Історії

«Український Жіночий Батальйон» об’єднав небайдужих, хто допомагає військовим, закуповує військову амуніцію, надає підтримку жінкам, які постраждали від війни. Серед них тільки жінки, мужні і сильні. Вони чекають чоловіків, братів, синів з фронту і наближають перемогу. Про унікальний досвід волонтерської спільноти «Український Жіночий Батальйон» розповіла виданню Sestry Альона Данілова, засновниця організації.

‍Оксана Щирба: У вашій родині  три покоління чоловіків пішли на фронт добровольцями. Вітчим, чоловік та брат. Як ви сприйняли це? 

Альона Данілова: Вітчим ще у 2014 році пішов захищати Україну і невдовзі потрапив до полону. Через 9 місяців волонтери допомогли його повернути. Сьогодні він знову захищає Україну на полі бою. Чоловік — військовий з 2014 року. Був волонтером під час Революції Гідності, пішов одразу захищати нашу країну на Сході. У 2018 році отримав важкі поранення. Він не має нирки, селезінки, частини шлунка, печінки. Попри це 24 лютого він знову пішов захищати Україну.

Мій брат (йому зараз 20 років) ще у школі визначився, що буде військовим, як вітчим. Він вступив до Одеського військового ліцею, а потім — до Одеської академії розвідки, де зараз навчається. У них одразу підписаний контракт. І вже з 3 курсу їх беруть на бойові виїзди. Потім повертаються в академію, «підтягують» теорію і знову — до практики. Я тримаюся і допомагаю усім, чим можу. У нас, українців, немає іншого вибору, як бути однією сім'єю.

ОЩ: Як виникла ідея створення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Приїхала до батьків, не знаходила собі місця, дізналась, що мій 18-річний брат теж захищає Україну. Я багато спілкувалась з дівчатами та жінками, які так само переживали події війни. Психологічно було дуже важко. Вирішила створити комʼюніті, де жінки будуть корисними для наших захисників. Власне, з цього й починається історія «Українського Жіночого Батальйону». Я об’єднала дівчат для того, щоб спільно підтримувати ЗСУ. 

ОЩ: Чим конкретно займається організація?

АД: У команді «Українського Жіночого Батальйону» працюють виключно жінки, маємо понад 50 учасниць. Я за професією журналістка. Серед нас є футболістки, журналістки, співачки, акторки, менеджерки, маркетологині, вчительки, економістки, лікарки, історикині, психологині та багато інших. 

У когось рідні на фронті, хтось перебуває за кордоном, але дуже хоче бути корисним ЗСУ, хтось втратив близьких. Тож батальйон  — місце сили та відради. Загалом до нашої діяльності залучено більше 3 тисяч людей з різних країн світу, які допомагають донатами, поширенням інформаційних кампаній та просто говорять про Україну. Працюємо 24/7 на волонтерських засадах. Паралельно  маємо основну роботу, хобі та народжуємо дітей. 

Отримали нагороду «Золоте серце» від Президента України. Проєкт «Волонтерська премія» нагородив нашу команду у номінації допомога військовим, засновниками якої є лауреати Нобелівської премії миру 2022 — Центр громадянських свобод.

Допомагаємо українським захисникам та захисницям, закриваючи потреби у військовій амуніції; підтримуємо жінок, які постраждали від війни та стаємо їхнім рупором в медіапросторі; популяризуємо українську культуру, розповідаючи про сучасні події та історичну спадщину; показуємо світові справжнє життя українців під час війни за допомогою власних медіапроєктів.

«Український Жіночий Батальйон» організовував як онлайн, так й офлайн-заходи. Ми максимально взаємодіємо з медіа, популяризуємо нашу діяльність, щоб залучити жінок допомагати і підтримувати нашу організацію, українських військових та наші флагманські проєкти, наприклад, «Голос жінки».

ОЩ: Як долучитися до діяльності батальйону? 

АД: Ми постійно долучаємо до нашої діяльності новеньких. Тому будемо раді бачити дівчат з великим серцем. Все, що потрібно, — це бажання працювати заради нашої перемоги і написати нам у соціальних мережах. 

ОЩ: Як швидко вам вдалося налагодити роботу в команді?

АД: Насправді, якщо ви кажете, що два роки — це швидко, тоді дуже вам дякую. Для нас це клопітка щоденна праця. Ми досі змінюємо внутрішні формати і підходи до діяльності, реагуємо на виклики, пов'язані із ситуацією в країні.

ОЩ: Як ви обираєте, кому саме допомагати?

АД: Ми допомагаємо як захисникам, так і захисницям. Команда працює виключно за  офіційними запитами. Якщо підрозділ потребує допомоги — заповнює форму або пише нам у соціальних мережах. Далі надаємо інструкцію і максимально швидко формуємо офіційний запит. У нас вже є частина підрозділів, які звертаються постійно і навіть вивчили акції організації, аби на початку одразу ж сформувати запит. Ми допомагаємо усім, хто потребує.

ОЩ: У батальйоні є формат донатів, а також формат самостійної купівлі. Що закуповують люди? І чи активно донатять?

АД: Так, формат самостійної закупівлі відбувається в рамках ініціатив «Таємний Санта. Подаруй Різдво військовим» та «8 березня на фронті». Ми запитуємо у військових, що їм потрібно, — це і тактичні рукавиці, ліхтарики, ліки, термобілизна, форма та багато іншого. Формуємо списки з офіційних запитів і надсилаємо всім охочим взяти участь. Тоді люди самі обирають, що їм зручніше — купити річ чи задонатити. 

ОЩ: У чому суть проєкту «Голос жінки»?

АД: Це соціально-психологічний проєкт, надає психологічну допомогу жінкам, розповідає про війну в Україні їхніми очима. Прагнемо показати світові досвід, який проживає український народ. Й особливо досвід жінок, які долали безліч випробувань, аби врятуватися та врятувати близьких.​ Кожна жінка може поділитися своєю історією та отримати безкоштовну психологічну допомогу, взяти участь в онлайн-заняттях з арттерапії.

У нас є цілодобова лінія психологічної допомоги. Посилання на історії жінок із проєкту «Голос жінки» тут.

ОЩ: Розкажіть про проєкт «Таємний Санта».

АД: Ми другий рік поспіль адаптуємо всесвітньо відому новорічну гру-обмін подарунками «Таємний Санта» під воєнні реалії України. «Подаруй Різдво військовим» — це благодійна акція, де кожен небайдужий обирає позицію (або декілька) з переліку потреб, який за запитами захисників та захисниць сформували наші волонтерки. Серед потреб — пледи, матраци, ліки, тактичні рукавиці, камуфляжні сітки тощо. Потреби підібрані так, щоб вартість кожної могла покрити одна людина. Цього року ми стартували 20 листопада, пакунки надходять практично щодня. Довелося навіть на декілька днів продовжити акцію. Серед подарунків були і листівки від дітей, ми зі сльозами пакували ці посилки для військових.

ОЩ: Що у вашій роботі найважче?

АД: Найважче — хвилюватися, аби збори закрилися максимально швидко і наші захисники отримали амуніцію, в якій почуватимуться хоч трохи захищеними. Звичайно, у внутрішній діяльності організації є свої труднощі, та в нас є команда, де усі жінки мають неймовірну мотивацію, а наші цілі спрямовані в одному напрямку, тому все долаємо разом.

ОЩ: Чим для вас особисто є батальйон?

АД: Для мене «Український жіночий батальйон» — місце сили. Тут кожна має свою історію, схожі цінності, нас об'єднує спільна мета. На початку повномасштабного вторгнення, коли було важко зібратися із силами і працювати, я не впала у відчай, а створила це ком'юніті, яке зараз є надійним тилом захисників. Ми масштабуємося щодня.

ОЩ: В одному з інтерв'ю ви сказали, що в колективі був мовний конфлікт. Розкажіть про це.

АД: Не скажу, що це був мовний конфлікт, проте для нас важливо, аби усі члени команди спілкувалися українською мовою. Ми разом робимо чимало, аби донести людям цінність спілкування державною, рідною мовою всюди. Розпочали із себе і наполягаємо на тому, щоб це робили усі громадяни України. 

Нещодавно на сторінці в Instagram поділилися історією волонтерки «Українського Жіночого Батальйону» про те, яка у нас свідома молодь, і ще у 2014 році зрозуміла, що мова — меч! 

ОЩ: Чи не здається вам, що волонтерська активність порівняно з початком повномасштабного вторгнення спала? З чим це пов'язано?

АД: Волонтерська активність не спала, адже моя стрічка переповнена волонтерами, які щодня допомагають. Інша справа, чи впала активність людей, які хочуть підтримувати цих волонтерів? Тоді, так.

ОЩ: Яке найбільше досягнення «Українського жіночого батальйону»?

АД: Наше досягнення — це наші люди і наша команда. Найбільша цінність — це люди, які роблять усе 24/7, щоб наблизити нашу перемогу. 

ОЩ: Яким запамʼятали 24 лютого? Коли чоловік йшов на фронт, втримували його?

АД: У січні та лютому 2022 року Женя, мій чоловік, готувався до війни: чистив зброю, їздив в тир, перебирав рюкзак. 24-го він прокинувся близько 4:30, прочитав перші повідомлення про вибухи у Харкові. Розбудив мене словами: «Аленушка, началась война. Пожалуйста, береги себя. Я ушел». Він стояв вже одягнений та зібраний. Я не дуже зрозуміла, куди він пішов і як надовго, а коли збагнула, то вже прощались біля дверей. Уявляєте? Ти відпускаєш людину і не знаєш, побачиш знову чи ні… Просто не усвідомлюєш, що відбувається.

ОЩ: Як війна змінила ваше життя?

АД: Війна дала мені зрозуміти, хто є хто. Це дуже важливо, адже не можна жити у мареві мрій і надій, що люди зміняться. 24 лютого — це одна ніч, один ранок, один день, в який кожен мав прийняти для себе рішення. Я стала ще більше пишатися і любити свою країну, ми щодня продовжуємо боротися за незалежність.

ОЩ: Про що ви мрієте?

АД: Я мрію, щоб усі швидше повернулися додому живі та здорові. Інших мрій немає, є лише речі, які хочеться втілити. Хочу, щоб усім було куди повертатися, до кого. Лише тоді всі мрії будуть реалізовані.

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в Німеччині, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Берліна, Бонна, Дрездена та Фюрстенау. А як на ці запитання відповіли б ви?

Євгенія Мосалова

42 роки. Зоозахисниця. З квітня 2022 року мешкає в Фюрстенау, Нижня Саксонія.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Коли почалась війна, я з родиною та тваринами знаходилась в Бучі, де ми дивом пережили окупацію. В квітні 2022 німецька зоозахисна організація РЕТА евакуювала за кордон моїх тварин — 30 собак та 19 котів, а разом з ними мене та моїх двійнят Іванка й Андрійка (їм зараз майже п’ять). Той виїзд спланували наші друзі з Німеччини, до кордону немаленька родина їхала караваном з трьох автобусів, вже в Мукачеві на нас чекала PETA зі спеціальною великою машиною для транспортування тварин і з легковим авто для мене та дітей.

Здобутком цього року для мене, вважаю, є вивчення німецької, яка дозволяє без перекладача спілкуватися з Лідією та Едуардом, які багато років підтримували моїх тварин, шукали їм нові родини. Які стали ініціаторами нашої евакуації та першими відкрили для нас двері свого дому.

Також надбання — нові друзі. Це бабуся Ангеліка та дідусь Гарольд, які оточили моїх дітей любов’ю, турботою, подарунками. Я рада, що можу безпосередньо спілкуватись з друзями Рольфом і Сюзанною, які стали справжньою сім’єю для двох моїх песиків з Бучі. Вони теж допомагають мені та моїм тваринам, надсилаючи гори подарунків дітям та пухнастим.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На війні загинув мій братик Іван. Йому мав виповнитись 21 рік. Ще дитина, і разом з тим — мужній чоловік, герой, який став на захист своєї Батьківщини і навіть примудрився угнать у ворога БТР. Іван казав матері: «Якщо не ми, то хто буде боронити Україну?» Коли я розмовляла з ним по вайберу востаннє, розплакалась та дякувала за захист та змогу пити каву в безпеці. А він так сором’язливо посміхнувся й сказав: «Облиш, не плач, покажи краще племінників…» І от сьогодні його вже немає серед нас.

Крім цієї страшної втрати увесь мій 2023-й за кордоном пройшов у боротьбі з онкологією кількох моїх тварин. А ще, перебуваючи тут, я продовжила рятувати знедолених собак України, надала прихисток восьми тваринам.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Сподіваюсь, у 2024 здійсниться мрія майже всього світу: війна скінчиться, воїни та цивільні повернуться до своїх домівок будувати мир та ростити наступне покоління в щасті й любові.

Мої малі, як усі діти України, знають, що таке війна: коли гучно стріляють і навкруги все горить, коли повз двір їдуть ворожі корита й треба негайно бігти в коридор ховатись, коли маленькими рученятами подрібнюєш такий дорогоцінний сухий хліб і пригощаєш найбільш слабких та хворих собак, бо вони мають теж вижити, коли чужинці приставляють до твоєї голови автомат, а тобі всього три рочки, але наступні два роки ти про цю подію не забуваєш і розповідаєш в подробицях, наче то було вчора.

Коли ми виїхали до Німеччини, я думала, що нічні жахи Іванка: «Мама, вставай, танки!» скінчилися. Але ні. Вони з Андрійком іноді щось кричать уві сні про війну, іноді про свинку Пеппу, або бурмотять щось німецькою. А одного разу, не відкриваючи очей, Іванко переліз через брата та всіх собак, що сплять з малими у ліжку, вчепився мені в спину і закричав: «Ні, ні, не треба стріляти, ні!»

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Фюрстенау в суто родинному колі: я, діти, тварини. А святкувати будемо вже після Перемоги.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталась або яку часто промовляєте самі?

«Я хочу додому!» і «Щоб вони всі повиздихали!»

Любов Бутковська

60 років. Живе в Берліні. За фахом бібліотекарка. 55-річний чоловік на війні. 22-річний син працює в Києві.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

До Берліна, де понад десять років мешкає моя донька з чоловіком й онуками, я приїхала десятого березня 2022 року. В 2023 році після 9 місяців навчання склала тест В1 з німецької мови. Вважаю це своїм досягненням, враховуючи, наскільки складна німецька мова.

Моє надбання, а звідси й успіхи — мої нові німецькі друзі, які нас підтримують. Я маю, де жити і що їсти: Німеччина турбується про мене, звичайну біженку з України, не кажучи вже про те, що допомагає у більш складних випадках, наприклад, лікує безкоштовно онкохворих з України. Кожного ранку я подумки дякую німцям за своє спокійне життя.

2. Що ви втратили у 2023 році?

На 94-му році пішла людина, яка була дуже важливою для мене й мого сина. Це Заслужений вчитель України, вчителька історії майже з 60-річним стажем, мама моєї близької подруги Марія Федорівна Готовцева, яка змінила наші життя. Останні майже 20 років вона була мені як мама, бо піклувалася про мене, її тепло я відчувала всім серцем. А мій син, познайомившись з нею, настільки захопився історією, що вступив до інституту на історичний факультет.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Допомагати рідним і близьким, які залишились в Україні. Мрію частіше бачитись з коханням мого життя, моїм чоловіком Геннадієм. Ми полюбили одне одного з першого погляду. Сама я ніколи не вірила в таке, але це трапилося в першу хвилину. І це було не якесь романтичне побачення, але суто ділове знайомство. Треба було поремонтувати моє авто, і цей зеленоокий хлопець визвався мені в цьому допомогти. З тієї миті ми майже не розлучалися.

Ми зустрілися дорослими людьми, мали закінчені стосунки з колишніми, були вільними й готовими до нового етапу свого життя. Хоча кожен з нас мав чіткий план свого майбутнього й наполегливо йшов до своєї мети. Ця зустріч змінила все. Дякую долі, що це сталося. Я обрала найкращого з найкращих — в лютому 2022 року Гєна пішов у спецпідрозділ Нацгвардії.

Зупиняти його було даремно. Адже якщо він щось вирішив, то так і зробить. Влітку 2022-го він вивчився на пілота дрону, має нагороду. Пишаюся ним.

Цьогоріч його відпустили на два тижні у відпустку до Берліну. Ми подорожували до Італії. Він був щасливий хоч на короткий час зануритися у звичайне мирне життя. А потім знову повернувся в Україну. На війну.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

У Берліні з новими подругами, з якими зблизилася за останній рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Вірю в Перемогу! Все буде Україна!»

Наталя Клочаніна

48 років, вчителька іноземних мов. Мешкає в Бонні. Викладає німецьку в школі. В Німеччині з 1 квітня 2022 року.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Біль, втрати, усвідомлення власної безпорадності, несправедливості світу. Це тягнеться ще з 2022 року. Я не збиралася виїжджати, бо була корисною у себе вдома на Київщині. Я збирала запальні суміші, лазила дахами, шукаючи сенсори, розкидані на шляху артилерійської наводки, зносила ліки в поліклініку, заповнювала мішки піском, укривала своїх сусідів з малими дітьми у своєму гаражі тощо.

Але виїхала через те, що з усієї великої родини була єдиною, хто міг вивезти з-під ракетних ударів новонародженого малюка моєї племінниці за кордон. Ми перетинали кордон пішки у такому складі: син із кицею в наплічнику, племінниця з немовлям і я з валізами. У мами ставалися панічні атаки, тому ми її залишили в Україні, а через пів року вона до нас приїхала.

Я зробила дуже багато всього, і це можна вважати досягненням: вивезла своїх та не своїх дітей в безпечне місце; боролася за виживання (змінила три місця роботи, три квартири, намагалася змагатися з німецькою бюрократією, але була нею розчавлена); активно беру участь у громадському об’єднанні Ukrainer in Bonn e V., допомагаючи Україні; веду групу в’язання, забезпечуючи матеріалами рукодільниць за підтримки міжнародної організації Wool for Ukraine; беру участь у забігах за права людини і демонстраціях на підтримку України; самотужки витягла себе і сина з тяжкої депресії.

Я давала численні інтерв’ю німецькій пресі, зокрема, у мене був прямий етер у ток-шоу Kölner Treff на WDR. За вечір на ток-шоу було зібрано понад 200.000 євро благодійних внесків на підтримку матерів у біді (Mütter im Not).

Пишатися нема чим. Все те, що я роблю, я роблю з болем і перешкодами.

2. Що ви втратили у 2023 році?

2023 рік забрав моє щасливе життя. Мій старший син в Україні. Я не живу у своїй гарній квартирі. Я втратила стосунки з чоловіком, здоров’я і легкість. Втратила близьких людей, домашнього улюбленця, гроші й автівку. Машина зламалася прямо перед польським кордоном. Вочевидь у каністрах, які продали мені співвітчизники, був не бензин. А киця Белла в стресі втекла й загубилася.

