Василь Сліпак: інтелігентне торнадо

<frame>Суперово піти на побачення зі собою, почитати наодинці книжку, вирушити у соло-подорож, але часом на зміну хочеться товариства. А де взяти такого, щоб не мріяти, щоб пошвидше пішов?!  Знайти «свою» людину — завдання не з найпростіших. Ускладнюється воно у випадку вимушених міґранток, які часто потрапляють у зовсім нові для себе культурні середовища. Sestry.eu попросили кількох українок поділитися своїми історіями онлайн-побачень, побудови стосунків з іноземцями. Про це ми писатимемо у циклі статей про різні країни, перша зупинка — Німеччина, де перебуває найбільше українських біженок.<frame>

Дисклеймер: це історії кількох десятків жінок, з якими поспілкувалися Sestry.eu. Їхній досвід є особистим. Він не може сприйматися як соціологічне дослідження щодо всіх чоловіків з країн, які згадані в циклі статей.

15 сигарет на день або почуватися самотньою

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) оголосила самотність глобальною загрозою для здоров'я. Її вплив рівноцінний викурюванню 15 сигарет на день. Йдеться не про свідоме бажання соло-подорожі, чи мандрівки упродовж життя, а коли бути наодинці не є власним вибором. 

Більшість жінок, з якими спілкувалися Sestry.eu, зауважують, що в Україні виникають проблеми із соціалізацією, якщо дівчина не має партнера, чи власної родини, адже їх рідше запрошують в компанії з парами

— У мене була подруга дитинства, яка завжди запрошувала мене відзначити день народження вдвох в кав’ярні, або ж приносила пригощання на роботу, а в соцмережах ділилася фото великих виїздів «на шашлики», — згадує одна з героїнь циклу, 41-річна Галина. —  Якось я запитала її, чому мене не запрошує туди. Відповідь вразила: бо там всі сімейні, а ти розлучена, нам буде некомфортно з тобою, тобі  — з нами. 

Ще одна крайність, коли самотніх жінок намагалися «сватати» без їхньої згоди за будь-кого.

 — Якось подруга запросила до себе змовницьким тоном, — ділиться 35-річна Оксана, — я з чистою душею пішла, а там… «кавалер». Для розуміння ситуації, я захистила дисертацію, викладаю у вищому навчальному закладі, маю власну квартиру, машину, багато подорожую, коло інтересів — академічне, а «кавалер» через слово матюкався, розповідав, скільки віскі за раз може випити, шкарпетка з діркою. Згодом дізналася, що моя подруга та її чоловік розповіли йому, що я настільки зневірилася знайти свою половину, що стрибну на шию першому-ліпшому. Не могла «відбитися» від нього місяцями, бо він подумки вже «жив у моїй квартирі», «продав мою нікчемну KIA та купив надійного жеребця» та «навчив мене, нарешті, як це — бути справжньою жінкою». 

«Мамині черешні» та смачний борщ

У деяких жінок не склалося в Україні з пошуком партнера не лише в реальному житті, а й на різноманітних сайтах знайомств. Жінки пояснюють це різними причинами: короткий термін перебування на сайтах знайомств через страх зустріти знайомих, завищені вимоги до жінок з боку чоловіків, «вигорання» після тривалого безрезультатного пошуку партнерів та банальну демографічну кризу. Статистика свідчить, що у 2021 році на 1000 українських жінок припадало 900 чоловіків, частина з яких, так звані, «мамині черешні». Що ж це таке? 48-річна киянка Світлана Максимець, яка у Facebook-блозі розповідає історії свого перебування на українському тіндері, називає так дорослих безпомічних чоловіків, які хочуть від жінки тільки борщу і сексу. Зазначає, що борщу більше та одразу. 

«Війна внесла корективи, тепер там багато військових, які хочуть або кохання на все життя, або сексу на одну ніч. Є «сексуальні гіганти», які обіцяють палкий секс на першому побаченні. Однак їхні обіцянки складаються з переповідання побаченого на порносайтах, насправді ж їхній практичний секс-досвід дуже незначний. Там є красені з перекаченими біцепсами і кубиками пресу, які не вилазять зі спортзалів, але бояться спілкуватися з однолітками. Тому шукають дорослу жінку-мілфу, яка навчить кохатися та спілкуватися. Я поки що не зустріла свою людину, однак маю купу цікавих знайомств та статистику від подруг. На кожні дев'ять розчарувань від онлайн-знайомств в Україні припадає одна зворушлива та красива історія кохання», — зізнається Світлана.

Локальний тіндер VS європейський

Більшість жінок, які знайшли за кордоном свою людину, тривалий час були самотніми й не думали, що когось зустрінуть. Як і не планували переїзд за кордон, якби не війна.

Можна узагальнити та виділити болдом те, шо героїні циклу статей онлайн-знайомства найчастіше згадують про свободу бути собою. Люди всюди різні, розповідатимуть вони, однак якщо вивести якісь загальні відмінності, то відчувають більше рівноправ’я, поваги до чужих особистих кордонів, вміння домовлятися про все чіткими словами, а не натяками.

В Європі популярні міжнародні додатки та сайти для знайомств, такі як Tinder, Bumble, OkCupid, а також місцеві платформи, які часто є платними для жінок та чоловіків, сайти знайомств з інтеграцією соціальних мереж, відеочатів.

Люди тут відчувають менше соціального тиску щодо сімейного стану та набагато простіше обговорюють теми стосунків у різних форматах:  бути в парі, жити гостьовим шлюбом, залишатися самотніми та бездітними

Саме це спонукало українок почати шукати собі пару в країні тимчасового перебування. 

На захист українських чоловіків варто сказати, що вони так само страждають від нав’язаних традиційних стереотипів про стосунки у парі та загальноприйнятих стандартів краси. Хоча статистично чоловіків в Україні менше, ніж жінок, дані Census Bureau за 2016 рік (пізнішої статистики, на жаль, ми не знайшли) стверджують, в усіх вікових групах від 18 до 64 років — чоловіків-одинаків в Україні більше, ніж жінок в середньому на 5,9%. Більше 637 тисяч українських чоловіків жодного разу не вступали в офіційний шлюб. Самотніх жінок більше лише у віковій групі 75+ років. 

Німеччина: без стереотипів та з повагою

Стереотип, що німці дуже люблять працювати та буквально живуть на роботі, на практиці виявився не таким вже стереотипом, стверджують співрозмовниці Sestry.eu. На робочому місці вони зосереджені на процесах, у близьке коло пускають людей, які перевірені роками, часто це контакти зі школи, студентських років. Українки кажуть, що на вулицях часто бачать красенів-чоловіків, але от у додатку для знайомств вони не зустрічаються. Частіше там сидять такі ж емігранти, біженці як українки. Вони активно користуються онлайн-додатками для знайомства, оскільки це збільшує потенційне коло партнерок для побачень, одноразових зустрічей та побудови тривалих стосунків. 

— Я маю досвід зустрічей з трьома категоріями чоловіків: українці, африканці, і тепер німці, — розповідає 42-річна Світлана (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.), — я жінка плюс-сайз та українські чоловіки часто висловлювали бажання бачити поруч партнерку стандартного розміру.  Навіть якщо я виявляла ініціативу, то вкрай рідко отримувала взаємну симпатію. В Україні зустрічалася з африканцями. У них взагалі не було якихось стереотипних уявлень про зовнішність. Кожен з них міг похвалитися чимось, крім «носіння штанів»: один готував дуже класно, другий був відомим діджеєм. 

Німці, розповідає Світлана, також менше зосереджені на зовнішності партнерки. Німкені досить високого зросту, мають міцну статуру, чимало жінок носять європейський 48-50 розмір одягу

Світлана думає, що німці звикли до такого типажу краси. Тут підтримується різноманіття: на подіумі, на плакатах, серед манекенів в торгівельних центрах є моделі різного розміру, кольору шкіри. Це нормалізує те, що люди можуть бути різними, і всі вони нормальні. Ніхто не очікує від жінки 40+, що вона буде виглядати як підліток. 

