Ексклюзив
20
хв

Історія Ірини Рассадіної: врятувала шістьох людей із Маріуполя

«Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер»

Ірина Скосар

Ірина та врятовані нею люди. Фото: приватний архів

No items found.

Вона вміє підкреслити жіночу вроду, сміливо йде на ризик заради порятунку друзів і знає, як за пів року в Європі перетворитись з української біженки на успішну підприємицю. Історія харківської beauty-майстрині, якій вдалось врятувати з окупованого Маріуполя шістьох людей, виграти конкурс на кращу бізнес-ідею і завоювати серце шведського вікінга. 

Я вперше в житті розгубилась

«24 лютого прокинулась о 5-й ранку від того, що грюкали двері автівок в дворі будинку. Сусіди намагались швидко виїхати з міста, яке почали бомбити. Син сказав, що почалась війна.  Я завжди була готова до екстремальних ситуацій. А тоді розгубилась і розвалилась», — згадує Ірина.  

Шведський бойфренд Джимі хвилювався за жінку, весь час намагався бути на зв’язку. Обдумував варіанти порятунку для Ірини та її сина. У ті дні з Харкова евакуювали жінок з маленькими дітьми. Однак Ірині, її дитині та собаці відмовили декілька евакуаційних бригад.

Джимі хотів переслати жінці гроші на покупку авто для евакуації, але ж в країні вирував хаос, і займатись пошуком, покупкою, переоформленням автівки під ракетами було не реально. Тоді швед вирішив їхати в Україну та рятувати свою кохану з сином.

«Він виїхав. Я усвідомила: це — вчинок! Він справді їде нас рятувати», — розповідає Ірина.

Вже на кордоні з Україною Джимі зрозумів, що забув свій паспорт. Чоловік дзвонив Ірині у розпачі. Жінка попросила дати слухавку прикордонникам. Казала, що перебуває у підвалі свого харківського будинку, що поруч син і багато сусідів з маленькими дітьми. Прикордонниця їй не вірила, аж почався авіаобстріл. Діти почали кричати. На іншому кінці слухавки була пауза. За мить Ірина почула голос Джимі. Він сказав: «Я не знаю, що ти їй сказала, але прикордонниця почала плакати і виписала мені дозвіл на в’їзд в Україну на два тижні».

Розуміючи, що Джимі перетнув кордон, Ірина відчула — шанс на порятунок точно є. Жінці вдалось домовитись про евакуацію до Дніпра. Їхали автобусом, в який замість 25 набилось 60 людей. 

У Дніпрі Ірина вперше зустріла свого вікінга Джимі. Він приїхав із чітким наміром забрати свою кохану та її сина Дениса до Швеції. Уже в Дніпрі Ірина захотіла допомогти виїхати своїм харківським друзям, а ще вивезти зі своєї харківської студії інструменти та дороговартісне обладнання для перманентного макіяжу. Тому вони з Джимі вирішили поїхати в Харків. Туди везли їжу та пальне, назад — людей та обладнання студії. На зворотному шляху на трасі зламалось колесо. Дістатись до Дніпра допомогли старі друзі з автоклубу. Один із них — Сергій — попросив Ірину врятувати його дружину Юлію, яка перед початком вторгнення поїхала до Маріуполя до батька і там застрягла. Жінка погодилась. 

Дорога у пекло

Маршрут планували всім автоклубом. Продумували все до дрібниць. У Запоріжжі Ірина доєдналась до відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь. Було 11 автівок. Усі авто були обклеєні написами «ДІТИ» та «ЛЮДИ», а  до автівок були прикріплені білі стяги.

Перед виїздом до жінки підійшов чоловік, який вклав у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми — 4, 9 й 11 років. Її чоловіка вбили росіяни. Ірина поклала той папірець в кишеню. Другий уже.

Дорога була перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, ящиками з-під арт-набоїв. Десятки розстріляних цивільних авто, розкидані валізи та речі з них. Розшматований на шмаття яскравий дитячий візочок. А поряд якісь мішки.  Це вже потім Ірина зрозуміла, що то були не мішки, а людські тіла:

Ірина дорогою до Маріуполя. Фото: приватний архів

— В одному місці ми вперлись в якусь ферму. На нас, як саранча, полізли люди з автоматами у формі болотного кольору. Вони почали трясти автівки. На якійсь машині здерли внутрішню обшивку з дверей. Усіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань.

Перевіряли галерею у телефоні, дивились соціальні мережі, документи. Я видалила тоді свій фейсбук і месенджер. Половину нашої колони затримали, інша поїхала далі — у Бердянськ

У Бердянську жінка заночувала у волонтерів. Там їй дали ще один папірець з адресою в Маріуполі, де мешкала сім'я волонтерів — чоловік, жінка та два хлопчики. На той момент вже було 13 людей, яких Ірина мала врятувати. 

Коли до Маріуполя залишалось 25 кілометрів, Ірина інтуїтивно відчула, що треба їхати вздовж моря і заїхати в місто з боку порту. І вона не помилилась. Першою почала шукати Юлю, дружину Сергія з автоклубу. Приїхала за її адресою. 

«І я почала кричати. Я вигукувала її ім'я знову і знову, в мене бриніло у вухах і плигали зайчики в очах», — згадує Ірина.

Раптом Юля вийшла на зустріч. Ірина включила записане голосове повідомлення від доньки та чоловіка. У цю мить зовсім поряд прилетів град.

Жінки побігли в підвал. Ірина переживала, що розбило машину. Однак автівка вціліла. Жінки сіли в машину. Ірина шукала інших людей із папірців. Та вона загубила папірець з адресою мами з трьома дітьми:

— Я вискочила з автівки, почала ритися під сидінням, витрушувала кишені. Знову і знову. Папірчика з їхньою адресою ніде не було.

Мене накрив розпач від усвідомлення того, що я не врятую від смерті всіх цих людей. Цей біль жере мене більше року

Та треба було рятувати ще одну сім'ю. Дорога була засипана шматками цегли, відірваними кабелями, обабіч — обвуглені автівки. 

«У дворі звичайної п'ятиповерхівки люди готували їжу на вогні. Юлія з папірцем з іменами побігла шукати потрібну нам родину. Я ж дістала усе що везла — одяг, воду, їжу — поклала на лавку поруч. Одна жінка з божевільними очима почала хапати воду і консерви та пхати собі за пазуху», — пригадує Ірина. 

Поки Юлія шукала родину з папірця, до Ірини підійшла жінка Людмила. Вона плакала і просила забрати її. З’явилась Юля разом з двома дорослими та дітьми. Ірина скомандувала сідати всім. Рушили знову вздовж моря. На останньому невеличкому блокпості окупанти пропустили авто Ірини, не чіпали навіть чоловіків.

Замінована дорога

Спочатку Ірина їхала по дорозі, але незабаром вона скінчилась. Почалось свіже рілля з пагонами пшениці. 

«Позаду мене прив'язалася якась автівка, потім вона зупинилась, почала блимати мені світлом і здавати назад. І тут я побачила міни. В грудях захололо, руки спітніли, я вчепилися у кермо. Ми повзли кілометрів 7-10 на годину, я лавірувала мінним полем. Побачила перехрестя, де їхали жваво автівки, зрозуміла, що ми вибралися», — розповідає Ірина.

Жінка їхала швидко, дуже хотіла якомога швидше перетнути лінію фронту, адже переживала, що у будь-який момент може потрапити під обстріл. Нарешті доїхали до підконтрольної Україні території. Побачили українських військових на блокпості і синьо-жовтий стяг:

— І я почала плакати, всі в авто плакали.

Наші воїни посміхалися нам, і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, яких я бачила у своєму житті!

Ірина разом із пасажирами поїхала до Дніпра. Де на неї чекав її вікінг. 

Шведська глава

Після операції «порятунок з Маріуполю» Ірина з сином розпочали свій шлях до Швеції. Коли доїхали, жінка познайомилась із родиною Джимі. Батьки- пенсіонери надали будиночок у невеличкому селищі. Гарна локація змусила видихнути після всього, що жінка пережила.

Ірина почала шукати роботу. Сестра Джимі була власницею медичної клініки. Ірина влаштувалась до неї, погодинно працювала в її кабінеті. Там познайомилась з Присанною. Нова подруга допомогла з підробітком — влаштувала жінку у велику клінінгову компанію у місті Естерсунд. Вечорами Ірина прибирала квартири, а вдень — робила перманентний макіяж. Про історію нової співробітниці клінінгової компанії — харків’янки Ірини Рассадіної — написало місцеве популярне медіа. Стаття вийшла на 2 розвороти.  

Ірина, її син та подруга Присанна. Фото: приватний архів

А потім Присанна прислала Ірині інформацію про конкурс для підприємців. Місцевий венчурний фонд закликав позмагатись за кращу бізнес-ідею. Приз  — стартовий капітал на реалізацію задумки та юридична допомога у відкритті своєї компанії.

Ні на що не сподіваючись, Ірина заповнила анкету. Її заявка пройшла у фінал. Зі ста претендентів бізнес-ідея Ірини Рассадіної увійшла до десятки найкращих. Вона стала переможницею. Зал аплодував стоячи.

1 грудня 2023 року українка Ірина Рассадіна відкрила власну студію перманентного макіяжу у курортному шведському місті Естерсунд, а також проводить безкоштовні вебінари про те, як відкрити власний бізнес у Швеції. Син Ірини навчається в одному зі шведських університетів. 

Ірина відкрила у Швеції студію перманентного макіяжу. Фото: приватний архів

А Джимі? Одружився, але не на Ірині. Прийняти «повільну формулу життя» Джимі жінка не змогла. Втім, вони залишились друзями. Джимі дуже вдячний Ірині, бо вважає свою поїздку до України терапевтичною, адже ця історія витягла його з ментального дна депресії після важкого розлучення.

Історією Ірини зацікавився продюсер американського кабельного телевізійного каналу НВО. А ще жінка написала книгу про свій шлях і тепер шукає видавництво, яке опублікує її історію. 

Про Ірину написало відоме шведське видання. Фото: приватний архів
No items found.

Має досвід роботи журналістом та редактором у провідних українських національних телеканалах (Новий канал, UBR та Громадське ТБ), працювала спеціальною кореспонденткою Institute for War & Peace Reporting (IWPR) та журналістом проєкту «Говорить Суханов». Має авторську колонку в українському онлайн-медіа «Дзеркало тижня». Працювала піарницею в українських бізнес-компаніях. Очолює відділ комунікацій Всеукраїнського руху «Єдині».

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Анастасія Савка до повномасштабного вторгнення працювала адміністратором у салоні автосервісу. Та всидіти на місці, поки у країні йде кровопролитна війна, не змогла і доєдналася спочатку до ТРО, а згодом до 118-ї бригади. На фронті була снайперкою. Під час одного із завдань втратила ногу, підірвавшись на ворожій міні. Нині відновлюється після поранення і будує плани на сімейне життя

Служити хотіла давно

На момент повномасштабного вторгнення я працювала адміністраторкою в одному з автосервісів Львова. Мої батьки дуже хотіли, аби ми з 5-річним сином виїхали за кордон. На той момент я була розлучена і вся відповідальність за дитину впала на мої плечі. Одного дня ми вже сиділи в автобусі, у черзі на кордоні. Малий плакав, не хотів їхати. Я теж була проти. І раптом мені приходять думки: «А чого це ми маємо втікати із власного дому?». Я беру сина на руки і кажу: «Ми повертаємось». І так я знову пішла на роботу. Однак відчувала, що перебуваю не на своєму місці. Вдень працювала, а вночі допомагала на блокпостах. Майже не спала. До того ж разом з подругою ми почали ходити на курси з військової справи. Їх проводили тероборонівці. Ми ухвалили рішення мобілізуватися, але нікому його не озвучували. Насправді я вже давно хотіла йти служити за контрактом. Чекала, поки дитина підросте. Я фізично витривала і не бачу себе на подіумі чи в офісі у короткій сукні з надувними губами.

Я не хотіла йти вбивати. Я хотіла насамперед захищати свій дім, на який напав ворог. Розуміла, що він може прийти до мого будинку і не дивитиметься, військова я чи цивільна. Для нього буде головне, що я — українка 

Ми самостійно знайшли частину, яка зголосилася нас прийняти. Це був новостворений батальйон. Нам надіслали відношення (рекомендаційний лист, який надається військовослужбовцю, який за власним бажанням хоче служити в тій чи інші частині. — Авт.) і з ним ми пішли до військкомату.

Анастасія Савка: «Я не хотіла йти вбивати. Я хотіла насамперед захищати свій дім, на який напав ворог». Фото: приватний архів

Пройшли ВЛК, отримали військові квитки. Спочатку нас поставили у різні роти марксменами — піхотними снайперками. А після проходження навчань нас перевели в окремий підрозділ снайперів.  

Робота снайпера цілодобова

Насправді у нас йде нестандартна війна. Немає такого, як було під час Другої світової, коли снайпер лежав на одній точці тривалий час, спостерігав і вичікував. Коли ми наступаємо, то  всі, включаючи снайпера, беруть участь у штурмі. Тобто ми не сидимо за кілометр від позицій ворога. Найближче ворог був за 100 метрів. Снайпер має мати дуже добру фізичну підготовку та орієнтування. Ти маєш працювати і вдень, і вночі. Найскладніше, коли довго доводиться дивитися у нічний приціл. Бо коли повертаєшся назад у темряву, у тебе стоїть туман перед очима. Ти нічого не бачиш.

У нас із побратимом була ситуація, коли після 2-ї доби роботи нас мали замінити. Був сильний обстріл, темрява. Ми розуміли, що нам треба виходити і шукати наших. Від «прильотів» у мене і командира були контузії. Мій напарник взагалі нічого не чув, а я нічого не бачила, бо перед цим довго дивилася у приціл. Перед очима було лише миготіння. Нам дивом вдалося дійти до командно-спостережного пункту. 

Анастасія Савка: «Промах снайпера — це не кінець світу. Це не робот. Є багато факторів, які впливають на стрільбу». Фото: приватний архів

Снайпери працюють у парі. По-перше, це — прикриття, а по-друге — підстраховка. Є перший і другий номер. Перший — стрілок. Другий — корегувальник, який завжди підстрахує. Побачивши промах — влучить куди треба. Але скажу одразу, що промах снайпера — це не кінець світу. Це не робот. Є багато факторів, які впливають на стрільбу, у тому числі погодні умови, зокрема, й вітер. А ще через вже пережиті контузії часом важко зосередитись. Насправді ми підлаштовувалися вже під той тип війни, яка у нас триває. Так, йдучи на завдання, ми не брали з собою дві гвинтівки. Бо дистанції були часом короткі і відстрілюватися легше звичайним автоматом. Тому з гвинтівкою була я, а мій командир — з автоматом і підствольником. 

Основна зброя — лопата

Постріл снайпера займає три секунди, однак якщо ти у штурмі  — дещо довше. Але треба розуміти, шо ти робитимеш після того, як відпрацюєш. В ідеалі —  маєш одразу зникнути. Аби втекти, у тебе є небагато часу, максимум хвилин десять. Тому перш, ніж йти на завдання, треба добре вивчити місцевість та шляхи відступу. Їх має бути декілька. Якщо не встиг — заритись і тихо сидіти. А для цього має бути підготовлений окоп і так звана лисяча нора в ньому. Він сам себе не викопає. Знаєте, як би дивно не звучало, але часом головна зброя на фронті — не гвинтівка, а лопата. Якщо ти хочеш жити — копатимеш. При цьому над нами майже весь час висіли дрони, і нашим завданням було встигнути замаскуватися. Іноді ми накривали місце нашої засідки маскувальною сіткою і копали. Удвох робити це нереально, бо місця мало та й руху буде забагато. Тож робили це по черзі. На цій війні надзвичайно тяжко працювати.

Дрони та масивні обстріли — найскладніше для снайпера. Ти не можеш довго перебувати на одній точці. Обстріли постійні. Це гра в рулетку

Тобто ти в окопі, а прильоти хаотично навколо. Нас не раз присипало землею, і ми відкопувалися. Майже щоразу виходили контужені. 

Бути снайпером не просто

Робота снайпера залежить від кількох факторів. Перше — місцевість. Снайперу важко працювати у лісі, особливо якщо взяти Запорізький напрямок. Я там була, тому можу говорити про нього. Там одні рельєфи. Це надзвичайно складно і  незручно. Важко знайти позицію, з якої би тобі було добре видно. На Донеччині легше. Звісно, що були моменти, коли наші позиції помічали. Одразу починався обстріл. У той момент нічого не зробиш. Ти просто сидиш в ямі і по рації передаєш командуванню, звідки йдуть прильоти, який калібр по тобі працює, з якою періодичністю йде обстріл. Рахуєш секунди. Паралельно на основі отриманої інформації наші дрони шукають місце, де це може бути, і знищують ціль. Не завжди це може бути вдало. Ворог теж замаскований і дуже добре закопаний. Тож ти просто сидиш і чекаєш.

Найгірше, коли по тобі працює танк. Тому що якщо вихід міни ти чуєш, то з танка чути тільки прихід

Одного разу ворожий танк намагався попасти у бліндаж, де ми перебували. То були старі ворожі позиції. Перед ними було попадання КАБа. На місці утворилася величезна вирва. Виходило так, що снаряд з танка або не долітав, падаючи у вирву, або перелітав. Тобто це знову ж така рулетка — попаде чи не попаде.    

Доводилося носити до пів сотні кілограмів

Снайпер, окрім зброї, бере на завдання метеостанцію, дальномір, нічний прилад бачення, лопату, маскування. А ще — їжу, воду і боєрипаси. Їз їжі зазвичай брали сухпаї, тушонку, енергетичні батончики. Та й логістика працювала. Тому часом провізію підвозили. Загалом доводилося нести на собі до 50 кілограм ваги. Лише зброя важила щонайменше 10 кілограмів. Та ми звикли до навантаження. Було таке, що коли я все це знімала з себе, то голою почувалася. Та й часто назад було йти важче, бо зазвичай ми несли якісь трофеї з поля бою. То могла бути зброя або плити з бронежилету, якими можна обшити машину.  

Щодо умов нашої праці, то вони зазвичай однакові. Туалету немає. Щоразу, за потреби, береш з собою лопатку. Зараз памперси ніхто не використовує. Звісно, що дівчатам важче сходити у туалет. Ти не можеш встати і подзюрити. І у пляшку не зробиш цього. Однак я підлаштовувалася під різні умови

Ще одна проблема — миші. Вони просто загризають. Лазять по тобі, гризуть тебе і твою їжу. Якщо хочеш поспати — треба одягнути балаклаву й рукавиці. Інакше — вони згризуть мочку носа.  

Найбільший страх — полон

Снайпером не народжуються — ним стають. Немає такого, що ти стрельнув раз, влучив і ти — снайпер. Повертаючись з бойових, тобі однаково треба їздити на полігон і постійно тренуватися і удосконалюватися. Свої влучання я ніколи не рахувала.  Я не Чикатило (радянський серійний вбивця. — Авт). Я це сприймаю так:  відпрацювала і все — цей день пройшов. Я не хочу багато про що згадувати і розповідати. Виконуючи свою роботу, я не бачила в обличчі ворога людей. Я знаю, що вони роблять і що вони можуть зробити. Ту нечисть треба знищити.

У кожної пари снайперів є свої правила. Ми, наприклад не розповідаємо подробиці нашої роботи, не говоримо про успіхи. Можемо обговорити це лише між собою

Найбільше на фронті боялася потрапити у полон. Снайпер — цінна фігура для ворога. Бо він стріляє влучно на дальні дистанції, бачить те, що не бачить піхота. Були навіть випадки, що за нами полювали ворожі снайпери. Однак снайпер снайпера може знищити тільки у фільмі. Принаймні, на тому напрямку, де ми були. Це якщо брати міські бої, де ви обоє працюєте з будівлі, то таке може статися. Але у лісах, в посадках це максимально незручно.

Ми вижили дивом

Того дня, 28 листопада 23-го року, ми працювали на вході до села Новопрокопівка на Запорізькому напрямку. Росіяни були орієнтовно за сто метрів. Ми пішли з піхотою. Це була велика помилка командування і ризик особовим складом. Ворог почав наступати. Ми просто відбивали штурм. Зробивши свою роботу мали відійти. Однак командир бригади заборонив нам це робити. По нас почав працювати міномет та FPV-дрони. Місця, де сховатися, було небагато — окоп і дві нори, на трьох піхотинців  і нас двох. У кожній норі лежало по пару ворожих трупів. Нам доводилося на них сидіти і часом лежати. Ми навіть не могли їх витягнути звідти. Ворог міг помітити рух, та й вони вже розкладалися. Навколо стояв нестерпний запах. Ми дивом вижили. У всіх була контузія. Тільки я могла доповідати по рації. Обстріл був потужний. Від виходу до приходу було 2-3 секунди. Лише коли стемніло, командування наказало мені з напарником відійти. Піхотинці лишилися.

То була сіра зона, де були і ми, і ворог. Пройшовши метрів 60, я наступила на міну. У той момент відчула прилив току від ніг до голови. Побратим наклав мені турнікети на обидві ноги

Пробував нести мене на собі, поки йшла група евакуації. У них були м’які ноші, які постійно складались. Тож під час руху мої ноги постійно спадали і волочилися по землі. Хлопці несли мене до пункту евакуації декілька кілометрів. Я весь час була у свідомості.

Анастасія Савка після поранення. Фото: приватний архів

Доставивши мене на стабілізаційний пункт, зняли турнікет, зробили анестезію і відрізали залишки ноги. Шансів її зберегти не було. Хоча від поранення до евакуації пройшло всього дві години. Після клініки у Дніпрі і в Києві я потрапила до 8-ї клінічної лікарні Львова. Там мені зробили першу операцію і я заповнила заявку до Superhumans. Туди я прибула 22 січня цього року, де мене поставили на протез. І саме там я знайшла своє кохання.

Чекала саме на нього

Із Олексієм ми вже одне одного бачили. Він теж приїздив на первинний огляд до Superhumans. Нас навіть госпіталізували в один день. Якось, після здачі аналізів, мені захотілося десь нормально поїсти. Я запитала у дівчат  на рецепції, де смачно готують? Він це почув і каже: «Я на машині, поїхали, тут неподалік є кафе, де можна поїсти». І так ми познайомились, почали більше часу проводити разом. Їздили на реабілітацію, поснідати, пообідати, повечеряти. Всюди були разом. Те, що це той самий чоловік я зрозуміла одразу. Олексій був дуже турботливим.

Нам було легко разом, бо ми одне одного добре розуміли. Війна нас об'єднала. Згодом він зробив мені пропозицію руки та серця. Це було під час запису телепередачі «Ніколи не забуду». Вони мене дуже кликали на інтерв'ю, я довго відмовлялась. А потім вони зв’язалися з Олексієм і домовилися про те, що саме там він зробить мені пропозицію. Звісно, що я нічого по це не знала. Лише дивувалася, чому Олексій підштовхував мене до участі у передачі. І ми таки поїхали.

Анастасія Савка разом з коханим Олексієм після пропозиції вийти заміж. Фото: приватний архів

Були я, Ярема — мій син та Олексій. Першим зайшов він, за годину покликали мене. Прихожу, а там ще й моя мама і посестра Роксолана. Думаю, що вони тут роблять? І тут Олексій робить пропозицію, ставши на коліно. Я не очікувала, що так все станеться, що отак я з'їжджу з людиною поснідати. З датою весілля поки що не визначилися. Олексій ще на реабілітації. Великих гулянь — на сто людей — точно не буде. Це зараз не на часі. Після реабілітації плануємо повертатися на службу. Це не означає, що ми повертаємось на передову. Робитимемо те, що буде під силу. А що саме — час покаже.

Анастасія Савка під час реабілітації. Фото: приватний архів

Без надійного тилу фронт не вистоїть

До війни я дуже не вірила у себе та свої можливості. Сьогодні розумію, що це вже не та дівчинка, яка буде від когось залежати. Я точно стала сильнішою. А ще — зустріла багато надійних людей, яким сміливо можу довірити навіть своє життя. Щоб перемогти, ми маємо перестати думати про переговори і заморозку війни. Це неможливо. Ніхто її не заморозить. Це просто буде пил в очі кожному українцю. Не перемога. Це дасть ворогу час підготуватися до наступних наступальних дій. І це ніколи не закінчиться. Що нам робити? Я не кажу наступати. Нам треба будувати окопи, оборонні споруди і не лізти у безглузді контрнаступи.

Анастасія Савка з коханим Олексієм. Фото: приватний архів

Нам потрібно міняти армію. Виганяти з кабінетів ту совдепію, генералів, які сиділи собі спокійно по 20-30 років та збирали медальки й погони. Сьогодні вони ж, не нюхаючи навіть пороху, розказують нам, що робити. А ще — без надійного тилу фронт не вистоїть.

Знаєте, для мене перемоги як такої не буде, тому що занадто багато ми вже віддали. Але в будь-якому випадку ми маємо повернути свої території. Насамперед тому, що багато людей за них полягло

Та і просто показати ворогу, шо ми однаково стоятимемо, бо це наша земля. Якщо зараз їм віддати території, то вони наступатимуть знову, але через 3-5-10 років. І наші діти триматимуть зброю. Цього не можна допустити. Я не хочу, щоб у майбутньому моя дитина брала зброю до рук аби воювати. Не хочу, будучи старенькою, чекати з війни на свого сина. 

20
хв

Снайперка Анастасія Савка: «Я ховалась у норі, де розкладались трупи росіян»

Наталія Жуковська
сапер Ніна Чиргіна

«Уважність — найважливіше в нашій професії»

Ксенія Мінчук: Ви виїжджали до Італії на початку повномасштабного вторгнення. Чому вирішили повернутися?

Ніна Чигріна: Я зі Львова, але за 2 місяці до початку великої війни переїхала в Бровари і на момент вторгнення жила там. Але там було дуже небезпечно, тому я виїхала звідти — спочатку в Дніпропетровську область, потім у Запоріжжя, і звідти допомагала своїм рідним виїхати з Маріуполя. Вони довго сиділи  під обстрілами, дочекалися окупації. Коли вдалося їх витягнути, влітку 2022 поїхала до мами в Італію. Вона давно там живе.

В Італії працювала віддалено на українську компанію. З часом роботи ставало дедалі менше. І зрештою постало питання — підтверджувати свій диплом, шукати роботу в Італії й залишатися назавжди або повертатися в Україну і робити тут щось важливе.

Залишатися в іншій країні і завжди бути там чужою чи повертатися до рідної країни й жити там, незважаючи на ситуацію? Я обрала другий варіант. І не шкодувала ні секунди
Ніна Чигріна

Майже одразу після мого повернення Росія стала атакувати українську енергетику. Бровари — одне з перших міст, яке відчуло це на повну. А я саме була там. Чи було страшно? Звісно. Але померти можна в будь-якій країні. А якщо ти вдома, то помреш хоча б на своїй землі.

— Після повернення в Україну ви займалися волонтерством. З чого почали?

— Коли я повернулася на початку 2023 року. то знайшла волонтерські чати, де різні організації писали про свої потреби, а люди відгукувались. Я працювала у складі будівельних груп. Ми відновлювали школи, лікарні тощо. Пиляли, прибирали, носили, перекривали, копали. Виїжджали зазвичай на один день, іноді на два. Якщо громада надавала житло для ночівлі — залишалися. Бо роботи було багато. А з початком блекаутів робити це було значно складніше.

«Сапер більшу частину своєї роботи проводить навколішки. І на мерзлій землі, і в спеку»

— За даними Асоціації саперів України (АСУ), 39 із 99 усіх учасників протимінної діяльності в Україні — жінки, що становить близько 40 відсотків. Хто надихнув  вас стати саперкою?

— Якось я випадково познайомилася з саперами. Вони їхали на вахту, а ми — на село Ягідне, що на Чернігівщині, волонтерити. Розговорилися. Мені стало цікаво. Подумала, чи не стати і мені саперкою. Це корисно для країни. Та й мені підходить така  робота — я дуже активна, займаюсь бігом, туризмом. То чому б ні?

На співбесіді мені казали: «Це важка робота. У посадках, полі. На колінах. У сніг, дощ ви будете на вулиці. Чи нормально це для вас?» Для мене це нормально. Я постійно в русі: або бігаю, або в гори ходжу. І коли я вже пішла працювати саперкою, всі навколо дуже дивувалися, коли після 8-годинного робочого дня я йшла бігати. Колеги постійно мене підколювали: «То, певно, в полі байдикуєш».

— Як відреагували близькі на ваше рішення?

— Мама й досі переживає. Літом я поїхала працювати на Миколаївський напрямок. І тоді мама переживала ще сильніше. У Слов'янську, де я зараз, теж досить небезпечно — може щось прилетіти. Тож кожного дня, коли я виїжджаю з поля, пишу їй, що зі мною все в порядку. І коли їду на поле, теж пишу. Така у нас традиція.

— Чи складно вивчитись на сапера?

— Спочатку я вчилася на саперку, потім на парамедика, згодом — на керівника саперської групи. Все це сталося зі мною за один рік і пару місяців. Пам'ятаю, на першій практиці, яку я проходила у лютому, зрозуміла, що буде непросто. Сапер більшу частину своєї роботи проводить, стоячи на колінах. Взимку холодно, замерзла земля. Я чекала, що скоро весна, а потім літо. Але літо виявилось нічим не краще. Літом дуже спекотно. А ти в броні, в штанах, берцях…

З майбутнім сапером обов’язково проводять співбесіду. Також треба пройти лікарів: психолога та нарколога. Деяким навіть проводять перевірку на поліграфі. Це все до навчання. Після кожний складає іспит. Я люблю вчитися. Парамедицина —  найулюбленіший мій курс. А найскладніший — на керівника групи. Багато інформації: як малювати карту, вести звіти, керувати групою, глибше розпізнавати вибухонебезпечні предмети. А термін навчання — 10 днів. На сапера, наприклад, вчаться 30 днів.

— Як виглядає доба сапера?

— Якщо взяти щось середнє, то зазвичай ми встаємо доволі рано. О 8.00 ранку вже маємо бути на полі. От зараз, наприклад, у Слов'янську ми встаємо о 5:30 ранку, щоб добратися до поля до восьмої. Маємо обід о 12.00. Годину відпочиваємо. Десь о 16.00 їдемо з поля. Потім вечеря. А далі — хто що. Я бігаю. Кожного дня одне й те саме. У неділю маємо вихідний. Це добре, бо тоді я можу більше побігати.

— Що найважливіше у цій професії?

— Уважність. Перед тим, як починається ручне розмінування, проводиться обстеження території. Наприклад, вам дають ділянку. Ви маєте її обстежити за допомогою дрона або обійти там, де безпечно. Треба подивитися, чи є видимі докази забрудненості (ящики, транспортувальні заглушки, частини ВНП, що вибухнули тощо). Після такого вивчення є надія, що небезпечна ділянка зменшиться. Тоді керівник групи має визначити територію необхідного очищення, намалювати її карту, виявити потенційні загрози, подати звітність. Далі ділянка готується до ручного розмінування.

Я займаюся гуманітарним розмінуванням. Механізм той самий. Єдине — наша компанія зараз не має дозволу на знищення вибухонебезпечних предметів, які ми знайшли. Цим займається ДСНС. Але те, що ми робимо, так само небезпечно. Тому уважність — найважливіше у нашій професії.

<add-big-frame>За інформацією Української асоціації гуманітарного розмінування, є три види розмінування: оперативне, військове та гуманітарне.<add-big-frame>

<add-big-frame>Оперативне виконується у разі невідкладної необхідності. Цим займаються Державна служба з надзвичайних ситуацій (ДСНС), сапери поліції та фахівці Держспецслужби транспорту (ДССТ).<add-big-frame>

<add-big-frame>Військове розмінування виконують солдати для розчищення шляху, щоб можна було просуватися під час військових дій. У цьому випадку міни знешкоджуються лише в тому випадку, якщо вони блокують шляхи, необхідні для просування або відступу солдатів.<add-big-frame>

<add-big-frame>Гуманітарне розмінування включає дослідження, картографування та маркування мінних полів, а також фактичне розмінування землі. Головна мета гуманітарного розмінування — очищення землі, щоб цивільні могли повернутися до своїх домівок і виконувати повсякденні справи без загрози для життя і здоров’я.<add-big-frame>

«Кажуть, жінки — кращі сапери, ніж чоловіки»

— Чи зустрічалися ви в роботі з дискримінацією як жінка?

— Я ні, але буває підколюють — «Це не жіноча справа». Або «Давай я тобі допоможу, ти ж жінка». Тоді як у полі я — сапер. На полі немає статі, гендеру. У 2022 році таке ще могло зустрічатися. Але з часом цивільних чоловіків ставало дедалі менше, а потреба у розмінуванні росла.

У деяких компаніях кажуть, що жінки — кращі сапери, ніж чоловіки. Бо вони більш уважні. Також жінки — кращі керівники. Керівник має вести групу за собою. Кажуть, жінками це вдається краще. Загалом усі сапери виконують одну роботу. Але керівник має додаткові функції. Він може не працювати на землі, але мусить контролювати всю команду та показувати, як працювати. Часто керівники працюють разом з усіма. Коли я працювала керівником на Херсонському напрямку, ми з групою закінчували роботу на землі десь о 16 годині, а мій робочий день закінчувався о 22.00. Бо я складала звіти.

— Де земля України, за вашим досвідом, замінована найбільше?

— У Слов'янську ми багато знайшли, на Миколаївському та Херсонському напрямках теж.

Київська, Чернігівська, Сумська області не такі забруднені, бо росіяни не встигли їх засмітити так сильно, як території, які довгий час були окупованими. А от Херсонщина... Там взагалі жах

Там ми знаходили усе, що можна уявити, до того ж у дуже великій кількості.

Зони бойових дій засмічені тим, що залишилося від боїв. Там, наприклад, навряд чи зустрінеш протипіхотні міни або розтяжки. Просто нерозірвані боєприпаси. А є зони мінування. Це ділянки перед позиціями. Росіяни мінували їх навмисно, щоб до них не підійшли. Оце найбільш небезпечні місця. Зараз окупанти роблять комбіновані мінні поля. Там і протипіхотні, і протитранспортні розтяжки. На таке розмінування потрібно найбільше часу. Це має бути дуже обережна робота — метр за метром.

— Що ви відчуваєте, коли йдете замінованою ділянкою?

— Зараз уже нічого. Раніше був страх. Особливо на таких небезпечних територіях, як Миколаївщина. Я до неї ніколи не бачила подібного. Коли стає більше досвіду, вжн не так страшно. Найбільше лякає незнання: з чим ми стикнулися, як діяти в цій ситуації. А коли маєш достатньо знань, набагато легше. Як у кожній професії. Звісно, не кожна професія небезпечна для життя напряму. Але у нашій країні зараз багато чого небезпечного.

«Очистити всі території України в нуль нереально»

— Скільки часу треба, щоб розмінувати Україну?

— Якщо ми досі знаходимо боєприпаси часів Другої світової війни, то після цієї війни будемо ще дуже довго очищати територію. Усе забрати майже неможливо. Очистити всі території України в нуль нереально. Але надія є — технології. Знаю, що багато людей зараз займаються виробництвом дронів, які працюють детекторами для розмінування. Знаю про машини, спеціально обладнані для цієї справи. За допомогою технологій можливе швидше розмінування. Тільки це дуже дорого.

Якщо ж робити це вручну, можна навіть порахувати. Сапер за день робить 12 квадратних метрів. Якщо це група, то нехай у день вийде 100 квадратних метрів. Скільки людей готові цим займатися? Це велике питання. А ще фінансування. Не усі громади можуть собі це дозволити.

— Які пастки розставляють росіяни для українців?

— Росіяни залишають усе, що тільки можна придумати. Міни, саморобні вибухові пристрої тощо.

Пам'ятаю мінну пастку з чотирьох частин. У землі була розчекована граната, на ній стояла протитранспортна міна, всередину неї була «вкарячена» ще одна граната. І все це стояло на розтяжці

Розміновувати подібні «конструкції» досить непросто. За моїм спостереженням, окупанти найчастіше залишають протитранспортні міни. Їх найбільше.

— Ви казали, що вашою мотивацією стати саперкою було очистити територію навколо Маріуполя для своїх рідних. Що ще вас мотивує?

— Після того як я попрацювала на Миколаївщині та Херсонщині, мене мотивують люди, які там вижили і живуть зараз. Вони розповідають страшні історії: там тракторист підірвався, там просто чоловік йшов городом, там собака, там корова. В Ірпені я була у притулку, де живе багато тварин, які підірвалися на протипіхотних мінах і залишилися живі. А скільки диких звірів постраждало… Наприклад, у заповіднику «Залісся» загинуло багато диких кабанів. Я б хотіла, щоб цього не ставалося з людьми та тваринами. Тому працюю. Все вказує на те, що моя робота потрібна. Це мене і мотивує.

«Я навіть кактус не можу завести, бо він помре»

— Які історії вам розповідали люди  з деокупованих територій, де доводилося працювати?

— Страшні. Коли працювала у Київській області, спілкувалася з однією бабцею років 80-ти. І вона розповідала, що окупанти вигнали її з хати, щоб самим там оселитися. Їй довелося жити у сараї. Коли виганяли, намагалися спалити її та хату. Більшість історій жахливі. Знущалися з усіх. І з дітей зокрема.

Справитися з усіма почутими жахами мені допомагає біг. Раніше через це я дуже багато бігала. Зараз менше. Бо зараз менше спілкуюсь з людьми. А коли спілкувалася, обов'язково вислуховувала. Людей треба слухати — це моє переконання. Як би непросто це не було. Деякий час я працювала з психологом. Мені теж треба було виговоритися, але з часом зрозуміла, що треба прийняти той факт, що така моя робота і так буде постійно.

— Що найскладніше у роботі сапера?

— Бути далеко від дому. Ми працюємо за вахтовою системою, тому вдома майже не буваю. Коли друзі кажуть: «Може, ти б собі більшу квартиру орендувала?» Відповідаю: «А нащо? Я дома буваю 7 днів у місяць». Я навіть кактус не можу завести, бо він помре. Але розумію, що люди, які працюють на «нулі», в складнішій ситуації. Вони місяцями не бувають дома. Тому працюю і не жаліюся. І не шкодую про свій вибір. Ні на секунду.

Фотографії з приватного архіву

20
хв

Саперка Ніна Чигріна: «Після 8-годинної роботи в полі я… бігаю»

Ксенія Мінчук

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Дочка, батько і пес, які прагнули в ЄС

Ексклюзив
20
хв

Снайперка Анастасія Савка: «Я ховалась у норі, де розкладались трупи росіян»

Ексклюзив
20
хв

Павел Коваль: Солдати КНДР на війні з Україною — це сигнал про подальші плани великої війни

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress