю свої роботи, не думаю про те, скільки вони зберуть. Думаю про те, що вони принесуть.

— Як військові реагують на твою допомогу?

— Найкраща для мене подяка від військових — щоб вони були живі. Більше мені нічого від них не треба. 

Виставка картин Аліни Стебло

— Про що мрієш?

— Щоб скоріше закінчилася війна. Це трохи егоїстично, бо я хочу навчатися в Одесі на архітектора, але не можу туди поїхати, бо там небезпечно. Але я все одно стану архітектором, бо хочу після закінчення війни відбудовувати нашу країну.

— Що можна сказати дітям і дорослим, які теж хочуть допомагати, але не знають, з чого почати?

— Ви завжди можете прийти до будь-якого фонду чи громадської організації і сказати: «Хочу допомагати». Там швидко вирішать, у чому саме ви можете бути корисним.

Немає віку, з якого можна починати бути корисним. Просто робіть те, що вмієте найкраще

Фотографії: приватні архіви героїнь

9
хв

«Немає віку, з якого можна бути корисним». Історії українських дітей, які збирають тисячі гривень на ЗСУ

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
9
хв

Видавчиня Наталія Дунайська про глянець під час війни й особливості видавничого бізнесу в Польщі

Ексклюзив
7
хв

Бізнес маріупольців у Луцьку: поки чоловік у війську, дружина шиє військове спорядження

Ексклюзив
11
хв

Простір, щоб вдихнути і видихнути

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress