Пригоди українок в Тіндері: Франція

Літній пан на велосипеді зупиняється біля одноповерхового кафе «Краяни» на околиці Токіо. Заходить всередину, кланяється, дістає з гаманця купюру найбільшого номіналу — 10 тисяч єн (2700 грн) — кладе її в банку із українським прапором, знову кланяється і мовчки виходить. «Боже, він же пробував наш борщ вчора на фестивалі!», — вигукує Наталія Ковальова, голова і засновниця неприбуткової організації українців «Краяни». 

Саме через їжу на багаточисельних фестивалях, надзвичайно популярних в Японії, місцеві не тільки дізнаються про Україну від самих українців, а й залюбки допомагають. За останні 2,5 роки у цьому непримітному кафе та на всіх доброчинних заходах організації «Краяни» назбирали майже 33 мільйони гривень (137 млн 155 тис єн). На ці кошти серед іншого відбудували будинки в Бучі та Ірпені, надіслали в Україну такмед, ліки, генератори, карети швидкої допомоги, машини для евакуації. 

Водночас громада українців в Японії справді малочисельна. До повномасштабного вторгнення в країні з населенням 127 мільйонів мешкали лише 1,5 тисячі українців. У 2022 році зазвичай закрита для іноземців Японія здійснила безпрецедентний вчинок — надала дозвіл на перебування ще 2,6 тисячам українців. Це втричі більше ніж для біженців із усіх інших країн за останні 40 років. 

<frame>Українців забезпечили житлом, медичним страхуванням та прожитковим мінімумом. Також на безкоштовне навчання запросили понад сотню українських студентів, які вчать японську мову або продовжують навчання в університетах. Японія також організовує фізичну та ментальну реабілітацію для українських військових і безкоштовно допомагає встановлювати біонічні протези. <frame>

До прибулих українських шукачів захисту японці поставилися надзвичайно сердечно. Наприклад, до містечка Комае з населенням 83 тисячі осіб в префектурі Токіо приїхала лише одна шукачка захисту з України. І місцева громада забезпечила її серед іншого городиком, бо японці десь дізналися, що українці дуже люблять щось вирощувати. Водночас більшість місцевих будинків зазвичай не мають прибудинкової території, адже земля – надзвичайно дорога. — Мер Комае настільки перейнявся, що вже у травні 2022-го організував український фестиваль. Усіх пригощали борщем — безкоштовно, але поставили скриньку для доброчинних внесків. Їх було стільки, що опісля «Краяни» змогли запустити волонтерські проєкти навіть в Україні. І відтоді вже ціла хвиля пішла, в інших містах почали щось схоже робити. Узялися проводити лекції, тому що японці просили пояснити: “Чому ця війна почалася?”, “Ви ж братній народ!”. Ми розповідали і про голод, і про репресії, про історію Криму, киримли. Японці переймаються, співчувають і хочуть допомагати, — розповідає Наталія Ковальова. 

Сім'я киянки Наталії Ковальової живе в Країні сонця, що сходить, понад 30 років. За фахом жінка — вчителька. Вона викладала в японській школі, а ще разом із чоловіком заснувала українську недільну — «Джерельце»  та організацію «Краяни». У 2022 році Наталія ухвалила рішення покинути роботу в місцевій школі і повністю присвятити себе громадській та волонтерській діяльності. 

Японія — країна фестивалів. Організація «Краяни» представляє батьківщину на різних заходах по всій Японії майже щотижня, часом навіть 5-6 разів на місяць. Роздають листівки, співпрацюють із місцевими медіа, пропонують спробувати борщ і голубці, розповідає Наталія:

— Шлях до серця японців — через їжу. Поїсти — це їхня найбільша розвага і улюблене часопроведення. На фестивалях лише ми презентуємо щось закордонне. Уся інша — японська їжа. Я спершу думала, що наші страви будуть для місцевих занадто тяжкі. На відміну від японської кухні, ми і готуємо довго, і їмо досить жирне. Але ні — їм подобається.

Японці зазвичай обережні до всього нового, та як розпробують, щиро цінують. Торік на фестивалях українське пробували неохоче, а цього року уже черга стояла: «Ви ж були минулого року! Ми знову хочемо замовити, бо дуже сподобалося!»

Наталія згадує, як нещодавно «Краяни» брали участь у фестивалі з трьохсотлітньою історією в токійському районі Асакуса і до них підійшла сім'я японців. Пані знала багато про Україну. Розповіла, що борщ із пампушками вона вже готувала за рецептом з інтернету, навіть фото показала. А на прощання сказала «Слава Україні». 

Саме після одного з таких фестивалів до українців звернулася 80-річна японка і запропонувала відкрити кафе в приміщенні, яким вона володіє. Спершу без орендної плати, а далі — як піде. 

— Звісно, спершу у нас нічого не виходило, бо ніхто в цьому не розбирається. Але з часом вдалося налагодити всі процеси, — згадує Наталія Лисенко, заступниця голови «Краяни».

В Японію жінка приїхала 14 років тому — вийшла заміж. Шукала своїх, зокрема українську школу для доньки, і так познайомилася з іншою Наталею, яка цю школу заснувала. Зараз пані Лисенко курує роботу кафе, та основна її робота — вчителька англійської мови в японській школі. 

Евакуйовані українці відразу почали шукати роботу, але не володіли японською. Тому в кафе одразу розставили пріоритети: працевлаштовуватимуть шукачів захисту, навіть якщо вони не професійні кухарі. Згадують: деякі українки, які раніше вдома взагалі не готували, пропрацювавши в кафе, почали і сім'ю домашньою їжею радувати. 

У меню — борщ, гречаники, вареники — з солоною та солодкою начинками, а також ліниві, деруни, котлета по-київськи, є комплексні обіди. Надзвичайно популярний, особливо на фестивалях, — тертий пиріг із ягідним варенням. Ціни — українські: вареники — 700 єн (160 грн), деруни — 880 єн (200 грн), борщ — 1100 єн (260 грн). 

<frame>Буряк купують у місцевих фермерів. Гречку — в магазині українки, яка займається імпортом з Європи. Кріп замовляють в іншої українки, яка вирощує його спеціально для цього кафе. Сало роблять самі. Замість сметани використовують японський йогурт без додатків. Окремо варто згадати про чудову підбірку українських вин, які не часто навіть в українських ресторанах пропонують, — Beykush, Stakhovsky, Biologist, Fathers Wine та питні меди від Cikera — їх на інший край світу імпортують аж дві компанії. <frame>

Українське кафе «Краяни» працює майже два роки. Воно розташоване і далеко від центру Токіо, і навіть не одразу біля станції метро. Але туди приходять не тільки з сусідніх кварталів, а й приїздять із інших міст та регіонів за сотні кілометрів. Одного разу — навіть в тайфун! Японці хочуть спробувати екзотичну кухню, але й взяти участь в активностях. 

«Краяни» мріють про український центр в Японії. А поки облаштували маленький культурний осередок. Щомісяця в кафе проводять фотовиставки, майстеркласи, лекції — одночасно й українською, й японською: як малювати петриківкою, як виготовити українську прикрасу, як змайструвати дідуха. Часом навіть співвітчизники шоковані: мовляв, це треба було приїхати аж в Японію, щоб навчитися робити символ нашого Різдва!

На кухні кафе також готують страви для дегустацій на фестивалях. Власне, щоб взяти участь у таких заходах, необхідно спершу надати організаторам план приміщення, в якому будуть куховарити, а також перелік усіх потрібних продуктів. Наприклад, влітку заборонено готувати страви з молочкою. На цій же кухні готували страви для прийому до Дня Незалежності в Посольстві України в Японії. 

Окремий напрямок роботи — кулінарні майстеркласи для японців. Вони користуються надзвичаною популярністю, розповідає Наталія Лисенко:

— Кухня в кафе для цього замаленька. Тому ми недорого винаймаємо муніципальні кухні, які облаштовані саме для кулінарних майстеркласів. Цього місяця буде три таких заходи, кожен для 20 охочих. Тобто от уже 60 японців зможуть вдома варити борщ.

Вибір страв для майстеркласів надзвичайно різноманітний — галушки, зрази, деруни, капусняк, гороховий суп з грінками, фарширований перець, салат з буряка і квасолі. Також почали співпрацю з кафе Clare&Garden. Заклад в англійському стилі відкрила японка у дворі власного будинку і запросила українців двічі на місяць влаштовувати там день українського обіду. 

Останнє нововведення — зайнятись доставкою їжі через Uber Eats. Менеджерка по роботі з клієнтами цього сервісу Юкі Тагава саме прийшла в кафе, щоб узгодити деталі співпраці. Каже: зробила це з власної ініціативи. Хоче, щоб японці не лише пробували нові страви, а й щоб завдяки їжі більше цікавилися Україною.

— Якщо порівнювати з японською кухнею, то, як на мене, українська має яскравіше виражені смаки, — пояснює Юкі Тагава. — Я відчуваю смак овочів — помідорів або капусти. І загалом ці смаки зовсім інші. Тому що, як правило, основа страв японської кухні — це рибний бульйон даші, місо паста або соуси, які мають специфічний смак.

І я знаю, що більшість японців, які до цього ніколи не пробували українські страви, кажуть, що мали зовсім інше уявлення, не думали, що їм так сподобається

Для охочих глибше зануритися в українську кухню «Краяни» у співпраці з Українським інститутом переклали книгу «Україна. Їжа та історія». Вона розповідає про минуле і сьогодення української кухні, представляє рецепти страв, які зможе приготувати кожен, локальні продукти і страви-візитівки України. 

— Робота над перекладом була цікавою і не з простих, — ділиться Наталія Ковальова, голова організації. —По-перше, хотілось передати назви якнайближче до українського звучання. По-друге, не всі продукти можна знайти в японських магазинах. Скажімо, де тут знайдеш ряжанку? Це і було найскладнішим — описати потрібні продукти, адаптувавши їх до реалій Японії, замінивши їх на схожі за смаком. 

Частина виручених коштів з продажу книги, а також із усіх активностей організації «Краяни» йде на волонтерські проєкти допомоги Україні. 

Фото надані авторкою та організацією «Краяни»

З окупації їхали на свій страх і ризик

Чоловік Оксани Макарової з першого дня повномасштабного вторгнення був на війні, а жінка разом із сином залишались у Маріуполі. Ховались у підвалі, топили сніг, бо води вже не було. Як і зв’язку. Чи вистояв Київ — не знали. Що робиться за межами міста — теж. 

Оксана разом із сином мешкали неподалік драмтеатру. До того, як це приміщення розбомбили росіяни 16 березня 2022 року, вона ще сподівалась, що фортеця «Маріуполь» вистоїть. Та на вулицях почали з’явились російські танки. Сусідній будинок зруйнувала авіабомба. В їхньому — вибило вікна. Мусила з сином переїжджати до друзів. Але й там не було безпечно. Щодня дізнавались про смерть когось зі знайомих.

Та коли почула, що російські військові мають списки квартир, де живуть родини українських військових, і почали робити обхід, зрозуміла — треба виїжджати. В автівці — пів бака пального. На руках — маленький син і собака. Заклеїла всі герби, всю символіку. Проїхали 18 російських блокпостів на окупованій території. Коли виїжджали — не знали, де опиняться. Але у соціальних мережах на прохання про допомогу відгукнувся чоловік з Волині і запропонував сім’ї безплатно пожити в його будинку у селі Милуші під Луцьком, де прожили 7 місяців. Згодом родина переїхала до Луцька.

Все почалось з однієї швейної машинки

Ще до вторгнення Оксана у Маріуполі шила спорядження чоловікові, паралельно займаючись виробами з епоксидної смоли. А чоловік у вільний від служби час робив вироби зі шкіри — гаманці, портфелі. Коли жінка переїхала на Волинь, залишилось актуальним питання пошуку спорядження для чоловіка — Олега:

— Коли ми виїхали з Маріуполя, я вирішили залишатись в Україні. Чоловік на війні, я хочу бути поруч — якщо його поранять, мені треба буде швидко до нього дістатися. У Луцьку почала придивлятися до грантів, думала зробити свою майстерню, хотіла трошки майструвати, щось продавати. Але чоловік постійно  дзвонив, казав, що треба спорядження.

На той момент купити його було нереально. Я писала деяким волонтерам, однак вони відповідали, що нічого нема

Оксана подалась на програму для дружин військовослужбовців, ветеранів та ветеранок «Варто». На виграний грант купила швейну машинку і почала відшивати чоловікові та його побратимам спорядження. З цієї швейної машинки й почалась історія підприємства «Тетрапод». Назва — не випадкова. Тетраподи — хвилерізи, які у Маріуполі зберігали берегову лінію від руйнування водною стихією. З 2014 року тетраподи використовували для укріплення блокпостів Маріуполя.

—  Спочатку шила розвантажувальні жилети. Чоловік виїжджав з Маріуполя в зимовому спорядженні, а потрібен був весняний варіант. Я пошила і йому, і його друзям. Восени почала робити дощовики і зрозуміла, що одна вже не встигаю. 11 листопада 2022 року у мене з’явилась перша швачка. Зараз на підприємстві — 10 працівників, з яких 8 — швачки, — розповідає Оксана. 

Перші метри тканини для роботи подруга прислала з Польщі. Потім, коли підприємство розрослося, — довелося шукати постачальників тканини, ретельно обирати спеціальні нитки, міцну фурнітуру.

Обладнання для «Тетраподу» купували або за зароблені підприємством гроші, або за зарплату чоловіка. Бо гранти від міжнародних фондів на проєкти, де шиють амуніцію для військових, неможливо отримати: 

— «Тетрапод» виріс сам. Все, що ми заробляли, вкладали в підприємство. Зараз планую придбати машинку, на якій будемо вишивати наше лого, бо досі нам це роблять партнери, але щоразу все дорожчає: одна нашивка коштувала 3 грн, а тепер — 11. 

Нові моделі й держзамовлення

Починало підприємство у 2022 році з виготовлення 10 позицій, а нині в асортименті — більш як 50 видів спорядження. Генератор всіх ідей — чоловік Оксани. Як зізнається жінка, вона лише веде бізнес, поки він на війні:

— На фронті потреби стрімко змінюються. То були дуже потрібні розгрузки (розвантажувальні жилети), то переноски для дронів і окремі підсумки для пультів. Коли чоловік приїжджає у відпустку — на нашому підприємстві відбувається черговий ривок, з’являються нові продукти. Це його проєкт, я просто як менеджер виступаю. 

Тепер тут шиють штурмові пояси, чохли для зброї, підсумки для FPV-окулярів, дронів, пультів. Деякі замовлення були повністю індивідуальними:

— Багато моделей  ми розробили на основі відгуків від військових — вони розповідали, який їм треба функціонал. Наприклад, якісь додаткові кишені чи місце для карабіна. Ми також дуже відповідально обираємо фурнітуру. Липучки такі, що не псуються через постійне використання. Карабіни витримують велику вагу. Нитки — армовані. Маємо кілька видів сумок для перенесення амуніції.

Найбільшим попитом зараз користуються сумки під батареї для акумуляторів від дронів. Взимку їх треба тримати в теплі, ми розробили спеціальні термосумки з утеплювачем. Є менші — на 10 батарей, і більші — на 20

Оксана розповідає, що разом з військовими вигадують нові елементи для спорядження:

— Пам’ятаю, як ми почали робити переноски для FPV дронів. Хлопці нам їх принесли і сказали: «Нам треба торбинка, щоб їх носити». От і почали вигадувати, як зробити краще. І так постійно — вони щось приносять, ми розробляємо рішення ще до того, як щось подібне з’являється в інших. Часом просять підсумки для зарядних станцій, спеціальні чохли для дуже чутливих і крихких антен. Чого ми тільки не робимо. 

Цього року підприємство «Тетрапод» почало брати участь в держзамовленнях і виграло декілька тендерів. 

— Це новий рівень для нас, велика відповідальність. Але це й складно, бо в ситуації з держзамовленнями заплатити тобі можуть в кінці бюджетного року. Тобто я вкладаю гроші у сировину, зарплати — і чекаю. Але у мене немає стільки оборотних коштів. Цього разу нам пощастило, я поцікавилась перед тендером, скільки ми будемо чекати коштів, бо від цього залежало, чи будемо брати участь в тендері чи ні. Виграли, бо ставили мінімальну націнку: наприклад, один з тактичних поясів, який на ринку коштує мінімум 3900 грн, в «Тетраподі» продають за 1900 грн.

Мій чоловік все життя купував сам спорядження, тож я знаю, як це дорого, і якщо вдасться зекономити, то вони зможуть купити більше спорядження

Наразі на підприємстві спланували роботу так, що пів місяця будуть шити за держзамовленням, а пів місяця — на звичайні продажі, щоб затримки в оплаті  могли компенсувати поточними продажами. 

До слова, у подружжя є й плани, як переформатувати бізнес на мирний час. Наприклад, зможуть виготовляти туристичне спорядження. Тому, власне, й почали тут шити штани та убакси (тактичні сорочки. — Авт.), щоб за потреби можна було швидко переключитись на інші речі, розповідає Оксана: 

— Я мрію, коли настане той день, що ми закінчимо шити військове спорядження і будемо шити туристичне. Ось чому з'явився відділ одягу, бо ми поступово маємо почати шити футболки, шорти, щось актуальне на той момент, коли війна закінчиться.

Місце, де можна відпочити душею

Друга любов Оксани — її студія «Оранж». Тут вона робить вироби із епоксидної смоли: столики, картини, годинники на замовлення.  Тут — зовсім інша атмосфера, тут відчутний дух художника. Відродити справу, якою займалась до вторгнення, — це її велика мрія. Адже й попит на її роботи є, чимало людей хотіли б зробити замовлення, але багатьом доводиться відмовляти через брак часу. За цю роботу вона береться рідко. Зараз, каже Оксана, не той час, щоб повністю віддати себе творчості:

— Якби я могла приділяти увагу «Оранжу» стільки часу, скільки б я хотіла, я думаю, він би мав такий вже успіх як і «Тетрапод». Тут моє натхнення, тут я трохи розвантажую свою голову, бо по-іншому не змогла б. Щороку на день народження я виграю якийсь маленький грант для «Оранжу», бо всі бачать в ньому потенціал. Все, що є тут: крісла, стіл, обладнання — все придбане за грантові кошти. Але я не можу бути тут і там.

Сьогодні війна, сьогодні треба займатись тим, що треба для фронту. Тому я дуже мало часу приділяю творчості

Особлива її любов – картини з епоксидної смоли, присвячені Азовському морю, за яким дуже сумує. Багато з них вона віддала на благодійні аукціони. У грудні 2024 року одну картину розміром 1,35 м на 1 м разом з моделлю F-16 у смолі та українським прапором, підписаним військовими інструкторами-льотчиками, продали на аукціоні за 15 тисяч доларів. Усі кошти пішли на потреби військових підрозділів.

Жінка додає: для того, щоб справа мала успіх, мало мати просто бажання чи ідеї, треба вкладати весь свій час. Зараз пріоритет — пошиття військової амуніції. А «Оранж» допомагає їй відволіктися. Оксана мріє про час, коли нарешті вона зможе дати волю своєму натхненню і не житиме в постійній напрузі й хвилюванні за сина, чоловіка, друзів і країну.

Всі фото авторки

Меланія Крих: Хто ти, Софіє?

Софія Туголукова: Перш за все: я горда українка. А ще я артистка і вивчаю право.

Коли мені було 16, почалася революція на Майдані. Я не могла просто спостерігати за нею по телевізору, я заснувала музичний гурт у своєму рідному Дніпрі — російськомовному місті в центральній Україні. Йшлося про відродження української ідентичності та культури. Ми брали українські пісні і давали їм нове звучання. 

На мій подив, людям це сподобалося — старі пісні знайшли відгук. Ми грали на фестивалях, нас навіть помітили в школі. Це було чудово, що комусь подобалася музика, виконана українською мовою, яку вважали «мовою села». Здавалося, що це небагато, але своєю грою ми трохи змінили сприйняття української мови. Я дуже цим пишаюся. 

Я подала заявку на програму FLEX — десятимісячний обмін для молоді з пострадянських країн до США. Незважаючи на те, що я погано знаю англійську, мені вдалося розповісти про свій музичний проєкт. І мене взяли! Пишалася, бо потрапила у 2 відсотки тих, кого прийняли. Думаю, мій патріотизм переміг, не тільки на словах, а й на ділі. І я поїхала до США, а це змінило моє життя.

Але ти повернулася до Європи. 

Після повернення зі США я вступила до американської школи-інтернату в Швейцарії. Я закінчила навчання у Швейцарії, а потім поїхала до Бельгії, щоб отримати ступінь бакалавра. Спочатку я хотіла стати дипломатом, тому обрала Бельгію — центральний центр європейської політики та дипломатії.

Але з Бельгією не склалося. Жінці в Брюсселі важко через високий рівень злочинності, і я не відчувала себе в безпеці. Через чотири місяці я перервала навчання і повернулася до Швейцарії.

Це був рік початку повномасштабного російського вторгнення. Я відчувала, що моє життя валиться 

Я повернулася до Швейцарії, не знаючи, що робити далі, не могла повернутися в Україну через війну.

Коли почалася війна, вся моя школа збирала гроші на допомогу Україні. Я грала на благодійних концертах для українських дітей. Нам також вдалося вивезти з України мою маму, двоюрідну сестру і двоюрідного брата — вони приєдналися до мене. Ми допомогли ще двом сім'ям виїхати до Німеччини. 

Я подала документи до 18 американських університетів. Першу пропозицію отримала від Нью-Йоркського університету в Абу-Дабі, де зараз навчаюся. 

Решта членів твоєї родини все ще в Україні? 

Мій кузин повернувся в Україну, а мама залишилася у Швейцарії. 

Як живеться молодій людині, коли її родина розкидана по всьому світу?

Світ перебуває в хаосі. Важко збагнути, що ця війна все ще триває.

Але важливо підтримувати наших старших батьків, де б вони не були. Я думаю про свою маму, яка до війни завжди жила в Україні. Вона погано говорила англійською, але я їй сказала: «Я з тобою в цій подорожі до хорошого життя в Швейцарії». 

Як єдина дитина, я відчуваю велику відповідальність за свою маму. Я знала, що поїду вчитися далі, тому у мене виникла ідея створити для неї спільноту, де вона відчувала б підтримку. Я познайомила її з різними друзями. Ми готували українські пироги, вареники і роздавали їх людям на знак подяки за допомогу. А було за що дякувати. Люди були надзвичайно чуйні, вони робили все, щоб ми не впали у відчай, нагадували нам, що є світло в кінці темного тунелю. Я переконала маму вивчити англійську. Тепер вона вільно розмовляє англійською і вивчає французьку, без якої неможливо жити у швейцарському селі. Їй 45 років і вона все ще хоче вчитися. Часи травматичні, але життя не закінчується. Це моє послання українським жінкам, більшість з яких виросли в традиційних громадах, де все оберталося навколо чоловіків. Тепер вони у вигнанні, з дітьми, але без партнера. І це велика зміна.

І тут, на Заході, є багато можливостей, багато дверей відчинено. Вони кажуть дівчатам: подивіться, які університети в тій країні, де ви перебуваєте, дають вам можливість пройти безкоштовні курси в тій галузі, яка вас цікавить. Не бійтеся ними скористатися, незалежно від того, чи вам 45, чи 65 років. Це допоможе вам інтегруватися, відкритися для нових друзів, зокрема, з-поза меж україномовної чи російськомовної спільноти. А такі стосунки дуже важливі.

Ти вивчаєш право. Чи вважаєш, що це може бути корисним в контексті України та її майбутнього?

Звісно, що так. Я обрала юриспруденцію, тому що не могла зрозуміти, як все дійшло до того, що наші права як людей більше не існують. Тепер мій обов'язок - допомагати українцям відстоювати свої права, які Росія так брутально хоче в нас відібрати. Ми повинні знати їх, щоб бути відповідальними, активними громадянами, які формують майбутнє країни. 

Як ваша сім'я справляється з цим?

Мій кузин щойно народився в Україні. Він і вся його сім'я живуть у постійній небезпеці, на них постійно летять бомби. Я не можу зрозуміти, чому вони не хочуть виїжджати, для мене безпека —  найголовніше. Але вони кажуть мені: ми — сім'я, якщо ми не можемо виїхати всі разом, ми залишимося тут. Таких сімей дуже багато. І я це розумію. Уяви собі, працювати все життя, створювати сім'ю, будувати будинок — неможливо просто піти з такого місця. 

Мені сумно, що Україна, яка для мене була символом свободи і опору, стала місцем, де відбувається несправедливість. Бідні борються, а багаті живуть недоторканими — або у них є гроші, щоб відкупитися, або вони вже давно виїхали за кордон. Це розчаровує. Уяви собі, що Ти молодий чоловік в Україні, йдеш до супермаркету, і тут зупиняється автобус, кажуть Тобі сідати, і Ти їдеш на фронт. Вони навіть не дають тобі попрощатися з сім'єю.

Невже так ми боремося за свободу і демократію? Це жахливо. Ціна людських життів, яку ми платимо щодня, нестерпна.... Це має припинитися.

Про яку Україну ти мрієш?

Про унікальну державу, яка є мостом між Сходом і Заходом. Міцною поміж Росією та Західною Європою. Держава, в якій кожен хотів би жити.

Розумієш, у нас, слов'ян, так багато спільного — історія, культура, релігія. Люди це відчувають. Коли ми познайомилися, то одразу знайшли спільну мову, зрозуміли один одного. Мені з вами комфортно, мені не треба нічого прикидатися. Багато людей на Заході цього не розуміють. Нас часто сприймають надто різкими, надто відвертими, надто прямолінійними. Тому наша сила — у співпраці. Ми повинні слухати один одного, разом долати труднощі і зберігати повагу і братерство.

Які надії ти покладаєш на Україну?

Україна виживе, якщо побудує дійсно стійку, самодостатню економіку. Нам потрібно визначити унікальні ресурси, які зроблять нас стабільними та незалежними. І зробити на них ставку.

Наше сільське господарство вже є величезним активом — українська пшениця є скрізь, від французьких круасанів до інших основних продуктів харчування по всьому світу. Але я хочу, щоб ми вийшли за межі сільського господарства, знайшли інші сектори, де ми можемо досягти успіху і стати незамінними для світу. Я сподіваюся, що ми досягнемо моменту, коли не будемо постійно залежати від зовнішньої допомоги, щоб просто вижити.

На суспільному рівні я сподіваюся, що ми зможемо знайти шляхи до зцілення і відновлення, незважаючи на величезну травму і гнів, які багато хто з нас відчуває. Я мрію про Україну, де цей гнів не пригнічується, а спрямовується на відбудову, на зміцнення наших громад, на єдність, яка буде ще сильнішою, ніж раніше. 

І в ширшому масштабі, я сподіваюся на стабільні, дипломатичні відносини з нашими сусідами, в тому числі з тими, з ким ми маємо складну історію. Я розумію розчарування і гнів — я є частиною цього. 

Але на особистому рівні я завжди запитую себе: що я можу зробити з цією енергією? Як я можу використати її конструктивно.

Я вважаю, що як нація ми повинні використовувати весь наш інтелект і ресурси, щоб побудувати сильну економіку

Знайти шляхи, за допомогою яких наші інтереси можуть бути навіть узгоджені з інтересами інших, зокрема, Росії. Якщо ми зможемо досягти точки, де ми зможемо запропонувати щось цінне, ми матимемо більшу перевагу. Тому що, зрештою, війна — це боротьба за владу і прибутки, але чому людські життя мають бути валютою? Я сподіваюся, що ми зможемо побудувати щось настільки сильне, що будемо вести переговори з позиції сили, а не відчаю. 

Як зміцнити Україну?

Хоча б інвестуючи в систему охорони здоров'я, тому що це додасть нам стійкості. Сильна інфраструктура охорони здоров'я так само важлива для нашої національної безпеки, як і хороша армія, тому що вона забезпечує безпеку і здоров'я громадян,

У якийсь момент ми переможемо у цій війні. Питання в тому, яку країну ми матимемо після цього? Нам потрібно продовжувати розвивати охорону здоров'я, освіту, ІТ та інші сектори економіки, щоб Україна була не лише стійкою до зовнішніх загроз, але й сильною та процвітаючою зсередини. Йдеться про побудову країни, яка може стояти на ногах, незалежно від того, з чим ми стикаємося. 

Зараз у світі такий складний час, що дуже легко відстати і просто лежати в ліжку, задихаючись від страху. Мені сумно бачити, як легко відчути себе переможеним у такі часи. 

Моя мета — повернути ці знання в Україну, щоб допомогти людям побачити, що ми можемо працювати розумніше, більше і краще, щоб побудувати країну, в якій ми дійсно хочемо жити. 

Почнімо з того, що зосередимося на наших власних районах — наших вулицях, наших парках, наших містах. Це моя кінцева мета: надихнути на місцеві зміни, які переростуть у щось набагато більше 

Я повністю згідна, тому що маю схожі почуття, коли йдеться про Польщу. Я хочу працювати, щоб зробити цю країну кращою. 

У мене є багато друзів, які приїхали до Польщі, деякі з них поїхали далі, а інші залишилися, у цій подорожі так багато мужності. Не кожен українець ідеальний, але я вдячна за цей зв'язок між нами, між поляками та українцями. Я вірю, що ми можемо рости разом і підтримувати один одного.