В Німеччині я відчуваю себе в гостях. Немов туристка, яка застрягла в якомусь місці, де порушила всі закони й загубила документи, тому відпрацьовує покарання, відновлює всі папери, бо інакше додому не пустять. Я бачу гарні будинки, красу кущів і трамваїв, відчуваю тепло опалення в молодшій школі, де викладаю, та в електричках, але відчуття дому ніколи не приходило. Навіть близько.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

Єдине, чого хочу по-справжньому — щоб закінчилася війна. Все інше — дурниці.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

В Тюрінгії, з мамою. Я раніше там жила. Потім знайшла роботу в Бонні, пів року шукала квартиру, мешкаючи в добрих людей на надувному матраці, зрештою знайшла квартиру в Бонні.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

Найбільше запам’яталася фраза, бо я її найчастіше чую від німецьких органів: Es tut mir leid — «Мені шкода, але я нічим не можу допомогти». А собі я намагаюся повторювати слова бравого вояка Швейка: «Якось воно буде, бо ще ніколи не було, аби ніяк не було».

Вийшло сумно, але це й насправді був найстрашніший рік мого життя.

Наталя Маренко

Мисткиня, за фахом журналіст, до війни працювала на Запорізькій ТРК «АЛЕКС». З березня 2022 року живе в Дрездені.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Бачу по багатьох своїх друзях і в Україні, і в Німеччині, що люди перестали ганятися за матеріальним і навчилися цінувати звичайні речі: тихе небо, обійми дитини, зустрічі з рідними та друзями. От і я. Хто б міг подумати, що я, людина, яка любила яскраве життя з відрядженнями, подорожами, виставками й концертами, зараз найвищою цінністю вважатиму слова: «Мамо, привіт! Я живий, наш будинок цілий».

Саме з цих слів мого старшого сина, який мешкає зараз у Запоріжжі й працює на оборонному підприємстві, починається кожний мій ранок. І ці щоденні слова й є найважливішою для мене щоденною подією протягом цілого року.

2. Що ви втратили у 2023 році?

Орієнтир, коли закінчиться війна. А без цього жити складно.

3. Які ваші плани, очікування від 2024 року?

В наступному році я мрію відкрити в Дрездені крамничку, пропагувати там українське мистецтво, народну творчість моїх співвітчизників, продавати їхні вироби — вишиванки, прикраси, картини, посуд з петриківським розписом, кераміку тощо. Ну й власні вироби також — чотири роки тому я почала створювати прикраси з натурального каміння.

Беру ідеї у природи: квіти, жучки, павучки, метелики, морські коники часто стають елементами у моїх кольє, намистах, сережках. У Запоріжжі ще до широкомасштабного вторгнення відбулося декілька виставок моїх прикрас з каміння. В Німеччині я також брала участь у кількох благодійних заходах, присвячених Дню Незалежності України, пасхальним святам, Різдву. Німці із задоволенням купують прикраси, зроблені в кольорах прапору України.

Оскільки тут, в Дрездені, дуже потужна й активна українська діаспора, наше мистецтво широко пропагується й цінується. Українці створили відомий в Дрездені хор «Воля», який гастролює по всій Саксонії, а також ставлять аматорські вистави українською мовою. Мрію влаштувати в Німеччині, а може, ще в Польщі, благодійну виставку моїх прикрас «Квітуча Україна», а кошти перерахувати ЗСУ.

4. Де будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести з родиною молодшого сина, який мешкає в Німеччині вже 13 років.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася чи яку часто промовляєте самі?

«Тримаймося!» Пам’ятаю, як звичайні запоріжці з першого дня війни стали розливати коктейлі Молотова, плести маскувальні сітки, пекти пиріжки для захисників, отримувати зброю, перекривати Дніпрогес мішками. Сьогодні Запоріжжя, слава Богу, вільне, хоча там ще досі дуже небезпечно. Але життя вирує. Незважаючи на постійні повітряні тривоги, працюють театри, філармонія, великі та малі підприємства. Наші люди незламні та нескорені.

Ми вкладаємось в Перемогу як можемо. Кожен на своєму місці. Наші волонтери в Дрездені продовжують допомагати нашим військовим. Крім донатів, я нещодавно передала нашим хлопцям маленьких жовто-блакитних янголів, щоб вони оберігали наших захисників. Отож, фраза-2023 для мене — це «Тримаймося!» І ще одна — «Зустрінемось після Перемоги»…

‍

Читайте також опитування українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії в матеріалі «Найчастіше в цьому році я говорила фразу "Я тебе люблю!»

Аліада Мансурова — грузинка, яка живе в українському Дніпрі вже 30 років. Зараз їй 44, але вона чудово пам'ятає, як 13-річною дівчинкою разом з матір'ю тікала від війни в Грузії. Аліада любить співати українських та грузинських народних пісень, волонтерить для українського фронту. Напад Росії на Україну не став для неї несподіванкою. «Коли я дивлюся на війну в сьогоднішній Україні, то згадую, як це було в Грузії в 1992 році. Мені є з чим порівняти», — каже вона.

«Мама посивіла в мене на очах»

З Аліадою ми зустрічаємося в Дніпрі. Офіс, де вона працює, знаходиться зовсім поруч із зруйнованим російською ракетою житловим будинком.

— Я пам'ятаю подібні речі зі свого дитинства. Було тепле літо, шкільні канікули. Я пішла до дитячого садочка, де працювала моя тітка, щоб погратися з малечею. Все було, як завжди, тихий серпень, — розповідає Аліада. — Раптом прибігають за дітьми батьки з криками: «Почалася війна!». Налякані, хапають дітей.

Я не зрозуміла, що сталося. Ми жили в центральній частині Сухумі. У мене було гарне дитинство: купалася в морі, лазила по деревах. До вчорашнього дня все було добре, а тепер моя тітка віддавала дітей батькам у паніці й хвилювалася, як нам дістатися додому.

Центром міста перли танки. Ніколи не забуду страшний стугін і скрегіт гусениць. Навколо пересувалося багато військових. Ми побігли додому — і почалося. Мої батьки були в шоці.

Ми жили багатонаціональною громадою: греки, вірмени, грузини, азербайджанці, українці, євреї, абхази. Жили як добрі сусіди: разом росли, дружили, спільно святкували різні свята, часто їли з однієї тарілки.

Абхази перед самою війною стали поводитися дивно і вивозити дітей. Лише згодом ми дізналися, що вони готувалися до війни. У кожного абхазця у квартирі був арсенал зброї. Ми вимикали світло на ніч, а вони — ні. Грузини помічали мітки на дверях своїх квартир. З’явилися групи диверсантів. Я не змогла збагнути: учора ми всі були майже рідні, а сьогодні сепаратисти закладають вибухівку в нашу спільну домівку.

Потім у нашому будинку завівся снайпер — стріляв по сусідах. Одного разу ми з сім'єю поверталися з квітами з похорону. Почався щільний обстріл. Хтось крикнув: «Лягай!». Я впала. І побачила перед собою перелякану маму, її погляд. Мама не могла поворухнутися. Вона почала сивіти на моїх очах. Під час короткого затишшя сусідка схопила мене за комір і, тягнучи майже обличчям по землі, заховала поміж гаражами.У місті не було ні електрики, ні води, дітей не випускали з квартир — на вулицях було небезпечно. Хлібозаводи припинили роботу, стало все виробництво, їжі бракувало. На все місто працювали тільки три гастрономи — люди кинулися виламувати двері й виносити що було.

У такому сум'ятті минули серпень, вересень і жовтень. Ставало дедалі гірше.

«Батько залишав гранату й казав: "Не спи. А коли прийдуть, зривай чеку»

– Сепаратисти із сіл стали приходити в міста, ґвалтувати жінок і дітей. Не знали жалю, — продовжує Аліада.

Мою знайому мали віддати в межах обміну їхніх військовополонених на наших цивільних. Обмін відбувався на мосту. Але тільки-но їхні військові перейшли на другий бік, сепаратисти підірвали міст разом з мирними грузинами. Це були прості люди: жінки з дітьми, бабусі, серед них — моя подруга... Всі вони загинули на очах своїх близьких. Для мене це був жахливий шок.

Нашу сусідку, на кілька років старшу за мене, зґвалтували. Пізніше вона розповіла своїй тітці, як це сталося. Ґвалтувати дівчину примушували її власного батька. Солдати викликали у чоловіка ерекцію й натягали доньку на батька. Потім батька застрелили. А дівчина збожеволіла. Тітка забрала її до Тбілісі, доглядала за нею, але вона так і не одужала.  

Окупанти катували людей цілими сім'ями, влаштовували показові страти на стадіонах. Я на власні очі бачила, як запихували людей у великі автомобільні шини й підпалювали. Так нас залякували. Загиблих не ховали, просто кидали тіла одне на інше, височіли кургани трупів.

Грузія, як і Україна, має довгий державний кордон з Росією. І так само довго перебуває під впливом російської пропаганди. І в Грузії, і в Україні за підтримки Росії підняли голову сепаратисти. Однак Грузія виявилася занадто маленькою, аби західний світ вчасно звернув на неї увагу.

Війну в Абхазії 1992 року світ визнав локальним збройним конфліктом. Російська Федерація формально дотримувалася нейтралітету, а насправді постачала абхазам військову техніку, а російські війська брали участь в облозі Сухумі. На боці грузинського уряду виступали українські добровольці.

У російсько-українській війні грузини стали першими іноземцями, які були інтегровані в українську армію як формування. У 2016-2018 роках сформувався Грузинський легіон, який офіційно увійшов до складу Збройних сил України. У березні 2022 року грузинські легіонери проводили військові навчання для підрозділів територіальної оборони та цивільних України.

«Якби Грузія вчасно отримала таку підтримку світу, як Україна, наша розмова з Росією була б іншою», — впевнений командир Грузинського легіону Мамук Мамулашвілі. Його хлопці та дівчата захищали Київ, брали участь у боях у Гостомелі та навколо Борисполя. Згодом легіон перемістився на Донбас.

— Росіяни робили в Грузії те, що зараз роблять в Україні: «прийшли рятувати», — продовжує Аліада. — Вони нібито хотіли незалежної Абхазії, а грузини начебто порушували права абхазів. Російська армія увійшла до Грузії й абхазів підтримала. Добровольці з Північного Кавказу, переважно чеченці, також стали на бік абхазів.

Найчорніші злочини скоювали переважно росіяни. Абхази, які росли разом з нами, таких звірств не чинили. Гірше поводилися чужинці й ті, що прийшли з гір. Дуже багато було чеченців.

10 жовтня батько прийняв рішення, що ми з сестрою та матір'ю маємо виїхати. Чоловіки не могли залишити країну. Евакуаційні літаки літали тільки до Москви. Розумієте, у нас не було вибору, куди летіти.

— Але з аеропорту ми одразу подалися на залізничний вокзал, щоб купити квитки в Україну. У нас були родичі в Харкові та Дніпрі. На Курському вокзалі стояло чимало українок. Вони приїхали з навколишніх сіл торгувати: везли масло, сало, овочі. Я бачила, як росіяни, обзиваючи їх «хахлами», виривали сумки з рук, розкидали і топтали продукти. У Грузії така поведінка була немислима! Грузини поважають кожну національність. Я була шокована. Запитала маму, чому це відбувається і хто такі «хахли». Мама сказала, що не варто слухати поганих людей, і швидко забрала мене звідти.

У моїй пам'яті залишився пронизливий холод Москви-Пасажирської. У потязі ми спали на одному матраці й вкривалися другим.  

За рік-два мама замислилася про моє навчання. Мій дядько обіймав високу посаду в Москві, тому мене прийняли до московського ліцею. Я змушена була переїхати. Щодня я дзвонила мамі й плакала: «Забери мене звідси!» Не могла я жити в ненависті. Росіяни нікого не люблять. Не люблять українців, грузинів. Кавказців просто ненавидять. Не вважають за людей. Мене ображали, обзивали. Щодня всю першу чверть я в буквальному сенсі билася за свою національність. Моя тітка зателефонувала мамі: «Забирай, вона тут не витримає». І мамі довелося забрати. А я присягнулася, що ноги моєї більше ніколи не буде на російській землі.

Я не зносила росіян з багатьох причин. Насамперед через війну. З дитинства на власні очі бачила, які вони хижаки. Через війну мої батьки залишилися ні з чим. Мамі з маленькими доньками довелося тікати. Батько не міг виїхати, був важко поранений, його тримали в неволі, сім разів виводили на розстріл. Він дивом врятувався. Місцевий абхаз з жалю кинув мого пораненого батька на купу трупів, які потім вивезли за межі в’язниці, і батько якось вибрався.Чимало моїх друзів загинули. Мій 12-річний друг помер у мене на руках. Багато друзів поховали батьків. Багатьох дівчат, яких я знала,  зґвалтували. Ці дівчата ніколи так і не вийшли заміж…

2006 року помер мій дідусь, після чого мама повернулася в Грузію. 2008 року почалася війна в Осетії — росіяни пішли «визволяти» інший народ. Грузія, Абхазія та Осетія могли б мирно розібратися між собою, ми жили пліч-о-пліч століттями. А тепер абхазів і осетинів штовхають на війну в Україні. Американці зняли документальний фільм про події в серпні 2008 року [«5 днів війни» американського воєнкора Томаса Андерса — Авт]. Фільм варто подивитися: 30 років тому не було такого спільного інформаційного простору, як сьогодні, а Росія завжди втручалася й мала руки в крові.  

Мого брата мобілізували на російсько-грузинську війну в 2008 році. Тепер Росія заливає кров'ю Україну.  

«Вільно володію українською й дивуюся, чому така кількість українців не розмовляє рідною мовою»

Аліада закінчила Київський університет за спеціальністю «міжнародні відносини», зараз вивчає право, активно волонтерить.

Каже, що своєю любов'ю до України завдячує шкільній вчительці. Як іноземка Аліада була звільнена від вивчення української мови.

— Те, як вчителька підтримувала мене, розуміючи, через що я пройшла, чого надивилася в свої 13 років, було проявом любові. З вдячності я вирішила вивчити українську мову. Стала вчити, написала роботу про Лесю Українку. І була здивована, чому така кількість людей в Україні не розмовляє українською.

Я грузинка, вільно розмовляю грузинською, грузинська — мова моєї матері. Я знаю грузинські звичаї, грузинські народні пісні. В Україні належу до грузинської діаспори. Але так само вільно я володію українською мовою.

І мені страшно від того, як популяризація Росії та російської мови вкоренилася в Україні. Скрізь, зокрема на державному рівні. Русифікація протягом багатьох років була для мене болючою темою. Тільки тепер ситуація змінюється.

2014 року, коли в Криму з'явилися «зелені чоловічки», я зрозуміла, що або російсько-український конфлікт буде врегульовано негайно, або нас чекають довгі роки війни.

«Зараз Україна ламає Росії зуби. І світ має зробити все, щоб не виросли нові»

— Чи думала я про виїзд за кордон? У мене були різні пропозиції щодо роботи, але в Україні у мене сім'я, тут народилася моя дитина. Я не збираюся нікуди їхати. Тут я вдома. Я прикипіла до української землі.

Сьогодні Україна воює, захищаючи весь світ. І я вважаю своїм обов'язком допомагати. Якщо Україна програє, це закінчиться поразкою всього світу. З Росією по сусідству світ постійно житиме у страху, що не сьогодні — так завтра станеться щось страшне.

«Війну легко почати, але потім вона закінчується «Бабиними Ярами», яких в Україні вже багато», — головний рабин України Моше Реувен Асман порівнює долі України та Ізраїлю, які мають однакових ворогів. Однак та сама війна зробила дивовижне — об'єднала людей. І тепер вони йтимуть до кінця. Моше Реувен Асман з перших днів війни волонтерив та допомагав нужденним.  Пишається, що саме йому випала честь рятувати людей і бути на стороні світла. Про війну та життя у двох країнах — Україні та Ізраїлі, волонтерство та  свою місію він розповів в інтерв’ю виданню Sestry.

Наталія Жуковська: Рабине, нещодавно ви повернулися з Ізраїлю, де теж триває війна. Як вона змінила суспільство? 

Моше Реувен Асман: Хоча Ізраїль і звик до війн, цього разу це було  неочікувано. Точно так само, як в Україні. Всі розуміли, що може бути війна, але ніхто не вірив. Завдяки тому, що український народ об’єднався, вдалося вистояти. Те саме сталося і в Ізраїлі. Відбулося  величезне об’єднання народу, була неймовірна підтримка військових. Я вам скажу, що не 100%, а всі 150% євреїв-солдат повернулися додому зі всього світу. Не потрібно було ні за ким бігати чи змушувати йти в армію. Ізраїльтяни, як і українці, готові йти до кінця, ніхто не буде зупинятися. ХАМАС, а також Хезболла, мають відповісти за скоєні на території Ізраїлю звірства. Як би прикро це не звучало, війна об’єднала весь народ — як в Україні, так і в Ізраїлі. 

НЖ: Яким Ізраїль виглядає зараз зсередини?

МРА: Життя триває. В Ізраїлі, як і в Україні, ніде немає безпечного місця. Хоча, звісно, є місця постійного обстрілу — зранку і до вечора, а є такі, що не кожної хвилини. Втім, ракета може прилетіти будь-куди. Та люди все розуміють. Вони готові затягнути пояси, щоб повернути заручників, помститись за смерті людей. Але головна ціль — знищити всі злочинні режими — такі, як ХАМАС і Хезболла. 

НЖ: Україна та Ізраїль — далекі одна від іншої країни, але об'єднані   жахливою реальністю. Житомирська траса в Україні та шосе №232 в Ізраїлі стали дорогами смерті. Чи не здається вам, що російські війська та ХАМАС діють схожими методами?

МРА: У таких терористичних організацій як ХАМАС та Хезболла жорстокість та вбивства — у крові та ідеології. Євреї прийшли на землю, яка була пустелею з камінням, і змогли побудувати процвітаючу країну. А бойовики ХАМАСу для звичайних людей нічого не роблять. Навіть коли інші держави, наприклад Катар, дають їм гроші на розвиток, вони не вкладають їх в освіту чи медицину, все йде на виробництво ракет та зброї. Так само вчиняє Росія. Замість нападу на Україну, краще б вони ті гроші вклали у свій розвиток. Могли б сказати: «А давайте ми станемо краще за Україну, у нас буде краща освіта, медицина, пенсії». Однак вони обрали інше. У Росії теж вкладають гроші у вбивства людей — як своїх, так і чужих. Це ідеологія знищення, ідеологія фашизму. Ми бачимо, що наші вороги мають один почерк. Я не міг зрозуміти, чому росіяни у Бучі та Ірпені скоїли такі звірства. А виявилося, таким чином вони насамперед хотіли залякати людей, аби ті здались. У ХАМАСа були такі ж методи в Ізраїлі. Але в обох випадках терористи домоглися протилежного ефекту. Народ піднявся — і ця боротьба світла з темрявою, переконаний, закінчиться успіхом і тут, і там.

Читайте також: Анна Уколова: «Якщо армія не знищить ХАМАС, я не впевнена, що Ізраїль зможе існувати»

НЖ: Чи доводилося вам пояснювати ізраїльтянам, що їхні вороги об’єдналися з тими, хто намагається знищити Україну?

МРА: Я давно це пояснюю. І не лише простим ізраїльтянам. Я говорив про це особисто прем’єр-міністру Беньяміну Нетаньяху перед виборами. Тричі з ним зустрічався і щоразу мав розмову на цю тему. Говорив із міністрами. Дехто стверджував, що не все так однозначно. Тепер, здебільшого, стало однозначно. Зараз уже нічого не  потрібно пояснювати. Всі все розуміють. Особливо після виступу Путіна, який не висловив співчуття ізраїльтянам, а звинуватив Америку у перешкоджанні мирним переговорам з ХАМАСом. До того ж, очевидно, змінилася ключова політика Ізраїлю. Тель-Авів перестав попереджати Кремль про удари по Сирії. От нещодавно представниця російського міністерства закордонних справ Марія Захарова написала у мережі Х-: «Ми протестуємо проти Ізраїлю за те, що вони бомблять аеропорт в Дамаску. Це порушення міжнародного права. Що собі дозволяє Ізраїль?». Я написав у відповідь: «Слухайте, це верх цинізму. У перші дні повномасштабної війни в Україні ви розбомбили всі цивільні аеропорти в країні. Ізраїль бомбить летовище, бо туди поставляється іранська зброя. А ви бомбили просто, аби знищити». Так склалося, що в України і Ізраїлю зараз схожі долі. І ті ж вороги. Росія та Іран стали партнерами. А хто такий Іран? Це фашиська держава, член ООН, який відкрито і давно заявляє про бажання знищити Ізраїль та єврейський народ.    

НЖ: Після початку повномасштабного вторгнення Росії до України разом з тисячами людей ви евакуювали своїх онуків та дітей до Ізраїлю. І їм знову довелося чути сирени та ховатися від ракет. Як вони відреагували на військові дії там?

МРА: У мене 11-ро дітей. Частина родини живе в Україні, частина  — в Ізраїлі. З великими труднощами я евакуював свою родину після початку повномасштабного вторгнення. Ми були поруч з Києвом. Російська армія вже розстрілювала машини, ми вагалися, яке краще ухвалити рішення, — лишитися під обстрілами чи виїжджати. Мої діти та онуки ховалися в саморобних сховищах. В Ізраїлі, слава Богу, бомбосховища є в кожному будинку. Найважче було чути питання від 5-річної дитини: «Тату, а нас не вб’ють?». В Ізраїлі діти зустріли те саме — повітряні тривоги й обстріли. Ви знаєте, там звук повітряних тривог такий самий, як і в Україні. Я весь час не можу зрозуміти, чому  такий неприємний звук? Чому не можуть зробити красиву музику для повітряних тривог? Це сприймалося б психологічно легше.

Звичайно, війна — трагедія для кожної дитини. Це дуже впливає на психіку. Нещодавно я читав, що в Ізраїлі померла 12-річна дівчинка. У неї стався розрив серця, просто від страху.  Це покоління дітей я називаю «воєнним». 

НЖ: А чи не було бажання евакуювати їх до Європи?

МРА: Зараз не зрозуміло, де безпезпечніше. В Європі час від часу проходять антисемітські мітинги. Ясно, що вони проплачені. І я тут бачу одного бенефіціара — Росію. Та й не випадково напад ХАМАСу на Ізраїль стався у день народження Путіна. Співпадіння? Не думаю.

НЖ: Яким для вашої родини було 24 лютого?

МРА: Я знав, що буде напад Росії на Україну. Але водночас це було чимось нереальним. Я завжди казав, що ми виросли в Радянському Союзі, де нас навчали, що наступають німецькі танки, а тут пішли російські танки. Усе дзеркально помінялося. Було відчуття ніби уві сні, були думки «Не може цього бути», «Як так, нас же вчили, що радянський народ хороший, а німецький фашизм поганий?». Звісно, було страшно. Ти бачиш на власні очі справжню війну — не з книжки чи фільмів. Я прокинувся від вибухів. Тоді якраз бомбили Бориспіль та околиці Києва. Ми були за 14 кілометрів від Бучі, Ірпеня та Гостомеля, де тривали бої. Я почав дзвонити знайомим (навіть досі у мене  мурахи по тілу від самої згадки про ті події) і коротко говорив: «Війна». Це було жахливо. 

НЖ: У перші дні війни ви записали відеозвернення до росіян та євреїв Росії. Ви просили їх зупинити кровопролиття. Чи були якісь відгуки на те звернення? 

МРА: Я звертався до росіян ще до 24 лютого. Це було у Бабиному Яру 27 січня, у  всесвітній день пам’яті жертв Голокосту. Я говорив: «Зупиніть війну, її легко почати, а закінчується вона потім такими “Бабиними Ярами”». Я, як у воду дивився. На жаль, таких маленьких «Бабиних Ярів» в Україні багато. Потім звертався ще раз із Торою в руках. Це звернення розлетілося по всьому світу. Це був крик душі. Це був день, коли росіяни попали трьома ракетами у Бабин Яр. Ті слова потрапили у серця мільйонів людей у всьому світі. Включаючи, до речі, Росію. Мені дзвонили звідти. Я пояснював, що перебуваю в Україні, є російськомовним, народився у Росії.

Я — єврей. Я ненавиджу нацистів. Я не дозволю нікому експлуатувати тему Геноциду єврейського народу з метою вбивств інших людей. У даному випадку — українців. Я вважаю, що Росія спекулює на темі Голокосту, фашизму.  

НЖ: Торік у березні у вашій синагозі жило сотні людей. Які історії вам найбільше запам’яталися?

МРА: У нашій синагозі жили не лише євреї, а й українці. Ми з Чернігова щодня евакуйовували по 300 людей. Вони були налякані, голодні і холодні. Згодом  жінок з дітьми відправляли за кордон. Було дуже багато різних вражаючих історій. Розкажу символічну. У перші дні повномасштабної війни до нас евакуювали 92-річну бабцю на ім'я Рахель. У 1941 році її встигли закинули в останній потяг, який виїжджав з Києва. Якби тоді цього не зробили, вона була  б у Бабиному Яру. То була її перша евакуація, вона втікала від німців.  А зараз  їй довелося тікати від росіян. Разом з донькою ми вивезли її в Кишинів і далі не знали її долі. А через 2-3 тижні мені прислали статтю у німецькій газеті з історією цієї жінки. Вона померла у Мюнхені. Свого часу її врятували від німців,  вона втікала від росіян і померла в Німеччині. Така собі символічна історія. 

НЖ: Як Ви почали займатися благодійністю? 

МРА: Я робив це ще до війни. Але з початком повномасштабної почав допомагати евакуйовувати людей. Паралельно, за свої гроші, купив в Ізраїлі  15 великих медичних наплічників. У них було все для порятунку військових. Загалом ми привезли близько півтисячі наплічників. Спочатку ми передавали їх у різні військові частини. А потім я зрозумів, що потрібно давати лише тим, хто перебуває на передовій або цивільним, які постійно під обстрілами. І коли я отримав фідбек від людей, що наші медичні наплічники врятували десятки життів, зрозумів, що є щасливою людиною. Я радію з того, що причетний до порятунку людей. Адже немає нічого ціннішого. Ми багато чого робили і продовжуємо робити. Моя позиція така — роби все, у чому є потреба. Ми не робимо це для піару. Ми робимо це для порятунку більшої кількості людей. Також у мене багато часу займає спілкування із ЗМІ. Чому я з вами зараз розмовляю? Я зрозумів, наскільки важливо донести всьому світові правду. Інформаційна допомога є не менш важливою. До війни я не любив давати інтерв’ю. І зараз не люблю це робити. Але я це роблю через «не можу».

У нас у Торі є така заповідь: «Не стій на крові ближнього свого». Тобто Тора забороняє нам бути байдужими, коли когось поруч вбивають. Тож я часто намагаюся донести правду іноземцям про те, що відбувається в Україні. 

НЖ: Ви неодноразово їздили на схід України з гуманітарною допомогою. Чи не було у вас страху їхати туди, де постійно стріляють?

МРА: Страшно. Я розмовляв з військовими. Немає такого солдата, який не боїться. Це нормальний стан. Але коли ти зайнятий якоюсь доброю справою, то в тебе немає часу боятися. Ми були у Херсоні, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС і була евакуація людей. Я тоді привіз джип, який плаває, і на ньому  ми відправилися рятувати людей. З іншого берега Дніпра по нас почали стріляти. Поруч з нами був приліт. Нам пощастило, що була вода, й уламки нас не зачепили. Було неприємно. І я дякую Всевишньому, що вберіг нас.

Читайте також: «Ніхто не хоче бути зґвалтованим чи вбитим»: ізраїльський досвід під час війни

НЖ: Ви самі родом з Росії, народилися у тодішньому Ленінграді. Чи лишилися у вас там рідні? Чи підтримуєте з ними зв'язок?

МРА: По-перше, я не з Росії, а з Радянського Союзу. Скажімо так, з російської частини Радянського Союзу. У мене там є дуже далекі родичі. Я ні з ким не спілкуюся. У мене там похований батько, який, до речі, пережив блокаду Ленінграду. 

НЖ: Чи спілкуєтеся ви з головним рабином Росії Берлом Лазарем? 

МРА: Він мені жодного разу не телефонував. Я знайомий з ним. Проте, теж не дзвоню. Я завжди кажу, що в Україні можу говорити, що я хочу. Можу  висловити свою думку «за» чи «проти» президента, і мені ніхто нічого не зробить. А ось в Росії — це небезпечно. Там за слово «мир» можна отримати 10 років тюрми. 

НЖ: Як ви вважаєте, що може зупинити Путіна?

МРА: Я не знаю, що його може зупинити. Україна своєю єдністю, самовідданістю показала всьому світові, що можна боротися зі злом. Україна зупинила таку велику армію. Так, на жаль, дуже високою ціною, але, впевнений, Бог з Україною. Як і що його зупинить, не знаю. Але, згадайте, Радянський Союз розвалився — ніхто в це не вірив. А він розпався, як карточний будинок. Зло не може довго існувати. Головне, що ми на стороні добра і ми повинні його робити. 

НЖ: Ви багато їздите світом, зокрема, зустрічалися з американськими конгресменами. Що намагалися їм донести?  

МРА:  Я побачив, наскільки моя думка є важливою для них. Це як погляд збоку. Я розповідав, що Україна — демократична країна, яка добре розвивалася до війни, яка має свободу слова, вільні вибори, можливість вибору релігії і в якій рівень антисемітизму нижчий, ніж в Європі та Росії. Я пояснював, що відбувається в Україн,і і говорив, що не можна втомлюватися від цієї війни. Адже це не лише наша війна. Сьогодні українці гинуть, аби захистити і ваше мирне життя. Тому, ви не маєте права сидіти спокійно, дивитися телевізор і пити каву, дивлячись, як вбивають інших. Це мій меседж, який я намагаюся передавати всюди.   

НЖ: Як вони реагують? Чи є успішні результати таких спілкувань? 

МРА: Так, звичайно. Я просто не можу розповісти вам подробиці, але були випадки, коли саме моє спілкування та переконання вплинуло на ухвалення дуже серйозних рішень. 

НЖ:  Якою ви бачите Україну після перемоги? 

МРА: Маю надію, що Сингапур буде заздрити Україні. Але для цього потрібно не лише виграти війну з Росією, а й перемогти корупцію та хабарництво всередині країни. Це дуже важливо. Я — оптиміст. Я вважаю, що все буде добре, ,бо хороших людей набагато більше, ніж поганих. І, звісно, світло переможе темряву. Перемога буде. Я в це вірю!

Напередодні нового 2024 року Sestry поцікавились в українок, які знайшли прихисток від війни в різних країнах світу, підсумками року, який минає. Ми поставили такі запитання:  Що вам приніс 2023 рік? Які були здобутки, важливі події та успіхи? Що ви втратили в 2023 році? Які очікування маєте від 2024 року? Де будете зустрічати Новий рік? І яка фраза найбільше вам запам’яталася?

Публікуємо відповіді українок з Нідерландів, Франції, Данії та Чехії. А як на ці запитання відповіли б ви?

Катерина Бессараб

29 років, податкова аналітикиня. З березня 2022 року знаходиться в Чехії.

«До повномасштабного вторгнення я працювала податковим аналітиком у державному секторі. Маю вищу освіту в сфері IT. Мій громадянський чоловік — в’язень Кремля. З 2020 року я здійснюю його правозахист і координую всі процеси щодо його звільнення».  

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Мого чоловіка політв’язня Олександра Марченка незаконно затримали 17 грудня 2018 року на окупованій території Донецької області співробітники так званого «МГБ ДНР» і засудили за статтею «Шпигунство» до 10 років позбавлення волі. Зараз він відбуває термін у виправній колонії суворого режиму №8 в Улан-Уде (Бурятія). Отож, переїхавши до Чехії, маю змогу зустрічатись з представниками європейських урядів і розмовляти про долю політв’язнів. Це новий для мене досвід. І мій здобуток.

Також я закінчила курси соцпрацівника й працювала в міжнародній організації MRIYA UA, допомагаючи українським біженцям. Отримала досвід проведення зустрічей англійською як перекладач-синхроніст.

Вивчення нової для мене чеської мови та культури цієї країни — теж здобуток. Але зустріч зі Вселенським Патріархом Варфоломієм, напевно, — найбільша моя удача. Ця зустріч настільки мене вразила, що я перезавантажила своє життя. Зокрема, вперше знялася в голлівудській стрічці, в другорядній ролі. І це перемикання повернуло мене до життя.

‍2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найголовніше: надію! Надію, що війна закінчиться швидко, надію, що чоловіка повернуть додому за обміном у найближчій час.  ‍

3. Які ваші плани й очікування від 2024 року?

Хай закінчиться війна і повернеться мій коханий чоловік додому. Хочу стати вільною у своїх бажаннях і досягати їх. Маю багато планів на 2024 рік, зокрема — знайти цікаву роботу, бо в 2023 році закінчується моя робота соцпрацівником. Ще планую вдосконалити чеську мову.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Мрію — в Парижі. Ніколи там не була. Їду туди за особливою енергетикою міста, щоб мати сили триматися і наступний рік.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Диво чекає на нас десь поряд на межі з розпачем».

Леся Шелест

47 років, журналістка, Нідерланди.

Директорка телерадіокомпанії  ТРК «Тростянець» в Тростянці Сумської області. Одружена, має двоє дітей.

1. Що вам приніс 2023 рік? Які здобутки, важливі події, успіхи?

У квітні 2022 року я з сім’єю переїхала зі Львова до північних Нідерландів. Працювала на овочевому заводі — по вісім годин на день, в холоді, виконуючи дуже важку фізичну працю. Але в серпні 2023 року я повернулась в Україну, адже вперше в своїй кар’єрі отримала дуже відповідальну посаду директорки ТРК «Тростянець» і вирішила, що маю приносити користь своїй державі. Це рішення далось нелегко, бо я на деякий час розлучилась з дітьми. Вони залишились з бабусею в Нідерландах, бо там безпечніше. Ми регулярно спілкуємось по відеозв’язку, вони вчаться у школах, знають англійську й вчать нідерландську. Вони щасливі.

Я пишаюся новою роботою: ми робимо програми про військових, відео про загиблих героїв та їхні родини, волонтерів, розповідаємо про життя в деокупованому прифронтовому місті, яке знаходиться за 30 кілометрів від кордону з Росією. Про те, як вдається виживати й відновлюватись. Допомагаємо збирати кошти для допомоги ЗСУ.

Зі здобутків можу назвати й те, що мої чотири авторські оповідання увійдуть до збірки й незабаром будуть опубліковані. Також у місцевому виданні Тростянця про мене вийшла велика стаття-інтерв’ю. Ще я почала вести цикл програм з психологом, це нове для мене амплуа. Продовжую вивчати англійську, маю явний прогрес.

Пишаюся тим, що живу в батьківському домі та маю можливість підтримати літню маму, зробити її життя щасливішим і не таким самотнім. І тим, що повсякчас зустрічаю людей, які знали, пам’ятають і шанують мого тата Олега Шелеста, який протягом сорока років працював журналістом у Тростянці. Його не стало у 2017 році.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Найбільший мій смуток — те, що я живу з дітьми у різних країнах, а також усвідомлення: війна може тривати довго і потрібно бути морально готовою до цього.  

У порівнянні з європейськими — стали меншими доходи, але я розумію свою місію, я зробила свідомий, і, безумовно, правильний вибір, повернувшись до України.

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Планую забрати дітей до України і сподіваюсь, що безпекова ситуація буде стабільною, наскільки це можливо. Будуть опубліковані мої новели в літературних збірках. Планую й надалі активно вести блог про своє життя, й, можливо, почати писати книгу. Про це мене давно наполегливо просять читачі. Хочу й далі працювати в ТРК, розвивати локальне телебачення.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Поїду в гості до своїх дітей в Нідерланди, звідки ми разом полетимо до Португалії.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

Фраза українського публіциста Віталія Портнікова, що нам, українцям, на довгі роки доведеться звикнути до думки, що поруч в кімнаті — тінь смерті. Найчастіше говорила «Я тебе люблю» — своїм дітям, мамі та чоловіку.

Ольга Авраменко

40 років, HR-менеджерка, з березня 2022 разом з донькою мешкає у Франції.

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

Моя донька вступила до ліцею, а я — до університету ILCF, де активно вивчаю французьку мову. Знайшла свою другу половинку. Він бельгієць, давно мешкає у Франції. Познайомили нас спільні знайомі, він — як і я — багато років один і шукав своє кохання.

А ще у мене була історія. Опинившись у Франції, я бралась за будь-яку роботу, працювала в аеропорту, в барі, займалась прибиранням, бо потрібно було винаймати житло. Згодом знайшла роботу в пекарні, працювала там пів року, і хоча сама робота була нескладна, це було пекло. Адже хазяйка дуже дивно себе поводила: кричала на всіх, кидалась різними предметами тощо.

В результаті мені урвався терпець, я вирішила піти, але звільнення перетворилося на сім кіл пекла, бо хазяйка не віддавала мені документи протягом трьох місяців. Довелось винаймати адвоката, бігати по судах, збирати велику купу паперів, тим не менш я перемогла, отримала своє та ще й на додачу — грошову компенсацію.

Ця перемога мене дуже надихнула. Інших знайомих українців також. Де б ми не були, який страх не відчували б перед іншими країнами, системою, чужими законами, все одно не можна здаватись, але гідно й наполегливо виборювати своє.

2. Що ви втратили у 2023 році?  

Близький звʼязок зі своєю країною. У 2022 дуже хотілось додому, я сумувала, кожен день були сльози й думки: «Тільки б повернутись!». У 2023 році я звикла до думки, що моє життя поки що йде у Франції. Допомогли друзі з кола людей, які рятувалися від війни, французькі знайомі та, певно, людська природа, адже щоденні виклики й завдання відволікають від болісних думок.  

3. Які ваші плани й очікування від 2024?

Очікую вивчити мову до рівня С1 і знайти гарну роботу, яка буде мене надихати.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

З коханим, його батьками, сестрою, братом та дітьми, тобто його донькою і моєю донькою в Бельгії.

5. Фраза року, яка запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Вірте в себе, в свою долю, в свої сили — і все здійсниться».

Алла Шоріна

проєктна менеджерка, з квітня 2022 року мешкає в Данії.

Працює в данській компанії IVAEKST та  Європейсько-Українському бізнес-хабі (Копенгаген). Мама двох дітей.

1. Що вам приніс 2023? Які здобутки, важливі події, успіхи?

2023 рік за відчуттями — як 5-7 звичайних років. Гуртожиток для українців у Данії, де понад 200 людей, травмованих війною, постійне напруження через відмінність данської та українських культур, відчуття, що на всі задачі просто не вистачає ані сил, ані часу.

Тілом я в Копенгагені, а серцем — в Україні. Протягом цілого року продовжувала шукати факти, що перемога наближається. Щодня, дві години в транспорті на роботу — з роботи, я слухала огляди від експертів про ситуацію в Україні, а потім шукала вже подкасти та мотиваційні лекції, як впоратися зі стресом від цієї інформації. Адже в Данії дуже сильний соціальний стандарт говорити про хороше, бути позитивним, радісним та натхненним. А як бути натхненним, коли мої друзі, колеги гинуть на фронті, а в телефоні раз у раз лунає повітряна тривога, яку я не вимикаю, бо там — мої рідні, друзі та батьки?  

Разом з тим життя в двох світах навчило мене, знаходячись у капсулі своїх переживань, бути позитивною й активною в новому для мене данському суспільстві. Ще одне з моїх надбань — однодумці, яких пощастило зустріти через волонтерство. Ми проводимо події, важливі для української спільноти в Данії (ІТ День з Microsoft, культурні заходи), а також намагаємося збирати донати для України.

Успіх і радість — з січня моя донька Сніжана почала навчання в гімназії Копенгагена. Їй подобається. І я рада, що після складного періоду в минулому році, коли ми боролися з данською системою за право української дитини завершити українську школу онлайн, зараз вона має стабільність в освітньому плані.

Ми вдвох продовжуємо вивчати данську мову. Маленька Данія стала надійним другом України в цій війні, і я вчу мову через повагу до їх внеску в допомогу нашій країні.

2. Що ви втратили в 2023 році?

Здатність мріяти. Намагалася вести лист з мріями та бажаннями і не змогла. В Копенгагені я мала можливість зустріти відомих людей, стратегів з міжнародної політики. Я ставила їм свої запитання «чому» й «коли» і не отримала ті відповіді, які хотіла б.

Працюючи в волонтерському центрі в передмісті Копенгагена, я познайомилася з сотнями українців, які, як і ми з донькою, приїхали в Данію з одним наплічником. Я слухала історії, спонтанні зізнання людей про те, як ця клята повномасштабна війна почалася для них, де вони були, що бачили, як рятувались і яким був їхній шлях від 24 лютого до цього волонтерського центру, де вони отримали й міцно тримали кастрюльку чи літнє взуття. Слухала про Маріуполь, Сєвєродонецьк, Київщину, Херсонщину, Харківщину, про десятки неназваних міст і сел, про надзвичайно драматичні події. Напевно, це також вплинуло на те, що я втратила мій оптимізм, здатність бути легкою та радіти.

3. Які ваші очікування від 2024?

Чекаю на перемогу України. Спільно з колегами планую зробити низку освітніх проєктів для наших співгромадян в Данії та Україні, які допомогли б створювати колаборації із залученням ресурсів данського суспільства. А ще в 2024 я хотіла б мати відпустку, поїхати на тепле море і вперше з початку війни дочитати хоча б одну книгу.

4. Як будете зустрічати Новий рік?

Різдво та Новий рік планую провести вдома в Києві.

5. Фраза року, яка найбільше запам’яталася або яку часто промовляєте самі?

«Це не назавжди»...

Її картини є в колекціях родини Клінтонів, Бреда Пітта, Джорджа Клуні, Софі Лорен і Ніколя Саркозі, в її жилах тече королівська кров, а обличчя увіковічене в монументі Незалежності на Майдані. Христина Катракіс — американська художниця й галеристка, а також посол Фонду ООН в Україні. Як громадянка США вона могла б виїхати від війни за океан, натомість разом з чоловіком організувала пункт гуманітарної допомоги у Ворохті, а також збір коштів та доставку речей першої необхідності з-за кордону. Понад сто тисяч людей вже отримали допомогу завдяки її діяльності. При цьому Христина та її команда вже майже два роки працюють на голому ентузіазмі, не отримуючи за свою діяльність ані копійки.

На сьогоднішній день широкомасштабна міжнародна місія «Be the light» забезпечує необхідним вимушених переселенців у різних куточках України, допомагає військовим частинам, рятує тварин з окупованих територій та лінії фронту тощо. Христина та її чоловік Роман багаторазово їздили на передову, евакуювали людей, вивозили колони з-під обстрілів. Нещодавно Forbes Baltics визнав Христину Катракіс однією з найвпливовіших людей з балтійським корінням в Україні.

«Син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!»

Дарія Горська: Христино, вітаю з черговою нагородою. У Forbes Baltics вас включили завдяки дідусю — литовському історику і археологу Симону Гедиміну-Пільке. До того ж у ваших жилах тече кров останнього короля Грузії та Вірменії, королів Сардинії та П’ємонту, грецьких і українських митців, польських принців і графів...

Христина Катракіс:  Я — як кетчуп Heinz 57, в якому купа різних приправ. Дуже пишаюся своїм родом, своїми пращурами. Зокрема — польськими. Це давня родина Ржевуцьких, вони були багатшими за самого короля і фінансували багато історичних військових походів. Моя пра-прабабця Евеліна Ганська була дружиною Оноре де Бальзака, завдяки їй були збережені й видані тексти Бальзака. Маєток Евеліни знаходився в селі Верхівня на Житомирщині. У радянські часи родину було розстріляно більшовиками, навпроти маєтку встановили пам’ятник Леніну. Скільки я зверталась до різних структур з проханням зняти цей пам'ятник — ніхто не реагував. Тоді ми самі розбили його кувалдами. Сподіваюсь, колись там все ж стоятиме монумент Евеліні й Бальзаку.

ДГ: Ви говорите польською?

ХК: Вільно. З дитинства говорила з однією бабусею польською, з іншою бабусею і дідусем — грецькою, з батьком — українською. Тато щотижня давав мені вчити новий вірш Шевченка, а в неділю я мусила його розповідати перед пам’ятником Тарасу Григоровичу. Так я вивчила Кобзар. Але оскільки з десяти років жила у Сполучених Штатах (мого батька запросили робити великий монумент в Чикаго і вся родина переїхала туди), то думаю я переважно англійською, адже вчилася та працювала я в Америці. Тож, коли у 2011 році повернулась до Києва, українську довелося вчити наново.

ДГ: Ваш батько Анатолій Кущ ліпив монумент «Незалежність» з вас. У сестри Либіді теж ваше обличчя. Коли бачите ці пам’ятники, впізнаєте в них себе?

ХК: Не думаю про це. А от син Марко, коли їде біля стели на Майдані, завжди каже: «О, мама!» Це кумедно виглядає з боку.  

«Марія Примаченко подарувала мені свою картину й сказала: “Це червоний звір, який проковтнув зорі”. А незабаром вибухнула ЧАЕС»

ДГ: Ви малюєте з двох років. Коли батьки почали помічати ваші здібності до образотворчого мистецтва?

ХК: Я була дивною дитиною. В дитячий садок не ходила, любила шахи, вигравала турніри навіть з дорослими. Обожнювала книжки, у чотири роки прочитала Іліаду та Одісею. Малювання було моєю першою мовою, якою я доносила світу свої думки.

ДГ: А коли вам було шість, стався Чорнобиль, який поділив ваше життя на «до» і «після», адже ваша родина мешкала зовсім поруч з ЧАЕС…

ХК: Ми жили в Ораному — це саме на межі 30-кілометрової відстані до реактору. Села, що були ближче, евакуювали, а наше — ні. Я була дитиною, події в Чорнобилі здавалася мені чимось неймовірним, навіть містичним. А незадовго до того, як сталася аварія, її передбачила сама Марія Приймаченко. Ми приїхали до відомої художниці разом з мамою — Марія вийшла нам назустріч така гарна, блакитноока, вже на милицях. Подарувала мені свою картину і сказала: «Дивись, це — червоний звір, який проковтнув зорі». А незабаром вибухнув четвертий енергоблок ЧАЕС. Я досі бережу ту роботу Приймаченко, і вважаю Чорнобиль звіром, який проковтнув зорі.

В ніч аварії сталася ще одна дивна річ: до нас в хату залетів кажан і заплутався у мене у волоссі, потекла кров. Мій дід-грек сказав, що то дуже погана прикмета. А на ранок я побачила, що трава на полі стала срібною. Вона сяяла під сонцем!

Це зараз ми розуміємо, що то був радіаційний пил. А тоді ніхто нічого не знав, на вигін випустили корів, ми пили те молоко... За тиждень у мене з’явились радіаційні опіки, рани, які не гоїлись. Потім набрякло горло, пухлини душили мене  — почалися проблеми з щитовидкою. Разом з іншими постраждалими дітьми мене вивезли до Львова  — без батьків. Лікарні не хотіли нас приймати, бо ми — чорнобильці. По дорозі супроводжуючі декілька разів зупиняли автобус, нас змушували роздягатись, обливали холодною водою зі шлангів, давали йод і кагор. Я пам’ятаю апарат, яким вимірювали мою накопичену дозу радіації — я фонила страшенно. Мені зробили операцію на щитовидці, після якої мама декілька тижнів тримала мене на руках, щоб я не захлинулась кров’ю. Я їй надзвичайно вдячна за те, що вона мене виходила.

Наслідки Чорнобиля я відчувала все життя. Довго не могла завагітніти, потім стався викидень, а коли, зрештою, народила дитину, вона померла на шостий день з діагнозом «чорнобильське серце» — це коли серце все в маленьких дірочках. Я дуже тяжко пережила цю втрату. Ще й тому, що мій тодішній чоловік фактично кинув мене в лікарні з помираючою дитиною. Я подала на розлучення. Щоб не збожеволіти, писала, виливала свій біль у картини. Моя серія «Зона» виставлялась у найбільших музеях світу і виграла міжнародну премію «Freedom to create».

ДГ: Кожна ваша серія — це історія кохання, болю, втрати. Чи не важко вам продавати свої роботи? Як ви відриваєте їх від серця?

ХК: Для мене написати картину — це як дитину виносити і народити. Але відривати від себе не боляче. Коли картина вже написана, вона для мене перестає існувати, я відпускаю її в світ, як відпускають від себе дорослих дітей. У мене вдома немає жодної з моїх робіт, крім тих над якими я працюю. Бо якщо вони висітимуть на стінах, я завжди буду думати, що можна було б покращити. Це дратує. Картина має йти в світ і виконувати свою місію  — викликати у людей емоції. У мене вдома вона цього не зробить.

ДГ: Ваші роботи є в колекціях видатних голлівудських акторів, президентів України, США, Франції. Чи є покупець, яким пишаєтесь найбільше?

ХК: Зазвичай я просто дізнаюсь від дилерів, що мою роботу придбав хтось із знаменитостей. Це, звісно, приємно. Але буває, що пасивні стосунки художник-покупець переростають у щось більше. Так, наприклад, сталось з Мері Ламберт (знаменита голлівудська режисерка й кліпмейкерка, яка, зокрема, знімала кліпи Мадонни — Ред.). Вона відчула мою серію «Зона» так глибоко, як ніхто інший. Мері стала моїм другом і творчим партнером. Вона збирається знімати серіал про Чорнобиль на основі історії дитячих спогадів Silver Fields, які були видані в США. Я працювала художником-постановником в її фільмах. Ще одна однодумиця  — дружина співака Боно Елі Г’юстон, яка заснувала міжнародну Чорнобильську організацію в Ірландії. Для мене це дуже важливо, адже після втрати своєї дитини я теж багато допомагала дітям, постраждалим від наслідків Чорнобильської катастрофи.

«Знаю жінку, яка сама врятувала десятки людей з розстріляної росіянами автомобільної колони»

ДГ: Христино, чому ви вирішили переїхати з Америки в Україну?

ХК: Після розлучення з першим чоловіком і смерті дитини я жила в Греції, розписувала церкву Святого Миколая на острові Мілос. Мені подзвонили з Києва і запросили стати куратором музею сучасного мистецтва. Мене нічого не тримало — я закінчила розпис церкви і поїхала в Україну. Тут познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком Романом.

ДГ: В музеї?

ХК: Ні, у себе вдома (сміється). Мені потрібен був переклад одного документа на німецьку мову, а Роман — лінгвіст, і тоді саме повернувся з Мюнхена. Наші спільні знайомі його порекомендували. З першого погляду, з першої чашки кави було відчуття, що ми одне одного знаємо все життя. За рік до того циганка на острові Мілос мені наворожила це кохання. Вона сказала: «Твій чоловік прийде до тебе додому». «Він що, сантехнік чи електрик?»  — засміялась я. «Ні, каже. Ти з ним познайомишся через спільних друзів». Так і сталося. Ми вже десять років одружені. Нашому сину Маркові  — вісім. Він  — Боже благословення нашій родині.

До речі, саме з ініціативи Романа почався той волонтерський рух, який пізніше виріс у міжнародну місію допомоги українцям «Be the light».

А сталося все так: 24 лютого о 5 ранку наш шестирічний син Марко прокинувся від вибухів: «Мамо, що це?» «Війна, синку». Наступного дня ми виїхали до Західної України. Єдине, де вдалося знайти житло, щоб переночувати — Ворохта. Ранком Роман пішов в місто купити їжі, але полиці в магазинах були порожніми, а люди все прибували і прибували.

В перший день приїхало дві тисячі переселенців, за тиждень було вже п’ять тисяч. Роман сказав: «Треба організовувати пункт допомоги і підключати всі контакти, всі ресурси, інакше в містечку скоро почнеться голод». Навколо нас згуртувалося багато людей  — і місцевих, і приїжджих з Маріуполя, Мелітополя, Енергодара. У Ворохті й досі є склад, де люди за картками ВПО (внутрішньо переміщена особа — Ред.) можуть взяти все, що необхідно: речі, їжу, засоби гігієни, одяг. Разом з місцевою владою вдалося переробити бази відпочинку на пункт постійного безкоштовного проживання для ВПО. Організувати триразове харчування, для хворих і літніх людей  — лікування. Ворохта  — це справжній курорт. Але роками утримувати там людей буде неможливо, тому зараз ми намагаємося потихеньку долучати переселенців до реального життя, роботи, волонтерства. Багато з тих, кому ми допомогли, тепер теж хочуть допомагати.

Ще я дуже пишаюсь, що до нашої місії долучилися українські міністри й високопосадовці, відомий продюсер й актор Енді Коэн, продюсер Чарльз Уэсслер  — лауреат прімї «Оскар» за фільм «Зелена книга». І наш головнокомандувач Валерій Залужний, разом з яким наша місія може допомагати не тільки цивільним, але й воїнам на фронті.

Крім діяльності гуманітарного хабу в Ворохті, ми передаємо допомогу  — їжу, медикаменти, засоби гігієни  — до інших областей, їздимо туди самі, щоб вручити ці речі в руки тим, хто їх потребує. Туди де небезпечно  — Костянтинівка, Куп’янськ, Часів яр, Бахмут  — мій чоловік їде зі своєї командою, а я залишаюсь з дитиною. Роман  — кризовий координатор ООН, ініціатор багатьох проєктів. А ще він працює в міжнародній розвідці. Іншими словами, саме він забезпечує нашу родину. Адже я вже майже два роки нічого не отримую від Фонду ООН за свою волонтерську діяльність.

Раніше успішно працювала художницею, куратором і координатором проєктів, але вже два роки робити це немає можливості, бо кожен мій день зараз присвячений місії.  

ДГ: Але ж ви все одно пишете?

ХК: Зараз працюю над новою серією робіт, що присвячена пережитому під час війни. В нашому архіві просто неймовірні історії, про які  — прийде час  — дізнається весь світ. Наприклад, про розстріляну під Макаровом колону. Там були літні люди, машини з написом «ДІТИ», але бурятів це не зупинило, вони відкрили вогонь з танків і БТРів. Одну бабусю так пошматувало, що частини її тіла летіли на її ж онуків. Коли її, все ще живу, витягли з машини, вона попросила: «Добийте мене». На що ворог їй відповів: «Нєт, ми же нє убійци». А своєму товаришу сказав: «До утра она нє доживьот». «Та хто ти такий, щоб вирішувати, скільки мені лишилось жити?»  — обурилась ця красива літня жінка. І вижила. На зло ворогу. Зараз вона в Німеччині разом з родиною.

Була й інша історія  — Олени Самойленко, яка самотужки вивезла цілу колону з-під обстрілів. Їй було тоді 33 роки, вона родом зі Здвижівки, коли в їхнє село зайшли росіяни, танки стояли в кожному дворі. Люди два тижні ховалися по підвалах, почали голодувати. Потім ті, у кого маленькі діти, по ночах намагались перебігати до тих, в кого є корови, а їх стріляли по ногах. Людям не було що втрачати, вони вирішили виїжджати колоною. Ми до них добратись в той час не могли, ці населені пункти були під контролем чеченців. Під Макаровом колона потрапила під обстріл. В перших машинах ніхто не вижив  — люди були просто потрощені. Їх витягали з машин і закопували при дорозі. Поранених, скривавлених просто кидали на землі помирати. Одна жінка вирішила спробувати врятувати людей. В її чоловіка була розтрощена голова, старший син контужений, за дочку мама страшенно боялась, що росіяни її згвалтують і вб’ють (там дівчина-підліток, справжня красуня), а молодшому  — три рочки. І ось вона вночі пробралась через очерет до сусіднього села й перетягла з собою кого могла. Але як забрати тих, хто не може йти? І вона, ризикуючи життям, пішла домовлятись з росіянами, щоб вони дали їй можливість вивезти поранених. І таки переконала їх! Їй навіть машину дали. Ця жінка сама перетягнула дітей і дорослих  — поранених, стікаючих кров’ю — до авто, сіла за кермо й повезла їх до шпиталю. А потім повернулася за іншими. Вона таких ходок зробила п’ять чи шість. І врятувала  — одна  — всю колону. Такі історії закарбовуються в пам’яті назавжди.

Так само як історія з прикордонником. Уявіть: третій день війни, ми на кордоні з Румунією зустрічаємо нашу першу фуру з гуманітарною допомогою. Прикордонник, дивлячись на наші паспорти  — мій і мого шестирічного сина, питає: «А що ви тут робите? Ви ж американці. Чому не виїжджаєте?» «І що, кинути всіх помирати, кинути Україну? Хто ж тоді буде допомагати, як всі виїдуть?»  — здивувалась я. І цей дорослий чоловік раптом... заплакав.

ДГ: Варіант виїзду ви взагалі не розглядали?

ХК: Ми допомогли виїхати багатьом родинам, але самі вирішили залишитись. То був свідомий вибір кожного, навіть Марка. Я з ним одразу поговорила серйозно, прямо спитала, чи хоче він, щоб я його вивезла за кордон. Марко сказав, що разом з татом залишиться і буде захищати Україну. Так і сталося. Він вже два роки з нами  — розвантажує фури, доставляє речі дітям, які приїхали зі сходу. І дивлячись їм в очі, чуючи їхні історії, завжди каже: «Мамо, нам не можна зараз нікуди їхати. Ще стільком людям потрібно допомогти! От закінчиться війна  — поїдемо на море». У Марка є навіть медаль від Залужного за його допомогу Україні. У сина своя місія, і ми ним дуже пишаємось. Тому ні про який виїзд до США навіть не йдеться. Журналісти називають мене символом України через те, що у стели Незалежність мої риси. То скажіть, якщо я, символ країни, втечу, що ж тоді буде з Україною?

Вона допомагає нужденним вже 18 років. Адріана Поровська — відома у Польщі соціальна працівниця, директорка Камілійської місії соцдопомоги та  волонтерка. Порятунок безхатченків у Варшаві та повернення їх до нормального життя — до повномасштабного вторгнення це був один з основних напрямків роботи Поровської. Після початку великої війни волонтерка активно допомагає українцям, які від російських бомб втекли до Польщі. А ще Адріана Поровська є номінанткою першої нагороди «Портрети сестринства». Редакція міжнародного журналу Sestry заснувала премію, щоб відзначити жінок, які з початком великої війни зробили неоціненний внесок у підтримку України проти російської агресії.

Наталія Жуковська: У Варшаві зросла кількість безхатченків. Серед них, у тому числі, й українці. Хто ці люди? Чому обирають таке життя?

Адріана Поровська: Ніхто не обирає бути бездомним. Часто це люди, які мають психологічні проблеми. У них немає сили волі та бажання боротися за покращення своєї долі. Багатьом людям, які приїжджають до Польщі сховатися від війни, дуже важко. Вони не знають польської мови, дехто втратив майно або навіть рідних. Вони не мають відчуття безпеки. Ще донедавна таким людям надавали тимчасове житло. Утім зараз таких можливостей усе менше й менше. Ціни на оренду житла у Польщі, а особливо у Варшаві, дуже зросли. За невелику квартиру площею 40 квадратних метрів треба заплатити чотири тисячі злотих. До цієї суми додайте так званий депозит за місяць, а то й два. Тобто, щоб орендувати квартиру, людина повинна мати одразу 10 000 злотих. Для багатьох людей це дуже складно. Ще одна категорія людей, які перебувають на вулиці, — це алко- і наркозалежні. І тут ми намагаємося залучати психологічну та терапевтичну допомогу. До слова, шукаємо щоб спеціалістів, які володіють українською мовою, щоб люди мали можливість поговорити про свої проблеми рідною мовою. 

НЖ: Від початку повномасштабної війни в Україні ви разом з іншими волонтерами зустрічали у Варшаві біженців з України та допомагали їм. У чому конкретно полягала ваша робота?

АП: З перших днів війни я була на Західному залізничному вокзалі і координувала роботу. Тільки уявіть, лише там ми зустрічали 8000-10000 людей щодня. Вони потребували практично всього. Ці люди сиділи на лавці чи на своїх речах і казали: «Я не знаю, що мені робити далі». Були й такі, що хотіли потрапити в іншу європейську країну до своїх родичів чи до тих, хто пропонував їм прихисток. У цьому ми теж допомагали. Та одного дня я помітила, що навколо дуже багато хаосу: всі кудись біжать, не дуже зрозуміло, хто цим керує. Так у мене народилася ідея розділити волонтерів на три типи. Найважливішими були ті, які розмовляли українською або російською мовами. Ці волонтери були у червоних жилетах. У синіх — ті, хто допомагали носити валізи, а також людям з обмеженими можливостями. Волонтери у зелених жилетах підходили пропонували допомогу на місці. У нас були  листівки з картою вокзалу, де були вказані місця з безкоштовним Wi-Fi, туалетом, з місцями видачі телефонних карток, з точками з їжею та чаєм, а також зонами для відпочинку. 

НЖ: Ви бачили тисячі людей, чули їхні історії. Яка з них вразила найбільше? 

АП: Одного разу на автовокзалі мене зупинила літня жінка. Їй було понад 80 років. Вона ледве ходила. Бабуся схопила мене за руку і попросила допомогти їй донести багаж. Однак виявилося, що її автобуса на місці немає. Жінка подумала, що він поїхав геть. Вона почала кричати, що там діти. Щоб ви розуміли: величезний вокзал, там стояло чимало транспорту, а її автобус від’їхав. Однак, згодом з’ясувалося, що він просто перепаркувався в інше місце. Я 40 хвилин шукала його і знайшла. В автобусі на бабцю чекали онуки, старшому на вигляд було років 10.  Ця родина вони їхала до Гданська. У них було багато речей, у тому числі, перев’язаний мотузкою матрац. Також пам’ятаю молоду 20-річну дівчину. Ми зустріли її на вокзалі, вона їхала до Парижа. Я запитала: «Чому саме туди?».  Виявилося, що вона у соцмережах познайомилася з хлопцем. Утім, ніколи його не бачила, але він запропонував допомогу. Ми кажемо: «Послухай, хіба це гарна ідея йти до незнайомої людини? Ти не знаєш, хто він». На щастя, їй вдалося зв'язатися з батьками і поговорити. Вона прийшла до мене і сказала: «Моя мама теж вважає, що це погана ідея. А що мені робити?». І тоді ми шукали місце, де вона могла б нормально жити, продовжувати навчання. Із речей у неї був лише один маленький наплічник. І ми дали їй найнеобхідніше. Як подяку вона принесла мені українську шоколадку. Ну, як тут не плакати? Зрештою, вона поїхала до Голландії. Я й досі підтримую з нею зв'язок. І таких історій багато.   

НЖ: Як нині змінилося ставлення поляків до українців?

АП: Насправді ставлення до українців не змінилося. Просто є люди, яким властиво писати якісь негативні коментарі, наприклад, у соціальних мережах.  Коли я їх бачу, одразу пишу, що думаю. Я намагаюся відповідати і показувати, що то не є думка більшості поляків. Я зовсім не здивуюся, якщо ті хто пишуть негатив про українців, є представниками російської пропаганди. Їхня мета — сіяти паніку, ворожнечу між поляками та українцями. Вони хочуть показати, що українці використовують нас або, що поляки кривдять українців. Ми всі і так добре знаємо, що у будь-якій країні є хороші та погані люди. Так само, як і в Польщі, і в Україні. 

НЖ: За останніми соцдослідженнями, майже 70% поляків підтримують прийняття біженців з України, 25 — проти. Такими є результати дослідження від CBOS. На вашу думку, як  нині виглядає ситуація з підтримкою поляками українців? 

АП: Ми все ще перебуваємо на Західному залізничному вокзалі у Варшаві. Маємо дозвіл від Мазовецького воєводи. Із початком зими може збільшитися кількість українців, які їхатимуть  до Польщі. Принаймні  до кінця лютого ми будемо присутні на вокзалі. Наразі інші потреби і масштаби допомоги. Загалом ми допомагаємо із вивченням польської мови, із пошуком роботи. У нас є  український коворкінг. Ми організували робочі місця для дівчат з України. Орендували приміщення, тепер там  працює перукар, дівчата роблять манікюр,  є косметолог. Відтак, жінки можуть заробляти гроші. Коли я до них приходжу на каву, мені теж роблять манікюр. А ще у нас є можливість орендувати жінкам з дітьми квартири. Це все завдяки моєму проєкту з Тайванем. Ми — католицька організація, але подружилися з буддистами, які жертвують нам гроші на допомогу жінкам з України. У нас є кілька таких квартир. Також на вокзалі іноді ми зустрічали підлітків без супроводу дорослого. У Польщі, за законом, діти до 18 років є неповнолітніми. Тож такі діти могли б потрапити під опіку поліції. Але щоб уникнути цього іноді, я брала їх до себе додому. Згодом за ними приїздили  їхні батьки. 

НЖ: Чи прибувають зараз нові люди? Хто вони і звідки? 

АП: Три тижні тому були. Проте не всі зараз звертаються за допомогою до волонтерів. Іноді хтось заходить випити чаю, з’їсти бутерброд чи просто перепочити, роздрукувати квиток і поспілкуватися.  Іноді хтось просто приходить поміряти тиск чи  випити пігулки від головного болю. Щодня приїздить десь 160 людей. Дехто навпаки повертається до України. Є також ті, хто повернулися назад з Америки до Польщі. Знаю дві такі родини. Одні повернулися через місяць. Вони зрозуміли, що в Америці їм буде однозначно складніше. Я допомогла  їм знайти роботу і орендувати житло.

НЖ: Якщо проаналізувати 18 років вашої роботи, що вас мотивує продовжувати свою справу?  

АП: Я почала працювати у 2006 році. Одного разу журналіст запитав мене про це, тоді я йому сказала, що насправді мого чоловіка дуже дратує постійна моя відсутність вдома. Допомагати — це просто частина мого життя. Я завжди була такою людиною, яка допомагає іншим.  Я не можу стояти осторонь, коли комусь погано або відбувається несправедливість. Я просто люблю людей. Нещодавно я йшла разом зі знайомим повз вокзал і помітила на одній з лавок маму з двома дітьми та котом. Я попросила його зачекати на мене. Пішла до цих людей і поговорила. Виявилося, що вони сиділи там аж два дні. Їли якісь бутерброди, хтось приносив їм чай, але ніхто їх не питав, чи є їм куди піти. Мій знайомий тоді мені сказав: «Це неймовірно, що ти їх помітила. Ти бачиш речі, які інші люди не бачать».

НЖ: Як реагує родина на вашу діяльність? 

АП: У мене є один син і чоловік. Вони звикли до такого ритму життя. Мій син практично виріс там, де я працюю. Коли він був малим, то дуже часто хворів, тож фактично був тут зі мною. Одного разу навіть був репортаж про нього. Журналісти, які приїжджали знімати матеріал про безпритульних, помітили мого сина. Вони запитали: «Чи знаєш ти, хто такий безпритульний?».  Він тоді сказав, що це Юзек, Мар'ян та пан Крістофер. Він, знаючи імена всіх цих людей, не зміг як дитина дати визначення терміну «безпритульність», але він знав їхні мрії та потреби. Зараз йому 17. Він активно займається різними видами спорту, має багато друзів. Ким він стане у житті, я не знаю. Але, думаю, колись він буде робити те, що роблю я. Іноді кажу йому, щоб він був ветеринаром, бо цим котам треба допомагати, або юристом, тоді допомагатиме мені у складних справах. А,  може, стане лікарем. Тоді ми разом поїдемо в Африку допомагати людям.

НЖ: Що важливо пам'ятати, допомагаючи іншим?

АП: Насамперед просто запитати: «Чим я можу вам допомогти?». Це не складно. Одного разу на вокзалі я познайомилася з парою, яка на ці питання довго не відповідала. Не говорили, куди їдуть далі. Лише згодом довірилися і сказали, що їдуть до Росії. Для них це було важке рішення, але у них там залишилося двоє синів. І вони сказали, що більше нічого і нікого не мають. Звісно, що це було їхнє рішення, я не мала права їх зупиняти. У таких випадках я просто розповідаю, які ризики можуть бути у разі ухвалення того чи іншого рішення. Але сам вибір лише за людьми.

НЖ: Чи думали ви, що у сусідній з Польшею країною вибухне така кривава війна? 

АП: До початку війни мені це взагалі не спадало на думку. Я була переконана, що цього не буде. А тепер я знаю, що це може статися по всій Європі. Росія і Білорусь — величезна загроза для всіх нас. І ми повинні щось з цим робити і бути готовими до цього. Але також потрібно мати багато друзів. Я вірю, що польсько-українська дружба буде збережена, хоча й бачу, що відбувається на кордоні. Я розумію транспортників. Кожен бореться за своє. Але, на мою думку,  питання блокади має бути вирішено дуже швидко нашими керівниками, українськими і польськими, щоб це все не використовувала російська  пропаганда. Бо від цього сильно можуть постраждати як українці, так і поляки. Для мене це було б великою особистою поразкою, тому що я багато чим пожертвувала впродовж цих двох років. Я не працювала по 8 годин, я допомагала по 20 годин поспіль. Я пожертвувала своїм професійним та особистим життям. Але я знаю напевно — моя дружба з українцями є міцною і справжньою.

НЖ: Андріано, а про що ви мрієте?

АП: У професійному плані маю дві мрії. Перша — у нас є будівля, де я хотіла б організувати долікарняну та післялікарняну допомогу для самотніх людей. Це великий проєкт. Мені на нього потрібно 6 мільйонів злотих. І друге — я б дуже хотіла створити волонтерський центр для всього світу. Тобто я хотіла б навчати у Польщі людей, які хочуть бути волонтерами, які могли б одразу виїхати на місце гуманітарної катастрофи. А особисто? Я хотіла б, щоб мій син був хорошою, розумною, щасливою людиною. Також моя сестра у травні має  народити ще одну дитину. Я б хотіла, щоб вона народилася здоровою і щоб це  була дівчинка, адже поки що у нас народжуються лише хлопчики. І звісно, мрію,  щоб закінчилася війна, щоб до влади у Польщі прийшли розумні люди, і ми разом показали силу і єдність, завдяки якій Путін швидше відступить. Світ має допомогти побороти те зло. 

Протягом багатьох років 24 лютого було для Оксани Мироненко радісним днем – річницею весілля її батьків. Вони жили у місті Щастя Луганської області, яке після подій 2014 року залишалося підконтрольною Україні територією.

В 2014 році, коли російська армія зайшла до її рідного Луганська, Оксана та її чоловік посадили двох своїх дітей на останній евакуаційний потяг, а самі залишились в місті рятувати поранених росіянами людей. Далі були окупація, переїзд з Луганська на Київщину, нове життя… Яке незабаром знову зруйнували росіяни. Розстрілявши батьків Оксани, які в перші дні великої війни намагалися евакуюватися з Бучі.

З того часу життя лікарки присвячене порятунку інших людей. Свого батька, якого Оксана оперувала самотужки. Переселенців, задля допомоги яким вона започаткувала благодійний фонд. Та українським військовослужбовцям, яких Оксана безкоштовно оперує по всій країні.

«Навіть в мить загибелі обличчя мами залишалося чистим і красивим»…

Буквально за день до повномасштабного російського вторгнення Оксана та її сестра Юля вмовили батьків приїхати до неї на Київщину.

— Ситуація на Луганщині загострювалась, і ми вирішили, що для мами з татом краще звідти виїхати, — згадує Оксана Мироненко. — 23-го лютого вони переїхали до нас у Бучу. А вже вранці 24-го Київ почув перші вибухи. Навіть попри те, що ми пережили на Луганщині, я до останнього не вірила, що можлива повномасштабна війна.

До приходу росіян у нас в Луганську було прекрасне життя. Ми працювали (ми з чоловіком обидва лікарі), будували плани. Ніколи не забуду, як, рятуючи дітей, ми посадили їх разом із моїми батьками у потяг на Київ, і цей потяг виявився останнім. Ми з чоловіком залишилися, бо не вірили, що може статися окупація. А пораненим була потрібна наша допомога. Потім окупанти кілька місяців не випускали нас з міста. Для терористів, які захопили Луганськ, ми були цінним ресурсом — їм потрібні були лікарі. У певному сенсі це мене навіть врятувало. Окупанти творили з жінками страшні речі — були і побиття, і зґвалтування. Але мене не чіпали, бо я була їм потрібна.

Коли розпочалася повномасштабна війна, моїй дочці виповнилося 10 років. Добре пам'ятаючи, що окупанти робили з дівчатками її віку на Луганщині, я моментально прийняла рішення вивозити дітей. І ми з чоловіком поїхали, а мама з татом вирішили залишитися й почекати нас в Бучі. У нас свій гарний деревʼяний будинок в лісі, в якому ми жили останні три роки — коли знову почало здаватися, що життя налагоджується. Приїхавши на Київщину у 2014 році як біженці, ми пройшли непростий шлях. Але згодом знайшли хорошу роботу у приватній клініці «Добробут» та крок за кроком облаштувались на новому місці.

Батьки Оксани прийняли рішення покинути Бучу лише 4-го березня. У дорозі зателефонували — і це була остання розмова Оксани з мамою.

— Я на той момент разом із дітьми була у друзів у Києві, а чоловік повертався з чергування у клініці, де вже приймали поранених, — згадує той трагічний день Оксана. — Я попросила маму бути максимально обережною: не розмовляти по телефону, стежити за навігатором і у разі чого вертатися. Проїзд, через який батьки планували проїхати до Києва, несподівано виявився закритим. Мама згадала, що є ще одна дорога. Хто ж міг знати, що там уже стояли російські війська...

Коли по автівці батьків відкрили вогонь, мама з татом зупинилися. Вибігли із салону, але швидко зрозуміли, що сховатися ніде, і повернулися назад у авто. Росіяни знову почали стріляти. Сестра саме в цей час розмовляла з батьками по телефону й чула постріли, після яких мама з татом перестали відповідати. Вона в сльозах намагалася до них докричатися. І, зрештою, їй це вдалося — тато, який був поранений, але живий, її почув. Батько прийшов до тями. Побачив, що мама загинула. Вона була поранена в голову та в груди.

Тато Оксани пізніше сказав, що навіть в ту мить обличчя мами залишалося чистим і красивим…

«Я зібралася, відключила емоції та прооперувала тата»

Двері пасажирського сидіння було заблоковано, тато не міг дістати маму з машини. Йому довелося там її залишити. Взявши телефон та якісь документи, батько вийшов із машини сам. Знову почалася стрілянина. Машина вибухнула. Тато встиг добігти до найближчого подвір'я, сховався в сараї і знепритомнів. І вже коли прийшов до тями, повідомив мені телефоном, що мами більше нема. Намагаючись опанувати себе, я сказала йому, як перев'язати поранену руку і почала обдзвонювати всіх, кого тільки могла – шукала варіанти, як витягнути звідти тата.

Через знайомих волонтерів Оксана вийшла на людей, які знаходились за сто метрів від описаного її татом сараю. Завдяки їхнім інструкціям батько Оксани зміг дістатися їхнього будинку.

— Поранений тато йшов до них городами, під обстрілами, — каже Оксана. — Ці люди надали йому першу допомогу, після чого він із пов'язкою на голові та білою ганчіркою в руках пішки пішов до Ірпеня. На кожному з російських блокпостів його могли розстріляти. І врятувало його лише те, що при собі він мав паспорт з реєстрацією в Луганській області, що для окупантів було «пом'якшувальною обставиною». Коли тато вибрався на підконтрольну Україні територію, до зруйнованого Романівського моста його довіз кум, далі до Києва  - зять, а я вже одразу привезла його до клініки, де працюю. І сама прооперувала.

Знаю, що лікар не повинен оперувати своїх рідних, але шукати іншого хірурга ми не мали часу — ситуація була критичною. А татове поранення було саме за моїм профілем. Тому я зібралася, відключила емоції та зробила це.

Того ж дня Оксана прооперувала ще одного пацієнта — пораненого військовослужбовця. Після чого вся родина виїхала до Івано-Франківської області. У дорогу крім найнеобхідніших особистих речей Оксана взяла кілька валіз із хірургічними інструментами та медикаментами. І все це їй одразу знадобилося. Опинившись в Івано-Франківську, Оксана та її чоловік почали працювати в місцевому шпиталі, куди привозили поранених бійців з батальйону «Азов».

«На мої дзвінки не відповідала половина працівників адміністрації, бо знали: я телефоную з проблемою, яку треба вирішувати»

Оксана зайнялася ще й волонтерською діяльністю.

— Все почалося з дзвінка знайомої начмеда Сєвєродонецької лікарні, яка намагалася організувати евакуацію 18-ти поранених. Я домовилася, щоб цих пацієнтів прийняли у на Івано-Франківщині. В результаті ми привезли туди понад п'ятдесят людей. Знайти для всіх місця та організувати «швидкі», які мали зустріти поранених чи хворих, було непросто. Я виходила на місцеву владу, дзвонила чиновникам, приходила до них особисто. Найскладнішим в цьому процесі було навіть не знайти місце для пораненого чи хворого, а перемогти бюрократичну машину, щоб все організувати. Іноді й механізм уже є, а чиновники на місцях не хочуть нічого робити, і доводиться буквально змушувати їх працювати.

Складність була ще й у тому, що на Івано-Франківщині мене ніхто не знав. Уявіть, приходить до місцевого чиновника якась Оксана, яку він ніколи в житті не бачив — і починає йому розповідати, як і що він має робити. І хоча я не вигадувала ні для кого інструкцій, а лише намагалася добитися виконання вже існуючих, це далеко не всім подобалось. На мої дзвінки через деякий час вже не відповідала половина співробітників адміністрації області, бо знали: я дзвоню з проблемою, яку треба вирішувати.

Одночасно Оксана продовжувала оперувати поранених військовослужбовців. А також облаштовувати життя своєї родини: необхідно було знайти житло для оренди, відповідні умови для дітей та батька, який на той момент проходив реабілітацію. При цьому потік переселенців, яким потрібна була допомога, не зупинявся. Тоді в Оксани з'явилися перші помічники. Ці люди зараз працюють в її фонді й Оксана називає їх своєю родиною.

— Спочатку я не давала оголошень, що мені потрібна допомога. Люди приходили самі, — каже Оксана. — Наприклад, я прооперувала переселенку з Ірпеня — і її дочка захотіла до мене приєднатися. Або прийшов незнайомий хлопець, якого прислали до мене «поволонтерити», і в результаті співпраці став для мене майже рідним. Разом ми ставали ще сильнішими, ще наполегливішими. Ми розробили кілька схем розміщення переселенців — на турбазах, в будинках, шукати які нам допомагала спілка ріелторів. Самі ці будинки інспектували, облаштовували, знаходили речі, які потрібні людям у побуті. Для нас було важливо забезпечити людям нормальні пристойні умови. Селили в ці будинки людей, які евакуювалися з Донеччини, Луганщини, Харківщини, Миколаївщини.

«Перші кілька місяців війни я взагалі не спала»

Завдяки постійному контакту з волонтерами, які займалися евакуацією, нам вдалося об’єднати членів родин, що виїжджали у різний час і загубили одне одного. Деякі приміщення обладнали під територіальні центри для людей похилого віку. Так і утворився наш благодійний фонд, який розмістив по Івано-Франківській області понад 500 переселенців. Я назвала фонд «Наш сокіл» — на честь моєї мами, Наталії Соколовської.

Перші кілька місяців великої війни я взагалі не спала. Опинившись у відносній безпеці, одразу почала робити все, що могла. Шкода було, що у добі лише 24 години. Я намагалася врятувати якомога більше людей. Гадаю, в певному сенсі я рятувала і саму себе. Це був єдиний спосіб не думати про маму, не зациклюватись на горі. Я просто не мала часу на думки про себе.

Після звільнення Київщини українською армією я поїхала до Бучі. Була на місці, де загинула мама. На так званому цвинтарі машин, що згоріли, знайшла флакон її улюблених парфумів і ножиці для рукоділля, що розплавилися під час пожежі. Забрала ці речі собі на згадку…

«Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу»

Після деокупації Київщини чоловік Оксани повернувся додому. Він, як і до війни, працює в Києві хірургом, керує розподілом поранених військових по різних лікарнях в Патронатній службі Азова, організовує якісне, вчасне, ефективне лікування військових травм. Діти залишаються на Івано-Франківщині, а сама Оксана зараз їздить усією країною й оперує військовослужбовців. Причому робить це безкоштовно як хірург-волонтер.

Оксана - одна з небагатьох травматологів в Україні, які спеціалізуються на оперативному лікуванні пошкоджених периферичних нервів (при мінно-вибухових травмах периферичні нерви пошкоджені у кожного третього пацієнта). Кожна операція зі зшивання периферичних нервів — це багатогодинна ювелірна робота, від якої залежить, зможе пацієнт ворушити рукою чи ні.  

Паралельно Оксана встигає займатися справами фонду.

— Переселенців зараз приїжджає небагато, але роботи у фонді вистачає, — каже Оксана. — На жаль, допомога маломобільним біженцям на державному рівні так і не врегульована, тому це робимо ми. Організовуємо гуманітарну допомогу, доставляємо цим людям їжу, підгузки, медикаменти. Людина, що не встає з ліжка, не може самостійно з'їздити на прийом до сімейного лікаря за рецептом – ми допомагаємо. Як нам вдається забезпечувати таких людей усім необхідним? Це і гуманітарна допомога, і наполегливість у взаємодії із владою, і гранти, і донати. Останні бувають дуже рідко, але насправді важлива будь-яка допомога.

Як і раніше, я працюю травматологом у «Добробуті» (там я буваю два дні на тиждень), і як лікар-волонтер Штабу Оборони Прикарпаття оперую військовослужбовців по всій країні. У мене укладено договори з лікарнями. Часто сама ж і домовляюся, щоб в якійсь з цих лікарень прийняли пораненого — після чого їду туди зі своїми інструментами та оперую його. Як і в перші місяці війни, я не маю вихідних. У дні, коли немає операцій, займаюсь фондом. Я просто не можу інакше. Якщо не йду воювати на фронт, вважаю за свій обов'язок робити все, що можу в тилу. Як показав досвід, у стресовій ситуації я вмію зібратися й бути ефективною. Тож я намагаюся максимально використати цю свою особливість.

Мене часто питають, де беру сили. Джерел кілька. Моя сімʼя, близькі друзі, з якими у нас спільні цінності. Це постійне спілкування з неймовірними хлопцями з «Азова» (я є лікарем патронатної служби «Азова»), які не ниють, що «втомилися від війни», а мотивовані боротися далі. Це психотерапевт, розмови з яким допомагають мені простіше ставитись до того факту, що люди довкола різні, і у них можуть бути причини на ті чи інші слова чи емоції. Вбачаючи на своєму прикладі ефективність психотерапії, я зараз намагаюся впровадити її в систему реабілітації військовослужбовців. А ще мені допомагає розуміння того, що війна не закінчиться завтра. Що це марафон, який ми, незважаючи на всі труднощі, маємо подолати.

Скільки вдів у нашому суспільстві через вісім років війни на Донбасі та два роки  повномасштабної? Не менше, ніж майоріє прапорів на могилах українських військових. Жінки стають на заміну своїм чоловікам у строю, в щоденних справах країни, що воює, — у батьківстві, утриманні родини, обороні. Але чи вдається їм впоратися з власною втратою?

«Так, ти це можеш, тільки борись!» — відповідає журналістка, політик і військова, вдова загиблого героя Тетяна Чорновол. Про власний шлях боротьби Тетяна розповіла Sestry.

Поза очі мене обговорювали: «Вона ж гроші по загибелі чоловіка отримала!”

Якби не війна, цього року Тетяна та Микола святкували б 21-у річницю сімейного життя.

У фейсбуці Тетяна Чорновол згадує: «У мене було масштабне весілля. У мене була чудова сукня… Вона була з прокату. Дорога. Але після того весілля я не знала, як її здати. А викупити грошей немає… Що робити? Сукня була пропалена, залита воском, вином. Нижні спідниці чорні від диких танців… Реально чорні… Найбільш щасливий, інтимний спогад з весілля, це як на другий день ми удвох з Миколою плече-до-плеча стоїмо на колінах перед ванною і перемо в ній сім спідниць моєї весільної сукні... Ми її таки відіпрали і здали. Заплатили невеликий штраф за пропалену верхню спідницю. Так приємно згадувати, як ми її прали....Тільки заради цієї миті варто було жити і одружуватися».

Чоловік Тетяни, боєць батальйону міліції спецпризначення «Азов» Микола Березовий загинув під Іловайськом 10 серпня 2014 року, на початку війни.

Тетяна залишилася сама з двома дітьми — 11-річною Іванною та трирічним Устимом. І зі своїм невимовним горем. «Я закривалась у ванній і плакала. Мені так не вистачало мого чоловіка і було так глибоко боляче, глибоко боляче кожен день. Ніч за ніччю друга половина нашого двоспального ліжка залишалася пустою. Аби стало трохи легше, я поклала на це місце нашу молодшу дитину».

Несподівано для себе Тетяна стикнулася з лицемірством оточуючих. Поза очі люди обговорювали її: «Та вона ж гроші по виплаті отримала!»

«До мене як до вдови чомусь було негативне ставлення. І від цього було ще важче»…

Тетяна намагалась розібратися, в чому причина такого негативу. Чому суспільство не лише не сприяє реабілітації, а навпаки, буквально виштовхує таких, як вона.

«Одна справа — розлучитися, інша — втратити чоловіка. Коли люди розлучаються, закінчуються їхні стосунки — це просто життєва проблема», — розмірковує Тетяна. — Коли ж коханий чоловік гине, тут вступають у дію якісь зовсім інші механізми. Чому так? Мабуть, це особливість людської природи. У Китаї, наприклад, традиційно до вдів ставляться погано і навіть цього не приховують. А в нас намагаються, що називається, добити самотню самку. І таким чином можуть серйозно зруйнувати її життя. Принаймні в моєму випадку. Я ж так і не змогла знайти собі пару»…

«Якби не діти, то, може, взагалі вкоротила б собі віку»

Колись Тетяна працювала журналісткою та викривала корупцію Януковича, а під час Революції Гідності стала однією з найяскравіших її постатей. Влітку 2014-го як військова в складі полку «Азов» вона бере участь у звільненні Маріуполя, а в жовтні 2014-го обирається в парламент за списком молодої на той час політичної сили «Народний фронт» і стає урядовою уповноваженою з питань антикорупційної політики та штатною радницею міністра внутрішніх справ. Та нові публічні ролі тільки множать негатив щодо неї, який несеться лавиною після втрати чоловіка. Обговорювати її почали не лише на кухнях, а й у мас-медіа.

«Коли я отримала виплати по загибелі чоловіка, одне з провідних українських інформаційних видань надрукувало новину, що антикорупціонерка Чорновол за рік збагатилася на мільйон, — згадує Тетяна. — І в новині навіть не було пояснення, що насправді я отримала виплати по загибелі. Як це міг сприйняти читач? Тільки так, ніби антикорупціонерка стала корупціонеркою. Для мене це був великий психологічний удар».

Тетяна тоді часто говорила про втрату чоловіка у своїх виступах та на телеетерах.

«Я згадувала чоловіка та його загибель, бо коли згадуєш, це ніби повертає якусь його часточку до життя». І якось на одному з телешоу відомий ведучий звинуватив Тетяну, що вона спекулює на пам'яті загиблого чоловіка. «Він став на всю країну розповідати, що я піарюсь на смерті свого чоловіка. Як вдові таке чути? Я кожного дня бачу очі своїх  дітей, які залишилися без батька. А він сидить в теплій студії, клює мене несправедливими словами, і паралельно люди дзвонять в прямий етер, аби його підтримати. Можете собі уявити?»

Попри успіхи в політичній кар’єрі Тетяна знаходилась у глибокій депресії. Щоб не з'їхати з глузду, працювала без відпочинку. «Я за п’ять років депутатства ні в відпустці, ні на вечірках, ні навіть в гостях не була»…

Вона займається підготовкою законодавчої бази для повернення в державний бюджет коштів, викрадених Януковичем та його поплічниками. 28 січня 2015 року Державна служба фінансового моніторингу заблокувала 1,42 млрд доларів на рахунках нерезидентських компаній, пов’язаних з Віктором Януковичем, близькими до нього посадовцями та пов’язаними з ними особами. Лишалося законно повернути кошти на рахунки держави. Та в країні, де навіть після перемоги Революції Гідності немало проросійських політиків залишилися в парламенті і мали потужний вплив на держструктури й медіа, реалізувати це було нелегко.

«Мені було дуже погано. Бракувало елементарної підтримки. Люди обливали мене брудом. По суті, за хороші речі, які я намагалася зробити для своєї країни. Але коли ти таке робиш, якісь багаті дяді втрачають свої багацтва. Якщо гроші надходять до держбюджету, значить, вони зникають у когось з кишень. Ось чому мене тоді так сильно «мочили». Мало кого в цій країні «мочили» так, як мене. І поруч вже не було чоловіка, який мене завжди підтримував. Це було не життя, а суцільне пекло. І якби не діти, я б, може, взагалі вкоротила собі віку».

«Чому вони сміються над моєю мамою?» — не могла зрозуміти моя донька

В 2016 році частину вкрадених колективним януковичем грошей вдається повернути — у держбюджет на 2017 рік потрапляють надходження від спеціальної конфіскації коштів корупціонерів на суму 10,5 мільярдів гривень. Частина цих коштів пішла тоді на оборону країни. А Тетяна, аби відволіктися від поганих думок, вирішила піти вчитися військовій справі:

«Закінчила курси офіцера запасу артилериста у 2018 році. Ще в 2014-му на фронті я чітко зрозуміла, що ця війна не закінчиться так просто. Велику війну й агресію Росії я чекала, була в ній впевнена — причому з підліткового віку».

У 2019-му Тетяні доводиться пережити черговий стрес — цього разу через свою політичну діяльність. Під час президентської передвиборчої кампанії  проти політичних опонентів на повну використовувалися брудні методи боротьби. Родина загиблого героя Березового виявилась до цього не готовою. В один із зимових днів під час  відпочинку з бабусею та дідусем у Буковелі дочка Тетяни побачила на одному з центральних телеканалів гумористичний скетч. Об’єктом жартів була Тетяна Чорновол.

«Крутиться 95-й квартал. І там показують мене. Якісь окремі кадри та невдалі фотографії. Всі навколо ржуть, ха-ха — психічно хворих вибирають у Верховну Раду. Моя донька бачить, як вони знущаються, починає плакати й питає мого тата: «Чому вони сміються над моєю мамою?». Це був жах!

Щоб не зірватися, Тетяна дістала мольберт і фарби і почала малювати. Вона ділилася картинами в фейсбуці. Найчастіше малювала себе — сильну, красиву й впевнену, в червоній сукні та з автоматом. «Це справді була реабілітація, адже я втікала в той всесвіт, який малювала. Усі мої картини життєствердні».

«На моєму особистому рахунку п’ять ворожих танків. І це замало»

В 2019 році до влади в країні прийшов Володимир Зеленський і політична партія «Слуга народу». Змінюється уряд, прокуратура, слідчі органи й підходи до сприйняття подій нещодавньої історії. Справи Майдану переглядаються у несподіваний спосіб — у квітні 2020 року Тетяні Чорновол повідомляють про підозру і розпочинають проти неї кримінальне провадження за начебто підпал офісу Партії регіонів. У медіа вона, як завжди, виглядає стійкою. «Мене і на Майдані вбивали, і в чотирнадцятому році я теж була на фронті, і кілька разів до в’язниці намагалися посадити. Я ветеран трьох революцій», — коментує Тетяна. І продовжує вивчати військову справу.

«Перед самим вторгненням я перекваліфікувалася на протитанкістку і була впевнена, що головна битва відбудеться під Києвом. Решта — аби відволікти увагу. Була абсолютно впевнена, що це буде велика танкова атака з боку Чорнобиля по правому берегу. І все, що можна було на той час зробити — встановити протитанкову зброю. Позаяк я була членом комітету нацбезпеки і оборони, то знала, що найкраща протитанкова зброя — вітчизняного виробництва. І буквально за два тижні до початку війни я закінчила курси протитанкістів на КПП «Луч». Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, молодший  лейтенант Чорновол відвезла 12-річного сина до своїх батьків і пішла на фронт. І в перші ж кілька діб вже працювала з протитанковим ракетним комплексом «Стугна».

«Це така велика стокілограмова снайперська гвинтівка, яка стріляє по танках й іншій бронетехніці, патрони до якої важать тридцять кілограмів і яка стріляє на п’ять кілометрів. Ракета керується лазером. І я цю ракету веду до самого її попадання». Невдовзі після початку повномаштабного вторгнення Тетяна стала справжньою профі у своїй справі. «На моєму особистому рахунку п’ять танків. Це, звісно, замало. Але повірте, це дуже велика робота». Вона зізнається, що знайти себе в армії їй допомогла правильна оцінка своєї ролі.

«Жінці насправді важче реалізуватися в чоловічому колективі, але є свої фокуси, як це зробити. Немало молодих дівчат хочуть разом з хлопцями бігати в бронежилетах з автоматами, стріляти ворога впритул з десяти кроків. Але природа чоловіка — завжди  захищати жінку. І присутність жінки в близькому бою створює для чоловіків певний дискомфорт. Тому хочу сказати жінкам одне — дуже важливо спеціалізуватися. Коли у жінки є спеціальність, яка на цій ділянці фронту дуже дуже потрібна, вона на своєму місці».

Сьогодні Тетяна — старший лейтенант, командир протитанкового взводу. В її підпорядкуванні десятки чоловіків.

«Жінці, звичайно, важко командувати чоловіками, — ділиться Тетяна. — Чесно кажучи, я не розумію, чому природа зі мною так несправедливо поступила, зробивши мене жінкою (сміється. — Ред.), але я вже призвичаїлась. Хотіла б бути вправнішою. Відчуваю, що мені бракує знань, не встигаю всьому навчитися. Насправді, я середнячок. Звичайно, не найгірший протитанкіст, не найгірший командир протитанкового взводу, але і не найкращий. А в мене комплекс відмінниці. Хочу бути найкращою».

«Мій Микола для мене зараз більше живий, ніж навіть п'ять років тому»

Кримінальне провадження проти Тетяни Чорновол призупинили на час війни, а зосередженість на меті вибити ворога з України допомогла їй знайти сенс після смерті чоловіка.

«Я гладіатор — живу одним днем. Слава Богу, що війна почалася в такий час, що діти вже великі, я можу менше про них хвилюватись. Жити одним днем легко. Життя грає зовсім іншими фарбами. Не так дістають проблеми, не так тисне тягар відповідальності за завтрашній день, просто радієш дню сьогоднішньому. Життя грає абсолютно новими фарбами. Зрозуміла, що народжена для цього! Я все своє життя готувалася. Це моя робота, те, що мені в кайф і що в мене найкраще виходить.

Люблю ходити в розвідку, ховатися, облаштовувати позиції та побут в складних умовах, перевіряти свою витривалість, люблю відчуття бою. І Стугна дає це відчуття

Адже ти знаходишся дуже близько від ворога. Бачиш, куди ти стріляєш і результат своєї роботи».

Сьогодні Тетяна вчиться літати на винищувачі F16. Мріє про те, щоб пройти маршем Перемоги Хрещатиком та звільнити Крим.

Але найпотаємніші мрії ділить з чоловіком Миколою — уві сні.

«Я себе ловлю на тому, що перестала його сприймати як мертвого. Він для мене зараз більше живий, ніж, наприклад, п’ять років тому. Він мені сниться. З особливою любов’ю розглядаю його фото. Я звертаються до нього вголос, а буває й так, що до когось з побратимів звертаюся, як до нього. Відбувається якийсь збій. Я називаю його ім’я і потім думаю — «Боже!...»

«Під час обстрілу стався приліт у наш новий будинок. Більше його немає»

Ірину Литвин-Комаровську український глядач пам'ятає як ведучу спортивних новин на Новому каналі та телеканалі ТРК Ера. Останні кілька років перед повномасштабною війною вона також викладала на курсах акторську та сценарну майстерність. У 2018 році Ірина з чоловіком та донькою в’їхали до нового будинку, який збудували самі. В Ірпені під Києвом. Там її сім'ю й заскочила війна. Евакуюватись вдалося в останній момент перед окупацією росіян.

— У лісі неподалік було чути автоматні черги, — згадує Ірина. — Перші п'ять днів війни ми просиділи в підвалі у сусідів, бо в нашому будинку не було жодного укриття. 2-го березня зуміли виїхати автівкою до Києва. А вже за кілька днів до нас у котеджне містечко зайшли кадировці. Там залишалося четверо сусідів, двоє з них незабаром загинули. Під час мінометного обстрілу стався прямий приліт у наш новий будинок — він повністю згорів.

Ми з донькою в цей час вже були далеко. Вирвавшись до Києва машиною, далі вирішили їхати потягом. Сіли до першого, що побачили на вокзалі — і так опинилися у Рахові Закарпатської області. Спочатку приїхали до села на самому кордоні з Румунією. Потім за порадою місцевих мешканців, які не справлялися з потоком біженців, пішки перейшли кордон. У Румунії зустріли священика, який розмістив нас у місцевій баптистській церкві. Нам у церковній залі постелили на підлозі матраци. Я була розгублена. Уявлення не мала, що робити й куди їхати далі.

І тут неочікувано зателефонувала подруга. Ще під час чемпіонату Євро-2012 у Києві вона познайомилася зі шведами й з того часу дружила з одним з них, Фредеріком. Я навіть якось на її прохання підвозила його в аеропорт. І тут виявилося, що родина друга Фредеріка – фермери, які мають власний будинок. І вони хочуть допомогти біженцям з України та шукають жінок з дітьми, яким готові надати прихисток. Незабаром мені написав сам Фредерік — розповів деталі та повідомив, що вони з друзями вже навіть зібрали гроші нам на авіаквитки. Так, не маючи часу оговтатись та все обміркувати, ми сіли на літак й опинилися в Швеції.

«Головний принцип життя шведів — no stress»

Невелике шведське містечко Вестерос, де була та сама ферма, розташоване за сто кілометрів від Стокгольма. Люди, які нас прийняли, мають великий будинок XVIII століття, в якому живе вже восьме покоління цієї родини. Спочатку ми спілкувалися з ними жестами — від стресу я забула навіть той мінімум англійських слів, які знала раніше. Щодо шведської, то ця мова була мені незнайомою та геть незрозумілою.

Нам одразу сказали, що ми можемо залишатися на фермі стільки, скільки хочемо. Вийшло, що ми прожили там цілий рік. Навесні 2022 року до Швеції приїхало багато українських біженців, їх розселяли по всій країні. Спочатку селили до гуртожитків, а потім підшукували соціальне житло. Зараз у Вестеросі близько 300 українських сімей, і більшість з них живе в соціальних квартирах, причому, наскільки мені відомо, біженці не платять ані за оренду, ані за комуналку. Ми з донькою також могли піти цим шляхом, але в такому випадку до видачі соціального житла нас могли б ще не раз переселяти по всій Швеції. Я подумала, що якщо є можливість, краще залишатися в тому місці, куди приїхали.

Ми оформили статус тимчасового захисту й стали отримувати виплати: шість євро на дорослого та п’ять євро на дитину на день. Таким чином ми з донькою на двох отримували трохи більше 300 євро на місяць. Для такої дорогої країни, як Швеція, це зовсім небагато. Проте на ці гроші можна прожити, бо українці мають багато пільг. Це безкоштовне житло, безкоштовний проїзд у межах комуни, допомога з продуктами та речами. Наприклад, тут є секонд-хенди, які відкрили спеціально для українців — і там можна безкоштовно взяти як пристойний одяг, так і меблі Ikea.

Мені здається, що Швеція — одна із найбільш соціально орієнтованих країн у світі. Тут все продумано, аби людям було максимально комфортно. Навіть не знаючи жодного шведського слова, ти не загубишся ні на вокзалі, ні в аеропорту, ні просто на вулиці — за такої кількості всіляких стрілочок та інструкцій це неможливо. Та сама історія з організацією роботи громадського транспорту, місцевих органів влади. За понад півтора року у Швеції я жодного разу ніде не бачила черги. Як кажуть самі шведи, їхній головний принцип по життю — «no stress» («без стресу»). Куди б ти не прийшов, ти не мусиш відчувати стрес.

Проте, за словами Ірини, без знання шведської мови жити в країні складно. Адже майже неможливо знайти хорошу роботу.

— Якщо знаєш англійську, жити у Швеції буде легше, адже більшість шведів вільно нею володіють, — каже Ірина. — Але з працевлаштуванням не допоможе навіть ідеальна англійська — потрібна шведська. Щодо вивчення шведської, то тут через велику кількість іммігрантів відкрили спеціальні курси, які з нуля готують людей до рівня, достатнього для виходу на ринок праці. На цих курсах по 5-6 годин шведської щодня. Але для українців вони стали доступними не так давно. Навесні й влітку минулого року шведи були впевнені, що війна не триватиме довго, тому завдання інтегрувати українців у суспільство шведська влада не мала. І лише за пів року, коли стало зрозуміло, що війна надовго, нам відкрилася можливість відвідувати такі курси. Але я на той момент уже працювала — тому зі шведською у мене поки що не склалося.

«Посіпака» на шведському цвинтарі

Першими варіантами заробити, які знайшла Ірина, стали фасування сіна та прополка.

— Влітку я підробляла в полях: виривала бур’ян, робила по 25 тисяч кроків на день, — каже Ірина. — З появою перших зароблених грошей зрозуміла, що не хочу сидіти на виплатах і щоразу думати, який продукт можу дозволити собі купити, а який ні. Потім з'явився варіант із фабрикою. Я фасувала сіно для коней у восьмикілограмові пакети. А далі вантажила ці пакети у кілька рядів. З моїми метр шістдесят доводилося піднімати їх вище голови, і це було дуже складно. Я довго не могла зрозуміти, чому двометрові «вікінги», які працювали зі мною на зміні, навіть не подумали мені допомогти. Коли за кілька тижнів вони зрештою обережно поцікавилися, чи не буду я проти, якщо верхні ряди складатимуть вони, я спитала прямо: «Чому не запропонували цього раніше?» І виявилося, що вони боялися мене образити. Швеція — феміністична країна, в якій пропозицію допомоги жінка може розцінити як образу — мовляв, чоловіки підкреслюють, що вони сильніші, ніж вона.

П'ять місяців роботи на фабриці далися мені тяжко. Я дуже втомлювалася. Від того, що постійно дихала сіном, з'явився хронічний алергічний кашель. А потім Марі — шведка, в сім'ї якої ми жили – знайшла для мене роботу в церкві. Я уявляла собі традиційну церкву, і була здивована, побачивши офісне приміщення. Виявилося, що це і є церква, а мені взагалі пропонують роботу на кладовищі поруч. На запитання, чи потрібно буде піднімати щось важке, директор цвинтаря запевнила, що максимум — відро землі. Не сказала тільки, що таких відер я підніматиму по 250 штук на день.

Обов'язковою умовою для прийняття мене на роботу була наявність водійських прав та водійського стажу. Територія цвинтаря велика, співробітники об'їжджають її на електрокарах. Ще була серйозна перевірка на алкоголь та наркотики. Це аналізи крові та сечі, які показували навіть стан моєї печінки. Майбутніх співробітників перевіряють так ретельно, тому що вони мають працювати з газонокосарками, тримерами та іншими електроприладами, де потрібно бути максимально уважним.

Що я тільки на цій роботі не робила… Копала могили, міняла в могилах землю, висаджувала клумби, косила траву. Літо 2022 року для Швеції було аномальним: спочатку через рекордну спеку, а потім — через дощі, які не припинялися з липня до жовтня.

Я по вісім годин на день працювала під зливою. На роботу брала по три комплекти спідньої білизни  — не рятували жодні дощовики, я промокала до нитки. Руки «задихалися» у гумових рукавичках, гель-лак злазив без жодного ацетону

До важкої фізичної праці додавався моральний дискомфорт — коли, наприклад, копаєш могилу для нової урни і натикаєшся лопатою на попередню урну… Отримувала я за свою роботу близько двох тисяч євро на місяць.

На похороні ми зазвичай присутніми не були — завданням «посіпак» (так я називала нас з колегами через жовту форму) було вирити могилу до того, як розпочнеться церемонія. Але, звичайно, я ці церемонії бачила не раз, і мене кожного разу дивувало, як спокійно шведи сприймають смерть. Можливо, це пов'язано з тим, що люди у Швеції здебільшого живуть довго та помирають після 90-а років. Родичі померлого замість сліз та голосіння говорять про те, яке щасливе життя прожила ця людина. Та й сам цвинтар тут є не стільки місцем скорботи, скільки місцем пам'яті. Тут люди вигулюють собак, катаються на гойдалках та велосипедах.

«Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто»

Ірина зізнається: втомлювалася так сильно, що не раз хотіла кинути роботу. Але не робила цього з важливої причини.

— Це навіть не гроші, — зізнається Ірина. — Це моя особиста історія. Коли я жила в Ірпені, з боку здавалося, що в мене все ідеально: чоловік, дитина, гарний будинок. Насправді ж я чудово знаю, що таке аб'юз, бо була у таких відносинах протягом 15-и років. Чоловік запевняв мене, що без нього я — ніхто. Я була фінансово від нього залежна, і що тільки він не робив, аби я не працювала. Всі мої заняття — і телебачення, і викладання — називав «дурощами».

Говорив: «Краще б ти замість цих дурниць зварила мені борщ»

Незадовго до війни я, не витримуючи постійного психологічного пресингу, пішла у терапію. Пропрацювала з психологом багато моментів, але, як і раніше, не розуміла, як і куди піти від чоловіка. Просто забрати дитину і зняти квартиру навряд чи було хорошим варіантом — в Києві він би знайшов спосіб зіпсувати мені життя. Символічно, що мій курс терапії закінчився 23 лютого 2022 року. За кілька днів до цього я казала своєму коучу, що, як і раніше, не бачу виходу. І запитала її: «Ти хочеш сказати, що 23 лютого я закінчу курс, а 24-го вранці моє життя раптом різко зміниться?» Зараз у мене мурахи по шкірі від цих слів. Згадуючи, як ми з донькою сідали в потяг на Рахів, я розумію, що бігла не лише від війни, а й від свого чоловіка…

Ми вже розлучилися. Як я й передбачала, мирно закінчити стосунки не вийшло — були суди, адвокати, серйозний конфлікт. Але я це зробила. Працюючи під зливою на цвинтарі, часто згадувала його слова: «Що ти без мене можеш? Ти ж нічого не вмієш. Ти не виживеш!» І я знову і знову доводила собі, що можу. Можу заробити грошей, можу жити без нього. Робота на цвинтарі допомогла мені закрити цей гештальт.

«Побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете»

Зараз у житті Ірини — нові стосунки. Її обранцем став Фредерік.

— Той самий Фредерік, котрий з першого дня у Швеції в усьому нам допомагав. Який, побачивши мене в аеропорту в Мальмо, одразу згадав, як я колись підвозила його до аеропорту в Києві, — розповідає Ірина. — Наші стосунки розвивалися поступово. Спершу це була дружба. Попри мою жахливу англійську, ми з ним одне одного розуміли. Фредерік показав мені, що стосунки можуть бути не тільки такими, як у мене були раніше. І партнери можуть бути не лише коханцями, а й друзями, які розуміють і поважають одне одного.

Шведські чоловіки сильно відрізняються від більшості українських. Я це бачу навіть на прикладі інших сімейних пар. Звичайно, люди скрізь різні, але тут рідко можна зустріти закомплексованого чоловіка, якому хочеться самоствердитись за рахунок жінки. Це пов’язано з менталітетом, з тим самим «no stress», в атмосфері якого виховують дітей. Тут навіть у школах до всього ставляться дуже просто. Не виходить якийсь предмет? Гаразд, вчи інший. Ніхто не буде змушувати, принижувати, залякувати. Головне — твоє ментальне здоров'я. У більшості шведів у пріоритеті сім'я, а не кар'єра чи багатство. Тут не прийнято прагнути шаленого успіху в кар’єрі або цілодобово працювати. У цьому суть відомої шведської філософії «Лагом» — брати від життя не все, а рівно стільки, скільки потрібно. Тут дуже мало бідних і так само мало дійсно багатих. Переважає здоровий середній клас. У сім'ї зазвичай працюють обидва партнери. Вони також по черзі йдуть у декрет. Якщо народилася дитина, а її батько не бере хоча б кілька місяців декретної відпустки, його на роботі просто не зрозуміють.

Є, звичайно, у сучасному шведському суспільстві й деякі крайнощі. Наприклад, Фредерік розповідав, що побачення зі шведкою – це коли ти сидиш у ресторані і думаєш лише про те, як ви платитимете. І питання зовсім не в грошах. Чоловік ламає голову, як не образити жінку своїм питанням. Якщо просто заплатиш сам, побачення, скоріш за все, стане останнім. Якщо запропонуєш заплатити навпіл, жінка може почати наполягати, що вона може заплатити за двох. І чоловік розуміє, що щоб він не сказав, незручна ситуація неминуча.

Щодо наших з Фредеріком стосунків, то за квартиру, яку ми орендуємо, платимо разом. Оскільки моя зарплата втричі менша за його, я поки що плачу тільки частину. Але ми одразу обговорили, що коли я почну заробляти більше, платитиму відповідно теж більше. Можливо, для нас це звучить дещо дивно, але тут такий підхід свідчить про рівноправність та фінансову незалежність обох партнерів.

У документах ми з Фредеріком записані як самбо — це означає, що ми є цивільними партнерами. У Швеції мало хто зараз вступає в класичний шлюб, пари здебільшого воліють жити як самбо протягом усього життя.

Нещодавно робочий контракт Ірини на кладовищі закінчився. І продовжувати його вона не стала.

— Я дала собі місяць відпочинку — хотіла насолодитися можливістю не прокидатися по будильнику о 5.20 ранку, — пояснює Ірина. — Але шукаю роботу в іншій сфері. Розумію, що з моїм рівнем шведської поки не можу претендувати на роботу, яка вимагає спілкування з людьми. Тому, думаю, це буде клінінг. Паралельно буду вести блог у Facebook. Хочу ділитися своєю історією та підтримувати жінок, які опинились у схожій ситуації. Ми всі зараз потребуємо підтримки.

25-річну вчительку математики Вікторію Андрушу росіяни викрали з дому її батьків на Чернігівщині у березні 2022 року за те, що вона передавала українським воїнам інформацію про техніку ворога. Звинувативши у шпигунстві, погрожуючи десятирічним ув'язненням і навіть вбивством, окупанти пів року утримували Вікторію в російських СІЗО та колоніях. Це були пів року тортур, принизливих допитів, постійного морального пресингу. Вікторія зізнається: розмови росіян, які їй часто доводилося чути, створювали враження, що вона перебуває в божевільні. Про те, як їй вдалося пережити полон, Вікторія Андруша розповіла Sestry.

«Побачивши в моєму телефоні фотографії російської військової техніки, окупанти сказали: «Це вона. Пакуємо її»

24 лютого 2022 року після перших вибухів Вікторія Андруша вирушила з рідних Броварів до своїх батьків в село в Чернігівській області. На той момент їй здавалося, що у селі буде безпечніше, ніж у багатоповерхівці під Києвом.

— Так думала не тільки я — у перші дні війни багато хто тікав до сіл і в результаті опинився в окупації, — розповідає Вікторія. — Вже 27 лютого наше село Старий Биків зайняли росіяни. Зайшовши до села, вони одразу ж розстріляли шістьох мирних мешканців. Четверо із загиблих були місцевими, а двоє, як і я, приїхали до рідних. Російські солдати грабували будинки та магазини, люди боялися виходити на вулицю. Максимум могли вийти надвір, щоб поділитися із сусідами запасами продуктів.

Приблизно за тиждень з моменту окупації росіяни почали глушити мобільний зв'язок. Але до цього ми мали інтернет, і, відповідно, була можливість контактувати з людьми на підконтрольній Україні території. Зокрема, з нашими військовими. Я не приховую, що робила це — передавала ЗСУ дані про переміщення ворожої техніки. Розуміла, що це може бути небезпечно, але хотіла хоч якось допомогти нашій армії. Коли у будинку почалися перебої зі зв'язком, знаходила у дворі місця, де ще ловив інтернет. Телефон був моїм єдиним вікном у зовнішній світ.

Наприкінці березня серед односельчан пішли чутки, що росіяни планують «зачистку». Друзі із сусіднього села попередили Вікторію, що окупанти заходять до будинків та забирають людей. Не минуло й кількох днів, як те саме почалося в Старому Бикові.

— Наш будинок був першим на вулиці, куди 25 березня увірвалися росіяни, — каже Вікторія. — Нас із батьками розвели по різних кімнатах. Окупанти говорили, що шукають зброю. Оглянувши все довкола та не побачивши й натяку на зброю, пішли. А за кілька хвилин зайшла вже інша група солдатів. Вони перевертали все догори дригом. Пізніше я зрозуміла, що вони зайшли до нашої хати не просто так — вони шукали мене. Знайшли мій телефон і, побачивши там фотографії своєї військової техніки, сказали: «Це вона. Пакуємо її». Окупанти сказали «Вдягайся тепліше, там буде холодно», вивели мене з дому і, посадивши в машину, відвезли до якогось льоху. У той момент мені було страшно не стільки за себе, скільки за батьків, адже я не знала, що відбувалося після того, як мене забрали. Росіяни могли зробити з ними все що завгодно. Це невідання зводило мене з розуму.

Ніч я просиділа в льосі, після чого мене повезли до наметового містечка, де окупанти зробили щось на кшталт табору для полонених. Дорогою росіяни говорили, що «все про мене знають», що я «ідейна» і в мене «промиті мізки». Я також не мовчала. Запитувала, як вони можуть «все про мене знати», якщо я в цьому селі навіть не живу. На їхні слова про те, що «скрізь нацисти та бандерівці», питала, де саме вони їх бачили. Росіяни не могли сказати нічого конкретного й у відповідь видавали інші штампи російської пропаганди — що у нас тут «скрізь біолабораторії» та інші нісенітниці. Вони не могли повірити, що я — проста вчителька. Не розуміли, навіщо в такому випадку я допомагала ЗСУ. Вигадували версії, що мене ще 2014 року завербувала СБУ й з того часу я — розвідниця чи агент під прикриттям. Запитували, чи маю я «доступ до секретки». Пізніше я дізналася, що вони ще раз приходили до будинку моїх батьків і влаштовували повторні обшуки, намагаючись знайти підтвердження своїм абсурдним теоріям. На щастя, батьки фізично не постраждали.

«Били кийками, бо не хотіли торкатись бандерівців руками»

Після кількох тижнів у наметовому містечку окупанти забрали Вікторію до Росії. Там почалися тортури — моральні та фізичні.

— Вперше росіяни вдарили мене в машині дорогою до Курського СІЗО, — каже Вікторія. — Потім було СІЗО, де все залежало від твого, як казали росіяни, статусу. Мій був не з найкращих, адже я «навідниця» і «коригувальниця вогню». Ставлення було відповідним. Постійні погрози — від «Сидітимеш десять років» до «Ми спалимо тебе живцем». Побиття, тортури електрошоком. Найчастіше вони били кийками — казали, що «не хочуть торкатися бандерівців руками».

Але бувало, що не стримувались і пускали в хід і руки, і ноги... Росіянам подобалося використовувати електрошокер і спостерігати, як полонені реагують. Якось після таких тортур мене повели на санітарну обробку. Там були полонені чоловіки, яким голили голови. Мені вказали на відро з їхнім волоссям і сказали, що зараз там буде й моє. В той момент я відчула, що втрачаю свідомість. Прошепотіла, що зараз упаду. Росіяни не повірили, повідомивши мені, що я «хороша актриса». А далі я впала на холодну підлогу...

Волосся мені дивом залишили, але погрожували поголити ще не раз. Найчастіше ця погроза звучала тоді, коли росіянам не подобалися відповіді на їхні абсурдні запитання. Вони могли, наприклад, спитати, скільки заповідей Божих. Коли я відповідала, що десять, перепитували: «А чи не дванадцять?» У СІЗО нам регулярно давали «завдання» — співати російські патріотичні пісні, цілувати георгіївські стрічки. Нам зачитувалися фрази з пропагандистських методичок про те, що ми «пропагуємо нацизм», що «Україною править Захід» і що наш президент — «американська маріонетка». Окрім щоденного читання нотацій із серії «діди воювали», росіяни вимагали, щоб ми вивчали вірші про війну.

Перший вірш називався «Вибачте, дорогі росіяни». Окупанти потім перевіряли, чи вивчили ми його, наказували «придумати під нього душевну мелодію». В ці моменти мені здавалося, що я не в СІЗО, а в божевільні.

Ми з дівчатками (спочатку нас у камері було троє, потім двоє) виконували ці ідіотські завдання лише тому, що розуміли: ми маємо дожити до обміну. Росіяни ж, схоже, вважали своєю місією нас «перевиховати». Казали, що «виведуть нас на вірний шлях». У мене навіть якось запитали, чи не хочу я залишитися в Росії та отримати громадянство. Я сказала, що хочу повернутись додому. «А якщо там вже буде не Україна?» — знущались вони. Я відповіла, що в такому випадку вчителькою не працюватиму, бо не знаю і не хочу знати російську мову. Звичайно, їм така відповідь дуже не сподобалася.

Розмови із серії «України скоро не буде» звучали постійно. Користуючись тим, що ми не мали доступу до інформації, росіяни намагалися переконати, що про нас, полонених, «вже всі забули». Ми з дівчатами розуміли, що наше головне завдання — не давати подібним думкам закрастись у голову.

Хоч би що росіяни говорили, треба розуміти, що це брехня і не реагувати. Це був один з наших способів не збожеволіти.

Другий спосіб, який ми практикували, аби зберегти розум та сили, ми називали «технікою витіснення». Це коли погані думки замінюєш розмовами про що завгодно — сім'ю, роботу, домашніх тварин, улюблені фільми та книги. Сидячи в камері, ми розмовляли годинами. До речі, ми називали нашу камеру моргом, бо на її стіні був вибитий напис «МОРГ». Потім, правда, нас перевели до карцеру... Але й це нас не зламало. Ми дозволяли собі плакати і від душі сміятися. Давати волю емоціям, нічого не тримати в собі. Це трохи допомагало.

Ще ми зрозуміли, що краще не думати про обмін. Перші кілька місяців я жила в очікуванні. У травні росіяни заявили, що розслідування справи стосовно мене закінчене і мені винесли щось на кшталт попереднього вироку про те, що якщо, повернувшись до України, я ще раз зроблю щось подібне, то вони мене знайдуть і судитимуть за усією суворістю російських законів. Після цього було сказано, що під час найближчого обміну мене відправлять додому. Я повірила і рахувала дні до цього обміну. А його не було й не було. В середині липня ми з дівчатами все зрозуміли й вирішили, що так далі не можна. Не варто тішити себе ілюзіями. Потрібно просто жити та сподіватися, що колись це врешті-решт станеться. Але не зараз. Коли пізніше нас перевели до жіночої колонії, я побачила там полонених, які тільки й говорили, що про обмін та Женевські конвенції. Подивившись на їхній виснажений стан, я пересвідчилась, що ми з дівчатами все робили правильно.

«Після полону стала боятися раптових дотиків»

Довгоочікуваний обмін стався у вересні 2022 року. Вікторію разом з іншими полоненими росіяни повезли до Брянської області.

— Хоча вони казали, що «везуть нас до Сибіру відбудовувати міста», я відчувала, що недалеко — кордон, — зізнається Вікторія. — Найбільшим щастям було почути українською «Раді вітати вас удома, в Україні». І голос мами, якій я одразу ж зателефонувала... Мені ще довго не вірилося, що весь цей жах скінчився. Озираючись назад, я розумію, що вижити і не збожеволіти мені допомогло правильне психологічне налаштування. Це допомогло не впасти в депресію і після обміну. Знаю випадки, коли люди, опинившись на волі, довго не можуть прийти до тями, їх переслідують страхи та нічні жахи. Я, на щастя, змогла перегорнути цю сторінку.

Це не означає, що я не згадую, що пережила. Це означає, що я навчилася концентруватись не на минулому, а на майбутньому. Іноді в голові трапляються флешбеки. Це як Facebook пропонує згадати, що ми робили в цей день рік тому. У мене фотографій із того періоду немає, але кадри спливають у голові. Іноді пробирає до тремтіння. У такі моменти головне вчасно сказати собі, що це минуле, яке скінчилося. Сказати й відчути, що зараз я в безпеці.

Після звільнення мені знадобилися лікування та фізична реабілітація. Вони пов'язані з травмами, які я отримала під час перебування в полоні. Зараз реабілітацію вже закінчено. Деякі наслідки залишились, але я навчилася з ними жити.

Я дуже хотіла повернутись до викладання в школі. Коли лікар дозволив вийти на роботу, це було великою радістю. Дуже вдячна колегам, які мене підтримали. Ніхто з них не ставив запитань із серії: «Ну, як воно там було в полоні?». Усі намагалися оточити мене турботою та розумінням. Окремою радістю була зустріч з дітьми. Спочатку було складно включитись у напружений робочий графік з походами в укриття під час повітряних тривог. Як вчитель я в таких випадках маю реагувати протягом секунди. Але й до цього я звикла.

Діти часто підходять просто поговорити чи обійнятись — я це дуже ціную. Із задоволенням обіймаюся з людьми, яких люблю, але після полону з'явилася нова реакція, якої поки що не можу позбутися: якщо хтось торкається мене, коли я цього не очікую, мені стає дуже некомфортно. Боюся таких раптових дотиків. Моє оточення вже про це знає та ставиться з розумінням. Сподіваюся, колись я зможу пропрацювати й цей момент.

Я досі спілкуюсь з дівчиною, з якою ми сиділи в одній камері. Ми стали подругами в неволі й підтримуємо одна одну після полону. Буває, обговорюємо те, що там з нами відбувалося, і в цьому випадку нас ці розмови не травмують. Швидше навпаки, допомагають знайти точки, на які можна спертися, аби йти далі. І радіти вже хоча б тому, що ми живі.

Ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр

Після того як Юлія Лелеко з двома дітьми приїхала до Варшави, стан її трирічного сина з розладом аутичного спектра сильно погіршився.

– Це був якийсь щоденний квест – дожити до вечора, – згадує Юля. – Протягом двох місяців Марко не вставав з ліжка та відмовлявся контактувати із зовнішнім світом. Ми зі старшим сином виявилися повністю залежними від настрою малого. І найстрашнішим було навіть не те, що він міг будь-де влаштувати скандал. Лякало, що син дедалі більше занурювався в себе, і з кожним днем шанси на те, що він навчиться нормально взаємодіяти з суспільством, танули на очах.

Будь-яка спроба поставити дитину на підлогу закінчувалася моторошною істерикою, разом з тим треба було ходити в магазини, забирати старшого зі школи і займатися побутом, який у новій країні був геть не налаштований. 

Маркові були вкрай потрібна поведінкова терапія та спеціалізований дитячий садок, але потрапити до такого садка можна було тільки з підтвердженим польськими лікарями діагнозом. Юлії довелося шукати можливості ефективної реабілітації для свого малюка з особливими потребами. Однак ставити офіційний діагноз польські психіатри відмовлялися через мовний бар’єр.

За словами Юлії Лелеко, в Україні діагноз аутизм офіційно не ставиться дитині до трьох років. Разом з тим відомо: що раніше почати займатися, то кращих результатів у корекції можна досягти. У Польщі можливості для інклюзії значно ширші, але для цього необхідно оформити спеціальні документи. Процедура оформлення тривала для Юлі та її сина пів року.

– Основна проблема була в тому як знайти психіатра і отримати висновок, – згадує Юлія. – До державного спеціаліста у Варшаві швидко не потрапиш – візити розписані на місяці вперед. А приватні психіатри, як правило, відмовляли іноземцям і пропонували лише оглянути дитину та написати рекомендації, ставити ж офіційний діагноз не наважувалися. Пояснюючи це тим, що з дитиною неможливо глибоко поспілкуватися через мовні бар’єри. Також у Варшаві є мережа клінік, в яких пропонують тестування ADOS (шкала спостереження для діагностики аутизму) і видають усі необхідні документи для оформлення інвалідності, але коштує це 2500 злотих. Сума величезна. Отож, я продовжувала пошуки, аж доки нарешті не знайшла польського психіатра, який поставив діагноз за один візит і взяв за консультацію 200 злотих.

Сьогодні Марко ходить до терапевтичного дитячого садка, займається з логопедом та спеціалістом сенсорної інтеграції, відвідує безліч занять. Дитина показує величезний прогрес, більше не боїться контактувати зі світом, і хоча попереду ще багато праці, в Юлі з’явився час, робота і надія на те, що її син «впишеться» в соціум.

Особливу дитину можна віддати навіть до приватного садочка – заклади отримують дотації

– Перше, що треба зробити після переїзду до Польщі з особливою дитиною – прийти до poradnia psychologiczno-pedagogiczna (психолого-педагогічного консультаційного центру) вашого району, – пояснює педагог-дефектолог Дар’я Харкова. – Адресу установи можна знайти в Google. У таких установах дедалі частіше працюють україномовні перекладачі, які допомагають поспілкуватися зі спеціалістами. Самих українських документів для підтвердження діагнозу в Польщі замало. У порадні можуть попросити пройти додаткові обстеження і принести присяжний (тобто завірений офіційно) переклад українських документів. А якщо діагноз ще ніколи не ставили, вам детально розкажуть як це зробити з нуля. У будь-якому разі доведеться полювати на висновок польського психіатра. Мета відвідування порадні – отримати orzeczenie o potrzebie kształcenia specjalnego (акт про необхідність спецнавчання), з яким можна влаштувати дитину в садок чи школу, а також отримувати необхідні додаткові заняття.

До речі, в Польщі дорослі не обговорюють проблеми дитини в її присутності. Вважається, що це може ії образити, тому перша зустріч у порадні найчастіше відбувається лише з батьками. Вони приходять з документами, розповідають про проблему, і тільки після цього фахівці працюють з малечею.

Сама Дарина переїхала до Варшави вісім років тому, пройшла тут додаткове навчання і тепер займається з дітьми, які мають особливості розвитку різного ступеня важкості. За словами дефектолога, зараз Польща має вражаючі можливості для реабілітації дітей з аутизмом. Але оформлення діагнозу за всіма правилами – процес для терплячих.

– Найпростіший і безкоштовний спосіб – записатися до психіатра по медичній страховці NFZ, але в цьому випадку чекати на консультацію можна і пів року ( у маленьких містечках трапляються виняткові випадки, коли черг немає). Саме тому більшість мам обирає варіант записатися до приватної клініки. Врахуйте, що психіатр скоріше за все не поставить діагноз “аутизм” за один візит. Уточнюйте заздалегідь, скільки часу знадобиться для встановлення діагнозу, аби це не влетіло вам у копійку, – радить Дар’я.

Психіатр видає дві довідки: для порадні та для оформлення інвалідності. Другий документ дійсний лише місяць. У Варшаві інвалідність оформлюється на вулиці Generala Andersa, 5 у міському відділі до справ інвалідів (Miejski Zespół ds. Orzekania o Niepełnosprawności), такі відділи існують у кожному місті, гміні. Механізм оформлення дуже подібний всюди, в деяких відділах додатково попросять завірені переклади документів, додаткові обстедення, в деяких – ні. Приносите набір документів, працівник закладу заповнює папери. Далі чекаєте, коли вас викличуть на комісію. Адже саме від рішення комісії залежить, чи призначать виплати на дитину (комісія визначає рівень самостійності особи з інвалідністю і від цього залежить, чи опікун отримуватиме виплати), чи можна буде оформити низку інших пільг. Виплата на дитини з інвалідністю в Польщі становить дві тисячі злотих на місяць. Її може оформити один із батьків за умови, що він не працює і не має інших джерел доходу. 

Після отримання висновку психолого-психіатричного консультаційного центру (навіть не чекаючи оформлення інвалідності в Польщі) можна записувати малечу до спеціального садочка чи школи. Список спецзакладів освіти видають також у порадні. Але, звичайно, є можливість підшукати щось самій. Завдяки тому, що садок отримує субвенцію (грошова допомога з держбюджету) на дітей з інвалідністю, навіть приватні інклюзивні садочки Польщі можуть коштувати в межах 500-800 злотих на місяць.

Оформлення діагнозу за правилами допомагає економити щомісяця до тисячі злотих

І навіть якщо родина не має коштів на терапію дитини, в Польщі існують безкоштовні програми й інклюзивні дитсадки.

– Я була приємно вражена, коли моя донька пішла до безкоштовного садка, а різні приватні центри запропонували нам до десяти занять на місяць безкоштовно. Таке можливо завдяки дотаціям від ЄС, – радіє Тетяна Леуш, мати семирічної Вероніки із синдромом Дауна.

Вартість приватних занять з логопедом, спеціалістом сенсорної інтеграції або поведінкової терапії – від 80 до 170 злотих на годину. Заняття можна відвідувати навіть без офіційного діагнозу. Разом з тим саме документи, оформлені за процедурою, допомагають значно знизити витрати на терапію, адже дитині з особливими потребами рекомендують щонайменше три заняття на тиждень.

***

В Польщі існує досить багато громадських організацій та ініціатив, які допомагають батькам дітей з аутизмом. Як знайти підтримку, якщо виховуєте дитину з аутизмом дивіться тут.

Варто занотувати і телефони медичної допомоги при аутизмі, особливо під час кризових ситуацій, як наприклад, переїзд до іншої країни, тож дивіться корисні контакти тут.