Українці на Блур-стріт
П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто.
Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.
Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.
Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.
Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.
Фото авторки
Сестринство у «Лелеці»
Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.
Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших.
Фото з приватного архіву
Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації.
У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом
Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.
Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.
«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву
Ukrainian Moms в Торонто і не тільки
Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:
- Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
- Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
- Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
- Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.
Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.
З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок
«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...
На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі.
«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».
Фото з приватного архіву
Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.
Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу
«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство».
У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають прихистку від війни в Україні.
Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.
Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.
Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.
Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.
Підтримайте Sestry
Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!
.avif)
