Ексклюзив
20
хв

Ольга Руднєва: «Найбільший страх у наших суперлюдей — сказати мамі, що вони втратили кінцівку»

Superhumans Сenter — повноцінне реабілітаційне містечко, де впродовж року провели понад сотню складних операцій із реконструкції та встановили 550 протезів

Наталія Жуковська

Ольга Руднєва, CEO Superhumans Centre. Фото: приватний архів

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Суперлюди, супери — так називають своїх пацієнтів у реабілітаційному центрі Superhumans. Це сучасна клініка протезування, реабілітації, реконструктивної хірургії та психологічної підтримки постраждалих військових і цивільних. Усі послуги для пацієнтів безкоштовні. Заклад працює на кошти благодійників. Зокрема, й українських. Sestry поговорили з CEO Superhumans Centre Ольгою Руднєвою про потужності закладу, виклики сьогодення та перспективи розвитку протезування й реконструкції в Україні.

У нас немає проблем. У нас є виклики

Наталія Жуковська: Ольго, центр Superhumans може обслуговувати 70 людей щомісяця. Як справляєтесь  з тим напливом пацієнтів, який є сьогодні?

Ольга Руднєва: За нашим планом, у нас щомысяця мало бути 50 пацієнтів на протезування, реабілітацію і психологічну підтримку. Але ми розуміємо, що черга доволі велика і вона не зменшується. У нас зараз в листі очікування — 800 пацієнтів. Відповідно, ми збільшили щомісячну кількість до 70.

Думаю, що ми змогли б взяти і 100 пацієнтів, але було б важко фінансово. Адже це доволі дорога історія

Наприклад, пів сотні пацієнтів обходяться у мільйон доларів лише у компонентах протезування. І це за умови, якщо ми всіх протезуватимемо базовими механічними протезами. А у нас багато  людей отримують міоелектричні руки та електронні коліна. Це обходиться у рази дорожче. Також у нас вже працює палатний фонд у відділенні реконструктивної хірургії. Ми робимо реконструкції обличчя. Це доволі складні втручання, які тривають по 15 годин, з пересадкою клаптів — комплекс тканин, який складається зі шкіри, м’язової частини, фрагменту кістки з обов’язковим збереженням судин. Відновлення доволі повільне, бо це пацієнти зі складними випадками. Також ми робимо операції з відновлення слуху. Нещодавно почали робити очі — йдеться про очні імпланти. І є пацієнти, яким ми робимо реампутації. Це люди, які мають ускладнення, пов'язані з уламками, які виходять, або остеофіти, нефроми.  Відповідно, ще можна додати 45-50 пацієнтів щомісяця. Тобто загалом одночасно у Superhumans маємо 100-110 пацієнтів щомісяця.

Суперлюди, які щодня доводять, що вони можуть усе. Фото: Superhumans Centre

А хто допомагає фінансово Superhumans?

Ми взагалі не використовуємо державні гроші. Така стратегія і філософія була від початку. Ми вважаємо, що держава повинна витрачати гроші на оборону, а на гуманітарні проєкти є можливість залучати додаткові ресурси з боку донорів.

Наш найбільший донор — це американський філантроп Говард Баффетт, який закрив протезування п'ятисот людей на рік

А це для нас доволі серйозна підтримка. Також ми фандрейзимо. У нас доволі широке коло донорів — як з України, так і з усього світу. Ми постійно працюємо над залученням додаткових ресурсів на різні напрямки — на психологічну підтримку, протезування, реконструктивну хірургію.

Говард Баффет, Ольга Руднєва та Андрій Ставніцер. Фото: Superhumans Centre

З якими трьома найбільшими проблемами стикається на сьогодні центр Superhumans?

У нас немає проблем. Є виклики, які ми вирішуємо. Їх можна сортувати за напрямками. Люди — це великий виклик. Нам потрібні спеціалісти високої якості. Командна робота — це теж виклик, бо українські лікарі не звикли працювати в команді. І наші пацієнти є частиною цієї команди. Ще один з викликів — безбар’єрність всієї України. Бо наш пацієнт йде від нас, де все ідеально, а потім потрапляє у реальний світ. І якщо там є складнощі з інтеграцією, пересуванням, то це загрожує його психологічному стану, і з часом він може знову до нас повернутися.

А ми не хочемо, щоб пацієнти поверталися до нас на психологічну реабілітацію. Нам важливо, щоб вони максимально швидко інтегрувалися у  цивільне життя

Виклики — це масштаб моделі Superhumans по всій Україні. Наступні два центри мають зʼявитися в Одесі і Дніпрі. Якщо говорити про суто медичні виклики — це складні випадки ампутацій, з якими ми працюємо. Це інфекційний контроль, бо насправді наші пацієнти приходять до нас з великою кількістю інфекцій. До того, як потрапити до нас, вони бувають у 6-7 лікарнях і на якомусь етапі евакуації  можуть щось підхопити. Чимало мінно-вибухових травм з безліччю ускладнень. Викликів багато, але вони не є невирішальними.    

Ви проти, щоб українці протезувались за кордоном. Чому?

Ми маємо вибудувати свою власну експертизу в Україні і підготувати наших фахівців для того, щоб бути незалежними від медичної допомоги Заходу. Вона не триватиме вічно. На жаль, на сьогодні маємо багато ампутацій верхніх кінцівок, подвійних та потрійних ампутацій, з якими складно працювати. Однак, навіщо віддавати наших найскладніших пацієнтів за кордон? Аби навчалися їхні фахівці?

У нас є все для того, щоб повністю забезпечити протезування наших людей тут, в Україні

По-друге — протезист і пацієнт пов’язані на все життя. Зміна ваги, зміна запиту пацієнта щодо протезу. Його треба підкрутити, відправити на обслуговування. В Україні зробити це простіше. Повертатися за кордон — дуже витратно. Навряд чи людина зможе зібрати гроші для того, щоб переробити собі, наприклад, культеприймач або щось перепрограмувати у коліні. Відповідно, переважна більшість людей, які були запротезовані за кордоном, з часом перепротизуються в Україні. Ну, і третій фактор — мовний бар'єр. У нас доволі багато пацієнтів, які отримали класні протези за кордоном, приїжджають на реабілітацію в Україну, бо там не отримували психологічної підтримки саме через незнання іноземної мови або не було достатньої реабілітації. Відповідно, ось ці всі моменти говорять про неефективність протезування за кордоном. Тож, ми повинні робити все для того, аби надавати ці всі послуги на місці.  

Вони не мають кінцівок, але мають нестримне бажання жити. Фото: Superhumans Centre

Як ви особисто оцінюєте рівень протезування в Україні? Які зміни відбулися за останні роки?

У нас рівень протезування доволі високий. Закордонні фахівці, які раніше їздили нас вчити, вже кажуть: «Нам немає чому вас навчати. Ми маємо їздити вчитися до вас». Бо кількість складних випадків, які ми бачили за рік в Україні та в Superhumans, — це всі випадки, які бачив Волтер Рід (американський військовий шпиталь. — Авт.) за всю історію роботи з протезування ветеранів у США. Відповідно, у нас той досвід вже є. Наші протезисти навчаються постійно, мають практичні навички. І це не лише стосується Superhumans. У нас в Україні взагалі є доволі багато потужних фахівців.

Єдине — нам бракує протезистів верхніх кінцівок. Ми постійно запрошуємо іноземців, аби вони приїжджали і допомагали нам протезувати пацієнтів

Але загалом досвід в України є, протезисти є. Просто їх має бути більше. І зараз ми їх навчаємо, зокрема, у Львівській політехніці йде навчання на нашій базі та на базі UNBROKEN. Тобто ці люди вже незабаром з'являться на ринку і будуть доволі високої кваліфікації.

Реконструктивна хірургія — це дорого і складно

На війні люди втрачають не лише кінцівки, а й отримують травми обличчя. Наприкінці лютого у центрі Superhumans почало працювати відділення реконструктивної хірургії. Наскільки розвинений в Україні цей напрямок?

У нас робиться доволі велика кількість реконструкцій обличчя і оперативних втручань. Але є проблема, що їх роблять переважно лікарі, які працюють із щелепно-лицевою травмою, а потрібні загальні хірурги. Бо йдеться про імпланти, пересадки шматків шкіри з різних частин тіла на обличчя. Разом з Міністерством охорони здоров'я ми розпочали реформу навчання і підготовку таких спеціалістів. Тут нам дійсно бракує досвіду. Але й по світу шкіл, де б навчали таких спеціалістів, небагато. У цьому напрямку МОЗ України та ми співпрацюємо із Францією. До того ж ми маємо підготувати людей, які б розумілися в нагляді в  післяопераційній період. Бо людина після таких операцій потребуватиме довготривалого відновлення й особливого догляду, який би зменшив відторгнення, інфікування і ускладнення.

Чи вистачає спеціалістів, які працюють в реконструктивній хірургії обличчя? Де ви шукаєте лікарів?

Сьогодні у нас оперують спільні команди — українські фахівці разом з французькими або з чеськими колегами. Кожен випадок описується, транслюється в прямому ефірі з операційної і обговорюється з фахівцями. Кожна операція описується як кейс і видається на ринок, аби інші хірурги могли подивитися й поставити запитання. Також є американські і канадські місії, які приїжджають і допомагають з реконструктивною хірургією обличчя. Завдяки започаткованому Першою леді міжнародному медичному партнерству, ми отримали доступ до найкращих хірургів у світі.

У нашій команді лікарів були й ті, які зробили першу у світі операцію з пересадки обличчя

Їм цікаві наші складні кейси, а нам потрібний їхній досвід. До того ж, реконструктивна хірургія — це дорого, бо самі імпланти дорогі.

Найважливіше — підготувати команду, яка робитиме операції. Фото: Superhumans Centre

Люди з травмами обличчя — доволі складні пацієнти з точки зору не тільки фізичного, а й психологічного відновлення. Чи працюють із ними психологи? Чи вистачає їх?

Зустріч з психологом та оцінка психологічного стану — це перший крок пацієнта у центрі. Незалежно із чим поступає до нас людина — перша його зустріч із психологом, який оцінює її психологічний стан. Психолог — це людина, яка супроводжує пацієнта впродовж всього періоду. Доволі складно для пацієнта пройти період відновлення впродовж іноді 3-5 років. Допоки людина не буде задоволена результатом, має бути поруч психолог, який супроводжуватиме всі ці інтервенції.

Ми б не починали послугу, якщо б  в нас не вистачало таких спеціалістів

Це не та історія, коли у процесі можемо з'ясувати, що нам не вистачає, наприклад, трьох фахівців. Вони не готуються за одну ніч. Відповідно від самого початку ми формуємо команду. До прикладу, центр Superhumans  в Одесі стартує у лютому, але набір команди і підготовка починається у вересні. У Дніпрі центр має розпочати роботу у вересні 2025 року, але команди вже почали готуватися зараз. Тобто це доволі тривалий період підготовки команди до запуску центру або нової послуги.

Працюємо з кожним донором і пояснюємо, куди підуть його гроші

Під час своїх закордонних відряджень ви постійно закликаєте захід активніше включатися до підтримки України. Яку саме допомогу та підтримку ви б хотіли побачити від них  найближчим часом?

Ми завжди просимо зброю. Це допоможе нам скоріше закінчити війну. Розуміємо, що чим скоріше це станеться, тим менше у нас буде роботи. Також просимо підтримки гуманітарних проєктів. Насамперед освіти і охорони здоров’я. Нам здається, що ці два напрямки доволі важливі для того, щоб країна могла функціонувати після перемоги. Відповідно ми постійно закликаємо іноземних донорів звертати на них увагу і підтримувати нас. Те, чи нас почують, залежить лише від нас. Від того, як ми доноситимемо свої думки. Якщо нам не дають гроші, то це наша проблема. Значить, ми погано спілкуємось, комунікуємо, доносимо свої думки. Адже у світі доволі багато проблем. Ми не єдина країна, в якій іде війна.

І це наша робота просити про допомогу, закликати і заводити сюди додаткові ресурси

Чим, в принципі, мені здається, займаються всі — від Президента до мамусі, яка сидить у Харкові і допомагає своєму чоловікові на передовій.

Ольго, якось ви казали, що мріяли зустрітися у житті з Річардом Бренсоном, Боно. І ви зустрілися. Вас надихала Гіларі Клінтон — і вона запросила на свій подкаст. Про які зустрічі мрієте сьогодні?

У принципі, все, про що мріяла, зробила. Є певні плани щодо людей, з якими нам було б цікаво працювати. Ми хотіли би, щоб вони більш активно долучалися до допомоги України. Відповідно, вони всі є у списочку.

Розумієте, ці всі зустрічі не для того, щоб Оля Руднєва якимось чином задовольнила своє его. Це ж про те, що ці люди можуть щось зробити для України

Вони можуть долучитися до підтримки, дати додаткові гроші, ресурси на якісь конкретні проєкти. Відповідно, ми так само обираємо цих людей, з якими нам важливо працювати, яких важливо заводити в Україну, як підтримку.  Особисто в моєму списку є Опра Вінфрі, Джефф Безос, Мелінда Гейтс. Це люди, які в принципі ще не долучені до допомоги України у тому масштабі, в якому б нам хотілося.

Ми всі є травмованими внаслідок війни

Ольго,  чому ви навчаєтеся у суперлюдей?

У спілкуванні з нашими пацієнтами ми постійно вдосконалюємо послуги. Йдемо за ним та його потребами. Змінюється центр, наше бачення того, яким він має бути. Починаючи з перебудови всієї країни, з точки зору доступності і закінчуючи ставленням до певних речей. Тобто коли ти спілкуєшся з людиною, в якої немає двох, трьох, чотирьох кінцівок і бачиш, що вона робить, то це неймовірна купа інсайтів. Це постійний навчальний процес. Одне в одного ми вдосконалюємо  якісь людські і командні якості. Центр перебудовуємо таким чином, щоб їм було зручніше і щоб послуга була для них більш якісною і непомітною.

Особисто мене вони навчили стійкості, можливості мати менше, а робити більше

Це, напевно, те, чому вчать щодня. Навчили мріяти, розуміти, що в принципі це ж не про ноги і про руки, це про те, куди ми йдемо і навіщо нам ці кінцівки. Велика кількість людей мають чотири кінцівки і максимум для чого вони їх використовують, щоб писати злісні коментарі у фейсбуці. І це єдине, що людина продукує у зовнішній світ. І стає запитання, чи дійсно йому потрібні ноги і руки для того, щоб продукувати негативний контент в мережі? Ми маємо наших «суперів», які не мають чотирьох кінцівок.

Вони виграють марафони, піднімаються у гори, вчаться писати, пишуть книги, перевчаються писати іншою рукою

Ти бачиш цих людей і розумієш — так, реально руки потрібні, але не просто як руки, а для чогось. Ось це розуміння «для чого?» насправді прийшло від наших «суперів». Ну, і взагалі неймовірна вдячність за стандартну комплектацію, яку ти відчуваєш щодня, бо ти можеш економити шалений ресурс  і робити речі набагато швидше. Ти розумієш, що поряд з тобою людина, яка робить не менше за тебе, але витрачає набагато більше ресурсу, здоров'я для того, щоб щось зробити. І оця вдячність — вона неймовірна. До нас щоразу приходять люди із новими історіями. І це спілкування безцінне.

Пацієнти найбільше мріють віднайти своє місце у житті. Фото: Superhumans Centre

Про що мріють та чого найбільше бояться пацієнти Superhumans?

Це дуже індивідуально. Складно узагальнити. Звісно, що всі хочуть перемоги, а ще — мріють знайти своє місце у цьому житті. Ми намагаємось допомогти людині віднайти мрію, яку можна розкласти на цілі.

Людина має щодня знати, заради чого вона встає і одягає протези

Це дуже важливо, бо якщо цього всього немає, то процес реабілітації затягується на місяці. І це неправильно. Ми допомагаємо нашим «суперам» знайти ціль. А бояться вони насправді смішних речей. Найбільший страх — сказати мамі, що вони втратили кінцівку. Хлопці бояться, що приїде дружина, відкриє двері в палату і, побачивши відірвану руку чи ногу, скаже: «Я ж тобі говорила». Бояться, що не зможуть інтегруватись у цивільне життя. Бояться, що люди на вулиці тикатимуть пальцем, що не зможуть знайти спільної мови з людьми, які ніколи не були на війні. Бояться, що десь не стримаються у своїх висловлюваннях, бо вони розуміють, що також представляють ветеранську спільноту. Бояться втратити друзів, які воюють, що не вистачить ресурсів допомагати  побратимам, які досі на війні. Їхні страхи у контексті сьогодення. Вони бояться більше соціальних аспектів, з якими можуть стикнутися через свою інвалідність.

Як ви допомагаєте собі, коли складно емоційно і в чому шукаєте мотивацію? 

Мені не буває складно емоційно. У мене немає періодів депресій або зневіри. Коли ти знаєш, що ти робиш, для кого і для чого, то, в принципі, тобі не треба шукати мотивацію. Складно буває чисто логістично поєднати певні речі чи завдання. Наприклад, тут у тебе Гіларі Клінтон на дзвінку, а тут прийшов пацієнт, якому потрібно саме зараз надати допомогу. А тут тобі треба вирішити, хто буде вивозити сміття і чомусь саме на тебе ця задача впала. Складно поєднати одночасно різні задачі. Ти жива людина, і ті 24 години, які ти маєш щодня, мусиш розподілити ефективно. Але емоційно мені не буває складно. Зневіра, депресія забирає ресурс, який і так є дуже обмеженим. Я не можу його витрачати на такі дрібниці. Ресурс обмежений і в часі, і в емоціях, і навіть в моїх знаннях. Відповідно маю використовувати це все максимально ефективно.

Так, я щодня чую різні людські історії, але я не вважаю, наприклад, негативною історію втрати людиною чотирьох кінцівок. Людина жива, вона стоїть переді мною. Я розумію, що можу зробити для неї. Якщо він або вона захочуть, у них буде прекрасне життя. Звісно, якби я кожен день ховала своїх побратимів або була на передку і не могла надати допомогу, і в мене на руках вмирали люди, я би згорала емоційно. Але я не бачу цього.

Я працюю з людьми, які вижили. Це історії на межі з дивом. Це люди, які вижили і в яких є майбутнє

І якщо вони прийшли до нас — вони мріють про відновлення і життя. Коли бачу людину в кріслі колісному, я вже уявляю, як вона стане на ноги, візьме вперше у руки горнятко. Я не бачу людини без кінцівки. Тобто мені немає через що перейматися. Ніщо мене не руйнує, бо я працюю з надією щодня. І вона не міфічна. Ми вже випустили 550 пацієнтів, які пішли від нас на своїх двох. У них є життя, яке продовжується, є родини, вони народжують дітей, мріють. Історії «суперів» — історії перемоги, навіть якщо вони надскладні.  

Ольга Руднєва: ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. Фото: Superhumans Centre

Чи потрібно суспільство готувати до взаємодії з ветеранами? Що українцям потрібно усвідомити під час цієї війни?

Ми всі є травмованими внаслідок війни по-різному. У когось втрачене житло, у когось життя, у когось загинули близькі люди, хтось є ветераном, а хтось перебував за кордоном і повертається до України. Ми всі маємо дуже різний досвід війни і травми. І нам треба зшити всі ці досвіди і навчитись жити разом. І це не питання, чи нам потрібно навчитися жити з ветеранами. Нам треба загалом навчитися жити одне з одним, взаємодіяти з розумінням, що будь-яка людина, яка стоїть напроти тебе, має певну травму війни. І ти теж. Ставитися з повагою і розумінням. І далі це вже питання технічне. З якою травмою стоїть переді мною людина і що вона пройшла? Вона може пройти війну, отримати три тисячі поранень і матиме меншу травму, ніж той, хто перебував закордоном весь цей час і повернувся з шаленою провиною.

Ми всі різні. Немає спеціального приладу, з яким можемо підійти і виміряти рівень травми

І наша стресостійкість, реакція на травми теж різна. Відповідно, важко сказати, чия травма глибша, більш шкідлива для держави і для самої людини. Відповідно, готуватися треба до того, щоб жити з різним досвідом війни в одній країні. Мені здається, що саме це буде нашим найбільшим викликом.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Ведуча, журналістка, авторка понад трьох тисяч матеріалів на різні теми, у тому числі низки резонансних журналістських розслідувань, які призвели до змін в місцевому самоврядуванні. Пише також про туризм, науку та здоров’я.  У журналістику потрапила випадково, понад 20 років тому. Вела авторські проєкти на телеканалі УТР, працювала кореспонденткою служби новин, понад 12 років на телеканалі ICTV. За час роботи відвідала понад 50 країн. Має відмінні навички сторітелінгу й аналізу даних. Працювала викладачкою на кафедрі міжнародної журналістики НАУ. Навчається в аспірантурі, за спеціальністю «Міжнародна журналістика»: працює над дисертацією про висвітлення роботи польських ЗМІ в умовах російсько-української війни.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
марш опікунок, Варшава, домашні працівниці і працівники

Спільно організовані Асоціацією театральних педагогів та Комітетом домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи», два марші українських доглядальниць відбулися на вулицях Варшави 13 та 14 квітня.

— Ми хочемо кращих умов — від трудових договорів до відгулів. Коли я читаю вимоги заснованої 200 років тому першої в Польщі профспілки домашньої допомоги, вони практично такі ж, як і наші. Це свідчить про те, що мало що змінилося. Сьогодні ми працюємо або на сміттєвих контрактах, або взагалі без них. Не завжди ми винні в тому, що хтось не хоче дати нам трудовий договір — літні люди часто не мають сім'ї і через низьку пенсію не в змозі цього зробити. Ми хотіли би бачити соціальну програму, яка б підтримувала бідніших людей, наприклад, сплачуючи хоча б частину їхніх внесків. Це полегшило б їх фінансове становище і дало б їм можливість найняти доглядальницю, а нам — застрахуватися і користуватися медичним обслуговуванням у Національній службі охорони здоров'я. Звичайно, є й нечесні роботодавці, і з ними ми теж боремося. У нас були успіхи, тому що коли наша профспілка втручається, вони зазвичай роблять крок назад і виплачують заробітну плату. Це одна з багатьох причин приєднатися до нас«, — сказала Руслана Побережник, голова Комітету домашніх працівниць і працівників «Робітничої ініціативи».

Фото автора

Під час ходи з гучномовців лунали не лише пісні, написані опікунками у співпраці з художницею Маґдаленою Совул, але учасниці несли і мегафони, створені Мартою Романків, щоб присутні могли почути виступи тих опікунок, які не змогли прийти на марш.

— Ми опікуємося дітьми, людьми похилого віку, хворими, залежними. Наша праця є важливою, але досі невидимою і нерегульованою. Ми вимагаємо легальних умов праці, страхування, права на відпочинок. Ми також хочемо поваги до себе і до того, що ми робимо. Ми допомагаємо вашим близьким, а ви іноді ставитеся до нас, як до рабів. Ми вимагаємо гідного ставлення до себе і належної заробітної плати, адже зараз її часто не вистачає навіть на місяць, — говорила одна із них.

— Літня людина, яка живе на самоті, не змогла б функціонувати без нас. Їй часто потрібна допомога, щоб встати з ліжка, поїсти, одягнутися, не кажучи вже про прибирання, покупки чи інші справи

Завдяки нам вона не тільки може залишатися в своєму домі, але й отримує від нас багато тепла, підтримки і натхнення. Завдяки цьому її діти можуть нормально працювати. Це відповідальна і часом стресова робота, а іноді і психологічно важка, коли помирає людина, за якою ми доглядаємо. Це ще одна причина, чому нас повинні цінувати, — підкреслила одна з учасниць маршу. — Якби ми не вийшли на роботу навіть кілька днів поспіль, це, можливо, не було б кінцем світу, але створило б величезні проблеми для сім'ї, якій довелося б самій піклуватися про близьку людину, — додала інша учасниця.

— Мене дуже дратує, що існує така велика різниця між зарплатами польських і українських доглядальниць. Роботодавці дуже зацікавлені шукати останніх, бо платять їм набагато менше. Більшість польських жінок за такі ставки, які отримуємо ми, взагалі не погодилися б працювати добровільно. Це несправедливо. Ми хочемо базових прав, ми не вимагаємо невідомо чого... — лунало з гучномовців.

— Наша робота дійсно важка, часто вимагає вставати вночі, бути напоготові майже 24 години на добу. Ми віддаємо свій час іншим людям і нам бракує часу на відпочинок. А нам потрібно відпочивати, бо ми не машини. Тим часом, багато опікунок з України працюють без вихідних. Навіть на засідання нашого профспілкового комітету вони приходять на дві години, а потім одразу повертаються на роботу. Так більше не може тривати, — пояснювала одна з учасниць маршу.

Фото автора

Наприкінці другого маршу українських опікунок членкині профспілки передали петицію представникам Міністерства у справах сім'ї, праці та соціальної політики:

«Шановна пані міністерко,

ми звертаємося до вас як Комітет домашніх працівниць і працівників, що діє в межах Національної профспілкової робітничої ініціативи. Ми вже кілька років об'єднуємо людей, які працюють у секторі домашньої опіки. Наша робота є нестабільною, але часто невидимою, дуже важкою і нерегульованою. Саме тому ми заснували профспілку, і саме тому ми вимагаємо від уряду дій для покращення нашої ситуації.

Ми закликаємо до системних змін у сфері зайнятості осіб, які здійснюють догляд за людьми похилого віку. Наразі більшість з нас працює без контрактів, поза межами правового поля та системи соціального забезпечення. У секторі догляду за дітьми держава вже впровадила рішення для формалізації зайнятості, надаючи субсидії на внески та можливості для легального укладення контрактів. Діти розглядаються як надія суспільства, його майбутнє, тому держава прагне забезпечити їм найкраще. Але старість — це також майбутнє, наше спільне майбутнє. Ми закликаємо до

— створення чіткої правової бази для працевлаштування опікунок у приватних домогосподарствах;

— запровадження стимулів та можливостей для роботодавців укладати легальні контракти;

— надання опікункам доступу до системи страхування, пільг та правового захисту;

— інституційної підтримки для контролю за умовами праці та протидії насильству та експлуатації.

Ми більше не хочемо функціонувати в сірій зоні, невидимі, незахищені, змушені працювати в умовах незахищеності та насильства, перевтоми та страху, не маючи можливості забезпечити свої базові потреби.

З повагою,

Комітет домашніх працівниць і працівників Загальнопольської профспілкової «Робітничої ініціативи».

20
хв

«Без нас ваші домівки не функціонують»: марш українських опікунок у Варшаві

Єнджей Дудкевич
вайдалович олена роми

Після російського вторгнення в Україну ромська громада у Польщі зросла з 20 000 до 80 000 людей. Як і в Україні, так і в Європі роми досі стикаються з дискримінацією та упередженим ставленням. Олена Вайдалович, українка ромського походження, — одна з тих правозахисниць, яка  роками відстоює права ромів. 

З дитинства Олена відчувала на собі вплив стереотипів щодо ромів. Це мотивувало її боротися за права меншин і змінювати ставлення людей до ромів. Після початку повномасштабної війни Олена переїхала до Варшави, де продовжила займатися своєю діяльністю. Сьогодні — разом з польським фондом «Назустріч Діалогу» — вона допомагає ромам з Польщі й України.

Олена з ромською спільнотою

«Коли десь щось зникало, думали на мене»

Я — українка ромського походження, — розповідає Sestry Олена Вайдалович. — Мої батьки — роми. Моє дитинство було не найпростішим, особливо у шкільні роки. Поза домівкою я часто стикалася з дискримінацією, булінгом. І сьогодні пам’ятаю жарти, які не викликали у мене сміху.

Часто чула на свою адресу: «Розкажи нам майбутнє», «Поворожи по руці». Коли щось десь зникало, завжди думали на мене. Бо я — ромка

Звісно, що такі звинувачення були дуже неприємними. До того ж мене намагалися не включати в шкільні активності. Я була сама по собі.

Разом з тим навчалась дуже добре. Прагнула бути відмінницею. Думаю, дехто навіть цьому заздрив. Казали: «Як це ромка може отримати кращу оцінку, ніж я. Роми ж взагалі не вміють ні писати, ні читати».

Якщо б це була дитина з меншою силою волі, ніж у мене, — вона б здалася. Пишаюся, що не опустила руки

Дуже вдячна своїй мамі за те, що вона підтримувала мене й завжди говорила: «Ти розумна. Ти не гірша за інших. Ти зможеш зробити все, чого забажаєш». Це давало мені сили і мотивувало рухатися вперед.

— Ромське походження. Що це означає для вас?

— Це моя сім'я, мова, культура, традиції, які ми маємо.

Якщо говоримо про ромську культуру, то найважливішим для нас є повага до старших. Тобто немає такого, що ми не дослухаємося до них. Завжди останнє слово за ними

На прикладі своєї родини можу сказати, що наші дівчата дуже серйозно ставляться до шлюбу і створення родини. Особисто мене виховували так, що потрібно свідомо підходити до вибору партнера. І будувати стосунки, лише переконавшись, що це та сама людина, з якою хочеш провести життя.

— Які стереотипи щодо ромів існують в Україні й Польщі?

— Ставлення до ромів у суспільстві упереджене. Є різні стереотипи — позитивні, негативні й нейтральні. Наприклад, у багатьох є думка, що роми не хочуть працювати, вчиняють крадіжки. Це негативні стереотипи. До позитивних я б віднесла думку, що у всіх ромів є дар співати і танцювати. Хоча це не так.  Ще один — всі роми мають дар передбачення майбутнього. Це теж неправда. Взагалі, не можна робити узагальнення та висновки на основі кількох випадків, які сталися з кимось з ваших знайомих. Насправді люди дуже мало знають про ромів. 

До початку повномасштабної війни в Україні проживало 16 ромських діалектних груп. Всі вони різняться деякими традиціями та рівнем інтеграції у суспільство. 

Відрізняються роми і зовнішньо. Часом люди говорять, що я не схожа на ромку. Дехто думає, що роми обов'язково мають темніше забарвлення шкіри, очей і волосся. Але й це не так. 

До речі, про ромську спільноту мало обізнані не лише українці, а й поляки. Нещодавно в Польщі було дослідження, яке показало, що 72% польських жінок і чоловіків не знають жодної людини з ромської громади. 

Незнання породжує шкідливі стереотипи. Це було віддзеркалено в соціальній кампанії «Давайте познайомимося», ініційованою фондом «Назустріч діалогу». Ми намагаємось розвіювати стереотипи, адже вони шкідливо впливають на нашу велику спільноту. Рада Європи говорить, що в Європі проживає 10-12 мільйонів ромів. А можливо, навіть більше. Не можна всіх цих людей міряти однією міркою.   

Соціальна кампанія, ініційована фондом «Назустріч діалогу»

— Звідки взялися ці стереотипи про ромів? Чому люди їм вірять?

— Стереотипи мають глибоке історичне підґрунтя. Роми з’явилися в Європі в XI–XII століттях і практично одразу стали об’єктом настороженості, бо говорили незнайомою мовою (романі), мали свої традиції, музику, іншу зовнішність, часто мандрували — і це лякало. Уже в середньовічній Європі їх почали переслідувати, забороняти оселятись у містах. 

У деяких країнах ромів навіть таврували фізично — ставили клейма на тіло. На території сучасної Румунії, наприклад, до XIX століття протягом 500 років роми перебували в рабстві. У ХХ столітті, під час Другої світової війни, нацистський режим знищив понад пів мільйона ромів. Це був акт геноциду, який досі не отримав належного визнання в публічному просторі. 

Ці історичні травми залишили глибокий слід — і в пам’яті ромської спільноти, і в уявленні суспільства про ромів. Але важливо пам’ятати: стереотип — це спрощення, механізм самозахисту від складної реальності. А що, якщо подивитися глибше й запитати: «Що насправді я знаю про цю людину? Чого саме боюсь?». Я не ідеалізую ромську спільноту. Ми всі різні, і ніхто не може говорити за всіх. Так, трапляються ситуації, коли хтось чинить неправильно. Але важливо не підміняти індивідуальну відповідальність колективною. 

«Для більшості людей роми — наче прибульці»

— Коли до вас прийшло бажання зламати стереотипи, які  оточують ромську громаду? 

— Ще у школі. Я бачила, що мої ровесники-роми  переживають те ж, що і я. Пам’ятаю, як на дитячому ігровому майданчику з нами бавилась дівчинка, до якої підійшла її мама, забрала, і, шепочучи щось на вухо, заборонила з нами гратися. Той болісний момент я запам’ятала на все життя. І усвідомила, що не хочу, аби ромські діти проживати подібний досвід. Чомусь для більшості людей роми — наче прибульці. Але ми — українці ромського походження, наша Батьківщина — Україна. Тисячі ромів захищають Україну на фронті, волонтерять. А те, що у нас темніше волосся чи інші звичаї, так це точно не робить нас гіршими. 

З колегою Ноемі Лакатош

Ви — наймолодша ромська жінка, яка в 20 років виступила в ООН на форумі національних меншин. Що намагалися донести світові?

— Я думала про те, як донести думку, аби вона не звучала так, ніби я як правозахисниця даю рекомендації. Хотілося, щоб моє звернення торкнуло серця. Це було у 2018 році, і саме тоді стався нещасний випадок, коли 24-річний ром помер від рук правих радикалів в Україні. Я говорила, що світ має на це відреагувати і причетні до злочину повинні понести покарання згідно з законодавством України. 

— Як світ, на вашу думку, реагує і сприймає ромські громади в Європі?

— Сьогодні можемо говорити про еволюцію і зміну думок у суспільстві. І саме цим ми займаємося в фонді «Назустріч діалогу». Намагаємося змінювати негативні думки щодо ромської спільноти в Польщі. І те, що ми робимо тут, поширюється і на інші країни. 

Ми проводимо різноманітні інформаційні кампанії, співпрацюємо з відомими журналами. Те, що я є першою ромською дівчиною, яка з'явилася на обкладинці відомого польського журналу «Wysokie Obcasy», — крок вперед. Інші видання теж розповідали історії успішних ромських жінок. Таким чином ми поступово змінюємо усталені думки про ромів. 

Також працюємо у галузі освіти. Даємо можливість ромських дітям навчатися без бар'єрів. Допомагаємо із працевлаштуванням. Співпрацюємо з бізнесом. Намагаємося зробити так, аби роми у Польщі були економічно незалежними, змогли інтегруватися і знайти стабільність. Для нас  дуже важливо, аби вони почувалися тут у безпеці.

— Хто є членами вашої команди?

— Однією із співзасновниць нашого фонду є полька ромського походження — доктор Йоанна Талевич. Друга співзасновниця — доктор  Малгоржата Колачек, яка має великий досвід роботи з ромською громадою. З 2012 року Йоанна і Малгоржата проводять різноманітні просвітницькі тренінги для поліції, журналістів, педагогів. 

Після початку повномасштабної війни в Україні до Польщі приїхало дуже багато ромів. Європейська комісія ще у 2022 році згадувала, що близько 100 000 ромів виїхали з України за кордон. Ми зіткнулися з дискримінацією біженців ромського походження. Так, коли ми ходили по шелтерах (безкоштовне тимчасове житло, — Авт.), то бачили, що українці ромського походження відділені від інших біженців. Координатори притулків говорили, що таким чином намагались уникнути напруження. До того ж ми помітили, що для «світліших» українців були комфортніші умови — ліжка, крісла. Натомість там де були українці ромського походження, могло взагалі не бути нічого. Я бачила, як діти взимку спали на паперових картонках. От проти такого ми і боремося.

Олена Вайдалович під час виступу на Варшавській конференції з питань людського виміру, ОБСЄ

— Хто допомагає вашому фонду фінансово?

— Великий відсоток наших проєктів було фінансовано американським урядом. З рішенням адміністрації Трампа про заморожування фінансування програм з допомоги ми переживаємо дуже складний час. Що станеться, якщо нас не буде? Діти, яких ми підтримуємо, залишаться без додаткової допомоги; молодь, якою ми опікуємося, не матиме можливості розвивати свої захоплення; жінки, яких ми надихаємо, втратять надію на краще майбутнє; дорослі не отримають професійної підтримки; не буде чергової кампанії про ромську громаду; наші вимоги не дійдуть до відповідних міністерств і політиків. Сподіваємося, що завдяки небайдужим людям, спонсорам ми продовжимо нашу правозахисну діяльність, яку ведемо вже 13 років. 

«Чимало ромів мають успішну кар’єру в міжнародних організаціях»

— Якої допомоги потребують зараз ромські біженці у Польщі? З якими проблемами до вас звертаються?

Сьогодні ми зосереджені на інтеграції ромських біженців з України, які залишилися у Польщі і хочуть інтегруватися у суспільство, а також допомагаємо польській і румунській ромській спільнотам в Польщі. Насамперед, з освітою, працевлаштуванням, вирішенням юридичних питань, надаємо психологічну допомогу і т.д. Також співпрацюємо з місцевою владою та урядом, лобіюємо і на міжнародному рівні. Ми прагнемо щоб політики, дипломати  враховували потреби ромської спільноти. 

Роми з України — це такі ж українці, які хочуть найкращого для себе

Вони розуміють, що для того, щоб мати успіх в житті, потрібні освіта й робота. Єдине — не завжди є можливість отримати цю освіту. Наприклад, були випадки, коли нам відмовляли у реєстрації ромських дітей до школи. Говорили, що немає місць. Звісно, ми не можемо стверджувати, правда це чи ні. Але якщо ромську дитину не хочуть приймати до школи, ми не залишаємо це як приватну проблему родини. 

Спілкуємось з адміністрацією школи, пояснюємо законодавчі норми, шукаємо розуміння, підключаємо за потреби юристів і освітні інстанції. 

Щодо працевлаштування, то тут теж є проблеми. Ромів беруть на роботу, але з перепонами. Також їм дуже непросто орендувати житло. Якось ми допомагали одній родині. Ромська жінка працювала в міжнародній організації.

Поки ми домовлялися про оренду телефоном — все було добре. Коли ж приходили на зустріч — отримували відмову. І так впродовж чотирьох місяців. Деякі роми не зізнаються, ким вони є, бо бояться отакої дискримінації

Якщо родині не здають житло лише через її етнічне походження — допомагаємо юридично, розмовляємо з власником житла, іноді звертаємо увагу суспільства через медіа. Але завжди намагаємось це робити через діалог, а не конфронтацію. Бо тільки так можна щось змінити на глибинному рівні й надовго. 

Роми, які знайшли прихисток від повномасштабної війни в Польщі

Хто ті люди, яким ви допомагаєте?

— На початку повномасштабної війни був дуже великий наплив біженців. Розкажу одну історію. Була жінка, у якої в Україні померла донька, залишивши багато онуків. На її руках лишилося восьмеро дітей, до того ж одна дитина — неповносправна. Ми побачили, що ця жінка дуже добре знаходить спільну мову з іншими ромами, яким ми допомагали в шелтерах. І запропонували їй роботу. І ось вже майже три роки вона працює з нами. І це — непоодинокі випадки, коли наші підопічні стають колегами. 

Часто люди приїжджали без жодних документів. Втратили під час втечі від бомбардувань або загубили у поспіху. Їхній статус було непросто легалізувати. Вони були налякані, не знали, чи буде в них завтра щось поїсти і де переночувати. Ми допомагали. 

Порівнюючи цих людей три роки тому і зараз, я бачу величезну різницю. Зараз вони інтегровані в суспільство, розмовляють польською, більшість працевлаштована. І я дуже з цього тішуся.

— Знаю, що ви отримуєте чимало повідомлень від ромських дівчат. Про що вони пишуть?  

— Про свої бажання й мрії. Вони хочуть будувати кар'єру, вступити до університетів, прагнуть зрозуміти, в чому себе знайти. Але мені пишуть  й молоді хлопці. Мій племінник колись говорив, що для нього дуже важливо мати співрозмовника, наставника. Мабуть, і їм також.

Століттями ромська спільнота була ізольованою, боялася зовнішньої дискримінації та переслідувань, але нас це не зламало. Молодь зараз більш відкрита. Чимало ромів мають успішну кар’єру. Працюють в Європейській комісії, Раді Європи, ОБСЄ, ООН, співпрацюють з урядом, є чудовими спеціалістами, вченими, вчителями і лікарями. Вони освічені, знають іноземні мови. Дивлячись на це, я вірю в позитивне майбутнє для ромського покоління.

‍Фотографії: приватний архів героїні

20
хв

Олена Вайдалович: «Деякі роми не зізнаються, хто вони, бо бояться дискримінації» 

Наталія Жуковська

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Ексстратег НАТО Штефані Бабст: «Ми передбачили Донбас, Маріуполь і Чорне море — але нас не почули»

Ексклюзив
20
хв

Угода Трампа про надра: шанс чи пастка для України

Ексклюзив
20
хв

Тарифна війна Трампа: що означає нова політика США для світу та України

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress