Натиснувши "Прийміть усі файли cookie", ви погоджуєтесь із зберіганням файлів cookie на своєму пристрої для покращення навігації на сайті, аналізу використання сайту та допомоги в наших маркетингових зусиллях. Перегляньте нашу Політику конфіденційностідля отримання додаткової інформації.
Українська дитина робить знак серця перед матчем групи E між збірними Словаччини та України під час футбольного турніру Євро-2024 у Дюссельдорфі, Німеччина, 21 червня 2024 року. Фото: Andreea Alexandru/AP/East News
No items found.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Червень був насичений надзвичайно важливими для України подіями. Саміт миру у швейцарському Бургенштоці, саміт G7, вибори до Європейського парламенту, обрання нового голови НАТО, збереження Урсулою фон дер Ляєн посади президента Єврокомісії, підписання 10-річної угоди про безпеку зі США, яка провіщає прийняття України до НАТО.... і найголовніше: початок переговорів про вступ України до ЄС! На тлі великої політики повсякденне життя українців і українок у червні було зосереджене навколо спортивного ажіотажу на Євро-2024, смерті Ірини та відключень електроенергії, спричинених російським пошкодженням української енергетичної інфраструктури.
Фото: Roman Pilipey/AFP/East News
Діти граються в зруйнованих внаслідок обстрілу житлових будинках у Костянтинівці на сході Донецької області, 22 червня 2024 року.
Фото: Alessandro Della Valle/AFP/East News
Президентка Швейцарії Віола Амхерд дивиться на президента України Володимира Зеленського під час фотосесії учасників Cаміту миру на розкішному курорті Бургеншток поблизу Люцерна, 15 червня 2024 року. Світові лідери зустрілися у Швейцарії, щоб розробити мирний процес для України після російського вторгнення в країну в 2022 році.
Фото: Libkos
17 червня фотографи Костянтин і Влада Ліберови опублікували у своєму Instagram фотографії звільнених з російського полону українських бранців. «Це були наші найскладніші фотографії за останні півроку. Ми відправили їх на Мирний саміт у Швейцарії, щоб використати під час переговорів щодо звільнення решти полонених», — розповіли журналістам фотографи. Деякі з бранців втратили в полоні до 40-50 кг і зараз відновлюються в реабілітаційних таборах, де з ними також працюють професійні психологи.
«Це вже було сказано багато разів, але ми повторюємо це знову. ХХІ століття, центр Європи, епоха новітніх технологій та штучного інтелекту. І саме тут зараз відбувається найбільший геноцид з часів Другої світової війни. Ці фотографії — тому доказ», — Костянтин і Влада Ліберови.
Фото: Marc Domenech / Океанографічний Океанаріум у Валенції / AFP/East News
Співробітники Океанаріуму у Валенсії годують одну з двох білух, Пломбіра і Міранду, з дельфінарію НЕМО в Харкові, Україна, 19 червня 2024 року. Дві білухи були евакуйовані з харківського акваріума до Іспанії в межах операції з високим ступенем ризику за участю наземних і повітряних сил.
Фото:Roman Pilipey/AFP/East News
Учасники церемонії прощання з Іриною «Чекою» Цибух у Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві, 2 червня 2024 року. Ірина «Чека» Цибух, 25-річна бойова медсестра медичного батальйону «Госпітальєри», українська активістка та журналістка Громадського телебачення «Суспільне», загинула 29 травня під час евакуації поранених на північ Харківщини. У листопаді 2023 року Президент України нагородив її орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, а в березні 2024 року вона стала лауреаткою премії «Українська правда-100. Сила жінок». Після прощання в Києві Ірина Цибух буде похована у Львові, звідки вона родом.
Фото: Tobias Schwarz/AFP/East News
Президент Української асоціації футболу Андрій Шевченко позує на тлі інсталяції з пошкоджених сидінь у кольорах України, привезених з Харкова до Мюнхена, Німеччина, 17 червня 2024 року, де триває чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2024. Інсталяція присвячена спортивним об'єктам, які зазнали бомбардувань під час російсько-української війни. Харків був одним із міст, що приймали чемпіонат Європи з футболу УЄФА Євро-2012, і до змагань було збудовано стадіон «Сонячний», який згодом слугував тренувальною базою для української національної збірної з футболу. Він був зруйнований російськими обстрілами у травні 2022 року.
Фото: Roman Pilipey/AFP/East News
Вуличний музикант грає на піаніно під час часткового відключення електроенергії в Києві, 6 червня 2024 року. Через російські атаки на енергетичну інфраструктуру Україна зіткнулася з серйозним дефіцитом електроенергії, під час якого частина столиці та кілька областей занурилися в темряву.
Фото: Efrem Lukatsky/AP/East News
Українки стрибають через багаття під час традиційного святкування Купальської ночі біля столиці України Києва, 23 червня 2024 року. Це свято досі відзначається в Україні, і багато людей вірять, що стрибки через багаття очистять їх від злих духів.
Фото: Siergiej Supinsky / AFP/East News
Українські військові та активісти ЛГБТ-спільноти під час «КиївПрайд 2024» у Києві, 16 червня 2024 року.
Фото: Jurij Dyachyszyn / AFP/East News
П'ятирічна донька Аня та Катя, дружина Владислава Корнійчука, українського військовослужбовця, який загинув у бою, сумують біля його могили на Личаківському кладовищі у День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни у Львові, 22 червня 2024 року.
Фото: Пресматеріали Президента України
Президент України Володимир Зеленський, Президент Європейської Комісії Урсула фон дер Ляєн та Президент Європейської Ради Шарль Мішель під час церемонії підписання Угоди про безпеку між Україною та Європейським Союзом під час саміту Європейської Ради у штаб-квартирі ЄС у Брюсселі, 27 червня 2024 року.
Фоторедакторка, авторка текстів про фотографію. Протягом 16 років працювала у виданні «Gazeta Wyborcza», 6 з яких — головною фоторедакторкою. Випускниця факультету журналістики та політології Варшавського університету, а також Європейської академії фотографії. Викладає прес-фотографію в Університеті гуманітарних і соціальних наук у Варшаві (SWPS).
R E K L A M A
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
Місце розташування клініки AboTak не випадкове. Саме на вулиці Вейській знаходиться не лише Сейм, але й головний офіс «Громадянської платформи» й Канцелярія Президента, тобто місця на політичній карті, де приймаються найважливіші для країни рішення. Саме тому борчині за право жінок на аборт, — як вони повідомили на пресконференції під час відкриття клініки, — вирішили «забрати собі шматочок цієї вулиці».
Відтепер сюди може прийти будь-хто, кому потрібні аборт, інформація або просто підтримка. «Це центр сестринства», — кажуть активістки. Сестринство важливе й цінне завжди, а особливо сьогодні, коли політики продовжують блокувати зміни до закону про аборти
Відкладено не лише закон про лібералізацію абортів, але й ті зміни, які під час виборчої кампанії називали «мінімальними». Йдеться про декриміналізацію абортів, тобто зміни до Кримінального кодексу, згідно з якими особа, яка допомагає комусь зробити аборт, не ризикує потрапити до в'язниці, як це відбувається зараз. У Польщі жінки не підлягають кримінальному переслідуванню за нелегальне переривання вагітності, але допомога в здійсненні аборту — кримінальний злочин (за операцію незаконного переривання вагітності польським лікарям загрожує до трьох років позбавлення волі). Зрештою цей закон паралізує лікарів.
У Польщі аборт є законним у двох випадках: якщо він є наслідком забороненого діяння, тобто зґвалтування або інцесту, і коли він становить загрозу для здоров'я та/або життя жінки. На практиці останню передумову складно застосувати саме тому, що пособництво та сприяння аборту карається. І лікарі, посилаючись на «застереження совісті», нерідко відмовляються переривати вагітність, навіть коли вона становить загрозу плоду й матері. У Польщі вже померли декілька жінок, яким лікарі відмовились переривати вагітність на пізніх термінах, хоча ситуація становила пряму загрозу життю жінок.
До жовтня 2020 року в межах так званого «абортного компромісу» 1993 року законними вважались також аборти через дефекти плода, зокрема, несумісні з життям (завмерла вагітність). Але в 2020 році Конституційний суд Польщі визнав і це незаконним.
Після цього, за даними Міністерства охорони здоров’я РП, кількість легальних абортів у Польщі скоротилася вдесятеро. І в 2021 році було зафіксовано 107 проведених абортів замість 1076 у 2020 році. Але урядова статистика не має нічого спільного з реальною ситуацією з абортами в Польщі.
За оцінками ADT, жінки з Польщі роблять понад 100 000 абортів щороку
Минулоріч тільки Abortion Dream Team допомогла близько 50 000 жінок отримати доступ до фармакологічного аборту, оскільки саме на цей метод переривання небажаної вагітності жінки зважуються найчастіше.
Активісти ADT наголошують, що клініка AboTak — це місце, де вони не лише вимагатимуть доступу до аборту, а й надаватимуть цю послугу. Зараз у центрі доступна послуга медикаментозного аборту (за допомогою пігулок), а жінкам, які потребують хірургічного переривання вагітності, в центрі допомагають знайти відповідний заклад за кордоном, організовують транспорт, часом навіть фінансову підтримку. У центрі можна також зробити безкоштовний тест на вагітність і отримати консультацію лікаря.
Наталія Бронярчик підкреслює, що ADT допомагає всім, хто потребує допомоги в доступі до аборту. «Щодня до нас звертаються не тільки польки, але й жінки з України. Від початку повномасштабної війни понад 3 000 жінок з України зробили з нашою допомогою аборти», — каже вона. І додає, що ADT — не єдина організація, де люди можуть отримати допомогу. Чимало людей звертаються до «Мартинки» — організації, заснованої українськими жінками.
Мартинка була заснована через 19 днів після початку великої війни в Україні. За три роки роботи вона отримала близько 4 000 звернень за допомогою, а за останній рік ця кількість зросла вдвічі. Це випадки, пов'язані з насильством та торгівлею людьми.
Якщо ви маєте потребу поговорити, спитати поради — приходьте на вул. Wiejska, 9. «Ми для всіх. Ти не одна», — запевняють засновниці центру.
Офіс Президента Польщі стверджує, що Польща виділила на допомогу Україні еквівалент 4,91% ВВП, з яких 0,71% ВВП витрачено на підтримку України, а 4,2% ВВП — це витрати на допомогу українським біженцям. Цю інформацію одразу підхопили критики польсько-українських відносин.
У тексті не уточнюється, з чого складається ця цифра. Обсяг військової допомоги (15 мільярдів злотих) при цьому детально розписаний, а от значно більша сума — чомусь ні. Витрати тільки на українських біженців з 2022 року оцінено в 88,73 мільярдів злотих, але ця цифра не підтверджується жодним з інших джерел. Так, авторитетний німецький інститут ifW Kiel, який від початку війни веде детальний підрахунок міжнародної допомоги для України, оцінив загальну вартість польської допомоги (і збройної, і гуманітарної, і фінансової) в 5 мільярдів євро (це трохи більше 20 мільярдів злотих).
Окремо допомогу, надану біженцям з України, порахували і в Польському економічному інституті: у 2022 році це — 15 мільярдів злотих, у 2023 — вже 5 мільярдів злотих. Цифри за 2024 рік поки немає, але вже зрозуміло, що вона буде меншою. Взяти хоча б таку статтю витрат, як виплати на дітей «800+»: в 2024 нею скористалися 209 тисяч з 400 тисяч українських дітей. На медичну опіку витрати теж скорочуються: в 2024 році меддопомогою в Польщі скористалися 525 тисяч українців, тоді як у 2023 році було 802 тисячі.
Торгівля: економічний баланс на користь Польщі
Починаючи з 2021 року, відповідно до аналітичної довідки Центру східних досліджень, Польща нарощує обсяги експорту товарів до України. Вже у 2023 році обсяги виросли на 80%, а торговий профіцит збільшився з 2,1 мільярда євро до 7,1 мільярда євро.
Важливим фактором росту експорту польських товарів стала війна. Так, у 2024 році Польща експортувала в Україну товарів на суму 56 мільярдів злотих (приблизно 12,7 мільярда євро), що на 5 мільярдів злотих більше, ніж у попередньому році. Ключові сектори, які забезпечують це зростання, — паливо, військове обладнання, машини та автомобільна продукція.
Щодо товарів масового вжитку й продуктів, то тут теж пожвавлення. Якщо раніше не виникало питання, що українцям везти з Польщі в якості презента: одяг, взуття, сири, алкоголь, продукцію для рукоділля, то зараз це вже проблема, адже більшість відомих польських товарів можна легко знайти в українських супермаркетах.
Війна зробила Польщу ключовим логістичним партнером України. Дохід тільки від постачання в Україну військової техніки досягнув у 2024 році майже 10 мільярдів злотих, що вдвічі більше, ніж у 2023.
Це зростання підкреслює важливість України як торговельного партнера, що є сьомим за величиною ринком польського експорту, випереджаючи США й Іспанію. Саме українська міграція, на думку аналітиків Банка народного господарства Польщі, найбільше вплинула на зміцнення торговельних зв'язків між країнами.
Україна відкрила двері польським виробникам навіть попри блокування кордонів, «зернове ембарго», намагання деяких політиків грати на історичній пам'яті. Водночас ослаблена війною Україна отримує значно менші прибутки.
Блокування польсько-українського кордону, 2022. Фото: Filip Naumienko/REPORTER/East News
Як зазначає в.о. директора Польського економічного інституту Павло Слівовський, «інтеграція України з Європейським Союзом та розвиток інфраструктури дозволять Польщі отримати більші економічні вигоди від торгівлі з Україною».
Вплив біженців на польську економіку
Тут цифри ще більш вражаючі. 78% повнолітніх українців у Польщі — працюють. Вони складають 5% (як трудові мігранти, так і особи зі статусом тимчасового захисту) від всіх працюючих людей в Польщі.
Відповідно до звіту Державного банку розвитку Польщі, у 2024 році українські вимушені мігранти внесли до Національного фонду здоров'я та Фонду соціального страхування 15,21 мільярдів злотих. Ця сума значно перевищує витрати, які понесла польська держава на соціальну підтримку дітей та медичне обслуговування українців зі статусом тимчасового захисту.
Bank Gospodarstwa Krajowego звітує, що на кожен злотий, отриманий на дитину за польською програмою «800+», українці сплатили до польського бюджету 5,4 злотих
Українці стали частиною польського ринку праці, особливо в галузі будівництва, у транспортній і сфері послуг, логістиці тощо. Українці заповнюють критичні прогалини. Українські жінки, які становлять більшість серед біженців, часто беруть на себе роботу, якою не хочуть займатися самі поляки, а також працюють там, де традиційно до війни через великі навантаження працювали чоловіки — наприклад, на складах чи м’ясопереробці.
Українська міграція сприяє росту польського ВВП. Так, згідно з дослідженнями Банку народного господарства, йдеться про щорічне зростання ВВП Польщі на 0,5-2,4 відсотки.
А колишній віцепрем’єр, міністр фінансів і багаторічний голова Національного банку Польщі Лешек Бальцерович взагалі впевнений, що «якби не біженці, валовий внутрішній продукт Польщі був би на 7 відсотків нижчим».
Є і такий факт: у 2023 році, після низки випадів з боку деяких польських політиків на адресу українських біженців і блокування українсько-польського кордону, стався масовий виїзд українців з Польщі — переважно до сусідньої Німеччини.
Польський економічний інститут пов'язує з виїздом українців зменшення економічного зростання у другому кварталі 2023 року на 0,2-0,3 відсоткових пункти
І йдеться вже не лише про «робочі руки». Польському ринку роками бракує вчителів, лікарів, інженерів, медсестер, доглядальниць за людьми похилого віку. Згідно з цьогорічним «Барометром професій», який визначає попит на окремі професії, 29 зі 168 професій можна вважати дефіцитними, з яких 13 — професії, що потребують високої кваліфікації. І в українців ця кваліфікація є.
Підприємництво та інвестиції: українці створюють робочі місця
У 2024 році кожен восьмий новий підприємець у Польщі мав українське походження. Із січня 2022 року по червень 2024 року в Польщі було створено близько 59,8 тисяч бізнесів, заснованих українцями, повідомляє Польський економічний інститут.
Українці перевозять виробництво, відкривають салони краси, ресторації, IT-компанії. За даними Польського економічного інституту, українські бізнеси працюють переважно в таких секторах: будівництво (23% від відкритих українських бізнесів), інформація та зв’язок (19%) та інші види послуг (12%).
Українці йдуть на ризик, працюючи в новому для себе середовищі, розбираються в нових для себе законах, бухгалтерській і податковій системах, щоб не залежати від соціальної допомоги й мати можливість утримувати власні родини
Відзначимо, що попри війну польський бізнес також інвестує в Україну. З початку війни інвестори зі 100 країн заснували в Україні понад 3000 компаній. Серед них поляки посідають третє місце (7,3%), випереджаючи німців, американців та англійців, повідомляє публічний портал Opendatabot. Більше половини польських компаній зареєстровані у Львові.
Відкриття магазину «Україночка» з українськими товарами в Любліні, 2025. Фото: Jan Rutkowski/REPORTER
Споживання та туризм: українці витрачають гроші в Польщі
Якщо довоєнні мігранти зосереджувалися на тому, щоб переказувати заробітки додому, то воєнні мігранти витрачають зароблене на місці — в Польщі. Дослідження Grupy Progres свідчить, що реальний заробіток українських біженців коливається від 3,3 до 5,5 тисяч злотих нетто, хоча більшість українців розраховує на більші ставки.
Основна причина в тому, що близько 66% свого заробітку українці віддають на оренду житла, плюс — комунальні послуги, інтернет, телефон, пальне. На чому економити? Якщо 80% опитаних говорять, що на їжу вони витрачають 1,5-2 тисячі злотих на місяць. Нерідко через низькі заробітки українців у Польщі родини біженців змушені витрачати кошти з дому, які надсилає чоловік, батьки.
— Я вирішила повернутися в Україну, коли нам в черговий раз підняли оплату за квартиру, — розповідає моя приятелька Зоя. — З двома маленькими дітьми важко знайти роботу, мій дохід був 1600 злотих на дітей, 2300 я заробляла прибиранням. Оплату за житло підняли до 2850 злотих, плюс комунальні — і шо, голодувати?
Національний банк Польщі звітує, що залишитися в Польщі після війни хоче 21 відсоток українських біженців. Основні причини, якими пояснюють бажання виїхати, — крім туги за Україною і рідними, — це відсутність перспективи мати власне житло, необхідність виконувати працю, яка не відповідає освіті та вмінням (лише 34 відсотки українців працюють відповідно до своєї кваліфікації, освіти), відчуття відокремленості від спільноти й незахищеності, негативний досвід під час працевлаштування (41 відсоток українців був ошуканий польськими працедавцями).
Ще один пункт впливу українців на економіку Польщі — туризм з України та виїзд в різні країни ЄС через Польщу. Українці виїжджають до ЄС переважно через три точки: Кишинів (Молдова), Будапешт (Угорщина), а більше половини пасажиропотоку — через українсько-польський кордон. У Польщі українські туристи купують їжу, залишаються на ніч у готелях, купують квитки з місцевих аеропортів у Кракові, Катовіце й Варшави.
Лише за третій квартал 2024 року ця стаття доходу принесла Польщі 2,2 мільярда злотих. І стала стабільним стимулом для місцевих економік, особливо в прикордонних регіонах.
Висновки: разом ми сильніші
Хоча Польща надала значну підтримку Україні та її біженцям, вона має позитивну віддачу від цих інвестицій у власну економіку. Українські мігранти не лише заповнили прогалини на ринку праці, але й сприяли зростанню ВВП Польщі, сплатили більше податків, ніж отримали соціальних виплат, медичної допомоги, вони розвивають підприємництво й витрачають в Польщі гроші як споживачі та туристи, а отже, — приносять користь польському бізнесу й економіці в цілому. Цифри говорять самі за себе. Українці — не лише реципієнти допомоги, а й активні учасники ринку праці, споживачі й платники податків, які суттєво зміцнюють польську економіку.
Польща та Україна можуть створити партнерство, яке принесе користь не лише їхнім економікам, а й суспільствам. Подальша інтеграція України з ЄС може ще більше зміцнити цей зв’язок, забезпечуючи стабільне зростання обох країн.
На першому фото авторства німця Флоріана Бахмайєра шестирічна Ангеліна — біженка з одного з прифронтових селищ близ Куп'янська. Дівчинка психологічно травмована війною і страждає від панічних атак. Автор фотографії зняв її через кілька хвилин після такого нападу, який міг бути викликаний втечею від російських бомбардувань.
На другому знімку — російський стабілізаційний пункт, розташований у підземному винзаводі близ окупованого Росією Бахмута. Зображений солдат був мобілізований до армії сепаратистської так званої «Донецької народної республіки» за два дні до початку повномасштабного вторгнення. Десь на полі бою проти українців, на окупованій Росією території він втратив руку й ногу.
Російський військовий, поранений під містом Бахмут, лежить у польовому госпіталі, створеному на підземному винзаводі. Пізніше йому ампутували ліву ногу та руку. Донбас, Україна, 22 січня 2024 р. Фото: Nanna Heitmann/Magnum Photos, для The New York Times / World Press Photo
Агресор не може стояти в одному ряду зі своєю жертвою
Міжнародні фотопрофі чомусь вирішили, що ці дві світлини можна об'єднати в одному конкурсі, в одній європейській категорії. Що можна поставити знак рівності між жертвою і злочинцем, заплющити очі на етику заради естетики. Показати маленьку дитину з пошкодженою психікою і того, хто цю психіку руйнує. За допомогою стилізації та символіки (зображення пораненого солдата натякає на Пієту, зняття Христа з хреста) створити враження, що обидві людини є жертвами цієї війни, і що обом сторонам варто співчувати. Разом з тим це ще один приклад нормалізації російських злочинів, які, за наказами Путіна, відбуваються в Україні щодня — зокрема, проти цивільного населення.
Світ не розуміє проблеми і потихеньку дає дозвіл російському брати участь у культурному житті світу. Виступи російських музикантів і балету, спортивні змагання, «Оскар» за фільм про росіян і зйомки стрічки про Путіна з привабливим Джудом Лоу в гловній ролі, участь у світових виставках, конференціях і дебатах. І ось черговий крок — на престижному конкурсі фотографій з'являється «ренесансне» зображення російського солдата. Він лежить на винзаводі, ймовірно, тому самому, що виробляв знамените українське вино, яке любили в усьому світі, і який був зрівняний із землею російською артилерією. Страждання злочинця зняті так, що викликають співчуття. І ми поволі забуваємо, хто тут агресор.
Багато хто після звільнення з-під окупації Бучі говорив: такого Росії світ вже точно не пробачить...
А потім були відкриті братські могили в лісі в Ізюмі, жовта кухня в багатоквартирному будинку в Дніпрі, пробита російською ракетою, бомби на дитячих майданчиках, обстріли українських військових фосфорною зброєю, забороненою Женевською конвенцією... Сьогодні потужні авіаційні бомби, що падають на центр Запоріжжя, вже нікого не вражають. Нічні атаки шахедів на українські міста сприймаються як чергові «новини з війни», яка десь далеко і нас, зрештою, не стосується. Разом з тим щоночі в Україні гинуть невинні люди. Ось і цієї ночі теж.
Тим часом журі конкурсу World Press Photo не бачить проблеми й ставить знак рівності між жертвами й нападниками. І цим підіграє російській пропаганді
Що змінює суспільний дискурс, гуманізує дії нелюдів, які на очах у всіх безсоромно і систематично, вдень і вночі, вбивають таких дітей, як Ангеліна, їхніх матерів і батьків. А разом з ними — віру в справедливість і інстинкт самозбереження людства.
Беата Лижва-Сокул: Чи пам'ятаєш першу воєнну світлину, яка зачепила тебе після нападу Росії на Україну в лютому 2022 року?
Томаш Шершень: Ловлю себе на тому, що пам'ять починає затиратися. Звичайно, у мене в голові є різні зображення, але вони стають все менш і менш чіткими. Це свідчить про те, що навіть з продовженням того, що відбувається, ми відриваємося від фотографій. Це сумно і багато говорить про те, що ми дивимося на війну через зображення. Найбільш вражаючими для мене були фотографії з самого початку, які медіа швидко зробили іконами. Наприклад, фото закривавленого обличчя Олени Курило, яке як ілюстрація першої жертви війни потрапило на перші шпальти газет по всьому світу. Чи фото машин, що виїжджають з Києва, вид на зруйновану будівлю харківської ратуші, фото Дмитра Козацького, захисника «Азовсталі» у смузі світла...
Тоді ці зображення спрацювали як шок: ми були до них абсолютно непризвичаєні. Дехто з нас думав, що війна закінчиться за мить, тому ці перші образи увійшли в нас найлегше. Пізніше я бачив багато сильних зображень в інтернеті та соціальних мережах — не всі з них прорвалися в мейнстрім ЗМІ. Я добре пам'ятаю фотографію з Бахмута, на якій зображений череп українського солдата, настромлений на палицю. Таких шокуючих фотографій було так багато, що вони почали стиратися з пам'яті, втрачати свою «гостроту».
У книзі «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі») ти поглиблено аналізуєш сприйняття фотографій, що надходять з України. Описуєш місця і ситуації, в яких з'являлися світлини і реакцію на них. Чи після написання книжки ти продовжуєш за цим стежити?
Підглядаю, що відбувається в соціальних мережах, хоча зараз, безумовно, менше. Закінчуючи книгу, я зрозумів, що перейшов межу надмірного занурення в тему. Я не кажу, що це погано, але ментально це було виснажливо.
Сьогодні я бачу втому від зображень війни не лише у себе, але й у своїх знайомих з України, які перестали ділитися певними видами фотографій. Ця криза помітна і в так званих мейнстрімних медіа
Ми перебуваємо в моменті, коли стоїмо перед питанням про наш ресурс. Коли ми бачимо нові зображення насильства і жорстокості, чи реагуємо ми на них, наприклад, жертвуючи гроші або допомагаючи біженцям на місцях? Дедалі більше людей усвідомлюють, що їхні можливості обмежені. Це викликає певне розчарування і відступання.
Обкладинка книжки «Być gościem w katastrofie» («Бути гостем у катастрофі»). Фото: Wydawnictwo Czarne
Тим часом відбулося повернення до фоторепортажу. У перші місяці війни з'явилися фотографії з Маріуполя та Бучі, до паперових журналів повернулися фотонариси. «The New York Times» присвятила 16 сторінок історії Лінсі Аддаріо про одинадцятирічного Єгора з Донбасу, матеріали з лікарні в Маріуполі Євгена Малолєтки були відзначені на більшості конкурсів пресової фотографії...
У своїй книзі я розширюю рефлексію на цю тему і звертаюся до багатьох видів діяльності в межах мистецтва. Постмодернізм пропонував відійти від фактів і зосередитися на інтерпретаціях. Сьогодні ми спостерігаємо протилежний процес.
В умовах війни та фейкових новин відбувається повернення до витоків журналістики, тобто до перевірки інформації та джерел, зокрема фотографій.
Починають з'являтися дуже цікаві ініціативи, засновані на глибокій, етично ангажованій журналістиці, повертаються формати розслідувань.
Можливо, дійсно відбувається якесь відродження, але я бачу й іншу проблему. Занурення в зображення, безперервний перегляд фотографій у соціальних мережах, щоденне функціонування візуального світу парадоксальним чином призвело до того, що це вже справді перестало нас зворушувати.
Зображення спрацьовує на коротку мить, але через деякий час ми потребуємо іншої стимуляції.
Репортажні світлини довго не давали нам спокою, потрапляли на обкладинки газет і на виставки.
Вони також спричинили дискусію про етику у фотожурналістиці. Я натрапив на цікаву думку одного українського фотожурналіста, Костянтина Поліщука, який сказав мені, що він не фотографує покинуте майно, не знімає крупним планом особисті речі, залишені людьми, які покидають свої домівки, тому що вважає, що це порушує їхнє приватне життя і вписується в поняття військового трофею.
Мене здивувало, що можна так мислити в контексті воєнної фотографії — це симптом справді глибокого етичного повороту.
Якщо піти далі, то можна поставити питання: чи фотографувати важкопоранених, тих, хто не може навіть протестувати, підняти руку в жесті непокори?
Фотографії, які порушують інтимність жертв, повинні складати архів з обмеженим доступом? А як щодо доказів злочинів?
Це нерозв'язний вузол. На цій війні ми бачимо, для чого саме може бути використана фотографія. Фотографія дозволяє точно визначити ваше місцезнаходження, коли ви воюєте на фронті. Вона також дозволяє реконструювати долю зниклих безвісти — саме так сім'ї знаходили могили своїх близьких у Маріуполі. Фотографія стає інструментом доказу і починає відігравати різні ролі, як позитивні, так і негативні.
Війна в Україні настільки сильно візуалізується, фотографується, що спричиняє досить фундаментальні зміни: наприклад, змінюється особа «наратора(-ки)», який(-а) розповідає нам свою історію
Ким є?
Наратив, який існував, фактично, з часів громадянської війни в Іспанії та тривав до війни в Іраку, руйнується: він базувався на міфі про репортера, який кудись їде і повертається зі своєю, як правило, чоловічою, історією. Він має монополію на знання. Сьогодні це руйнується, певна вага зміщується. Сьогодні робота із зображеннями стає більше про перевірку істини та етичне використання. Питання також полягає в тому, чи не є сьогодні наратив набагато більш дифузним: замість кількох сильних оповідачів ми маємо цілий хор. І чи підсилюють їхні голоси один одного, чи нівелюють...
Світлина Дмитра Козацького з Азовсталі
Якими якостями повинні володіти фоторепортер/фоторепортерка?
Складне питання. Ми можемо проєктувати себе, але реальність це перевірить. Екстремальна ситуація завжди змушує нас поводитися трохи інакше. У цьому контексті мене цікавить питання присутності. Художниця Магда Шпехт, наприклад, не виїжджає на місця подій, а працює з матеріалами, знайденими в інтернеті. Вона відстежує і перевіряє дії російської пропаганди, контекстуалізує їх, показує, як вони функціонують, як використовуються, звідки походять. Робота, виконана на більш пізньому етапі візуальними дослідниками, розслідувачами або фоторедакторами, так само важлива, як і прямі свідчення. Я не хочу заперечувати необхідність для фотожурналістів виїжджати в так звані «поля» або присутність інших людей на місцях конфлікту. Однак у мене іноді виникають сумніви щодо того, що насправді з них виходить. Я пам'ятаю інтерв'ю з письменником, який потрапив на лінію фронту в Україні, щоб розповісти про те, що таке війна. Він поїхав допомагати, а потім з тексту, опублікованого у великій щоденній газеті, ми дізналися, що йому дозволили постріляти з гармати. Що взагалі дає така історія?
Необхідно трохи деміфологізувати цю «реальну присутність». У фотожурналістиці минулого, однак, часто саме фотограф був єдиною людиною, яка приносила візуальні свідчення. Зараз це вже не так, і це справді велика зміна.
Сьогодні солдати знімають відео і фотографують на свої телефони або використовують для цього дрони
Звичайно, існують різні типи візуальних свідчень, деякі менш професійні, інші більш професійні. І є також різні наміри.
Що робить з нами перегляд великої кількості фотографій? Чи стаємо ми більш емпатичними, чи навпаки?
На жаль, я песимістично налаштований щодо цього, хоча розглядаю це питання ширше, ніж просто у сфері зображень та участі в соціальних мережах. Ми маємо справу з ефектом, характерним для пізнього капіталізму. Ми звикли бути споживачами, тому, коли межа нашого комфорту перетинається, ми просто «вимикаємося», перемикаємо канал — як при перегляді телевізора. Це також більш загальна проблема дефіциту уваги та надмірної стимуляції...
«Ми спостерігали зображення нашого співчуття», — ти написав у книзі, підсумовуючи реакцію на фото і відео біженців, які перетинали польський кордон після початку повномасштабної війни в Україні. На жаль, майже одразу з'явилося щось інше, що зараз на підйомі — оціночний погляд на біженців, в тому числі на тих, хто вже давно тут перебуває.
І рефлексія, що можна бути «звідти» і бути доглянутим, їздити на хорошій машині, ходити в кафе...
Це може змінитися з часом, чи так і залишиться?
Це ширші процеси. Приплив інших завжди викликає у частини суспільства невпевненість, страх перед чужістю, страх втратити роботу і, мабуть, найголовніше: страх, що цей світ, в якому ми живемо, почне неконтрольовано змінюватися. Ці процеси вже дуже добре описані соціологами та антропологами. Залишається їх приручити, адже вони є частиною наших культур. Звичайно, ми живемо в час, коли ця плинність є інтенсивною і національні кордони знову починають бути чимось менш очевидним, ніж колись. Але, незважаючи ні на що, я не думаю, що такий оціночний погляд, або навіть «хейт» (як дехто зазначає), є мейнстрімом у Польщі. Я думаю, що за подібних обставин це було б так скрізь. Можливо, більша напруженість насправді існує в Україні: між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився і все ще вирішив боротися, між багатими, які змогли виїхати за кордон, і тими, хто не має такої можливості… Я не відчуваю, що між поляками та українцями існує така драматична прірва.
Ми обидвоє переглядаємо багато фотографій з професійних причин. Пересічна людина, яка волею-неволею натрапляє на них, наприклад, під час перегляду в Інтернеті, має інструменти для їхнього критичного аналізу?
Я не дуже оптимістично налаштований щодо цього, хоча для того, щоб оцінити це, потрібні глибокі дослідження, а також час і емоційна дистанція. Тим часом, як суспільство, ми все ще перебуваємо в стані шоку. Можливо, особливо гостро це відчуває наше покоління, яке досягло повноліття в середині 1990-х років.
Ми вступали в доросле життя з відчуттям, що прямуємо до якогось світлого майбутнього, що прагнемо чогось надзвичайного, що весь час зростаємо.... Навіть події 11 вересня 2001 року не змінили цього враження: скоріше, ми сприйняли їх як певний ексцес. Тероризм був десь далеко і нас не стосувався, був страх, але й тверде переконання, що війна в цій частині світу неможлива. Ми були переконані в цьому, мирно живучи у світі «кінця історії». А тепер ми стали жертвами цього мислення. Виявилося, що цей світ дуже небезпечний.
Українські рятувальники та поліцейські евакуюють поранену вагітну жінку Ірину Калініну, 32 роки, з пологового будинку, пошкодженого внаслідок російського авіаудару в Маріуполі, Україна, 9 березня 2022 року. «Убийте мене!» — кричала вона, коли за її життя боролися в іншій лікарні, ще ближче до лінії фронту. Дитина народилася мертвою, а через півгодини померла й Ірина. Фото: Evgeniy Maloletka/ AP/East News
Хіба ми не хочемо цього знати?
Нам було (і, мабуть, досі є) важко пов'язати зображення страждань з тим, що відбувається з нами самими — знайти зв'язок між далеким і близьким.
У 1970-х роках американська художниця Марта Рослер створила серію «Красивий дім: повернення війни додому» (House Beautiful: Bringing the War Home). Робота складалася з колажів, що поєднували фотографії міщанських інтер'єрів, опубліковані в кольорових журналах, з воєнними світлинами з В'єтнаму, на яких зображені поранені цивільні та солдати на фронті. Звичайно, це була своєрідна мистецька інтервенція, але вона відображала ту шизофренію, в якій ми досі перебуваємо. Важко пов'язати ці речі в голові.
Ти написав, що завдяки доступності образів війни ми не стільки розуміємо, що відбувається, скільки беремо в цьому участь. Величезна кількість зображень, які ми бачимо, приручає нас до війни, чи це більше про те, що ми дивимося?
Я думаю, що це більше про погляд. Скільки б зображень цієї війни ми не бачили, це лише ілюзія, що ми є її свідками.
Хто ми тоді?
Насправді, це важко визначити, хто ми — глядачі, свідки чи вуаєри? Є такий термін, який використовується у дослідженнях Голокосту: він стосується випадкового спостерігача, перехожого, того, хто проходить повз і дивиться. Він одночасно і близько, і далеко, а його наміри незрозумілі. Важко визначити, чи дивиться він зі співчуттям, чи, можливо, із задоволенням. Чи, можливо, з цілковитою байдужістю? Це щось менше, ніж свідчення, чи не так?
Існує багато книг з історії та геополітики, репортажів, які стосуються цієї війни, але мало робіт, які проблематизують ставлення нашого суспільства до неї, в тому числі з точки зору міграції, через образи.
Ми перебуваємо в ситуації війни, яка відбувається по сусідству, і з усім сплеском допомоги на початку, з величезним інтересом і співчуттям, які зараз тануть, ми не проблематизуємо її критичним чином
Думаєш про глибшу рефлексію?
Ми не схильні ставити собі питання, які, на мою думку, є абсолютно ключовими: хто ми є у всьому цьому, що ці образи роблять з нами, як вони впливають на нас? При величезній залученості багатьох людей, ми як суспільство застрягли у своєрідній когнітивній сплячці.
І я маю на увазі не войовничу аґітацію, а рефлексію. Цього вже бракувало під час так званої польсько-білоруської прикордонної ситуації, тільки вона була набагато меншого масштабу, для багатьох просто локальною проблемою. Зараз ми маємо справу з чимось набагато ширшим, довгостроковим. І, на жаль, це схоже. Але коли приходять фотографії, на яких зображені кияни в кафе, з'являються коментарі на кшталт: «Навіщо мені це?», «Навіщо мені допомагати, якщо люди сидять і веселяться?». Можна зрозуміти, яке розчарування це викликає.
Поранена жінка, на ім'я Олена Курило, після авіаудару по житловому комплексу на околиці Харкова, Україна, 24 лютого 2022 року. Фото: Wolfgang Schwan / Anadolu Agency / ABACAPRESS.COM/ East News
Мейнстрімові медіа рідко показують картини повсякденного життя на фронті та поза ним. Здавалося, що ця тема вже переосмислена, після того, як ми побачили, зокрема, фотографії з гетто чи окупованої Варшави.
Різниця полягала в тому, що ми дивилися на них через багато років. Парадоксально, але ми відчували себе добре, дізнавшись, що в тій жахливій реальності була якась нормальність. Сьогодні ми бачимо розрив між спробою створити певний образ війни і реальністю, яка завжди складніша і багатовимірніша. Сьогодні складніше щось сфабрикувати: раніше було легше, багато матеріалу з'являлося, коли героїв фотографій вже не було з нами.
Недостатньо дивимось фотографій не з фронту?
Занадто мало про це пишуть, занадто мало показують, хоча на даному етапі важко сказати, чи не було б це демобілізуючим.
З іншого боку, для цього й існують ЗМІ, щоб створювати більш реальну, багатовимірну картину, ніж офіційна чи створена пропагандою. Однак треба розуміти, що пропаганда діє не лише з російського боку, вона там сильніша, але пропагандистські образи та меседжі продукуються і українською владою та ЗМІ.
Питання в тому, як виглядатиме історична політика України після війни? Чи відкриє вона дискусію про те, що є складним і менш явним, чи закриє її? Це може бути дуже по-різному. Я спостерігаю багато радикальних настроїв, переважно серед жінок, які подорожують між західними і польськими університетами та Україною, серед дослідниць і художниць, які займаються цікавими рефлексіями на перетині гуманітарних наук і мистецтва, пишуть про деколонізацію та екологічні зміни.
Вони мають абсолютно новий підхід до пам'яті та її політики. Питання в тому, чи прорветься це в офіційний чи мейнстрімний наратив.
У книзі ти пишеш, що чим більше ми маємо доступу до інформації та зображень на кінчиках наших пальців, переглядаючи їх на своїх телефонах, тим більша дистанція, тим більша десенсибілізація. Я пам'ятаю з перших тижнів війни захоплення зображеннями з дронів, які показували повністю зруйновані міста, поля, продірявлені мінами...
Сьюзен Зонтаґ у своєму вже класичному есе «Regarding the Pain of Others» (Дивлячись на чужі страждання) назвала це «порнографією».
Я згадую її слова, маючи на увазі, однак, що ми живемо в зовсім інший час. Сьогодні ми маємо більш критичне та усвідомлене ставлення до зображень насильства, але їх також стало більше.
Цікаво, що багато людей прокручують Instagram, коли бачать попередження про те, що фотографія буде жорстокою, і чим більше вони на неї клікають, тим більше вони на неї натискають. Це виглядає так, ніби вони хочуть побачити на власні очі, чи вплине це на них. Цікаво, де сьогодні межа витривалості глядачів?
Роджер Фентон, Долина тіні смерті. Фото з відкритих джерел
Фотографії з Бучі зворушили людей по всьому світу, наступні потужні фотографії — набагато менше.
Медіа втрачають позиції, особливо паперові, і питання уваги (і її відсутності) варто розглядати саме в цьому контексті. Але є ще одна проблема, про яку я пишу в книжці, — це виробництво образу війни.
Ми маємо справу з цим з моменту появи воєнної фотографії. Достатньо згадати фоторепортаж Роджера Фентона про Кримську війну 1855 року, знакові фотографії Іспанської війни, вивішування прапорів американцями на Окінаві та росіянами на Рейхстазі, а також постановочну фотографію прориву шлагбаума на кордоні в Колібках у вересні 1939 року, яку використовувала німецька пропаганда.
У цьому контексті зрозуміло, що нічого не є очевидним.
Останню зі згаданих тобою фотографій деконструював Збіґнєв Лібера у своїй серії «Pozytywy» (Позитиви) (2002-2003). Чи знаєш ти, що того року ця пропагандистська фотографія з'явилася 1 вересня в одній із щоденних газет як символ початку Другої світової війни?
Тому контекст, в якому функціонують зображення, які їхні значення, як вони були створені, з якою метою і ким, є надзвичайно важливим. Такі питання можуть здатися надто підозрілими, але їх потрібно ставити.
Коли ти пишеш про зображення війни, ти маєш на увазі не лише фотографію.
Мистецтво залишається зі мною більше. Роботи українських художників, створені останнім часом, проблематизують ситуацію війни, говорять про страждання, але також зачіпають проблему бути глядачем; є також цікаві теми, наприклад, страждання природи під час війни. У мене таке враження, що художнє вираження часто зачіпає певні питання сильніше, ніж фотографія.
Вона відкладена в часі.
Репортажна фотографія миттєва, мистецтво народжується на відстані. Багато художників створюють дуже потужні роботи, використовуючи фотографії
Яна Кононова зробила жахливу документацію ексгумації масових звірств у лісі під Ізюмом. У своїй серії «Випромінювання війни» вона показує ландшафти, що трансформуються, пропонує екопоетичне дослідження зон воєнних звірств і відмову від обов'язку бути свідком подій, що відбуваються, стеження за ними в прямому ефірі.
Кононова показує зруйнований ландшафт, а також знищені об'єкти, що перетворилися на щось безформне. Радіація тут є метафорою атомної радіації, що впливає в довгостроковій перспективі. Психологічні та фізичні рани залишаться з людьми на довгі роки, як і спустошення землі; терапевтичний процес буде однаково важливим у всіх цих аспектах. Десятки років підуть на те, щоб прибрати міни, дезактивувати землю.
На початку нашої розмови ти сказав про забування фотографії з України. В мені вони відкладаються.
Зображення завдають болю і передають насильство — це нове явище. Зображень війни багато, і часто вони особливо жорстокі. Я знаю людей з України, які не хочуть їх більше бачити. Рано чи пізно це доходить до багатьох людей. Парадокс полягає в тому, що ми ще не знаємо, як цей надлишок зображень насильства вплине на нас у довгостроковій перспективі. У нас різна чутливість.
Деякі люди переглядають фотографії з України в спортзалі разом з фотографіями одягу і не справляє це на них жодного враження. Інші переживають одну-дві фотографії роками. Межі чутливості та емпатії важко осягнути. Колись це стане темою для дослідників.
Томаш Шершень (1981 р.н.) — есеїст, фотограф, антрополог культури. Автор книжок “Być gościem w katastrofie” (Бути гостем у катастрофі) (2024), “Wszystkie wojny świata” (Усі війни світу) (2021), “Architektura przetrwania” (Архітектура виживання) (2017) та “Podróżnicy bez mapy i paszportu” (Мандрівники без мапи і паспорта) (2015), редактор антології “Oświecenie, czyli tu i teraz” (Просвітлення, або тут і тепер) (2021). Доцент Інституту мистецтв Польської академії наук, з 2024 року головний редактор квартальника „Konteksty” (Контексти), співзасновник журналу „Widok. Teorie i praktyki kultury wizualnej” (Погляд. Теорії та практики візуальної культури). Був співкуратором виставок у Музеї сучасного мистецтва у Варшаві та галереї Studio, а також співавтором театральних проєктів, показаних у Польському театрі в Бидгощі та на Варшавській бієнале. Його фотопроєкти були представлені на десятках індивідуальних і колективних виставок у Польщі та за кордоном — останнім часом у галереї Studio та Будинку зустрічей з історією у Варшаві. Його книга «Всі війни світу» отримала літературну премію Znaczenia (Значення), Гран-прі «Академії 2022» та була номінована на Літературну премію Ґдині, а книга «Бути гостем у катастрофі» була номінована на премію імені Марціна Круля.
Ми обрали фотографії, які показують війну з різних ракурсів. Кожен українець щоденно робить свій внесок у боротьбу з ворогом — Росією. І це безцінно. Ми хотіли показати війну не лише на полі бою, але й у тилу. Де ні на мить не припиняються російські обстріли, де люди, попри втрату близьких, продовжують свою боротьбу. 2024-й рік був дуже складним для кожного українця. Росія здійснювала масовані атаки на українські місця, руйнувала житлові будинки, лікарні та школи, вбивала українських дітей та дорослих. Втім, сила українського духу настільки висока, що жоден ворожий снаряд не може позбавити нас прагнення жити та творити. Заради майбутнього. Вільного майбутнього України та усього світу.
Фото: Radio Free Europe/Radio Liberty/Serhii Nuzhnenko/ Reuters / Forum
Евакуація сьогодні — єдиний розумний вибір. Про це заявляють у Покровську, місті, яке стало лінією фронту. Евакуювати людей з Покровська та найближчих сіл ускладнюють російські безпілотники. Попри це, волонтери всіляко допомагають тим, хто твердо вирішив виїжджати із міста. На цьому фото щімкий момент, коли з перону відправляється евакуційний потяг 30 серпня 2024 року. Люди шлють одне одному сердечка. Хто зна, чи побачаться вони знову.
Фото: Danylo Antoniuk/Reuters/Forum
7 лютого 2024 року росіяни підступно атакували житловий будинок у Голосіївському районі Києва. Внаслідок атаки загинуло шестеро людей, ще 40 — отримали поранення. Того дня над Києвом сили ППО збили близько 20 ракет. Росія традиційно заперечила обстріли цивільних.
Фото: Marian Kushnir / 47mech_brigade
Через бойові дії в Україні близько 20% сільськогосподарських земель непридатні для використання. Ворожі снаряди змінили український ландшафт. Поля, де ще нещодавно росла пшениця, тепер вкриті воронками. На цьому фото, зробленому поблизу Авдіївки на Донеччині, — те, що залишили російські снаряди.
Фото: Yutiy Dyachyshyn/AFP/East News
4 вересня 2024 року для львів’янина Ярослава Базилевича став найчорнішим днем в його житті. В одну мить він втратив дружину та трьох дочок. Того дня, 4 вересня, РФ атакувала Львівщину трьома «шахедами», двома крилатими ракетами і двома «Кинджалами». 6 вересня у Львові попрощалися із Євгенією, Яриною, Дариною та Емілією Базилевич.
Фото: Roman Pilipey / AFP/East News
Від березня 2024-го Росія знищила близько половини електроенергетичних потужностей України. Про це на засіданні Радбезу ООН 16 грудня заявила представниця США в ООН Лінда Томас Грінфілд. Енергетична ситуація цієї зими в Україні буде дуже складною. Дефіцит електроенергії та відключення електроенергії критично залежатимуть від масштабів подальших російських атак. Тим часом українці звикають до нових реалій життя. На цьому фото касир використовує телефонний ліхтарик, щоб обслуговувати клієнтів у ресторані під час часткового відключення електроенергії в Києві 28 листопада 2024 року.
Фото: Evgeniy Maloletka/AP/East News
8 липня 2024 року Росія запустила по Україні 38 ракет «Кинджал» та Х-101. Одна з них поцілила у дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». На момент удару там перебувало більше 600 дітей. Внаслідок російського удару по дитячій лікарні загинуло двоє дорослих, ще 32 людини отримали поранення.
Фото: Anton Shtuka/ AP /East News
Після російського удару по лікарні «Охматдит» сотні людей — комунальники, надзвичайники, волонтери, прості кияни й працівники медзакладу — організувались, аби розбирати завали та шукати постраждалих. Чоловік із плямою крові на спині — дитячий хірург «Охматдиту» Олег Голубченко. Попри те, що він отримав контузію, а також рани спини, чоловік після удару рятував людей та розбирав завали разом зі всіма.
Фото: Andrii Marienko /AP/ East News
Харків фактично щоденно зазнає масованих обстрілів з боку Росії. 30 серпня 2024 року ворог здійснив п'ять авіаційних ударів з території Бєлгородської області по місту, застосувавши боєприпаси УМПБ Д-30. Внаслідок атаки загинуло п'ятеро людей, ще 47 поранено. На цьому фото — чоловік, який вистрибнув з вікна палаючої квартири. На жаль, він не вижив.
Фото: Efrem Lukatsky /AP/East News
Олександрі Паскаль — 8 років. Дівчинка втратила ногу внаслідок російського обстрілу Затоки в травні 2022-го. Однак маленька гімнастка не перестала займатись своєю улюбленою справою. Дівчинці поставили протез і вона заново навчилася ходити. А згодом повернулася до занять художньою гімнастикою та бальними танцями.
Фото: Evgeniy Maloletka /AP/East News
11 листопада у Києві відбулась прем'єра вистави «Шевченко 2.0», яку представив Харківський театр імені Тараса Шевченка «Березіль». Вистава «Шевченко 2.0», поставлена за мотивами особистих щоденників Тараса Шевченка, органічно поєднує історію та сучасність, життєві події і театральну гру, лірику і чорний гумор. На фото — актор Михайло Терщенко дякує глядачам наприкінці вистави.
Фото: Roman Pilipey
Війна докорінно змінила життя всіх українців. Там, де ще три роки тому вирувало життя, зараз лише жахлива тиша, яку порушують часті російські снаряди. Ці абрикоси на випаленій землі під Покровськом — як символ того, що життя повернеться сюди. Рано чи пізно. Війна закінчиться, й українці відбудують свої будинки і повернуться на ці покинуті землі.
Фото: Florent Vergnes / AFP /East News
Вже за кілька годин цей солдат поїде на фронт на Донеччину. А поки що він насолоджується останніми миттями у компанії зі своїм рудим котом.
Фото: Andrej Isakoviv / AFP/East News
Українська легкоатлетка Ярослава Магучіх здобула золото в стрибках у висоту в Олімпійських іграх 2024 в Парижі. Однак не лише про звитягу українки говорили світові медіа, але й про її спосіб… розслаблятись під час змагань. «Спляча красуня», «Спляча королева, яка виграла золото» — так світові медіа та користувачі соцмереж говорили про Ярославу Магучіх. Між стрибками українська легкоатлетка відпочивала, загорнувшись у спальний мішок. Ці фото обійшли весь світ.
фото:Roman PILIPEY / AFP/East News
Медичні евакуаційні потяги щоденно перевозять поранених захисників України з прифронтових міст до госпіталів. На цьому фото — поранений український солдат, який лежить у ліжку на борту військового евакуаційного потяга.
Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.
