Ексклюзив
20
хв

Українська «Лелека» в Торонто. Про силу жінок за кордоном

Сестринство в Канаді: українки у Торонто створили унікальний жіночий простір. У місці сили та материнства побувало видання Sestry

Анна Паленчук

Фото: Shutterstock

No items found.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістку допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати

Українці на Блур-стріт

П’ятниця. Я виходжу з підземки на вулицю Bloor Street — особливе місце для кожного українця, який живе у Торонто. 

Історично так склалося, що значна частина цієї довжелезної вулиці простягається із Заходу на Схід: це український район, понад століття тому тут з'являлись перші українські домівки. Це місце дуже люблять українські підприємці: крамниці, салони краси, аптеки, кав'ярні, де готують сирники «по-нашому», — усе для тих, хто ностальгує за Батьківщиною. Але тепер тут не лише про бізнес. Вже другий рік поспіль околиці Bloor West Village — місце зустрічі новоприбулих з України: жінок при надії та мам з дітками.

Ранній ранок. На Bloor West зустрічаюсь з сусідкою Іриною. Наші молодші діти ходять в один садок, а старші — в українську школу. Ірина з родиною переїхала у Торонто декілька місяців тому. Спочатку вони поїхали з України в Ізраїль, почали там ставати на ноги, однак через постійне передчуття небезпеки невдовзі знову почали шукати прихистку. Це змушує мене думати, що в українців тепер є ще одна суперсила — передбачати війну. До повномасштабного вторгнення Іра була директоркою дитячої студії творчості в Києві, а в Торонто опанувала нову професію — майстриня манікюру.

Ми прямуємо до Українсько-Канадської Суспільної Служби, громадської організації, де надаються консультації та послуги українським вимушеним мігрантам та іншим вразливим верствам населення. Там організовують різноманітні семінари, є мовні курси, а також дошка оголошень, де можна знайти помешкання, кухаря, няню, дізнатись про заходи у громаді тощо.

Але у нас інший план. Минаємо людей у холі, які активно обговорюють пропозиції щодо роботи, спускаємось сходами у підвальне приміщення й опиняємося у просторі Ukrainian Moms in Toronto — проєкту «Лелека». Це місце — справжній порятунок для новоприбулих жінок з України. Такою ще рік тому була я, а тепер — моя нова знайома Ірина. Серед іншого, тут можна взяти необхідний одяг, речі чи іграшки для дітей. Безкоштовно, без реєстрації, без черг і без відчуття приниження.

Вагітна жінка забирає дитяче автокрісло у "Лелеці".
Фото авторки

Сестринство у «Лелеці»

Приміщення невелике, але кожен сантиметр простору зайнятий важливими речами. На столах стоять коробки з одягом, всюди маркування «хлопчики», «дівчатка 0-3 місяці», «3-6 місяці», «6-12 місяців», «5 років» тощо. Під столами — автокрісла, ходунки, ванночки для немовлят та іграшки. Є окремі полиці із дитячим взуттям. Навколо багато жінок, частина активно розбирає торби з речами, які щойно привезли. «Це треба все якнайшвидше  перебрати, бо днями очікуємо нові надходження», — пояснює Анна, давня знайома.

Проєкт «Лелека» має своїх фанатів. Наприклад, один чоловік постійно збирає з вулиць різні дитячі речі, що виставляють люди за двері будинків, і приносить сюди в комору. Допомагають всі — як українці, так і люди інших національностей. «Лелека» вже давно нічого ні в кого не просить, а пакунки продовжують активно надходити. Коли я вагітною переїхала у Торонто з Бучі, тут, в «Лелеці», я знайшла корисні контакти, поради та все необхідне для майбутнього малюка. І друзів з усієї України. Ми ділимося одна з одною своїми історіями, говоримо про дітей, садочки, про особисті проблеми та труднощі у пошуку роботи. Моя «Лелека» — це унікальний простір, місце сили, де жінки надихають жінок, де є сестринство. Де відчуваємо вдячність й потребу робити щось для інших. 

Спільнота Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву

Підходжу до дівчини із Харкова, звати Валерія. Вона сортує дитячі шапочки в коробки: зимові в — одну, весняні — в іншу.
«Я вирушила у Канаду на 36 тижні вагітності, з мамою і старшою дитиною. Ізюм, де ми раніше жили, вже був в окупації. 

У той день, коли наш літак приземлився у Торонто — мій батько загинув на фронті. Брав участь у боях за Ізюм. Не дочекався дня, коли місто звільнили. І дня, коли вдруге став дідом

Я народжувала у жалобі за ним на початку липня 2022 року. Відзначали одночасно уродини та поминки. А потім була деокупація, і я дізналась про смерть більш як сотні своїх знайомих. Здавалось, що моє серце зупинилось», — розповідає.

Валерія розмовляє зі мною і продовжує сортувати шапочки, час від часу радить щось іншим жінкам, які прийшли вибрати одяг. Сьогодні вона в «Лелеці» волонтерить, діти її — в садку.

«Волонтерити у "Лелеці" це — найкраща терапія, рятує від поганих думок. Пам'ятаю, як ми виїжджали з-під обстрілів: була зима, а у моєму рюкзаку — лише памперси для ще не народженої дитини. Боялась, що у війну я їх ніде не куплю. І тут виявилося, що у старшої доньки зовсім немає одягу, уявляєте? Як я сварила себе за ті памперси! В Канаду їх, звісно, я не повезла. На щастя, на місці знайшлося все необхідне і для старшої, і для немовляти. А тепер усі речі, з яких виростають мої діти — приношу сюди. Канадці зазвичай виставляють непотрібні їм речі на вулицю перед будинком або ж в Інтернеті. В мережі є багато груп для обміну речами, від одягу — до меблів», — пояснює Валерія і йде допомагати комусь, а я — в кав’ярню на каву з однією із засновниць жіночого об’єднання Ukrainian Moms in Toronto.

Зустріч молодих мам та адмінів групи Ukrainian Moms in Toronto.
Фото з приватного архіву

Ukrainian Moms в Торонто і не тільки

Анна живе в Торонто вже 20 років, з чоловіком виховують сина, який народився тут і тепер дуже пишається називати себе «канадським українцем». Ukrainian Moms in Toronto — спільнота, створена українськими матерями та жінками Торонто у 2015 році, через рік після тимчасової окупації Криму. Відтоді група працює в різних напрямках, серед яких:

  • Надання емоційної та соціальної підтримки жінкам під час адаптації в новій країні;
  • Розв'язання побутових питань, спільне вирішення повсякденних труднощів;
  • Допомога в пошуку роботи та розвитку можливостей для українських жінок у Канаді;
  • Підтримка материнства та інші аспекти, спрямовані на розвиток спільноти.

Згодом на базі спільноти утворився проєкт «Лелека». Анна Гейчук, Юля Меркулова і Таня Максименко на волонтерських засадах допомагають переселенцям з України з поселенням, адаптацією, пошуком роботи, за потреби — супроводжують жінок у лікарнях та під час пологів.

З моменту існування Ukrainian Moms in Toronto і до початку повномасштабного вторгнення в Україну, в групу входило близько 4 тисяч жінок. На сьогодні — це вже майже 14 тисяч жінок

«В перший місяць великої війни до нас почали масово приїжджати вагітні жінки з України, хотіли народжувати у безпеці. Ще тоді не було CUAET (спеціальна програма, яку запровадив Уряд Канади для громадян України через повномасштабне вторгнення Росії. — Авт.), тобто вони не могли отримати місцевого медичного страхування, яке давало можливість народжувати безкоштовно. Ми хотіли допомогти. Наша знайома, українка, працює  в госпіталі Mt.Sinai у Торонто, там є пологове відділення. Вона поговорила з керівництвом, і лікарня погодилась приймати українських породіль», — пригадує Анна. Так і виникла «Лелека»...

На вулиці дощ, а у кав’ярні, де ми з нею сидимо — великі панорамні вікна. Гріємось гарячою кавою, насолоджуємось моментом. Розмова неспішно йде далі. 

«Ми думали, що "Лелека" буде маленьким проєктом підтримки, — продовжує вона, — що будемо збирати дівчат раз на місяць, радитись, ділитись досвідом тощо. Але виявилося, що допомога потрібна щоденно. Часто жінки приїжджали на останніх місяцях вагітності, без знання англійської та розуміння, як працює медична система в Канаді. Треба стати на облік, пройти всі обстеження, народити, а після пологів їм кажуть: «Ви ж дитину на третій день педіатру покажіть». А де взяти того педіатра? От ми і допомагаємо справлятись з усім цим».

Анна Гейчук в пологовому будинку з Тетяною, яка там народжувала дитину.
Фото з приватного архіву

Час від часу нашу розмову переривають численні телефонні дзвінки: «це — міграційний консультант», «а це — з пологового», «це жінка, у якої чоловік аб’юзер, ми її маємо переселити у шелтер». У Анни хороший менеджерський досвід: на основному місці роботи при університеті вона координує візити міжнародних делегацій та організацію заходів. Як зізнається, ці навички дуже допомагають їй у волонтерській діяльності.

Я створила і плекаю тут свою Україну. Допомагаю конкретним людям і відчуваю, що тим самим допомагаю й собі, так легше приборкати внутрішню тривогу

«Група Ukrainian Moms in Toronto — майданчик, де люди також вчаться толерантності. Я часто бачу пости у соціальних мережах де критикують вимушених мігранток за те, що вони ходять до перукаря і манікюри. А я думаю навпаки: добре, що ходять. Для деяких жінок подбати про свою зовнішність — це, можливо, спосіб заземлення. Це жіночність, яку хочеться в собі зберегти попри все, що відбувається навколо. Наші жінки й діти за кордоном — як паросток, який бореться за виживання, проростає між камінням», — каже Анна. І додає: у своїй жіночій спільноті у Канаді вони часто використовують слово «сестринство». 

У Канаді Анна навчилась звертатись за допомогою. Не приховувати свою вразливість — це не слабкість, а сила. Цього вчить й інших жінок, які шукають  прихистку від війни в Україні.

Українська жінка — це сильна жінка. А разом — це сила, яку неможливо перемогти.

No items found.
Р Е К Л А М А
Приєднуйтесь до розсилки
Thank you! Your submission has been received!
Oops! Something went wrong while submitting the form.

Українська кінопродюсерка, сценаристка і засновниця кінокомпанії «435 FILMS», яка продюсувала ігрові й документальні фільми режисерів: Мантас Кведаравічюс, Віталій Манський, Олег Сенцов, Ахтем Сеітаблаєв, Мацєк Гамеля (Мачек Хамела), Корній Грицюк і Тоня Ноябрьова. Продюсерські роботи були представлені на фестивалях: Berlinale, Festival de Cannes, Hot Docs, TIFF, Sheffield DocFest, PÖFF, IDFA, KVIFF, OIFF, Millennium Docs Against Gravity тощо.

Лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастеру «RRR» режисера С.С. Раджамулі, що здобула «Золотий глобус» та «Оскар» у 2023 році.

Зараз живе в Канаді (Торонто), де розвиває діяльність українсько-канадської кіноспільноти і працює над українськими кінопроєктами.

Підтримайте Sestry

Навіть маленький внесок у справжню журналістику допомагає зміцнити демократію. Долучайся, і разом ми розкажемо світу надихаючі історії людей, які боряться за свободу!

Субсидувати
Катерина Бакальчук-Клосовська успіхи українців за кордоном

Починалося все так, як у багатьох інших українок-біженок: довга дорога через кордон, перші важкі місяці адаптації, нелегкий побут і страх втратити себе в новій країні…

— Перший тиждень після приїзду ми жили в поліцеальній школі Битома, — згадує Катерина Бакальчук-Клосовська. — Це був звичайний клас, в якому поставили ліжка. На весь п’ятиповерховий будинок був лише один душ. Хто перший встав, той і помився теплою водою.

Катерина має польське коріння, в Україні була членкинею Житомирської обласної спілки поляків. Організацією евакуації членів спілки займалася її голова Вікторія Лясковська-Щур. Автобуси, які вивозили житомирян до Польщі, потім повертались в Україну, заповнені гуманітарною допомогою. Було організовано 16 таких рейсів. Катерина приїхала передостаннім — 5 березня 2022 року. 

Колядники з Житомира

Її батьків вдалося евакуювати лише через три тижні.

— Мама й тато жили за Києвом на Лівому березі, — розповідає Катерина. — Те жахіття, яке відбувалося в Бучі та Ірпені, не давало спокійно спати. Хоча батьки були з іншого боку, біля Борисполя, я все одно дуже переживала, бо з Лівого берега було важко виїхати, транспорт не ходив. У тата — наслідки інсульту, і в нього повністю паралізована права сторона. Була проблема довезти їх до вокзалу. Але я дуже хотіла їх забрати, адже така нагода трапилася — всю нашу родину погодилися прийняти в гміні Піліца.

Починаючи з 2012 року, Катерина щороку разом з артистами й колективами польського товариства їздила на концерти до Сілезії, організовані Вікторією Лясковською-Щур у межах фестивалю «Колядники з Житомира». Цей фестиваль проходив під патронатом маршалка Сілезького воєводства, тому в Піліці житомирські колективи добре знали. Родину Катерини там прийняли як рідних.

— Це було щось подібне до пансіонату або дитячого табору, — згадує Катерина. — За чотири кілометри від міста ми жили в літніх будиночках. Мені також допомогли з роботою у школі й у бібліотеці. Спочатку мене підвозили мами українських школярів, або я їздила шкільним автобусом. Потім переїхала до міста і жила там понад два роки. Ми дуже раді, що потрапили саме до Піліци. Нами опікувалися, наче власною родиною.

Виступ в благодійному концерті на Сілезькому стадіоні, 2022. Скріншот з відео

Катерина шукала будь-якої можливості виступити на сцені. Вона брала участь у багатьох музичних проєктах, переважно благодійних. Перший концерт відбувся вже 10 березня — через п’ять днів після приїзду до Польщі — на Сілезькому стадіоні.

— Це був величезний концерт з трансляцією на польському телебаченні, — згадує Катерина. — Тоді вдалося зібрати пів мільйона злотих для України.

Також мала багато сольних виступів. За свою участь у суспільно важливих заходах вона дистанційно отримала відзнаку почесного Амбасадора Житомирщини. А в бібліотеці проводила музичні заняття для дітей і дорослих. Це була приємна робота. Але її вабила велика сцена...

Невдачі й шанси

— Я шукала будь-якої можливості потрапити до музичної спільноти, — продовжує Катерина. — Надсилала резюме, їздила на прослуховування, питала знайомих про вакансії. Зрештою вирішила вступити до Музичної академії в Катовіцах. Але під час прослуховування мені натякнули, що мій вік уже не дуже підходить, а на докторат — лише одне місце, яке спершу пропонують своїм. Я сказала, що готова піти на магістратуру, але почула: «Немає сенсу повторювати те, чого ви вже навчились в Україні».

Вона пробувала вступати також до академій у Вроцлаві, Щецині й Варшаві. У Вроцлаві почула те саме, що в Катовіцах. До Щецина і Варшави її прийняли, але вона не встигла відвезти документи. Попри це — не здавалася. Ходила на концерти, намагалася познайомитися з впливовими людьми й українськими музикантами, які жили в Польщі.

— Перше знакове знайомство відбулося під час концерту в Сілезькій опері, — згадує Катерина. — Під час виступу я на хвилинку вийшла із зали, а повернувшись, не пішла на своє місце, а залишилася біля дверей і слухала там. По інший бік дверей стояла диригентка. Після концерту я підійшла до неї й сказала: «Я співачка з України, закінчила академію і хочу співати тут». «Чудово, бо саме зараз нам потрібні співаки до хору», — відповіла пані Христина Кшижановска. І запросила на прослуховування.

Виступ на благодійному аукціоні ікон, намальованих українськими і польськими сучасними іконописцями. Зібрали кілька десятків тисяч злотих на реабілітацію дітей загиблих військових. Варшава

Але до хору її не взяли. Директор опери сказав, що в неї голос солістки, а коли до хору беруть солістів, їхні амбіції шкодять цілісності колективу.

Проте знайомство з відомою диригенткою виявилося знаковим — пані Христина запросила Катерину приєднатися до свого аматорського хору.

— Це було волонтерство, — згадує Катерина. — Я їздила на репетиції й концерти за власні кошти. Далеко, з пересадками. Поверталася пізно, а зранку треба було йти в бібліотеку. Бувало, що не встигала на останній потяг і ночувала в подруг. В такому ритмі я прожила пів року.

Сказала собі: «Ти впораєшся»

— Але здаватися не збиралася. Переглядала оголошення на сайтах музичних інституцій, надсилала резюме, брала участь у конкурсах, шукала проєкти, подавала заявки. Зрештою, отримала двомісячну стипендію у Сілезькій філармонії. А коли дізналася про вакантне місце в Camerata Silesia, надіслала резюме.

— Я багато чула про цей колектив, але боялася, що це занадто високий рівень для мене. Вони працюють у різноманітних жанрах, мають широкий репертуар — від сучасної класичної, оперної, барокової музики до джазових і розважальних композицій. Колектив невеликий, лише 19 артистів, тоді як у хорі Сілезької філармонії — 50. Тут не сховаєшся — потрібно працювати, а темпи вивчення нового матеріалу шалені.

В Україні Катерина була солісткою, а в Польщі довелося навчитися працювати в колективі

Від першого прослуховування до пропозиції роботи минуло п’ять місяців.

— Офіційно я працюю в Camerata з 23 жовтня 2024 року. На першому прослуховуванні, в травні, мені дали ноти й сказали: «Прийдеш за кілька днів і покажеш, що зробила». Я дивлюсь на ці ноти і думаю: «Боже, з чого почати?». Але сказала собі: «Ти впораєшся», — і впоралась. Потім у складі Camerata Silesia співала твори видатних українських композиторів епохи бароко й класицизму — Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артема Веделя.

На репетиціях робила транскрипції та вчила поляків правильно вимовляти українські звуки

«Приїжджай завтра»

Після низки концертів Катерині сказали, що поки що немає ставки, але її будуть запрошувати у проєкти. Тож вона повернулася до своєї бібліотеки.

— Хотілося плакати, — зізнається артистка. — Я вже винаймала квартиру, і мені не вистачало зарплати, яку отримувала в бібліотеці. Думала, як вижити, до того ж ціни росли шалено.

І десь наприкінці вересня зрештою подзвонила наша диригентка, пані Анна Шостак: «Якщо хочеш, приїжджай на випробувальний місяць».
«Коли?» — тільки й запитала я. — «Завтра». Я попросила директора бібліотеки про місячну відпустку за власний рахунок, бо знала, що другої такої нагоди у мене вже не буде…

Сьогодні Катерина співає в колективі своєї мрії Camerata Silesia, виступає у катовицькому NOSPR (Narodowa Orkiestra Symfoniczna Polskiego Radia) і планує власні проєкти: запис диска з українськими піснями й сольний концерт з українським композитором.

У складі «Камерата Сілезія»

«Не відмовляйся від того, що тебе надихає»

Шлях до самореалізації може бути важким, особливо в новому середовищі. Але історія Катерини доводить: знайти своє місце під сонцем — можливо. Ось кілька її порад для тих, хто не хоче зрадити своїм мріям:

Пробуй. Кожен досвід — це крок уперед. Навіть невдачі дають цінні знання та наближають до успіху.

Стукай у всі двері. Не бійся знайомитися, питати про можливості, долучатися до проєктів. Із сотні дверей бодай одні відчиняться.

Не бійся. Часто нас стримують чужі думки або власні страхи. Катерину зупиняла думка, що до Camerata складно потрапити навіть полякам. Але вона пішла на прослуховування. Не піддавайся страху — поки не спробуєш, не дізнаєшся, на що здатен.

Не зраджуй своїм захопленням. Роби те, що любиш. Перекваліфікація — це добре, особливо на початку адаптації, але не відмовляйся від того, що тебе надихає. Саме пристрасть до улюбленої справи допоможе знайти своє місце.

Цінуй кожну мить. Навіть маленький успіх має значення. Нова знайома людина чи нова подія можуть відчинити нові двері.

Вір у себе. Навіть коли здається, що все безнадійно — пам’ятай: найтемніше перед світанком. Шлях до мрії може бути складним, але кожна спроба наближає до мети. Не здавайся, продовжуй йти вперед і отримуй задоволення від процесу.

Фотографії: приватний архів

20
хв

З бібліотеки — на сцену. Історія українки, яка зуміла втілити свою мрію в чужій країні

Тетяна Виговська
каніболоцький волонтер велопробіг україна велосипед збори зсу

«Найважче — їхати далі, коли на рахунку пусто»

Оксана Щирба: Пане Олександре, як ви почуваєтеся? Знаю, що останні велопробіги суттєво підірвали ваше здоров’я…

Олександр Каніболоцький: Я проїхав близько 400 кілометрів з відкритою виразкою. Їхав з Яремче до Ужгорода, а потім через Львівську область. Зараз перебуваю під наглядом лікарів. Готуюся до ще одного велопробігу. Можливо, в травні. Залежить від здоров’я.

Вперше ви вирішили збирати кошти для військових у 2019 році?

Насправді, ще раніше — з 2014 року, коли почалася агресія в Криму. Я вже тоді розумів, що не зможу воювати — роки не ті, — але хотів допомагати. У 2019 році вперше у своєму селищі став збирати кошти для військових. Надіслав дві посилки в батальйон імені Шейха Мансура.

Але просто ходити й просити — це не моє. У 2022 році я вирішив поєднати допомогу армії з тим, що мене заспокоює. А заспокоює мене велосипед. Тоді я зробив перший велопробіг — 500 км на велосипеді «Україна». Поїхав 250 км до Батурина і назад. Зібрав 12 тисяч гривень, на які купив шини для 72-ї бригади.

Чому ви обрали саме велосипед як спосіб збору коштів на потреби ЗСУ?

У 2018 році я був депутатом селищної ради. Хотів служити людям, контролювати владу, але зіткнувся з тиском і погрозами після кількох депутатських запитів. Скажімо, коли я оприлюднив, що під час виборчої кампанії у 2018 році в одному зі штабів мав місце підкуп виборців, де роздавали по 300-400 гривень, а також брудні статті про опонентів, почалися погрози. Щоб заспокоїти нерви, катався велосипедом на природі. Це стало моїм антистресом. І тоді я вирішив: чому б не поєднати це з волонтерством?

Цей велосипед — мій надійний помічник. Простий, без передач, але дуже міцний. Йому вже понад сорок років — він у мене з 1982 року, здається. Я йому довіряю. Якщо що — десь підтягну, десь підмащу — і далі в дорогу. Запчастини завжди вожу із собою. І він жодного разу не підвів.

Ви хотіли долучитися до війська, але вам відмовили…

Я телефонував у добровольчий батальйон «Сонечко». Там порадили залишатися в тилу й продовжувати те, що я роблю. 

Рідні не відмовляли? Адже таке фізичне навантаження — ризик для здоров’я.

Відмовляли. Казали: «У тебе ж онуки, діти». Але я наполіг: спробую разок. 

Той перший велопробіг став випробуванням. Коли вже доїжджав до Ромнів, залишалося якихось кілька кілометрів, став шукати, де можна переночувати. Дзвонив знайомим, але ніхто не відповідав — вихідний день, надії мало. Вирішив їхати далі — попереду була Липова Долина. Але десь за 3-4 кілометри до неї моє тіло дало збій. Стало тиснути серце. Зупинився. Спробував дійти з велосипедом до людей, але сил не було. Аритмія була сильною. 

Став на узбіччі, поклав велосипед на землю. Навколо темно, дощ, і я — на колінах, не знаю, що робити

У той момент подзвонила донька. Запитала, де я. А я не можу відповісти! Згодом прийшов до тями. Сказав їй, що все добре, що я вже майже в Липовій Долині. Але вона зрозуміла, що добре не все. Та як важко не було, я крутив педалі, бо не міг стріляти, але хотів допомагати.

Доїхав до лікарні в Липовій Долині. Там волонтери вже домовилися, що мене приймуть. Було заплановано, що я відпочину в окремій палаті. Мене оглянули. Дощ не припинявся, тому я залишився на два дні. А тільки-но погода стабілізувалася, знову сів на велосипед і продовжив шлях. Цього разу — вже без ускладнень.

Маршрути плануєте заздалегідь?

Так, але іноді змінюю за ситуацією — питаю місцевих, де краща дорога, де можна зупинитися. Волонтери допомагають знаходити місця для ночівлі.

Бувало, ночував у поліції, лікарнях, готелях, які оплачували небайдужі люди, навіть депутати

Які найдовші дистанції ви долали під час своїх велопробігів? 

Найдовший — третій велопробіг. 1200 км. Тоді я зібрав близько 1,6 мільйона гривень.

Щиро кажучи, я і не сподівався, що зможу зібрати стільки. Було певне розчарування, коли на початку пробігу грошей на рахунку майже не було. Але тоді мене мало хто знав. Згодом журналісти зробили про мене сюжет. Після якого зателефонував чоловік і сказав: «Хочу вам допомогти». І далі вже люди стали активно донатити.

Я збираю кошти на власні картки — ПриватБанку і Монобанку. Але ніколи не передаю гроші комусь сторонньому. Бо вже бачив, як іноді благодійність потрапляє не в ті руки. Усе тримаю під особистим контролем.

Якщо волонтери просили тканину, я безпосередньо оплачував виготовлення. Потім тканину надсилали за призначенням. Усі чеки, квитанції, звіти у мене збережені, і я їх відкрито публікую. Абсолютна прозорість. Ми купували шини, тканини для амуніції, безпілотники, навіть автомобілі. Придбали три Mavic 3, пересилали запчастини до авто. Люди це бачать — і довіряють.

Яку загальну кількість кілометрів ви проїхали?

Перший велопробіг — 500 км, другий — 850 км, третій — 1200 км, четвертий — 1100 км. Тобто разом — понад 3,6 тисячі кілометрів. Зібрав вже понад два мільйони. Один велопробіг триває 10-12 днів, залежно від маршруту. Дуже багато доріг вже проїхав…

Що найважче у поїздках?

Їхати, коли перевіряєш рахунок, а там майже нічого. Дуже важко морально. А фізично — це підйоми в Карпатах. Дороги хороші, але багато спусків і підйомів, велосипед без передач, тому часто доводилося тягнути його в руках, а це непросто.

Іноді в дорозі проводжу по 12 годин на день. Харчувався під час велопробігів — як вдасться. Інколи допомагали люди, підгодовували. Але такі перекуси нашвидкуруч дуже підірвали моє здоров’я.

Часто доводиться їхати за будь-якої погоди — і в сильний дощ, і в спеку. Але я завжди тримаюсь, бо розумію, що кручу педалі за тих, хто тримає фронт

Як ви мотивуєте себе продовжувати їхати далі, коли фізично важко?

Ставлю мету. Наприклад: «Сьогодні маю доїхати до міста Суми. І все». Наче комп’ютер, задаєш програму — і виконуєш. Бувало, виїжджав о другій ночі. А був день, коли проїхав 186 км. Усе можливо, коли є мета. 

«З таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде»

Ви багато побачили під час подорожей. Відкрили для себе щось нове?

Так. Дуже багато краси, добрих людей. Це змінило моє бачення. І хоча мені подарували спортивний велосипед, я й далі продовжую їздити на старій добрій «Україні». 

Як реагують люди, коли дізнаються про вашу місію? 

Дуже добре. Особливо мені запам’яталась Івано-Франківська область. На жаль, не пригадаю назви населеного пункту, але краєвиди були неймовірні — гарні будинки, акуратні дороги. Я зупинився, почав фотографувати. І тут з одного двору виходить чоловік: «Ви хто такий?» — питає. За ним — ще один, із сусіднього подвір’я. І не встиг я до кінця пояснити, як мені стали виносити гостинці: помідори, сало, печиво. Я відмовлявся, але вони наполягли: «Бери, ти ж волонтер». Один навіть виніс бутерброд — від щирого серця.

Був ще випадок. Я їхав до Ніжина з боку Києва. Ранок, захотілося чогось гарячого. Побачив жінку, запитав, де тут можна поснідати. Вона здивувалась: «А що сталося?» Пояснив, що я волонтер, у мене велопробіг, попереду ще довга дорога. Після чого вона відкрила сумку, дістала домашні пиріжки й простягнула мені: «Візьміть гаряче, щойно спекла». Знаєте, це дуже зворушливо. Такі люди — справжні. Отака наша Україна. І саме вона дає мені сили їхати далі.

А кумедні випадки траплялися?

Пам’ятаю, виїхав з Борисполя в бік Житомира о другій ночі, щоб встигнути до кінця комендантської години. Їду — аж на блокпості мене зупиняють поліцейські. Хто, куди, чому так рано? Пояснюю їм: волонтер, їду до Житомира. Вони на мене дивляться: «А ви взагалі розумієте, де ви є?»

Хотів уже показати документи, сторінки в інтернеті, де про мене писали. Аж тут один з них мене впізнав: «Так це ж той волонтер, що всю Україну об’їздив!». Посміялися, сфотографувалися, і я далі поїхав.

Не раз бувало, перевіряли мої сумки, питали, чи немає нічого небезпечного. Завжди показую, що тільки речі й харчі. Все спокійно.

Групові велопробіги не плануєте?

Думав. Але з таким велосипедом, як у мене, не кожен поїде. Це не спортивний байк. Коли їдеш з кимось, то треба підлаштовуватися. А я вже звик до свого темпу. Якщо погано — сів, відпочив, попив води. І знову в дорогу. Сам собі господар.

Чи принесли ваші поїздки сатисфакцію? Чи стало легше?

Так. Я дуже хотів бути корисним, і мені вдалося. Я зібрав чималу суму — більшу, ніж я міг уявити. Телефонували волонтери, просили допомогти тим чи іншим підрозділам. І я допомагав.

Чи змінилося ставлення односельців до вас після того, як ви стали волонтерити?

Так. Багато хто підходить, дякує, бажає успіху. Хоч є й ті, хто й далі підтримує місцеву владу, яка, м’яко кажучи, не завжди діє відкрито. У нас у селищі непроста ситуація: багато політики, опозиція під тиском, влада і мені погрожувала. Але я завжди говорю людям правду. Тому більшість мене підтримує.

Свого часу люди мене питали, чому в селищній раді такі великі зарплати, тож я офіційно зробив запит, звернувся за цією інформацію. Після цього почалася інформаційна кампанія проти мене. Я звернувся до поліції, все зафіксували. Після того, як я став активно займатися волонтерством, усе затихло. 

Як волонтерська діяльність змінила ваше життя?

Волонтерська діяльність повернула мені гідність. Усі, хто мене раніше критикував або казав про мене неправду, замовкли. Бо побачили мою справу. І вже не можуть нічого сказати.

Найбільше зворушує, коли самі військові дякують. Один хлопець подзвонив, коли я лежав у лікарні, і сказав: «Дякую, що ти зробив». Це дуже мотивує. Це важливіше за будь-яку медаль

Що допомагає вам триматися?

Інколи ночами не спиш, дивишся новини, кадри з фронту, знущання над нашими полоненими… Це так боляче. Але саме це і мотивує. Не здаватися, допомагати. Бо нашим хлопцям ще важче. І кожен повинен робити те, що може.

Велика вам подяка, пане Олександре. За щирість, за силу, за приклад. Ви теж — справжній.

Фотографії з приватного архіву героя

20
хв

«Кручу педалі, бо не можу стріляти, але хочу допомагати»: історія пенсіонера, який збирає на ЗСУ велопробігами

Оксана Щирба

Може вас зацікавити ...

Ексклюзив
20
хв

Трамп — хижак. Генерал Гільєр про наміри обраного президента США щодо Канади та його план для України

Ексклюзив
20
хв

Вересень-2024 в Україні на фотографіях

Ексклюзив
20
хв

У Канаді не прийнято дарувати вихователям подарунки, натомість садочок балує батьків презентами

Зверніться до редакторів

Ми тут, щоб слухати та співпрацювати з нашою громадою. Зверніться до наших редакторів, якщо у вас є якісь питання, пропозиції чи цікаві ідеї для статей.

Напишіть нам
Article in progress