Ексклюзив
20
хв

Історія Ірини Рассадіної: врятувала шістьох людей із Маріуполя

«Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер»

Ірина Скосар

Ірина та врятовані нею люди. Фото: приватний архів

No items found.

Вона вміє підкреслити жіночу вроду, сміливо йде на ризик заради порятунку друзів і знає, як за пів року в Європі перетворитись з української біженки на успішну підприємицю. Історія харківської beauty-майстрині, якій вдалось врятувати з окупованого Маріуполя шістьох людей, виграти конкурс на кращу бізнес-ідею і завоювати серце шведського вікінга. 

Я вперше в житті розгубилась

«24 лютого прокинулась о 5-й ранку від того, що грюкали двері автівок в дворі будинку. Сусіди намагались швидко виїхати з міста, яке почали бомбити. Син сказав, що почалась війна.  Я завжди була готова до екстремальних ситуацій. А тоді розгубилась і розвалилась», — згадує Ірина.  

Шведський бойфренд Джимі хвилювався за жінку, весь час намагався бути на зв’язку. Обдумував варіанти порятунку для Ірини та її сина. У ті дні з Харкова евакуювали жінок з маленькими дітьми. Однак Ірині, її дитині та собаці відмовили декілька евакуаційних бригад.

Джимі хотів переслати жінці гроші на покупку авто для евакуації, але ж в країні вирував хаос, і займатись пошуком, покупкою, переоформленням автівки під ракетами було не реально. Тоді швед вирішив їхати в Україну та рятувати свою кохану з сином.

«Він виїхав. Я усвідомила: це — вчинок! Він справді їде нас рятувати», — розповідає Ірина.

Вже на кордоні з Україною Джимі зрозумів, що забув свій паспорт. Чоловік дзвонив Ірині у розпачі. Жінка попросила дати слухавку прикордонникам. Казала, що перебуває у підвалі свого харківського будинку, що поруч син і багато сусідів з маленькими дітьми. Прикордонниця їй не вірила, аж почався авіаобстріл. Діти почали кричати. На іншому кінці слухавки була пауза. За мить Ірина почула голос Джимі. Він сказав: «Я не знаю, що ти їй сказала, але прикордонниця почала плакати і виписала мені дозвіл на в’їзд в Україну на два тижні».

Розуміючи, що Джимі перетнув кордон, Ірина відчула — шанс на порятунок точно є. Жінці вдалось домовитись про евакуацію до Дніпра. Їхали автобусом, в який замість 25 набилось 60 людей. 

У Дніпрі Ірина вперше зустріла свого вікінга Джимі. Він приїхав із чітким наміром забрати свою кохану та її сина Дениса до Швеції. Уже в Дніпрі Ірина захотіла допомогти виїхати своїм харківським друзям, а ще вивезти зі своєї харківської студії інструменти та дороговартісне обладнання для перманентного макіяжу. Тому вони з Джимі вирішили поїхати в Харків. Туди везли їжу та пальне, назад — людей та обладнання студії. На зворотному шляху на трасі зламалось колесо. Дістатись до Дніпра допомогли старі друзі з автоклубу. Один із них — Сергій — попросив Ірину врятувати його дружину Юлію, яка перед початком вторгнення поїхала до Маріуполя до батька і там застрягла. Жінка погодилась. 

Дорога у пекло

Маршрут планували всім автоклубом. Продумували все до дрібниць. У Запоріжжі Ірина доєдналась до відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь. Було 11 автівок. Усі авто були обклеєні написами «ДІТИ» та «ЛЮДИ», а  до автівок були прикріплені білі стяги.

Перед виїздом до жінки підійшов чоловік, який вклав у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми — 4, 9 й 11 років. Її чоловіка вбили росіяни. Ірина поклала той папірець в кишеню. Другий уже.

Дорога була перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, ящиками з-під арт-набоїв. Десятки розстріляних цивільних авто, розкидані валізи та речі з них. Розшматований на шмаття яскравий дитячий візочок. А поряд якісь мішки.  Це вже потім Ірина зрозуміла, що то були не мішки, а людські тіла:

Ірина дорогою до Маріуполя. Фото: приватний архів

— В одному місці ми вперлись в якусь ферму. На нас, як саранча, полізли люди з автоматами у формі болотного кольору. Вони почали трясти автівки. На якійсь машині здерли внутрішню обшивку з дверей. Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань.

Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер. Половину нашої колони затримали, інша поїхала далі — у Бердянськ

У Бердянську жінка заночувала у волонтерів. Там їй дали ще один папірець з адресою в Маріуполі, де мешкала сім'я волонтерів — чоловік, жінка та два хлопчики. На той момент вже було 13 людей, яких Ірина мала врятувати. 

Коли до Маріуполя залишалось 25 кілометрів, Ірина інтуїтивно відчула, що треба їхати вздовж моря і заїхати в місто з боку порту. І вона не помилилась. Першою почала шукати Юлю, дружину Сергія з автоклубу. Приїхала за її адресою. 

«І я почала кричати. Я вигукувала її ім'я знову і знову, в мене бриніло у вухах і плигали зайчики в очах», — згадує Ірина.

Раптом Юля вийшла на зустріч. Ірина включила записане голосове повідомлення від доньки та чоловіка. У цю мить зовсім поряд прилетів град.

Жінки побігли в підвал. Ірина переживала, що розбило машину. Однак автівка вціліла. Жінки сіли в машину. Ірина шукала інших людей із папірців. Та вона загубила папірець з адресою мами з трьома дітьми:

— Я вискочила з автівки, почала ритися під сидінням, витрушувала кишені. Знову і знову. Папірчика з їхньою адресою ніде не було.

Мене накрив розпач від усвідомлення того, що я не врятую від смерті всіх цих людей. Цей біль жере мене більше року

Та треба було рятувати ще одну сім'ю. Дорога була засипана шматками цегли, відірваними кабелями, обабіч — обвуглені автівки. 

«У дворі звичайної п'ятиповерхівки люди готували їжу на вогні. Юлія з папірцем з іменами побігла шукати потрібну нам родину. Я ж дістала усе що везла — одяг, воду, їжу — поклала на лавку поруч. Одна жінка з божевільними очима почала хапати воду і консерви та пхати собі за пазуху», — пригадує Ірина. 

Поки Юлія шукала родину з папірця, до Ірини підійшла жінка Людмила. Вона плакала і просила забрати її. З’явилась Юля разом з двома дорослими та дітьми. Ірина скомандувала сідати всім. Рушили знову вздовж моря. На останньому невеличкому блокпості окупанти пропустили авто Ірини, не чіпали навіть чоловіків.

Замінована дорога

Спочатку Ірина їхала по дорозі, але незабаром вона скінчилась. Почалось свіже рілля з пагонами пшениці. 

«Позаду мене прив'язалася якась автівка, потім вона зупинилась, почала блимати мені світлом і здавати назад. І тут я побачила міни. В грудях захололо, руки спітніли, я вчепилися у кермо. Ми повзли кілометрів 7-10 на годину, я лавірувала мінним полем. Побачила перехрестя, де їхали жваво автівки, зрозуміла, що ми вибралися», — розповідає Ірина.

Жінка їхала швидко, дуже хотіла якомога швидше перетнути лінію фронту, адже переживала, що у будь-який момент може потрапити під обстріл. Нарешті доїхали до підконтрольної Україні території. Побачили українських військових на блокпості і синьо-жовтий стяг:

— І я почала плакати, всі в авто плакали.

Наші воїни посміхалися нам, і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, яких я бачила у своєму житті!

Ірина разом із пасажирами поїхала до Дніпра. Де на неї чекав її вікінг. 

Шведська глава

Після операції «порятунок з Маріуполю» Ірина з сином розпочали свій шлях до Швеції. Коли доїхали, жінка познайомилась із родиною Джимі. Батьки- пенсіонери надали будиночок у невеличкому селищі. Гарна локація змусила видихнути після всього, що жінка пережила.

Ірина почала шукати роботу. Сестра Джимі була власницею медичної клініки. Ірина влаштувалась до неї, погодинно працювала в її кабінеті. Там познайомилась з Присанною. Нова подруга допомогла з підробітком — влаштувала жінку у велику клінінгову компанію у місті Естерсунд. Вечорами Ірина прибирала квартири, а вдень — робила перманентний макіяж. Про історію нової співробітниці клінінгової компанії — харків’янки Ірини Рассадіної — написало місцеве популярне медіа. Стаття вийшла на 2 розвороти.  

