Заступниця мера Варшави: Прибулі з України не повинні працювати нижче своїх компетенцій

Олександра Кліх: Що таке проксенія?

Професор Тадеуш Славек: Це звичай божественної санкції, який у Стародавній Греції безумовно наказував надавати гостинність кожному незнайомцю. У грецьких трагедіях є неодноразове нагадування: горе містам, які не надають гостинності чужинцям, бо боги пам'ятають про це і помстяться такому місту.

Чи було воно того варте для греків?

Без цього закону вони не могли існувати. Грецька культура формувалася в мандрах з острова на острів. На островах завжди були потрібні прибульці.

‍Минули тисячоліття, і сьогодні це право зовсім не є самоочевидним.

Виникли різні релігійні, політичні та економічні суперечності, які призвели до того, що право гостинності перестало бути таким самоочевидним. Воно було позбавлене своєї божественної санкції і стало цивільним договором, регульованим законом. І як показує нещодавній приклад Німеччини чи Польщі, право гостинності може бути призупинене в будь-який момент.

Нікому не прийде в голову селекціонувати людей, які втекли від війни в Україні, як сьогодні польська держава хоче зробити з людьми, які тікають з Сирії чи Афганістану через зелений кордон з Білоруссю.

Майже три роки тому це був рефлекс, заснований на переконанні, що ми захищаємо тих, хто тікає від смерті, особливо якщо це відбувається на наших очах. Люди тікали від бомб, і ми бачили це по телевізору і в соціальних мережах.

Однак, в наших очах інакше виглядає ситуація людей, які приходять до нас, бо хочуть кращого життя: заробляти більше грошей, мати доступ до води, до їжі. У цьому немає нічого поганого, але є заперечення, тому що гостинність переплуталася з політикою.

Не секрет, що майбутні президентські вибори в Польщі будуть позначені міграцією. І це питання буде всіляко обігруватися. Будемо сподіватися, що в рамках пристойності, але це крихка надія

Найгірше в цьому всьому те, що люди, які просто хотіли покращити свої умови життя, борються за своє життя в лісі. Політика цього, на жаль, не бачить. Це виродження політики — не тільки польської, але й світової — що вона все менше цінує людське життя, що воно втрачається в електоральній грі. Зараз політики дивляться, як більш жорсткий курс щодо емігрантів вплине на рейтинги. Це сумно.

‍Чи є вихід у ліберальних політиків? Антимігрантські конфедерати набирають силу в Польщі, АдН в Німеччині. Тому ліберальні політики закручують міграційний гвинт, щоб популісти не перемогли. Люди хочуть відчувати себе в безпеці, тому політики роблять так, щоб вони відчували себе в безпеці.

Я розумію, я знаю метод: робити те, що роблять популісти, щоб вони не зростали. Це як взяти карту з колоди опонента. Але де в цьому всьому вписується етична позиція?

Я зараз трохи ідеалізую, добре?

Будь ласка.

Справа іммігрантів триває вже довго. Здається, ми проґавили момент, коли можна було б побудувати біля кордону місця, де всі, хто його перетинає, могли б залишатися до перевірки польськими службами. Ті, хто відповідав би умовам, залишалися б у Польщі. Ті, хто не відповідав би — мусили б повернутися додому.

А як бути з тими, хто не має жодних документів?

Я думаю, що наші служби могли б розробити процедуру і для таких випадків. Але ніхто не намагався. А це потрібно робити, тому що на нас чекають кліматичні біженці, і це дійсно буде дуже багато людей. Ми не будемо допомагати їм там, де вони живуть, тому що ці місця можуть зникнути.

З одного боку, ми маємо користь для суспільства, вигоду для політиків, а з іншого — цінності: допомога тим, хто її потребує. Чи можливо взагалі це поєднати?

Виходу немає, треба намагатися. Зрозуміло, що того, хто чітко викладе карту цінностей на стіл, може спіткати доля Ангели Меркель, яка свого часу сказала: «Я християнка, тому я впускаю нужденних.»

Ми всі знаємо, чим це обернулося.

Цей жест парадоксальним чином допоміг як новоприбулим, так і німецьким популістам, які на антиіммігрантських гаслах приходять до влади в різних частинах Німеччини.

Іншими словами, цей християнський жест нас обдурив. Він накликав на нас популізм.

Так, але це не означає, що ми не повинні намагатися. Демократія — це гра між рівністю і свободою.

Афганські інтелектуали можуть шукати притулку в європейських країнах з Багдада.

І це правильно. А люди, які опинилися в Біловезькій пущі, вже не мають такого права? Основною умовою демократії є рівність.

Канада також приймала тільки тих, хто відповідав її освітнім вимогам.

Так, я пам'ятаю.

Коли я готувалася до цієї розмови, то натрапила на цитату Іммануїла Канта: «Гостинність має бути формою закону, а не філантропії. Вона має бути універсальною, бо гарантує, що ми не вб'ємо один одного». Останнє речення справило на мене велике враження.

Так, це чудова цитата з есе «Вічний мир: філософський нарис». Кант написав його в буремні часи Французької революції.

Сам він ніколи не переїжджав з Кенігсберга, але дуже цікавився геополітикою. І він дуже слушно стверджував — а це був кінець XVIII століття! — що просторові ресурси Землі обмежені. Кількість людей у світі зростатиме, тож згідно зі здоровим глуздом добре припустити, що нам доведеться навчитися жити разом з людьми, які по-іншому одягаються, по-іншому вірять, по-іншому думають, розмовляють різними мовами, мають, можливо, інші принципи, інші цінності.

І Кант стверджує: «Краще підготуватися до цього, ніж імпровізувати в останню хвилину».

При цьому він додає — і тут можна захоплюватися його проникливістю — що вічний мир, окрім закону гостинності, повинен бути ще обумовлений невтручанням країн у справи одна одної. Горе тим народам, тим державам, які будуть використовувати людей, спеціально підготовлених для того, щоб сіяти сум'яття, хаос, беззаконня в чужому суспільстві, яке проживає на території іншої держави. Тобто використовувати терористів.

Я б включив до шкільної програми два есе Канта «Про здатність мислення до самооцінки» та «Про вічний мир», а також есе Генрі Девіда Торо «Про громадянську непокору». Разом це ледь більше сотні сторінок, тож це легко читається.

Чому Торо?

Тому що до визначення, що хороший громадянин — це той, хто підкоряється закону, який служить загальному благу, він додає: «Якщо через це когось скривдять, я маю право припинити підкорятися такому закону. І я не буду підкорятися цьому закону.»

Складний принцип.

Ризикований. Треба бути дуже свідомим, за яких умов його застосовувати. Він вимагає самостійного мислення. Не можна їхати на червоне світло, тому що мені так подобається. Питання не в цьому.

Дозвольте мені повернутися до питання: чи маю я право вводити правила, які будуть підтримувати популістів?

Принцип громадянської непокори слід застосовувати вкрай обережно. Ніхто не є островом, ми обумовлені обставинами. Ми живемо в епоху, коли технології комунікації такі, що фактично це вже не питання доступу до інформації — це питання захисту від інформації, тому що її надходить стільки, що ми не встигаємо її переробляти. А по-друге, багато цієї інформації є неправдивою або неповною, не зовсім правдивою, не заснованою на жодних фактах.

Що таке гостинність сьогодні?

Мистецтво вітати іншу людину, сприймати її присутність серйозно, а не процедурно. Тому що процедури, які застосовуються до іммігранта чи пацієнта у відділенні швидкої допомоги, є вторинними. Абсолютно найважливішим є той перший жест, жест привітання. Потім ми якось звикаємо до процедур, входимо в курс справи, стаємо «гвинтиками».

Пам'ятаєте, яке враження ми справили на весь світ, коли поїхали забирати українців на кордоні? Це була справжня гостинність.

Мене менше турбує старомодна гостинність, яка зводиться до спільного застілля. Я за гостинність, яку практикують щодня, коли люди посміхаються один одному, коли переходять вулицю. Для мене це вже жест гостинності, який говорить: якщо тобі щось потрібно, я тут. Найчастіше ми маємо відгороджені обличчя, які говорять: не втручайся, не заходь, не питай, я зайнятий, «я засмиканий», ти мені заважаєш.

Я прихильник такої гостинності, яка змащує гвинтики соціальної машини: коли ти їдеш вранці в автівці й пропускаєш людину, а вона тобі посміхається. Або піднімає руку на знак подяки. Тоді день починається зовсім по-іншому, чи не так?

Таку поведінку можна практикувати, тож практикуймо.

Не всі гості є очікуваними або навіть бажаними.

Легко бути гостинним до того, кого ми запросили, чи не так? Тому що ми знаємо, чого очікувати, і якщо він розчарує нас у цих очікуваннях, ми, ймовірно, не запросимо його вдруге. З іншого боку, важко бути гостинним до когось, кого ми не знаємо. Ось тут і відбувається справжнє випробування гостинності. Якщо говорити радикально, мовою Дерріди гостинність має бути безумовною.

Сьогодні це дуже ризикована вимога.

І, можливо, парадоксальним чином виконувана лише за певних умов. Над цими умовами ми повинні інтенсивно працювати. Жест, який ми зараз зробили як держава, призупинивши право на притулок, можливо, і необхідний, але він є результатом недбалості. Це такий жест, щоб врятувати свою шкуру. Раніше можна було вчинити по-іншому, але ми цього не зробили, а тепер вже занадто пізно.

З іншого боку, мені здається помилкою — і я закидаю цю помилку прем'єр-міністру — те, що коли він їде за кордон, він зустрічається з солдатами. Це все добре, але він не знаходить навіть 10 хвилин, щоб зустрітися з організаціями, які працюють на кордоні. Це все одно, що сказати їм: ви їм заважаєте.

А роботу цих людей треба поважати, бо вони, рятуючи життя інших, ризикують власним життям.

Взагалі, вада нашого суспільства в тому, що ми недбало ставимося до життя. Ми відстрілюємо нутрій, захищаємо полювання... І ми звикаємо до того, що люди гинуть тисячами в Газі та Україні.

Світ загалом у поганому стані. Питання в тому, в якому стані ми вийдемо з цієї кризи, наскільки побитими, з якими ранами

Євангельська цитата «Люби ближнього свого, як самого себе» в оригіналі звучить як «Люби чужинця, як самого себе». Поганий переклад значною мірою змінює сенс цієї заповіді.

Гостинність — це саме вітання незнайомця, іншого. Звиклі до певних правил, облич, поведінки, ми раптом мусимо сказати собі: ми впустили гостя в наш дім, і це все змінює. Ніщо не буде таким, як раніше, і ми також не будемо такими, як раніше. Ми змінюємося, суспільство змінюється. І в цьому немає нічого поганого.

Переконання, що ми є монолітом — чи то як окремі люди, чи як суспільство — це переконання, яке є абсолютно хибним, бо воно паралізує зміни. А зміни — це суть життя.

І навіть погляд на себе очима іншого є безцінним, бо вчить нас багато чому про самих себе.

Чого це може навчити нас, поляків?

Наприклад, що таке праця. У нас є свої протоптані стежки, свій GPS. А приїжджі кинуті в нове середовище, без контактів. Для них це виклик. Спостерігаючи за ними, допомагаючи їм, ми можемо багато дізнатися про те, що заважає іншим/іноземцям орієнтуватися в цьому світі, і впровадити модифікації, які полегшать життя і роботу.

Нам знадобилося багато років, щоб побачити, що є люди, «інші», які не можуть функціонувати в «нашому» світі. Люди, які мають труднощі з пересуванням, які пересуваються на інвалідних візках. Вони не можуть увійти до концертної зали, тому що ми будували її для себе: для людей, які пересуваються на власних ногах.

Отже, ця інакшість є попереджувальним сигналом, який говорить: з нами тут щось не так. Якщо інший має проблему, то, можливо, це не його вина, а вина того, що ми побудували закритий світ, в якому можемо рухатися лише з пункту А в пункт Б, але не дуже-то й у пункт В?

Інший виводить нас з рівноваги.

Це показує, що, можливо, ми сидимо в шаблонах. Загалом, громаді добре служить той, хто критично ставиться до неї, чи не так? Той, хто сидить у центрі спільноти і насолоджується нею, нічого не виправить. Треба спускатися на периферію, на маргінес, звідки можна побачити, що, можливо, щось треба змінювати.

«Нашість» — це небезпечне поняття, і краще його не плекати.

І хто кому має бути вдячний: господар гостю — чи гість господареві? Чи про вдячність взагалі не повинно бути мови?

Це складне питання, тому що ми маємо кризу вдячності. Після розквіту капіталізму кожен вважає, що він зобов'язаний тільки собі. Створено міф про самодостатню людину, яка нікому нічого не винна. Мій успіх — це мій успіх, а моя невдача — це теж моя невдача. Це не так.

Нам потрібно повернути сенс поняттю несамодостатності. Це визнання: ні, я не можу зробити це сам, мені потрібна допомога когось іншого. Розуміння цього поняття веде до вдячності.

З іншого боку, очікування вдячності настільки ж природне, наскільки й дріб'язкове, будьмо чесними. Тому, хоча я закликаю до розмови про вдячність — адже вдячність — це почуття, яке виправляє нас, оберігає від помилки надмірної самовпевненості, — я не став би очікувати вдячності.

Гостинність — це вулиця з двостороннім рухом. Як господарі, ми хочемо бути гостинними, але ми вимагаємо, щоб наша культура, наші правила були прийняті новоприбулим

Але де ж ці межі? Адже важко вимагати від мусульманина, щоб він гостинно з'їв нашу свинячу полядвицю? Це означає, що ми повинні докладати взаємних зусиль для розуміння інших культур.

Як це все запровадити?

Нещодавно я читав інтерв'ю, в якому якась титулована пані біохімік сказала, що це чудово, що програмісти отримують Нобелівські премії. І що це справжні Нобелівські премії, а не ті, що за мир чи літературу. Тобто, тверді факти мають значення. На її думку, добре, що світ рухається в бік природничих наук, математики, всього, що можна порахувати і що принесе швидку користь, наприклад, створення комп'ютерної програми, а не цієї гуманістичної магії.

Тільки це думка, висловлена з ухилом: давайте більше не будемо думати про те, чому, де, як і навіщо ми знаходимося на цій землі — іншими словами, викинемо гуманістичну рефлексію в сміттєвий бак. Ця рефлексія, яку неможливо конвертувати в бали, підкріплена цією людською іскрою, яка не вірить в жодні бали, не піддається жодним балам, не реагує на жодні гранти.

Гуманітарна рефлексія не дуже застосовна. А от природничі науки — так. Вони дають результати, які потім втілюються в нові винаходи, нові машини, нове обладнання, нові методи лікування. Супер, чудово, я схиляю капелюха до землі.

Справа в тому, що за відсутності цієї людської іскри я іноді повертаюся до фільму «Час помирати» з уже немолодою Данутою Шафлярською, яка приходить на прийом до лікаря. 

Цей лікар, не дивлячись на неї, просто порпаючись у документах, каже: «Нехай роздягнеться». А вона відповідає: «Нехай поцілує себе в дупу».

У цьому вся річ. Немає, на жаль, людської іскри в цьому лікареві, можливо, великому професіоналі, і слава йому за це.

А якщо її немає, ми вмираємо. І наші блохи.

Тоді, власне, вже можна закривати компанію під назвою «людяність».

‍

Видатний польський філолог, англійський філолог, компаративіст, літературознавець, поет, прозаїк, есеїст, перекладач, філософ. Запрошений професор багатьох університетів світу. Досліджує Г.Д. Торо, Шекспіра, Блейка, Дерріду, Емілі Дікінсон. Був ректором Сілезького університету в Катовіце.

‍

Переклад: Анастасія Канарська

Дзеркальність початку і завершення фестивалю не є дивним, скоріше є прогнозованою, зрозумілою і шанобливою акцією вдячності всього українського народу польському, що в скрутний час допоміг масово і радикально — всім мільйонам біженців з України на початку повномасштабного вторгнення РФ. Очевидно, цей факт позначився і на самих поляках, недарма ж вони два поспіль фільми зродили про це (не рахуючи десятків документальних), ба більше — один з них, саме «Під вулканом» Даміана Коцура, Польща офіційно висунула від себе на здобуття премії Американської кіноакадемії «Оскар».

Недаремно, бо факт міграції завжди міняє не тільки мігрантів, а й тих, до кого ці мігранти потрапляють, через землі яких вони проходять

Як і «Дві сестри», назва «Під вулканом» так само має метафоричну природу, попри буквальність — родина українців, будучи на відпочинку посеред іспанського острова Тенерифе, застиглого вулкану в океані, опиняється під іншим, значно більшим вулканом — перед фактом початку великої війни в Україні, яка точно все змінить і, можливо, навіть фатально, як завжди, протягом історії, міняло життя людей виверження будь-якого вулкану.

Дуже схоже на те, що режисер Даміан Коцур хотів зробити документальний фільм, але в нього вийшов художній, просто мімікруючий під документ. Герої не дуже й грають (в усіх сенсах), а коли грають, то краще б і не грали. В якийсь момент ловиш себе на думці штучності всього баченого, і це не дуже приємно, бо виконавець ролі батька родини, Роми (Роман Луцький), виглядає просто поганим актором, його дружина, Настя (Анастасія Карпенко) — відчутно не дограє (або переграє?), молодший син, Федір (Федір Пугачов) — дитина як дитина, а донька Софія (Софія Березовська) — взагалі не акторка, яка і не грає, і не вміє грати.

Тут в поміч знаходиться зміна оптики — дивитися на фільм не як на художній. Подібна манера зйомки, відсилаючи до давніх давен Годара з його «На останньому подиху», уможливлює інший кут погляду, власне, перетворюючи мінімально художнє на максимально документальне.

Герої насправді мусять бути не героями, а людьми, яким треба не грати, а бути собою, тим більше, що й задача, прописана режисером і сценаристом, вкладає акторів у прокрустове ложе життя, де актори мають свої ж імена, а ситуація стосується їх як українців напряму

Ймовірно, й більшість діалогів — це імпровізація на задану тему, максимально наближаючи мить у виставленому оператором кадрі до реальності. В такому випадку вигляд доньки Роми, Софії, є не жахливим непрофесіоналізмом, а чітко продуманим ходом показати справжність. Адже Софія веде себе на кшталт звичайного сучасного українського підлітка, з непроникним покер-фейсом, цілковитою байдужістю до оточуючого і захопленням лише смартфоном, інстою і подругою. Усвідомлюючи свою крайню непривабливість, але тягнеться до краси, знімаючи то океан, то стрибаючих у нього хлопців, то танцюючих на пілоні дівчат. Малослівна, беземоційна, вона ні з ким не сперечається, бо схована за своїм мовчанням і лишень кидає погляди-блискавки. Саме вона — в центрі фільму, попри зіркових акторів Карпенко і Луцького. Саме Березовська виявляє сенс всього. В одному з епізодів, коли родина, паралізована ситуацією, мовчки колупає їжу в ресторані, Софія питає: «А чому ви весь час мовчите?». І це вияв саме підлітка, а не логіки. Зрозуміло, чому мовчать, бо паралізовані, але на те і є батьки, тобто старші, досвідчені люди, щоб розрулювати. А вона може собі мати покер-фейс, зважаючи на законність віку.

Коцур навмисно переніс акцент всього фільму на доньку, чий вік 16-17 років стає насправді переломним, коли треба ухвалити рішення, зважитися на крок і зробити рух

Її батько, хоч і вирішує відвезти родину до Польщі, а самому поїхати до Києва і записатися до тероборони, не є підтримкою для всіх, сам впадаючи у злість, сварячись з родичами і випадковими іспанцями, плачучи у ванні або самотньо випиваючи пива десь в пабі. Саме донька є балансом. Спершу її природнім почуттям була прихована ненависть до росіян, і її мовчазне переслідування однієї з росіянок в готелі викликало справжню глядацьку емоцію. Але пізніше вона заспокоюється, зосереджуючи переживання в собі. І лише чорношкірий хлопець, чіпляючись до неї, створює нові акценти, виявляючи в ній цікавість, а у фільмі нову складову. Його історія про нещодавній стрімкий переїзд в пошуках нового-кращого-життя з Африки до Іспанії та теперішнє поневіряння в цьому житті, далекому до чогось позитивного, підкреслює почуття Софії, і загалом центральну ідею фільму — самотність, коли батьківщина десь там далеко, а ти тут, насправді невідоме де і невідомо як живеш.

Передфінальний салют чітко це окреслює: для когось, для туристів чи для місцевих, які вдома, — це свято, а для мігрантів — це біль у вухах, очах і серці

«Під вулканом» — це про життя після виверження, але коли каменюки, попіл і лава ще не долетіли до тебе, і ти скрутився в очікуванні, жахливому і болючому передчутті зіткнення. Невеличка історія української родини, зіжмаканої після інформації з батьківщини, зґвалтованою початком війни, є однією з міріад подібних історій, історій про вимушених мігрантів і випадкових жертв, про людей, що втратили минулий і впорядкований спосіб життя. І їм залишається лише співати красивих, тужливих пісень, в чому українці цілком споріднені з африканцями, як це робить герой чорношкірого хлопця, співаючи мамі по телефону свій плач мігранта. 

Всі фотографії: пресматеріали Lizart Film

Війна Росії в Україні поділила життя на «до» та «після» не лише для українців. Для Польщі та її суспільства повномасштабне вторгнення також стало новою реальністю, коли одна з найбільш моноетнічних країн Європи стала місцем, де громадяни живуть пліч-о-пліч з сотнями тисяч мігрантів зі Сходу — хай і з близької для них культурно та цивілізаційно України. Одночасно війна несподівано відкрила нашим суспільствам факт, що раніше ми майже нічого не знали одне про одного, а наші уявлення були сповнені стереотипів і кліше. Що ми знаємо одне про одного сьогодні і як це впливає на майбутнє обох країн? Sestry поговорили про це з авторкою численних досліджень на тему міграції, соціологинею, науковицею Інституту громадських справ у Варшаві Анною Долінською. 

Марія Гурська: Анно, ви почали вивчати тему міграції в Польщі ще до великої війни. Чому це для вас важливо?

‍Анна Долінська: Коли Радянський Союз розвалився, мені було 10 років. Вибухнула економічна криза, і багато людей з усього СРСР вирушили до Польщі, щоб прогодувати свої родини. Люди отримували зарплати не грошима, а товарами і їхали продавати їх за кордон. Так Польща з країни із закритими кордонами та відносно невеликою кількістю іноземців раптом стала Меккою для заробітчан з країн колишнього СРСР. 

У новинах тоді були картинки зі «Стадіону Десятиліття» у Варшаві, який перетворився на величезний базар, куди стікалися торгувати люди зі Сходу. Тлуми були такі, що яблуку не було, де впасти. Привозили й контрабанду — сигарети, алкоголь. Там панували лайка, бійки, бруд і насильство.

Такі вже були 90-ті, в Польщі вони також були періодом небаченого спалаху злочинності, а в пам'яті людей тоді почало формуватися відчуття небезпеки і бідності, пов'язаної з образом людини зі Сходу

Коли після отримання вищої освіти я почала працювати в мовній школі, там в мене з’явилися двоє подруг — українка і білоруска. Обидві належали до середнього класу. Обидві були освічені, чудово говорили англійською. Їхній спосіб життя мало чим відрізнявся від мого. Тоді я почала переглядати свої уявлення і зрозуміла, що це — елемент не лише мого світогляду, стереотипи щодо людей зі Сходу глибоко вкорінилися в Польщі. Мені стало цікаво, чи можна це змінити, і так ця тема лягла в основу моєї кандидатської дисертації й більшості подальших досліджень.

‍Що вдалося відкрити у перших дослідженнях?

З 2012-го в докторантурі я досліджувала питання міграції, а особливо міграції жінок зі Сходу. Темою моєї дисертації були кар’єри жінок, переважно з України, які приїхали в Польщу і шукали роботу на так званому первинному ринку праці. У пізніших дослідженнях я поглибила тему — шукала контакти з жінками, які закінчили навчання у країні походження, мали професійний досвід і приїжджали до Польщі з тим, щоб  влаштуватися на роботу, яка відповідала б їхнім кваліфікаціям та освіті. Це були жінки, які, наприклад, до приїзду в Польщу отримали підвищення в своїй корпорації і приїхали сюди з наміром продовжити працювати на тій же посаді.

Та через існуючі тут уявлення раптом з професіонала та співробітниці міжнародної корпорації вони перетворювалися на «жінку з України». Подолати ці стереотипи було справжнім викликом

Якими були найпоширеніші стереотипи?

Одним із негативних стереотипів було те, що українці — це заробітчани, які приїжджають до нас займатися фізичною працею. Протягом двох десятиліть поляки звикли до чоловіків, які приїжджають з України працювати на будівництві чи виконувати фізичну роботу. Жінки — доглядати за людьми похилого віку та прибирати. 

У першій половині 2000-х ще існували стереотипи так званої «дружини зі Сходу» — українки, яка хоче кращого життя та чоловіка із Заходу. Інший топос — українська секс-працівниця

Раніше це маркувалося словом «проституція», яке також використовувалося в дискурсах, а нині називається секс-послугами. Все це — елементи віяла з стереотипів, яке складалося у загальну картину. На початку 1990-х і до ранніх 2000-х імідж українців був дуже негативним

‍Які події вплинули на зміну такого бачення українців в Польщі?

Це відбувалося поступово — у міру того, як в сучасній історії України відбувалися події, які доводили, що наші країни мають спільні цінності. Першим поштовхом до змін сприйняття став 2004 рік — Помаранчева революція. Саме тоді серед поляків вперше різко зросла симпатія до українців. Приблизно з 2010-го року в Польщу почало приїжджати на навчання багато студентів, у польських університетах з’явилися програми для абітурієнтів зі Сходу. Поляки побачили, що українці не лише приїжджають «на заробітки» — українська молодь їде до Польщі отримувати вищу освіту. Наступним переламним моментом стало Євро-2012, коли Україна і Польща разом приймали чемпіонат світу з футболу. Це був знаковий момент.

Потім стався Євромайдан і агресія Росії проти Криму та Донбасу. Поляки історично пам'ятають, на що здатна РФ, бачили її сучасні злочини, та Україна — не Осетія, не Молдова — агресія раптом почалася проти сусідньої з нами країни! 

‍Як змінило ставлення до українців повномасштабне вторгнення Росії?

Для багатьох стало несподіванкою, коли у Польщу в значній кількості приїхав середній клас — люди з вищою освітою, фінансовим і культурним капіталом. Це були українці, яких поляки просто не бачили щодня в такій кількості. Поляки не їздили в Україну масово як туристи і не мали можливості побачити цю різноманітну країну. 

Це нагадало мені власну поїздку до Ісландії в 2008 році, де поляки є найбільшою групою мігрантів. Таксист, який віз мене у готель, запитав мене, звідки я. Коли я відповіла, що з Польщі, він сказав, що це неможливо, бо я не схожа на польку. Це при тому, що я виглядаю, як типова полька, у моїй зовнішності немає нічого екзотичного. Та я розмовляла англійською і не приїхала працювати на рибопереробний завод. Я просто приїхала у відпустку. 

— Полька на відпочинку в Ісландії? Це неможливо!, — сказав він. Я суперечила його стереотипам. От і з Україною відбулося те саме.

Чи не найбільшим шоком для поляків стали біженки на машинах, а деякі — на хороших машинах, на що я говорила: «А що, на вашу думку, українки мали йти в Польщу пішки? Якби в Польщі була війна і я мала машину, я б також краще поїхала на ній, ніж лишила вдома, і чекала, поки на неї не впаде бомба!». 

Звісно, ​​хтось був шокований, хтось здивований, хтось відчув заздрість, але поступово почало ставати зрозуміло, що наші сусіди часто не дуже відрізняються від нас. Є відмінності, але вони не великі цивілізаційні

Більшість новоприбулих — українські мами, які, як і ми, народжують, ростять дітей і віддають їх вчитися до школи. Саме тому на тлі зростання підтримки українців ми побачили щось, що можна назвати конкуренцією за ресурси. Ще задовго до війни в Польщі існувала величезна проблема, наприклад, з кількістю місць в яслах для дітей. З прибуттям українців це загострилося. Переповнені класи в школах дещо зменшили емпатію, та загалом підтримка навіть на третій рік продовжує залишатися рекордною. 

Сьогодні бути українцем, українкою — це привід для гордості в усьому світі, і в Польщі також. Люди носять значки з українським прапором, деякі поляки пішли в Україні добровольцями на фронт. Багато людей долучаються до допомоги, їдучи в Україну як волонтери. Цінність українського бренду в очах поляків фантастично зросла — і це розповсюджується на професійне сприйняття. 

‍Що дали Польщі українські біженки, які приїхали до країни під час повномасштабної війни?

Завдяки українським мігранткам зросла наша економіка і ВВП. Більшість цих жінок працюють і роблять це легально, сплачують внески, тому Польща однозначно виграє від цього економічно. Демографічно ми також вперше за багато років перевищили позначку в 40 мільйонів населення. Звісно, класи переповнені, зате немає проблеми з тим, що в школах мало дітей! Особисто для мене дуже цінна взаємна культурна інтеграція України і Польщі під час війни. Безцінно, що знімається кіно, виникають вистави, потужні експозиції, як от виставка української художниці Марії Приймаченко чи митця Сергія Параджанова.

‍Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно українським біженкам у Польщі?

З початку війни вся увага була зосереджена на тому — у поляків є такий інстинкт — щоб ніхто не був голодним і щоб кожен мав що випити і де зігрітися. Потім, звісно, ​​робота, навчання, діти — бо це головні стовпи. Але як бути з тим, що у біженців є й інші потреби? 

Торік я здійснила проєкт, присвячений українським мисткиням, — художницям, рукодільницям та представницям інших творчих професій. Після початку війни я підписалася на значну кількість груп допомоги українцям у Facebook, зокрема, на ті, які займалися популяризацією та продажем української продукції в Польщі — вишивок, одягу, прикрас тощо. Я дещо купувала, спілкувалася з багатьма людьми, почала вивчати українську мову.

Я хотіла побачити, чи вдається українським мігрантам, зокрема, з артистичного середовища, заробляти на життя в Польщі і з якими перешкодами вони стикаються на ринку праці

Майже всі жінки-мисткині, з якими мені вдалося поспілкуватися, не могли більше заробляти на життя своїм мистецтвом чи рукоділлям в Польщі, це стало для них додатковим заробітком. Для того, щоб прогодувати родину, довелося шукати іншу роботу. Ці жінки, які не планували сюди приїжджати, опинилися тут з дітьми, без близьких, які залишилися в Україні. У них немає соціальних зв'язків та зайвих коштів, а обов’язків раптом стало дуже багато. Одна з таких жінок до війни писала вірші і видавала їх в Україні. Відтоді, як вона приїхала до Польщі, вона не написала жодного рядка, бо не має душевного стану творити. 

Зараз я працюю над проєктом про мистецький і культурний активізм, щоб дослідити, як за 2,5 роки після вибуху війни задовольняються соціокультурні потреби українських біженок в Польщі. Більшість з них, здається, впоралися з повсякденним життям — діти вчаться в школі, більшість мають професійну роботу, вивчили мову, простір навколо вже не такий новий, більш звичний. Та разом з тим, коли вже три роки йде війна, неможливо її просто перечекати — щось поїсти, щось випити, заробити грошей, відправити дітей до школи. Хочеться мати культурне та соціальне життя, існують потреби вищого порядку. І саме це я хотіла б досліджувати і говорити про це.

Багато хто з жінок говорить, що мріє піти в театр або в кіно — та їм просто немає, з ким лишити дітей

Те, про що ми мали б подумати, це як допомогти цим жінкам вийти з дому, окрім як на роботу. Мали б створюватися паралельні заходи для дітей українських мам — анімація, догляд, міні-виставки, щоб в культурних та соціальних подіях можна було брати участь всією сім’єю. 

Певна кількість культурного продукту повинна створюватися для цієї частини нашого суспільства — а це, нагадаю, 900 тисяч, серед яких значна частина — це освічені жінки, середній клас. Було б добре, щоб виникали фільми, виставки, постановки, які могли б розповісти цим жінкам щось про Польщу, польську культуру — і мали б при цьому українські субтитри.

Було б чудово, якби частину проєктів діалогу можна було робити спільно з організаціями в Україні як двосторонні проєкти.

‍Що польське та українське суспільство винесуть з цих років співпраці і співжиття за часів російського вторгнення? Як це вплине на діалог у майбутньому?

Найціннішим, на мою думку, є позитивний досвід співпраці наших суспільств, співжиття в одній країні. Тепер є значно більший набір елементів, з яких можна складати картинку одне про одного — і це безперечна цінність. 

Хотілося б, щоб і в питаннях бачення спільних проблемних сторінок історії настало порозуміння. На мою думку, історики з Польщі та України повинні сісти за одним столом і напрацювати спільну версію історії, яка закриє болісні питання минулого і дозволить будувати майбутнє, сперте на взаєморозумінні і повазі. 

Я не знаю, чи повернуться всі українці додому і коли відбудеться повернення, але вже зрозуміло, що деякі люди, особливо ті, у кого тут діти, вже завжди житимуть в такому транснаціональному просторі — однією ногою тут, другою там

До чого це призведе? Що ж, побачимо через 10 років, наразі важко судити. Але Польща за ці три роки точно стала значно відкритішою, мультикультурною країною.