— Десятиліттями німці виховувалися в суспільстві, яке акцентувало увагу на антибулінгових та антидискримінаційних кампаніях, — продовжує Світлана, — звісно, кожен має свої уподобання та смаки, але коли суспільство з усіх боків не тисне «стандартами краси та життя», виявляється, що твої персональні смаки можуть відрізнятися від умовно загальноприйнятих. 

Разом з тим, в німецькому суспільстві дуже важливим є рівноправ'я, яке важко сприймається українками. Мова йде не лише про рахунки в кафе навпіл, а й про ініціативу для зустрічей, спілкування, навіть перших дотиків та домовленості про інтимні стосунки. 

Жінки діляться, що з німцями можна безкінечно підтримувати ввічливу розмову, але так і не зустрітися в реальності.

— Перший крок все ж переважно за чоловіками, — говорить Світлана, — однак далі стосунки — це пінг-понг. Він запросив на каву, наступного разу запрошуєш ти. Знаю історії, коли чоловіки запитували, чи можуть вони обійняти жінку, взяти її за руку, покласти руку на талію, поцілувати. Німці — не ті люди, які мають неприборканий «гарячий темперамент. Вони вміють поважати кордони, досить ввічливі, цікавляться особистістю, а не лише тілом. Це дуже імпонує.

Якщо чоловік пише, що він шукає жінку для проведення ночей разом, для спільних подорожей, то саме це він має на увазі. Не варто думати, що його можна так захопити собою, що він завтра подарує тобі каблучку. Переважно, такого не станеться. Наша героїня Світлана поки що у пошуках свого постійного партнера, але, загалом, у побаченнях дефіциту не відчуває. 

За бензин платимо навпіл, але їдемо комфортно та акуратно

Багато жінок, які спілкуються з німцями на сайтах знайомств, кажуть, що їм дуже бракує тут ініціативи з боку чоловіків. Вони виховувалися в іншій культурній парадигмі. Часто це змушує їх сумніватися у власній привабливості. 

39-річна українка Вероніка (ім'я змінено на прохання героїні — прим. ред.) пояснює цю культурну різницю. Кілька десятиліть тому німкені жили в дуже  патріархальному суспільстві. Від волі чоловіка залежало, чи може жінка вийти з дому, отримувати зарплатню, подорожувати, володіти майном тощо. 

Німкені дуже важко виборювали свої права, тому сьогодні жіноча ініціатива проти будь-якого їхнього згортання. Навпаки, вони хочуть добитися більших прав

Вероніка до повномасштабного вторгнення чотири роки була розлучена, самостійно виховувала двох дітей. Тривалий час намагалася відновити стосунки з коханням юності. Однак чоловік з’являвся та зникав без пояснень та попереджень. Після одного з таких зникнень, вона вирішила зареєструватися в додатку для знайомств на Facebook. 

— Я не розглядала Німеччину для тривалого життя, тож шукала тут когось україно- чи російськомовного. Було одне побачення з нашим хлопцем, але не склалося. Потім була взаємна симпатія з німцем, ми обмінялися контактами у Facebook, зайшла до нього на сторінку, а там перепости текстів з хейтом у бік мігрантів. Одразу пішов в бан. Взагалі, я проти довгого спілкування у додатку. Прошу обмінятися профільними сторінками в соцмережах. Потім була третя зустріч з чоловіком з сусіднього населеного пункту. Тепер ми з ним разом. 

Вперше пара побачилася у кав'ярні. Чоловік спізнився, побачив її за скляною вітриною та хотів піти. Потім розповідав, що вона здалася йому занадто гарною, а себе не гідним її. Він теж розлучений, рік не міг з кимось побудувати стосунки, оскільки за німецькими мірками не є досить успішним, чи заможним. Всі його стосунки з німкенями закінчувалися «френдзоною». 

Після першої зустрічі вони листувалися якийсь час, але на друге побачення чоловік Маргариту не запрошував. Це зробила вона. Він дуже зрадів, привіз термос з кавою і вони пішли гуляти в парк. І так, він просив у неї дозволу взяти її за руку та обійняти. 

Маргарита розповідає, що наразі у них партнерські стосунки. Один раз на побаченні платить  її партнер, інший раз — вона, деякі витрати вони ділять порівну.

— Для мене це нормально, бо я не шукала когось, хто буде мене утримувати,  шукала людину, з якою мені буде комфортно. Мені подобається, що в його родині дуже теплі стосунки між усіма. Навіть розлучені батьки та їхні партнери товаришують, бо мають спільних дітей та онуків. Мій хлопець бере на себе обов'язки приготування вечері, бо я не дуже люблю готувати. Він дає відчуття, що я важлива. Наприклад, перед побаченням ґуґлив, які вони, українські жінки. Боявся, щоб не було міжкультурних конфузів. 

Українка каже, що її партнер — звичайна людина, без великих статків. Коли почалася російсько-українська війна багато займався волонтерством, їздив на кордон, забирав у Німеччину українські родини. Вони мають спільні інтереси та хобі.  Він гарно ставиться до своїх дітей від першого шлюбу, виконує батьківські обов'язки на рівні з колишньою дружиною, потоваришував з дітьми Маргарити.

Взагалі, в Німеччині абсолютно інше ставлення для дітей. Ніхто не засудить жінку, що вона, як часто кажуть в Україні «з причепом»

Якщо чоловік розлучений, але має дітей, це перше, що він вам повідомить. Багато хто навіть в анкету на сайті знайомств фото з дітьми ставить.

Спілкуватися спочатку їм заважав мовний бар'єр, тепер у жінки є мотивація вчити німецьку. Своє майбутнє вона бачить у двох країнах: Україні та Німеччині. Жінка максимально задоволена цими стосунками. Однак часто змушена виправдовуватися перед українськими подругами, чому гроші на бензин за спільну подорож вони з хлопцем ділять навпіл. 

* Бонус — в останній статті циклу (Польща) будуть поради, які можуть допомогти знайти вам партнера — в Україні, чи за кордоном завдяки сервісам онлайн-знайомств. Тож підпишіться на наші соцмережі, щоб не пропустити статті циклу: Facebook, Instagram, Telegram. Наступна зупинка — Франція. 

‍

Більшість українських фоторепортерок та фоторепортерів, за якими я стежу в соціальних мережах, документують події на фронті. Ти вирішила зробити інтимний проєкт у домівках жінок, які втратили близьких на війні. Як ти вийшла на героїнь «Alone»?

Кожен митець шукає свій спосіб розповісти про те, що відбувається в Україні. Тема самотніх жінок цікавила мене майже від початку війни, але я знала, що через те, що виховую доньку, на фронт не піду. Я довго думала, як показати самотність і тугу. З одного боку, хотілося, щоб фотографії були справжніми, природними, а з іншого — щоб це не були типові, позувальні портрети, як із кольорових журналів. Зустрічі вдома стали способом зробити це. Під час фотографування жінки самі спонтанно показували мені предмети, що залишилися від їхніх втрачених коханих. Зазвичай це були фотографії чоловіків або партнерів, братів, друзів, але також одяг та особисті речі, які викликали спогади, іноді несподівані жести. Ніколи не забуду, як Іванна притиснулася до уніформи. Я відчула, що це і є та зачіпка, на якій я буду будувати свою серію.

‍

Людей, які не втратили нікого на фронті, стає все менше і менше. Ми вже опублікували багато текстів у журналі Sestry.eu про те, як важко говорити про війну з близькими. Фотоапарат — це привід сфотографувати на вулиці, але щоб увійти в чийсь дім, треба його переконати. Тобі це вдалося, і отримані фотографії є надзвичайно особистими.

Що мене здивувало, так це те, що всі ці жінки були дуже вдячні мені за можливість поділитися своєю історією. Багато з них зв'язалися зі мною після публікації фотографій і розповіли, наскільки це було важливим для них. Я була зворушена, коли одна з них сказала, що до цього моменту відчувала себе дуже самотньою, і що після фотографій, коли вона стежила за тим, як розвивався проєкт «Alone», самотність стала трохи більш стерпною.

‍

‍

‍

‍

Яка зустріч була особливо важливою для тебе?

 Кожне життя важливе. Я вислухала багато історій, і всі вони для мене особливі. Звичайно, певні теми та жести, як-от перегляд фотографій, повторюються, багато жінок роблять татуювання, пов'язані з коханими, яких вони втратили. Однак історії, що стоять за цим, різні. Цікаво, що більшість жінок ніколи раніше не замислювалися про татуювання. Ангеліна з Дніпра витатуювала на пальці знак обручки, щоб нагадувати, що її чоловік завжди поруч.

Єва має на руці дату народження та смерті чоловіка. «Це допомагає мені жити з болем від його втрати», — сказала вона мені.  Людмила має татуювання зі словами «Завжди поруч», які чоловік написав їй на аркуші паперу в блокноті, коли йшов на війну.

Усі вони пояснили мені, що татуювання допомагають їм фізично відчувати присутність коханих на своїй шкірі. З тієї ж причини вони зберігають їхні речі, форму, футболки, щоб пам'ятати запах.

‍

‍

У якому становищі опинилися жінки, які раптово залишилися самі через війну, на яку допомогу вони можуть розраховувати, як намагаються допомогти собі самі?

 Жінки з маленьких сіл перебувають у складній ситуації. Вони не мають доступу до професійної допомоги, тому що в їхніх селах немає психолога. Але мене здивувало не це. Деякі з героїнь фотографій розповідали, що їх не розуміють і бояться з ними розмовляти. Родичі та друзі не знають, як з ними розмовляти. Вони не потрапляли в такі ситуації, не зовсім знають, як допомогти, про що просити. Існує також невіра в те, що можна так сильно сумувати за кимось і так довго переживати втрату.

Дивує, що декому доводиться пояснювати свої глибокі стосунки з коханою людиною, що вони були з кимось щасливі, а поради на кшталт «ти молода, обов'язково знайдеш когось іншого» викликають злість

Мої героїні згадували про підтримку з боку родин колег їхніх чоловіків, які досі перебувають на фронті, а також про підтримку з боку їхніх дітей. Багато жінок повторюють, наскільки їм допомагає в цей час те, що вони мають дітей. Бачити їх, бути з ними — зберігає пам'ять про втрачених партнерів. «У мене щось залишилося від нього», — кажуть вони. Тож діти не тільки є сенсом їхнього життя, але й величезною підтримкою.

‍

Що вони розповідають своїм дітям про війну, про тата, який не повернувся?

 Бувають різні ситуації. Маленьким дітям треба пояснювати, що таке війна взагалі, старшим — що означає війна. В однієї з моїх героїнь є три доньки, дві з них від попередніх стосунків. Наймолодшій два роки, і вона думає, що в неї немає тата, бо йде війна, тому вона чекає, поки війна закінчиться. Але її тато не повернеться, і в якийсь момент матері доведеться сказати їй про це. Вона не знає, коли це станеться. У її сестер є тато.

Не можна мовчати, не можна відкладати розмову, тому що діти ходять до школи і там вони розмовляють між собою, прямо запитують: чому у тебе є мама і тато, а у мене немає. Зараз у Львові багато дітей-сиріт у школах, ми працюємо над інтеграцією учнів. У нас є різні програми для дітей зі сходу та заходу України. Важко знайти спільну платформу для них, щоб вони могли спілкуватися і ділитися проблемами, коли вони мають такий різний досвід. Я сама не знаю, як пояснити це своїй доньці, яка має батьків. Їй теж доводиться спілкуватися з дітьми, які переживають втрату близьких.

‍

‍

‍

‍Як ти розмовляєш з донькою?

Каті 12 років, вона вже не дитина, але ще не доросла. Вона типовий підліток, іноді до неї важко достукатися. Коли починаються повітряні тривоги, я намагаюся сказати їй, що все буде добре. «Не бійся, це там далеко. Ми все переживемо», — кажу я. Зараз у ній не так багато страху, але я не знаю, що станеться пізніше, через кілька років, як він повернеться до неї. Ми не знаємо, як її покоління буде мати справу з цією проблемою в майбутньому, як будуть опрацьовувати тему війни.

 Історія показує, що такі травми передаються з покоління в покоління.

 За останні 100 років у моїй родині всі жили під час війни. Мої прабабусі та прадідусі — покоління Першої світової війни, мої дідусі та бабусі — покоління Другої світової війни, а зараз мої батьки, я і моя донька є свідками російсько-української війни.

Життя в постійному стані війни — це велика трагедія для нашої країни

Я народилася в 1982 році в СРСР, країні, якої сьогодні не існує. Моя юність припала на період боротьби за незалежність України. І насправді, лише на деякий час я відчула, що живу в новій, вільній країні. Ми щойно  почали звикати до ситуації, як почалися революції, спочатку Помаранчева у 2004  році, потім Революція Гідності у 2014 році, а тепер повномасштабна війна. Я живу в постійному відчутті небезпеки.

 Не думала виїхати з країни?

Я розумію сім'ї, які виїжджають з України, бо втратили все, мають малих дітей або живуть дуже близько до фронту. Друзі з-за кордону телефонують мені і запитують, чи думаю я про майбутнє моєї дитини. Що я буду робити, коли війна не закінчиться ще кілька років? Звичайно, живучи у Львові, набагато безпечнішому місті, ніж східна Україна, я дивлюся на все це трохи інакше. Хоча і тут були ракетні обстріли, в яких загинули люди, є повітряні тривоги, і це може бути небезпечно. Однак я не впевнена, що для моєї доньки було б краще жити за кордоном. Тут вона ходить до школи, у неї є друзі, ми разом у нашому домі, який вона знає з народження.

Я вважаю за краще бути тут, з нашим народом, і разом переживати те, що відбувається в країні. Мені важко уявити собі роботу за межами України.

Ти дуже прив'язана до Львова?

 Львів став для нас рідним містом, хоча історія моїх предків складна. Мій прадід, який також був фотографом, походив з Росії. Після революції 1917 року він звідти в Україну. Свою дружину, польку з Білостока, він зустрів у потязі. Вони закохалися одне в одного і одружилися, мій тато народився у Львові. Сім'я моєї матері походила із західної України. Моя бабуся знала щонайменше сім поколінь предків, які жили поблизу містечка Олесько. Однак моя мама також народилася у Львові. Мою прабабусю звали Катерина, і вони з мамою були справжніми подругами. Тому, коли я народилася, мама одразу знала, як мене назвати. Мою доньку теж звати Катя. 

Якою ти зараз є мамою?

 Я дозволяю Каті робити майже все. Можливо, я надмірно опікуюся нею, але через війну намагаюся бути поруч з донькою, навіть вночі. Мені важливо, щоб вона розвивалася, щоб вона знала, чого хоче від життя, і завжди могла сказати, що думає. Коли її щось цікавить, коли їй подобається щось робити, я намагаюся це розвивати. Зараз вона цікавиться мистецтвом, робить комікси, тож бере участь в індивідуальних заняттях.

До війни ми багато подорожували. Я вважаю, що це найкраща освіта

Тоді ти маєш можливість підглянути, як живуть інші люди, і бачиш, що люди дуже різні. Я розповідаю доньці про свою роботу, часто фотографую людей похилого віку або сім'ї, які виховують дітей-інвалідів. Я показую їй ці фотографії та тексти і ділюся своїм досвідом, щоб вона була толерантною до інших людей. Катя ходить до інклюзивної школи, там вона чує те, що ми також хочемо донести до неї: ми не однакові, світ ірізний. Для мене важливо, щоб вона змогла це прийняти.

‍

Катерина Москалюк — журналістка, фотографка-документалістка. Проживає у Львові. Документує життя внутрішньо переміщених осіб, волонтерів, свідків злочинів російських окупантів. Її роботи публікуються в Bloomberg Businessweek, The Ukrainians, Forbes Ukraine та ін.

Шодо фотографії, то з нею Катя зростала: її прадід був фотографом і художником, та мав ще оту дерев’яну камеру, в яку вставлялися скляні пластини, бабуся — архітекторка, тато теж завжди захоплювався фотографією, хоча й працював інженером.

‍

Переклад: Анастасія Канарська