Ірина, її син та подруга Присанна. Фото: приватний архів

А потім Присанна прислала Ірині інформацію про конкурс для підприємців. Місцевий венчурний фонд закликав позмагатись за кращу бізнес-ідею. Приз  — стартовий капітал на реалізацію задумки та юридична допомога у відкритті своєї компанії.

Ні на що не сподіваючись, Ірина заповнила анкету. Її заявка пройшла у фінал. Зі ста претендентів бізнес-ідея Ірини Рассадіної увійшла до десятки найкращих. Вона стала переможницею. Зал аплодував стоячи.

1 грудня 2023 року українка Ірина Рассадіна відкрила власну студію перманентного макіяжу у курортному шведському місті Естерсунд, а також проводить безкоштовні вебінари про те, як відкрити власний бізнес у Швеції. Син Ірини навчається в одному зі шведських університетів. 

Ірина відкрила у Швеції студію перманентного макіяжу. Фото: приватний архів

А Джимі? Одружився, але не на Ірині. Прийняти «повільну формулу життя» Джимі жінка не змогла. Втім, вони залишились друзями. Джимі дуже вдячний Ірині, бо вважає свою поїздку до України терапевтичною, адже ця історія витягла його з ментального дна депресії після важкого розлучення.

Історією Ірини зацікавився продюсер американського кабельного телевізійного каналу НВО. А ще жінка написала книгу про свій шлях і тепер шукає видавництво, яке опублікує її історію. 

Про Ірину написало відоме шведське видання. Фото: приватний архів
No items found.

Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Frank Peter Wilde

Поки одні втомлюються від війни, берлінський стиліст Франк Петер Вільде щодня невтомно робить здавалося б невеликий крок — фотографується у новому образі на підтримку України. Але впертість, з якою він це робить, стиль і актуальність образів знов і знов привертають увагу тисяч людей у світі, не дають забути про українське горе і викликають бажання приєднатися до боротьби, яка може бути красивою. Що пов’язує Вільде з Україною? Чому він плаче, коли подорожує українськими потягами? Чи дратуються сусіди дизайнера, коли він займає ліфт через зйомки? Про все це — для Sestry.

Франк Вільде у Києві

«Кирилиця — це дуже складно. Але я вивчу українську»

Ксенія Мінчук: На питання «Чому ви підтримуєте Україну?» ви відповідаєте «А як я можу її не підтримувати?» Здається, до України у вас особлива любов…

Франк Вільде: До війни я не мав особливого зв'язку з українцями. Колись у 2004 році був два дні в Україні. Але Київ тоді був зовсім іншим. Пам'ятаю, на столі стояла пляшка води. Я взяв склянку, щоб випити цієї води, але це виявилась… горілка. І це було опівдні! Тоді це справило на мене неабияке враження. А наступного разу у Києві я вже був після вторгнення. І тоді я зустрів там зовсім інше суспільство.

Моя підтримка України почалася природно. Це ви можете побачити по моєму інстаграму. Перша публікація про агресію Росії вийшла ще за два дні до повномасштабного вторгнення, 22 лютого. Я сфотографувався у масці Путіна, з ножем, у чорному шкіряному плащі. Це відсилка до горору режисера Ніколаса Роуга «А тепер не дивись» 1973 року. Стрічка розповідає про те, як насувається небезпека. Тож я подумав, це буде непоганою ілюстрацією того, як небезпека в обличчі Путіна насувається на Україну і Європу.

Як квір-активіст я завжди боровся за рівність прав і справедливість. Тож коли Росія почала свою агресію, я не міг не втрутитись. Не можу мовчати, коли обмежують людські права й забирають у людей свободу.

У листопаді чи грудні 2021 року я вже розумів, що Росія готується до повномасштабного вторгнення. На німецькому телебаченні, і політики особливо, говорили: «Путін ніколи не зробить цього», «Путін не наважиться». А я відчував — він готовий. Він зробив це з Кримом у 2014 році, з Грузією у 2009 році й зробить це знов. Бо це історія російського імперіалізму. Спитайте про це людей у Молдові, наприклад. Тож для мене було логічним обрати сторону України.

— З чого ж почалось особливе ставлення до України?

— На початку війни я був у Варшаві по роботі. І побачив там величезну кількість біженців. Мені треба було їхати вночі потягом, але мені сказали, що це неможливо, бо всі потяги забиті українцями. Я поїхав машиною.

Всюди дорогою ми бачили заповнені автобуси з біженцями з України. А тоді було досить холодно. Я бачив наляканих дітей в автівках. Вони виглядали з вікон, озиралися величезними розгубленими очима. Не менш розгубленими були й очі їхніх матерів. І коли я повернувся в Берлін, зрозумів — усе зроблю, аби підтримати Україну

Це був інший етап підтримки, який прийшов через емоції і глибше розуміння того, що відбувається. Тоді я влаштувався волонтером на головному залізничному вокзалі Берліна.

Наступним кроком став фільм. Агентство ООН з питань біженців запропонувало мені роботу над стрічкою про українських переселенців. І я одразу погодився. «Але, Франк, це робота безкоштовна. Три ночі зйомок. Може, у тебе є асистент, який цим займеться?» На що я відповів: «Перепрошую, що вам незрозуміло з моєї відповіді? Я готовий це зробити безкоштовно». І ми створили стрічку «Uprooted» — з українською командою з 60 людей. І участь у проєкті відкрила мені українців.

Я слухав їхні історії, спостерігав. У нас у головах є стереотип, як виглядає біженець. Він, наприклад, має бути нещасним. Але українські жінки не такі. Звісно, вони були шоковані й розгублені, але з позицією «Окей, ось ми тут. Що ми можемо з цим зробити?» Активні, сильні. Це мене неймовірно вразило. І я поважаю кожну українську жінку, який довелося виїхати через війну.

Після цього я став активно відвідувати демонстрації, де познайомився з українською спільнотою в Берліні. Став вивчати українську культуру — і це виявилось цікаво. Поступово Україна стала для мене дуже близькою. На жаль, я ще не говорю українською. Кирилиця виявилась для мене дуже складною. Але, сподіваюсь, якось я це подолаю. Вже навіть маю запрошення від лінгвістичної онлайн-школи. Хочу вивчити мову, щоб бути ще ближчим до України.

— Українська мова вважається однією з найскладніших для вивчення...

— Не кажіть мені цього, благаю! (сміється, — Ред.)

— …але й однією з найкрасивіших! То наступне наше інтерв'ю буде українською?

— Можливо. Точно скажу: «Вітаю! Як ваші справи? У мене все добре!»

«Іноді аби щось змінити, людей треба шокувати»

— Мітинги, збори, кіно. Як допомагаєте зараз?

— Я вже зробив 2 великі фандрейзингові (збір коштів — Ред.) кампанії. Зараз почав третю — цього разу для NAFO (віртуальна спільнота, мета якої — протидія російській пропаганді й дезінформації під час російсько-української війни — Ред.).

Восени 2023 року в Києві мені вручали нагороду «Міжнародний союзник року». І представники NAFO спитали, чи було б мені цікаво зробити для них збір — на медицину. А я спитав: «А як щодо збору на зброю?» Вони здивувалися: «Думаєте, це окей робити такий збір у Німеччині?» Я був упевнений. Дуже важливо зараз підтримувати саме військових. Щиро хочу, щоб ЗСУ перемогли росіян. І хочу збирати на перемогу.

Я — німець, а Німеччина багато говорить про мир і мирні способи врегулювання війни. Але я від початку наголошував, що Україні треба давати зброю. Навіть набив собі татуювання українського «єнота з Херсона» зі зброєю. Це мій символ німецько-української солідарності.

Тепер у мене новий збір — для NAFO. Збираємо на 2 функціональні автівки, які спеціально обладнані для роботи у складних умовах війни. Мета — 38 тисяч доларів. Завжди долучаюсь до зборів, яким довіряю, а я особисто знаю людей, які за ними стоять. Мені важливо знати, що кожне євро дійде до військових і не загубиться.

Я можу використовувати свою популярність і вплив. І я бачу, що це працює. Якщо я можу щось змінити, я обов'язково буду це робити. Можу бути провокативним, іноді різким і настирливим. Вважаю це правильним шляхом. Іноді треба шокувати людей, бо лагідність і обережність не завжди спрацьовує.

Зараз я ходжу на акції протесту, виголошую там промови, говорю з людьми, підписую петиції, зустрічаюся з німецькими політиками. Коли бачу, що люди розуміють важливість підтримки України, я щасливий.

— Як думаєте, чи достатньо робить Німеччина для України?

— Чимало політиків у Німеччині кажуть: «Це не наша війна. Ми не маємо надавати Україні зброю». Так от всі, хто так каже, ніколи в житті не були в Україні і ніколи не спілкувалися з українцями. А як же ви тоді можете говорити про те, що Україна має поступитися своїми територіями, якщо ніколи не говорили з жодним українцем? Як ви смієте?

Коли маєш контакт з українцями, розумієш реальність. Я був в Україні після повномасштабного вторгнення вже тричі. Регулярно контактую з різними благодійними організаціями в Україні: United24, Kyiv Deffenders, Голоси дітей, UAnimals тощо. Спілкуюсь з багатьма українцями.

І тому розумію: Німеччина робить недостатньо для України. Так, моя країна сильно допомагає біженцям. Але ми маємо допомагати ще й зброєю. Підтримувати людей, які захищають Україну — військових. Ми не маємо боятися Росію. Перші два роки Німеччина боялась спровокувати Росію на ще більшу агресію. Постійно визначались якісь червоні лінії. Думали, що Росія ніколи їх не перетне. Але, як бачимо, жодних червоних ліній для Росії не існує. Це все маячня. Тому мусимо підтримувати Україну усім, щоб вона перемогла.

«Плачу, коли подорожую українськими потягами»

— Розкажіть про свої поїздки до України. З якою метою їздите, що подобається, чи не страшно?

— В Україну я завжди їжджу за власним бажанням і власним коштом. І кожного разу, коли подорожую українськими потягами, перебуваю у захваті. Для мене найромантичніше, що можна зробити — це поїхати у довгу подорож Укрзалізницею. Мені подобається усе: спальні вагони, пейзажі за вікном, особливий чай. Коли бачу ці потяги, хочу плакати від щастя. Я і зараз готовий розплакатися, коли про це говорю. А ще я маю все, що тільки можна вкрасти з потяга (сміється — Ред.). У мене вдома вже майже музей Укрзалізниці.

В Україні я почуваюсь абсолютно безпечно. Згоден, це дивно. Бо насправді в Україні небезпечно. Але я довіряю вашій протиповітряній обороні.

Пам'ятаю, у Львові я стояв біля неймовірно красивого готелю у центрі міста. Петунії, спокій, 6 ранку. І тут починається тривога. І я подумав — як можна хотіти нищити цю красу? Що з росіянами не так?

Україна хоче жити й любити. А Росія — тільки нищити.

У мене колись були друзі-росіяни тут, у Берліні. Але коли я зрозумів, що вони не приймають того, що відбувається насправді, припинив з ними спілкуватися. Я більше не відчуваю цих людей. І не хочу.

— За час війни ви зробили вже майже тисячу фотографій з ліфту на підтримку Україні. Як зазвичай виглядає процес підготовки до фотозйомок у ліфті?

— Так, у мене стільки фотографій про Україну з мого ліфта, скільки днів триває велика війна. Це мій щоденник вашої війни.

Зазвичай я вирішую зранку, що буду фотографувати. Коли маю важливі справи, продумую наперед, але зазвичай не маю плану. Коли відбуваються якісь події, реагую на них. Підрив Каховської ГЕС, масовані обстріли, наступ ЗСУ на Курськ. Або, наприклад, коли Росія вбила Ірину Цибух. Або трагедія в лікарні Охматдит. Подібне на мене впливає, тому я не можу не відреагувати. Це розбиває мені серце.

Мої зйомки у ліфті — це ціла пригода. Туди ж треба занести реквізит, усе налаштувати, зробити фото. Готую все спочатку у своїй квартирі, потім переміщую в ліфт. І швиденько роблю знімок, не зупиняючи ліфта. Тобто якщо ліфт викличуть, я поїду разом з ним. Зазвичай виходить швидко. Але бувають і складні кадри. Наприклад, фото, яке я хотів зробити без світла. Мені потрібні були свічки, ліхтарики чи лампа. Треба було продумати, як все влаштувати. Або фото на Різдво. В одній руці я тримав ляльку, наче дитину, і 7 свічок. І якось треба було сфотографуватися. Це було божевілля. Три години я намагався зробити те, що було у моїй голові. Але вийшло.

Мої попередні сусіди не були в захваті від зйомок у ліфті. Просили через менеджера будівлі зі мною поговорити

Але, дякуючи Всесвіту, вони виїхали. Мої нові сусіди супер хороші. Жодних проблем з ними не виникає.

У мене питають: «Як у тебе вистачає уяви на всі ці фото та сили на їхнє втілення?» А я просто впертий. І завжди доводжу до кінця те, що почав. Саме так люди і змінюють світ.

Я — найкращий приклад того, як проста незаангажована людина, не політик і не можновладець, може впливати. Переконувати людей, змінювати їхнє ставлення до війни в Україні. Бо ця війна — не проста. Вона ще й інформаційна. Іноді безслівна. Мої фото у ліфті — це моя мова. Яку люди розуміють без слів.

— Чого б ви хотіли побажати українцям?

— Я бачу це так — Україна перемогла, вступає в ЄС і НАТО, Крим нарешті вдома, усі полонені повернулися до своїх родин, а Росія заплатила за всі свої злочини. Це моє бажання для України. І для всієї Європи. Бо якщо війну не зупинити, вона перейде на інші країни ЄС. А ми не можемо цього допустити.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Франк Вільде: «Фото в ліфті — мій щоденник вашої війни»

Ксенія Мінчук
військова Катерина Бринецька Грета

«Пластуна не налякаєш ночівлею просто неба»

Катерина Бринецька з Івано-Франківська пішла на війну солдатом-стрільцем, а її чоловік — бойовим медиком. Попри те, що раніше життя та робота Катерини ніяк не були пов'язані з військовою справою, вона швидко опанувала необхідні навички, а пізніше стала командиром відділення. Її офіційний позивний — «Грета», неофіційний — «Колібрі».

— «Колібрі», тому що я — маленька, худенька, з яскравим волоссям, — розповідає Sestry Катерина. — Я навіть набила собі татуювання — пташку колібрі.

— До великої війни ви були директоркою позашкільного навчального закладу «Дитячо-юнацький пластовий центр» і п'ять років пластували. Чи допомагають навички пластуна на війні?

— Безперечно. Особливо, якщо живеш в окопах «на нулі» і часто міняєш місце дислокації. Це про вміння вижити в екстремальній ситуації. Розпалити вогонь, зварити побратимам каву у бляшанках з-під консерв, орієнтуватися у просторі. Необхідні прилади не завжди можуть бути під рукою, а я знаю, як визначити своє місцезнаходження, орієнтуючись на полярну зірку. Пластуна не налякаєш ночівлею в наметі, хоча на передовій ночуєш без жодних наметів — спиш просто неба.

Облаштовуєш окоп підручними засобами, маскуєш. Намет може захистити від дощу, але не захистить від уламків. Тому обертаєш окоп агроволокном, затикаєш дірки, в які можуть пролізти миші. Їх сотні, вони бігають по тобі, коли ти спиш, гризуть твої речі. Через це все доводиться ховати у пластикові ящики, а одяг зберігати у бочці… До такого я, звісно, не була готова. Але адаптувалась.

— Рішення йти на війну було ухвалено 24 лютого 2022 року?

— Думки про те, що потрібно як мінімум навчитися володіти зброєю, з'явились раніше — коли в 2014 зрозуміла, що повномасштабна війна з Росією можлива. Але у ролі солдата на той момент себе не бачила. Ми з чоловіком — активні учасники Помаранчевої революції, де ми, власне, і познайомились. 2004 року могли собі дозволити щодня бувати на Майдані, а ось 2014 вже ні, бо вже мали півторарічного сина. До Києва поїхали лише у лютому, коли почалося кровопролиття і вже не можна було залишатися осторонь.

Коли пізніше почалася війна на Донбасі, я волонтерила і загорілася ідеєю приєднатися до тероборони, яка тоді формувалась у нашому місті. Але мені відмовили із формулюванням «жінок не беруть». І лише наприкінці 2021 року, коли нависла загроза повномасштабного вторгнення, друг розповів про новий великий набір у ТРО, і я вирішила спробувати ще раз. Але контракт підписати не встигла — повномасштабна війна розпочалася раніше.

Вранці 24 лютого я вже була у військкоматі.

— Невже не було сумнівів?

— На той момент у нас із чоловіком уже було двоє дітей: десятирічний Марко та п'ятирічна Меланія. Але не дивлячись на це, сумнівів не було.

На одному з тренінгів нам розповідали, що, якщо країну атакує ворог, ти маєш три варіанти: поїхати, залишитися і бути готовим до окупації або давати відсіч. Я вибрала третій варіант. Чоловік приєднався до війська трохи згодом, але в зоні бойових дій опинився раніше.

Мій підрозділ спочатку патрулював місто. Про те, що нас відправляють на фронт, я дізналася на Великдень. Вирвалася на кілька годин до дітей, щоб посвятити паску — і прямо в церкві мене заскочив дзвінок: «Катю, ми завтра виїжджаємо». Діти залишилися з батьками чоловіка, а я поїхала…

— Війна вас шокувала?

— Це був не шок, а скоріше злість. Бо коли нас вперше вивезли в посадки, виявилось, що нам навіть нічим копати окопи. Із семи лопат, які видали на цілу роту, дві одразу ж зламалися. Ми не знали, як і де копати, не розуміли, чому ніхто не сказав перед виїздом взяти свої лопати. Це зараз ми вже в цих питаннях експерти...

«Найскладніше — бачити, як побратими «плавляться»

— Можете згадати момент, який би назвали своїм бойовим хрещенням?

— Напевно, це коли поряд зі мною впала 120-міліметрова артилерійська міна.

Ми з командиром були на чергуванні і вже мали його здавати, аж почався обстріл. І тільки-но ми застрибнули в окоп, як прямо перед нами впала міна. Я вирішила підвести голову, щоб подивитися, як вона виглядає (для мене це було вперше), але командир схопив мене і різко потягнув униз. Наступної секунди на нас посипались уламки. Командир мене врятував. А я раз і назавжди засвоїла, як поводитися в таких ситуаціях.

Ще добре пам'ятаю перші «гради», які посипалися на нас у той момент, коли ми спали в окопі. Все навколо тремтить, гуде, і тобі здається, що це триває вічність…

— Вам буває страшно?

— Частіше відчуваю не страх, а азарт, приплив адреналіну. Після боїв та обстрілів чимало побратимів теж відчувають ейфорію — від усвідомлення того, що був за крок від смерті, але вижив. Але іноді втома бере своє, і тебе охоплює якийсь пофігізм — коли байдуже до безперервного обстрілу. І єдина мета — дістатися місця, де зможеш прилягти і хоч трохи поспати.

А іноді буває страшно. Мені було, коли вперше на моїх очах сапер знешкоджував заржавілу міну. Я не була знайома з цим процесом і боялася, що щось іде не так.

— Що для вас найскладніше на війні?

— Бачити, як побратими «плавляться», не витримують. Обстріли 24/7 — це складно, навіть якщо намагаєшся сприймати їх як буденність.

Важко, коли йдуть дощі. Дощі в запорізьких степах — те ще випробування. Ти буквально тонеш у болоті, але маєш якось пересуватися, ще й в екіпіруванні.

Буває складно спілкуватися з командуванням, доносити свою позицію. Особливо коли я стала командиром і зіткнулася з необхідністю буквально вибивати те, що потрібно моєму особовому складу.

— Із сексизмом стикатися доводиться?

— У війську є сексизм, але я не роблю із цього проблеми. Безперечно, бувають і жарти, і різні коментарі. Але я нікого ні в чому не намагаюсь переконати, просто виконую свою роботу

Та й більшість жартів — це дійсно просто жарти. Коли місяцями живеш з людьми в посадці і знаєш їх як облуплених, ти швидше посмієшся над якимось коментарем разом з усіма, ніж влаштуєш скандал.

Як психолог за освітою можу сказати, що гумор — один з найкращих способів розрядки. На війні не так багато радощів — і саме тому ті, що є, особливо цінні. Це і можливість разом посміятися, і отримати доступ до води з крана, до унітазу, випити кави… Ти можеш зрозуміти, наскільки це цінно, тільки якщо ці прості речі довго не були тобі доступні.

І в той же час повертаючись з «нуля», розумієш, що саме там в певному сенсі був найщасливішим. Тому що кава, яку в тих умовах добув і зварив побратим — найсмачніша. Схід сонця — найкрасивіший. Вдома ніколи не вставала о п'ятій ранку, щоб подивитися, як сходить сонце. А ночуючи в посадці у запорізьких степах, щодня бачу цю красу. І захід сонця, який нагадує про дім — бо сонце сідає там, на заході, де твої діти. Або букет соняшників. Для мене найкращий — це той, який одного разу нам із побратимами приніс хлопець з іншого взводу. Він дорогою зібрав соняшники — і я досі пам'ятаю цей букет. Такі моменти дійсно допомагають триматися.

— Вас змінила війна?

— Мені здається, вона змінила абсолютно всіх — навіть тих, хто в тилу та всіма силами намагається її не помічати. Як змінила мене?

Я перестала плакати. Хоча сльози — це добре, адже вони приносять полегшення. Але у мене не виходить

У багатьох моїх хлопців така сама проблема — не плачуть не тому, що не дозволяють собі, а тому, що не можуть. Можливо, сльози прийдуть згодом.

Я змінююсь, адаптуючись до нових реалій. Це як із жабою, яку кидають у гарячу воду та поступово збільшують температуру цієї води. Жаба адаптується до нових умов, а коли розуміє, що це вже окріп і треба вискакувати — не може, бо немає сил. Я часто порівнюю себе з цією жабою — і найбільше боюся, що настане момент, коли не матиму сил вистрибнути з окропу.

Раніше казала собі, що не піду до психолога, доки не закінчиться війна. Ну, тому що якийсь сенс щось виправляти, якщо повернуся туди ж, звідки прийшла? Але торік у відпустці все ж звернулась до спеціаліста — аби зрозуміти, наскільки в мене все запущено. Але виявилося, що не все так погано. Поки що тримаюся.

«Воюю за своїх дітей»

— Вам вдається бачитися з чоловіком?

— Коли ми обидва були на передовій, іноді вдавалося. І ці моменти були справжнім щастям. Але зараз чоловік уже звільнився із ЗСУ. Бо хтось має бути з дітьми.

Ми вирішили, що у війську залишусь я. Дітям було дуже складно. Особливо сину, який розумів, що мама з татом у небезпеці. Донька ще маленька і сприймає це інакше. Коли я розповідала їй, що живу в лісі і зі мною тут собачка, вона казала: «Як класно! Ми теж у ліс з нашим песиком ходили!»

Меланка започаткувала сімейну традицію надсилати одне одному у відеоповідомленнях повітряні обійми. Але і вона дорослішає, і їй бракує батьків... Вже після того, як чоловік повернувся додому, я, приїжджаючи у відпустку, усвідомила, що діти на мене ображаються. Не можуть зрозуміти, чому тато повернувся, а мама ні.

Сподіваюся, колись зрозуміють... Адже у війську я насамперед заради них. Синові зараз 12 років, і я не хочу, щоб воювати довелося і йому теж. Дуже сподіваюся закінчити все це сама.

Мені доводилось бачити дітей у прифронтових селах. Школярів віку мого сина, які живуть під обстрілами, які приходили до нас, аби зарядити телефони від генератора та дізнатися задане онлайн домашнє завдання. Мої діти в Івано-Франківську мають можливість ходити до школи. І я хочу, щоб ця можливість була в них і надалі. Щоб вони не дізналися, як це — жити без води, без можливості купити ліки, під бомбами… Ось чому я в ЗСУ.

— Що для вас Україна?

— Це мій окоп, в якому я посадила свою улюблену лаванду. Це будинок, де живуть мої чоловік та діти. Це вся країна, у кожному куточку якої я почуваюся вдома. Це моє, рідне. Те, що я не хочу втрачати. А якщо не хочу втратити, то маю відвоювати і захистити.

Фотографії з приватного архіву героїні

20
хв

«Після боїв відчуваю ейфорію — від усвідомлення, що була за крок від смерті, але вижила», — військова Катерина Бринецька

Катерина Копанєва

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Під страхом ескалації: чи дозволять Україні бити вглиб Росії?

Ексклюзив
20
хв

Дебати кандидатів у США = України стало «більше»

Ексклюзив
20
хв

Два погляди на одну війну

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress